Створення нового типу розвивальних середовищ і системи психолого-

Психологічний стан людини, її соціальне самопочуття є наслідком і причиною тих глибинних змін, що відбуваються в різних сферах життя суспільства, позначених рисами нестабільності й невизначеності. А тому життєвою ситуацією особистісного сприйняття умов життя, соціального середовища є стан непевності у значної частини населення щодо свого нинішнього і майбутнього, свого місця в процесі суспільних змін.

Подальший перебіг суспільних трансформацій значною мірою за­лежить від того, наскільки кожен індивід як особистість, з одного бо­ку, інтеріоризує нові умови середовища, а з іншого — самовизна­чається, ідентифікується в своїй позиції, в своєму "Я", наскільки гли­боко й адекватно здійснює власну самооцінку і як це впливає на міру його життєвитривалості та життєвої активності [3, с. 4—5].

Вміння жити в нових суспільних умовах безпосередньо пов'язане з особистісною активністю, а значить, з упевненістю в своїх силах, своїх можливостях. Якщо їх бракує, то, певна річ, важко адаптуватися до нових умов і нових вимог.

За умов трансформації українського суспільства особливої значу-1 щості набувають питання формування людиною нових життєвих страте-1 гій, компетентності, посилення гнучкості та мобільності соціальної по- \ ведінки. Чим потужніший життєвий ресурс людини, чим ширші його со- і ціальні можливості, тим легше їй здолати кризові настрої, оволодіти | конструктивно-перетворювальною позицією.

Процес творчої побудови особистістю свого життя передбачає: формування образу світу, в якому живе людина, і її самої як складо­вого елемента цього світу; відбиття у свідомості цілісної картини її життя як індивідуальної історії в часовій і просторовій перспективі та ретроспективі як індивідуально-особистісного життєвого шляху; розроблення стратегії життя, планів і життєвої програми, в яких інте­груються цілі, очікування, мрії, прагнення особистості; корекцію її планів з урахуванням реальних обставин життя й особистісних мож­ливостей, подолання кризових ситуацій як прояву суперечностей життя і "незавершеності" самої особистості.

Життєтворчість як спосіб самопрограмування та творчого здійснення / особистістю свого життя є унікальним надбанням людини як зрілої осо-1 бистості. Замислюючись і творчо реалізуючи своє життя, особистість тим самим отримує статус суб'єкта життя, господаря своєї долі. Без сумніву, мистецтво життя є найвищою розвиненою здатністю до жит-тєтворчості. Ось чому так важливо "вчити людину мистецтва жити і співпрацювати зі своїм життям. Якщо це реалізується, життя для лю­дини стає мистецтвом, красою, добром, задоволенням" [4, с. 73].

За умов, коли українське суспільство переживає системну кризу, теоретичної і практичної значущості набуває дослідження проблем формування життєвої стратегії особистості. Це зумовлено, по-перше, необхідністю з'ясування соціальних факторів екзистенційної кризи, кризи життєвих цінностей і смислів, в якій опинилась особистість на етапі пе­реходу до ринкової економіки і демократичної організації суспільства; по-друге, потребою в осмисленні існуючих в українському суспільстві типів (моделей) поведінки особистості і відповідно до них життєвих стратегій; по-третє, відсутністю чітко обгрунтованих підходів до вияв­лення (ідентифікації) і побудови життєвих орієнтацій особистості; по-четверте, неготовності соціальних працівників, педагогів подавати прак­тичну допомогу молоді у розробленні технологій формування життєвої стратегії.

Одним із найнапруженіших проявів людського життя є життєві кризи, що належать до сутності життя як соціокультурного явища, а значить, тією чи іншою мірою гостроти обтяжують життя кожної лю­дини на різних етапах її життєвого шляху. У цьому контексті спра-

ведливим видається вислів: "У кожної людини під капелюхом свій те­атр, де розгортаються драми, часто складніші, ніж ті, що показують у театрі" (Т. Карлейль).

У психології розкриваються складні, неоднозначні впливи жит­тєвих криз на саморозвиток особистості, які залежать як від життєвих обставин, в яких перебігає життєдіяльність особистості, так і від фак­тора суб'єктивного порядку — загального психологічного складу осо­бистості, її реакції на ті чи інші стресові ситуації, індивідуального стресового досвіду, загальної та психологічної культури, поінформо­ваності у межах сучасних наукових уявлень відносно психології жит­тєвих криз особистості тощо.

Проблема кризового стану особистості набула сьогодні особливої"] гостроти через нестабільність розвитку та стану загальної кризи нашоп^ суспільства, в якому воно нині знаходиться, що позначається і на становищі, і на самопочутті громадян суспільства. Ось, наприклад, як виглядає картина стресових ситуацій, в яких довелося перебувати респондентам впродовж останніх років (див. таблицю). Дані подано у відсотках до чисельності опитаних [2, с. 95].

Криза перехідного до ринкових відносин періоду втягує в екстре­мальні умови існування дедалі ширші верстви населення. Від неста­більності потерпають насамперед діти. Особливо зловісними є роз­губленість, втрата ідеалів, песимістичне сприйняття життя, відчужен­ня від суспільства. Серйозний дефіцит позитивного впливу на молоде покоління спричинюється тим, що в молоді та підлітків домінуючими почуттями стали тривога, соціальна пасивність, страх. ~~ Виник екзистенційний вакуум, вакуум духовності. На рівні особис­тості криза набуває форми знецінення всього, навіть життя. Тривожним є поглиблення соціального психотравматизму. Очевидним є дефіцит уваги, поваги до дитини. На загальнодержавному рівні не вироблено чіт­кої позиції суспільства, передовсім інтеграційного підходу до дитинства як до того реального суб'єкта майбутнього, який зможе взяти на себе ^ажливу історичну місію.

Ганебним для держави є збільшення чисельності дітей ризику, дітей вулиці. Ніколи ще влада вулиці над дітьми не була такою могутньою, ніколи ще процес самоорганізації дитинства на вулиці не набирав та­ких різноманітних, а часом і химерних форм. Це жертви відчуження та систематичного відторгнення. Йдеться не просто про сиріт, ма­лолітніх злочинців чи втікачів, які полишили свої сім'ї. Мова йде про хворобу, що стосується суті та відносин у суспільстві, урядової політики.

Викладене питання має загальнолюдське значення, оскільки саме вулиця стає живильним середовищем й загальним знаменником най-небезпечніших соціальних пороків — насилля, проституції, нарко­манії, кожен з яких лягає важким тягарем на суспільство, охоплює все більше дітей і молоді. Ми всі повинні усвідомити духовні аспекти такої кризи і протистояти їй. Байдужість суспільства до долі цих жертв — виклик людській гідності.

г—" На етапі трансформації суспільства посилюється місія і роль школи І у плеканні людського образу, забезпеченні фізичного, психічного, мо-

рального, духовного здоров'я дитини.] Саме "школа, — стверджував А. Маслоу, — повинна допомогти дитині заглянути в себе і визначити набір цінностей, які узгоджуються з її неповторною людською сутніс­тю" [5, с. 197]. Тим часом школа, як і суспільство, переживає кризу. Важка стресогенна ситуація характерна для шкільного життя. Як зазначав Я. Чепіга, "учительська праця тільки при виключних умовах позбавляється свого примусового характеру. Тому дуже рідко одержує дитина в школі вільний гарний розвиток. В більшості, навіть у масі, на дитину там чекають фізичні та духовні страждання. Сльози часто течуть в сім "храмі науки". Шкільні будинки сповнено скаргами, во­рогуванням, зненавистю, а то й розпачем, нелюдськими засобами збуджуються в дітях погані шкідливі почуття, розвиваються і ро­стуть в школі духові хвороби, опаскуджуючи чистоту і красу дитячої душі.

Як не схвилюватись учителеві од сієї неправди! І чи не прокинеть­ся в нім співчуття до сих мук і страждань дитячої душі? Адже він не може не бачити, як покривджено права дитини.

А коли педагог часом не бачить, часом серцем не відчує сих страждань, то в нього є ще розум, який він може спостерегти їх в ди­тині. А дійти до розуміння свого він повинен.

Треба розвинути духовний слух до чужих переживань. Треба нав­читися відчувати страждання чужої душі. Треба прихилити своє серце до життя. Тоді з'явиться і природне розуміння справедливості" [6, с. 40—41].

Як тонко підмітив відомий педагог рудименти авторитарної педа­гогіки, які й дотепер процвітають у наших школах, завдаючи болю і страждання нашим дітям! не може не хвилювати й занадто висока психофізіологічна ціна навчання в багатьох школах. Проблемним є дотримання прав дитини у школі, як цього вимагає Конвенція про права дитини.

Лише на шляху освоєння особистісно зорієнтованої педагогіки, за­безпечення прав дитини, гуманізації навчально-виховного процесу мож­ливе суттєве оновлення школи, спрямованої на плекання дитини як суб'єкта культури і власної життєтворчості. Школа покликана попере­дити дитину про небезпеки життя, зберегти у кризових ситуаціях, оз­броїти особистісними механізмами, які дозволяють молодій людині успішно подолати проблеми. Вона має захищати дитину від гримас жор­стокого життя, приходити їй на допомогу у скрутну хвилину. Стрижнева мета сучасної школи — навчити культури життєвого самовизначення, підтримати учня в його екзистенційних пошуках. Педагогічна під­тримка — це процес спільного з дитиною визнання її власних інте-

ресів, цілей, можливостей і шляхів подолання проблем, які заважають їй зберегти свою людську гідність. Школа сприяє в оволодінні мис­тецтвом життєтворчості, самопобудови, самоздійснення — своєрідної самодопомоги у продуктивному подоланні перешкод, поверненні на тимчасово втрачену траєкторію життєвого шляху (Т. М. Титаренко). ~ До важливих напрямів реформування школи можна віднести:

створення нового типу розвивальних середовищ і системи психолого-

педагогічної підтримки, яка сприяє особистісному зростанню;

формування ціннісного ставлення до себе, інших;

Поиск по сайту: