Головні тенденції. Провідні театри

Перші десятиліття XX ст. негативно вплинули на культурне життя і театральне мистецтво. Період тимчасової стабілізації після звершення Першої світової війни сприяв пожвавленню театральної діяльності у Франції. Репертуари більшості французьких театрів XX століття характеризувалися надзвичайною широтою діапазону: на театральних підмостках знову втілювалися шедеври класичної трагедії, романтичної драми й комедії середньовіччя. У післявоєнний період у Франції спостерігалося пожвавлення комерційного театру, зорієнтованого на інтереси столичної публіки, який стверджував мистецтво узаконених штампів. У 1920-х роках в комерційних бульварних театрах Парижа провідним був проголошений принцип одної п’єси. У своєму прагненні розважити паризьку публіку актори бульварних театрів «Жимназ», «Ренесанс», «Порт-Сен-Мартен», «Еберто», «Водевіль» та ін. не відмовлялися від будь-яких засобів (включно з непристойними сюжетами й дешевими театральними трюками). У той же час серед бульварних акторів були й високопрофесійні майстри, гра яких відрізнялася високим чуттям стилю (наприклад, Люсьєн і Сашa (Олександр) Гітрі). Цитаделлю академічної сцени в першій половині XX ст. залишався театр «Комеді Франсез» із традиційними сценічними принципами і класичним репертуаром. Це сприяло перетворенню найбільшого державного театру Франції на своєрідний театр-музей, який протистояв популярним бульварним театрам, з одного боку, й новаторським прагненням більшості театральних діячів – з іншого. Період з 1918 по 1945 рік в історії театру «Комеді Франсез» поділяють на три етапи. Перший – з 1918 по 1936 р., пройшов під керівництвом генерального адміністратора Еміля Фабра; другий, з 1936 по 1940 р., пов’язаний з активною діяльністю Едуарда Бурде; третій, з 1940 по 1945 рік, позначений роботою спочатку Жака Копо, а потом Жана Луї Водуайе. Всі керівники «Комеді Франсез» прагнули утримати театр на рівні «зразкової сцени», однак нові суспільні ідеї і пошуки у царині сценічного мистецтва неухильно проникали в життя театру. Найважчим періодом в діяльності «Комеді Франсез» були роки окупації Парижу. Долаючи труднощі, актори театру прагнули зберегти високий професіоналізм, гуманістичні ідеї. У воєнні роки основою репертуару «Комеді Франсез» знову стала класика, однак у постановках відчувався вплив часу. Так, Жан Луї Барро в корнелівському «Сіді» (1943) представив Родріго людиною, яка зуміла у скрутних обставинах зберегти твердість духу. Також у репертуар «Комеді Франсез» були включені твори сучасних драматургів. Успіхом користувалася п’єса П.Клоделя «Атласна туфелька» (1943). Найстарший театр Парижа залишався оплотом національної сценічної традиції.

В першій половині XX століття найважливішим фактором художнього життя Франції було авангардне мистецтво, яке виступало проти сучасної реальності й властивих їй ідейних, моральних і естетичних норм. Французький театральний авангард виявився на рідкість неоднорідним: сюди увійшли і сюрреалісти (Г.Аполлінер, А.Арто), і діячі народного театру, які проголошували демократичні ідеали (Ф. Жем’є, А. Лессюер), і прихильники реалістичного мистецтва (Ж. Копо й засновники «Картелю чотирьох»).

Швидшими темпами, аніж драматургія, розвивався у другій половині XX ст. французький театр. На початку 1960-х років комерційні «бульварні» театри, які поступово зближалися з кабаре й іншими закладами розважального характеру, стали «ареною» для постановок адюльтерних комедій Андре Руссена і Роже Фердинанда, для показу кривавих мелодрам і бойовиків різних авторів. У репертуар таких театрів, поряд з витончено-цинічними драмами Франсуази Саган, входили ексцентричні, дещо грубуваті п’єси Марселя Еме. Не дивлячись ні на що, комерційні театри продовжували збирати численних глядачів, які хотіли подивитися на популярних акторів – Жана Клода Бріалі і Мішлін Прель (обидва грали в п’єсі «Блоха в усі»), Даніеля Івернеля і Поля Мерісса (головних героїв у «Драбині»), Марі Белль (Федра в модерністській постановці расінівської трагедії) та ін. Носіями багатих культурних традицій у другій половині XX століття були найстарший театр Франції «Комеді Франсез» і колективи Андре Барсака і Жана Луї Барро. Не менш цікавою була і діяльність видатних майстрів П’єра Франка, Жоржа Віталі, Жана Мейера на сценах театрів «Евр», «Ла-Брюйер» і «Мішель».

На початок 1950-х років припало відродження колишньої слави Національного народного театру Ф. Жем’є, обумовлене приходом у трупу талановитого режисера Жана Вілара (1912—1971). За короткий час йому вдалося перетворити Національний народний театр в один із кращих театрів Франції. Вілар мав єдину мету: зробити театр доступним мільйонам глядачів. Він був творцем нового сценічного стилю – простого й величного, естетично досконалого й доступного, розрахованого на багатотисячну глядацьку аудиторію. Вілар створив живий театр, в якому публіка грала свою роль, зумів пробудити інтерес до сценічного мистецтва навіть у тих, хто був далекий від театру. З його ініціативи була реорганізована система обслуговування глядачі: за дві години до початку вистави в Національному народному театрі відкривалося кафе, де можна було перекусити після роботи, крім того, вистави починалися в зручний для глядачів час. Поступово театр перетворювався на своєрідний Дім народної культури, в якому не тільки показували вистави й кінофільми, але і влаштовували літературні й музичні вечори, виставки скульптури й живопису. Найпопулярнішими були «народні бали», організовані керівництвом Національного народного театру. Багато талановитих акторів вважали за честь працювати під керівництвом Жана Вілара. Поступово в Національному народному театрі сформувалася професійна акторська трупа, в яку увійшли Жерар Філіп, Даніель Сорано, Марія Казарес, Крістіан Мінаццолі й інші актори. Сюди приходили кращі художники-декоратори, освітлювачі, костюмери, інші робітники сцени.

Друга половина 1960-х років, пов’язана із загостренням політичної ситуації, стала часом реакції в історії театру. Чимало керівників французьких театрів були змушені подати в відставку. У 1963 році це зробив Жан Вілар, його наступником на посаді керівника Національного народного театру став Жорж Вільсон. Будучи гарячим прихильником драматургії Брехта і його послідовників (Гатті, Дюрренматт), Вільсон поставив на сцені театру прекрасні п’єси цих авторів – «Пан Пунтіла і його слуга Матті» Брехта (1964), «Лютер» Осборна (1964), «Ромул Великий» Дюрренматта (1964), «Всенародна пісня перед двома електричними стільцями» Гатті (1965), «Турандот, або Конгрес обілювачів» Брехта (1971) та ін. Не дивлячись на ряд низку вдалих постановок, Національний народний театр поступово втрачав колишню популярність, це було пов’язане з відмовою від системи народних абонементів, уведених ще Ж.Віларом. У 1971 році, коли Національний народний театр припинив своє існування, його ідеї підхопив міський муніципальний театром Парижа – «Театр де ля Вілль», яким керував Жан Меркюр. Різносторонній репертуар, що складався із шедеврів класичної і сучасної драматургії, закликав у театр численних глядачів.

Після завершення другої світової війни розвивалося не тільки сценічне мистецтво Парижу, але і провінційні театри Франції. Після проведення в 1947 році Першого фестивалю французького драматичного мистецтва в Авіньйоні активізувалася діяльність театралів в інших провінційних містах Франції. Скоро в Страсбурзі, Гаврі, Тулузі, Реймсі, Сент-Етьєні, Бурже, Греноблі, Марселі, Кольмарі, Ліллі й Ліоні почали діяти постійні акторські трупи, з’явилися центри драматичного мистецтва і Будинки культури. Слідом за Ж.Віларом провінційні театри звернулися до творчості видатних вітчизняних і зарубіжних класиків, по-новому інтерпретуючи класичні шедеври. Провінційні режисери представляли на глядацький суд вистави, які відповідали духу часу.

Помітним явищем в театральному житті Франції XX ст. став Новий національний театр Марселя, організований талановитим режисером Марселем Марешалем. Ще на початку 1960-х років Марешаль організував у Ліоне трупу «Компані дю Котурн». Марешаль прагнув перетворити свій театр на Будинок народної культури, доступний для численної глядацької аудиторії. Вважаючи, що головна проблема сценічного мистецтва полягає у відсутності «поетичного реалізму», Марсель Марешаль прагнув вирішити її за допомогою нових сценічних форм, доступних масовому глядачу. Серед найвдаліших робіт М. Марешаля на увагу заслуговують «Москетта» Рудзанте (1968), «Фракасс» Т.Готьє (1972), багатогодинна постановка «Грааль-театр» (1979), присвячена королю Артуру й лицарям Круглого столу. Ці вистави являли собою органічне поєднання простого й складного, наївного і розрахованого, моменти високої лірики в них супроводжувалися жартівливими фарсовими сценками; тут минуле поєднувалося з теперішнім, змушуючи задумуватися про майбутнє. У 1975 році трупа Марешаля перебралася в Марсель, тут виник Новий національний театр Марселя. Помітний слід в історії сучасного французького театру залишили молодіжні театри «Театр Бюль» Алена Скофа, «Магічний цирк» Жерома Саварі тощо. Кращими представниками нового покоління французької режисури були Патріс Шеро й Аріана Мнушкіна.

До початку 90-х років XX ст. в багатьох театрах Франції з’явилися театральні школи, які готували молоде покоління акторів. Серед них найвідомішими були школи «Театру Шайо», «Театру дез Амандьє», Нового національного театру Марселя тощо. Приблизно в той же час у низці столичних театрів змінилося керівництво: генеральним адміністратором «Комеді Франсез» став Жан П’єр Венсан, на чолі паризької Консерваторії драматичного мистецтва – Жан П’єр Мікель, а колектив «Театру Шайо» очолив Антуан Вітез. Наприкінці ХХ ст. у Франції спостерігався розквіт театрального мистецтва.

Поиск по сайту: