ЦИВІЛІЗАЦІЯ І ЧАС: СЦЕНАРІЇ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Людство і українське суспільство, як його складова, переживають найдраматичніший період історичного розвитку, коли ламаються за­костенілі, віджилі форми життя і створюється новий і, сподіваємось, гуманніший порядок на планеті. Процес цей глибоко суперечливий, болісний. Сили Добра і Зла, Розквіту і Занепаду, Життя і Смерті схрестилися в жорсткому двобої.

У нашому суспільстві, як і в планетарному масштабі, йде пошук засобів і шляхів цивілізованого способу розв'язання поставлених са­мою історією завдань. Це передбачає:

усвідомлення необхідності усунення силових методів, насильства при вирішенні проблем, при погодженні найпротилежніших і, здавалося б, найнепримиренніших інтересів. Накреслене завдання стократ усклад­нюється тим, що в історичному досвіді переважають саме насиль­ницькі методи вирішення суперечностей і конфліктів, причому на­сильство набрало розвинених форм раніше від погоджувальних ме­тодів у людських стосунках;

випрацювання соціальної технології цивілізованого способу вирішення людських проблем, що допускає передбачення ходу подій, виникнення со­ціального напруження і конфліктів, своєчасне "включення" дієздатного механізму "глушіння" напруження, що насувається, а також широку підготовку фахівців, теоретичне і практичне забезпечення їх необхід­ними засобами для реалізації цивілізованої та ефективної процедури запобігання і зняття негативних наслідків за тих чи інших екстре­мальних ситуацій;

нагромадження досвіду цивілізованого вирішення людських проблем, коректного його використання за нових ситуацій.

В умовах нашого суспільства, що переживає процес соціальної трансформації, потрібен інтенсивний пошук форм і механізмів ор­ганізації економічного, політичного, соціального і духовного життя суспільства при збереженні того, що набуте і може виконувати свої завдання за стрімко змінюваних обставин.

Зрозуміло, що для вирішення всього комплексу цих найскладні­ших і найгостріших проблем потрібна вельми продумана і збалансо­вана політика, що вимагає від політичних діячів компетентності й відповідальності. Необхідне упровадження дійового механізму мобілі­зації творчого потенціалу всього народу, динамічних конструктивних змін у суспільстві, потрібних, зокрема, для підтримання віри, що з

тупика вдасться вибратись. Без такої віри неминучим є спад зацікав­леності у змінах, зниження соціальної активності, а відтак — подаль­ше наростання нестабільності, соціальної напруженості.

Оптимістичний прогноз розвитку суспільних процесів передбачає реалізацію позитивних тенденцій, які виступають в якості соціальних змін як в нашому суспільстві, так і в розвитку світової цивілізації, планетарної соціокультурної системи.

З урахуванням змін, що відбуваються в розвої цивілізації, можна накреслити низку сценаріїв, які фіксують найсуттєвіші глобальні тен­денції життєустрою і розвитку сучасної людини, що тією чи іншою мірою притаманні і нашому суспільству. Ось деякі з них:

1. Збагачення і розширення життєвого світу людини, формування
планетарного і космічного буття людини і людства на основі вільних,
багатосторонніх суспільних та індивідуально-особистісних зв'язків, від­
носин, взаємодії і взаємовпливу (спільна виробнича, наукова, політична
та інші форми діяльності, культурний обмін між країнами і народа­
ми, широкі особистісні контакти, спільна, у планетарному масштабі,
участь у ліквідації наслідків екологічних катастроф і стихійних лих
тощо).

2. Формування нового ставлення людини до світу і самої себе,
усвідомлення безцінності і крихкості світу, унікальності кожної людини
і неповторності її долі, а звідси — визнання права кожної людини на
життєве благополуччя і щастя; послідовне подолання дисбалансу між
техніко-технологічним, економічним розвитком і культурою, гумані­
зація суспільного процесу, підвищення відповідальності людини пе­
ред собою, перед нинішнім і прийдешнім поколінням за все, що вона
здійснює у процесі своєї пізнавальної і соціально-перетворювальної
діяльності, і якщо не підвищення, то певні кроки до розуміння такої
відповідальності.

3. Піднесення рівня і збагачення духовно-культурного буття лю­
дини, дедалі нетерпиміше ставлення до бездуховності, псевдокуль­
тури.

4. Зростання місця і ролі творчості (соціальної, наукової, художньої,
технічної та інших її форм) у життєвому світі людини, а відтак
витіснення страху перед соціальними нововведеннями, технічними та
іншими новаціями; формування готовності вчитися і переучуватися.

5. Поступове збагачення поки що слабко розвинених імпульсів оно­
влення людиною світу і самої себе (що сьогодні ще нерідко розгля­
дається як виняткова ситуація і небажане для людини психосоціальне
навантаження); набуття здатності бачення багатоваріантності ро­
звитку світу, а звідси — обгрунтованість плюралізму думок, альтерна­
тивність соціальних проблем і способів їх вирішення.

6. Посилення ролі теоретичного знання у функціонуванні суспіль­
ства, всіх його структур, при цьому дедалі глибший синтез гу­
манітарного і природничого знань, з урахуванням чого наука повинна
входити, поряд з освітою і культурою, до найвищих державних пріо­
ритетів — без цього не може бути ні стабілізації, ні сталого со­
ціально-економічного, науково-технічного і духовного розвитку су­
спільства.

7. Формування в суспільстві дійового механізму виявлення здібностей,
розширення соціального поля їх докладання, виникнення соціального замо­
влення на нові види здібностей.

8. Людина потрапила в ситуацію, що вимагає високої психоло­
гічної надійності, здатності адаптуватися і жити в умовах зрослої
складності світу, високого динамізму всіх суспільних процесів, не-
передбачуваності глобальних змін і перманентно виникаючих ката­
строфічних ситуацій — це з одного боку, а з другого — всемірної ак­
тивізації завдання збереження особистості людини, її цілісності, суве­
ренності.

9. В процесі нинішніх змін суттєво змінюються норми соціальної по­
ведінки членів суспільства. Стверджуються плюралізм, більша тер­
пимість, відкритість, ширшає спектр моделей прийнятної поведінки.
Відбувається зміна самої парадигми оцінок соціальної поведінки особис­
тості. У міру того, як канони змінюються від жорсткості до гнуч­
кості, поняття "правильного" і "неправильного", "вірного" і "невірно­
го" замінюються оцінкою "шкідливого" і "нешкідливого". Цей процес
має загальноцивілізаиійний характер.

10. Одним із найважливіших завдань, яке має планетарний харак­
тер, є забезпечення соціально-психологічної безпеки людини, що є не­
одмінною умовою морально-психологічного її здоров'я, її життєвої са-
мореалізації.

Небезпека в цьому контексті пов'язана з можливістю:

посилення соціально-психологічної напруженості в системі сто­сунків між людьми (недоброзичливість, озлобленість тощо) як в дер­жавних, виробничих, суспільних сферах, так і в сфері родинно-побутових відносин, можливість якої стає дедалі реальнішою в умовах економічної і соціально-політичної нестабільності суспільства;

поширення песимістичних настроїв, соціально-психологічної не­стабільності та напруженості в соціальному самопочутті, настроях та соціальних очікуваннях людей, що загострюються в умовах кризового стану нашого суспільства;

втрати смисложиттєвих орієнтирів, зниження впливу ціннісно-мотиваційних чинників до праці, соціально-творчої діяльності.

Окреслені тенденції лише частково відбивають складний і багато­варіантний процес розвою сучасного світу.

2. ПРИРОДА СУЧАСНОГО СОЦІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ

Кризовий стан суспільства можна виміряти цілою системою взаємо­зв'язаних показників — економічних, технологічних, політичних, куль­турологічних, національно-етнічних, демографічних та ін. Однак не буде перебільшенням стверджувати, що всі вони своєрідно фокусуються в соціальній сфері життя людей, зумовлюють інтегральну кризу самого буття людини, соціальну кризу. Людський, соціальний вимір тих хво­робливих процесів, які нині буквально підривають всі галузі суспіль­ного життя — насущне завдання суспільної теорії, запорука того, що її осмислення дасть необхідні знання практичній політиці, допоможе озброїти її соціальним зором, сформує нарешті таку необхідну су­спільну соціальну культуру.

Важливим елементом цієї культури є розуміння глибинної природи соціальної кризи, причин, що її породжують, суперечностей об'єктивного і суб'єктивного роду, що утворюють внутрішній механізм кризи і одно­часно виступають гарантом можливості подолання кризової ситуації, джерелом соціальної надії. Соціальна криза — гострий прояв соці­альних суперечностей, у ній відбивається різноманіття позицій різних соціальних сил суспільства, що реально конфронтують, зіткнення їх інтересів і ціннісно-нормативних систем. Проявляючись з різним ступенем гостроти, воно нерідко набуває характеру соціального кон­флікту, тобто "діючої" суперечності, що реалізує себе у зіткненні кон­кретних носіїв цих самих суперечних інтересів, мотивів, бажань, сподівань.

У силовому полі соціального конфлікту нині перебувають держава і громадянин, виробник і споживач, різні суспільні і демографічні групи, партії та політичні об'єднання. Важко сказати, хто тепер не має до кого-небудь претензій. Конфліктують усі — вчителі й офіцери, бізнесмени і демократи, студенти і пенсіонери, центр і "периферія", підприємницький "авангард" і знедолені "аутсайдери". Особливу зону соціального конфлікту утворюють різні релігійні конфесії, етнічні групи.

Суб'єктами конфліктних відносин, що активно діють, виступають поряд з традиційними соціальними групами виробничі, політичні, релігійні, громадські та інші об'єднання, породжені самим ходом кар­динальної перебудови соціальних структур, — молоді "соціальні ато­ми", що мають велику енергію, вносять у громадське життя нові, раніше невідомі суспільній свідомості умонастрої, проблеми, види діяльності.

Соціальна конфліктологія самою логікою життя висувається на авансцену сучасного суспільствознавства, її знання стає життєво не-

обхідними як для "людини політики", професійного управлінця, хоч би з якою сферою діяльності людей він мав би справу, так і для суспільства в цілому, якщо воно справді прагне до демократичного способу своєї життєдіяльності, а не до заміни однієї форми правлін­ня, "кратії" на іншу.

Проблематика соціальної конфліктології, осмислювана концепту­ально, передбачає з'ясування передовсім таких взаємозв'язаних пи­тань: суть соціального конфлікту сучасного суспільства і причин, що його породжують; специфіка прояву соціального конфлікту в кон­тексті радикальних змін, що відбуваються в суспільстві; форми і ме­тоди розв'язання конфліктних ситуацій і досягнення соціальної зла­годи.

Давно і грунтовно розроблена на Заході соціальна конфліктологія для нас виявилася новою справою. Суспільна свідомість у нашій країні довгі роки формувалася зовсім в інших соціальних параметрах. Поняття "криза", "опозиція", "конфлікт", "консенсус", "політичний плюралізм", "протистояння" уявлялися, як правило, категоріями ін­шого, не нашого соціального світу. На превеликий жаль, ми вияви­лися і теоретично, і практично непідготовленими до такого ходу подій, які нині розгортаються на пострадянському просторі колись єдиного і, здавалося б, сталого Союзу.

Для нових і несподіваних явищ і процесів, які ми нині спо­стерігаємо, нашій суспільній теорії часом бракує пояснювальних можливостей і відповідного понятійного апарату, а політиці — адек­ватних "технологічних схем".

Багато і охоче говорячи про діалектику, суперечності як ядро діа­лектичного методу, вітчизняна суспільна наука через ідеологічні і політичні причини обходила проблематику гострих суперечностей, конфліктів, антагонізмів. Вона не визнавала того, що протистояння, опозиція, конкуренція, конфлікт, альтернативність, інакомислення — суть не тільки неминучі характеристики складного світу життя людей, а й необхідні фактори, що відвертають застій, стагнацію суспільства, умови його постійного оновлення і розвитку.

З'ясування природи і суті соціального конфлікту як специфічного прояву суперечності суспільних відносин в їх "людському вимірі", тобто персоніфікованих, вимагає врахування цілої низки взаємопов'я­заних факторів. Насамперед слід взяти до уваги ту обставину, що су­часне суспільство, цивілізація останньої третини XX ст. самим ходом змін, що відбуваються у технології, науковому мисленні, соціальній структурі суспільства, втягується в якісно новий стан, адаптація до якого супроводжується хворобливою ломкою соціальних норм, що

2-82187

домінували досі, веде до переналагодження всього механізму соціаль­ного життя людини.

Перехідний період — зовсім не 'привілей" нашого суспільства. Інша річ, що йому протягом всієї своєї історії не вдається вийти з свого перманентно-перехідного стану. Складні процеси відбуваються в усій соціальній тектониці людського суспільства і, незважаючи на особли­ву хворобливість і гіпертрофованість вітчизняних соціальних хвороб, ми зовсім не виняток щодо цього. Американські футурологи Джон Несбіт і Патріція Абурден у книзі "Мегатенденції. Рік 2000. Десять нових напрямів на 90-ті роки" (Нью-Йорк, 1990) підкреслюють, що людство чекають у недалекому майбутньому такі радикальні зміни, як вражаючі технологічні нововведення, дивні політичні реформи, пере­творення в культурній галузі, а це потребуватиме нового світобачен­ня, інтенсифікації зусиль кожного індивідуума, його здатності при­стосовуватись до змін, що відбуваються.

Аналогічні висновки містяться і в останніх працях такого відомого дослідника соціальних процесів, як О. Тоффлер. У праці "Адаптивна корпорація" він пише про те, що нині відбувається "поява нового суспільства, якому продукти виробництва, методи, навіть люди, ор­ганізаційні структури і звичайні рутинні відповіді на запитання дедалі менше й менше адекватні; ми спостерігаємо руйнування старих, уста­лених структур і створення зовсім нового, непередбачуваного, над­звичайно рухливого соціального контексту".

Можна нескінченно сперечатися про те, які з означених тенденцій виступають як визначальні. Але зрозуміло одне. У світі відбувається стрімка модернізація суспільства, утверджується нова інформаційна науково-технічна і технологічна структура, йде становлення нової якості життя в усіх його складових. Сам цей процес багатошаровий, у ньому є безумовні лідери і явні аутсайдери.

З урахуванням слабкої стартової позиції для багатьох країн со­ціальний час модернізації буде дуже тривалим, соціальні витрати — відчутно вагомими, способи здійснення — жорсткими.

В обоймі країн, що здійснюють "запізнілу модернізацію", опини­лася і наша. Не будемо у даному випадку аналізувати наші можли­вості здійснити кардинальні зміни з урахуванням цієї обставини. Зау­важимо лише, що вона активно формує почуття соціальної незадово­леності, апатії, страху не тільки перед майбутнім, а й сьогоденням у багатьох людей, почуття, яке в умовах відкритої інформації, можли­востей соціального порівняння, що розширилися, набуває характеру мотивації конфліктної поведінки, породжує особливе, тривожне світосприйняття.

Як стверджують соціальні психологи, з усіх видів лих і катастроф: стихійних, технологічних, соціальних останні — соціальні потря­сіння _ _в психологічному відношенні найважчі. Вони надовго під­вищують рівень тривожності, занепокоєності в суспільстві, небезпечні непередбачуваною поведінкою мас.

На жаль, історія нашого суспільства багата на соціальні напруже н-ня, вони — своєрідний інваріант радянського розвитку, постійна ха­рактеристика способу життя мільйонів людей протягом багатьох деся­тиліть. Революція — громадянська війна — масові репресії — Велика Вітчизняна — післявоєнні тяготи — Афганістан — тривоги перебу-довного періоду. Ніяк не настане соціальна релаксація, розслаблення, передишка, "нормальне" життя... Сьогодні ситуація в суспільстві зно­ву напружена до краю.

Стрімке зростання злочинності, наркоманії, жорстокі прояви на­ціональної нетерпимості, включаючи збройне насильство, явний дефіцит довіри до влади, невтримне користолюбство — всі ці фено­мени соціального життя цілком можна пояснити.

У наявності всі ознаки грунтовної соціальної деформації суспільного життя, деградації, розпаду таких основних інститутів регулювання соціального життя, як ціннісні орієнтації, норми, відносини, системи соціального управління. На думку академіка В. Н. Кудрявцева, дефо р-мація соціальної системи, що відбулася в радянському суспільстві, за­снованої на чотирьох основних принципах: інтереси держави — над усе; кожний з нас "перед Родиной — вечно в долгу"; дозволене тільки те, що прямо вказано державною владою; інакомислення — тяжкий злочин перед державою і суспільством, — призвела до найсерйоз­ніших змін у соціальній поведінці людей, продукувала конфліктоген-ний стан суспільного життя. Деформація звичних соціальних норм, цінностей, принципів викликає соціальну невпевненість, руйнує со­ціальні надії і тим самим викликає соціальну напруженість.

У свою чергу, це породжує намагання замінити офіційні структу­ри, що скомпроментували себе неформальними зв'язками і стосунка­ми, в тому числі протиправного характеру. Дисфункції соціальних ін­ститутів, що продовжуються тривалий час, негативно позначаються на моральному обличчі суспільства, перекручують системи ціннісних орієнтацій і мотивації поведінки людей. Через послаблення кон­трольних функцій соціальних інститутів, що веде до безкарності по­рушників соціальних норм, відбувається загальне послаблення всієї суспільної системи, поглиблюється ситуація повсюдної безвідпо­відальності тощо.

Механізм соціальної деформації по-різному проявляється в різних ре­гіонах і поселеннях. Ступінь гостроти його наслідків істотно відріз­няється в районах, де нуртує полум'я міжнаціональних конфліктів, і там, де панує відносний спокій. Але в тому й полягає особливість суспільного життя, що ситуацію соціальної деформації і соціальної на­пруженості, що відповідає їй, не можна подолати "поодинці". У неста­лому соціумі — в "окремо взятому" районі, трудовому об'єднанні, сім'ї — ніші соціального благополуччя крихкі і ненадійні. Нікому і нікуди не дітися від ударів ринкової стихії, екологічного лиха, ор­ганізованої злочинності, побутового хамства, кривавих потрясінь, що виникають на міжнаціональному або ж релігійному грунті. Соціальна свідомість і почуття людини не можуть залишатися спокійними при думці про те, що завтра вона може виявитися жителем "іншої" держа­ви, її лякає перспектива потрапити під жорна структурного безробіт­тя. А чого варті припущення щодо можливості обміну атомними уда­рами з боку колишніх республік Союзу, що розпався, на терені яких знаходиться ядерна зброя?

З кризи не вийти поодинці, окремими професійними, суспільними групами. Вкрай складно це зробити і окремим нині суверенним дер­жавам колись єдиного Союзу, хоча становище, скажімо, України, з урахуванням її природного, економічного, науково-технічного, інте­лектуального, культурного потенціалу, географічного положення дає всі підстави сподіватись на те, що вихід з кризи тут може бути не та­ким тривалим і хворобливим.

Не можна не погодитися з думкою відомого американського політолога Патриції Міше про те, що суверенітет в несталому середо­вищі має вельми відносний характер: "У вік досконалих технологій, глобальних економічних і екологічних взаємозв'язків будь-які стіни як на землі, так і в небі є примітивними методами для осмислення суверенітету і неспроможними шляхами його захисту. Національні кордони більше схожі на нашу шкіру, ніж на неприступні укріплен­ня. Вони являють собою мембрани, через які рухається потік жит­тєвих сил, що зв'язують наше існування з буттям решти світу. Ми поділяємо як спільні можливості, так і спільну вразливість, на нас впливають як поведінка інших людей і націй, так і життя оточуючої нас біосфери і наш суверенітет має сприйматися лише в контексті цієї рухливої взаємодії".

Процес подолання кризи піде тим швидше, чим успішніше суспільство оволодіватиме соціальною культурою, найважливішою функцією якої є націленість на розв'язання соціальних та інших конфліктів, здатність забезпечувати цивілізоване спілкування людей, підтримання міцного гро­мадянського миру, соціальної злагоди.

Вихід зі стану соціальної кризи — тривала і складна справа. Тут є свої закономірності. Соціальне, психічне і моральне нездоров'я су­спільства — похідна від його економічної недосконалості. Свого часу цей взаємозв'язок грунтовно простежив французький соціолог Е. Дюркгейм. Він досліджував на початку 20-х років таке соціальне явище, як аномія, тобто хворобливий стан, викликаний тим, що руй­нування застарілої системи нормативної регуляції, що відбувається, не супроводжується оперативним становленням нових норм і правил, адекватних ситуацій, що змінилася. Стан аномії, спалах злочинності, самогубств та інших форм так званої "поведінки, що відхиляється", вказує у першу чергу на "фізіологічну слабість соціального тіла", зазначав Дюркгейм. Якщо економічна діяльність людей деморалізо­вана, здійснюється "без правил поведінки", це неминуче веде до того, що особистість втрачає рівновагу, втрачає почуття особистої належ­ності до групи, суспільства в цілому, перестає керуватися вимогами дисципліни, солідарності, порядку. А якщо на цей процес нашаро­вується інший, а саме руйнування старих професійних та інших со­ціальних асоціацій, то "несталість" особистості посилюється, а непе-редбачуваність поведінки людей багаторазово зростає.

Сучасна соціальна культура тим-то й сильна, що вона орієнтує не на те, що відрізняє людей, а на те, що їх об'єднує, тим, що вона ак­тивно сприяє утвердженню взаємодопомоги, добросусідству, спільно­му подоланню труднощів. Така тенденція цивілізованої соціалізації суспільного життя дедалі сильніше проявляє себе в сучасному світі, виражаючи об'єктивну потребу у налагодженні різноманітних форм спільної, асоційованої діяльності людей, поліпшенні якості цієї діяльності, перетворенні її не тільки на економічно-ефективну, а й на соціально-моральну.

Рух до соціально орієнтованого суспільства безумовно зробить міжнародний соціальний досвід і нашим надбанням, забарвивши при цьому цей досвід у специфічні національні кольори, врахувавши при цьому такі соціальні проблеми, з якими інші країни ніколи не стика­лись. Де, наприклад, у якій країні так гостро стоїть проблема со­ціального влаштування сотень тисяч військовослужбовців, проблема повернення величезних мас людей, депортованих у роки лихоліття, на рідні землі? Вся складність конфліктогенної ситуації, в якій нині живе наше суспільство, полягає в тому, що відповіді на багато про­блем, вирішення питань, які влаштовують усіх, хто конфронтує, поки що просто не існує. Ось чому так гостро необхідні сьогодні процеду­ри консенсусу, домовленості, принцип толерантності, діалогова куль­тура спілкування, пошук істини, в ході якої виробляються контури

нового суспільного Договору мирного співжиття націй, народностей, усіх громадян. Але головне, звичайно, в практичному вирішенні на­болілих соціальних проблем, у тому, щоб приборкати процес наро­стання соціальних бід мільйонів людей, не дати їм набути характеру соціальної катастрофи.

Проблема соціального конфлікту і соціального миру передбачає, поряд з посиленням уваги до практичної соціальної політики, запро­вадження невідкладних заходів щодо пом'якшення і наступного ви­рішення кризи у соціальному забезпеченні населення, уточнення, критичного перегляду ряду уявлень про соціальні цінності і норми — в тому числі й такої, як соціальна рівність громадян.

Нам ще належить пройти довгий шлях звільнення від тієї вульгар-но-егалітаристської схеми та її негативного втілення — загальної зрівнялівки, в якій втілилась у нашому суспільстві рівність як со­ціальна норма. Можна шукати своєрідної втіхи в тому, що ця схема стала логічним породженням концепції "державного соціалізму", згід­но з якою саме держава виступила в ролі благодійника всіх, гаранта справедливого соціального забезпечення населення згідно з принци­пом "від кожного — за здібностями, кожному — за працею". Прин­цип сам по собі непоганий. Але біда в тому, що в ситуації, коли ро­бота за здібностями виявилась для більшості людей неможливою че­рез разючу нерівність умов цієї самої роботи, а критерії оцінки тру­дового внеску дуже часто були деформованими, передовсім з погляду оплати кваліфікованої і некваліфікованої, творчої і рутинної праці, люди опинились у цілковитій владі всесильної бюрократичної ад­міністрації, що визначає практичну сторону оплати "за працею" на свій розсуд.

Практичні соціальні втрати такої політики сьогодні очевидні: ве­личезна маса людей, які виявилися на закінчення їх практичної діяльності матеріально незабезпеченими, живуть за межею бідності, психологія "номенклатурної залежності", що перекручує соціальні зв'язки людей, погіршує якісний склад кадрів працівників визначаль­них сфер суспільного життя, соціальне почуття залежності не від власних здібностей, а від прихильності вдасть імущих, психологія ут­риманства, що розмагнічує, мораль "простої" людини, згідної працю­вати мало і погано, але регулярно, хоча й мало одержувати за свою працю. Але ж це нічого спільного не мало із принципом "кожному — за працею".

Нині незадоволена і розгнівана соціальна свідомість нашого суспільства, точніше її радикально налаштованих теоретиків, спряму­вала погляд на ліберально-ринкову теорію рівності і справедливості,

таку поширену в розвинутих країнах світу. її суть — повна економіч­на, політична і соціальна свобода громадян, скасування правових та інших дискримінацій, що перешкоджають людині реалізувати себе в обраній нею сфері діяльності. Концепція рівності, представлена в працях Р. Дарендорфа, Дж. Роулса та інших відомих західних теоре­тиків, виходить з того, що суспільство повинно забезпечувати осо­бистості рівні можливості для здійснення свого вибору. Забезпечити доступ кожному до всієї різноманітності життєвих шансів, усунути всі зовнішні перешкоди, що заважають цьому, — така суть концепції рівності в її сучасному розумінні. Чи веде це до нерівності доходів, соціального розшарування та інших соціальних наслідків? Так, безпе­речно. Але це неминуче і законно, вважає Дарендорф, подібне со­ціальне "зло" значно перекриває в своєму результаті зло фальшивого егалітаризму, породжуваних ним загальної сірості й одноманітності, відсутність для особистості перспектив розвитку, а для всього співто­вариства — колективної динаміки.

Соціальне життя винятково складне і "хитре" на всякі парадокси. Один з них полягає в тому, що всіляке прагнення суспільства ви­рішити якісь суперечності в соціальному житті обертається новими суперечностями, які зовсім не кращі за колишні. Так, скажімо, пра­гнення забезпечити повну зайнятість населення, добитися щодо цього максимального соціального результату призводить до еконо­мічної неефективності в роботі багатьох багатолюдних підприємств, наявності великої кількості планово-збиткових підприємств і т. д. Або ж візьмемо інший приклад — "демократизацію" соціального ста­тусу жінок, масове залучення їх до виробничої та іншої діяльності, що призвело до різкого обмеження їхніх можливостей у вихованні дітей, збереженні сімейного вогнища. Не випадково наші законодавці наполягають на тому, щоб розглядати працю жінки по догляду за дітьми як різновид виробничої праці і відповідно її сплачувати.

Вирішуючи вже виявлені соціальні суперечності, ми водночас продукуємо нові, в тому числі раніше невідомі, і відповідно пород­жуємо нові соціальні конфлікти. З огляду на це цілком очевидною стає необхідність своєчасної соціальної експертизи того або іншого реформістського нововведення, що зачіпає долі багатьох людей, ово­лодіння технологією локального соціального моделювання з тим, щоб спробувати передбачити широкомасштабні можливі соціальні наслід­ки інновацій у сфері структурних перетворень, прогнозувати нові не­минучі суперечності і конфлікти для того, щоб водночас створити необхідні "запаси" в теорії, політиці, практиці для їх вирішення.

Існує безліч причин і факторів, що порушують соціальний мир, досягнуту злагоду. Але найбільш дестабілізуючий момент — це різке порушення балансу інтересів різних соціальних груп, який склався. Цьо­му можуть сприяти як енергійна діяльність якоїсь політичної партії або ж соціальної сили, що до часу перебуває в "тіні", так і об'єктивні причини, коли баланс порушується "сам собою". Головне призначен­ня соціальних інститутів суспільства — безперервно шукати і пропо­нувати наиадекватніше поєднання цих інтересів, розуміючи при цьо­му, що соціальна формула класичного оптимізму — створити ситуа­цію, за якої ніхто не програє, а хтось ще і виграє, — була і зали­шається лише добрим побажанням.

Для кризового періоду соціального життя найістотнішим завдан­ням є мобілізація соціального потенціалу суспільства, організація і спрямування сукупної енергії держави, трудових колективів, усього населення на вирішення першочергових життєво визначальних про­блем. Але будь-який шлях мобілізації соціального потенціалу буде ефективним лише тоді, коли досягнуто соціального консенсусу, до­сягнуто узгодженості в діях між різними соціальними групами, між містом і селом, між державою, підприємцями і профспілками, між суспільним і приватним секторами.

Досвід спільного життя людей протягом століть навчає, що найго-стріші конфлікти можна вирішити з допомогою так званих демокра­тичних "правил гри", які, зокрема, передбачають безумовну відмову від політичного насильства і диктаторських методів, визнання суве­ренітету народу, вирішення найважливіших питань більшістю голосів і водночас терпимість щодо меншості, обов'язкове врахування її дум­ки, орієнтацію на досягнення згоди будь-що, визнання рівноправ­ності сторін, які співробітничають, готовність до компромісів і вмін­ня їх забезпечити.

Ясно і те, що для вирішення вже існуючого конфлікту і того, що виникає, як повітря, необхідне об'єднуюче начало. Перефразуючи Томаса Куна, можна сказати, що в соціальних суперечностях і кон­фліктах немає інстанції вищої, ніж згода відповідного співтовариства. При вирішенні найгостріших проблем, з якими нині стикається неза­лежна Україна, таких, як врегулювання вимог шахтарів Донбасу, виз­начення статусу Криму та окремих етнічних груп у Закарпатті і т. д., найвища інстанція — це згода всіх народів, які її населяють, всіх, ко­му дорогий наш спільний дім.

Людина, яка перебуває в стані розгубленості, придушеності не­сприятливим ходом подій, потребує духовної опори. їй конче потріб­на соціальна надія. Будучи духовною формою "переробленого сього-

дення", яке не задовольняє людину, соціальна надія має важливу со­ціально-психологічну цінність. Вона живить діяльність людини ду­ховною енергією, дає їй сили вистояти перед ударами долі, не відда­тися почуттю безвиході, відчаю, апатії, безглуздості існування. Со­ціальна надія — важливий елемент миротворчої діяльності, особисто­го влаштування життя, такого роду діяльності, коли людина думає не тільки про власні інтереси і бажання, а й турбується про майбутнє благо для своїх дітей і близьких. В наявності соціальної надії — якість людини, яка відрізняє її від інших живих істот. Ось чому надія як ви­сока цінність займає таке визначне місце як у світських (лібералізм, демократизм, класичний марксизм), так і в релігійних доктринах, на­самперед у християнстві.

Природа соціальної надії складна, її важко, а іноді неможливо визначити в нормативному смислі слова і тим більше одягнути в якесь конкретне "вбрання майбутнього". Сподіватися — не значить бути просто оптимістом, не падати духом. Це також не означає мож­ливості аналітично розраховувати, спрогнозувати майбутнє, скориста­тися гіпотетичними можливостями завтрашнього або ж післязав­трашнього дня. Головне в надії — прагнення знайти вихід з сьогод­нішньої кризової ситуації, не втратити здатність діяльно ставитися до життя, не піддатися тискові несприятливих обставин, не стати мар-гіналом, бомжем, "не випасти" з життя. Така соціальна функція надії особливо значуща в кризові періоди життя суспільства, різкого по­гіршення якості життя людей. Ось чому християнська релігія завжди вважала втрату надії гріхом, а в демократичній і ліберальній традиціях надія завжди розглядалась як етична норма цивілізованого суспіль­ства.

Тяжкий перехід нашого суспільства до демократичного режиму свого існування робить проблеми соціальної надії і соціальної пере­конаності, соціального діалогу і соціальної злагоди життєво важливи­ми, вимагає посилення уваги як до соціальної педагогіки, соціальної освіти, інших складових процесу формування соціальної культури, так і передусім до практичної соціальної політики, здійснення таких соціально-економічних перетворень, які зможуть пом'якшити неми­нучі соціальні потрясіння, несприятливі наслідки переходу до ринко­вих відносин, до нової, поки ще загадкової "якості нашого життя", закласти основи створення "суспільства для людей", соціального ми­ру, орієнтованого на людину як найвищу цінність.

3. СУСПІЛЬНА КРИЗА ТА МІЖОСОБИСТІСНА СОЛІДАРНІСТЬ]

Сучасні колізії життєвих криз особистості поширюються на тлі суспільних негараздів, нестабільності повсякденних умов життя та труднощів пристосування до них. Нестабільність кризового суспіль­ства є не що інше, як розрив внутрішньогрупової, міжгрупової, за-гальносоцієтальної (суспільство — особистість як визначальної) взаємодії людей. Поняття "взаємодія" виражає характер і зміст відно­син між індивідами та соціальними групами як носіями якісно різних видів діяльності, котрі відрізняються за своїми статусами й ролями, З суб'єктивного боку, взаємодія грунтується на взаємних очікуваннях лю­дей, тобто на взаємному передбачуванні відповідної поведінки, включаю­чи відносини соціальної солідарності, які можуть набирати форм емо­ційно-чуттєвих, духовних (в тому числі ідейних) і власне поведінкових та, у найрозвиненішій стадії, якостей соціальної згуртованості, що пе­редбачає усвідомлення групових цілей і дій, орієнтованих на їх досягнен­ня. Водночас соціальна солідарність є підґрунтям формування со­ціальної та індивідуальної ідентичності, самототожності особистості, без якої неможлива урівноваженість і гармонія її внутрішнього світу.

Головне у процесі суспільної стабілізації — це досягнення суспільної рівноваги на різних рівнях функціонування суспільства, аж до особисто­стей включно. Важливими складниками цього процесу є соціально-психологічні чинники, адже у суспільній трансформації як перехід­ному стані суспільства "беруть участь" такі соціально-психологічні феномени, як психологічне напруження і солідарність, соціальна три­вожність, особистісна й групова ідентичність, мотиваційні зміни ін­дивідуальної та групової діяльності тощо.

На погляд дослідників, руйнування ідентифікаційних спонук у період гострих криз і стійке домінування самоохоронних, захисних ідентичностей з сім'єю і найближчим оточенням, яке спостерігається нині, пояснюється втратою довіри до соціально-системної усталеності і, в якості природної людської реакції, прагненням формувати власні локальні мікросистеми відносно стабільних взаємозв'язків, які і за­безпечують потребу включення до соціуму, але звуженого до меж вузького кола "своїх", з ким індивід перебуває у відчутних міжосо-бистісних стосунках. Радше йдеться про ситуацію усвідомлення осо­бистістю свого власного інтересу в умовах невизначеності інтересу суспільного, тобто про вельми драматичну колізію, в якій люди почу­ваються далеко не однаково.

За таких умов наступним природним кроком освоєння реальності є пошук, пасивний чи активний, усвідомлений чи стихійний, шир-

шого кола людей з однотипними умовами життя і схожими життєви­ми позиціями, що давало б можливість, бодай почасти, приєднатися до загалу, позбутися самоізоляції і безпорадності.

Як побачимо далі, на конкретних життєвих ситуаціях, у кризовому суспільстві таке зближення і консолідація людей набувають вельми специфічних рис і неабиякого драматизму.

Передовсім поглянемо на загальну картину занепокоєння насе­лення сучасними обставинами життя, яку виявлено під час нашого дослідження означеної проблеми. Респондентам ставилося питання: "Які зміни у Вашому матеріальному, соціальному, моральному стані найбільше турбують Вас?" (опитування проводилось за відповідною соціологічною методикою з-поміж 1200 осіб у різних регіонах України). Проаналізуємо одержану інформацію (дані подано у від­сотках):

Чинники занепокоєння населення

Зменшення реальних доходів, зниження рівня 63 1 69 1

життя

Погіршання стану здоров'я 25 4 35 2

Необхідність щоденно думати над проблема- 33 2 29 З

ми, які раніше не турбували

Загроза безробіття 18 5 27 4

Неможливість нормально харчуватися 11 18 5—6

Загальний тривожний стан 28 3 18 5—6

Втрата твердих орієнтирів, цілей життя 16 6 16 7

Становище безробітного 5 9 8 8

Погіршання стосунків у родині, з родичами 4 10 5 9—10

Зниження авторитету і можливостей своєї 8 8 5 9—10

професії

Нічого цього не відчуваю 2 11 2 11

Важко відповісти 4 1

Моніторингова (порівнювана в часі) інформація засвідчує, як і бу­денні спостереження, що найбільше турбот населенню завдає зни­ження життєвого рівня, зменшення реальних доходів (це позиція, рейтинг якої, на жаль, не змінився на краще упродовж двох років моніторингу, кількість занепокоєних цією обставиною зросла).

Зростання негативної актуальності і кількох інших позицій ("по­гіршання стану здоров'я", "загроза безробіття" і "становище безробіт­ного", "неможливість нормально харчуватися", "погіршання стосунків 27

у родині") не потребує коментарів через їхню очевидність, зумовлену кризовою ситуацією. Зацікавлює інша обставина: зниження актуаль­ності таких позицій, як "необхідність щоденно думати над проблема­ми, які раніше мене не турбували" та особливо "загальний тривожний стан" (1995 р. - 28% виборів, 1997 р. - 18%). Обидві позиції харак­теризують, за самооцінкою, саме внутрішній, суб'єктивно-особис-тісний стан людини і можуть вважатися аргументом на користь поси­лення адаптаційних процесів у життєдіяльності населення взагалі і стабілізації психологічного стану суспільства зокрема. Тобто маємо емпіричну ознаку різноспрямованості тенденцій трансформації умов життя (їхнього погіршання) і процесу адаптації людей до цих змін як психологічного урівноваження, виходу зі стресової ситуації, при­наймні для значної групи населення. За даними опитування, у со­ціально-демографічних групах переважають незначущі відмінності в оцінці стану тривожності. Виняток маємо у групі освіти — тривож­ніші за інших респонденти з вищою освітою та у віковій групі — найстарші з опитаних (66—75 років).

За такої складної життєвої ситуації закономірно сподіватись на значну зміну уявлень людей та їхніх орієнтацій щодо інтеграційних, консолідаційних чинників як у суспільстві в цілому, так і в най­ближчому соціальному оточенні.

У соціалістичну добу така солідарність, певна річ, набувала, як правило, колективістських форм, причому цілеспрямовано зорієнто-вувалась відповідними інстанціями у напрямі підтримки й поширення офіційних ідеологем та іміджів, різноманітних трудових починів, політичних пропагандистських кампаній, дружби народів і т. ін. По­ява будь-якої неформальної групової солідарності сприймалася як по­тенційна небезпека для держави і суспільства.

У сучасних умовах групова солідарність змінилася не лише за формою, спрямованістю і засобами легітимації, а й значною мірою за самими об'єктами і предметами солідарності.

Проілюструємо таку ситуацію на прикладі відповідей респондентів на запитання анкети "Що, на Вашу думку, об'єднує людей у нашому суспільстві?" (див. таблицю).

Вибори опитаних розподілились вельми нерівномірно. Верхню частину переліку (перші п'ять позицій) посіли, за винятком показни­ка "віра у краще майбутнє", негативні чинники солідарності.

Зважаючи на близькість ситуативно-змістовних характеристик, на­самперед спинимось на показниках "спільні труднощі життя" та "відчуття втрати нормального життя". Щодо національної ознаки рес­пондентів, то впадає в око істотна відмінність значущості розбіжно­стей між українцями та росіянами стосовно цих двох показників.

Так, якщо загальні труднощі життя практично однаково сприймають­ся обома етнічними групами, то відчуття втрати нормального життя вельми неоднакове. Тобто об'єктивні умови життя складаються, за оцінкою самих опитаних, переважно без впливу тих чи інших со­ціально-дискримінаційних феноменів, які б специфічно, в етнонаціо-нальному плані, вирізняли одну з двох груп, однак життєві втрати росіянам видаються вагомішими, що, вочевидь, пов'язано з діянням додаткових чинників, які справляють негативний вплив на загальну оцінку сучасного життя і, відповідно, від супротивного, за принци­пом контрасту, звичного життя минулого. Специфіку таких чинників з'ясуємо дещо нижче, але вже тут звернемо увагу на посилення розбіжностей за обома показниками залежно від мовності респон­дентів (україномовні і російськомовні): за показником "загальні труд­нощі життя", відповідно, 37 і 44%, а за показником "відчуття втрати нормального життя" — 25 і 51%.

В освітніх групах за обома показниками маємо послідовне наро­стання виборів з підвищенням освіти респондентів, причому різниця двох рядів даних у відповідних групах неістотна, тобто маємо одно­типну залежність: чим вищий рівень освіти, тим гострішою оцінюєть­ся ситуація сучасних життєвих труднощів і її контрастність порівняно з радянськими часами.

Аналогічну залежність, хоч і не таку значущу, виявлено за озна­кою матеріального стану сім'ї: "середній матеріальний стан", відпо­відно, 37 і 35%, а "поганий" і "дуже поганий" — приблизно по 42 і 38%.

Дещо інша картина складається у вікових групах респондентів, причому тенденція таких залежностей однакова за обома названими вище показниками: найменше виборів у крайніх освітніх групах (молодь до 25 років і група 66—75 років). Пік негативної солідарності припадає на вік 36—55 років. Привернемо водночас увагу читача до останньої вікової групи, оскільки ми ще не раз зустрінемося із нею в подальшому аналізі.

Що ж до схожості орієнтації крайніх вікових груп, то, треба дума­ти, мотивація оцінок в них різна. Соціально-часові і соціально-просторові межі для порівняння життєвих ситуацій в молоді, природ­но, значно вужчі, ніж у людей з більшим життєвим досвідом, чим і пояснюється відносно нижча актуальність нових життєвих труднощів у свідомості наймолодшої когорти. Для найстаршої ж групи звуження життєвого простору насамперед детерміноване природним зменшен­ням кількості соціальних ролей (професійних, побутових, гро­мадських), а отже, закономірним вилученням із свідомості низки осе­редків незадоволення, які вельми актуальні для решти вікових груп.

Проаналізуємо інші складові негативно-песимістичної картини об'єднавчих тенденцій (показники "страх перед майбутнім" та "не­задоволення владою").

За першою позицією у групі освіти маємо послідовне наростання виборів від 34% у респондентів з неповною середньою освітою до 47% — з вищою. Слід при цьому особливо підкреслити, що саме гру­па вищої освіти за більшістю позицій дає найпесимістичніші, нега-тивістські оцінки. Це, зазвичай, досить тривожне явище, адже ґрун­товна перебудова суспільних відносин вимагає широкого залучення до активної діяльності, мобілізації творчого, ініціативного потенціалу саме людей кваліфікованих, з відповідним кругозором і, певна річ, переконаних у можливості подолання труднощів, виходу з кризи. Тенденція до звуження соціального запиту на кваліфіковану працю, яка спостерігається нині, непокликаність творчої, зокрема наукової, думки, згортання фронту наукових досліджень і раціоналізаторських, проектних, інженерних розробок і т. ін. закономірно спричинюють дезадаптованість цієї соціальної групи і песимістичне сприйняття нею майбутнього.

У групі освіти позиція "страх перед майбутнім" тісно поєднана з позицією "незадоволення владою". Коментарі тут, мабуть, зайві.

ЗО

У вікових групах відносно страху перед майбутнім спостерігаємо поступове наростання виборів з піком у межах 36—55 років, а далі її поступове зниження. Крайні вікові групи дають однакову кількість виборів. Тобто тут знов найвразливіший середній та передпенсійний вік. Найстаріші ж респонденти, не дуже сподіваючись на краще май­бутнє життя, не надто вже й залякані майбутнім: по-перше, дається взнаки великий досвід життєвих випробувань і загартованість нашим нелегким життям, по-друге, життя вже "зроблено", основні події по­заду, залишився природний фініш, потреба життєвої перспективи мінімізована. Саме ця група і найменше не задоволена владою, тоді як у решті груп приблизно однакове значне незадоволення.

Зв'язок двох аналізованих позицій з рівнем матеріального стану респондентів постає у дзеркальному взаємному відображенні, з точ­ністю до навпаки: чим заможніші люди, тим в них менше страху пе­ред майбутнім і тим менше незадоволеності владою. Чим вони бід­ніші, тим більше страху і більше неприйняття влади.

Певна річ, особливу увагу привертає єдина позитивно-оптиміс­тична у верхній частині загального переліку чинників солідарності позиція "віра у краще майбутнє". Хоч вона і єдина, але посідає високе друге місце в загальному рейтингу виборів. Це по-перше. По-друге, аж надто важлива її наявність взагалі у час суспільної невизначеності, аморфності державницьких і партійних програм, розгубленості кер­маничів та й значної маси населення.

Щодо вікових характеристик респондентів, то природною вигля­дає переважність виборів цієї позиції наймолодшими — молодь до 25 років і найменшість — найстаршими (66—75 років), яким очікувати кращого життя вже немає коли, зважаючи на загальмованість су­спільної трансформації. Проте близькою до останньої групи вияви­лась когорта 46—55 років. Слід думати, що непевність часової пер­спективи життя у людей цього віку пов'язана з додатковим наванта­женням на психіку, спричиненим ще порівняною віддаленістю для багатьох з них пенсійного рубежу з його відносною гарантованістю, хоч і недостатнього, а все ж доходу. При цьому для них вельми акту­альною є небезпека залишитись без роботи саме через вік, а водночас на них значною мірою покладаються сім'ї дітей, які щойно сформу­валися і ще вимагають батьківської опіки. Відтак перспектива життя їх досить складна.

Закономірним виглядає чіткий зв'язок міцності віри в майбутнє з матеріальним станом респондентів ("середній стан" — 47%, "пога­ний" — 37%, "дуже поганий" — 32%). Наголосимо, однак, на іншому:

і за низької оцінки своїх матеріальних здобутків і умов життя третина опитаних в кожній з двох останніх груп все ж не втрачає надії на світло в кінці тунелю трансформації.

Вельми специфічний розподіл виборів за цим показником в освітніх групах. Приблизно на однаковому рівні оптимізму перебу­вають, з одного боку, респонденти з неповною середньою та вищою освітою, з іншого — з середньою загальною та спеціальною освітою. Близькість орієнтацій двох останніх груп зрозуміла, так би мовити, за визначенням. Що ж до двох попередніх, то тут, вочевидь, маємо різні мотиваційні складові сприйняття майбутнього. Опосередкований ар­гумент такого тлумачення стосовно групи неповної середньої освіти — це порівняно вагома частка в ній когорт із властивим їм пе­реважанням песимістичного сприйняття життєвої перспективи. У групі вищої освіти дається взнаки інтелектуальний раціоналізм в оцінці сучасної кризової ситуації: люди з вищою освітою, за даними опитування, якомога далі відсувають рубіж виходу України з кризово­го стану (половина з них віднесли цей часовий рубіж на десять і значно більше десяти років, найдовше за всіх). Певна річ, є в цих групах і спільне мотиваційне підґрунтя, пов'язане саме з освітою. З одного боку, недостатність неповної середньої освіти для залучення до сучасного трансформаційного процесу, з іншого — соціальна не-покликаність багатьох професій внаслідок хаотичного структурного зламу народного господарства (вища освіта).

Центральне місце в загальному переліку чинників солідарності (ранги 6 і 7) посіли зі значним перепадом позиції "родинні та дружні почуття" та "релігія (віросповідання)". Порівняно скромні місця цих позицій у рейтингу, якщо зважити на їхню належність до одвічних загальнолюдських цінностей, зайвий раз засвідчують гостроту сучас­ної суспільної ситуації, коли у свідомості респондента актуалізуються насамперед мотиватори тривоги загальносуспільного рівня, надосо-бистісного виміру. Люди усвідомлюють масштаби кризи і її здатність однаковою мірою для багатьох, навіть більшості, самими обставинами життя стимулювати солідаристські настрої як масовидне явище, за­лишаючи індивідуально-особистісні феномени, так би мовити, в ре­зерві, як те, що саме собою розуміється.

Щодо родинних почуттів, то саме до такого висновку спонукають наші дані про їхнє місце в переліку чинників соціального занепо­коєння населення. Так, погіршання стосунків у родині, з родичами відзначили лише 5% опитаних (1997 р.). Щоправда, порівняно з опи­туванням 1995 р. він дещо зріс (було 4%), але в загальному масиві опитаних це частка незначна. Наголошуємо на цій обставині через те,

що порівняно малоактуальна роль родинних почуттів як чинників соціальної солідарності могла б тлумачитись і як взагалі деструктивна тенденція на побутовому рівні. Однак наведені додаткові дані про це не говорять.

Складніша ситуація з оцінкою ролі релігії. В Україні, як відомо, міжконфесійні відносини досить напружені, а відтак про соліда­ристські тенденції слід говорити стосовно окремої конкретної кон­фесії, яка водночас може виступати як конфліктогенний чинник на суспільному рівні.

На жаль, вкрай мало виборів здобула позиція "спільно долати труднощі життя у країні". Тут не вперше з досвіду нашого досліджен­ня змушені зафіксувати кволість активно-діяльнісної установки насе­лення, що мала б спрямовуватись не лише на самовиживання у най­ближчому оточенні, а була б зорієнтована на перетворення справді суспільного масштабу, без чого неможливе кардинальне зрушення, перелом ситуації в Україні. У цьому відношенні суспільний сучасний настрій різко відрізняється від масового колективного ентузіазму 30-х років як складової ще тоді молодої революції (звісно, разом з її зво­ротною, негативною стороною) і від післявоєнного часу з масовим прагненням до мирної будівничої праці по відновленню країни.

Аналізуючи решту показників, зауважимо — як позитивну тен­денцію — низьку актуальність позицій "мова спілкування", "націо­нальна приналежність", "політичні погляди". Вони перебувають на периферії суспільної солідарності, хоча й потенціально, і це, на жаль, засвідчують події в різних регіонах світу, у країнах СнД включно, містять неабиякий потенціал національних, соціальних, міжосо-бистісних конфліктів. Стосовно ж, особливо, політичних поглядів, то, як відомо, вся радянська епоха була просякнута лейтмотивом ідейно-політичної (монопольної) єдності, пильності і протиборства з "чужи­ми впливами", тобто єдності заради протистояння.

Одначе так само неактуальними виявились і патріотичні почуття. Воістину разом із водою тоталітарних міфологем у суспільній і інди­відуальній свідомості виплеснуто і дитя-феномен патріотизму, влас­тивий, зазвичай, національно і державно свідомій спільноті в історії і в сучасності. В даному разі у проблемі патріотизму як чинника суспільної солідарності закумульовано низку суперечностей, що є на­слідком попередньої епохи: руйнування союзної держави як спільної батьківщини для всіх її громадян, причому держави з пропагованими і впроваджуваними у виховний процес атрибутами месіанізму, могут­ності, оплоту найпрогресивніших надбань людства тощо. Звідси сформований з дитинства стереотип патріота і патріотизму для ба-

-

гатьох людей за нових умов виявився в змістовному плані вихолоще­ним, неадекватним реальності, а натомість не сформовано образ патріота нової незалежної держави, відсутні зразки патріотичної діяльності, надто мляво і нецілеспрямовано ведеться патріотичне ви­ховання, причому нерідко і в педагогічній практиці, і в засобах масо­вої інформації наявні спрощення, примітивізм і хуторянство в його найгірших втіленнях.

Подивимось, однак, пильніше на такі важливі, з огляду на добу, ознаки опитаних, як національність і мовність. Означені характери­стики справляють специфічний вплив на сприйняття суспільних си­туацій, хоча, як вже зазначалося, в цілому свідомо люди не схильні вважати їх істотними об'єднавчими чинниками.

Чинники солідарності

Прагнення спільно долати труднощі життя у країні

Відчуття втрати нормального життя

Віра в краще майбутнє

Спільні труднощі життя Родинні та дружні почуття Незадоволення владою Страх перед майбутнім Мова спілкування Патріотичні почуття Політичні погляди Релігія (віросповідання) Національна приналежність Ніщо з переліченого не об'єднує Важко відповісти

Розподіл виборів чинників солідарності за національною ознакою респондентів (українці — росіяни) виявляє в низці показників вельми істотні розбіжності. Так, в українців найвищий рейтинг у переліку чинників посідає "віра у краще майбутнє", тоді як у росіян пік ви­борів припадає на "відчуття втрати нормального життя", тобто маємо відносну полярність: оптимістична орієнтація у першому випадку і песимістична — в другому.

Порівняємо ситуацію виборів згідно з національністю опитаних з ситуацією виборів відповідно до їхньої мовності.

Картина співвідношення чинників солідарності за мовною озна­кою респондентів строкатіша, але стратегія виборів аналогічна.

З-поміж усіх наведених даних виборів чинників солідарності в оцінці респондентів особливо вирізняється позиція "відчуття втрати нормального життя" (за мовною ознакою амплітуда розбіжності між російськомовними і україномовними відповідно від першого до шостого—сьомого місця, а кількість виборів — від 51 до 25%). Це істотно більше, ніж за ознакою національної приналежності (49 і 34%). Інакше кажучи, маємо підставу твердити, що мовні, власне, мовно-культурні, характеристики респондентів є істотним, одним з найважливіших чинників рівня психологічної адаптованості чи деза-даптованості особистості, як і її соціальної ідентичності. Такий вис­новок посилюється зверненням до сумарної кількості виборів за чо­тирма основними негативно-оцінними чинниками солідарності: 1) "відчуття втрати нормального життя"; 2) "спільні труднощі життя"; 3) "незадоволення владою"; 4) "страх перед майбутнім". Співвідно­шення сукупної негативно-змістової психологічної енергетики солі­дарності виявляється таким: 1) українці — 145% виборів, україно­мовні — 119%; 2) росіяни — 179%, російськомовні — 181%. В україн­ській групі ознака мовності знижує негативну енергетику порівняно з національністю, причому обидві сукупності виборів значно менші,

ніж у російській групі. Що ж до останньої, то тут навпаки — мовність посилює негативну енергетику порівняно з національністю, і обидві значно переважають українську групу. Тобто глибша адаптованість до ситуації править за сприятливе підґрунтя для позитивно орієнтованої солідарності і толерантності, в даному разі з етнополітичного і етно­культурного погляду. Дезадаптованість посилює психологічну енерге­тику солідарності в бік негативізму. Адже сьогодні державомовність є проблемою адаптації для російськомовного населення (не всього, звичайно) і не є такою проблемою для україномовних. Та справа, яс­на річ, не лише у державній мові. Тут сконцентровано велике коло проблем політичного, культурного, соціального змісту, які активно дебатуються у суспільстві. Є і псевдопроблеми, котрі штучно збуджу­ються проімперськими і ліворадикальними силами з метою підви­щення соціально-політичного напруження в суспільстві.

За рештою показників українці і україномовні мають помітно більшу кількість виборів за винятком "родинних і дружніх почуттів", де вони практично однакові. А загалом ці позиції, як вже зазначало­ся, обиралися респондентами нечасто, вони малоактуальні з різних причин, про що вже йшлося. До того ж — і це важливо підкреслити, і тут в українців і україномовних істотно більше консолідаційних орієнтацій за наведеними ознаками, ніж в росіян і російськомовних респондентів.

Принагідно зазначимо позицію "релігія (віросповідання)", котра порівняно актуальна для українців і особливо україномовних. Певна річ, віруючі значно частіше, ніж невіруючі обирали релігію як чинник суспільної солідарності (відповідно 24 і 9%). Водночас не залишимо поза увагою і ту обставину, що при опитуванні віднесли себе до віруючих три чверті респондентів, але з-поміж них вказав на релігію як чинник солідарності лише кожний четвертий. Маємо, як вже го­ворилося, серйозні міжконфесійні проблеми.

Таким чином, емпірична інформація про настрої людей стосовно повсякденних цінностей життя свідчить про значне зміщення інте­граційних орієнтацій у сферу спільного незадоволення, неприйняття, негативізму. Ця позиція здебільшого виявляється на емоційно-чуттєвому рівні, раціонально усвідомлюється переважно людьми з вищою освітою і поки що не перевтілюється у такого самого масшта­бу масову поведінку непокори, протесту, порушення громадського порядку. Певна річ, такий суспільно-психологічний фон не є кращою з можливостей для гармонізації внутрішнього світу людини, зняття стресової напруженості, викликаної часом дрібними негараздами сімейно-побутового чи особистісного характеру, а отже, провокує і загострює драматичне сприйняття життя і життєву кризу особистості.

Поиск по сайту: