СЛОВНИК 81 страница

СИСТЕМА ДИСИПАТИВНА — ключове поняття наукової парадигми Пригожина. Система дисипативна — динамічна система (природа якої може бути фізичною, хімічною, біологічною, соціокультурною та іншою), яка обмінюється з навколишнім середовищем енергією, речовиною, інформацією (процес такого обміну зветься дисипацією). У довкіллі практично всі системи — це системи дисипативні. Розглядати їх як консервативні системи, тобто такі, в яких має місце збереження енергії, речовини, інформації, можна лише приблизно. Існування системи дисипативної є проявом другого закону термодинаміки. Для всіх систем дисипативних характерна наявність виділеного напряму часу.

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ — в науці специфічна форма дослідження, пізнавальний процес упорядкування деякої множини розрізнених об'єктів і знання про них. Упорядкування здійснюється шляхом встановлення єдності і відмінності елементів, що підлягають систематизації, визначення місця кожного елемента відносно один одного. При цьому використовуються логічні операції порівняння, абстрагування, класифікації, аналізу і синтезу, опису та пояснення. Результатом систематизації є відповідна наукова система об'єктів і знань про них. Вирізняють окремі різновиди систематизації та її результатів, зокрема класифікаційні системи і таблиці, що розподіляють і описують предмети і знання про них за типами, класами, розрядами, родами, сімействами, видами тощо (наприклад, систематика в біології, періодична система елементів у хімії, таблиця елементарних часток у фізиці); інтегральні системи, що синтезують розрізнені об'єкти і поняття в цілісну систему вищого порядку за допомогою інтегруючої ідеї, при цьому відбувається приріст пізнавального смислу системи, не характерного для кожного елемента зокрема (наприклад, абстракції, асоціації абстракцій, наукові гіпотези і теорії, які інтегрують у собі великий масив пізнавального матеріалу). Як форма дослідження систематизація має велике значення і використовується в усіх науках. (П. Йолон)

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД — загальнонаукова методологічна концепція, особлива стратегія наукового пізнання і практичної діяльності, яка зорієнтовує останніх на розгляд складних об'єктів як деяких систем. Системний підхід формулює певні методологічні принципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного освоєння об'єкта:

а) принцип цілісності, згідно з яким досліджуваний об'єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єдине ціле;

б) принцип примату цілого над його складовими частинами, який означає, що ціле визначає функції як окремих компонентів, так і системи взагалі;

в) принцип ієрархічності, який постулює субстанційну відносність розрізнення системи та її елементів, оскільки кожен елемент може виступати складним об'єктом і бути системою нижчого рівня в той час, як кожна система — виступати елементом системи більш високого рівня, внаслідок чого предметна область теорії набуває вигляду деякої ієрархії систем;

г) принцип полісистемності, за яким кожен складний об'єкт може розглядатися як деяка сукупність систем, вписаних одна в одну. Реалізуючись через множину системних понять і категорій, системний підхід розгортається в системну методологію. Теоретичною базою системного підхіду виступають загальна теорія систем і спеціальні системні теорії.

(П. Йолон)

СИТНИЧЕНКО Людмила Анатоліївна (1954, село Тарган Київської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка(1976). Кандидат філософських наук (1986). Старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів: сучасна німецька філософія, політична антропологія, етика та практична філософія. Відомий в Україні перекладач творів таких провідних філософів сучасності, як Ясперс, Габермас, Апель, Козловський, Гьоффе.

Основні твори: "Людське спілкування в інтерпретаціях сучасної західної філософії" (1990); "Першоджерела філософії комунікації", у співавторстві (1996) та інші.

СИТУАЦІЯ — безпосередній результат взаємодії духовної і природної реальностей, що виявляє себе своєрідною "інерцією" природного буття стосовно активності духовної енергії людського існування (екзистенції) у його прагненні подолати "опір" природи щодо освоєння її людиною. Ситуація слугує своєрідним "лакмусовим папірцем" оприявнення протистояння свободи і необхідності, як специфічних детермінант духовної і природної реальностей. Це означає, що свобода існує тільки в ситуації. Не зустрічаючи "опору" своїй діяльності, людина (а отже, і її свобода) "розчиняються у небутті", оскільки зникає "дистанція" між метою та її здійсненням. У свою чергу, сама ситуація має сенс лише у відношенні до свободи. Так, ситуація виявляє себе вже самим фактом народження людини у певний час у певному місці (людина не вибирає факт свого народження). До ситуації належить і все минуле (людина не здатна змінити своє минуле), просторово-часові обставини людського існування, здобутки духовної і матеріальної культури попередніх поколінь та інше. Але людина може надавати названим виявам ситуації іншого значення або іншого продовження — у цьому реалізується її свобода. Свобода (і подолання ситуації) не залежить від успішності самої дії. Навіть "закутий у кайдани в'язень" (Сартр) залишається свободним, адже він не позбавлений здатності вибору (а тому і свободи). Він може або погодитись із фактом свого ув'язнення (примиритись із ситуацією), або не погодитись і бути щомиті готовим до втечі. Ситуація, отже, є мінливим феноменом, постійно порушуваною (через задання їй людиною все нових і нових значень) і водночас так само постійно відновлюваною "рівновагою" духовної і природної складових буттєвої гармонії. Принципове порушення цієї рівноваги (екологічна криза, ядерна війна тощо) загрожує знищенням самого людського світу. (І. Бичко)

СКАНДГА (санскрит — множина, сукупність) — поняття індійської релігійно-філософської традиції, яке набуло найбільшого поширення в буддизмі, позначаючи п'ять складових елементів (груп) існування:

1) фізичну форму, що володіє відчуттями;

2) відчуття-емоції;

3) сприйняття-уявлення;

4) ментальні утворення, кармічні вольові імпульси;

5) свідомість, здатність до мислення.

Сукупність функціювання цих п'яти скандиг виступає у буддизмі еквівалентом "Я" людини, замінюючи поняття душі. (Ю. Завгородній)

СКВОРЦОВ Іван Михайлович (1795, село Ститково Нижньогородської губернії — 1863) — український богослов і філософ. Закінчив Нижньогородську семінарію і Санкт-Петербурзьку духовну академію. Від 1817 року — в КДА. Викладав фізику, математику, увесь цикл філософських наук. Перший професор філософії поновленої академії, завідуючий кафедрою історії церкви та канонічного права, викладач богослов'я, а з 1850 року — ще й логіки та психології в Київському університеті (1835-1859). З класу Скворцова вийшли майже всі філософи Київської школи. Священик (1820), протоієрей (1849) Києво-Софійського собору. Від 1859 року повністю віддається священству. Редактор "Киевских епархиальньх ведомостей" (1861). Автор богословських книг, релігійних публікацій, статей з історії філософії, посмертно оприлюднених (1869) лекційних "Нотаток з моральної філософії". Скворцов — останній професор академії, який ще викладав якийсь час вольфіанство і один з перших серед тих, хто закладав у Києві підвалини нового філософського мислення. Поповнив бібліотеку академії творами Канта, Фіхте та інших, захищав філософію й водночас опонував їй. Взагалі не прихилявся до жодного з філософів. Його зразками для наслідування були отці церкви — богослови, але й, за переконаннями Скворцова, філософи, речники одкровення (Євангелія), друзі розуму. Вітав "християнське вживання філософії" і не приймав філософського витлумачення, зокрема Кантом, релігії "в межах одного розуму". Вважав, що філософія була і залишається любов'ю (прагненням) до істини, але в жодному разі не самою істиною, яку треба шукати в Новому Заповіті, у Христа. Скворцов знав і викладав різні філософії, але вчив однієї — "філософії Ісуса".

СКЕПТИЦИЗМ (від грецького σκεπτικός — недовірливий) —гносеологічна позиція, яка полягає в сумніві щодо існування істини і надійних критеріїв її встановлення, в недовірі до певних поглядів і уявлень. Започаткований у Древній Греції Піроном з Еліди, скептицизм проходить три періоди:

1) ранній скептицизм (Пірон і його прихильники);

2) скептицизм платонівської Академії (Аркесилай, Карнеад);

3) пізній скептицизм (Агрипа, Секст Емпірик та інші).

Пірон сформулював основні аргументи проти можливості достовірного знання, суть яких полягала в наступних тезах: одні й ті самі речі у різних людей викликають різні відчуття; одні і ті самі люди у різних станах і різними органами почуттів сприймають речі по-різному. Тому отримати достовірне знання і раціонально обґрунтувати норми поведінки неможливо. Скептицизм епохи Середньовіччя і особливо Відродження відігравав роль критики церковного догматизму (Абеляр, Еразм Роттердамський, Монтень). Скептицизм цього періоду був непослідовним і суперечливим: користуючись аргументами прихильників Пірона проти розуму, він водночас стверджував безмежні можливості знання. Відштовхуючись від тези скептиків про неможливість отримати достовірне знання, Декарт робить методичний сумнів вихідним пунктом пізнання, тим самим обертаючи його на користь розуму. Крайньої форми скептицизм набирає у філософії Г'юма, який, на відміну від античних скептиків, що ставили під сумнів істинність знань, стверджував сумнівність самого існування об'єктивного світу. В подальшому розвитку філософії ця тенденція постала у вигляді агностицизму (Кант, Марбурзька та Баденська школи неокантіанства, позитивізм та неопозитивізм), який стверджує принципову непізнаванність світу і внаслідок цього суто символічний характер пізнання. (Л. Озадовська)

СКОВОРОДА Григорій Савич (1722, село Чорнухи Полтавської області —1794) — український філософ, письменник. Народився в козацькій родині. Закінчив сільську школу, після чого у роках 1734-1741, 1744-1745 та 1751-1753 навчався у КМА, де здобув ґрунтовну, в тому числі й філософську освіту. У 1745-1750 роках Сковорода разом з посольською місією генерал-майора Вишневського відвідав Токай (Угорщина), Офен (Буду), Пресбург (Братиславу), Відень, імовірно Італію та Німеччину. Повернувшись в Україну, з 1753 року викладав поетику у Переяславському колегіумі. Застосований Сковородою новий метод навчання й виховання, що полягав в індивідуальному підході до своїх учнів з метою виявлення і плекання їхніх вроджених здібностей, спричинився до ускладнення його стосунків з єпископом Никодимом Стрибницьким та до звільнення з колегіуму. У 1757-1759 роках Сковорода працює домашнім учителем у дідича Степана Томари, у 1765-1766 роках викладає у Харківському колегіумі. Впродовж цього часу подорожує до Москви, пішки обходить усю Слобідську Україну, 1764 року відвідує Київ, де відмовляється від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври вступити до монастиря. Зрештою залишає викладацьку працю в Харківському колегіумі і обирає життя мандрівного філософа- проповідника. Філософія Сковороди належить до загальноєвропейської філософської традиції і водночас є закономірним наслідком розвитку української думки XVI-XVIII століття. У його спадщині присутні ідеї Античності, патристики, німецького містицизму. Частково відчувається вплив Вольфа, Спінози, Мальбраниіа. Очевидним є тяжіння Сковороди до української містичної традиції у філософії, що виявилося, зокрема, у вченні про духовне Преображення людини; про життя в істині. Характерними рисами філософії Сковороди є її діалогізм і бароковий символічно-образний стиль мислення. Засадничою є концепція про дві натури і три світи, найважливішою проблемою — проблема людського щастя. Згідно з концепцією Сковороди про дві натури і три світи, світ складається з двох натур — видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тварі й Бога. Вчення про дві натури пов'язане з концепцією про три світи, яка все існуюче поділяє на три види буття, або світи — великий (макрокосмос), малий (мікрокосмос) і символічний — Біблія. Шлях пізнання невидимої натури — Бога через пізнання людиною самої себе, своєї "внутрішньої людини", на думку Сковороди, можливий і єдино правильний. Це переконання ґрунтується на засадничій тезі його філософії про паралелізм у структурі трьох світів: макро-, мікро- космосу і Біблії. Виходячи з неї, Сковорода вважав "внутрішню людину" водночас індивідуальною й надіндивідуальною (космічною). Людське самопізнання дає змогу пізнавати внутрішні закони буття зовнішньої природи, а розшифровування біблійної символіки водночас із відчайдушною боротьбою людини із власною "злою волею" скеровує її на правильний шлях пошуку Бога — невидимої натури, тобто істини і добра. Розв'язання проблеми щастя Сковорода бачить через нове народження людини, що має ознаки містичного переображення, розкриття її божественної суті, виявлення закладеного у неї Богом таланту, що забезпечує їй, зрештою, працю за покликанням. Сковорода був переконаний, що духовне відродження людей, здійснення ними спорідненої праці автоматично призведуть до злагодженого функціювання суспільства. Філософії Сковороди властиве зосередження на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці, акцентування і піднесення в людині її духовної першооснови.

Основні твори: "Наркіс. Розмови про те: пізнай себе" (1798); "Вступні двері до християнської добронравності" (1806); "Байки харківські" (1837); "Убогий жайворонок" (1837); "Боротьба архистратига Михаїла з сатаною, про це: легко бути добрим" (1839); "Сад божественних пісень" (1861); "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)" (1894); "Розмова, названа алфавіт, або буквар миру";"Вдячний Єродій" (1894); "Суперечка біса з Варсавою" (1912); "Діалог. Назва його — потоп зміїний" (1912) та інші.

СКОТ Іоан Дуне (близько 1266, Макстон, Шотландія — 1308) — шотландський філософ, критик томізму, теолог. Навчався в Оксфорді; викладав у Оксфордському і Паризькому університетах. Скот — автор багатьох творів, знаний не тільки як коментатор Аристотеля, Порфирія і Петра Ломбардського, а й оригінальних ідей. Скот виступав проти спроб примирення теології і філософії. Він проводив чітке розмежування між ними за предметом (Бог чи буття), методом (переконання чи дискурс), логікою (одкровення або абстракція) і метою (спасіння або пізнання). Філософію має цікавити Бог як першобуття, першосуще. Першосуще існує актуально, що робить можливим "бування" усього іншого. Докази буття Бога, за Скотом, — це докази існування нескінченного буття. Доказ не може бути апріорним і виходити з визначення поняття Бога; він може бути тільки апостеріорним, тобто вести розум від наслідків до їх причин. З існування Першого Буття виводиться можливе буття як акт свободної Божественної волі. Стосовно процесу пізнання та взаємодії суб'єкта й об'єкта визнає чуттєве пізнання та узагальнюючу роль інтелекту. В людині над усіма видами діяльності панує не розум, а воля. Тому знання — не причина бажання, а тільки його умова. Розум вказує на можливість вибору, проте вибір робить воля. Чим ближче людина до Бога, тим імовірнішим стає співпадання воль, тим більшим для людини є шанс на спасіння. Скот — концептуаліст; визнавав реальним існування одиничних речей. Проте реальність їх усвідомлюється завдяки родам і видам буття. Бо рід і вид — це перш за все реальність зв'язків, тобто суто загальне (універсалія). Реальність одиничного дана через роди і види (які споконвічно існують), бо якби одиничне було дано нумерично, то у природі панував би хаос.

Основні твори: "Оксфордський твір"; "Трактат про першопочаток" та інші.

СКРИПНИК Микола Олексійович (1872, слобода Ясинувата Катеринославської губернії — 1933) — український державний і партійний діяч, академік Всесоюзної Комуністичної Академії. Закінчив реальну школу, навчався в Петербурзькому технологічному університеті. Очолював ряд наркоматів, зокрема внутрішніх справ (1920), юстиції (1922-1927), освіти (1927-1933), заступник голови РНК України і голови Держплану (1933). Член ЦК КП(б)У і Політбюро ЦК КП(б)У. Організатор і фактичний керівник Українського інституту марксизму, від 1932 року — ВУАМЛІНу, головний редактор УРЕ. Був переконаним пролетарським інтернаціоналістом, але водночас і українцем, що вперто боронив права українського народу від російського централізму: 1918 року відстоював створення самостійної КП(б)У, 1922 року замінив у проекті Союзу поняття "союзна держава" на "союз держав" тощо. Теоретик національного питання і вождь політики українізації. Заснував (1926) при Українському інституті марксизму кафедру національного питання, очолив її і перетворив на дослідницький центр всесоюзного значення. Вважав українізацію "найважливішою проблемою радянського уряду". Пропагував видання творів Винниченка, протестував проти конфіскації його гонорарів (1932), був частіше союзником, ніж опонентом діячів українського відродження.

Основні твори: "Статті й промови". Том 2, частина 1 (1929), Том 1, 4, 5 (1930), Том 2, частина 2 (1931); "За ленінську філософію" (1931); "Вибрані твори" (1991).

СКУРАТІВСЬКИЙ Вадим Леонтійович (1941, село Бакланова Чернігівської області) — український філософ, культуролог, мистецтвознавець, літературний критик. Закінчив факультет романо-германської філології КНУ ім. Т. Шевченка. Кандидат філологічних наук (1971), доктор мистецтвознавства (1997), професор (2001). Член-кориспондент Академії мистецтв України (2001). Професор кафедри телережисури Київського інституту театрального мистецтва, доцент кафедри історії НаУКМА. Основні наукові зацікавлення лежать у галузях загальної історії, історії культури та мистецтва, філософії культури та історії, літературознавства та мистецтвознавства.

Основні твори: "Мистецькі проблеми в німецькому романі XX століття" (1972); "Поет-патріот Шандор Петефі" (1972); "Етюди з світової літератури" (1995); "Історія культури" (1996); "Екранні мистецтва у соціокультурних процесах XX століття: Генеза. Структура. Функція". Частина 1-2 (1997); "Проблема авторства "Протоколів сіонських мудреців" (2001).

СЛАВИНЕЦЬКИЙ Єпифаній (?-1675) — український культурно-освітній і церковний діяч, філософ-гуманіст, професор КМА, письменник, перекладач і проповідник. Народився, очевидно, на Поділлі або на Волині, освіту здобув у Київській братській школі та в кількох європейських академіях. По завершенні освіти (найвірогідніше, 1639/40 року) став викладачем Київської братської школи, де читав курс латинської мови. Перейшовши 1642 року до Києво-Братського монастиря, протягом семи років викладав студентам КМА латинську, грецьку та старослов’янську мови. На прохання російського царя Олексія Михайловича Славинецький 1649 року виїхав до Москви, де організував і очолив Греко-латинську школу неподалік від Чудівського монастиря, в якому й перебував від 1651 року. Написав понад 150 праць різного характеру, оригінальних і перекладних, присвячених головно поширенню освіти й науки, моральності й культури. 1663 року перевидав у Москві "Острозьку біблію" з власною передмовою. За дорученням Собору 1674 року здійснив новий переклад Біблії російською мовою, крім того, виправив і надрукував "Служебник", "Часослов", "Псалтир" та інші. Славинецький був у Москві одним із перших церковних проповідників, викладачем патріаршої школи. Автор твору "Громадянство звичаїв дитячих" ("Громадянство звичаїв добрих") за зразком амстердамського видання твору Коменського. Основна праця Славинецького — "Лексикон латинський" та "Лексикон словено-латинський" (у співавторстві з Корецьким-Сатановським), зразком для яких послужив найпопулярніший тоді словник відомого італійського лексикографа епохи Відродження Калєпіна. Був прихильником орієнтації на західноєвропейську освіту, науку та культуру з опорою на свої місцеві, національні традиції та звичаї. Найбільшою цінністю людини вважав її розум, а основним рушієм суспільного розвитку —відповідно науку, освіту та особисту працю кожного члена суспільства.

СЛОВО — структурно-семантична одиниця мовної свідомості, що характеризує фрагменти людського досвіду, результати засвоєння навколишньої дійсності й має провідну опорну функцію в утворенні речення. Як одиниця мови, слово виступає єдністю значущого знака (фонетичний склад) та позначуваного (значення, денотат, смисл), але в кожному окремому випадку ця єдність не є жорстко закріпленою. У процесі розвитку мови слово здатне змінювати своє основне значення, надавати інших відтінків смислу, а те, що означувалось цим словом, може позначатись іншим. Тому поряд із фонетичним складом слова (зовнішня форма) виділяють його внутрішню форму, що, на відміну від позначуваного, виступає як схема функціювання слова у системі мовної свідомості і "дає напрям думки" (Потебня). Слово, що має точне, фіксоване значення, визначається як термін. Як феномен культури слово виконує репрезентативну, онтологічну, ейдетико-логічну (художню) та інші функції у моделюванні смислових відношень.

СЛОВ'ЯНОФІЛЬСТВО — напрям філософії і суспільної думки в країнах слов'янського регіону у XIX-XX століття. Ідейними предтечами його були: хорватський письменник Крижанич, чеський вчений Танка, словацькі —Шафарик і Коллар та інші. Особливо активно теоретичне слов’янофільство розвивалося в Росії. Оскільки Росія була єдиною реально незалежною у XIX столітті слов'янською державою, ідеологи слов’янофільства намагалися впливати і на політику цієї держави. В Росії представники слов’янофільства активно полемізували з так званими західниками, які обстоювали західну орієнтацію культурно-політичного розвитку країни. Російське слов’янофільство пройшло три етапи розвитку:

1) раннє слов’янофільство (Хомяков, І.В. і П.В. Киреєвські, І.С. і К.С. Аксакови) розглядало слов'янський світ як такий, що переймає духовне і культурне лідерство у романо-германського світу у всесвітньо-історичному процесі;

2) зріле слов’янофільство (Данилевський, Леонтьєв), де заперечується поняття єдиного всесвітньо-історичного процесу, оформлюється теорія культурно-історичних типів, акцент переноситься на обстоювання максимальної окремішності один від одного цих типів взагалі і слов'янського типу зокрема;

3) неослов'янофільство (В. Соловйов, Розанов, Бердяєв, Андреєв), де на перший план виходять проблеми не стільки етнокультурного, скільки релігійно-культурного розвитку слов'янського регіону, він розглядається вже не як православний, як на попередніх етапах, а як такий, що виконує у світі місію релігійного синтезу, спочатку всіх християнських церков, а потім християнства і релігій Сходу. Слов'янський світ розглядається як сходо- захід.

Оригінальною формою слов’янофільства в Україні була діяльність українофілів (дивись Українофільство). Головні положення української теорії слов’янофільства полягали в наступному: людство складається із культурно-етнічних єдностей, які Данилевський назвав культурно-історичними типами, вони виникають неодночасно і змінюють одне одного у процесі історичного розвитку. Культурно-історичний тип слов'янських народів є наймолодшим, порівняно з усіма культурно-історичними типами Сходу і Заходу; кожний культурно-історичний тип проходить стадії становлення, розквіту і занепаду. Романо-германський (західноєвропейський) культурний тип — найближчий попередник слов'янства — вже пройшов найвищий етап духовного і культурного розвитку; слов'янський культурний тип ще формується, він повинен у майбутньому замінити романо-германський культурний тип у якості всесвітньо-історичного лідера і створити більш поліфонічну універсальну культуру; слов'янству необхідно подолати духовну, культурну і політичну залежність від мусульманського і західного світів. (О. Кіхно)

СМЕРТЬ — природний кінець існування живої істоти. Людині притаманна здатність ставати у певне відношення до своєї смертності, осмислювати її. Історично першим є епічне ставлення до смерті в культурах родових суспільств, коли власна смерть людини ототожнювалася із смертю предка (культ предків), а саме життя сприймалося як приготування до посмертного існування (культ померлих у Єгипті). З посиленням відчуття особистісного буття постає трагічне ставлення до смерті (буддизм в Індії, даосизм у Китаї, зороастризм в Ірані, давньоєвропейська релігія, деякі релігії й філософські течії в стародавній Греції). Філософський зміст проблеми смерті сконцентровано в питаннях про смисл смерті як завершального моменту людського життя і значення страху смерті. Важливість проблеми смерті у філософії визначається парадигмою осмислення особистісного буття. Тому дана проблема не є центральною у філософських концепціях надособистісного чи безособового ґатунку (натурфілософія, пантеїзм, просвітницький раціоналізм, ідеалістична філософія Фіхте й Гегеля, позитивізм, матеріалізм, включаючи марксистський, концепції "волі" і "вічного повернення" у Шопенгауера, Ніцше, Гартмана, Шпенглера та інших). Античній філософії притаманне загалом раціоналістичне осмислення смерті: смерть або не стосується людського існування (стоїки, Епікур), або осмислюється як звільнення безсмертної душі від обмеженого тілесного існування (Піфагор, Сократ, Платон, неоплатонізм). Особистісний принцип лежить в основі християнського одкровення, за яким жертвою Ісуса Христа людині дано можливість подолання смерті й успадкування вічного життя. Страх смерті (і посмертної долі людини) уособлює образ Страшного Суду. Власне в контексті юдейсько-християнської традиції постає й розуміння смерті як таїни возз'єднання іманентного і трансцендентного, людського і божественного у творчості Лютера, Канта, К'єркегора, а в XX столітті у філософії релігійного екзистенціалізму (Бердяєв, Бубер, Марсель, Шестов, Ясперс), "діалектичній теології" Варта, Бультмана, Тилліха. Значення страху смерті й усвідомлення смерті як умови автентичності людського буття є принциповою проблемою і для атеїстичного екзистенціалізму (абсурдність буття, за Камю смерть як фактичність людського буття через вибір, за Сартром; буття до смерті як екзистенціал у фундаментальній онтології Гайдеггера). Проблема смерті посідає одне з чільних місць у сучасній філософії людини; прикладний аспект є предметом міждисциплінарних досліджень етики, правознавства, медицини та інше. (Є. Мулярчук)

СМИСЛ —

1) Особливий зміст, яким людина наділяє прояви своєї життєдіяльності, предмети та явища об'єктивного світу в процесі його духовно-практичного освоєння, і внаслідок цього надає їм певного значення в системі людської культури, в ієрархії суспільних цінностей. Характеризуючи суспільні властивості речей, смисл наголошує їх місце у житті людини, вказує на їхнє суспільно-історичне призначення. В цьому розумінні говорять про смисл буття, смисл праці, смисл життя тощо. В ідеалістичній філософії, зокрема екзистенціалізмі, смисл часто набирає містичного значення.

2) Характеристика виразів природних, спеціальних наукових і штучних мов, яка визначає правомірність вживання цих виразів у межах даної конкретної мови. Наприклад, у межах мови квантової механіки правомірний вираз: "Електрон має імпульс", але неправомірний: "Електрон має руки". Тому перше висловлювання має смисл (є смисловим), а друге не має смислу (є неосмисленим, безглуздим). Критерієм осмисленості виразів служать закони функціювання мов, зокрема для природної мови — правила граматики. Слід відрізняти неосмислений вислів від хибного. Ця осмисленість виявляється в тому, що хибне висловлювання є осмисленим і його заперечення дає істинне висловлювання, а заперечення безглуздого — завжди дає безглуздий вислів; 3) Одна з ознак імені, що характеризує його зміст. У цьому розумінні смислом називають усе, що можна зрозуміти, коли поняття засвоєне. В математичній логіці більш спеціалізованим поняттям смислу є концепт.

СМОТРИЦЬКИЙ Герасим (? - 1594) — український релігійний, культурний і освітній діяч XVI — початку XVII століття, поет, письменник-полеміст, перший ректор Острозької академії. Смотрицький відомий своїми поетичними і полемічними творами. Останні відзначалися антикатолицькою та антиуніатською спрямованістю. Очолював редакторську працю по виданню "Острозької Біблії" 1581 року, написав до неї віршований текст і обидві передмови. Є автором полемічних творів "Ключ царства небесного" і "Календарь римски новьй", написаних 1587 року. Смотрицький належав до так званого утраквістичного напряму в історії тогочасної української думки, представники якого поєднували у своїх поглядах традиціоналізм з рецепцією західних ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей. Так, утверджуючи у своїй поетичній творчості активну особистість, він водночас пріоритетного значення надає не "зовнішньому знанню" (світським наукам), а "внутрішній, богонатхненній мудрості", акцентує увагу на самопізнанні і духовному самовдосконаленню людини. Для Смотрицького характерне негативне ставлення до схоластичної філософії, схильність до традиційної православної містики. Реформаційна за своєю суттю ідея необхідності індивідуального осмислення текстів Святого Письма поєднується у Смотрицького з пошаною до авторитету церкви у справі його інтерпретації.

Поиск по сайту: