ПОТЕНЦІАЛ ПОДОЛАННЯ ЛЮДИНОЮ КРИТИЧНИХ СТАНІВ БУТТЯ

7.1. "Критичність" як передумова буттєвості. Споглядаючи світ і се­бе в ньому, людина завжди прагне вирішити певне питання, шо по­ставило перед нею її власне життя, сповнене радощів та розчарувань, сподівань і відчаю, здобутків і втрат, а отже, "звичайне" людське жит­тя. Відповідаючи на питання, поставлене життям, можна, звершивши акт пізнання або перетворення, здійснивши вчинок, віднайшовши істину в окремій ознаці повсякдення чи, навпаки, в глибинній досте-менності буття. Шляхи можуть бути різними, загальна ж причина — у втіленні в конкретному моменті людського життя необхідності "тримати відповідь".

За твердженням К. Ясперса, "людина не обмежується тим, що в ній доступне пізнанню. В неї завжди дещо понад те, що вона сама може про себе знати. її природа, її витоки — все це перебуває поза межами пізнаного" [5]. Власне тому, шукаючи відповідей на питання "життєвого гатунку", людина здатна сягати меж буття і певною мірою долати їх — нехай лише у пізнавальному акті, проте з достатньою мірок* впевненості у власних силах, у своїй "буттєвій спромож­ності — бути".

Розмірковуючи про сутнісні ознаки життя людини, досить часто вдаються до категорії "буття", досягаючи при цьому певних гносеоло­гічних акцентів у тлумаченні досліджуваного феномена, ніби "вивищуючи" таким чином його науково-пізнавальний статус. Проте в пошуках онтологічних ознак досліджуваного феномена застосуван­ня даної категорії не постає "термінологічною умовністю", а означає свідомий вибір пізнавально-перетворювальних основ теоретичних і прикладних пошуків.

Таким чином, коли йдеться про "життя"людини, передовсім маєть­ся на увазі реально-практичний контекст розгортання "індивідуального світу "Я" в реальному часі та просторі життєдіяііьності. Одна з найпо-казовіших анаюгій у цьому — онтогенетична картина життя індивіда. Коли йдеться про "буття" людини, мається на увазі цілісний конти­нуум життєпроявів "Я" як онтологічного утворення, в якому співіс­нують, взаємодіючи й взаємозумошіюючись, різноманітні за змістом і сутнісними ознаками рівні буттєвості "Я". Так, "індивідуальне буття" може розглядатись як буття природи (органічної та неорганічної), буття соціуму, буття історії, буття духу, буття світу тощо. Тобто, застосовуючи дослідницький аспект "буттєвості" стосовно до життя людини, стає можливим актуалізувати у пізнавшіьному акту реальні, проте вилучені зі спектру безпосереднього споглядання пласти (рівні) розгортання індивідуального світу "Я" людини — історичний, куль­турний, макросоціаіьний, або ж інтраіндивідуапьний, субстанціаль­ний тощо.

Кожному окремому моменту життєдіяння людини властивий спе­цифічний "стан буття"— комплексний сутнісний показник того:

а) що досягнуто, здійснено, отримано людиною на шляху розгор­тання власної сутності "Я" в сукупності всіх можливих напрямів і рівнів розгортання — факт реального буття; б) наскільки перспек­тивним у плані розгортання індивідуальної сутності "Я" є досягнутий момент буття — факт реальної перспективи; в) як оцінюється та пе­реживається людиною здобутий момент буття у всій сукупності його ознак — факт решьного переживання. На думку Е. Гуссерля [1], саме факт переживання в "течії буттєвості" виокремлює моменти "актуаль­ного" й "потенціального", "дійсного" та "можливого", а отже, позначає людське буття як таке, що розгортається за певними онтологічними законами, що кваліфікує людське буття як окремий, специфічний спосіб існування.

Моменти "тримати відповідь перед власним буттям" виникають не випадково, хоча іноді досить неочікувано для самої людини. Вони є досить закономірним явищем, що має свою і внутрішню, і зовнішню логіку розгортання. По-перше, ці моменти характеризують стан буття як такий, якому властива певна міра напруженості щодо його складо-

вих або ж динаміки їх розгортання; по-друге, ці моменти актуалізу­ють стан буття, якому властива певна міра непевності, невизначеності, що при цьому суттєво детермінують самопочуття людини; по-третє, ці моменти актуалізують необхідність діяти, засоби і напрями чого, як правило, наперед не відомі.

Загалом, ці моменти можна визначати як "критичні стани буття", поява яких є абсолютно природною, оскільки "критичність" — сут-нісна ознака буття людини, як і буття взагалі. "Критичність" постає як функціональний прояв "проблемності", в основі якої лежить "суперечливість", що зумовлюється вже самим фактом будь-якої (навіть не-проблемної, не-конфліктної, не-критичної) взаємодії.

Поряд із цим можна стверджувати, що "критичність" у реальному життєдіянні людини (на відміну від апріорних теоретичних тверджень) може поставати і як закономірність, і як випадковість. Критичність є природною, оскільки є онтологічною ознакою людського буття, проте не-природними можуть бути причини, що зумовлюють її актуалізацію, її загострення. Саме ця не-природність (а часто просто неочікуваність) зумовлює той факт, що людині просто або, навпаки, складно подолати цей стан, цю безвихідь — або ж, навпаки, нову перспективу розгортання власного життя. Чи можливо вирізнити "індекс критичності": до "позитиву" чи до "негативу" спря­мовує вона життєвий шлях людини в той чи інший момент його розгортання?

Геродот стверджував свого часу, що "найтяжча мука для люди­ни — багато що розуміти і не мати сили боротися з долею". Унамуно погоджувався з тим, що "все або майже все можемо ми охопити свідомістю і бажанням, і нічого або майже нічого — волею". З одного боку, можна пояснити все, можна зробити спробу й зрозуміти це все; та чи можна протистояти тому, що існує й виявляє себе незалежно від вашої волі, вашого бажання оволодіти ним, підкорити його своїм устремлінням, своїм очікуванням гармонії, спокою, певності буття?

Водночас слід пам'ятати, що фантазія людини, породжена незнан­ням причин напрочуд реальної, та все ж "міфічної" критичності бут­тя, може побудувати настільки нереальний та унеможливлюючий нормальне існування людини світ фантазій та уяшіюваних образів, страхів і пересторог, що людина поступово втратить можливість ре­ального сприйняття перебігу подій, а отже, і можливість продук­тивного діяння в цих ситуаціях. Тому краще зробити спробу побуду­вати систему знань, яка обмежить фантазування стосовно того, що відбувається, і тим самим ослабить емоційно-почуттєвий контекст, напруження з приводу того, що переживається — того, що "раптом виникло, відкрилося, спричинило біль".

7.2. Критичні стани буття: сутність та спроби кваліфікації. "В нас

щохвилинно народжуються й помирають смутні свідомості, елемен-

тарні душі, і з цих народжень і смертей складається наше життя. Ко­ли вони помирають раптово, ми відчуваємо біль, різкий, як від уда-РУ" [4] — так Мітель де Унамуно характеризує постійність і посту­пальність буттєвості: в її пізнавальній, перетворюючій, духовній сфе­рах, що власне, і зумовлюють сутнісний контекст людського способу існування, а отже, і буття кожної окремої людини.

Критичний стан буття — це той, що торкається найглибинніших струн буттєвої цілісності людини; спонукає до змін у сутнісних сто­сунках зі світом — пізнавальному та перетворюючому. Цей стан, по суті, — "коливання на межі буття", сенс якого — "утриматись на межі попри реальну можливість втратити рівновагу".

Складним випробуванням для людини є саме відчуття та пережи­вання межі: між радістю та стражданням, добром і злом, минулим і майбутнім, життям і смертю. Буттєва криза — це і вияв, прояв, пе­реживання і подолання межі, граничності, краю.

Чи можна кваліфікувати "індекс критичності", властивий тому чи іншому стану буття людини? Можливо, так, проте ця кваліфікація, як і сама ідентифікація "критичності", є і повинна бути індивідуально зорієнтованою, спрямованою на аналіз конкретного, індивідуального буття. Хоча й загальних залежностей не уникнути при цьому, адже індивідуальні буття настільки відмінні, наскільки і схожі.

Унамуно стверджує: "Наше бажання жити, наша потреба в житті вимагає, щоб істинним було те, що підтримує існування людини і суспільства; істинною водою буде для нас та рідина, яка, якби її ви­пити, втамувала нам спрагу, і саме тому, що вона справді втамує нам спрагу, а істинним хлібом — те, що втамує нам голод, і саме тому, що він справді втамує нам голод". А отже, істинне буття неможливе без загострення критичності, вибуху криз, а надалі — їх подолання, в якому народжується достеменне "Я"; достеменне буття "вимагає" кри­тичних станів та подальшого їх подолання.

У людському бутті найпрекрасніші речі таять у собі найтрагічніші можливості: "Любов, кохання — це найтрагічніше у світі та в житті: любов — дитя обману і мати розчарування; любов — втіха у безутіш­ності, єдині ліки проти смерті, а, по суті, — сестра її. Любов із неса­мовитістю шукає в коханому не тільки його, а й чогось більшого, а не знаходячи — впадає у відчай" [4], найдеструктивніший відчай з усіх відомих та можливих. "У глибинах любові таїться безодня вічного відчаю, з якого пробиваються на світ надія та втіха", — все ж стверджує Унамуно.

Іноді "критичність" виявляє себе не одразу, а довгими роками "визріває" в людині, щоб потім — з усією вражаючою силою — завда­ти удару, нестерпного болю. Саме так виявляє себе криза "невчас­ності народження", "поза-часовості буття". Адже вона присутня в ін-

дивідуальному бутті "завжди" — з народження, проте настає хвилина, коли людина якнайяскравіше це розуміє, приймає цю "нездоланність" і поринає у вир кризи.

Для Унамуно вершинний вияв кризи, критичності стану буття — відчуття та переживання болю — фізичного, душевного, буттєвого. Людина здатна створити міф "з нічого", вона здатна персоніфікувати все задля того єдиного, "щоб врятуватись від "ніщо", а єдина воістину таємнича таїна буття — це таїна болю" [4].

Можливо, біль є дорогою свідомості, і саме завдяки йому живі істоти отримують самосвідомість. Адже мати усвідомлення самого се­бе, бути особистістю — це означає знати і відчувати свою відмінність від всіх інших істот, а відчути цю відмінність можна тільки як удар, як більш або менш сильний біль, як відчуття власної межі. Само­свідомість є не що інше, як свідомість своєї власної обмеженості, "Я" відчуває себе самим собою тоді, коли відчуває, що не є всім ін­шим; "знати і відчувати межу, до якої я єсмь, це означає знати, де закінчується моє існування і з якого моменту я вже не єсмь" [4]. Чи не в цьому буттєва сила критичності — прихованої й актуальної водночас?

7.3. Типи критичних станів буття. Буття людини розгортається від­повідно до ряду законів, центральними з яких є два — закон єдності та закон неперервності існування. Ці закони визначають буття люди­ни як таке, що є власне властивим людині, конкретній людині, а не іншій, не будь-кому.

Закон єдності у просторі "проявляться передовсім у єдності нашого тіла, а потім — в єдності наших дій та цілей" [4]. У кожен із моментів нашого життя людина має певну мету і на ній зосереджується синер-гія її дій. Хоча в наступний момент людина може змінити свою мету, в певному смислі вона є людиною тим більшою мірою, чим ціліс­нішою є її діяльність, чим довше вона здатна утримувати (нехай ви­дозмінюючи, трансформуючи) систему цілей.

Інший закон — закон неперервності в часі. Не актуалізуючи розмір­ковувань про те, чи є людина сьогодні "тим", ким була ще вчора, можна стверджувати, що те, ким людина є сьогодні, набуває себе че­рез безперервну послідовність станів свідомості з того, що було з нею в кожний момент її минулого. Досвід, пам'ять — "основа індивіду­альної особистості, оскільки традиція — основа колективної особис­тості народу. Ми живемо згадкою і завдяки згадці, і наше духовне життя є, по суті, не що інше, як устремління нашої загадки тривати й перетворюватись у надію, устремління нашого минулого претворюва-тись у майбутнє" [4].

Перший тип критичних станів буття зумовлений саме "вібрацією" законів індивідуального буття — сутнісного осереддя буттєвості люди-

ни. Де виникає загроза цілісності, єдності чи безперервності, там спочатку підвищується міра критичності (оптимальний рівень якої взагалі можна визнати природним, нормальним явищем), а потім може розвиватися критичний стан. Така "вібрація" може бути зумо­влена як зовнішніми, так і внутрішніми обставинами розгортання ін­дивідуального буття. Людина не може залишатись осторонь від пере­живання цієї "вібрації", не може не реагувати на неї — іноді досить болісно й трагічно.

Другий та третій типи критичних станів буття зумовлені пережи­ванням простору та часу буття — сутнісних складових як самого бут­тя, так і законів, що описують (або характеризують) його. Простір і час завжди присутні навіть на рівні чуттєвого сприйняття людини (К. Ясперс), хоча спершу вони постають людині у своїх фізичних ознаках, надалі — розкриваються в сукупності інших — надреально-практичних — характеристик. Почуття людини не здатні подолати просторово-часових переживань буття; людина не може вислизнути з їх обумовленості і завжди певною мірою обмежується ними. Простір і час наділені сутнісними кількісними характеристиками: розмірністю, гомогенністю, безперервністю, безкінечністю тощо. Якщо в індивіду­альному образі простору чи часу буття втрачається або викривлюється одна з цих характеристик, тоді й може відбуватись перехід гармоній­ного стану буттєвості людини в критичний. Так можна назвати кри­тичними стани коливання на межі "близько-далеко", "зараз-потім", "скоро-невідомо, коли", "так-ні" тощо.

Четвертий тип критичних станів буття зумовлений актуалізацією критичного досвіду людини. Під "критичним досвідом" розуміється невідрефлектований, негенералізований та нетипологізований у своєму змістовому та структурному наповненні досвід людини діяти певним чином в різнопланових ситуаціях буття. Критичним може стати будь-який "позитивний" досвід, застосований, проте, у невід­повідній ситуації, або не на відповідному змістовому рівні його пре­зентації тощо. Значно більшу "критичність" має так званий "негативний" досвід, що за своїми змістовими ознаками на рівні ін­дивідуального буття людини не набув статусу "способу цілеспрямова­ного, завершеного, продуктивного діяння". Тому такий спосіб діяння нагадує хаотичний рух, ланцюжок спроб і помилок, що й надалі за­лишається таким, не набуваючи суттєвих змін.

П'ятий тип критичних станів буття може бути зумовленим вимо­гою (об'єктивною чи суб'єктивною), що ставить людині саме жит­тя — змінитися, стати "іншою". Проте навіть "нещаслива людина від­дасть перевагу тому, ким вона є, нехай разом зі своїми нещастями, аніж погодиться, звільнившись від них, стати іншою. Адже нещасливі люди, якщо вони зберігають здоров'я в своєму нещасті, тобто коли

вони намагаються перебувати в своєму бутті, віддадуть перевагу не­щастю перед небуттям", — пише Унамуно. Вимагати від будь-кого, щоб він став іншим, це все одно, що вимагати, щоб він перестав бути самим собою; "особистість зберігає себе, припускаючи зміни в своєму способі мислення та бутті тільки тоді, коли ці зміни можуть увійти в єдність та неперервність її духовного життя. Зміни припустимі тільки тією мірою, в якій вони можуть бути інтегровані у властивий даній особистості спосіб бути, мислити й відчувати, можуть гармоніювати з ним, а окрім того, вони повинні бути поставлені в єдиний взаємозв'язок її спогадів і згадок: [4]. Поряд з тим можна назвати цілу низку обставин життя, які "ініціюють" саме цей тип критичності буття людини. Фактом є також те, що протягом життя одна і та сама людина може пережити велику кількість різновидів криз одного типу, часто не маючи навіть змоги актуалізувати й застосувати набутий раніше досвід діяння в умовах такої кризи.

Подальший аналіз змісту й характеру критичних станів буття лю­дини, а також способів їх подолання, до яких вдається людина, мож­на здійснювати, звернувшись до феномена "потенціал індивідуально­го буття людини", який генералізовано презентує спроможність і здатність кожної окремої людини бути та діяти в світі.

7.4. Природа потенціальних ознак людського буття. Розмірковуван­ня про сутність людського буття та спроби визначити його рушійні сили з метою побудувати універсальний алгоритм організації та за­безпечення "ефективного", "продуктивного" життєвого шляху людини властиві кожному окремому історичному етапу розвитку філософської та психологічної думки. Як тільки "філософствування" виокремилось у доволі самостійний засіб світосприймання та світовідображення, одразу ж почали здійснюватись спроби так пояснити світ і так виз­начити сутність людини, аби стало можливим запропонувати такі за­соби їх взаємодії, які задовольнили б кожного "зацікавленого в цій взаємодії суб'єкта" (а власне — і світ, і людину) з погляду очікуваної перспективи розвитку і шляхів її (перспективи) досягнення.

Одна історична епоха пропонує людині новий міф, що надає змогу по-новому уявити закони, за якими існує та розвивається світ. Інша історична епоха вибудовує нову філософію — філософію "добро­чинного світу" та "доброчинно діючої людини", де доброчинність по­стає соціально-схваленим засобом "шляхетно протистояти світові", не завдаючи шкоди йому та захищаючись від можливих руйнівних впливів від "могутнього партнера". Наступна історична епоха знахо­дить "чудодійний засіб" жити у злагоді зі світом у новій релігії, через яку людина отримує набір детальних рекомендацій-регламентацій

щодо того, як діяти та вчиняти, як і над чим розмірковувати, що за­лишати поза своєю увагою тощо. Проте ніколи ці засоби "розуміння і ДІЇ" не були і не визнаватимуться універсальними, крос-культурними та поза-історичними, тобто такими, що лежать поза особливостями історичної епохи, духу певного часу та певної культури.

Кожен новий "день історії" народжує нове бачення світу, нове ро­зуміння природи людини. В сучасному світі це — вже вдивовиж синте­зовані, глибинно-сутнісно подані пояснювальні моделі, де присутні елементи казки й міфа, філософії та конкретно-наукових конструктів, релігійних і духовних вчень. Проте не може не дивувати, власне, незмінність вихідних проблем і питань, до яких з давніх-давен при­вернуто увагу людини і на які шукає і не знаходить історично-переконливої відповіді.

Одна з таких проблем, одне з таких питань — джерела людського буття як специфічного способу існування у світі, відмінного від ін­ших і водночас єдиного, що здатен осягнути природу і зміст всіх ін­ших форм існування, світів, просторів та Всесвіту загалом. Змістовий осередок цієї проблеми — у визначенні природи потенціальних ознак буття людини. Можливо, саме тому історія світової філософії та пси­хології має на сьогодні силу-силенну точок зору і пояснювальних концепцій щодо того, як тлумачити потенціальні ознаки буття люди­ни. Чи правомірно говорити про "індивідуальний потенціал буття" окремої людини і які засоби його виявлення та реаіізації? Що є складниками цього феномена (реального чи ірреального), як можна визначити їх компонентну вагу у загальній структурі "цілого", тощо?

Коли говорять про "потенціальні ознаки"життєдіяння особистості. то, як правило, вдаються до одного з відомих і поширених у філо­софії та психології підходів до визначення природи цього феномена.

Перший підхід пропонує розглядати проблему потенціалу та по­тенціальності в діаді діалектичних визначень стану існування явища (або феномена) — "можливе та дійсне", "актуальне та потенціальне". "Дійсний стан" реального існування явища позначає дану, актуальну, актуалізовану ознаку (або ж систему ознак) певного явища "можливий стан" — не-дану, не-актуалізовану, не-реалізовану ознаку (систему ознак) цього ж явища. Аналізуючи існування явища в кож­ний окремий, конкретний момент часу, можна стверджувати "можливу" або "дійсну" даність кожної окремої ознаки досліджувано­го явища, стверджувати "актуальний" або "потенціальний" стан тієї чи іншої ознаки або явища загалом.

Другий підхід, не заперечуючи пояснювальних можливостей пер­шого, пропонує поставити проблему потенціалу дещо інакше. Діалек­тична "картинка" заміни "можливого стану існування" явища "дійс-

ним станом" і переходу від "потенціально можливої до актуально виявленої якості" в психології, зокрема, не може бути достатньою в поясненні певних характеристик та ознак розгортання психологічного змісту життя людини. Якщо уявити собі можливість розмірковування про психологічні складові життєдіяльності людини як такі, що у пев­ний момент часу є відносно сталими з огляду на: 1 — змістові ознаки кожної з них; 2 — кількісні ознаки кожної окремої та всієї сукупності загалом, тоді це справді "калейдоскоп ознак", в якому дійсно стала кількість "кольорових камінцш-складових" і до того ж відомий "колір та розмір" кожного камінчика. Можна прогнозувати кількість та якісні особливості комбінацій "кольору" та орнаменту-форми", а от­же, дана комбінація є актуальною, а решта можливих — потенціаль­ними.

Проте, коли предметом аналізу є такий феномен, як буття люди­ни, жива реальність, що постійно змінюється, рухлива і досить часто невловима у своїй сутнісній динаміці, видається недостатнім розгля­дати окремий момент життєвиявлення людини як мимовільний прояв якоїсь сукупності ознак, властивих даній людині, і за певних обста­вин виявлених, розгорнутих, посталих. Водночас індивідуальний світ "Я" — така реальність, що постійно розвивається, набуваючи і втра­чаючи в своїх сутнісних ознаках, характеристиках, особливостях то­що. Ще хвилину тому це "Я" могло бути іншим, а зараз воно вже має нове переконання, або ж новий емоційний стан, або ж тільки зараз устатену здатність звершити певний вчинок. Тому кожен "нинішній момент" (дійсний, актуальний) життєдіяння людини не закономірним проявом "попереднього, минулого моменту", як не буде прямою пе­редумовою "моменту майбутнього" (можливого, потенціального).

Основою визначення сутності потенціальних характеристик буття людини слід обрати той самий змістовий простір теоретизації (пояснення, визначення), в межах якого здійснювався аналіз вихідно­го феномена — буття людини. Постулювання онтологічної природи потенціалу індивідуального буття — ознака заявленого другого — он­тологічно орієнтованого — підходу до визначення потенціальних ознак буттєвості людини.

7.5. Поняття "інтенціальності" та "потенціальності". Сутньому, як існуючому у взаємодії, взаємоспричиненні, змінюванні та становлен­ні, властива інтенція буття. Отже, інтенціальність та потенціальність — онтологічні властивості буття сутнього, які пронизують буття в цілому і кожну з його форм оремо. Інтенціальність і потенціальність можна визначати як внутрішні глибинні умови розгортання в бутті, дійсності, світі сутності сутнього (у даному разі — сутності індивіду-

■7-82187 257

ального, одиничного самобутгя окремої людини). Тому всі відносини (зовнішні та внутрішні) буття людини (як сутнього) наповнені інтен-ціальним і потенціальним змістом. Кожне окреме людське буття во­лодіє інтенцією пізнання та перетворення сутнього, але в особистому житті кожна людина реалізує ці ініціації тією чи іншою мірою, на тому чи іншому рівні, з тією чи іншою продуктивністю, проявляючи при цьому суто потенціальні свої можливості (здатність, здібність, та-1лановитість тощо).

^"-"Індивідуальне одиничне людське буття, окрім властивої йому ін-тенції способу існування, володіє потенцією здійснення індивідуальної сутності "Я". Зміст даної інтенції зумовлений однією з інтенціальних характеристик буття людини — "самопричинністю" як провідною для людського способу існування формою причинності буття сутнього.

Таким чином, потенціальність, з точки зору онтологічно орієнто­ваного підходу, визначаться як сутнісна властивість буття розгортати свій зміст у певних часових і просторових межах, які окреслюють "онтологічні рамки" даного, конкретного буття. Людське буття (як сутнє) є "позитивною мооюшвістю" одиничного, конкретного буття людини, оскільки в процесі онтогенезу людська особа проходить весь шлях "розгортання" її "людяності" послідовно від початку до кінця і досягає в цьому конкретних результатів, властивих саме її індивіду­альному буттю, її одиничності.

Потенціальність слід визначати як сутнісну (онтологічну) власти­вість буття особистості. Психологічна сутність даної властивості може стати зрозумілою через розкриття механізмів та закономірностей змістових переходів інтенціальних та потенціальних характеристик буття особистості.

Кожній окремій людині рівною мірою властива інтенція біологіч­ного, соціального, культурно-історичного та індивідуального існуван­ня, проте кожна людина володіє неповторним потенціаіюм реалізації, здійснення цих інтенцій. Слід зауважити, що кожна з названих інтен-цій є специфічною за змістом, тому специфічними є механізми та за­кономірності її "здійснення", реалізації. Специфічними є засоби, зна­ряддя та прийоми "індивідуачьного буття", що розкривають, розгор­тають цю інтенцію.

Така "багатозначна специфічність" визначаться не площинними відмінностями інтенціональних змістів, але особливим (в онтологіч­ному сенсі) змістом кожного з рівнів буття сутнього, який відтво­рюється в тій чи іншій інтенції існування людини. Найбільш склад­ною у досягненні та здійсненні є інтенція "безпосереднього самобуття, інтенція "здійсненої індивідуальної сутності", оскільки в онтологічному розумінні ця інтенція є найвищою, а тому визначальною для буття

конкретної людини. "Безпосереднє самобуття" як самостійне сутнє — позитивна перспектива буття кожної окремої людини, проте ця пер­спектива не досягається кожною людиною просто "за визначенням". Досягнення (або втілення) даної інтенції вимагає певних, специфіч­них зусиль з боку самої людини.

Потенціальні характеристики буття людини виявляються в тому, як вона реалізує інтенції свого способу існування:

• чи здійснює їх повною мірою;

• чи помножу у самостійному пошуку наявні індивідуальні засоби
здійснення цих інтенцій;

• чи забезпечує взаємопроникнення інтенціональних особливостей
різних рівнів у своєму повсякденному житті, та ін.

Характеристика буттєвої активності людини за цими позиціями дозволяє зробити висновок щодо ступеня володіння людиною якістю "суб'єкта свого життя".

Потенціальність — онтологічна властивість окремого, "одинич­ного" людського буття — деякого самостійного сутнього, яке перебу­ває в постійному русі: змінюється, розвивається, розгортає свою сут­ність — "стає собою". Відповідно до багаторівневої вибудови буття ін­дивідуальної сутності потенціальність має різні онтологічні форми, що відображають якості здійснення "безпосереднього самобуття":

• за ознакою психологічної зумовленості:

1 — природжена;

2 — набута.

• за ознакою перспективності індивідуального розвитку:

1 — прогресивна;

2 — статична;

3 — регресивна.

• за ознакою продуктивності саморозвитку:

1 — конструктивна;

2 — нейтральна;

3 — деструктивна.

• за ознакою цілісності "розгортання" індивідуальної сутності "Я":

1 — завершена;

2 — незавершена.

Потенціальність буття людини (як безпосереднього самобуття) пролонгована в часі: вона завжди в минулому, як щось завершене, закінчене; вона завжди в теперішньому, як те, що чиниться, здійснюється; вона завжди у майбутньому, як те, що тільки має здійснитись. Але, оскільки потенціальність "висвічує" сутність інди­відуального буття, яка залишаться незмінною в процесі розгортання, розвитку, становлення і яка в кожен окремий момент існування

поєднує в "своєму теперішньому" і "минуле", і "майбутнє", можливе прогностичне пізнання даної сутності, передбачення її "потенціаль­ного руху".

Дійсність людського життя, що розгортається в конкретному часі та просторі як "безпосереднє самобуття", пронизана багатоманітними проявами його (самобуття) інтенцюнальних та потенціальних власти­востей. Дійсність є такою ж багаторівневою, яким багаторівневим є сутнє; вона така ж цілісна і завершена за змістом. Спостерігаючи та вивчаючи реальність життя окремої особистості, досить дослідити один з його рівнів, одну з його сфер з тим, щоб на підставі знання про "частину" сформувати уявлення і про "ціле". Адже сформованість або несформованість здатності "бути" виявить себе навіть у найдріб-ніших (або ж найпотаємніших) ознаках життєдіяння людини як суб'єкта, як індивідуальності, як "неповторного світу "Я".

7.6. Потенціал індивідуального буття: "володіти ним" чи "розгорнути його". Визначаючи онтологічну якість індивідуального людського бут­тя розгортати в своєму становленні та розвитку неповторну, одинич­но-конкретну сутність "Я", можна говорити про потенціал індивіду­ального буття людини. Людське буття, здійснюючи себе як самостій­не, цілісне, завершене сутнє, реалізує свій інтенціальний та власне потенціальний зміст. Інтенціальність індивідуального буття постає в розгортанні сутнісних характеристик людського способу існування як такого в реальності особистого життя людини. Потенціальність інди­відуального буття визначається його неповторною, індивідуальною сутністю самостійного сутнього.

Оскільки здійснене, звершене, реалізоване "сутнє", як онтологіч­ний результат буття людини, завжди в майбутньому, завжди є проек­цією моменту нинішнього у те, що перед-стоїть, достеменне інди­відуальне людське буття завжди є і залишається "позитивною можли­вістю" життя конкретної людини. Ця "позитивна можливість" прагне до своєї завершеності в неповторному "світі" само-буття людини, до свого визнання як цінності, що осягає в собі "всеєдність буття як сутнього". Потенціальність тому — сутнісна визначальна ознака безпо­середнього самобуття, зазначає С. Л. Франк, його онтологічна влас­тивість.

Онтологічним продуктом життєдіяння людини є "індивідуальний світ "Я", що вибудовується людиною в постійній взаємодії із "зовнішнім" світом — світом речей і світом суспільних відносин.

Буття окремої людини, що відбувається в конкретному часі і про­сторі, індивідуально-неповторне за своїм змістом та якостями, отри­мує характеристику сутнього як "світу". Оскільки тільки людині дана здатність збагнути, осягнути цілісність буття різноманітних сутніх,

буття як "світ" може бути зіставлене лише із буттям людини. Буття речей, явищ, процесів отримує статус "предметного" світу, об'єктивного, безпосередню даного у чуттєвому сприйманні людині.

Суб'єктивний світ "Я" — завжди реальний і одиничний. Творення його — подовжений на все життя процес розгортання людиною по­тенціалу свого буття. Вибудований він — звершена "одиничність", розгорнутий потенціал "Я". Індивідуальність завжди присутня в ре­альності як у цілісному та неподільному сутньому (в реальній, дійсній формі свого існування), але осягнення її зумовлює визнання за нею неповторної сутності як конкретної та одиничної в цій єдності реаль­ної дійсності. "Індивідуальність" має виявитись, "народитись" із всеза-гального та "універсального", втілитись у неповторний світ "Я".

Осягнути та розгорнути потенціал свого буття — значить для лю­дини осягнути та здійснити власне покликання та призначення. Історія наук про людину (гуманітарних і природничих) зберігає багато свід­чень про те, як тлумачили філософи, психологи, фізіологи здатність людини до духовного зростання, оформлення своєї особистості, фор­мування неповторного "світу" своєї індивідуальності: від релігійно-метафоричних визначень "іскра Божа", "дух Божий" (Г. Сковорода) до онтологічно витончених "покликання", "призначення" і до філо­софсько-психологічних "потенціал буття", "потенціальність".

Буття людини є багатовимірним та багаторівневим, таким самим є індивідуально-неповторний світ "Я" людини. Як пише В. Соловйов, "Я", особистість людини визначається не тільки тим, що вона є, але значно більшою мірою тим, чим вона хоче та намагається бути, чим вона робить, творить себе. Перед "Я" особистості в цій справі поста­ють безмежні перспективи, адже людська особистість — це "можливість для здійснення необмеженої дійсності". Якщо буття лю­дини досліджується в часово-просторовій перспективі реального жит­тя, тоді пошук та виявлення індивідуального потенціалу людини по­стає як процес зародження, розквіту та згасання цієї сутної, психоло­гічної якості людського буття — "бути особистістю", "бути суб'єктом свого життя".

Процес розвитку особистості, становлення людини "суб'єктом буття" реалізується як процес розвитку її взаємин із оточуючим світом. Здатність до самопізнання надає людині можливість самостій­ного та колективного пошуку сутності явищ навколишнього середо­вища та інтимних за змістом явищ особистішого "Я". Реальність формування внутрішнього світу "Я" — результат "творчої самодіяль­ності " людини в реалізації відношень до світу: світу речей, світу ін­ших людей, світу особистого "Я" (С. Л. Рубінштейн). Оволодівши всією системою відношень, особистість переходить на новий рівень самопроявів та отримує якості "суб'єкта буття":

• самостійно організовувати своє буття;

• насичувати його певним ціннісним змістом;

• спрямовувати його певним життєвим цілям;

• обирати індивідуально-неповторні засоби та способи діяння;
тощо.

Результатом, вершиною процесу "суб'єктивування особистості" завершений, цілісний "світ "Я" особистості", який надає всім подаль­шим самопроявам людини сенс культурно-історичного змісту та рів­ня.

"Світ "Я" особистості" — не лише більш-менш вдала метафора, яка пояснює, рефлектує складність та індивідуальну неповторність буття людини в реальному світі. Це — психологічна реальність, зміст, тенденції та механізми розвитку якої необхідно розкрити з позиції наукової психології в поєднанні з методами та засобами суміжних наук — філософії, соціології, педагогіки та ін.

Потенціальність, як онтологічна властивість (і характеристика) буття особистості, належить йому (даному особистісному буттю) за визначенням, по суті, оскільки особистісне буття — позитивна пер­спектива життя людини. Прояв даної характеристики полягає не ли­ше у сформованості, завершеності світовідносин конкретної особис­тості, айв якіснш перспективі розвитку даних відносин засобами ін­дивідуального "Я".

Деяка певна здатність "бзпосереднього самобуття" відтворювати в своєму одиничному існуванні "всеєдність сутнього" і реалізувати свою неповторну сутність в кожному окремому моменті буття і відобра­жається в понятті "потенціал індивідуального буття", або "потенціал безпосереднього самобуття" людини. Потенціал окремого людського буття відтворює інтенціальні та власне потенціальні характеристики буття людини як самостійного сутнього. Інтенціальність виявляється в розгортанні людиною у своєму бутті сутнісних властивостей людського способу існування як такого. Потенціальність виявляється у звершуваних людиною актах здійснення, реалізації свого індивіду­ального буття, реалізації своєї одиничної, неповторної сутності.

Загалом, потенціал — це багатозмістовне явище індивідуального життя, яке відображає прогнозовану в кожний окремий момент існу­вання особистості та констатовану в кожному пізнавальному акті виявлення сутності особистості — індивідуальну та соціальну успішність (можна також говорити про культурно-історичну успішність):

1 — розгортання інтенціальних властивостей людського способу
існування в її (особистості) одиничному бутті;

2 — розгортання потенціальних властивостей одиничного осо­
бистішого буття як специфічної, "все-єдиної" форми буття сутнього.

Тому можна говорити про сутнісно властиві кожній окремій осо­бистості певні ознаки її буттєвої активності:

• рівень розвитку системи відношення до світу,

• індивідуально-прийнятий та індивідуально-здійснюваний процес
розвитку особистістю змісту життєвих відносин до світу;

• індивідуально-неповторну якість продуктів діяння особистості у
соціальному та індивідуальному житті;

• "масштаб" життєвого простору, створеного особистістю;

• "насиченість часом" індивідуального життя особистості та ш.
Доречним постає питання про природу (або характер) віднесеності

потенціалу буття до реальності існування конкретної особистості. Чи "володіє ним" особистість "предметно", якщо певний потенціал її бут­тя вже є, вже існує? Володіє як засобом чи знаряддям діяння; як пев­ною спроможністю чи можливістю; як ознакою чи характеристикою? Якщо весь континуум психологічних феноменів є ірраціональним за змістом та формою буттєвого відтворення, то феномени "потенціальності" є ірраціональними найвищою мірою (якщо лише можливо використати таку порівняльну конструкцію). Ці феномени властиві буттю, проте володіти ними (або "о-володіти" ними) немож­ливо. Слід розуміти їх природу, враховувати "потенціальні можливості буття" як такого у конструюванні або організації формуючих просто­рово-часових умов "відчуття руху" та "власне поступу, розвитку", або ж зважати на здатність до самостійного світоконструювання тощо. Проте "очікувати на предметність" цієї "ірреальної реальності" не є можливим. Потенціал індивідуального буття постає у поступальному та продуктивному розгортанні людиною інтенцій та потенцій власно­го існування, здійсненні власного покликання і призначення в часі та просторі свого життєтворення.

7.7. Потенціал подолання критичних станів буття. Можна і слід стверджувати "одиничність" індивідуального буття як вихідний посту­лат теоретизації його сутності, проте необхідним є встановлення та визначення типологічних ознак розгортання "індивідуального світу "Я" в сукупності його змістових і динамічних характеристик. Як стверджував Екклесіаст: "Всьому і всім — одне: одна участь правед­нику й нечестивцю, доброму й злому, чистому й нечистому, тому, що приносить жертву, і тому, що жертви не приносить; як доброчинно­му, так і грішнику; як тому, що клянеться, так і тому, що боїться клятви". Проте, щоб визнати перспективність застосування типоло­гічного методу у вивченні здатності людини долати "перепони буття" та дослідженні використовуваних при цьому засобів, слід визнавати переконливість не лише поетично-образних тверджень, що наведені.

Будь-яке розмаїття явищ і феноменів можна типологізувати, слід лише правильно обрати основу типологізації. При цьому не потрібно боятися втрати "індивідуальності", розмивання її у "типічному", "подібному". Професійно застосований типологічний метод дозволить підкреслити "індивідуальне", вирізнити його з-поміж "схожого", від­тінити його неповторність.

Для побудови типології потенціальних ознак подолання людиною критичних станів буття можна застосувати прообраз типології онто­логічних форм потенціальності, що була вже наведена. Отже, у про­тистоянні людини і світу в ситуації "критичної напруженості буття" можна спостерігати такі типи здатності долати набуті критичні стани у поєднанні відповідних складових кожного з типів: ,- — Тип 1 — потенціал подолання критичних станів природжений, прогресивний, конструктивний, завершений.

Тип 2 — потенціал подолання критичних станів природжений, статичний, нейтральний, незавершений.

Тип 3 — потенціал подолання критичних станів природжений, ре­гресивний, деструктивний, незавершений.

Тип 4 — потенціал подолання критичних станів природжений, прогресивний, нейтральний, незавершений.

Тип 5 — потенціал подолання критичних станів набутий, прогре­сивний, конструктивний, завершений.

Тип 6 — потенціал подолання критичних станів набутий, статич­ний, нейтральний, незавершений.

Тип 7 — потенціал подолання критичних станів набутий, регресив­ний, деструктивний, незавершений.

Цей схематичний перелік не відтворює повну картину типологізо-ваних алгоритмів діяння людини в умовах "критичного стану буття", проте демонструє принцип типологізації за чотирма типологічними основами:

1 — за ознакою психологічної зумовленості буттєвих характеристик
(потенціал природжений, потенціал набутий);

2 — за ознакою перспективності індивідуального розвитку
(потенціал прогресивний, статичний, регресивний);

3 — за ознакою продуктивності саморозвитку (потенціал конструк-
. тивний, нейтральний або деструктивний);

4 — за ознакою цілісності "розгортання" індивідуальної сутності "Я"
"(потенціал завершений або незавершений).

Як бачимо, у багатоманітному поєднанні визначених типологізо-ваних ознак і постає різноманіття індивідуалізованих ознак буттєвого діяння в умовах "невтамованої критичності". Наведемо лише окремі характерологічні картинки визначених типів, наголосивши на тому,

що чітко виражених "чистих типів" в реальному житті майже немає. Проте часом неймовірним розмаїттям "перехідних, проміжних типів" можна, принаймні, замилуватись.

Картинка перша — "активний творець буття". Людина, що наділена потенціалом І типу, має природжену здатність вільно та ак­тивно перед-стояти світові у будь-якому його змістовному та дина­мічному статусі. Вона здатна активно освоювати ситуації та стани буття, віднаходити їх приховану, потаємну суть і, відповідно до осяг­нутого, обирати відповідні засоби і способи дій. її дії, як правило, не зорієнтовані на уникання, "втечу від ситуації', вона навпаки "прагне назустріч" світові, його незрозумілостям і дисгармоніям. їй підсилу подолати руйнуючий контекст ситуації, переломити його, зумовити конструктивний вихід з цієї ситуації і для себе, і для тих інших, хто ще постали залученими до того, що відбувається. Кожна така ситуа­ція для цієї людини — не знесилення у бутті, а навпаки — нове ви­пробування, в якому можна відкрити ще якусь свою спроможність чи здатність, "зуміти ще й це", знайти нове надбання, новий досвід, но­вий горизонт. Виходячи з такої ситуації, людина констатує "приріст" своїх можливостей, своє "зростання", свою здатність до наступних злетів. Разом з тим ця людина не схильна до невиправданого ризику, в якому можна забути про природну обережність та необхідність "тамувати подих перед небезпекою". Вона вміє вчасно спинитись у пошуках "нового", якщо подальший пошук може бути пов'язаний з втратою "індивідуальної цілісності "Я". Кожен її "буттєвий рух" прагне цілісності й завершеності, а спосіб її життєдіяння вражає гармоній­ністю поєднання тремтливої "відкритості світові", з одного боку, а з іншого — непохитної стрункості індивідуального "Я".

Картинка друга — "схованка власного "Я". Людина, що наділена по­тенціалом II типу, викликає метафоричне порівняння "скринька-в-скриньці". Це щось, що завжди чогось обіцяє, проте ніколи не вта­мовує очікувань і пошуків, сподівань і прагнень, як би світ (чи хтось інший) не волів й не волав. Вона — як дивовижна обіцянка всьому — й світові, й собі самій, проте ніхто ніколи не дізнається того, чи мала ця обіцянка реальні підстави для неймовірних очікувань, чи була ли­ше удаваним, тим, що видається, проте не "є". Цій людині даровано безмежжя можливостей, проте вона ніколи не скористається й час­тинкою їх. Вона, звичайно, завжди буде привабливою для інших, ад­же "дар" має свою трансценденційну здатність зачаровувати самою своєю прихованістю. Вона буде вирізнятись з-поміж інших і виклика­ти милування нею у всіх, хто здатен до споглядання. Проте ніколи це споглядання не змінить свого статусу у напрямку до реального діяння

чи перетворення: "милуйся та забувай — на краще". Майже фанта­стична "нейтральність до світу", "недоторканість до власного "Я" — трагічна дихотомія цього способу існування. Настає хвилина, коли людина сама прагне дізнатись, впевнитись "кому і в чому вона обіця­на, "що і хто вона насправді". Вона прагне збагнути, до чого ж вона природжена, проте не має сили на те, щоб сама віднайти відповідь. Вона здатна просити й молити когось іншого допомогти їй у цьому нестямному пошуку, ладна віддати будь-що, аби самій "збагнути се­бе". Проте цей пошук не може бути плідним ніколи. У тому-то й до­ля — шукати й не знаходити, відчувати безмежну красу — й ніколи не дістатись до неї, або хоч краєм ока поглянути на її принади. Хоча, звичайно, залишається можливість "над-потенціальності" в індивіду­альному розвитку, коли йдеться про спроможність "перейти через се­бе", сягнути за "межу можливого", відкрити простір "іншого" буття, з іншим змістом потенціальності. Мабуть, це є можливим, проте аж надто рідко втілюється у життя.

Картинка третя — "спалахнути, щоб загинути в полум Т". Людина, що наділена потенціалом типу 2, не має природженого "дару інди­відуальної сили", проте прагне його віднайти, розвинути, навчитись підтримувати "вогонь власної буттєвості". І це вдається їй у важкій повсякденній праці, у тенетах різноманітних обмежень, у повсякден­ному пошуку та служінні власній релігії "Я". Довгим і непростим по­стає цей шлях, але чим далі, тим більш п'янкою видається очікувана перемога, і вже несила розмірковувати над наслідками, над тим, що безумовно буде, настане, закономірно здійсниться. Стільки покладе­но на вівтар перемоги над "заданістю й детермінованістю буття", що вже неможливо спинитись, перепочити, набратись нових сил. Тільки далі — хоч крихту дивовижного щастя, хоч краплину життєдайної во­ди аби втамувати спраглу до "вільного буття" душу. І в цьому без­кінечному, як здається, пошукові душа загартовується, а в "Я" вигар­товується прообраз тієї сили й міці, що так манив і кликав до себе, що був таким жаданим і сутнісно необхідним. Ще крок, і ось воно поруч — вільне буття вільного в своїх можливостях "Я"... І зовсім не страшить те, що одразу за цією миттю — втрата цілісності "Я", бо за­багато було покладено зусиль, бо у цьому несамовитому прагненні душа палала й згоряла, втрачаючи реальну спроможність "бути не тільки в цю мить", але й "бути надалі", хоча б ще трохи, якщо не­можливо "бути завжди". Життя мов стрімкий біг до мети, за до­сягненням якої — не-буття. Однак, вона не спиняється, не сповіль­нює кроку, вже готова не бігти, а летіти. Чимдуж... Чимдуж...

7.8. Типи або "буттєві засоби" долання криз. Вічним, проте, зали­шається питання про універсальні засоби "протистояти" світові або

власне руйнівним його впливом. Як, не розпочинаючи "індивідуально орієнтованих досліджень та спостережень", взяти й застосувати щось над-індивідуальне, поза-персональне й ефективне водночас? Чи іс­нують такі засоби? І чи вдалося людству упродовж усієї своєї історії забезпечити позитивну відповідь на це питання?

Микола Кузанський стверджував, що єдиною "безсумнівною істи­ною є те, що сукупність світу не може ніколи вичерпатись, оскільки все умоосяжне, в которому його (світу) головна частина, є те, чим може стати" [2], а отже, процес розгортання сутностей світу, і люди­ни — нескінченний. Такою ж нескінченною постає і здатність пізна­вати й перетворювати світ, а отже, й здатність винаходити та створю­вати все ефективніші засоби взаємодії зі світом. Тим більше, що всі ці "винаходи" є необхідними етапами на шляху до себе — яким "можеш бути", проте яким ше "потрібно стати", доклавши необхідних зусиль.

До найдавніших можна віднести перелік засобів "бути у світі", до­лаючи всі типи "критичності" буття, що зустрічається ше у міфоло­гічній, а також у філософській традиції "пояснювати світ":

• бути мудрим;

• бути сильним;

• бути настійливим.

Вважається іноді, що "мудрість" є центральною віссю буттєвого досвіду людини, оскільки "знімає" в собі спроможність людини "бути сильною" та "бути настійливою", хоча й не заміщує цих складових буття.

Розмірковуючи про шляхи оволодіння мудрістю буття, Микола Ку­занський пропонує зважати на уявлення про "три сфери та десять полів мудрості" [2]. Так, він стверджує, що перша сфера мудрості пе­ребуває там, "де ми знаходимо її, як вона перебуває вічно", тобто йдеться про ідеальний світ, в якому ідеї-ейдоси перебувають у свош недоторканій сутності. Досить важко черпати мудрість з такого іде­ально-ейдетичного світу, дано це небагатьом, проте, з іншого боку, це не так вже й неможливо. Потрібен лише своєрідний, специфічний досвід, буттєве вміння, певна спорідненість "ейдосу"-буттю, і тоді він може поставати у розгорнутих моделях "мудрого осяяння" тому, хто здійснює задля цього певний буттєвий вчинок.

Друга сфера мудрості перебуває там, "де ми знаходимо її в неми­нучій подібності" — реальний світ, реальність. Черпати мудрість "просто з життя", що розгортається в реальному часі та просторі — властиво і по силам вже не одиницям, але більшості людей. Хоча, як запевняють філософи, тільки "реального досвіду" недостатньо для того, щоб осягати мудрість, оскільки цей тип досвіду, як правило, ут-

римує людину у полоні реально-практичних навичок і дій, а досте-менність мудрості полягає у спроможності "підноситися" над безпосе­реднюю реальністю та охоплювати свідомістю закономірності її існу­вання, що, як правило, не доступні через сукупність реально-практичних ознак цієї реальності.

Третя сфера мудрості — "де вона здалеку світиться у часовому по­тоці своїх подоб" — світ уявлюваного, проте не фантастичного, вига­даного, а саме "подібного", в якому реальність не втрачає свою сут­ність, а лише багатоманітно "мерехтить" у відтінках "можливих тлума­чень". Це дуже своєрідна сфера мудрості, шлях до істини в якій — ін­туїтивне прозрівання подоб, а через нього — подальше "вилущення" істини з-поміж багатоманіття "обгорток-фантиків", за якими вона все ж є і не втрачає себе залежно від кількості та яскравих "одежин".

"Полів", особливо придатних для полювання за мудрістю, можна назвати десять, як вказує М. Кузанський. Перше поле — "знаюче не­знання" передбачає необхідність визнати тезу, що "неосяжне ро­зуміється неосяжно", а отже, відповідно до "буттєвого масштабу" то­го, що пізнається, слід встановити свою, специфічну "міру очевид­ності", за яку непотрібно сягати, достатність якої слід визнавати. Йдеться про осягнення над-реальних речей та феноменів, які є ре-ачьно-присугніми, проте довести це можна лише засобами абстраго­ваного від реальності пізнавального чуття — от як "божественне", "святість", "всеєдність" тощо.

Друге поле — можливість-буття очікує від мандрівника по ньому визнання тези, що у вічності "єдине та його потенція раніше будь-якої відмінності актуально суть ця вічність"; будь-якій актуальності передує потенція можливості, що є субстанціальною складовою "єдиного", "сутнього". "Можливість" виникає не колись потім, вона одразу в згорнутому вигляді присутня в "даному". Осягаючи якийсь окремий момент буття, слід пам'ятати, що в ньому присутня потенція вічності. Хоча навіть серед філософів мало хто зважувався на ман­дрівки по цьому полю мудрості, пише М. Кузанський.

Третє поле — неінше. "Що є неінше? — доречною відповіддю буде: неінше є не що інше як неінше, а на питання "Що є тоді інше?" — правильною відповіддю буде, що інше є не що інше як інше; так як світ є не що інше як світ, і так далі про все, що можна назвати" [2]. Все є тим, чим воно є, а отже, воно не могло не стати тим, чим ста­ло. Що в цій мудрості — наперед-заданість чи глибинна закономір­ність будь-чого знаходити втілення в тому, в чому може і повинно втілитись?

Четверте поле — поле світла, радість премудрості після осяяння та осягнення — вершинний момент у спробі "торкнутись мудрості", за

яким, проте, розгортається поле хвали, а за ним — єдності, рівності, зв'язку, розподілу та порядку. Мабуть, лише пройшовши всі ці (або ж інші) поля мудрості, можна реально наблизитись до її мерехтливого сенсу. Хоча кожен може обирати свій шлях і свої засоби долати його. Чи можна скласти повний перелік засобів бути у світі та долати його "критичність"? Питання це риторичне, а отже, з тих, що завжди лишаються актуальними і завжди без відповіді, адже знайдені відпо­віді ніколи не є достатніми і ніколи не будуть остаточними...

Розділ V. КОХАННЯ, ШЛЮБ, СІМ'Я: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ДО ГАРМОНІЇ

Зв'язок двох осіб різної статі, що називається шлю­бом, — це непросто природний, тваринний союз і не про­сто громадянська угода, а перш за все моральний союз, що виникає на грунті взаємного кохання і довір 'я, і та­кий, що перетворює подружжя в єдину особу.

Г.-Ф. Гегель

Поиск по сайту: