СЛОВНИК 79 страница

СВОБОДА — особливий спосіб детермінації духовної реальності. Оскільки духовність є специфічною властивістю людського існування (екзистенції), свобода безпосередньо виявляє себе у людській життєдіяльності, що становить взаємодію духовних (свідомих і несвідомих) і природних (тілесно-біологічних) чинників. Тому свобода насамперед є усвідомленням можливісних меж людської поведінки, які залежать від конкретної ситуації людського існування (індивідуального і суспільного) і в цьому плані є усвідомленням необхідності (Спіноза, Гегель). Необхідність як специфічна детермінація природної реальності тут вказує на історично змінну міру практичного "одуховлення" ("олюднення") природи і "оприроднення" людського духу. Атрибутивними ознаками свободи як духовного феномена є вибір (адже духовний "простір" є плюралістичним "полем можливостей") і відповідальність (корелят необхідності у сфері духу). У цьому відношенні свобода як "пізнана необхідність" ("фаталістична свобода") є лише формальною ("виродженою", позбавленою своїх істотних ознак) свободою. Інший (теж формальний, через блокуючий вплив на свободу необхідності) різновид свободи — "контингентна" свобода ("сваволя" або "випадковість") — має здатність "вибирати" лише формально, адже тут ідеться про множину рівноцінних (однакових) "виборів", визначуваних не волею суб'єкта свобод, а киданням "жеребу" (так званий принцип "Буриданового віслюка"). Зрозуміло, що поряд із "фаталістичною" свободою і цей її різновид (запропонований Епікуром) позбавлений не тільки реального вибору, а й відповідальності; обидва є своєрідними "відображеннями" необхідності у свободі, варіантами "квазісвободи". І лише "емпірична" свобода, що базується на вольовому виборі котроїсь із кількох (мінімум двох) нерівноцінних (а нерівноцінність визначається життєвим досвідом) можливостей, є реальною (і тому відповідальною) свободою, яку Кант визначає як "здатність самочинно починати ряд подій". Всі названі різновиди свободи (як реальні, так і "квазіваріанти") є результатами раціональної (з позицій логічної необхідності) оцінки можливостей (неможливостей) діяти у ситуації. І, нарешті, ще один різновид свободи, який базується на виборі ще не існуючих наявно можливостей і тому вимагає їх попереднього (дораціонального) творення. Це "екзистенційна" (уґрунтована у найглибшій суті людського-екзистенційного існування), або "тотальна" (Сартр) свобода. За Сартром, ми не обираємо бути свободними — ми засуджені до свободи; засуджена до свободи людина несе на своїх плечах тягар відповідальності за увесь Всесвіт. Прообразом екзистенційної свободи можна вважати те, що Паскаль називав "логікою серця", на противагу "логіці голови". Вперше була запропонована (як найбільш адекватне своїй духовно-людській суті розуміння) К'єркегором. Останній характеризував екзистенційну свободу як "парадоксальну", навіть "абсурдну", на тій підставі, що така свобода є безпосередньою демонстрацією духовної реальності, не обтяженої перетвореною формою раціональності. У XX столітті екзистенцій на свобода фактично продемонструвала себе у різних виявах творчого доробку людства, зокрема у виборі аксіоматики (неевклідові геометрії Лобачевського і Римана), у низці "божевільних ідей" нової фізики (Ейнштейн, Бор, Гайзенберг, Дирак та інші), філософсько-літературній творчості Сартра ("Нудота"), Гайдеггера ("Лист про гуманізм"), Камю ("Міф про Сизифа"). Але чи не найголовнішим виявом екзистенційної свободи є історичний вибір людини. Історичне майбуття, наголошував Сартр, не є чимось подібним до прикордонного стовпа, що стоїть у кінці шляху, воно є те, що з нього зроблять люди; хоч ми не можемо змінити минуле, але ми можемо щомиті надати йому іншого продовження. За Ясперсом, справді історичним змістом історії є унікальність і неповторність історичного процесу, а не загальне і повторюване у ньому. (І. Бичко)

СВОБОДА в етиці — здатність людини вільно визначати підстави своїх дій і відповідно реалізувати себе. Етичний аспект свободи відбиває можливість суб'єктивно значущого вибору самих намірів людини; він безпосередньо стосується самого людського суб'єкта, його волевиявлення й лише опосередковано — соціальних обставин його життєдіяльності. Поза припущенням подібного внутрішнього аспекту свобода — ідея морально відповідальної поведінки людини — втрачає свій ґрунт. Проте, як зазначав іще Кант, в етичному плані особа не тому має виконувати належне, що усвідомлює себе вільною, а тому, що осягнення власного обов'язку наближає її до усвідомлення свободи, необхідної для того, щоб цей обов'язок виконати. Подібним чином свідомість моральної свободи актуалізується почуттям любові, іншими морально-ціннісними переживаннями. Подібна деонтологічно-ціннісна презумпованість етичної свободи надає їй самій статусу обов'язковості: в етичному відношенні людина мусить бути свободною, щоб мати змогу робити належний вибір, приймати рішення, нести відповідальність за свої дії. Якщо свобода дії, свобода творчості принципово налаштовують людину на вихід за межі будь-якої наявної ситуації, на здолання пов'язаних з останньою обмежень, то свобода в етичному сенсі передбачає протилежну орієнтацію суб'єкта: її "вектор" спрямований всередину безпосередньої людської ситуації, на утвердження відповідальної причетності до неї і вибір певної позиції в ній. Зазначена причетність не є рівнозначною самовіддачі сліпому плинові буття: етична свобода протистоїть як титанічному пафосові безмежного самоутвердження суб'єкта, так і розчиненню останнього в буттєвій стихії, що унеможливлює совісний самоконтроль і відповідальність людини. Особистість засвідчує тут свою непідлеглість буттю загалом свободою щодо себе самої, щодо власного буттєвого "Я". І навпаки, вільно обираючи адресата своєї онтологічної причетності, вона в такий спосіб конституює саму себе як суб'єкта моральної відповідальності, обов'язку і любові. Завбачувана етична свобода імплікує зверненість до фундаментальних засад людського воління, можливостей самодистанціювання і самоідентифікації людини. Таким чином, етичний аспект свободи розкриває свій сутнісний зв'язок із проблемою свободи волі. Формуючи підвалини моральної самореалізації особистості, етична свобода стає дедалі актуальнішою на рівні людських спільнот — соціальних груп, націй, суспільств, перед якими на тлі сучасних глобальних проблем виразно вимальовується необхідність вибору основоположних ціннісних орієнтирів їхнього розвитку і діяльності. За умов екологічної кризи, зростаючих перетворювальних і руйнівних можливостей людської практики ці керівні цінності вже не можуть зберігати традиційний статус чогось "природно встановленого", а потребують відповідального, критично вивіреного ставлення до себе і, отже, зростаючою мірою апелюють до етичної свободи людей, що їх обирають. (В. Малахов)

СВОБОДА ВОЛІ — здатність суб'єкта вільно визначати сутнісні підстави власного воління; своєрідна похідна від волі загалом, що уможливлює морально- етичну значущість останньої. Філософська проблема свободи волі висуває питання не про те, як людині "дати волю" власній волі (що можна вважати лише однією з граничних її інтерпретацій), а про завбачувану в людині здатність бути вільною від примусовості власної волі і, отже, свободно й відповідально обирати власні мотиви і цінності і, зрештою, власне діюче "Я". Аналітичний інтерес до проблеми свободи волі проходить крізь усю історію філософії, від софістів і Сократа до таких напрямів філософської думки XX століття, як персоналізм, екзистенціалізм, сучасна філософія релігії та інші. Проблема свободи волі не заторкує можливості реалізації самої дії суб'єкта на підставі наявного волевияву; йдеться лише про самий цей волевияв і його внутрішні підстави. Цілком очевидно, що людина, яка не є свободною відносно власного воління, нездатна й відповідати за свої дії, не є їхнім "автором",що підриває основи людської духовності й моралі. Тим часом визнання свободи волі пов'язане з цілою низкою філософських проблем, серед яких: загроза "дурної" безконечності при розгляді граничних підстав "воління самої волі"; обмеженість антитези індетермінізму і фаталізму для осмислення ситуації, в якій ідеться саме про подолання "фатальної" приреченості волі на самореалізацію; необхідність суміщення концепції самототожності суб'єкта (без чого годі говорити про його самовизначення) і концепції дистанціювання "Я" обираючого від "Я" як предмета вибору (поза якою в даному контексті поняття "свобода" втрачає свій сенс). У царині теології до цього додається ще специфічна проблематика поєднання людської свободи волі й божественної предестинації (дивись Августин), теодицеї та іншого. Справжня свобода волі як здатність людини обирати власне воління передбачає не байдужість до конкретного змісту останнього, а глибину й багатомірність самої людської суб'єктивності.

(В. Малахов)

СВОБОДА і НЕОБХІДНІСТЬ — філософські категорії, що відбивають одну з основних властивостей людини — суперечливе відношення об'єктивних законів природи та суспільства і піднесення над ними завдяки свідомій діяльності. Ця проблема виникла ще в античній філософії, міфології і літературі. Класичним виразом відношення свободи і необхідності був цикл легенд про Едипа та їх відтворення в Софоклових трагедіях, де свобода індивіда цілком поглиналася сліпою необхідністю долі, фатуму, року. Епікур першим зробив спробу теоретично подолати таку необхідність, припустивши у своїй атомістиці самочинне, довільне відхилення атомів від прямої лінії, що було підставою для пояснення реальної свободи людей. У Новий час ця проблема отримала нові імпульси для свого осмислення завдяки розвитку знань про закономірні зв'язки дійсності і активності людей в їх теоретичному і практичному освоєнні. Спіноза визначив свободу як пізнання необхідності. Така свобода мала етичний зміст: пізнаючи речі як необхідні, душа набуває більшої влади над своїми пристрастями, афектами і менше страждає від них. Аналогічне визначення свободи дав Гегель, який поклав його в основу розуміння історії: на його думку, всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який потрібно пізнати в його необхідності. В історичному плані свобода постає як властивість свободної діяльності людини і не зводиться до її пізнання. Це знайшло відображення у трактуванні її Енгельсом: свобода полягає в заснованому на пізнанні необхідностей пануванні людини над собою й над зовнішньою природою. Наведені визначення мають певний сенс, бо без свідомості, пізнання і реальної діяльності свободи не існує. Але вони й обмежені, бо сукупність зв'язків дійсності не вичерпується необхідністю. Розширення і поглиблення поняття свободи відбулося після того, як було доведено, що необхідність пов'язана з випадковістю, можливостями, умовами як атрибутами дійсності і діяльності. Наявність можливостей дозволяє робити вибір серед них. Залежно від умов існування людини свобода завжди має ситуативно й історично обумовлений характер і зміст. Абсолютна свобода, тобто свобода без будь-якої детермінації (дивись Детермінізм), приписується лише Богові або людині в деяких варіантах негативної діалектики. (М. Булатов)

СВОБОДА СОВІСТІ — одна з фундаментальних, загальнолюдських цінностей, важлива філософська, правова категорія. Свобода совісті постає як суспільний феномен і перебуває в нерозривному зв'язку із сенсом, світоглядними координатами буття людини. Як поняття свобода совісті відбиває умови, за яких можливе вільне світоглядне самовизначення особистості, її духовне становлення, розвиток, самоактуалізація. В філософському аспекті свобода совісті — особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню здатність суверенного суб'єкта до вільного, не детермінованого зовнішніми силовими чинниками, а лише за велінням власної совісті самовизначення в духовній сфері. У філософській інтерпретації свобода совісті характеризується як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті, волі індивіда, спрямована на його самовизначення в світоглядній сфері щодо граничних життєвосмислових засад свого буття. Свобода совісті — атрибут особистості. Історично поняття свободи совісті конституювалося як категорія права і тісно пов'язане із становленням, розвитком суспільства, держави та їхнім ставленням до світоглядних орієнтацій людей і передусім релігії. В релігієзнавстві свобода совісті розглядається як право, що гарантує недоторканість совісті людини в питаннях її ставлення до релігії, тобто право особистості на свободу мати, приймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватися нерелігійних переконань; свободу індивідуально або спільно з іншими, публічно або ж приватно сповідувати свою релігію чи вірування, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах, вільно поширювати свої релігійні чи арелігійні погляди та переконання. Право на свободу совісті проголошується в конституціях, інших законодавчих актах більшості держав світу. В Україні право на свободу совісті гарантується Конституцією України, законом "Про свободу совісті та релігійні організації", рядом інших нормативних актів. (М. Бабій)

СВЯТА РЕЛІГІЙНІ — урочисте вшанування певних надприродних сил, богів, окремих святих чи визначних осіб, а також певних подій церковної чи світської історії, що супроводжується відповідними релігійними обрядами, церемоніями і може тривати від кількох годин до кількох днів, упродовж яких у більшості релігій заборонено виконувати певні фізичні роботи. За своїм значенням і рівнем вшанування свята релігійні можуть мати ієрархічну структуру, наприклад, поділятися на малі, середні та великі. У світових та багатьох інших релігіях формування більшості свят релігійних здійснювалося на основі релігійного та етноконфесійного синкретизму. Свята релігійні можуть проводитися в один і той самий день року або ж зміщуватися в календарі залежно від певних, визначених конфесією ознак.

(О. Саган)

СВЯТІСТЬ —

1) вищий ступінь онтологічної досконалості, що започатковує надприродну єдність могутності, праведності і краси;

2) здатність божественного начала чинити очисний перетворювальний вплив на навколишнє буття;

3) властивість конечної істоти (людини) внаслідок самозречення набувати якостей провідника зазначеного надприродного впливу.

Слов'янські лексеми, що позначають святість, пов'язані з індоєвропейськими "зростання", "набухання", "підсилення" (Топоров); європейською імплікує значення "відокремленості", "очищеності", "недоторканності"; латинською "непорушності", "встановлення", "узаконення". За основоположним релігійним уявленням, святість постає передусім як атрибут Бога; її необхідними корелятами виявляються: святість як переображення тварного світу (поняття "святого місця", наприклад, єрусалимського Храму або Печерського монастиря в Києві тощо) і святість як цілісна характеристика людини, що досягла "обоження". У світській літературі терміни "святість", "святий" характеризують вищий ступінь моральної досконалості людини; значення онтологічної могутності зникає, натомість акцентуються жертовність, несхибність і непорушність моральних засад, духовна краса. За Левінасом, "заклик святості" у цьому розумінні передує турботі існування й асоціюється з "пріоритетом іншого переді мною". Аксіологічним втіленням ідеї святості постають святині. На відміну від цінностей, святині мають значно вищий рівень онтологічної вкоріненості, а отже, здатні ангажувати людей незалежно від їхнього власного вибору. Через це проблема толерантності у сфері співіснування святинь постає незрівнянно гостріше, ніж у сфері цінностей. (Т. Чайка)

СЕКСТ ЕМПІРИК (друга половина II — початок III століття) — пізньоантичний систематизатор скептицизму, римський лікар. Головні твори — "Проти вчених", "Три книги Піронових положень" — збереглися до наших часів. Головним чином на них ґрунтується уявлення про античний скептицизм взагалі, оскільки твори інших скептичних мислителів повністю втрачені. Секст Емпірик виступає послідовником класичного скептицизму Піронового ґатунку. Він критикує Карнеада і загалом академічний скептицизм за догматичну впевненість у недосяжності істини. Справжній сенс скептичної позиції полягає в утриманості від судження про істину чи хибність нашого знання, завдяки чому досягається відкритість мислення і життєвої позиції, тобто не знищується, а підтримується і відтворюється здатність до пошуку істини. Цим унаочнюється хибність поширеного уявлення про скептицизм як нездоланний і постійний сумнів щодо можливості пізнати істину. Основу скепсису становить не сумнів, а незворушність духу. Скептицизм не подібний до звичних філософських шкіл, зорієнтованих на певне вчення. Він втілюється в орієнтації мислення на відмову від будь-якого вчення. Тому Секст Емпірик включає до числа предтеч скептицизму багатьох філософів і поетів минулого. Він також упорядковує систему скептичних тропів, сформульованих Енесидемом та Агрипою, що виявляють невірогідність людського знання.

СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ (від латинського saecularis — мирський, світський) —суспільна тенденція, яка відображає зменшення впливу церкви, її інституцій та релігійної ідеології на життя суспільства в усіх його проявах. Зростання масштабів і глибини секуляризації є одним із визначальних векторів загальносвітового розвитку, формою соціальної емансипації, чинником всеохопної модернізації, що трансформує (і почасти руйнує) усталену цілісність традиційних суспільств. Проявами секуляризації, зокрема, вважаються: відокремлення церкви від держави (а також освіти від церкви), законодавче обмеження впливу церковних інституцій на духовне, ідеологічне і політичне життя. Передумови секуляризації формувалися за доби Відродження, Реформації, всією багатовіковою історією вільнодумства і скептицизму. Філософські засади секуляризації особливо активно розроблялися за часів європейського й американського Просвітництва, у річищі якого зусиллями Вольтера, Дидро, Монтеск'є, Д'Аламбера, Гельвеція, Кондорсе, Руссо, Кондильяка, Пейна та інших були створені умови для виникнення і подальшого розвитку нерелігійних ідеологій. Секуляризація є однією із важливих складових сучасного загальноцивілізаційного еталона, позаяк передбачає індивідуальну моральну автономію, свободу совісті, віротерпимість і толерантність, невтручання держави у релігійні справи громадян, повагу до релігійних переконань і почуттів тощо. Розвиток секуляризації сприяє звільненню суспільства від крайніх форм клерикалізму і релігійної дискримінації, свободі самовизначення людини у сфері віри і сумління. Характерний прояв секуляризації в умовах сучасності — зростання релігійного та атеїстичного індиферентизму, послаблення впливу релігійної свідомості на поведінку людей, переплетення (а то й підміна) зацікавлень нетрадиційними (зокрема східними) релігіями із пошуками екзотики й езотерики. (В.Заблоцький)

СЕМАНТИКА у логіці (від грецького σημαντικός — означальний) — розділ теоретичної логіки, що вивчає відношення виразів логічної мови до позначуваних ними об'єктів і змісту, який вони виражають. В семантиці формулюються правила, за допомогою яких можна було б визначити властивості правильно побудованих формул логічних теорій, які збігаються за обсягом з властивостями "бути істинним реченням", "означати", "набувати значення". Засобами семантики уточнюються відповідно до потреб логічних теорій поняття: "смисл", "значення", "позначення", "ім'я", "судження", "виконуваність", "визначення", "істинність", "хибність", "логічна істинність", "аналітична істинність" тощо. Семантику можна побудувати суто формальним способом. Семантичні правила можна поділити на три групи: правила утворення, правила істинності і правила позначення. Ці групи відповідно визначають, які вирази даної логічної мови мають смисл, зокрема, які вирази слід вважати реченнями; які вирази слід вважати істинними реченнями; які об'єкти, властивості й відношення позначаються виразами даної логічної мови. Правила бажано формулювати так, щоб до будь-якого виразу формалізованої мови можна було підшукати значення в обраній області. Для розв'язання ряду порівняно простих задач семантики використовують поняття "опису стану", тобто множини речень даної мови, яка для кожного елементарного речення містить або це речення, або його заперечення, але не одне й друге разом. Через поняття семантики можна побудувати теорію індуктивних міркувань і теорію семантичної інформації для найпростіших випадків. Ширший клас семантичних задач розв'язується на основі теорії моделей (дивись Істина в формалізованих мовах). Семантика в логіці може розглядатись як частина семіотики. Перед семантикою виникає широке коло теоретико-пізнавальних питань, що з семантичного погляду є проблемами зв'язків між мовами та їхніми областями (тим, що ці мови описують). Оскільки семантика має засоби формальної реконструкції понять "мова" та "область", ряд загально-філософських проблем набуває логіко-семантичних формулювань.

СЕМАНТИЧНІ АНТИНОМІЇ — різновид парадоксів, що виникають у деяких, зокрема формалізованих, мовах при характеристиці їхніх виразів за допомогою понять типу "ім'я", "визначення", "істинність", "хибність" тощо, тобто семантичних понять. Семантичні антиномії мають місце тоді, коли вирази мови містять якусь характеристику, що стосується цього виразу, тобто тоді, коли вирази характеризуються з погляду істинності семантичних понять. Семантичні антиномії можна виключити з мови внаслідок розрізнення мови-об'єкта і метамови (дивись Метамова), строго визначивши всі семантичні поняття у метамові (дивись Антиномія).

СЕМЕНЮК Едуард Павлович (1935, Жмеринка) — український філософ. Доктор філософських наук (1979), академік Української академії інформатики (1992), член Нью-Йоркської академії наук (1994). Закінчив радіотехнічний факультет НУ "Львівська політехніка" (1957), аспірантуру кафедри філософії ЛНУ ім. І. Франка (1970). З 1993 року — завідуючий кафедрою філософії Українського лісотехнічного університету (Львів). Сфера наукових інтересів — філософія та методологія сучасної науки, інформаційна культура суспільства, філософія сталого розвитку.

Основні твори: "Технічні науки та інтегративні процеси: філософські аспекти", у співавторстві (1987); "Інформаційний підхід до пізнання дійсності" (1988) та інші.

СЕМІОТИКА (грецькою σημειωτική — пов'язаний зі знаком, від σημεῖον —знак) — наука про різні системи знаків, які використовуються у процесах комунікації для передачі повідомлення, інформації. Основним поняттям семіотики є знак. Семіотика вивчає загальні властивості знаків, види знаків, закономірності будови знакових систем, незалежно від їхнього конкретного змісту, способи інтерпретації знаків тощо. Виділяють три розділи семіотики: синтаксис, що вивчає правила поєднання одного знака з іншим і створення знакових систем; семантику, що вивчає правила приписування значень знакам і знаковим системам; прагматику, що вивчає синтактико-семантичні особливості знаків у процесах їх використання суб'єктами. Прикладами знакових систем є природна людська мова, різні штучні мови, системи музичних знаків тощо. Основоположник семіотики — американський математик і логік Пірс. Розробка проблем семіотики тісно пов'язана з розвитком структурної лінгвістики, кібернетики, логіки та теорії інформації. Спеціальну систему знаків або сигналів, призначену для передачі повідомлення, називають кодом.

СЕМКОВСЬКИЙ Семен Юлійович (справжнє прізвище Бронштейн) (1882, Могильов — 1937) — український філософ. Двоюрідний брат Л. Троцького (Бронштейна). Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Професор кафедри теоретичних основ марксизму в Академії теоретичних знань (Харків), голова Наукового комітету Укрголовпрофосвіти Наркомосу УСРР; заснував (1921) при комітеті науково-дослідну кафедру марксизму і марксознавства, а при ній філософсько-соціологічну секцію — першу філософську установу в Україні. Від 1922 року — голова філософсько-соціологічного відділення і завідуючий кафедрою філософії Українського інституту марксизму (від 1927 року — інституту марксизму-ленінізму). В 1934-1936 роках — голова Комісії з філософії при АН (Київ) і керівник Харківської науково-дослідної кафедри історії європейської культури. У 1936 році заарештований, в 1937 році розстріляний. Реабілітований посмертно. У фокусі досліджень Семковського — національні питання та філософські питання нової фізики (зокрема теорії відносності). На думку Семковського, у націй немає майбутнього, оскільки світовий ринок ламає всі національні "перегородки" і специфікації. Був проти беззастережного визнання права націй на відокремлення. Наголошував на значенні науки для розвитку діалектики. Тяжів до надання філософії наукоподібності, налагоджував зв'язок філософів з ученими. Автор однієї з перших об'єктивно-матеріалістичних інтерпретацій нової фізики.

Основні твори: "Національне питання в Росії" (1917); "Що таке марксизм (Маркс і Дарвін)" (1922); "Людвіг Фоєрбах" (1804 — 1872); "Нарис матеріалістичної філософії" (1922); "Діалектичний матеріалізм і принцип відносності" (1926).

СЕНЕКА Луцій Анней (близько І століття до нашої ери/ І століття нашої ери, Кордуба (Кордова) — 65 рік нашої ери) — римський філософ, письменник і державний діяч, представник пізнього стоїцизму. Спочатку навчався риторському фахові, пізніше — філософії, де виявився послідовником римського стоїка Посидонія. Був вихователем римського імператора Нерона, за владарювання якого обіймав високі державні посади. Проповідуючи аскезу і бідність, домагався водночас, використовуючи своє положення при дворі, подарунків грошима, палацами, маєтками тощо. Звинувачений в участі у змові й державній зраді, був змушений покінчити життя самогубством. Світогляд Сенеки досить суперечливий, заснований на ідеях раннього стоїцизму, він увібрав у себе вплив інших традицій: кінічної, платонівської, епікурейської. Крім того, положення, які Сенека обстоював у царині філософської теорії моралі, далеко не завжди були практичними регулятивами його власних дій і поведінки. Центральним смисловим вузлом філософського вчення Сенеки є моралістика; саме етика, а не логіка чи фізика, посідає у нього чільне місце серед трьох означених основних складових стоїчної філософії. Мудреця, що у своїй практичній життєдіяльності послідовно керується моральними імперативами, він розглядає не стільки як рідкісний випадок, скільки як своєрідний етичний ідеал, який може бути досягнено лише асимптотично. Звідси твердження про невичерпність і нескінченність морального вдосконалення. Завдяки Сенеці вплив ідей стоїцизму на подальше не тільки духовне, а й політичне та загалом культурне життя пізнього Риму, а потому й на християнство був досить тривалим і відчутним.

Основні твори: "Моральні листи до Луцилія"; "Про добродіяння"; "Про милосердя"; "Дослідження про природу"; "Про щасливе життя"; "Про провидіння"; "Про душевний спокій"; "Про дозвілля"; "Про подяку"; "Трагедії".

СЕН - СИМОН Клод - Анрі (1760, Париж — 1825) — французький мислитель, соціолог, соціаліст-утопіст. Поділяв погляди французьких матеріалістів. Сен-Симон стверджував погляд на людське суспільство як на цілісний організм, що закономірно розвивається, об'єднує своїх членів не тільки певними філософськими, релігійними та моральними принципами, а й загальнокорисною трудовою діяльністю, що є природною необхідністю і обов'язком людини, створює найважливіший зв'язок між людьми. Історія, на його думку, проходить три фази розвитку: теологічну (період панування релігійної системи, який охоплює рабовласницьке і феодальне суспільство), метафізичну (період занепаду феодальної і теологічної системи) і позитивну (майбутній суспільний лад, заснований на науці). Головна думка Сен-Симона полягає в тому, що шлях звільнення трудящих від злиднів та убогості лежить через розквіт виробництва, через усілякий розвиток продуктивних сил суспільства на основі введення обов'язкової для всіх продуктивної праці, забезпечення всім можливості застосовувати свої здібності, розподіл "за здібностями", створення планової організації виробництва, перетворення політики на "позитивну науку про виробництво". Сен-Симон формулює певні принципи суспільства майбутнього: "всі люди повинні працювати; від кожного за здібністю, кожній здібності за її справи; перетворення держави із засобу влади над людьми на засіб керування господарством", "політичне управління людьми повинне перетворитися на розпорядження речами та керівництво процесами виробництва".

Основні твори: "Реорганізація європейського суспільства" (1814); "Промисловість" (1817); "Про індустріальну систему" (1821); "Нове християнство" (1825).

Поиск по сайту: