ТЕМА 10. ПСИХОАНАЛІЗ. ФЕМШІЗМ

Тему психоаналізу ми розширимо поза звичні рамки, до яких зараховують передусім Зіґмунда Фройда (1856-1939) та його учня Карла Ґустава Юнґа (1875-1961). Мова буде йти взагалі про неусвідомлену психічну діяльність людини, спрямовану на мистецтво або на інтерпретацію дійсності. Це також психоаналіз мови Жака Лакана, інтуїтивізм Анрі Берґсона (1859-1941), творча уява Ґастона Башляра (1884-1962), постмодерний психоаналіз Віктора Франкла та фемінізм.

Марія Зубрицька відзначає, що центральною концепцією фройдівської теорії є концепція підсвідомого, у якій тіло та сексуальна історія людського суб'єкта проявляється в усіх аспектах свідомої думки. Для Фройда сексуальність є комплексом тілесного бажання, що виявляється як у дітей, так і в дорослих. Витіснення цього бажання чи «незадоволення» його стає, за Фройдом, базовим елементом культури. Ця теза — основна у фройдівській теорії сублімації. Зацікавлення Фройда функціонуванням психіки привело його до порівняння мистецтва і сну, який є «дорогою» до підсвідомого.

Ось його слова: «Потяги, які можна назвати сексуальними у вузькому та широкому сенсі слова, відіграють надзвичайно велику і досі невизнану роль у виникненні нервових і психічних захворювань. Більше того, ці ж сексуальні потяги беруть участь у створенні вищих культурних і соціальних цінностей людського духу». Теорія несвідомого, чи безсвідомого, є дуже цікавою, такою, що відкриває нові обрії для дослідження людської дійсності. Однак у самого Фройда вона відразу формулюється в суто ідеологічному вигляді, немов би на чиєсь замовлення. Не таємниця, що погляди Фройда на культуру багато в чому обумовлювалися його приватними проблемами. Він заперечував ідеалізм як такій. Фройд розглядає неусвідомлену психічну діяльність людини як єдиний об'єктивний чинник її діяльності.

Карл Ґустав Юнґ розвинув теорію «універсальних символів». За Юнґом, індивідуальне підсвідоме у формі його уявлень та мрій бере участь у «колективному підсвідомому». Якщо Фройд наголошує на ідентифікації мистецтва та неврозів, то Юнґ стверджує, що творча енергія у процесі художнього творення походить від «колективного підсвідомого», і що саме цей процес перетворює мистця на носія універсальної мови. Він також стверджував, що «не важливо, що світ думає про релігійний досвід; для того, хто ним володіє, — це величезний скарб, джерело життя, сенсу і краси».

Неусвідомлена психічна діяльність людини, за Юнґом, формується тією міфологією, яка надувається людиною протягом життя: через виховання, спілкування, діяльність, ширше — через культуру. Це певні архетипи, які керують поведінкою груп, для яких воші є спільними (професійні, національні тощо). Архетипи не даються від народження, як темперамент, але прищеплюються людині в той чи інший спосіб протягом життя. Так, ми не можемо розглядати Франца Кафку лише в контексті німецької культури, Миколу Гоголя — в контексті російської, а Джеймса Джойса — англійської. Перший був євреєм, другий українцем, а третій ірландцем. Якщо ми будемо враховувати тільки мовну приналежність художніх творів, наші дослідницькі висновки будуть неповними.

Анрі Берґсон створює філософію інтуїтивізму. Суттєва особливість інтуїції полягає в тому, що вона не поділяє світ на окремі речі, як це робить інтелект. Інтуїція охоплює багатоманітність, але це багатоманітність взаємопроникних процесів, а не просторово різних тіл. Бертран Расел вказує, що за Берґсоном увесь всесвіт є зіткненням і конфліктом двох протилежних рухів: життя, котре стримить вгору, і матерії, яка падає донизу. «Під інтуїцією, писав Анрі Берґсон, — я розумію інстинкт, позбавлений прагнення власної користі, таким, що усвідомлює себе, здатний міркувати про свій предмет і розширювати

його безкінечно». Як бачимо, такий погляд є цілком протилежний фройдизмові. Свого часу Берґсон мав величезний вшіив на інтелектуальне життя Європи. В Україні його послідовником був колишній студент, літературознавець і критик Михайло Рудницький.

Ґастон Баїшгар оперує терміном «творча уява». Олег Кузьменко пише, що саме внаслідок продуктивної діяльності поетичної уяви (поетичного марення) на ґрунті словника рідної мови постає поетичний образ. Саме по собі мертве слово оживає в образі. З джерел душі поета постає поетичний образ, і в цьому смислі поет — творець поетичної мови. В останній період творчості Ґастон Баїшгар відходить від багатьох положень психології глибини К.Ґ.Юнґа і висуває у «Поетиці простору» гасло про феноменологічний підхід до вивчення образів нашої уяви. Образ треба вивчати не в аспекті раціональної «феноменології духа», а в аспекті ірраціональної «феноменології душі».

Жак Лакан сформулював теорію структурального психоаналізу, доводячи, що «підсвідоме структурується подібно до мови». За Лаканом, текст як лінгвістична структура має власну «психіку», і він розглядає мову як центральну проблему психоаналізу, висуваючи три рівні людського досвіду: уявний, символічний та реальний. На думку Лакана, мова «структурує» людину і тому психоаналіз мови має бути основним завданням критики (Марія Зубрицька).

Наші довідкові видання трактують феміністичну критику як один з напрямів літературно теоретичної думки, який набув особливого розвитку у другій половині XX століття. Не існує єдиної точно встановленої дефініції фемінізму, бо є кілька шкіл та тенденцій у рамках цього напряму. Але безсумнівним є те, що всі ці школи інтердиспишіінарні у своїй методології і часто запозичують концепції з різних теоретичних моделей. Феміністична критика має на меті реконструювашія жіночої історико-літературної традиції та історіографії, перегляд патріархальних принципів та досвіду лесбіянства, актуалізація природи жіночого тексту. (Сімона де Бовуар, Юлія Крістева, Гелен Сікту; Кейт Міллет, Елейн Шовалтер).

Фемінізм формується трьома основними тенденціями: прагненням емансипації, традицією екзистенціалізму, що перевертає модель патріархального світу з ніг на голову, не руйнуючи бюрократизму головування, віддаючи перевагу матріархатові, та ідеологією постмодернізму, руйнівною щодо патріархальної, а насправді щодо будь-якої ієрархії вартостей.

Нарешті Віктор Франкл, психіатр і культуролог, стверджує, що сучасна людина втрачає сенс життя. «В ці часи виховання повинно бути спрямоване на те, щоб не тільки передавати знання, але й відточувати совість так, щоб людині вистачило чутливості почути вимогу, яка схована в кожній окремій ситуації. В добу, коли десять заповідей, очевидно, вже втратили для багатьох свою силу, людина має бути приготовлена до того, щоб сприйняти 10000 заповідей у 10000 різних ситуаціях, з котрими його стикає життя». Психоаналіз виходить на постмодернізм — тотальну відносність і нігілізм. Людина може і повинна знайти вихід. Адже «смисл не можна дати, його треба знайти. (...) Бути людиною — означає завжди бути спрямованим на щось або на когось, віддаватися справі, якій себе присвятив, людині, яку вона любить чи богу, котрому служить». Пристрасть понад усе.

Доречне застосування психоаналітичних методологій збагачує наш інтерпретаційний арсенал, поглиблює розуміння людини як творця тексту.

Поиск по сайту: