СЛОВНИК 91 страница

УМОВИВІД — у традиційній логіці різновид міркування, коли здійснюється перехід, згідно з логічними правилами, від одного або двох висловлювань-засновків до нового висловлювання-висновку. Сучасна логіка має справу із логічними моделями (схемами) умовиводів, які в узагальненому вигляді можна представити, зокрема, як х,,х2,..., у, де х,,хг хп — засновки, а у —висновок. З семантичної точки зору (тобто з точки зору обґрунтування використовуваних синтаксичних засобів) логічна форма умовиводу є доведенням. Умовиводи поділяють на правильні (логічна форма таких умовиводів завжди гарантує отримання істинного висновку, за умови наявності істинних засновків) і неправильні. Якщо умова правильності дотримана, це означає, що між засновками і висновком умовиводу наявне відношення логічного слідування. Зазначимо: для індуктивних умовиводів критерій правильності потребує уточнень з огляду на те, що за їх допомогою здійснюють перехід від достовірного знання до імовірного і, отже, між засновками і висновком таких умовиводів наявне не відношення логічного слідування, а відношення підтвердження. Найпростіші умовиводи представлені у формі простих категоричних силогізмів, дослідження яких здебільшого становило предмет традиційної логіки. Сучасна символічна логіка значно розширює коло досліджень, аналізуючи складніші теоретичні побудови: наукові теорії, які можна розглядати як низку певним чином пов'язаних між собою умовиводів. Умовивід є формою отримання нового знання у значенні, що виведене і зафіксоване у висновках знання, безпосередньо у засновках не наявного; умовиводи мають важливе значення для формування переконань, бо процедури доведення/аргументації та спростування/критики здійснюють здебільшого саме у формі умовиводу (дивись Міркування, Силогізм, Дедукція, Індукція, Вивід, Доведення).

(І. Олексюк)

УНАМУНО Мігель де (1864, Більбао — 1936) — іспанський філософ, письменник. Закінчив факультет філософії та гуманітарних наук Мадридського університету (1884). Від 1890 року обіймав посаду завідуючого кафедрою в Саламанкському університеті; у 1901, 1931, 1934 - 1936 роках — ректор цього університетуту. У 1924-1930 роках перебував в еміграції; в 1931-1933 роках — депутат кортес (іспанського парламенту). На ранньому етапі творчості Унамуно нетривалий час був прихильний до ідей соціалізму і позитивізму. У філософському становленні зазнав переважного впливу К'єркегора, Паскаля, Ніцше, тяжів до екзистенціалізму. У центрі уваги Унамуно — проблема не абстрактної людини чи людства, а конкретної людської особистості "із плоті і крові", що відчайдушно прагне до безсмертя. Не розум, а віра створюють підґрунтя для безсмертя. Згідно з Унамуно, людина перебуває у стані постійної напруги між розумом і вірою, що є джерелом пристрастей, агонії і боротьби "без надії на перемогу"; ця напруга породжує "трагічне відчуття життя". Екзистенційна гострота сприйняття реальності позначилася на тлумаченні Унамуно поняття "слова" не як абстрактного логосу, а як внутрішнього самовиявлення людини "із плоті і крові", акту неповторної індивідуальної самореалізації. Виявляв велике занепокоєння долею іспанської національної мови і культури, прагнув не стільки "європеїзувати Іспанію", як "іспанізувати Європу" у сенсі надання іспанській культурі світового значення.

Основні твори: "Про пуризм" (1895); "Життя Дон Кіхота і Санчо" (1905); "Про трагічне відчуття життя у людей і народів" (1913); "Дзеркало смерті" (1913); "Туман" (1914); "Нариси". У 7 томах (1916-1918); "Істинні арбітри: Іспанія проти Європи" (1925); "Агонія християнства" (1931).

УНІВЕРСАЛИ (від латинського universalis — загальний) — загальні поняття, що позначають роди і види буття. Питання про універсали постало разом із платонівською теорією ідей. Платон вважав, що універсалам відповідають ідеї, які існують до і незалежно від речей. На противагу Платону, Аристотель підкреслював, що загальне є вторинною сутністю, яка реально виявляється тільки в одиничних речах (первинній сутності). Ці два протилежних погляди на природу універсалів Порфирій у своєму "Вступі" до аристотелівських "Категорій" сформулював у вигляді такої проблеми: чи універсали (роди і види) існують у дійсності, чи тільки в мисленні; універсали тілесні чи безтілесні; універсали існують окремо від чуттєвих речей чи в них, нероздільно з ними. У Середні віки намагання дати відповідь на ці питання породило три основних вчення про універсали: крайній реалізм, крайній номіналізм і концептуалізм. З позиції крайнього реалізму, універсали наділялися онтологічним статусом і розглядалися в дусі платонівської традиції як ідеї, що існують "до речей". В XIV столітті реалізм набуває своєї поміркованої форми в доктрині Томи Аквінського, де універсали існують "в речах" (на зразок аристотелівської "форми"). На противагу реалістичній онтологізації універсалів, останні було проголошено суто раціональними конструктами в контексті таких філософських напрямів, як номіналізм, де універсали подавалися лише як імена одиничних предметів (Росцелін, XI-XII століття) та концептуалізм, що розглядає універсали лише як продукт абстрагуючої діяльності розуму, відокремлення загальних властивостей від реальних речей, в результаті чого формується певний концепт (Абеляр, XI — XII століття). У філософії XVII-XVIII століття вчення про універсали знайшло продовження у Мальбраниіа (реалізм), Гоббса, Верклі, Г'юма, Кондильяка (номіналізм), Локка (концептуалізм). У сучасній філософії науки проблема універсалів набуває нової гостроти при теоретико-множинному обґрунтуванні математики та логіки (вже в силу амбівалентності самого поняття "множина": з одного боку, воно відображає очевидно реальну множинність речей, а з іншого — "абстрактну річ", котра не є емпіричним фактом). Найбільш відомі сучасні концепції універсалів Вітгенштайна та Куайна. (Д. Кирик, О. Гвоздік)

УНІВЕРСУМ (від латинського universum — єдина цільність) — світоглядна категорія, що виражає всеохопне буття в його єдності, повноті, самодостатності. Ознака всеохопності полягає в тому, що універсум не зводиться тільки до наявно-матеріального буття, а вміщує усі можливі явища, тобто існуюче і актуально, і потенційно. Універсум — це повнота всього сущого, що розкривається в аспектах дійсного, можливого та вірогідного буття. В такому розумінні категорія універсум почала розроблятися від часів Ренесансу (Бруно, Кузанський), коли була введена ідея безмежного розмаїття існуючого, множинності світів. Оскільки реалізація безконечних потенцій існуючого потребує вічності, то вона була ідентифікована Кузанським з "можливістю-буттям", що не має ні початку, ні кінця. Як потенційна максимальність універсум постає через множину світів. Але актуально він репрезентується для людини в нашому світі, тобто у Всесвіті, що породив соціальну форму руху матерії. Отже, універсум охоплює як стихійно-матеріальне, так і можливість продовження історії природи у формах олюдненої реальності. Універсум не є метасвітом (хоча й інтегрує риси багатьох систем буття), не виступає і як ансамбль світів. Це проекція усіх можливих світів на наш світ відповідно до його здатності репрезентувати універсальні закони буття. Тим самим універсум поєднує максимальну потенційність (множину можливих світів) з максимумом існування (реальністю споглядального Всесвіту). Відповідно його єдність виявляється цілісністю та єдністю нашого світу, через який і розкриваються інші, можливі системи буття. (С. Кримський)

УОСОБЛЕННЯ — в релігійній свідомості — наділення сил і явищ природи, уявлень про надприродне рисами людини. Кожен з образів релігійної фантазії уособлений. Такими є фетиші, тотеми, душі, упирі, відьми, берегині, рожаниці, домовики тощо, а також боги — Зевс, Юпітер, Сварог, Яхве та інші. Уособлення може бути зооморфним і антропоморфним. Воно є наслідком і проявом людиномірності в підході до зовнішнього світу та неелімінованості із створюваних образів суб'єктивних моментів, що вносяться туди в процесі пізнання. Уособлення релігійне відрізняється від художнього передусім вірою в субстанційність уособлюваного образу.

(Б. Лобовик)

УПАНІШАДИ — написані санскритом давньоіндійські релігійно-філософські твори, прозові і віршовані, що завершують Веди. Назва упанішади походить від санскриту кореня засі ("сидіти") і префіксів ира- і пі- ("біля") — пов'язано з перебуванням учня біля вчителя, щоб отримати священне знання. Головні, або Ведичні, упанішади (шруті) складалися у VIII -IV столітті до нашої ери (Брігадараньяка, Чхандог'я, Тайттірія, Айтарейя, Каушитакі, Кена, Катха, Іша, Щветашватара, Мундака, Прашна, Майтрі, Мандук'я); пізні — до XVI століття нашої ери (їх близько 200). Упанішади формулюють філософські проблеми, міркування над якими від давніх часів до сьогодення визначає розвиток індійської думки. Порівняно з попередньою величною традицією, хоча упанішади розвивають її ідеї, особливістю їх є перенесення уваги на внутрішній світ людини. Головною метою є не виконання ритуалу, а осягнення тотожності брагмана — єдиної першооснови, що лежить в основі різноманітних явищ Всесвіту, й атмана — істинної вічної індивідуальної сутності. Лише це осягнення уможливлює звільнення від подальших перероджень, злиття атмана людини з брагманом. (О.Луцишина)

УПРАВЛІННЯ (керування) — функція високоорганізованих систем (соціологічних, біологічних, технічних), що забезпечує їхню структурну цілісність, підтримання заданого режиму діяльності, реалізацію програми досягнення мети. Процеси управління стали предметом систематичного й інтенсивного аналізу з появою кібернетики, яка, абстрагуючись від конкретних особливостей якісно різних видів управління, фіксуючи основну увагу на тому загальному, що притаманне їм усім, за зовнішньою відмінністю процесів Управління розкрило їхню внутрішню сутнісну єдність та встановило ізоморфізм їхніх проявів. Сутність процесу управління становить його інформаційний зміст. Управління — це процес трансформації інформації у дію, тобто процес перетворення її у сигнали, що спрямовують функціювання систем управління, інформаційний підхід до управління, що відзначається таким абстрактним рівнем дослідження, започаткувало вивчення загальних законів управління. Неодмінний атрибут оптимального управління — це процес безперервної циркуляції інформації каналами прямого і зворотного зв'язку між керуючою і керованою системами системи управління. Рівень розвинутості цих каналів не обов'язково має бути однаковим. Загалом процес управління можливий лише у системах з досить розвинутим каналом прямого зв'язку, тоді як зворотного (у відносно простих системах управління) може бути менш розвинутим. З підвищенням ступеня складності системи управляюяча роль цього каналу зростає, а його ємність, як правило, стає більшою за ємність каналу прямого зв'язку. Принцип зворотного зв'язку — універсальний принцип, що діє в усіх системах управління, незалежно від рівня їх організації. Об'єктивна передумова єдиного підходу до різних систем управління — інваріантність структури феномена управління. Системи управління поділяються на ригідно (жорстко) детерміновані (дія керуючої системи однозначно визначає реакцію керованої) і статистично детерміновані (задається широкий діапазон можливих реакцій керованої системи на дію керуючої). Критерієм ефективності управління є міра адаптації керуючої системи до змін зовнішнього середовища, яка забезпечує самоорганізацію, самозбереження системи управління та досягнення мети, або рівень оптимізації заданого параметра керуючої системи. Для забезпечення оптимального режиму управління керуюча система має мати не меншу різноманітність станів, ніж керована (принцип необхідної різноманітності). Головне завдання управління — забезпечення цілеспрямованої дії на керовану систему, тому будь-яке управління —цілеспрямоване. Цілеспрямована дія — це і мета, і результат управління. Мета — передбачення результату, на досягнення якого спрямовується дія. Зворотний зв'язок — той механізм, що враховує і зводить до мінімуму різницю між метою дій та її результатом. Здійснюючи абстрактний підхід до якісно різних систем і процесів управління, кібернетика зіграла вирішальну роль у створенні понятійного апарату для їх опису, розробки ефективних логіко-математичних методів їх дослідження, побудови абстрактної математичної теорії АСУ (сукупності теорій з різним рівнем абстракції). Найпростіші системи управління — інформаційно-кібернетичні, що функціонують відповідно із закладеними в них програмами: жорстко детермінованими, стохастичними, з елементами самоорганізації тощо. Складніші процеси управління властиві біологічним системам, у яких виділяють два рівні управління — організмовий (відтворюється спадково орієнтований на збереження видів, популяцій, біоценозів тощо) і поведінковий (орієнтований на збереження біологічних систем у взаємодії з довкіллям). Найскладнішою, ієрархічно організованою структурою управління відзначаються соціальні системи управління — визначальний атрибут будь-якого суспільства, який притаманний суспільному організмові на усіх рівнях його структурної організації. Соціальне управління — фактор, спрямований на забезпечення життєдіяльності суспільства, його розвитку. Історично у суспільстві склались і взаємодіють два типи механізмів управління: стихійний та свідомий. Увагу філософії феномен управління привертає насамперед у плані аналізу самого поняття "управління" у системі інших понять, вироблених комплексом кібернетичних дисциплін і пов'язаних з ним, та дослідження природи і функцій механізмів управління у різних системах. Особливої актуальності набувають питання, пов'язані з аналізом перспектив комп'ютеризації процесів управління складними системами, передусім питання про її можливі соціальні наслідки в умовах наділення комп'ютерів цільовими функціями. (О. Мороз)

УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОЮ (екологічний менеджмент) — поняття, яке обіймає такі сфери людської діяльності, як раціональне природокористування, або раціональне використання природних ресурсів, а також управління діяльністю в галузі довкілля. Система екологічного менеджменту має бути невід'ємним складником стратегії будь-якого підприємства чи компанії, що має справу із впливами на довкілля. Концепція екологічного менеджменту компанії вперше була застосована в Європі в Нідерландах у 1985 році і згодом набула широкого поширення в компаніях багатьох країн Західної Європи і США. В деяких країнах розроблені національні стандарти екологічного менеджменту. На сучасному етапі екологічний менеджмент визначається також як сфера діяльності, спрямована на охорону природних екосистем. Це визначення екологічного менеджменту прийшло на зміну попередньому розумінню менеджменту як діяльності, пов'язаної здебільшого із використанням природних ресурсів. Сучасне розуміння управління природою вимагає нового осмислення екосистем і біорозмаїття. Збереження біологічного та ландшафтного розмаїття — це лише частина екологічного менеджменту. Спеціалісти в цій галузі повинні не лише володіти багатоаспектними знаннями в галузі природничих наук, а й бачити специфічні проблеми, зумовлені політичним, соціальним та економічним контекстом. Таким чином, управління природою вимагає контекстуального мислення. Воно має розглядатись як еволюційний процес, оскільки екосистемний контекст є розмаїтим, комплексним і динамічним. З огляду на це, виділяють наступні аспекти управління природою: ієрархічний контекст, екологічні межі, екологічна інтегрованість, збір даних, моніторинг, адаптивний менеджмент, міжгалузева (міжвідомча) взаємодія, організаційні зміни, інтегрованість людини в природу та її цінності. (Т. Гардашук)

УРБОЕКОЛОГІЯ — галузь екології, що вивчає місто як відносно автономну екологічну систему, а також екологічні закономірності та наслідки, пов'язані з процесами урбанізації. Основним екологічним компонентом урбанізованої екосистеми виступає людина, або міське населення. Відповідно універсальне екологічне відношення "організм —середовище" постає у вигляді відношення "суспільство-природа", а останнє — у вигляді відношення "міське населення (людина) — міське середовище". Аналіз міського середовища уявляється як аналіз міста у людському вимірі. Процеси урбоекології є історично закономірними і набули глобального характеру. Проблема урбанізації включає в себе соціально-економічний, екологічний, медико-біологічний та психологічний аспекти. Дослідження динаміки урбоекології в історичній ретроспективі дозволяє краще зрозуміти взаємозв'язок цих аспектів на сучасному етапі. Місто впродовж усієї історії свого існування протиставлялося дикій, незайманій природі, з одного боку, та сільському ландшафтному, як більш адекватному людині, середовищу — з другого. Проте це не означає, що місто лишалося поза природою. Навпаки, образ міста визначався природним контекстом — чи то в порівнянні з природою, чи у противазі до неї. В історії культури природа є стабільним орієнтиром для всіх видів людської діяльності, у тому числі й для містобудування. В естетиці виділяють особливий тип міської гармонії, характерною рисою якої є перевищення людської міри в міському ландшафті. Наскрізною рисою урбанізації є значна зміна засад спілкування людей як із природою, так і один з одним. Виникає розбалансованість між природними й соціальними ритмами при домінуванні останніх, змінюється якість отримуваної інформації, способи її засвоєння та характер реагування на неї. Посилюється небезпека безпосереднього руйнування генофонду людини під впливом чинників, що забруднюють міське середовище, а також зниження показників фізичного та психоемоційного здоров'я. Отже, за багатьма параметрами умови існування сучасної урбанізованої людини можуть бути визначені як екстремальні. Постійно зростаючий рівень стресування стає одним із визначальних показників життя урбанізованої людини і водночас — інтегральним показником її взаємодії з міським середовищем. Емоційні стреси мають наслідком розлад адаптивної поведінки людини. Саме тому сучасна урбоекологія посідає одне з провідних місць у низці екологічних дисциплін. Завдяки їй відбувається стрімке накопичення даних і знань з різних аспектів урбанізації. Якісним наслідком цього кумулятивного процесу мають бути нові концепції міста, що ґрунтуватимуться на необхідності оптимізації співвідношення природних, соціальних і власне людських компонентів урбанізованих екосистем.

(Т. Гардашук)

УТИЛІТАРИЗМ (від латинського utilitas — корисність, вигода) —

1) Принцип оцінки явищ з точки зору їх корисності, можливості бути засобом для досягнення будь-якої мети; принцип поведінки, який виявляється у підпорядкуванні всіх вчинків отриманню матеріальної корисності, вигоди. В такому розумінні утилітаризм співпадає з вузьким практицизмом і базується на применшенні ролі духовних інтересів людини. 2) Напрям в етиці, згідно з яким корисність є основою моральності і критерієм людських вчинків, незалежно від того, йде мова про окремого індивіда чи про суспільство. Ввібравши настрої ліберальної буржуазії епохи розвитку капіталізму в Англії XIX століття, утилітаризм продовжив традицію гедонізму і евдемонізму в етиці. Основні представники утилітаризму — Бентам, Джеймс Мілль, Дж. Ст. Мілль. Утилітаризм наполягає на ототожненні добра і корисності, причому сама корисність більшістю утилітаристів визначається в контексті "природних" потягів людини до задоволень, насолод, які стають доступними перш за все внаслідок володіння матеріальними благами. Відтак єдина ціль моральної діяльності вбачається в "максимальному щасті для якомога більшого числа людей" (Бентам). З позицій утилітаризму, ніщо поза суб'єктом не є цінністю самою по собі (самоцінністю), все розглядається лише як засіб для досягнення певної зовнішньої цілі. Тим самим навіть людина зводиться до рівня "корисної речі". Моральний вибір, за Бентамом, — простий підрахунок вигід і втрат, насолод і страждань, що їх породжують різні вчинки. Намагаючись притлумити егоїстичні моменти етики утилітаризму, Дж. Ст. Мілль доповнив принцип особистого щастя вимогою узгодження інтересів усіх людей, що, однак, не могло зняти суперечностей утилітаризму. Незважаючи на гостру критику утилітаризму в сучасних етичних теоріях, досі не припиняються спроби відновлення його в пом'якшеному вигляді. Проте істотною вадою утилітаризму за будь-яких обставин залишається ігнорування багатства людських відносин, духовних начал моральності.

(В. Єфименко)

УТОПІЯ (від грецького τοπος — не, ου-τοπο — місце, тобто місце, якого немає) — модель вигаданого суспільства як втілення суспільного ідеалу, світоглядна форма освоєння майбутнього. Поряд з існуючими в різні історичні епохи формами освоєння майбутнього — міфом, апокаліптикою, хіліазмом, міленаризмом — утопія пов'язана зі зміною світоглядної парадигми в епоху Модерну. Утопія отримує свою назву з одноіменного твору Мора, який вийшов в 1516 році в Лувені. Утопією стали називати і більш ранні твори, найвідоміший з яких — це "Держава" Платона. Вже в самому словотворенні "утопії" Мора міститься можливість діаметрально протилежних його тлумачень, що вказує на складність і багатоплановість його вживання в мові. Часто опис соціальних процесів, до яких неможливо вжити термін "реальність", "дійсність", характеризують поняттям "утопія". У такому контексті утопію вживають як антипод реальності. Різні соціальні, політичні, правові теорії знаходили в ній форму для викладення програм майбутнього. Утопія розглядалась у співвідношенні з наукою (Енгельс), ідеологією (Маннгейм), міфом (Сорель), релігією (Бердяєв, Булгаков, Франк). Утопія може проявити себе у вигляді мрії, фантазії, екстраполяції, попередження, альтернативи дійсності, зразка для досягнення в майбутньому, експерименту. Вона виступає як у позитивному вигляді ("еутопія"), так і у вигляді негативної утопії ("антиутопія", "дистопія"). Негативні утопії — це насамперед утопії-застереження. Кордон між позитивною і негативною утопією полягає в системі цінностей. Історичні реалії XX століття, що призвели до кризи оптимістичної віри в людину і її можливості, прояснюють той факт, що відродження утопічної традиції в XX столітті пов'язане з літературним жанром антиутопії та дистопії. Картини, намальовані антиутопістами, покликані виявляти не захоплення, а жах. Утопічне мислення XX століття представлене серією видатних негативних утопій: "Ми" Зам'ятіна (1920), "О дивний новий світ" Гекслі (1932), "1984" Оруела (1949), "Механічна піанола" Воннегута (1952) та інші. Але як негативна, так і позитивна утопія мають загальні витоки, які лежать у світоглядній свідомості людини. (Т. Розова)

УЯВА — в теорії пізнання — одна з пізнавальних здатностей, полягає у вільній переробці в свідомості пізнавального образу об'єкта або утворенні нових наочних чи абстрактних побудов на довільних засадах. Для уяви є характерними: видумка, яка вносить у конструкцію образу нові компоненти, що суттєво змінюють існуючі уявлення про звичний перебіг подій і розривають усталений ланцюг логічних міркувань, надаючи їм неочікуваного повороту; гранична ідеалізація об'єктів та гіперболізація окремих їх властивостей, що надає предметам і явищам особливого онтологічного статусу й іноді приписує дійсності нереальне забарвлення; позірна випадковість асоціацій, коли в єдине ціле пов'язуються елементи, наявність зв'язків між якими в реальності не знаходить на даному рівні розвитку пізнання ні належних підтверджень, ні спростувань і є проблематичною. Уява має місце вже на рівні сприймання і уявлення, але з повною силою проявляє себе в сфері мислення. Вона є основою так званого методу мисленнєвого експерименту в науковій і технічній творчості, побудови гносеологічного ідеалу. Завдяки уяві процес пізнання набуває активного творчого характеру, що є необхідною передумовою висунення нових, інколи так званих "безглуздих" ідей, гіпотез, наукових теорій, відкриття нових закономірностей, передбачення існування невідомих або створення штучних областей реальності. Уява, яка розгортається на науковій основі, є дієвим засобом досягнення об'єктивної істини. В той же час вона може бути шляхом, що заводить в оману, формою відриву від реальності, зокрема в релігії. Біологічні та психофізичні аспекти уяви вивчає фізіологія, психологія, психоаналіз. (П. Йолон)

УЯВЛЕННЯ — в теорії пізнання — одна із пізнавальних здатностей, полягає у відтворенні об'єкта в формах наочного образу на основі попередньої даності його в чуттєвому досвіді. Уявлення, подібно до відчуття та сприймання, має чуттєвий характер, але, на відміну від них, формується й існує за відсутності безпосередньої дії об'єкта на органи чуттів. В уявленні об'єкт даний опосередковано. Уявлення може бути результатом як одноразового, так і багаторазового акту відчуття та сприймання одного і того ж об'єкта або багатьох однорідних об'єктів. Воно може бути індивідуальним і колективним. Тому необхідною умовою утворення та функціювання уявлення виступає пам'ять і спілкування. Уявлення є синтезом багатьох актів сприймання, де другорядні ознаки залишаються поза увагою і виділяються найхарактерніші риси об'єктів. Уявлення є типовим чуттєвим образом об'єкта і містить значні елементи узагальнення. Його відповідником в реальній дійсності можуть виступати не окремі предмети, а класи предметів. Ця властивість уявлення наближає його до поняття і нерідко робить його, особливо загальні уявлення, замінником понять у розумовому процесі. Тому в структурі пізнання уявлення є перехідною ланкою від чуттєвого споглядання до абстрактного мислення. В різних версіях теорії пізнання уявленню надається неоднакове трактування. Так, у філософії Шопенгауера уявленню приписується онтологічний статус, внаслідок чого навколишній світ виступає проявом уявлення. Психобіологічні механізми уявлення вивчає фізіологія і психологія. (П. Йолон)

ФАКТ (від латинського factum — зроблене, те, що відбулося) — філософське і загальнонаукове поняття, широко вживане в усіх галузях пізнання; має певний ряд смислових значень. Як істотний складник пізнавального процесу і процесу мислення вивчається гносеологією, логікою, методологією та філософією науки.

1) Явище або подія, що насправді мали місце в реальній дійсності і встановлені як даність у безпосередньому спостереженні чи експерименті засобами чуттєвого споглядання та показаннями приладів. Факт у цьому розумінні має вигляд одиничного, окремого, випадкового. Фіксується за допомогою протоколів, графіків, таблиць, статистичних зведень, результатів моніторингу тощо. Характеризується об'єктивністю і відносною незалежністю від способів виявлення, а тому в процесах пізнання і мислення відіграє роль свідчень про істинний стан речей в об'єктивній дійсності. Корелює із законом як виразом загального, обумовленого і необхідного. Факт являє собою конкретний прояв дії закону, а закон є генералізацією факту. Факти виступають предметом наукового аналізу і осмислення, концептуалізації та пошуку причинно-наслідкових зв'язків. Вони є вихідним пунктом проникнення в сутність природного і соціального світу.

2) Знання, достовірність якого не викликає сумніву і забезпечується прямим зіставленням з реальною ситуацією в дійсності за допомогою відчуттів, сприймання, уявлення. Таке знання є безпосереднім, наочно-образним і досвідним. У цьому відношенні факт корелює з теорією як знанням опосередкованим, раціональним і вивідним. Факти складають емпіричну базу теорії, підтверджують її або спростовують. Теорія систематизує факти, описує і пояснює їх, передбачає нові факти (дивись Емпіричне знання).

3) Судження або висловлення, що мають значення істини і в процесах пізнання та мислення виступають підставами для визначення істинності інших суджень або висловлювань, входячи до складу процедур доведення та логічного доказу. В дедуктивних побудовах фактуальні судження або висловлення відіграють роль засновків, з яких випливають логічні наслідки або висновки. В індуктивних побудовах, сутність яких полягає в аргументації фактів, вони набувають характеру аргументів, які з тим чи іншим ступенем вірогідності підтверджують або спростовують тезу — положення або систему положень, істинність яких встановлюється. Спільним для різних трактувань поняття факту є те, що всі вони пов'язують факт з об'єктивністю, істинністю та самодостатністю. Однак ці характеристики факту є відносними, неабсолютними, оскільки конституювання факту і часто навіть саме його існування істотно залежать від суб'єктивних чинників і концептуальних засобів виразу. Так, для теорії відносності викривлення простору є факт, в той час як для класичної механіки воно ним не є. Тому при встановленні факту дуже важливо максимально усунути суб'єктивні нашарування. У зв'язку з цим до обов'язкових рис факту часто відносять усталеність, самототожність, інваріантність стосовно зміни образів чуттєвого споглядання та концептуальних перетворень. (П. Йолон)

ФАЛЕС (640, Мілет — після 560 до нашої ери) — давньогрецький філософ, засновник першої в історії філософської школи (дивись Мілетська школа). За традицією вважається засновником філософського мислення (так само, як і досліджень природи, астрономії та математики). Визнавався першим серед семи грецьких мудреців. Подорожував до країн Близького Сходу (Єгипет, можливо, Фінікія). Зажив слави як астроном (передбачення сонячного затемнення 585 до нашої ери, вирахування днів сонцестояння та рівнодення), математик (теорема рівності вертикальних кутів), автор винахідливих технічних рішень (вимір висоти пірамід, переправа через Галіс). За його планом іонійські поліси утворили політичний союз, який допоміг їм у відстоюванні своєї незалежності. Філософських творів не писав. Започаткував космогонічну традицію ранньогрецької філософії, смисловий стрижень якої становило розв'язання питання "що є все (суще)?" (дивись Досократики). Створює історично перше вчення про "фюсис". Визначальну якість будь-якого буття, за Фалесом, становить життя (життєдайність). Його філософською метафорою виступає вода ("Все є вода"). Остання є універсальним чинником всього існуючого у чотирьох головних значеннях: 1) все виникло з води, тобто вона є генетичним початком всього, висхідним станом буття (першобуттям);

Поиск по сайту: