ТЕМА 6. НАУКОВА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ГЕРМЕНЕВТИКИ

Невипадково заслуга наукової систематизації герменевтики належить релігійному
мислителю, німецькому романтику Фридріху ПІлейєрмахеру (1768 1834), який прагнув
гармонізувати процес інтерпретації. Я.Фогелер пише, що, розробляючи т. зв. загальну
герменевтику, Шлейєрмахер виходив з факту універсальності феномену розуміння в
культурному житті людини (минулому та сучасному). Якщо розуміння має універсальний
характер, такою самою універсальною (всезагальною) повинна бути герменевтика як
вчення про розуміння. ' ■'^!: *'^: '■•-' ^{( ! : ;} "'■"■''

Проблема розуміння нерозривно пов'язана у Шлеиєрмахера з релігією. Ось приблизний напрям його думок: «У кожний момент, коли в душі не може бути сприйнятий релгійний початок, мислиться панівним початок антирелігійний; бо немає іншої протилежності, окрім тієї, котра полягає у знищенні чогось сущого та у зведенні його в ніщо у його вияві. Кожна перерваність релігії є невір'я; душа не може ні на мить усвідомлювати себе позбавленою сприйняття та відчуття безкінечного, і усвідомлюючи себе, разом з тим, ворожою йому та віддаленою від нього. Так християнство вперше і по суті поставило вимогу, щоб благочестя було постійним станом в людині, відмовляючись задовольнитися навіть найсильніпшми його проявами, якщо воно належить тільки декотрим частинам життя і володіє лише ними. Ніколи благочестя не повинно завмирати у спокої, і ніщо не повинно бути настільки протилежним йому, щоб воно не могло існувати разом з ними; зі всіх точок скінченного ми повинні дивитися на безкінечне; з усіма почуваннями душі, звідки б вони не виникли, з усіма діями, на що б вони не направлялися, ми повинні бути в стані поєднувати релігійні почуття і погляди. Це є справжня найвища мета віртуозності».

Тут надзвичайно важливою є теза про погляд на вічність. Перед обличчям вічності людина починає задавати матафізичні питання. По-друге, він задає ці питання рідною мовою. Шлейєрмахер писав: «Я визнаю, що вважаю використання герменевтики у царині рідної мови і безпосередньому спілкуванні з людьми дуже важливою частиною культурного життя, поруч з усіма фізіологічними й технологічними студіями».

Загальна герменевтика, стверджував Шлейєрмахер, повинна виходити з того, що
самозрозумілим є не розуміння, а нерозуміння, і що саме «бажання і пошуки» розуміння є
справжньою проблемою мистецтва тлумачення. Кінцевим результатом загальної
герменевтики повинно стати формування загальних закономірностей (принципових
правил) розуміння. >;■ ь •. ■ -: ■..:

Фрідріх Шлейєрмахер доходить висновку, що основою розуміння є подібність та відмінність між автором твору і читачем чи між двома співбесідниками. Якщо б між тим,

кого треба зрозуміти й тим, хто повинен це зробити, не було жодної різниці, тоді не потрібна би була жодна герменевтика, бо зміст промови засвоювався би безпосередньо (інтуїтивно). І навпаки, якщо бь учасники діалогу були б абсолютно чужі один одному (тобто якщо б між ними не існувало жодних точок дотику), не існувало б вихідного пункту для розуміння.

«Чужорідність» і «спорідненість» — два взаємопов'язаних, хоч і протилежних
принципи, через які Шлеиєрмахер прагне обґрунтувати як можливість, так і необхідність
розуміння. Тому в основі загальної герменевтики лежать два протилежних, але рівних за
значенням їіринцшш. Згідно одного з них, мова модифікується і розвивається згідно впливу
на неї людської індивідуальності (автора, ініціатора мовлення); згідно дрзтого — автора
(ініціатор мовлення) у своїй літературній (мовленнєвій) продукції залежить від мови.
Шлеиєрмахер пише про «владу мови», яка підбиває будь-яку індивідуально виражену
думку. У напруженні між індивідуальним (автором) та загальним (мовою) і народжується
твір.. ■

Він пише: «Як будь-яке мовлення має двояке відношення — до сукупності мови та до
сукупного мислення її ініціатора, так і будь-яке розуміння складається з двох моментів: з
розуміння мовлення як привнесеного з мови та як факту конкретного мислення».
Мистецтво розуміння, таким чином, полягає в проникненні, з одного боку, в «дух мови», а з
другого — у «своєрідність письменника». Обидва моменти розуміння — граматичний та
психологічний — нероздільно пов'язані між собою (як невіддільні загальне та особливе,
мова та індивідуальність).:

Розглядаючи розуміння в якості універсального феномену людського життя, Шлеиєрмахер виокремлює три ступені розуміння. На найнижчому з них (притаманному повсякденню) розуміння відбувається несвідомо, тобто механічно; на другому, більш високому ступені — в результаті більш чи менш випадкового узагальнення досвіду тлумачення у спеціальних герменевтиках; і лише не найвищому ступені (третьому) — здійснюється як мистецтво.

Герменевтика як вчення про «мистецтво розуміння» висуває систему загальних правил, що регулярно застосовуються в усіх випадках розуміння. В силу всезагальності застосування цих правил, герменевтика набуває статусу вчення. За словами Шлейєрмахера «правила можуть тільки в тому випадку створювати вчення про мистецтво, якщо вони виведені з усього процесу і охоплюють його цілком».

Він пише, що предметом тлумачення є «конструкція певногообмеженого з невизначеного безкінечного». Момент невизначеності, який полягає у такій «конструкції» (тобто в будь-якому творі чи акті мовлення), означає, що не може бути дано «ні повного

знання мови», «ні повного знання людини» (її своєрідного духовного життя). Єдиний вихід із цього становища потягає в тому, щоб бачити в тлумаченні мистецтво.

Оскільки тлумачення (розуміння) є мистецтвом, міркує філософ, його здійснення
залежить не лише від знання правил, але й від здібностей герменевта творчо (а не
механічно) їх застосовувати. У зв'язку із цим, Шлейєрмахер вказує на «мовний талант»
дослідника і на його талант «пізнавати окремих людей». «Мовний талант» він поділяє на
екстенсивний та інтенсивний. Перший виражається у здатності збагнути різні мови у
порівнянні їхніх специфічних особливостей, другий — у здатності проникати у внутрішній
світ мови у її ставленні до мислення. >-

Фрідріх Шлейєрмахер так пояснює принцип «герменевтичного кола»: «Жоден твір не може бути повністю зрозумілим інакше, як у взаємозв'язку з усім обсягом уявлень, з яких він походить, і через знання всіх життєвих стосунків як письменників, так і тих, для кого вони писали. Будь-який твір належить до сукупного життя, частішою котрого він є, також як окреме речення до всієї промови чи твору».

Хоч розуміння, згідно Шлейєрмахеру, характеризується «бігом» думки по замкненому колу — від цілого до частини і навпаки, це коло може бути «розірвано» (саме для того, щоб почався власне процес розуміння). Тому філософ називає герменевтичне коло «уявним».

Розуміння практично, за Шлейєрмахером, здійснюється в єдності двох методів —
дішінаційного (інтуїтивного) та пояснювального. Оскільки обидва методи взаємодіють,
їхній рух створює герменевтичне коло, в которому відбчтвається певне передбачення
(попереднє розуміння) цілого. Це попереднє розуміння у процесі здійснення
герменевтичної процедури підкріплюється і уточнюється за допомогою об'єктивного
порівняльного методу. "■"■ ' -^; («/■■.■■--*■■ ' ■ _;

Необхідною умовою успішного здійснення герменевтичної процедури є «зрівняння» позицій дослідника та автора. Дослідник як з об'єктивного, так і з суб'єктивного боків повинен стати на «рівень» автора, тобто повинен «зрівнятися» з ним і у знанні мови (об'єктивна сторона), і у «знанні його внутрішнього та зовнішнього життя» (суб'єктивна сторона). Повністю оволодіти цим знанням дослідник може тільки у процесі роботі над текстом, тобто у його тлумаченні.

Перед тим, як перейти до семи правил психологічного тлумачення, як їх накреслив Фрідріх Шлейєрмахер, відзначимо, що операція «герменевтичного кола» відрізняється від формально логічних операцій індукції та дедукції тим, що в останніх відсутній момент невизначеності.

1. Тлумачення починається з загального огляду, що дозволяє побачити єдність твору і
головні елементи композиції. ■■■'■■■ ^:

2. Герменевт завжди мусить мати на увазі взаємозалежність цілого та окремого.

3. Герменевт має домогтися доконечного розуміння стилю (у мовному та
мислительному сенсі).

4. Це може відбутися: лише «приблизно». ':: "і -^- • > ■ '? * ■ ^[''^п'"'".;■

5. Потрібно «вирівняти» позиції автора і герменевта...., V; _н,_;

6. Треба користуватися «дивінаційним» та «порівняльним» методами.

7. Слід з'ясувати мету твору (виходячи зі змісту та адресату.

Предмет герменевтики, таким чином, існує для філософа як внутрішнє мислення та
зовнішня мова. В основі шлейєрмахерівського вчення про психологічну інтерпретацію
лежить романтична теорія художньої творчості. Суть психологічного тлумачення він
бачив у «реконструюванш» суб'єктивно-об'єктивного творчого прощесу створення будь-
якого твору.,-,■,,:;■■, ■-•>.- •• ■; -.,>'.;з • •..:■■.■ -' /!"ЇГ.; ■■:--!?К-. ':■■■:. -■'"

Вільгельм Дільтей (1833-1911), також німець, представник т. зв. «філософії життя», тобто також, по суті, романтик, трактував герменевтику як галузь наукового пізнання, де окремій особистості відкривається світ, в якому вона живе, сенс і мета її існування. На.думку С. Одуєва, Дільтей вважав, що якщо у природі панує закономірність і закони її руху та розвитку можуть бути відбиті та пояснені у логічно обґрунтованому, потянійному мисленні, то кожне явище духу, в котрому відбивається глибинний сенс життя, індивідуальне, неповторне, не має аналога і тому інтелектуально-логічно незбагненне, ірраціональне і може бути схоплене тільки в переживанні, в інтуїції, у творчому просвітленні. Головним ґанджем попередньої філософії Дільтей вважає претензіями кожної з них на теоретичну загальнозначимість та універсальність своїх методологічних постулатів, що нібито є обов'язковими для всіх галузей знання. Насправді філософія зберігає свої прерогативи тільки у сфері опису та інтерпретації духовних явищ, в науках

ПРОДУХ-...

Герменевтика, з її імперативом виходити з життя «яким вона є», спирається на індивідуальну свідомість, точніше — на спроможність ідивіда переживати психологічні зв'язки і розуміти їх в іншому. її призначення — знайти адекватне переживання через співпереживання і спів розуміння, з яких і складається знання мистецтва та наявного соціального буття.

Науки про дух мають перед природничими науками ті переваги, що «їх предметом», — пише Дільтей, — виступає не явище, дане нам у відчутті, не гола рефлексія дійсності у свідомості, а безпосередня внутрішня дійсність, це і є зв'язок, який внутрішньо переживається. Однак вже із цього способу, в котрому даний внутрішній досвід дійсності, випливають великі труднощі для її розуміння». І тут на допомогу іднвіду, який пізнає, має

............ гі, ■..,..-.., ■ ■ ■,

прийти герменевтика.

Напружена увага (інтерес) може стати, згідно такого розуміння, процесом, в якому досягається ступінь об'єктивності, що фіксує життєві процеси в їх реальній фактичності. «Таке, подібне мистецтву, розуміння тривало фіксованих життєвих проявів, — підсумовує Дільтей, — ми називаємо тлумаченням, або інтерпретацією».

Однією з відмінних рис «філософії життя» є зближення її методологічних та світоглядних засад з художньою творчістю, «вільне» філософування, не пов'язане із жорсткими нормами понятійно-категоріального апарату, переведення дійсності на мову образів, символів і знаків та їх подальша, основана на інтуїції та внутрішньому просвітленні, інтерпретація.

Так само, як і Фридріх ЇЇІлейєрмахер, Вільгельм Дільтей вважає інтерпретацію мистецтвом: «Інтерпретація є наслідком індивідуального мистецтва, і мистецтво оволодіння нею залежить від геніальності інтерпретатора. (...) Що таке історія та суспільство — відповідь на це питання повинна дати істинна психологія як теорія, про яку незабаром будуть говорити разом з історією взагалі».

Йдучи далі, Дільтей говорить про описову психологію. На його думку, це теорія пізнання в русі до конкретної мети. її фунтом є самосвідомість. Він пише: «Щоб збагнути у мисленні та зобразити відносини, що мають місце в особливому, аналіз може покласти в основу лише співвідношення однорідного. Щоб наблизитися до особливого, він повинен прагнути схопити саме ті стосунки, в яких воно перебуває до загального.

Я хочу описати дюрерівських Євангелістів; для цього я маю користуватися загальними поняттями, що надаються вченням про образотворче мистецтво; я повинен також говорити про темпераменти, про розумння їх в епоху Дюрера. Якщо ж я хочу аналізувати цей витвір мистецтва, я повинен викликати у моїй свідомості допоміжні засоби, котрими живопис користується для зображення великих характерів усесвітньої історії, Івана чи Петра; я повинен представити природу ідеальних груп що предсталяють кількох всесвітньо історичних осіб у стані повного спокою, пов'язаних між собою не історичною дією, а тільки ідеальними стосунками; потім у приховані у всьому цьому загальні співвідношення абстрактних фактів, які належать царині вчення про живопис, я повинен вклинити конкретні особливості ставлення Відродження до подібних прикладів; Леонардо, Мікель Анджело, Рафаель, Дюрер та ін., в якості представників особливих типів зображнення та живописної обробки ідеальних груп історично важливих персонажів мають бути підведені під характер Відродження, і насамкінець твору Дюрера повинно бути вказано відповідне його індивідуальності місце. Таким чином, скрізь відношення загальних фактів до індивідуального з тим, що робить можливим аналіз останнього».

Отже, «завдання описової психології полягає в тому, щоб зібрати наш досвід стосовно індивідуальності, створити термшологію для опису її та провести анаиіз».

Підсумуємо. Фридріх Шлейєрмахер перший у Новому часі ставить герменевтику на науковий фунт і створює власну романтичну концепцію герменевтики, наголошуючи на тому, що інтерпретація є творчістю і вирішальне слово належить кожному окремому дослідникові (читачеві). Вільгельм Дільтей розширює концепцію Шлейєрмахера в історичному аспекті, розглядаючи предмет інтерпретації не лише як певний мистецький феномен, а також обов'язково як історичний феномен, враховуючи обставини часу, в яких він створювався. В будь-якому разі, концепції Шлейєрмахера і Дільтея ідуть в річищі традицій християнської герменевтики. Вони накреслюють цільність людяності.

Поиск по сайту: