Види криз і типи переживань

Соціальне походження кризи. Від криз не застрахований ніхто. Не­має нормальної людини, яку б вони обминули в житті. Але з ними можна впоратися, якщо добре усвідомити: ми можемо володіти своєю психікою. Адже психологічні кризи — це, на відміну від соціальних, суто суб'єктивне явище, яке виникає і зникає за "наказом" самого суб'єкта. Так, воно виникає за підсвідомим наказом самої людини, як це не парадоксально звучить. Адже ми живемо в людському світі, де психологічні звички реагувати на події свого чи чужого життя в такий чи інший спосіб формуються разом із фізіологічними ознаками інди­віда.

Батьки нам дарують не тільки життя, а й свої погляди на нього, свої оцінки і цінності, свої емоційні реакції тощо. Усе це дитина приймає без усвідомлення, безпосередньо, ірраціонально, тим самим з самого початку руйнуючи своє власне бачення світу. Дуже часто та­ка психічна хвороба, як невроз, зникає разом із розставанням людини зі своєю матір'ю чи батьком або з тими, хто вельми тісно спілкувався з цією людиною в її дитинстві. У багатьох країнах світу так і заведе­но: виповнилось 16 чи 18 років — йди, будь ласка, у самостійне жит­тя, будуй, загартовуй себе, пізнавай світ своїми власними очима і своєю головою!

У нашому менталітеті інакший підхід, інші традиції. Вони більш ліричні, поблажливі до дітей, але це їм не на користь. Довготривале "тепличне" дитинство призводить до того, що часто і в сорок років людина сприймає себе як дитину, а світ для неї рожевіє лише завдяки материнській опіці й любові. Відтак у нашому соціумі кризи мають, можна сказати, більш інфантильний характер. Іноді ми просто дозво­ляємо собі "увійти в кризу", розслабитись, втекти від інших проблем, від людей, від самого себе, нарешті. Інфантилізм кризового порогу проявляється і в тому, що порівняно незначні перешкоди на життєвому шляху суб'єктивно сприймаються молодими людьми як виправдовуючий чинник кризової поведінки.

Відома структура психіки за Е. Берном: в кожному з нас живуть "батько", "дитина" і "дорослий". Тобто в різних ситуаціях життя ми здатні виступати по відношенню до інших і до себе як "батько", або "дитина", або "дорослий" Але усі люди різні і ця відмінність виз­начається також тим, кого з цієї "сім'ї" в нас більше. Якщо більше "батьківського", людина живе і чинить на тлі перевірених часом сте­реотипів сприйняття і поведінки; якщо більше "дитячого", вона під­владна життєвому принципу почуттів, а якщо людина виховала в собі "дорослого", саме він диктує її спосіб життя і "вікно" сприйняття

дійсності, в якому усі життєві персонажі та їхні вчинки розцінюються людиною з погляду реальності й об'єктивних співвідношень. Навіть не вивчаючи чудову книгу Е. Берна "Люди, які грають в ігри; ігри, в які грають люди", можна здогадатися, що "дитині" в плані криз випа­дає найбільше: саме людина з таким "перекосом" власної психічної структури частіше страждатиме від образ, комплексів, розчарувань, саме така людина буде в кризовому стані робити таке, про що потім жалкуватиме, за що їй буде соромно, саме вона частіше за інших страждатиме від самотності тощо.

Трохи легше людям, в структурі психіки яких більше "батьків­ського" і найлегше, звичайно, "дорослим": адже саме вони найбільш реально сриймають життя і його проблеми, прагнуть до об'єктивності в своїх оцінках і змушують інших ставати на такий самий шлях. Але можна стверджувати, що кризі, як і коханню, підвладні абсолютно всі типи людей, лише частота і глибина кризи у них різна. У "дітей" вона виявляється частіше, у батьків — глибше, а у дорослих перебігає кон­структивніше.

Коли йдеться про специфіку перебігу кризи, мається на увазі, що різні люди неоднаковою мірою підготовлені до житейських бур. Таке чи інакше їх сприйняття залежить і від розвитку афективно-вольової сфери, і від самосвідомості індивіда, його ставлення до свого "Я" і "НЕ-Я", системи його оцінок і самооцінок, в цілому від психологіч­ної культури людини, але все ж таки головною умовою ефективності саморегуляції є самостійне забезпечення людиною свого нормального існування і виконання властивих саме їй функцій, що в кінцевому підсумку веде до збалансованого внутрішнього комфорту. У кожної людини — це своє, суто індивідуальне, про яке ніхто й ніколи їй не скаже. Тобто деякі речі потрібно пізнавати і розвивати в собі са­мостійно. А от для цього вже потрібні певні знання з психології.

Криза як психологічний феномен. Життєва криза являє собою життя особистості в її вищій, неповторній формі, це концентрація усіх ду­шевних сил для усвідомлення і подолання глибокої прірви між бажа­ним і реальним, внутрішньоособистісної суперечності, що не дає лю­дині спокою. З огляду на це життєва криза завжди є немов поворо­том життєвого шляху особистості. До кризи призводить неможливість в даному просторі і часі реалізувати найважливіше, найважче, най­суттєвіше для людини. Криза — це начебто переживання людиною моменту своєї життєвої неспроможності, поразки, переживання свого неіснування. Чим глибша криза, тим сильніший ефект від внутріш­ньої діяльності переживання: воно "перетравлює" минулий досвід і

людина начебто перероджується, приймає новий сенс життя, онов­лює систему цінностей, життєву стратегію, своє власне "Я".

Кризи життя — це піки оновлення внутрішнього світу людини, не­мов би "відшелушення" відмерлих нашарувань, на які таке щедре наше суспільне життя. Адже людина народжується майже янголом з гар­монійною і досконалою системою життєздійснення. Але навколишній світ у процесі соціалізації дитини весь час намагається цю систему "підкоригувати". Означений процес у рідкісних випадках завершуєть­ся для людини безболісними наслідками. Зазвичай, ці коригувальні втручання у світ дитини є чужими для неї, для її власної, нікому не відомої психічної організації. Так трапляється тому, що традиційний процес виховання і більшість педагогічних методів розраховані на щось середнє, щось загальне, на те, що аж ніяк не може бути нами як такими. Щодо батьківського втручання, то навіть єдину свою ди­тину мало хто з батьків знає настільки, щоб не нашкодити своїми настановами.

Мене познайомили з дівчиною, яка перебувала у стані життєвої кризи. Так сталося, що з малих років і до останнього часу батьки го­тували її до певної ролі — ролі матері і дружини. Вона ставилася до цієї сфери життя як до основної, такої, де вона може реалізуватись. Вийшовши невдало заміж, дівчина потрапила в ситуацію життєвої кризи: розвалились підвалини її життя, те, на що робилася основна ставка.

Криза нерозривно пов'язана із народженням свого власного "Я", образу себе самого в житті. Суперечності між бажаним образом "Я", потребою в його досягненні і неможливістю задовольнити цю потре­бу "тепер і зараз" — головна рушійна сила психічного та соціального розвитку людини. Саме ця тріада і вимальовує стиль життя людини, той індивідуальний візерунок, який є її візиткою. В уяві людини мо­дель її ідеального "Я" надто рухома, і стосовно неї особистість ніколи не перестає бути у стані вічного прагнення. Це немов енергетична пружина життя. Людина завжди інтуїтивно знає, якою вона повинна бути, чим займатися і як вчиняти, щоб досягти бажаного щастя, тоб­то внутрішньої збалансованості між досягнутим, тим, чого ще треба досягти, і тим, чим вже можна насолоджуватись. Можна сказати, що життєтворчістю особистості рухає закон її становлення і розвитку в єдності та боротьбі з моделлю свого власного бажаного "Я".

Творчість життя вимагає від особистості самовираження на рівні внутрішньої моделі свого "Я". Грубо кажучи, яка модель, таке і життя. Дівчина намагалася стати доброю дружиною і матір'ю дітей, а коли ця модель не здійснилася і її запитали, чи не хоче вона якось відно-

вити свої погляди на життя, вона відповіла, що вже нічого не хоче. До речі, у нашому менталітеті закріпилася тенденція оберігати дітей від труднощів, переживань, мотивуючи це тим, що їм у житті "цього добра ще вистачить". Така позиція в корені неправильна. Слушно висловлювався Л. М. Толстой з приводу чесного, тобто із трудноща­ми, життя: щоб жити чесно, треба плутатися, битися, помилятися, починати і кидати, і знову починати і знову кидати..'.; спокій — ду­шевна підлість... В цьому — картина життєтворчості, повна збенте­ження і відвертості людського "Я".

Природа життєвої кризи завжди прихована в глибині взаєморо-зумінь людей, їх спілкування в найширшому розумінні. Вивчати історію людей, писав К. Маркс, хіба не означає зображувати цих лю­дей в один і^той самий час як авторів і як діючих осіб їхньої особис­тої думки? Йдеться не про драму фабули, життєвої інтриги, які завж­ди привертали інтерес оточення, а про драму людського характеру, здатного чи нездатного до реалізації покладеної на нього конкретно-історичної необхідності. Шекспір у Тамлеті" волів зобразити великий подвиг, поклавши його на характер, який не відповідав рівню його подвигу. Так, сьогодні, наші люди зустріли непросту історичну си­туацію психологічно непідготовленими і саме через це опинились у полоні величезної суспільної кризи, яка, природно, прямо коригує з величезною кількістю індивідуальних життєвих криз, пов'язаних із надмірною фрустрацією людських бажань.

Суперечності нашого життя та кризи. Щоб зрозуміти сутність кри­зи, треба знати, які саме суперечності порушили баланс життя і які перспективи "зняття" суб'єктом їхнього деструктивного потенціалу. Протиріччя, що спричинюють життєву кризу, визрівають з багатьох життєвих потреб людей, але теоретично їх можна класифікувати в та­кий спосіб: а) внутрішнє протиріччя між жаданням життя та його знеціненням; б) конфлікт між старим і новим (проблема батьків і дітей, сімейні стосунки, проблема творчості, а також старих і нових внутрішніх цінностей); в) амбівалентність емоційного світу, невизна­ченість бажань, конфлікт "буріданова осла", який помер з голоду між двома копицями сіна; г) протиріччя між ідеальним і реальним жит-тєздійсненням; д) внутрішньоособистісне протиріччя в моральних пе­реконаннях, між почуттям та обов'язком, добротою і брехнею тощо; є) конфлікти загальнолюдського, соціального і індивідуального, які переходять у внутрішній світ людини.

Останній вид притаманний нашому сучаснику, людині, яка опи­нилася в ситуації нерівних суперечностей: між суспільством і нею, між традиційними і посттрадиційними цінностями, між якими вона повинна обрати, між соціальними замовленнями і власним досвідом,

в якому немає варіантів відповіді на ці замовлення, між історико-культурним кодом свого соціуму і замовленнями чужого світу тощо. Нелегко і старим, і молодим в сучасному кризовому соціумі, оскільки неусвідомленими ще є ці протиріччя, не знайденою ще є стратегія виживання в умовах такої нерівною боротьби.

Перелік суперечностей, в принципі, необмежений, як неосяжне коло людських потреб. Але лише в межах внутрішнього світу людини, пов'язаних з його індивідуальністю, проходить розпізнання незадово-лених прагнень, які породжують або несподіваний сплеск енергії, спрямований на знищення цього стану, або невизначеність і безпо­радність перед конфліктом, який неможливо розв'язати звичними за­собами. І навіть у своєму внутрішньому світі людині буває важко розібратися, оскільки баланс інтелектуальної й емоційної діяльності під час кризової ситуації порушується.

Криза життя, таким чином, починається з назрівання та розвитку боротьби протилежних мотивів в процесі здійснення життєвої про­грами, життєвих планів, задумів і досягає апогея тоді, коли індивід так само гостро відчуває актуальність нездійсненого і водночас впев­нений у неможливості його реалізації. Незавершена завершеність становить сутність кризи, її стрижень і зміст. Усвідомлення такої си­туації супроводжується глибоким зануренням людини в її переживан­ня, суб'єктивною зупинкою часу і різким обмеженням суб'єктивного простору життєтворчості.

У кризовій ситуації порушується вся система саморегуляції, яка забезпечує в інших умовах синхронну роботу раціонального й ірра­ціонального у психіці людини. Коли ж "воля почуттів" стає силь­нішою за "волю розуму", індивід потрапляє в ситуацію, де панують емоції. І величезного значення тут набувають досягнуті людиною в процесі її життєвого досвіду рівень та якість емоційної регуляції по­ведінки. Емоційна розпущеність, неконтрольованість в кризовій си­туації ведуть до неможливості реорганізації життя. Емоційний хаос веде до роздріблення емоційної енергії, спустошення емоційного світу, нездатності протистояти стресовим ситуаціям.

Різні ми — різні наші кризи. Влада негативних емоцій гальмує го­ловний момент в реакції переборювання — пошук головного проти­річчя життя у період кризи, "викликає" центри раціонального пошу­ку. Емоційний хаос тиранить людину, пригнічує її здатність до визво­лення, робить занадто тривалим момент духовної інертності. Голов­ною умовою формування реакції подолання кризи є вироблення упродовж життя витримки, оволодіння своїм емоційним потенціалом. Якщо емоції протягом життя у багатьох життєвих ситуаціях затриму-

ються, контролюються, відбувається їх збагачення, поглиблення, спрацьовує ефект нагромадження емоційного потенціалу, необхідного для забезпечення енергетики кризи. Адже для здорового ефекту кри­зи необхідний вибух, а для вибуху необхідна енергія почуттів.

Зазвичай "дитина" в нас не вміє утримувати емоції, вони в неї "фонтанують", що забезпечує часто світло до інших і розрядку для самої людини. Але під час життєвої кризи "людина — дитина" не має потрібної енергетики для вибуху, для катарсису (очищення), для оно­влення свого життя. Криза в таких людей тліє довго і не завершуєть­ся оздоровлюючим ефектом необхідних змін.

"Людина-батько", навпаки, свої емоції, як і все інше, тримає під контролем, вони в них помірні, правильні, розумні, такі, що не мо­жуть стояти на перешкоді певної логіки життя, що вже так чи інакше склалося. Життєві кризи трапляються в такої людини нечасто, але якщо вже трапляються, то вибух буде "очищаючим", таким, що ради­кально змінить логіку життя цієї людини.

Нарешті, "людина-дорослий" ще рідше переживає життєві кризи, бо такій людині легше за інших аргументовано прискорити вирішен­ня будь-якої життєвої суперечності: здатність у будь-якій ситуації розмірковувати об'єктивно звільнює таких людей від нагромадження нерозв'язаних проблем, від неправильних життєвих ходів тощо. Емо­ційний хаос, притаманний найважчим типам кризи, — не для них.

Таким чином, пересвідчуємось, що не для всіх життєва криза є чимось актуальним і таким, що потребує великої внутрішньої роботи запобігання чи подолання кризових ситуацій. Актуальнішою проблема криз є для людей з холеричними і меланхолічними властивостями темпераменту, а також для людей, в психіці яких домінують емоційні параметри. Щоб розібратись в цьому, потрібно звернутись до типо­логії, яка створена К. Г. Юнгом і яку весь час вдосконалюють його сучасні послідовники — як неоюнгіанці-психоаналітики, так і пред­ставники нової галузі психологічної науки — соціоніки.

З погляду соціально набутих властивостей, кризи більш прита­манні екстерналам, тобто людям, які звикли за будь-яких життєвих ситуацій шукати винного не в собі, а зовні, в комусь або в чомусь, в тих чи інших обставинах. Бути рабом обставин — це означає бути водночас в полоні перманентних життєвих криз. Люди з протилеж­ною установкою життя — екстернали — шукають відповіді на будь-які життєві негаразди в собі, тим самим постійно вдосконалюючи свій власний досвід і власні психологічні можливості виживання. Сьогодні ми бачимо панування екстернальних установок, які поси­люють у більшості населення України відчуття залежності від обста-

вин, тим самим заглиблюючи переживання власної неспроможності, формуючи комплекс неповноцінності тощо.

Для щастя ж насамперед необхідні такі речі, як самоповага, ба­жання бути задоволеним самим собою, оптимізм, збалансованість почуттів і намірів, розвинені почуття міри, часу і інтуїція. Так, багато чого необхідно відчувати інтуїтивно, прислухатися до себе, свого власного "Я" і підкорятися йому. Будь-який порядок у нашій душі починається саме з цих, локальних, суто "наших" речей. Глобальні феномени спричинюють наші національні, етичні, соціальні риси, але не наші власні кризи. Якщо ми будемо сьогодні чекати чогось від держави чи, ще гірше, — від капіталізму чи соціалізму, кризі нашій не буде кінця. Якщо ж повернутися обличчям до себе, до своїх близьких, до можливостей, які існують поза ваших звичних шляхів — вихід 3 будь-якого полону забезпечений. Адже криза — це полон, в який вас бере життя. Вихід — в протилежній дії, в тому, щоб взяти життя в свій полон. І це неважко зробити, якщо позбавитись звичних уявлень і цінностей, звичних шляхів і костюмів. Адже ще однією умовою виходу з життєвих криз є широке, філософське сприймання оточуючого світу і себе в ньому. Спробуйте!

Типи життєвих криз. Виокремлення типів життєвої кризи можна здійснити за кількома критеріями: 1 — за віковим (криза підліткового періоду, криза 30-річних, криза інволюційного, тобто "пенсійного", періоду і т. ін.); 2 — за критерієм тривалості (коротко- і довготри­валі); 3 — за критерієм результативності (конструктивні і деструк­тивні); 4 — за діяльнісним критерієм (операціональна, мотиваційно-цільова та смислова кризи). Спинимось на аналізі останнього — четвертого блоку.

Операціональна криза (як жити?) — психологічно найбільш відкрита, ординарна. Ставлячи собі це питання, людина не вагається, чи варто взагалі жити, вона лише не може знайти "знаряддя" життя. Відсут­ність поведінкового досвіду виживанням ми бачимо сьогодні. Люди не знають, як саме життя, які цінності підтримувати, що робити за ситуації, якої ще ніколи не було в їхньому житті. Все звичне зруйно­ване для більшості населення України: зник звичний ритм життя, зникла гарантована підтримка з боку держави, не стало порядку, в якому було ясним питання про знаряддя життя, про засоби до­сягнення тієї чи іншої власної мети в даному соціумі, в своєму суспільстві.

Залежно від особистісних рис і ця криза може переживатися по-різному, більш або менш болісно. Адже підбиття підсумків, складан­ня балансу життєвого досвіду вимагають високого рівня критики і самокритики, зрілість світогляду, широкого і досвідченого погляду на

життя взагалі, достатньо знань і сміливості, вміння розрізнити своє і не своє, вміння відмовитися від чогось заради іншого тощо.

Криза мотиваційно-цільового боку життєдіяльності — крайній ступінь розгортання суперечності між живою потребою людини в життєтворчості, самореалізації, в почутті життя і неспрацювання того механізму мотивації, який домінував в житті людини до цього. Означена криза містить і питання "як?", і питання "для чого?" Люди­на здатна до продуктивної діяльності, в ній живуть і потребують ро­звитку невідпрацьовані здібності, а потреба в реалізації цих здібно­стей в самої людини настільки мізерна, що не в змозі адекватно мо­тивувати її активність. Людина, наприклад, усе життя працювала для досягнення головної мети — отримати високий соціальний статус — директора, депутата чи президента. Досягнувши своєї мети, вона часто не знає, що з цим робити по тому. Придивіться до нашого пар­ламенту. Там, мабуть, сьогодні, після других його виборів, чимало людей опинились у такій кризі, оскільки вони не готові до такої діяльності, а другої мети, іншої внутрішньої мотивації в них немає. Декларувати любов до справи — це одне, а мати внутрішню потребу, в якійсь справі, потребу в своїй "грі" — зовсім інше. Змінити або знайти новий стимул, сформувати нову потребу, вийти за межі відо­мого стереотипу дій і поведінки — ці непрості завдання стоять перед людиною в даній ситуації. І коли вона з ними не може впоратись, настає найглибша психологічна криза — криза змістової сфери внутрішнього світу людини.

Криза змістової сфери, чи смисложиттєва криза, — найважча кри­за. Вся енергія психіки спрямовується в річище руйнівної дії, в річи­ще активності однієї, як правило, деструктивної тенденції гострої су­перечності між "бути" чи "не бути". Реакція подолання при цьому ха­рактеризується зміною світовідчуття, суджень і оцінок, видозміною усієї системи стосунків в оточуючому середовищі. Спостерігається стійке зниження рівня оптимізму, песимістичність прогнозів, скутість волі і зниження самооцінки особистості. Для кризи цього типу харак­терним є ґрунтовне включення структур свідомості, які розробляють цілу концепцію песимізму. Якщо продовжимо аналіз поведінки пар­ламентарів, які не готові до конструктивної творчої активності на но­вому місці, то зрозуміємо, чому саме на початку діяльності нового парламенту в його психологічному кліматі домінує стійкий, майже дитячий, інфантильний негативізм і деструктивні тенденції. Людина, яка зневажає себе (а у смисложиттєвій кризі це є майже ключовим моментом), не може любити інших, не здатна на конструктивні про­позиції чи повноцінну соціальну активність.

Часто така реакція настає на тлі завищеної оцінки своїх можли­востей. Психотерапевти цю реакцію називають ситуацією перебіль-

шення стресу, оскільки людина своєю безконтрольною поведінкою і некритичним ставленням до себе створює сприятливі умови для жит­тєвого збою. Необхідно при цьому пам'ятати, що негативні почуття до себе чи до когось завжди швидше ширяться в оточуючому середо­вищі і діють триваліше за позитивні. Така вже природа людини: зга­дайте, як багато людей реагують на ваш негативний стан і як мало людей здатні поділити з вами стан радощів, любові чи щастя.

Означена криза найбільш небезпечна, оскільки людина може навіть швидко і безконтрольно порвати з життям, не звертаючись по допомогу, як це постійно роблять демонстративні особистості в менш небезпечному стані, вдаючись до шантажних хитрощів в пошуках співчуття оточуючих. Демонстранти це роблять тому, що сильніше за всіх люблять себе, а людина у смисложиттєвій кризі себе не любить, вона сильно переживає психологічну поразку, в якій іноді не готова освідчитися навіть самій собі. У художній літературі такий тип вираз­но демонструють лермонтовський Печорін, байронівський Манфред тощо.

У своєму апогеї криза приводить особистість до бездіяльності. Во­на рівнозначна зупинці життя, перетворенню його з діалектики на метафізику, перекриває всі джерела активності людини, що містяться в живих суперечностях, проблематичностях, сумнівах тощо. В цій кризі зникають протилежності і протиріччя дійсності, і певний час панує непорушний прямолінійний монізм свідомості ("все бачиться в чорному світлі").

У русі протилежностей в кризі втрати сенсу життя можна виокре­мити три етапи.

Перший — їх існування в антагонізмі. Наприклад, в одному з най­драматичніших епізодів історії культури — йдеться про М. Гоголя та його "Мертві душі" — Гоголя мучила нерозв'язана двоїстість. З одного боку, він намагався знайти ідеал героя, в якому б відобразили шляхи подальшого розвитку Росії, а з другого — він не міг цього зробити в тодішніх історико-культурних умовах. Саме це становило сенс його життя в період написання другого тома "Мертвих душ".

Другий — неможливість досягнення ідеалу змушує Гоголя знищи­ти зброю своєї мрії, спалити рукопис, що ілюструє останній етап руху антагоністичних протилежностей — випадіння однієї з них (власне криза).

Це приклад крайнього розвитку змістової кризи. У більшості ви­падків із такої кризи може бути вихід і міститься він у знаходженні якісно нової протилежності щодо відкинутої. Згадаймо П'єра Безухо-ва, Наталю Ростову та інших знайомих нам героїв із книг або реаль­ного життя, котрі знайшли нову істину і перебороли кризу втрати сенсу життя. Але й це також крайні приклади позитиву. Прикрим є

те, що часто друга протилежність, яку знаходять люди, якоюсь мірою повторює минулий дистресовий досвід, дублює помилки "вибору", які є закинутими в нас змалечку, і тому ця криза повторюється знову і знову, стає навіть звичною для людини. І врешті людина стверджує, що вона нещаслива.

Страждання — це погано чи добре? Отже, втрата суперечності у житті загрожує людині втратою самої себе. Це переживається як страждання.

Страждання в сучасній філософії тлумачиться як протилежність діяльності, як те, що потрібно перетерпіти. В античній філософії страждання недооцінювалось. З погляду стоїків страждання є розбе­щена пристрасть. Християнством страждання переоцінювались, під­носилось у ранг морального катарсису й самовдосконалення. Перео­цінка страждання, що виникла в історії людства (Гейне говорив, що страждання олюднює навіть тварину), призвела до тривалої недооцін­ки оптимістичних, конструктивних психологічних чинників в побу­дові життєвого шляху людини, що відтворилося як у філософських концепціях, так і в реальному світовідчутті людини, особливо людини західного світу.

Теоретики відчаю як крайньої форми страждання, які стверджува­ли, що людина не в змозі змінити дійсність на краще, багато в чому вплинули на психологічні установки значної частини людства. Страждання виступає в них полоненим життєвих суперечностей, які в принципі не піддаються подоланню. Страждання, сумніви, туга — доля кожної живої істоти в цьому світі (Хоркхаймер, Адорно та ін.). Правильно оцінив страждання як крок до величі душі Ніцше, але знову ж таки він абсолютував момент кризи до меж всього життя лю­дини. В екзістенціалізмі таємниці істинного буття людини, її "екзістенції", відкриваються через страждання, але страждання, на думку Сартра, Камю, К'єркегора, носить нездоланний характер. Ці мислителі свідомо заглушують момент внутрішнього протесту, апе­люють до безперспективності боротьби за себе. Між тим історія люд­ства і безліч прикладів з сучасного буденного життя ілюструють те, що занурення в свої страждання, сумніви породжують бездіяльність і духовну смерть людини. Песимізм, нігілізм, міщанство, бюрократизм і навіть споживацька психологія як спосіб мислення є результатом відсутності боротьби усередині особистості, відтворюють внутрішній тупик, перманентну кризу життя.

Мої пристрасті і мої кризи. І все ж наявність страждання є вже початком другої, кращої психологічної дійсності. Страждаюча від мо­ральних чи інших недоліків людина тим самим вже починає себе пе­ретворювати. Страждання — це початок нового життя, яке завжди народжується у скруті. Але страждання буває різне, з різних причин і

різним накалом. Неоднаковий і результат цих страждань. Одні люди виходять після них з оновленою шкірою, як після окропу, в який не­одноразово скакав Іван-дурень з російських казок, інші — знову шу­кають ту саму халепу, що вже не раз призводила їх до криз. З цього боку людей можна розділити на типи, жоден з яких не можна назва­ти поганим чи добрим, конструктивним чи деструктивним. Різні лю­ди мають різне уявлення про щастя і тому по-різному його досяга­ють. Обирайте своє!

Люди першого типу в звичайних умовах не віддають переваги ні одній з основних сфер життєдіяльності (праця, спілкування, пізнан­ня, сім'я, активний відпочинок тощо), тобто не мають своєї гри, свого життєвого хоббі. Вони відрізняються спокоєм і врівноваженістю в спілкуванні, терплячі, серйозно доброзичливі, уважні, до себе став­лять вищі вимоги, ніж до оточуючих. Ці люди найбільш стійкі, пра­вильні, не схильні піддаватися кризовим станам, конфлікти розв'язу­ють на ранніх етапах, не доводячи їх до крайнього загострення. Вони і не впадають в кризи, але і не оновлюються, не підносяться над со­бою, не дивують оточуючих. Вони самі обрали такий стиль життя, так їм краще, так вони щасливіші.

Люди другого типу віддають перевагу певній діяльності і часом не одній, болісно переживають конфлікти й негаразди, пов'язані з не­вдачами в улюбленій справі чи хоббі, реагують на них дезорганіза­цією всієї життєдіяльності. Ці переживання з віком посилюються, стають часткою самої людини, яка вже не відокремлює себе від ак­тивності саме в цих сферах, що створюють для неї сенс життя і вио­кремлюють життєвий простір в циклічному часі. Тому в старості, ко­ли з тих чи інших причин людині треба обмежити свою активність в цьому просторі, спричинюється різкий спад її адаптаційних можли­востей, вона починає хворіти, зростає ризик настання операціональ-ної, мотиваційної або навіть смисложиттєвої кризи, що в реальності іноді проявляється як комплексна криза активності. Але ж актив­ність — це і є життя. Оскільки невдачі в житті — це природне явище, люди цього типу постійно перебувають у внутрішньому конфлікті, розхитуючому і водночас життєстверджуючому. їхні дрібні життєві колотнечі стають частинами великого виграшу: людина колись на­громаджує досвід переміщувати свої зусилля, які вона втрачає на ви­рішення постійних дрібних суперечностей свого життя, в річище принципового, стратегічного вирішення своїх життєвих проблем. Такі люди упродовж всього життя легко піддаються кризовим станам, і тому їм постійно потрібно вдосконалюватись в обраній сфері, аналізувати й упереджувати найменші невдачі, шліфувати свою май­стерність і тоді — на випадок виникнення кризи — їм буде легше із

6 - 82187

неї виходити, адже майстерність — це вже не обрана сфера діяль­ності, а частина особистості, яку не можна звільнити з роботи чи від­правити на пенсію.

Третій тип, як і перший, найменш схильний піддаватися екстре­мальним ситуаціям, але з інших причин. Люди цього типу вельми люблять себе, хоча повністю засвоюють і приймають весь набір со­ціальних цінностей і вимог, пов'язаних із власною безпекою. Вони здебільшого формалісти, неглибоко розуміють оточуючих, не вияв­ляють потреби у співпереживанні. Найцінніше для них — особисте благополуччя і можливість самоствердження. Самооцінка таких лю­дей підвищена, вони схильні до кар'єризму, не полюбляють зміни си­туацій життя, важко це переживають, проте вміють скоро, спритно відносно безболісно для себе, не рахуючись з думкою і можливостями інших людей, виходити з подібних ситуацій. Цінності життя вони пе­ретасовують як карти і залишають той візерунок, який найефектив­ніше спрацьовує в даній ситуації. Кризи для них — це ще одна наго­да продемонструвати собі себе, ще один чинник, з якого знову і зно­ву зростає задоволеність собою і зверхність щодо інших. Якщо згада­ти історичний, але недалекий момент ГК ЧП, що спричинив стрімке відокремлення України від Союзу, можна побачити, який саме тип реагування на життя і життєві кризи тоді виявився "притертим" до ситуації, а, значить, пристосованим до виживання в подібних умовах.

До четвертого типу належать люди мало інформовані, інтелекту­ально не перевантажені, морально-етичними проблемами не обтя-жені, яким властива занижена самооцінка, нездатність до прийняття самостійних рішень, упорядкований власний спосіб життя без сподівань на кар'єру чи підвищення соціального статусу. Задоволь­няються малим, дотримуються традиційних, "батьківських", звичних істин, уникають спілкування з людьми з "іншого світу" з метою уникнення психологічних перевантажень. У складних ситуаціях, які виникають об'єктивно, розгублюються, піддаючись полону стресових і кризових станів, які лише посилюють симптом "уникнення". До та­кого типу належать люди, які з дитинства жили за принципом "як живеться", не прагнули бути кращими, не розширювали горизонтів свого світобачення, не соціалізувалися в повній мірі. Будь-яка криза для них — не більше, ніж неприємність, з якої вони виходять, як правило, випадково або дуже повільно і теж "як доведеться", бо "ще ніколи не було, щоб ніяк не було". Після кризи вони не змінюються, не оновлюються, не очищаються, а просто живуть, як жили, аж до наступної кризи, яка буде така сама, як і попередня.

Для п'ятого типу характерна наявність однієї головної життєвої установки: все з найменшими енергетичними витратами. Незалежно від соціального або асоціального загального спрямування поведінки

люди цього типу ухиляються від власної відповідальності, внутріш­нього самоаналізу, зовнішніх конфліктів тощо. По суті, вони є мо­ральними утриманцями і разом з цим нетворчими виконавцями. За­лишаючись без людини, за якою вони йдуть, вони розгублюються і стають потенційними рабами стресової ситуації. Криза для них — це зникнення старої і пошук нової безпечної життєвої схованки. В цьо­му процесі людина також вдосконалює свою здатність знаходити більш тривалу і менш енергозатратну життєву схованку. Тут спрацьо­вує і інтуїція, і розрахунок, і логіка. Як бачимо, в цьому випадку не працюють інші суто людські феномени — етика, почуття, самооцінка, самоповага тощо, що призводить, звичайно, до викривлення психіч­ного стану людини.

У даному разі йдеться не взагалі про типізацію особистостей, а про стійкість і водночас гнучкість, інтелектуальність чи силу, со­ціальну глибину чи інфантильність адаптивних процесів особистості. Щоб знайти себе реального, а не ідеального, спробуйте знайти свою природню оцінну функцію, яка завжди присутня в нашому житті, але нерідко відкидається в самоаналізі, що і заважає нам повернутися до себе і до інших чесним обличчям. Оцінна функція спрацьовує в нас підсвідомо, це те в нашій психічній діяльності, що створює наш жит­тєвий шлях навіть без нашого дозволу. Хто оцінює себе щодо сили волі, а хто — віртуозності інтуїції, хто з погляду холодної логіки, а хто — теплої людської етики, хто — з позиції роботи, професії, а хто — сім'ї, здатності вдосконалювати сімейну життєву нішу... Тим часом навколишній світ і домінуючі цінності, традиційні або модер­ністські соціальні замовлення і багато чого іншого часто сприй­маються нами як те, чим повинно бути наше "Я". Проте наше "Я" завжди відрізняється від загального, воно всередині нас, запитайте в нього, чого ви від себе хочете, з точки зору чого ви хотіли б, щоб вас цінували наші рідні, друзі ширше оточення. Це вельми важливо, і про це ви повинні здогадатися самостійно. Адже найглибша і най­складніша криза з усіх відомих людству — це криза, породжена супе­речністю між "моїм" і "не моїм" життям. Кожний з вас рано чи пізно скаже собі: це не моє, моє не тут, не з цими людьми, не в цій справі. І тоді, повірте, вам треба шукати своє! Довіртеся своєму внутрішньо­му голосу! Особливо це попередження чи прохання стосується людей з розвинутим інтелектом, який може повернути їх міркування куди завгодно і приглушити голос їхнього "Я".

У кожної людини є своя життєва історія, в цій історії — свої кри­тичні моменти, і про людину можна судити лише знаючи, якою вона була в ці критичні моменти свого життя, і чим вища людина, тим її критичні моменти жахливіші, а вихід з них тріумфальніший і разю­чіший.

Поиск по сайту: