СЛОВНИК 83 страница

3) Форма соціального порядку (устрою) в державі, коли принципи соціалізму (суспільна власність, відсутність експлуатації, загальність праці, соціальні гарантії тощо) декларуються як основоположні принципи існування і функціювання соціуму. Досвід "реального" соціалізму у XX столітті неоднозначний і суперечливий. З одного боку, соціалізм продемонстрував певні мобілізаційні можливості за умов, коли існувала потреба здійснити "стрибок" індустріалізації, ліквідації неписьменності та іншого. У рамках цих процесів соціалізм відігравав роль своєрідної інструментальної ідеології, маніпулятивного гасла, що маскувало реальну сутність — тотальне одержавлення суспільства задля здійснення як модернізаційних, так і стабілізаційних заходів. Історичний досвід свідчить про те, що спроби створити суспільство на "засадах справедливості", згідно із заздалегідь розробленим проектом, не життєздатні. Зорієнтоване на розподіл і перерозподіл, споживацтво та утриманство, суспільство соціалізму не в змозі запобігти занепаду виробництва, застою і дефіциту. Намагання централізовано ("зверху") подолати нерівність і несправедливість призводять до того, що нерівність відроджується у ще більш кричущих формах, а несправедливість набуває потворних форм.

4) Термін "соціалізм" стосується також соціально-політичних рухів діяльності політичних партій та організацій, які взяли на озброєння різні версії соціалістичної ідеології і намагаються здобути владу (або впливати на неї) з метою реалізації своїх принципів та інтересів. (В. Заблоцький)

СОЦІАЛЬНА ПРАГМАТИКА — дослідження особливостей семіотичних значень (у комунікативній ситуації) з урахуванням соціальних детермінант (ролей, норм, статусів комунікантів, їх інтерпретаційної діяльності як представників певного суспільства). Дисциплінами, пов'язаними з соціальною прагматикою, є лінгвістична прагматика, соціосеміотика, соціолінгвістика, психолінгвістика (дивись Семіотика, Прагматика,Соціально-прагматичний аналіз, Соціальний дискурс, Прагматика соціального дискурсу).

СОЦІАЛЬНА ПРАГМАТИКА ДИСКУРСУ — дослідження дискурсу засобами соціальної прагматики. Завданням соціальної прагматики дискурсу є дослідження впливу соціальних моментів ситуації на зміст дискурсивного висловлювання при вживанні тих чи інших мовних засобів. Соціопрагматичний аспект аналізу дискурсу містить наступні компоненти: соціопрагматичну настанову (цілі комунікантів, їхні бажання, інтереси); соціопрагматичну схему комунікативної ситуації (соціальні риси, статуси, позиції), специфіку комунікативної ситуації (нормальність, девіантність).

СОЦІАЛЬНЕ ОСВОЄННЯ — категорія людського світовідношення, що відображає аспект універсальної соціальної взаємодії людини і світу, перехід індивідуального в соціальне (і навпаки), трансформацію людськими індивідами свого життєвого досвіду в особисті якості, світоглядні орієнтації, здібності, вміння. Взаємодіючи із суспільством, суб'єкт життєдіяльності постійно освоює певні фрагменти соціальної реальності і в такий спосіб, по-перше, "входить" у цю реальність, пристосовується до неї, стає її компонентом і, по-друге, робить її своєю, тобто включає у сферу власної життєдіяльності. Соціальне освоєння — складний, багатогранний і суперечливий процес людської життєдіяльності, який, з одного боку, залежить від потенціалу соціального статусу її суб'єкта, а з другого — являє собою цілеспрямований вольовий процес діяльності соціальних суб'єктів, які перетворюють власне світовідношення із даності в проблему та вирішення останньої. Процес та результат соціального освоєння впливає на соціальне становище, громадянську позицію та психологічний стан особи. Зокрема, наявність у індивідів комплексу неповноцінності, девіантної поведінки свідчить про спотворений характер соціального освоєння. На соціально-філософському рівні розрізняють три загальних типи соціального освоєння: духовне, практичне і духовно-практичне. Соціальне освоєння підлягає також диференціації на підставі приналежності освоєного фрагмента соціальної дійсності відповідному суб'єктові та характеру маніпулювання ним, тобто соціальне освоєння може виступати як присвоєння, привласнення.

(В. Коцюбинський)

СОЦІАЛЬНИЙ ДИСКУРС — процес творення тексту учасниками соціальної дійсності з метою обґрунтування соціального порядку, тобто обґрунтування соціальних норм, цінностей, дій (наприклад, обговорення закону і затвердження його парламентом). Соціальний дискурс — це процес формування консенсусу, соціальної злагоди, легітимізації соціальних явищ; він є невід'ємною частиною соціуму, затверджуючи соціум як соціум. У комунікативній філософії дискурс розглядається як демократичний засіб конструювання соціуму і пов'язується з ідеалом вільної комунікації рівних учасників, для яких категоричний імператив Канта модифікується таким чином: "Поводь себе так, як би ти жив в ідеальному комунікативному суспільстві". Лінгвістичний аналіз дискурсу орієнтований на вивчення зв'язків ситуаційного мікроконтексту усної взаємодії з макроконтекстом соціальних, політичних і культурних структур, що доповнює дослідження таких суспільних явищ, як формування консенсусу і конфронтації у соціальних групах, формування відношень влади, панування, нерівності, стратегії політичного прийняття рішення суб'єктами та установами. З точки зору логіки, соціальний дискурс є найбільш складним варіантом процесу аргументації (діалог, диспут, дискусія, дебати, полеміка, спір), а логічний аналіз соціального дискурсу — це здебільшого розробка стратегій досягнення консенсусу в умовах "дисенсусу" при різних уявленнях про соціум і засоби його поліпшення. Логік досліджує раціональні процедури легітимізації на шляху до консенсусу, відхилень від цього шляху, структуру дисенсусу, конфліктогенність та конфліктність дискурсної ситуації. Соціальний дискурс має два аспекти: асерторичний (обґрунтування істинності тверджень — дедуктивний перехід з оцінкою "істинно") та імперативний (обґрунтування правильності дій, норм — перехід з оцінкою "легітимно", або "справедливо", "законно" та інше). Наприклад, у такому соціальному дискурсі, як судовий процес, обґрунтовується істинність обвинувачення, тези про скоєння злочину певною особою (асерторично), а також необхідність, справедливість певної кари у зв'язку з цим злочином (імперативно); результат цього соціального дискурсу (судове рішення) є обґрунтованим імперативно положенням про те, що треба робити зі злочинцем. Соціальний дискурс досліджується логічними засобами з використанням принципів епістемічної логіки, логіки відношень, норм, дій, логіки питань і відповідей для моделювання раціональних схем обґрунтування, конституювання, легітимізації найважливіших аспектів соціального порядку. У соціально-дискурсному ракурсі аналізуються як модальності соціальні оцінки "легітимно", "справедливо" з побудовою логічних моделей процедур дискурсної легітимізації як семантичних схем симетризації та компенсації. Моделюються особливості конфліктного дискурсу, коли значно ускладнюється легітимізація соціореальності.

СОЦІАЛЬНИЙ ІНТЕЛЕКТ — громадянська чеснота та надбання, цивілізаційна цінність, індивідуальна і корпоративна риса. Соціальний інтелект характеризує рівень розуміння людиною суспільства, шанобливе ставлення до нього (соціальний етос, етос обов'язку), обізнаність у його справах, готовність зі знанням справи долучитися до громадянського життя (громадянськість, громадянська компетентність), довіру до людей і готовність співпрацювати з ними (доброчинність, солідарність, соціальний капітал). Соціальний інтелект — не тільки субстрат певних уявлень та установок, світоглядних орієнтацій та ідеологічних вподобань, а й певний щабель особистісної розвиненості, наявність особистісних взірців, що орієнтують на вияв інтересу до соціального життя, поцінування людської спільноти та приязне до неї ставлення. Протилежністю соціального інтелекту є різноманітні форми соціопатії і соціального паразитизму. (В. Заблоцький)

СОЦІАЛЬНІ ВЕРСТВИ — різновид одиниць поділу суспільства на основі однієї чи кількох природних або суспільних відмінностей (етнічних, демографічних, економічних, соціальних, політичних, правових, психологічних, релігійних тощо). В період конституювання теорії соціальних верств (страт) соціальне розшарування пояснювалося відмінностями біологічних ознак, психології, свідомості, ідей, мотивів, стимулів, цілей, духовної культури, освіти та способу життя (Конт, Спенсер, Л. Уорд та інші). Етапними є розробки М. Вебера, який, високо оцінюючи підхід Маркса до соціальної структури, водночас наголошував, що класовий підхід недостатньо враховує її складність, і виділяв, крім класів, статуси й статусні групи, відмінні за престижем, та партії, пов'язані з розподілом влади. В досить поширеній функціоналістській концепції (Дюркгейм, Парсонс, Шилз, Девіс, Мур) існування ієрархії соціальних верств пояснюється поділом праці, соціальною та функціональною диференціацією, а також погрупуванням, заснованим на панівній для суспільства системі цінностей та культурних стандартів і спрямованим на ранжування розмаїття різновидів діяльності, потребуючих різних здібностей та зусиль і по-різному винагороджуваних. Більшість сучасних фахівців згодні в тому, що формування та існування системи соціальних верств — багатомірний процес, зумовлений дією сукупності чинників: зайнятості, прибутку, професії, кваліфікації, району мешкання, типу одягу та житла тощо. Одним із своєрідних узагальнень цього процесу є його відома геометрична модель, за якою соціальний простір постає як такий, що складається з ряду осей, утворених різноманітними вимірюваними ознаками (професія, прибуток, житло, освіта тощо), вздовж яких пересувається індивід чи група. Подальше дослідження системи соціальних верств в сучасних суспільствах і перспектив її зміни за тих чи тих конкретних умов вимагає розробки не тільки чіткіших критеріїв виміру соціальної належності індивіда до того чи того класу, соціальні верстви чи групи, піднесення точності відповідної техніки і методики, а й забезпечення надійної теоретико-методологічної основи. Адже за умов поступового переходу до постіндустріального суспільства, коли відбувається розмивання чинників і ознак поділу на класи, а в перспективі — самих класів, зростає відповідно своєрідність і значущість системи соціальних верств, її подальшого вивчення і виваженого регулювання. (І. Бойченко)

СОЦІАЛЬНО-ПРАГМАТИЧНИЙ АНАЛІЗ — метод реконструювання змісту висловлювання, виходячи з принципів соціальної прагматики. Передбачається, що цей зміст синтезується із загального змісту висловлювання і змісту семіотичної ситуації, детермінованої соціальними характеристиками. Особливу роль соціально-прагматичний аналіз відіграє при аналізі процесів метафороутворення. Соціальна метафора формується шляхом інтеграції соціокомунікативного змісту. Принципи соціально-прагматичного аналізу необхідно враховувати при розробці методик соціологічних досліджень, при створенні політичної реклами.

(О. Боровицька)

СОЦІОБІОЛОГІЯ — напрям наукового дослідження, який, спираючись на інтеграцію даних генетики, еволюційної теорії, екології та етології з гуманітарним знанням, відстоює повну детермінованість соціальної поведінки біологічними законами. Її представники (Уілсон, Ламзден, Фридмен, Р'юз та інші) роблять спробу дослідити біологічні засади усіх форм соціальної поведінки, осмислити в руслі єдиної концепції проблеми природи людини та шляхи подальшого розвитку культури, етики, свободи волі, створити синтетичну науку, "новий синтез", яка була б здатна охопити усі виявлення людської життєдіяльності. Попри всю дискусійність розробок, здійснених у цій галузі, несприйняття крайнощів "генетичного детермінізму", інтерес до її ідей з боку широких верств громадськості постійно зростає. Передусім це знаходить пояснення в тому, що в цій галузі наукових досліджень робиться цікава спроба синтетичного осмислення феномена людини, дослідження генези та розвитку соціальних форм поведінки (аргументація положення, що поведінкові структури є в такій самомірі продуктами еволюційного процесу, як і морфологічні), переконливе обґрунтування необхідності збереження життя на Землі у всьому багатоманітті його форм та виявів, пошук ефективних шляхів збереження людського роду за умов сучасної екологічної кризи. Соціобіологія є одним із актуальних напрямів сучасного наукового дослідження, де так чи інакше відбувається реалізація нагальної загальнонаукової потреби в інтеграції біології з системою гуманітарного знання. (М. Кисельов)

СОЦІОЛОГІЯ ЗНАННЯ — соціально-філософська концепція (дисципліна), що досліджує співвідношення знання і суспільства, соціальну зумовленість знання. З різних інтерпретацій понять "знання", "суспільство" і "відношення" філософськими течіями виникають різні варіанти соціології знання. Так, суспільство тлумачать як історичні епохи, класи, покоління, соціальні фактори, соціальне буття, соціальні структури, а знання — як знання взагалі, наукове знання, ідеологію, світогляд, категорії, цінності, ідеї. По-різному інтерпретується і відношення знання та суспільства — як жорстка чи послаблена детермінація, функціональний зв'язок, гармонія стилів, зв'язок частини і цілого та інше. Основні проблеми соціології знання: дослідження характеру відношень між знанням і соціальним буттям, соціальними структурами і категоріями мислення; ролі цінностей у пізнанні, співвідношення знання і його соціальних носіїв, істинності і соціальної зумовленості знання та інше. Соціологія знання виникла в 30-х роках XX століття. Її засновники — Маннгейм ("Проблема соціології знання" 1925; "Ідеологія та утопія", 1929) і Шелер ("Форми знання і суспільство", 1926). Її джерела — марксистське вчення про базис і надбудову, клас та ідеологію, дослідження Дюркгейма соціальної зумовленості категорій первісного мислення. Маннгейм і Шелер дещо конкретизували проблематику соціальної зумовленості знання, перевели її з ідеологічної в більш наукову площину. В 50-х роках XX століття виникає кантіанський варіант соціології знання (Шелтинг, Штарк), що розвинув ідеї Вебера про зумовленість наукового знання цінностями. В цей же час формується "критична теорія" Франкфуртської школи, яка на запереченні концепції Маннгейма розбудовує свій варіант соціальної зумовленості знання, в якому поєднує неогегельянство і марксизм (Лукач). У 70-х роках XX століття формується феноменологічний підхід до соціології знання (Шюц, Бергер, Лукман), що зосереджується на дослідженні конституювання соціальної реальності (сфери соціальних смислів) різними соціальними групами. До проблематики соціології знання близька також історична школа філософи науки (Кун, Феєрабенд), яка розглядає розвиток науки в соціальному контексті. Інтенція соціології знання — розвінчання автономності знання (істини, розуму), утвердження залежності його від позагносеологічних чинників. У цьому плані вона — одне з джерел філософії постмодерну. Соціологія знання не є суто соціологічною дисципліною. Спроби надати їй емпіричної інтерпретації не мали значних успіхів. Останнім часом спостерігається спад інтересу до її проблем. (Є. Причепій)

СОЦІОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ — напрям теоретичних та емпіричних досліджень, що розглядає проблеми, пов'язані з соціально-історичною зумовленістю знання, пізнання і свідомості, а також соціальні аспекти виробництва, поширення й використання різних типів знання як у суспільстві в цілому, так і на рівні суспільних класів, соціальних груп, організацій. Основні проблеми соціології пізнання — соціальна та історична природа пізнання, обумовленість свідомості та методологія їхнього дослідження.

СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ — складова частина релігієзнавства, специфічна галузь соціологічного знання. Предметне поле соціології релігії охоплює сукупність проблем, базовими серед яких є релігія, суспільство, людина в їх взаємозв'язку і взаємообумовленості. Має два рівні осмислення проблем: загальносоціологічний та емпіричний. Загальносоціологічний рівень соціології релігії — теоретичне осмислення проблем природи релігії, її соціальної сутності, детермінованості, генезису, структури релігійного комплексу, взаємодії її елементів; експлікації релігії як суспільно-функціонуючого феномена через рефлексію її функцій, ролі, місця в суспільній системі, зокрема взаємозв'язку релігії і структурних компонентів соціуму; дослідження форм інституалізації, типів релігійних організацій, їхньої функціональності й ролі, релігійної діяльності й відносин, у тому числі міжконфесійних, внутрішньоцерковних. Емпіричний рівень соціології релігії — осмислення проблем релігії методом конкретно-соціологічних досліджень через систему операційно інтерпретованих понять та емпіричних узагальнень як на мікрорівні (віруючі, релігійні групи), так і на макрорівні (суспільство, певні географічні регіони, конфесії та інше). Соціологія релігії має свою систему категорій і понять, спеціальну методику теоретичних і конкретно-соціологічних досліджень. Вона тісно пов'язана з іншими галузями релігієзнавства: філософією, історією, психологією, феноменологією релігії, з іншими галузями соціології, права. Перші спроби соціологічної рефлексії релігії в контексті її взаємозв'язку з соціумом мали місце ще в епоху Відродження. Соціологія релігії генетично пов'язана з розвитком соціальної філософії, загальної соціології, з різними філософськими течіями, зокрема з традицією Гегеля, Шляєрмахера, французьких енциклопедистів. Як галузь релігієзнавства соціологія релігії конституювалась наприкінці XIX — на початку XX століття. Її засновниками вважають Вебера і Дюркгейма. Як і раніше, в соціології релігії існують різні напрями (академічний, конфесійно- орієнтований), школи, розмаїття методологічних підходів щодо експлікації релігії як суспільного феномена. (М. Бабій)

СПЕКУЛЯТИВНЕ (від латинського speculor — спостерігаю, споглядаю) —умоглядне поєднання мислення і споглядання. Об'єкти свідомості людини даються у спогляданні. Оскільки існують об'єкти чуттєві і надчуттєві, то і споглядання має дві відповідні форми. З одного боку, це — чуттєве споглядання, яке доводить до свідомості чуттєвий світ. З другого —сприйняття свідомістю об'єктів абстрактних, загальних, що становлять зміст понять, категорій, ідей, потребує іншої форми споглядання, яка розроблялася в історії думки у вигляді інтелектуального споглядання, інтуїції. Багато філософів Античності, Середньовіччя і Нового часу таким чином намагалися визначити специфіку філософського знання, відрізняти його від буденного чи спеціально наукового знання. Для Канта спекулятивне — це пізнання чистим розумом або мисленням без допомоги відчуттів. Вся діалектика Канта, його вчення про паралогізми, антиномії та ідеал чистого розуму є критикою такого знання. Пізнання одним розумом він вважає неможливим, але й не заперечує синтетичної функції розуму, якщо вона обмежується досвідом. Теоретичною підставою погляду Канта була думка, що мислення і споглядання абсолютно несумісні, що не може бути інтелектуального споглядання, а може бути лише чуттєве. Для Канта поняття, категорії мислення — це пусті форми, зміст, який і є предметом споглядання, —поставляють чуття. На відміну від Канта, у Фіхте і Шеллінга інтелектуальне споглядання є основним способом осягнення філософських об'єктів. Гегель по-іншому тлумачив спекулятивне, ніж Кант: воно — один із видів мислення: на відміну від розсудкового (розмежовує визначеності і протилежності) і негативно-діалектичного (здійснює іманентний перехід визначеностей у свою протилежність), спекулятивне, або позитивно-розумне, осягає єдність визначень у їх протилежності. На відміну від релятивізму — негативної діалектики, Гегель вважав, що діалектика приводить до певного результату, оскільки поняття мають позитивний зміст, а отже, і заперечення їх — не просте відкидання, а інше позитивне поняття. В цьому докорінна відмінність від Канта: поняття у Гегеля не пусті форми мислення, а змістовні. Отже, мислення повинно бути поєднане з абстрактним спогляданням, щоб суб'єкт сприйняв зміст поняття. Але таке інтелектуальне споглядання Гегель категорично заперечує. Спекулятивне є атрибутом чистого мислення, тоді як воно — поєднання мислення з загальним спогляданням. Без споглядання об'єкт мислення не може бути даний свідомості суб'єкта і пізнаний. Саме поняття умоглядного спекулятивного двоїсте, як видно із структури слова. Іноді Гегель ототожнював чисте споглядання і чисте мислення, але при цьому перше зникало, втрачало специфіку. В післягегелевській філософії існування спекулятивного заперечувалося — у Фоєрбаха, Конта, в марксизмі. Підстав для такого заперечення кілька. По-перше, спекулятивне доволі часто абсолютизувалося, що згодом надало терміну "спекулятивне" негативного значення, як і однойменній операції в торговій діяльності. Другою підставою була слабка емпірична і методологічна база філософського і спеціально-наукового знання. Внаслідок цього багато понять формувалися з перевагою мислення над чуттєвими даними, поставали згодом як штучні конструкції, далекі від реальної дійсності. Відкидається спекулятивне і тому, що в традиційній філософії воно було способом осягнення таких реальностей, як Бог, світовий розум, платонівські ідеї тощо. (М. Булатов)

СПІВЧУТТЯ — поняття, яке застосовується для аналізу інтерсуб'єктивних відносин і позначає переживання безпосередньої причетності до внутрішнього світу, сутності іншого. Співчуття є злиттям із душевним життям іншого, а не інтелектуальним його відтворенням за допомогою аналізу та синтезу притаманних йому якостей. Бути у стані співчуття —означає сприймати внутрішній світ іншого у всій повноті його емоційних та смислових відтінків, немовби перетворюючись на іншого, але без утрати відчуття цього "немовби". Процес входження в особистісний світ іншого передбачає відсутність оцінювання, осуду та упередженості. Але сприйняття іншого не витісняє власного актуального"Я", а опосередковане ним, постійно ним перекрите. Шопенгауер вважав, що співчуття має споконвічний безпосередній характер, закладений у самій природі людини, що становить першофеномен етики. На початкову дорефлексивну вкоріненість "вчування" як інтерсуб'єктивної структури вказував Гуссерль. Фромм вважав відсутність здатності до співчуття однією з рис деструктивних особистостей.

(О. Кисельова)

СПІЛКУВАННЯ — тип відносин, що характеризується ставленням партнерів один до одного як до істот, наділених ознаками суб'єктивності. Оскільки презумпція такого ставлення не обмежена рамками людського світу, учасниками спілкування здатні поставати як люди, так і інші живі істоти; ми також спілкуємося зі світом загалом, текстами і цінностями культури тощо. Водночас не всі між людські стосунки можна визначити як спілкування, а тільки такі, що ґрунтуються на взаємному визнанні суб'єктивності і, отже, певною мірою набувають характеру самоцілі, формують внутрішню духовну спільність учасників. У перспективі такої спільності здобувають конкретний ціннісний смисл ті процеси обміну діяльністю, її продуктами, інформацією, досвідом, вміннями тощо, котрі складають реальний зміст спілкування за тих або тих умов. В історії філософії осягнення суті спілкування йшло поряд із висвітленням природи людської особистості. Так, відоме визначення Аристотелем людини як істоти політичної супроводжується акцентуванням політичного аспекту спілкування і визнанням політики найдовершенішою формою спілкування як такого. Загалом концепція спілкування в античному світі налаштовує особу на відкрите громадське співіснування, принциповими моментами якого постають як дружба, так і розбрат, війна. Тема вимушеного спілкування, що долає, але й приховує в собі стан граничного розбрату, знаходить розвиток у соціальній філософії Нового часу. Зокрема, Гоббс доводить, що неминучим наслідком реалізації природних схильностей людини виявляється "війна всіх проти всіх", котра спонукає до утворення держави як гаранта регульованих і безпечних стосунків між людьми на правовій основі. Типологічно близькі підходи до висвітлення спілкування в основному розвивають й інші мислителі XVII — XVIII століття, від Греція до Канта, що, зрештою, відбиває процес становлення новочасного індивідуалізму й соціального атомізму. Натомість релігійний світогляд, вимагаючи від людини внутрішньої зверненості до Бога, постійно інспірує й підтримує в європейській культурі орієнтацію на душевно-духовні смислотворчі чинники спілкування і позитивний досвід буття з іншими і заради інших. Світське філософське осмислення спілкування з іншими як внутрішньої інтенції людського буття репрезентують в думці XVII - XIX століття Гемстергойс, Шляєрмахер, Фоєрбах. Спілкування в його позитивному значенні — одна з основних категорій філософсько-антропологічного вчення молодого Маркса; згодом людинотворчу роль "форм спілкування" Маркс передоручає більш об'єктивованим "суспільним відносинам". Погляд на спілкування в усьому різноманітті його аспектів як на вирішальну сферу формування людської особистості знайшов відображення в філософії XX століття. Передусім тут слід назвати філософію діалогу Ебнера, Розенцвайга, та особливо, Бубера; згідно з Бубером, діалогічне відношення "Я — Ти" (що протистоїть відношенню "Я — Воно") цілісно визначає як саме людське "Я", так і весь спектр його стосунків зі світом. Визначальна роль спілкування наголошується й низкою філософів екзистенційного й персоналістичного напряму, зокрема Марселем, Ясперсом, Муньє, Больновим. Вагомий внесок у висвітлення цієї ролі спілкування роблять представники російської гуманістики XX століття — Бахтин, Ухтомський, Батищев, Каган та інші. Серед новітніх філософських течій найбільш істотними в цьому відношенні є комунікативна етика Апеля, Габермаса та інших, "філософія свідоцтва" Левінаса тощо. За конкретним змістом спілкування поділяють на матеріальне й духовне, хоча певний елемент духовності властивий йому неодмінно. Так само будь-якому спілкуванню притаманний символічний аспект, виражений у різний спосіб і різною мірою. Розрізняють знакове і предметне, вербальне і невербальне спілкування. Спілкування здійснюється як за допомогою зовнішніх образів або внутрішнього впливу (сугестія), так і шляхом безпосереднього дотику у спектрі від насильства до ласки. Відсутність або послаблення настанови на вербальне, знакове, екзистенційне вираження розкриває обрій мовчання як істотної форми спілкування (Бубер) або як життєвого символу його духовно-смислових основ (розуміння "без слів", "мовчазне єднання" тощо). Реалізуючи сутнісні виміри діалогу і комунікації, спілкування загалом не тотожне жодному з цих своїх моментів. Можливе як спілкування, що не є діалогом або комунікацією, так і діалогічні або комунікативні процеси, які не являють собою справжнього спілкування. Вільне діяльне людське спілкування, зорієнтоване на реалізацію певних смисложиттєвих цінностей, — осердя культури як особливого типу реальності; відповідно кризи культури значною мірою є кризами спілкування. Зокрема, сучасна людина стикається з відчуженням у галузі спілкування, втратою його ціннісно-смислового потенціалу, який є необхідною умовою взаєморозуміння. Здатність до автентичного спілкування розхитується сучасними маніпуляційними технологіями, а також поширенням субститутів спілкування, зокрема внаслідок комп'ютеризації. Тим часом поза повноцінним спілкуванням неможливими є людська творчість, самореалізація особистості, інноваційний розвиток суспільства. Своєрідним "акумулятором" творчих потенцій спілкування постає, зокрема, мистецтво. Екзистенційні й моральнісні обриси спілкування визначаються проблематикою відкритості й замкненості, діалогічності, налаштованості на сприйняття іншого, толерантності, поваги, співчуття, любові та іншого.

(В. Малахов)

СПІНОЗА Бенедикт (Барух) (1632, Амстердам — 1677) — нідерландський філософ-пантеїст. Походив із родини купця, продовжив справу батька після його смерті. Внаслідок розходження з релігією Спіноза було вигнано з єврєйської общини Амстердама по звинуваченню в атеїзмі, після чого він жив у с. Регенсбург (поблизу Гааги), в яку переселився біля 1670 року, а на життя заробляв шліфуванням лінз. Його вчення — критична переробка філософії Декарта і розбудова нової системи поглядів. У Декарта фізика і метафізика відокремлені — перша має матеріалістичний характер, друга —ідеалістичний. Спіноза об'єднує їх через об'єднання природи і Бога, внаслідок чого останній — носій не лише мислення, а й тілесності, а всі предмети природи, хоча і різною мірою, живі, одушевлені. Головне поняття, що поєднує Бога і природу, — субстанція. Бог, або субстанція, що складається з безлічі атрибутів (невід'ємних властивостей), з яких кожний виражає вічну і безконечну сутність, існує необхідно — це вихідна теза Спінози. З цих атрибутів ми знаємо два — протяжність і мислення. Висунення саме їх пояснюється розвитком механіки і математики, зростанням ролі наукового пізнання на той час. Бог і природа єдині, але не тотожні: Бог — це іманентна, внутрішня, а не трансцендентна причина всіх речей. Все знаходиться в Богові і в ньому рухається. Природа — це "всі речі", або "все", а субстанція —єдність і необхідність існування в ній. Атрибути Бога — одночасно і атрибути природи. Вони були виділені ще Декартом як властивості двох незалежних субстанцій — тілесної і мислячої. Згідно зі Спінозою, існує тільки одна субстанція, бо він, на відміну від Декарта, дуаліста, — моніст. У дійсності не існує нічого випадкового, а лише єдине і необхідне, які складають дві головні риси субстанції. Вони ж є підставами для систематичного впорядкування знання, бо дозволяють дедуктивним шляхом вивести всю систему світу. Такий шлях наявний в математиці, і Спіноза переносить "геометричний метод" в філософію, яким викладає головні свої твори. Цим пояснюється та обставина, що Спіноза свідомо розробив величну систему задовго до "героїчної епохи філософії в Німеччині" (Маркс), коли мислителі почали будувати подібні системи. Метою Спінози було — осягнути загальний природний порядок, частину котрого становить людина. Стисло його закони викладені в "Короткому трактаті про Бога, людину та її щастя" (1658-1660), розгорнуто — в п'яти розділах головного твору "Етика" (1677), самі назви яких являють її зміст: про Бога; про природу і походження душі; про походження і природу афектів (пристрастей); про людське рабство, або про силу афектів; про могутність розуму, або про людську свободу. В цілому це — метафізика, антропологія і теорія пізнання, остання як засіб для досягнення щастя людини. Звільнення від афектів передбачає свободу думки і слова, а також сприятливий для цього суспільний лад. Їм суперечили офіційна релігія і соціально-політичні відносини, які вона обслуговувала. Вони обидві виключали або обмежували свободу мислення. Звідси критика Біблії і тяжіння Спінози до республіканського суспільного ладу. Релігію, засновану на канонічному тлумаченні "Святого Письма", він називав марновірством і наголошував: між релігією і марновірством існує та головна відмінність, що перша своєю підставою має мудрість, а друге — неосвіченість (невігластво). Тому вчення Спінози філософсько-релігійне. Бейль визначав його як систему атеїзму; вона і є такою, порівняно з ортодоксальною релігією, але не сама по собі. Спіноза доводив, що з найвищого роду пізнання — інтелектуальної інтуїції — необхідно виникає пізнавальна любов до Бога, яка є найвище благо. Багатогранністю системи Спінози пояснюється її вплив на подальшу історію думки, особливо на німецьких мислителів від Лессинга до Фоєрбаха. Перший навіть вважав, що немає ніякої філософії поза філософією Спінози, а останній називав його Моїсеєм новітніх свободних мислителів. Вплив ішов саме через ідеї про єдність усього існуючого. Спіноза так і сприймали: "все — єдине" (Лессинг); "Бог і матерія єдині", "Бог це — все у всьому" (Едельман); "все, що є, єдине, і більше нічого немає" (Ліхтенберг); єдині мислення, відчуття і матерія (Гердер); Гете знайшов у Спінозі самого себе і водночас найкращу опору для себе. Показовою стала "суперечка про пантеїзм" Спінози наприкінці XVIII століття в Німеччині, в якій взяли участь і виявили себе прибічниками або супротивниками культурні діячі різних напрямів. З того часу і до сьогодення ця суперечка не згасає вже не тільки в Німеччині. Складна структура вчення Спінози робить її привабливою для багатьох течій думки — релігійних і атеїстичних, матеріалістичних та ідеалістичних. Всі вони прагнуть використати його у своїх інтересах.

Поиск по сайту: