Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу. Основні шляхи та резерви підвищення ефективності його використання

Нераціональне природокористування в агропромисловому комплексі України є, в значній мірі, наслідком екстенсивного характеру розвитку економіки, невідповідності між розміщенням природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалу. Тому стає особливо актуальною необхідність оптимізації природокористування, оздоровлення його стану, обгрунтування основних напрямів, виявлення резервів та визначення шляхів підвищення ефективності використання природних ресурсів в країні і, особливо, в його продовольчому комплексі.

Розвиток агропромислового виробництва супроподжується майже повсюдним забрудненням мінеральними добривами, пестицидами та іншими агрохімікатами грунтів, поверхневих і підземних вод, а звідси продукції рослинництва і тваринництва. Ці фактори негативно впливають на природні умови життя людей, на якість природного середовища і здоров’я населення.

Забруднення оточуючого природнього середовища, надмірна хімізація сільськогосподарського виробництва привели до появи в складі харчових продуктів нітратів, радіонуклідів, пестицидів, солей важких металів та ін. Якщо в продуктах харчування вміст цих токсичних речовин не перевищує гранично допустимі норми, їх споживання приводить до акумуляції в організмі цих токсинів, виникнення різноманітних захворювань.

Забруднене і деградоване довкілля справляє негативний вплив на: господарську діяльність суспільства, її ефективність; функціонування біосфери загалом та продуктивність окремих природних і культурних екосистем; відтворювальний відновлювальний та асиміляційний потенціал навколишнього природного середовища; на людину як об’єкт природокористування.

Нарощування промислового виробництва без належного еколого-економічного обгрунтування призвело до посилення ресурсної напруженості, виникнення цілого ряду екологічних проблем і прогресуючого зростання факторів “екологічного ризику”. Серед них – забруднення атмосферного повітря. Головними причинами, які зумовлюють забруднення атмосферного повітря, слід вважати моральне та фізично застаріле технологічне та газоочисне обладнання, а в окремих випадках – відсутність газоочистки та автоматичного контролю за приладами, низька технологічна дисципліна. Практично не діють інструменти та важелі які б стимулювали і спонукали підприємства до впровадження екологобезпечних технологій, очисного обладнання нових поколінь.

Важливою проблемою є розробка принципово нової екологічної стратегії соціально-економічного розвитку країни, визначення пріоритетів у сфері екології на державному, регіональному, місцевому рівні. В основу екологічної стратегії соціально-економічного розвитку необхідно закласти слідуючі основні принципи: пріоритет екології над економікою; пріоритет екологічних критеріїв показників і вимог над економічними; раціональне поєднання ринкових і державних економічних та адміністративних інструментів і важелів регулювання екологічних відносин, тобто відносин між суспільством і природою; оптимальне та взаємоузгоджене застосування методів галузевого і територіального управління природокористуванням і охороною навколишнього природного середовища, перенесення центру ваги та відповідальності за розв”язання ресурсноекологічних проблем на місцеві органи влади і управління; інтеграція екологічного та економічного підходів до розвитку і розміщення продуктивних сил у єдиний еколого-економічний підхід шляхом розробки та застосування у практиці господарської діяльності екологоекономічних нормативів, показників, стандартів і вимог; чітке визначення державних, регіональних та місцевих екологічних пріоритетів на різні строки прогнозування соціально-економічного розвитку та основних напрямів вирішення екологічних проблем. Основними напрямами еколого-економічної політики держави з метою реалізації цілей сталого розвитку є наступні:

врахування вимог екологічної безпеки при здійсненні структурної перебудови;

формування якісної структури споживання на основі принципів раціональності та безвідходності;

перехід до загальної системи платного природокористування;

регіональний, а не галузевий підхід до охорони природи.

Здійснення екологічної політики в країні доцільно провадити в декілька етапів: виконання екологічних заходів: до 2000-р. – дії, направлені, насамперед, на відтворення генофонду, забезпечення виживання нації. Вони мають включати: забезпечення населення чистою водою, особливо питною, та чистими продуктами харчування; створення інформаційної екологічної служби (банку даних, постійно оновлюваного).

2000-2002 рр. – вирішення проблем відходів, а саме: переробка побутових відходів; переробка промислових відходів з можливою утилізацією; переробка чи захоронення ядерних та токсичних відходів; прийняття законодавчої бази, яка б зробила переробку відходів економічно доцільною.

2003-2005 рр. – розробка та впровадження довгострокових екологічних програм, що мають включати використання альтернативних джерел енергії, запровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій у всіх галузях промисловості та сільського господарства.

Основними шляхами підвищення ефективності використання природних ресурсів продовольчого комплексу є наступні:

моніторинг природного середовища;

науково-обгрунтоване регіональне розміщення народногосподарського виробництва;

поглиблення регіональної спеціалізації;

здійснення заходів з екологізації виробництва;

забезпечення оптимізації структури сільськогосподарських угідь;

перехід від затратного до ресурсо- та енергозберігаючого господарювання;

формування економічної збалансованості аграрного виробництва в регіонах з урахуванням їх природноресурсного потенціалу;

дотримання вимог екологічної безпеки;

застосування екологічно-прогресивних технологій;

здійснення заходів з підвищення родючості грунтів.

До основних напрямів вирішення економіко-екологічних проблем природокористування в АПК України відносяться: врахування територіальної неоднорідності і регіональних особливостей природних умов і ресурсів при вирішенні економіко-екологічних проблем; проведення комплексу заходів в АПК, направлених на покращення стану оточуючого природного середовища, його оздоровлення (протиерозійні заходи, вапнування, гіпсування, дотримання норм, термінів і технології застосування мінеральних добрив та пестицидів, впровадження оборотних систем водопостачання, зменшення викидів шкідливих речовин в атмосферу і скидання стічних забруднених вод в водні об”єкти, попередження підтоплення та заболочення, заходи по підвищенню родючості грунтів та ін.); впровадження альтернативних систем землеробства (органічна, біологічна, органо-біологічна, біодинамічна, екологічна); проведення заходів по розширенню природних ресурсів; проведення екологічної експертизи проектів, особливо направлених на перетворення природи, впровадження екологічного аудиту підприємств АПК; удосконалення економічного механізму раціонального природокористування; екологізація агропромислового виробництва; створення системи спостережень (моніторингу) за впливом агропромислового виробника на оточуюче природне середовище і станом природи. Вирішення економіко-екологічних проблем природокористування проводиться з врахуванням їх регіонального прояву на основі даних еколого-економічного районування.

Екологізація агропромислового виробництва – це впровадження ресурсозберігаючих, енергозберігаючих, мало- і безвідходних технологій в переробних галузях, альтернативних систем землеробства з обмеженням використання хімічних засобів для підвищення родючості грунту і захисту рослин, врахування можливостей природи до самовідновлення.

Природоохоронні, екологобезпечні й ресурсозберігаючі напрями науково-технічного прогресу повинні бути пріоритетними. Можливості реалізації комплексу заходів в подоланні екологічної кризи та оздоровлення навколишнього природного середовища як на рівні країни, так і на регіональному рівнях визначаються в основному трьома факторами (економічний, науково-технічний потенціал). Дефіцит вітчизняного екологічного обладнання стримує інвестування природоохоронних програм і окремих заходів. Таке становище пояснюється обмеженістю як фінансових ресурсів, так і матеріальної основи їх реалізації.

Виникає необхідність створення єдиної системи регіонально-економічного регулювання і контролю за дотриманням екологічних стандартів, забезпечення якості навколишнього середовища. Слід створити єдиний орган, який ефективно і цілеспрямовано регулюватиме та контролюватиме процеси природокористування, відтворення, збереження, охорони й примноження природних ресурсів, навколишнього середовища загалом, а також реалізацію заходів екологічного призначення у відповідності до чинного законодавства.

До компетенції місцевих органів управління мають входити заходи щодо реалізації стратегії охорони довкілля конкретного регіону: встановлення гранично допустимих норм забруднення; застосування економічних регуляторів природокористування (місцевих податкових пільг, субвенцій, дотацій, премій, компенсаційних і штрафних платежів за спричинену шкоду); введення обмежень на виробничу діяльність, пов”язану із забрудненням навколишнього середовища, визначення порядку “екологічного” страхування підприємств.

З метою упорядкування джерел фінансового забезпечення природоохоронної діяльності в країні необхідно створити цільові фонди охорони і відтворення природних ресурсів на підприємствах - природокористувачах, при місцевих та державному бюджетах з наступною трансформацією цих фондів у екологічні банки.

Екологічні фонди можуть створюватись за рахунок ріізних джерел, а саме: амортизаційних відрахувань на відновлення природоохоронних об”єктів; податків на підприємствах за забруднення навколишнього середовища; субсидій з бюджетів; внесків по страхуванню від екологічних аварій; добровільниих внесків та інших джерел.

Формування і реалізація еколого-економічної політики на перспективу базується на необхідності взаємного узгодження екологічної і економічної концепцій. Без урахування екологічного фактору не можна вирішувати проблему сталого розвитку економіки країни, в тому числі її продовольчого комплексу. Це вимагає прийняття рішень з екологічної оцінки економічної політики, тобто визначення прямих та непрямих можливих наслідків проектів, оцінка варіантів співвідношень між економічною вигодою і можливою шкодою навколишньому середовищу. Тільки такий підхід дає можливість визначити заходи щодо мінімізації негативних дій і сприяти позитивному впливу економічної політики на навколишнє середовище.

Організаційно-економічний механізм управління навколишнім середовищем повинен включати: економічне стимулювання ресурсозберігаючої і середовищезахисної діяльності; організаційні заходи, що забезпечують виконання природоохоронних заходів.

Основними природоохоронними заходами мають бути: реконструкція промислових підприємств, перехід на безвідходні та маловідходні технології, утилізація відходів виробництва; будівництво очисних споруд, газо- і пилоуловлювачів; рекультивація порушених земель; організація моніторингу та єдиної державної охорони природного середовища та інші заходи.

Проблему раціонального природокористування, відтворення та охорони ресурсів природних ресурсів та стабільності збалансованого приросту сільськогосподарського виробництва можливо забезпечити при слідуючих умовах:

- районування природних умов і ресурсів на основі всебічного їх дослідження;

- комплексна економіко-екологічна оцінка продовольччої ефективності природно-ресурсного потенціалу;

- забезпечення розширеного відтворення та охорони родючості земельних угідь;

- проведення комплексу природоохоронних (меліоративних, агротехнічних, організаційно-економічних) заходів.

Поиск по сайту: