Головні тенденції. Провідні театри. У період між двома світовими війнами культурне життя Італії характеризувалося боротьбою різних напрямів

У період між двома світовими війнами культурне життя Італії характеризувалося боротьбою різних напрямів. У світі виник конфлікт між фашизмом і революційно-демократичними силами, тому питання культури, естетики й мистецтва стали питаннями політичної боротьби і предметом ідеологічних дискусій. Реакційні письменники пропагували ідеї насильства й тоталітаризму. Більша частина італійської інтелігенції зайняла позицію невтручання, яка була небезпечна компромісами, що змушували маневрувати між антифашистськими настроями і пристосуванством.

У театральному мистецтві назрівала криза традиційного акторського театру, повільно усвідомлювалася потреба в режисурі, проходила еволюція національної драматургії. Діалектальний театр Італії поки зберігав творчий потенціал, накопичував опозиційний соціально-критичний досвід, який став основою для нового жанру – неореалізму. Перед Першою світовою війною в італійському театрі стали з’являтися авангардистські течії. Найвідомішим був футуризм. Лідер цього руху – Ф.Т.Марінетті (1876-1944). Його лозунг: «Війна – єдина гігієна світу». Футуристи турбувалися не стільки про те, щоб мистецтво розвивалося, скільки про руйнування усіх існуючих етичних і естетичних цінностей. Оскільки вони так само, як і інші діячі театру, розуміли, що сцену потрібно оновлювати, то пропонували заходи, розраховані більше на те, щоб епатувати публіку, аніж запровадити в життя театру нові форми. Вони старались показувати на сцені урбаністичні ритми, механізовані конструкції, телеграфний стиль, блиск електрики, гул аеропланів і електропоїздів. В одному із своїх маніфестів Марінетті заявив: «Автомобіль, який гарчить, викидає вихлопні гази, прекрасніший за Ніку Самофракійську». Італійський театр і справді потребував поповнення виражальних засобів, які б відповідали сучасному стилю життя. Послідовники Марінетті вимагали від театру мистецтва ірреального, аморального, асоціального, апсихологічного, тобто мистецтва бездуховного й антисуспільного.

Окрім загальнонаціонального театру італійською мовою, в Італії з давніх часів існують драматичні театри на діалектах. Наприклад, венеціанський, міланський, неаполітанський, римський, сицилійський та ін. Самобутні форми цих театрів перебувають у руслі тих культур, які існували в регіоні і розвивалися кожна по-своєму з огляду на багатовікову політичну роздробленість країни. Виникали діалектальні театри в епоху Відродження і до ХХ ст. зберігали вірність народним традиціям комедії дель арте. Розквіт таких театрів припав на другу половину XIX ст. У той період національно-об’єднавча політика Рісорджіменто мала сильний вплив на громадянську самосвідомість народу. Але в період правління фашистів діяльність таких театрів була строго обмежена. Діалектальні трупи брали за основу тематику народного життя, чітко показували соціальні конфлікти, злидні, безробіття, злочинність. Все це не відповідало офіційному міфу про «народне благоденство», тож влада почала переслідувати діалектальні театри.

Такі авангардистські театри, як Театр Незалежних під керівництвом А.Дж.Брагалья в Римі, який існував з 1922 по 1931 р., Експериментальний театр кольору, очолюваний А.Річчарді, Театр італійців, міланські театри 1920-х років («Конвеньйо», «Голуба зала»), римський театр «Елізео» й інші ставали чимось на кшталт спеціальних лабораторій, в яких досліджувалися окремі прийоми сценографії. Актори, як правило, були на другому, допоміжному плані.

У 1930-і роки режим Муссоліні, який проводив політику так званої автаркії (самозабезпечення, ізоляціонізму), почав вимагати від діячів культури перебудувати італійський театр і пристосувати його для пропагандистських цілей. Для всієї культури був офіційно дозволений один напрямок – неокласицизм. Театральний неокласицизм полягав в імітації величавого стилю античних видовищ. Все це використовувалося при постановках п’єс на псевдоісторичні і міфологічні сюжети. Цим театр висловлював уряду й особисто Муссоліні вірнопідданські почуття. У жанрі неокласицизму стали трактувати Шекспіра, Альфьєрі, Верді і інші автори класичної драми й опери. У містах влаштовувалися видовища на майданах, в яких брали участь загоди чорноблузників і автоколони. Для постановки масових дійств іноді запрошували знаменитих режисерів: М. Рейнгардта, який поставив кілька Шекспірівських п’єс під відкритим небом, Ж. Копо поставив у 1933 році стилізовану містерію «Свята Олива» і п’єсу «Савонарола» Р.Алессі на площі у Флоренції. Режисери повинні були передовсім організувати масовку, розрахувати всі ефекти, однак творча віддача таки вистав була невисока. І все ж, не дивлячись ні на що, італійський театр поступово накопичував постановочний досвід, який був застосований у національному театрі уже після падіння фашистського режиму. У 1934 році вперше в країні була створена Академія драматичного мистецтва. Біля її витоків стояв вчений, філолог і театрознавець С. Д’Аміко (1887—1955). В академії був режисерський клас.

Театральний світ Італії другої половини XX ст. надзвичайно різноманітний. Тільки в Римі існувало багато театрів, серед яких найбільшим є Римська опера. В італійській столиці глядач може побачити постановки багатьох драматичних труп з різних міст країни; так звані експериментальні вистави авангардного напрямку; п’єси, поставлені в студіях робітничих кварталів; мюзикли; оперети; естрадні ревю; виступи музично-фольклорних груп; лялькові вистави для дітей і т. д. Не тільки в Риме, але і в інших італійських містах театральний сезон відкривається восени і триває до кінця травня. Навесні починаються різні театральні фестивалі. У Флоренції у квітні-травні відкриваються «Міжнародний фестиваль постійних театрів» і «Флорентійський музичний травень», під час якого проходять оперні і драматичні постановки. У травні-червні, у Римі проводиться міжнародний фестиваль «Римська премія». У липні в Сполетто йдуть вистави в рамках «Фестивалю двох світів». Влітку в Італії театральні постановки відбуваються на відкритих сценах: амфітеатрах Рима й Верони, у садах палаццо Флоренції, Туріну, Мілану, Трієста, Фіченцо, Ф’єзоле. Тут виконують здебільшого оперний і драматичний репертуар. На початку осені у Венеції починається «Міжнародний фестиваль драматичних у рамках бієнале – міжнародного огляду мистецтв.

У повоєнні роки в Італії, поряд із приватними пересувними трупами «ді джіро», з’явилася ціла низка муніципальних постійних театрів – театри-стабіле. Пов’язані з ідеями Спротиву театри-стабіле протиставили своє мистецтво, проникнуте громадянським пафосом, комерційному театру, який ставив розважальні п’єси. Перший театр-стабіле «Пікколо театро ді Мілано» відкрився 14 травня 1947 року в Мілані п’єсою «На дні» М.Горького. Засновниками «Пікколо театро ді Мілано» стали Паоло Грассі (1919—1981) й Джорджо Стрелер (1921-1997). Грассі, учасник Спротиву, відомий театральний діяч, режисер і критик, 25 років займав посаду директора «Пвколло», з 1972 року був генеральним директором міланського «Ла Скала», а з 1976 року – президентом італійського радіо і телебачення. Театр «Пікколо» включав в свій репертуар різні твори, починаючи від італійської і світової класики і закінчуючи сучасної драматургією. Значною для театру була роль його режисера, Джорджо Стрелера. У перший сезон Стрелер поставив «На дні» М. Горького, «Арлекін, слуга двох господарів» К. Гольдоні, «Чудесний маг» Кальдерона, «Ночі гніву» А.Салакру. «Пікколо» багатьом завдячує знаменитому італійському актору Марчелло Моретті (1910—1961). У 1951 році при «Пікколо» відкрилася театральна школа, яка поряд із Академією драматичного мистецтва ім. Сильвіо Д’Аміко в Римі стала одним із головних театральних навчальних закладів країни.

Окрім міланського «Пікколо», широку популярність здобули театри-стабіле в Генуї (працює з 1950) і Турині (з 1955). На чолі «Генуезького стабіле» стояли Луїджи Скуарцина й Іво К’єза. Італійські театри-стабіле стали школою режисерського й акторського мистецтва. Модерністські напрямки повоєнного італійського театру були представлені в експериментальних театральних студіях, у постановках авангардистських труп, а також на фестивалях п’єс драматургів, які працювали для театру абсурду. Театри-стабіле прагнули нести культуру в маси, прилучати до неї жителів робітничих передмість і селищ, маленьких провінційних міст. Так, «Пікколо театро ді Мілано» показував свої вистави в робітничих кварталах («Баня», «Король Лір»). Існували також невеликі кооперативні театральні трупи, які підтримували ліві партії і різні демократичні організації культурного спрямування («Театро Інсьєме», «Театро Таскабіле»). У другій половині XX ст. такі театральні товариства (театри-студії театри-лабораторії, групи театральної дії), отримали в Італії таке ж право на життя, як театри-стабіле й трупи «ді джіро».

Поиск по сайту: