ТЕМА 5. ГРА І КАРНАВАЛ

Герменевтика, як продукт європейського мислення, ввібрала в себе явища гри і карнавалу. Вони не є тотожними, проте перебувають у тісному зв'язку між собою. Видатний нідерландський мислитель Йоган Гайзінґа (1872-1945) навіть запропонував поруч «людини розумної» поставити «людину, що грається». Він підкреслює, що гра старша від культури, оскільки якщо культура передбачає хоч якусь людську спільноту, то тварини зовсім не чекали на появу людини, щоб вона навчила їх гратися.

Гайзінґа називає такі основні риси гри: будь-яка гра є вільною діяльністю; гра усвідомлюється як умовне заняття, що виконується поза повсякденним життям (вона завжди щось означає, знаходячи собі місце у сфері свята і культу, у царині священного); гра має ізольований характер, здійснюючись всередині обмеженого простору і часу; гра відбувається послідовно, за певними правилами, які ніколи не ставляться під сумнів, вона; творить порядок і сама є порядком; у процесі гри виникає специфічна емоційна атмосфера напруги, ритму і гармонії; гра створює певні громадські угруповання, які прагнуть оточувати себе таємницею чи відокремлюватися від іншого світу різноманітними маскуваннями.

Тобто гра старша від культури, але культура є грою: «Культура виникає у формі гри,
культура від початку розігрується», навіть «все, що є поезією, з'являється у грі».
Культура передбачає передусім якийсь внутрішній порядок і відокремленість від не
культури, від світу природи — це світ, створений людиною. І в певному розумінні, також
за Шекспіром, це гра, і люди тут актори..;\.-. <.:;•.-,.•■

Гра безпосередньо пов'язана з міфом. Вона найбільше присутня там, де більше архаїки. Разом з тим, «суспільство все більше відмовляється від гри, а тому й від культури» Сучасна цивілізація є раціональною, вона все більше «розміфологізовує» людину. Втрачаючи міф як те спільне, що пов'язує людей між собою, людина стає все більш самотньою.

Для герменевтики є надзвичайно важливим твердження Йогана Гайзінґи про те, що
«справжня гра виключає будь-яку пропаганд)⁷. Вона вміщує мету саму в собі». І далі:
«Справжня культура вимагає завжди, вбудь-якому аспекті чесної гри, а чесна гра є нічим
іншим, як виражений у термінах гри елемент порядності. Той, хто порушує правила гри,
руйнує культуру»..,.,->..

Нарешті гра вивищує нас понад матеріальним світом. «Можна заперечувати майже всі абстрактні поняття: право, красу, істину, добро, дух. Бога. Можна заперечувати серйозність. Гру — не можна. Але визнаючи гру, хочеться того чи ні, визнають і дух. Бо

гра, якою б не була її сутність, не є чимось матеріальним (...). Із зачарованого кола гри людський дух може вивільнитися, тільки спрямувавши свій погляд на найвище».

Оскільки гра лежить в основі будь-якого дійства, зокрема свята, з нею пов'язаний карнавал. Міхаїл Бахтін (1895 1975) писав, що по суті карнавал — це саме життя, тільки оформлене особливим ігровим чином. Адже карнавал не спостерігають, у ньому живуть, і живуть усі, тому що він за своїм характером є всенародним. ^г

Карнавальна культура посідала значне місце у житті середньовічної людини. Під час
карнавалу все було навпаки — високе низьким, а принажене піднімалося на небачений
рівень. В цей особливий час можна жити тшьки за законами карнавальної свободи. Хоч гра
— це не обов'язково сміх, вона може бути цілком серйозною. Карнавал — це друге життя
народу, організоване на основі сміху. Грає саме життя, а гра на якийсь певний час стає
життям. Тут відбувається смерть старого і народження нового, лицемірство дає місце
щирості, дух оновлення і відродження є головним наповненням карнавал}. Бахтін говорить
про це як про «специфічну святковість свята». -

Тимчасово зникає несправедливість. Карнавал був справжнім святом часу, святом становлення, змін і оновлення. Він ворожий буь-якому обмеженню і завершенню, спрямовуючись у майбутнє, яке ніколи не завершиться. Надія перемагає. Зникає відчуження. Людина немов би народжується для нових, суто людських стосунків. Вона повертається до себе і відчуває себе людиною серед інших людей. Тимчасово поєднується реальне з ідеально-утопічним.

Карнавальний сміх, по-перше, всенародний, оскільки всенародною є природа карнавалу. По-друге, він є універсальним, спрямованим на все і на всіх, у тому числі на самих учасників карнавалу; весь світ сприймається у своїй веселій відносності. По-третє, він амбівалентний: одночасно веселий і викриваючий, він заперечує і стверджує, ховає і відроджує. «Пониження риє могилу для нового відродження». Міхаїя Бахтін ставить поруч Рабле і Гоголя.

З погляду герменевтики нас цікавлять методологічні підсумки цієї справи. Ідеї карнавалізації найбільше поширюються у літературах посттоталітарних суспільств саме в сенсі пониження старого і народження нового, чи відродження істинної ієрархії цінностей. Однак часто, а зокрема в сучасній українській літературі та критиці, подибуємо не більше як претензії на карнавальність. Найчастіше це гра без правил, а також — карнавал, який не є всенародним, тобто із штучно вилученими найважливішими персонажами. Подібні ідеологічні перекручення неправомірно називають постмодернізмом. Сюди можемо віднести романи Юрія Андруховича, квазі критику Миколи Рябчука, екстравагантність літературознавчих праць Григорія Грабовича та Соломії Павличко.

Поиск по сайту: