Особливості ринку праці в Україні

Ринок праці – це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів; особливий, властивий розвиненим товарно-грошовим відносинам спосіб залучення робочої сили до економічної системи. Він характеризує форми й методи погодження й регулювання інтересів безпосередніх виробників і працедавців, пов'язаних з організацією, використанням та оплатою найманої праці.

Для оцінки національного ринку праці використовують такі поняття:

- працездатне населення – всі, хто за віком і станом здоров'я здатні працювати на підприємствах або в установах;

- пропозиція праці –частина населення, готова працювати на умовах постійної зайнятості через наймання;

- зайняті через наймання – трудящі, які одержали роботу за найманням;

- не зайняті за найманням – фактичний запас найманої праці, в тому числі офіційно зареєстровані як безробітні;

- потенційний запас найманої праці – особи, які самостійно забезпечують себе роботою; підприємці; особи, зайняті творчою діяльністю; члени кооперативів; фермери; особи, які живуть на прибутки від власності.

Слід розрізняти поняття «незайнятість населення» та «безробіття». В розвинених країнах до категорії безробітних включають тільки осіб, зареєстрованих в урядових службах зайнятості, які шукають роботу на певну кількість годин на тиждень. Розрізняють фрикційне, структурне й циклічне безробіття. Фрикційне безробіття спричинюється постійним рухом населення: з одного регіону в інший; від професії до професії; з одного стану життя – в інший (наприклад, навчання–робота–пенсія). Воно пов’язане з пошуками або очікуванням роботи в найближчому майбутньому. Структурне безробіття виникає під впливом науково-технічного прогресу та змін у структурі споживчого попиту, що ведуть до масштабних структурних перетворень економіки: закриття застарілих підприємств, зменшення випуску продукції окремих галузей, перехід до ресурсозберігальних технологій тощо. Циклічне безробіття зумовлюється спадом, тобто фазою економічного циклу, що характеризується дефіцитом сукупного попиту на товари й послуги, недостатністю сукупних витрат. Сума рівнів фрикційного й структурного безробіття утворює природний рівень безробіття. Природне безробіття не є фіксованою величиною й залежить від багатьох факторів. Воно може становити 4–6 %.

Систему трудових відносин, що виникають на ринку робочої сили, не можна звужувати до відносин купівлі-продажу робочої сили. Сутність ринку робочої сили розкривають також спосіб поєднання факторів виробництва, збалансованість трудових ресурсів і робочих місць, нормальне відтворення робочої сили, регулювання міграційних процесів населення, в тому числі й планово організованих переміщень робочої сили, плинності кадрів, неорганізованої міграції тощо.

Елементами інфраструктури ринку є: сфера регулювання заробітної плати (закони, нормативні акти, угоди, колективні договори, арбітражні органи) й компенсацій (допомоги з безробіття тощо); служба зайнятості й працевлаштування; система профорієнтації, професійної підготовки та перенавчання трудових ресурсів; профспілкові організації та спілки працедавців тощо.

Під розселенням розуміють розміщення населення на території й форми його територіальної організації у вигляді системи населених місць із їхніми взаємовідносинами. Розселення виражає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і наслідок цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень.

Первинний елемент розселення й форма територіальної організації населення в архітектурі, містобудуванні та землевпорядкуванні називається населеним місцем, в економіці й соціології – населеним пунктом, у географії населення – поселенням. Під населеним пунктом розуміється концентрація в певному місці людей, житлових будинків, виробничих споруд, об'єктів сфери обслуговування й територія з антропогенними природними ландшафтами.

Протягом усього історичного розвитку людства форми розселення неперервно змінювалися, що зумовлювалося потребою захисту від ворогів, зміною форм і систем суспільного виробництва, науково-технічним прогресом тощо. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна виділити такі головні й найпоширеніші його форми:

- дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір’ями-садибами, яке безпосередньо наближає людей до місць прикладання праці, – земельні ділянки, ліси, мисливські угіддя тощо;

- дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною формою сільського розселення в більшості країн світу;

- міста як найважливіша форма розселення міського населення;

- промислові поселення, які не досягли рівня міст (порівняно малі центри виробництва). Найуніверсальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом таких поселень є зосередження гірничо-промислового населення;

- поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості);

- розселення кочових народів, коли постійних населених пунктів зазвичай немає.

Зазначені форми розселення в дійсності утворюють численні мішані та перехідні модифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком продуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуються до нових умов і вимог життя.

Поиск по сайту: