ТЕМА 9. МАРТІН ГАЙДЕҐҐЕР І УКРАЇНСЬКА ТРАДИЦІЯ

Банальна несподіваність теми, як би там не було, висуває цілий ряд завдань, не виконавшії які, неможливо буде на майбутнє претендувати на якусь наукову сумлінність і поважність. Але чи є важливим в даному випадку принцип науковості з його логічною послідовністю суджень? Філософська доцільність творчості (і самої філософії) обумовлює інші приорітети, з'ясувавши які, матимемо можливість посилити наші міркування ' історично й суб'єктивно вивіреною кощептуальністю — Мартіна ГайдегГера та української інтелектуальної традиції. Біографія Гайдеґґера є надзвичайно цікавою для пізнання його філософії. Вихованець єзуїтів, учень Едмунда Гуссерля, член націонал-соціалістичної партії, який не покаявся до смерті та — моральне випрадання для ідеологів екзистенціалізм)', він був типовим європейським мислителем.

Мартін Гайдеґґер згадував, що на шлях мислення він став у своїх ранніх теологічних студіях, коли особливо цікавився питанням про відношення між словом Св. Писання та теологічно-сперкулятивним мисленням. На його думку, це було те саме відношення, що й між мовою і буттям, тільки воно було приховане і тоді йому неприступне. Адже в джерелі завжди вже присутнє майбутнє.

Все почалося зі Слова, яке було Богом. Все також триває у Слові — адже філософ стверджує, що мова мислить. Інтерпретуючи ті чи інші філософські дефініції, він пояснює, що цього роду міркування належить старогрецькій традиції, тому специфічному грецькому мисленню, яке робило ідеї таким же реальним чинником дійсності, як і оточуючі предмети матеріального світу. Гайдеґґер занурюється в особливості давньогрецької мови, оскільки неточність вислову викривляє дійсність, а тому і саме буття. Влада слова спалахує як у мова існування речі. Він пише, що людина — не тільки жива істота, яка володіє, окрім інших своїх особливостей, ще й мовою. Мова є дім буття, живучи в якому, людина ек-зистуе, оскільки, охороняючи істину буття, належить їй.

Філософія Мартіна Гайдеґґера не просто філологічна, вона літературна і поетична, а тому — так чи інакше романтична, без огляду на власне естетичну традицію романтизму. Будь-яке послідовне міркування завершується не стрункою однозначність висновку, а містичною химерністю недо-мошіеності, яке завжди характеризує як художній текст, так життя і взагалі буття. Гайдеґґер пише, що мова у чистому вигляді вигляді — це вірш. Поезія є первісним називанням буття, ствердженням буття, ствердженням істини. Мислення є поезією. Слово — це таке благо, котре дано тільки поетові, який осягає його таїну особливим, незвичайним шляхом завдяки своїй професійній здібності, яку він одержав звище.

Відповідно філософією є власне філософування, тобто ні від чого не залежне

^: міркування, яке можливе лише у стихії тієї чи іншої живої мови. Ми втягуємося у

: філософське запитування, тільки тоді, коли прагнемо пробудити основний настрій нашого

філософствування. Метою висловлювання, в полі якого рухаються мислення і поезія, за

Гайдеґґером, є відповідність мові, тобто сутності. Спеціально засвоєна і така, що

розвивається, відповідність, яка відповідає вимозі буття сущого, є філософія.

Філософія існує способом відповідності, котра настроюється на голос буття сущого. Ця відповідність і є розмовою. Вона перебуває на службі у мови. Відірвавшись від коріння свого істинного буття, людина, тим не менше, звернена до минулоЛ, до своєї сутності, до істини буття. Цей пошук істини здійснюється через мову, що відкриває шлях до сутності людини, оскільки вона має коріння в його екзистенційшй структурі. Тобто шлях до істини не тільки пролягає через мову, він іде в глибину мови як джерела істини, а тому й вічної містики життя.

На відміну від німецької, українська філософська традиція є (за Іваном Мірчуком) «горизонтальною», а не «вертикальною» — вона йде також шляхом відповідності, але обов'язково відповідності до життя в сенсі етичного застосу вання і загальноприйнятності. Гайдегґер твердить, що відкрите у відношенні до своєї скінченності, людське існування саме тому відкрите буттю. Найбільший наш філософ Григорій Сковорода жив так, як міркував і міркував так, як жив. Інакше б він не реалізувався як український мислитель. В цьому зокрема полягає романтизм українського філософування. Те саме можна сказати про «філософію серця» Памфила Юркевича. До тієї ж відповідності, по суті, схиляється лінгвістичний націоналізм Олександра Потебні. Пізніше однією з найвизначніших рис 'української поезії, від Тараса Шевченка до Василя Огуса, також стає відповідність практичного потвердження художнього вислову. Тут не може бути мови про якесь спро щення — екзистенція у житті через Слово поєднується з буттям, тобто з абсолютною істиною. Це є найвища поезія і найвища філософія.

^!' Отже, чесне міркування можливе лише в органічному середовищі живої мови. Іванові Нечую -Левицькому ми завдячуємо класичним прикладом втілення тези про те, що «мова мислить». Навіть повсякденне мовлення його персонажів, при відповідному проникненні у таємниці української мови, дає уяву про специфіку і спосіб українського мислення та відкриває шлях до пізнання таємниць мови. Тому вживання беззмістовного терміну «народництво» може бути справедливим тільки при відповідному розшифруванні його семантичного навантаження. Водночас ця операція відповідає вимогам Гайдеґґерівської філософії — дешифруватися мусять усі смисли: слів, фраз, міркувань і підтекстів, хоч би за тих умов, що інтерпретатор щоразу при цьому формує новий феномен. Так іде боротьба за чесність міркування як за відповідність певним правилам гри, без меркантильності і підміни понять.

Оскільки ця відповідність споріднена з ідеєю ієрархічності, що характеризує взагалі європейське мислення, можемо ствердити, що українському філософуванню бракує визначеності як расової відповідності мови і міркування, що здійснюється в її середовищі-Наша традиція мала б, і вона неодмінно буде, розвиватися під зорею Євгена Маланюка. Визначеність, ясність і стрункість як завершеність, але не як скінченність міркування, а як усвідомлення обраного шляху істинного філософування.

З точки зору методачогії інтерпретації абсолют Слова й етичне наближення до істини буття дозволяють сформулювати три головних постулати критично-філософської траципії. По-перше, не зважаючи на доцільність буття як такого, в процесі міркування так само закономірно виникають зайві феномени. Без цього не може обійтися вимога чесності та самого прішципу засадничої інтенціональності міркування. По-друге, визначеність міркування вимагає попередньої пояснюванос-ті кожної його складової частини. По-третє, треба прагнути інтимного сприйняття тексту як єдиноправильного в кожному суб'єктивному випадку, що досягається екзистенційним перейняттям промовою як інтенціональним ви-словленням.

Мартін Гайдеґґер нам ближчий, ніж ми можемо це собі уявити. Він належить до тих особистостей, які рівною мірою є «своїми» для всіх національних культур. Гайдеґґер такий же український, як і німецький. Його глибоке прочитання для сучасного українського інтелектуального контексту, з його розхитаною культурою інтерпретації та зверхнім ставленням до традиції, є набагато важливішим, ніж модне захоплення французами. Мартін Гайдеґґер може знайти найповніше зрозуміння і потвердження в нашій традиції, рівною мірою як остання повинна бути посилена його шадщиною.

■34

Поиск по сайту: