СЛОВНИК 4 страница

АНДРОГІНІЗМ (від грецького άνδρας — чоловічий; γυνή — жіночий) — поняття філософії статі, яке відображує глибинну екзистенційну гармонію чоловічого та жіночого начал. Поняття "Андрогінізм", йде від її латана який вкладає в уста Аристофана міф про андрогінів — істот, що, поєднуючи чоловічі та жіночі риси, загрожували владі олімпійських богів (діалог "Бенкет"). Для Платона андрогінізм — це стан цілісності, який дає людині богоподібні можливості; втрата андрогінізму є втратою богоподібності. Дане розуміння андрогінізму стає архетиповим для європейської культури. Його можна зустріти у містико-філософських поглядах гностиків, у Беме. Соловйов виходить на проблему андрогінізму, розглядаючи ідею "Вічної Жіночності". Бердяєв визначає андрогінізм як духовно-творче єднання чоловічого та жіночого. У XX ст. поняття андрогінізм використовується як філософами, так і психологами. (Н. Хамітов)

АНДРОС, Євген Іванович (1950, Конотоп) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1972). Кандидат філософських наук (1981), старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Сфера наукових інтересів — філософська антропологія та філософія культури. Автор понад 60 наукових праць.

Основні твори: "Істина як проблема пізнання та світогляду" (1984); розділи колективних монографій: "Категорії філософії та категорії культури" (1983); "Евристичні функції світоглядної свідомості" (1989); "Відчуження: минувшість і сьогодення" (1995); "Феномен української культури: методологічні засади осмислення" (1996); "Філософія: Світ людини / Курс лекцій" (1999); "Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми" (2000).

АНДРУЩЕНКО, Віктор Петрович (1949, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1975). Доктор філософських наук, професор, член-кореспондент АПН України, заслужений діяч науки і техніки України, директор інституту вищої освіти АПН України. З 1995 р. — заступник, згодом — перший заступник міністра освіти України. Фахівець з проблем філософії освіти, трансформації гуманітарної освіти в Україні, один з фундаторів плюральної методології соціального пізнання та парадигмальної моделі розвитку історії соціальної філософії. Автор понад 160 наукових і науково-методичних праць з філософії, соціології,політології.

Основні твори: "Людина в системі культури" (1984); "Сучасна соціальна філософія". У 2 томах (1994); "Беловіжжя. Україна. 1991 — 1995. Л. Кравчук" (1996); "Історія соціальної філософії. Західноєвропейський контекст" (2000).

АНІМАТИЗМ (від латинського animatus — одухотворений) — термін, що позначає релігійні уявлення про "тілесну душу", безлику таємничу силу, надприродну магічну спроможність людини, що вкорінені у ставленні до природи як живої істоти. Введений Мареттом. На його думку, аніматизм передував анімізму. Аніматизм відноситься до чуттєво-надчуттєвого типу уявлень про надприродне, коли природа сприймається як єдине ціле, а в багатоманітності її форм і повторюваності подій вбачається дія якогось доцільного механізму.

АНІМІЗМ (від латинського animus — дух, життєве начало) — форма найдавніших вірувань, пов'язаних з уявленням про існування в тілі людини її двійника, носія життя — душі. Термін введений німецьким хіміком і фізіологом Шталем. Вперше докладно описав анімістичні вірування англійський етнолог і релігієзнавець Тейлор у книзі "Первісна культура" (1871), який вважав, що первісний анімізм є різновидом спіритуалізму і в такій формі являє собою "мінімум релігії". В анімізмі душа видавалася хоча й таємничою, проте подібною до істоти або речовини (чоловічком у зіниці ока, пташкою у грудях, кров'ю тощо), від якої залежать стани життя і смерті, сну і неспання, здоров'я й недуги. Первісно анімізм не пов'язувався з уявленнями про переселення та перевтілення душ, які видавалися індивідуалізованими. Анімістичні уявлення збереглися як у марновірних прикметах і повір'ях, так і в розвинутих релігіях.

АНСЕЛЬМ КЕНТЕРБЕРІЙСЬКИЙ (1033, Аоста, Італія — 1109) — один з перших філософів епохи схоластики, теолог, ієрарх англійської церкви, послідовник Августина. Ченець норманського монастиря, з 1093 р. — архієпископ Кентерберійський. Ансельм Кентерберійський вперше розробив "онтологічний аргумент" — доведення буття Бога, який згодом досліджували Декарт, Кант і Гегель. "Онтологічний аргумент" Ансельма Кентерберійського доводить буття Бога із самого поняття Бога, як сукупності усіх найвищих чеснот, якій не може не бути властивим предикат буття. Як послідовник Августина Ансельм Кентерберійський прагнув до безпосереднього внутрішнього сприйняття Бога. Відомий вислів Ансельма Кентерберійського "не прагну збагнути, щоб увірувати, але вірую, щоб збагнути". В суперечках про універсалїі підтримував позиції реалізму. В етичному вченні Ансельм Кентерберійський розуміє свободу волі не як свободу вибору між добром і злом, а як змогу зберегти справедливість заради неї самої. Ансельм Кентерберійський — одна з найяскравіших постатей ранньої схоластики, історико-філософське значення якої полягає не стільки у вирішенні, скільки в чіткості постановки багатьох питань, навколо яких оберталась середньовічна філософська думка.

Основні твори: "Монологіон" і "Прологіон"; "Чому Бог став людиною"; "Книга роздумів і молитвословій".

АНТИНОМІЯ (від грецького αντινομια — суперечність у законі) — суперечність між двома судженнями, кожне з яких вважається однаковою мірою обґрунтованим в межах певної системи. Термін "Антиномія" виник в Античності, коли ще не існувало поняття закону природи, але воно розроблялось в політико-юридичних аспектах (наприклад, у творі Платона "Закони"). Тому первісний зміст антиномії був юридичний: суперечність між двома законами або внутрішня суперечливість одного закону. В такому значенні його вживали Квінтиліан, Плутарх, Августин та ін. Як філософський термін антиномія з'являється в "Філософському словнику" (1613) Гокленіуса. Антиномії відрізняються від апорій Зенона Елейського — в останніх береться до уваги одна протилежність (нескінченна подільність простору і руху, але не їх неперервність, єдине в речах, а не множинність тощо). Антиномія також відмінна від "збігу протилежностей" у Вруно та Куганського: вони вчать про їхню єдність, а в антиномії остання відсутня. Не тотожна антиномія і парадоксу: в парадоксі з певного твердження правильним логічним способом виводиться протилежне твердження, а в Антиномії протилежні висловлювання співіснують, але не виводяться одне з одного. Філософська концепція антиномії була розроблена Кантом в "Критиці чистого розуму". (М. Булатов)

АНТИСФЕН із Афін (близько 455 — 360 до н.е.) — давньогрецький філософ, син рабині, учень Горгія, послідовник Сократа, після смерті якого заснував власну школу. Вихідним конструктивним принципом філософії Антисфена був принцип послідовного й жорсткого аскетизму, нормативною мірою якого визнавалася природа (природне). Антисфен — опонент софістів, хоча користувався їхніми ж прийомами. Основні зусилля Антисфен зосереджував на розгляді етичних проблем, при розв'язанні яких людина має керуватися передусім розумом. В царині етики у Антисфена панує той самий аскетичний підхід — не відчувати потреби ні в чому, задовольняючись малим і досягаючи в такий спосіб тієї самодостатності, яку божество має завдяки надлишкові благ. Досягнення щастя Антисфен обмежував добропорядністю, якій навчаються, не вдаючись при цьому до надмірної вченості. Добропорядність полягає в активному загартуванні душі й тіла, зокрема, шляхом обмеження потреб. Заперечував політичну діяльність, державу і соціальні умовності, які суперечать природі. Твори Антисфена збереглися лише в окремих фрагментах завдяки тому, що на них було чимало посилань у багатьох античних авторів.

АНТИТЕЗА (від грецького αντιθεσις — протиставлення) — 1) У логіці — судження, яке суперечить тезі. Антитеза є необхідною складовою частиною непрямого доведення. 2) В німецькій класичній філософії — другий ступінь визначення думки, зміст якого становить категорія, протилежна вихідній, протиставлена їй (буття — небуття, необхідність — випадковість, явище — сутність та ін.). Антитезу дослідив Фіхте в понятті тріади, завершальною ланкою якої був синтез протилежних понять. Фіхте належить ідея антитетичного методу — методу протиставлення. Самостійного значення цей метод набуває у тих мислителів (або в певний період їхнього розвитку), в яких домінуючою є критика попередніх вчень. Така антитетика характерна для критичної філософії Канта, особливо його вчення про антиномії, кожна з яких складається з двох положень — тези і антитези, але відсутній їхній синтез; для Фоєрбаха — в період, коли він розгорнув систематичну критику ідеалізму Гегеля, для деяких ранніх творів Маркса. Позитивна антитеза переносить акцент на синтез, поєднання протилежностей, негативна ж веде до відкидання однієї з них.

АНТИТЕТИКА — одне з основних понять критичної філософії Канта. Сукупність догматичних вчень Кант позначав терміном "тетика", а критичне вчення розглядав як втілення антитетичного мислення. Під антитетикою він розумів не догматичне ствердження протилежного, а суперечність між позірно догматичними знаннями, жодному з яких не можна надати переваги перед іншим. Антитетика займається не однобічними ствердженнями, а розглядає знання розуму лише з точки зору наявності в них суперечностей і підстав для них. Найважливішою та найзагальнішою формою антитетики є антиномії. Трансцендентальна антитетика є дослідженням антиномії чистого розуму, її причин і результатів (див. Антитеза, Антиномія).

АНТИТРИНІТАРИЗМ (від грецького anti — проти; латинського Тrinitas — Трійця) — течія в протестантизмі, спричинена Реформацією. Під впливом номіналізму і ренесансного гуманізму актуалізувала вчення Арія (див. Аріанство), який заперечував Трійцю, Божественну природу Христа. В антитринітаризмі Бог — єдине єство, ідеальний розум, етичне начало. Ідейна система антитринітаризму, розроблена Серветом, Социнами, відновила пелагіанство у догматах гріхопадіння і спокутування, обґрунтувала принципи позаконфесійної віри, критичного аналізу Біблії, примату розуму над вірою, свободи совісті, обопільної незалежності духовної і світської влади; за ідеями невидимої Церкви і хрещення за вірою наближається до радикального протестантизму. У XVI — ХVII ст. антитринітаризм був поширений в Італії, Швейцарії, Голландії, Угорщині. В Україні розвинувся у социніанство. Близький до деїзму і пантеїзму. Еволюціонував у бік філософського раціоналізму. (В. Любащенко)

АНТИЦИПАЦІЯ (від латинського antocipatio — напередсхоплення) — поняття, що позначає здатність передбачати події. Зустрічається вже у стоїків та епікурейців. У Канта тлумачиться як апріорна напередвизначеність форм досвідно-теоретичного знання. Нині здебільшого вживається у когнітивних дисциплінах.

АНТОНЕНКО, Володимир Григорович (1924, Омськ) — український філософ. Закінчив філософський факультет Київського університету. Доктор філософських наук, професор, заслужений працівник вищої школи УРСР. Сфера наукових інтересів — проблеми духовної культури, духовного життя суспільства (питання естетики, релігієзнавства, виховання особистості); політологія, історія політичної думки, зокрема політичної думки України. Співавтор багатьох монографій, збірників, довідникових видань.

Основні твори: "Роль передового світогляду в творчості письменників" (1958); "Мистецтво. Релігія. Дійсність" (1973); "Світогляд — ідейна основа художньої творчості" (1979).

АНТОНІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ (близько 982, Любеч, Чернігівщина — 1073) — засновник українського чернецтва та фундатор Києво-Печерського монастиря. Постригся у ченці на Афоні, обрав самітницький спосіб життя. Своїм благочестивим життям та відданістю християнству здобув величезний авторитет у сучасників. Житіє Антонія Печерського, написане у кінці XI ст., — одна з найдавніших пам'яток давньоруської агіографії.

АНТРОПОЛОГІЗМ (від грецького ανθρωπος — людина; λογος—слово, поняття, вчення) — філософська концепція, згідно з якою поняття «людина» є наріжною світоглядною категорією для розробки системи уявлень про світ. Суть антропологізму найповніше відбита у тезі Фоєрбаха про людину як "єдиний, універсальний та найвищий предмет філософії" і відповідно — про антропологію як "універсальну науку". Зародження антропологізму у старогрецькій філософії не містило ще тієї світоглядної зарозумілості, котра властива новоєвропейському мисленню. Відособлюючись у структурі буття, людина тут водночас зберігає укоріненість в ньому. У подібному значенні обґрунтовує антропологізм Фоєрбах. Багато в чому схожі на це антропологічні уявлення Сковороди та інших. Образ людини у Фоєрбаха засвідчує незвідність антропологічного, передусім почуттєвого, до суспільно-історичного (хоча й містить певну недооцінку останнього). Радикальна критика антропологізму, здійснена Марксом, обертається, зрештою, іншою крайністю — соціологічним редукціонізмом. Сучасні філософсько-антропологічні уявлення прагнуть подолати редукціонізм, зокрема, реабілітуючи "незбагненну почуттєвість" (Буркхгардт). За оцінкою Бубера, Фоєрбахів антропологізм, котрий відкрив царину "онтичної безпосередності", став "коперниканським звершенням" сучасної думки, не менш значущим, аніж картезіанське відкриття "Я".

АНТРОПОЛОГІЧНА КРИЗА — колізії людського світовідношення, що виявляють нездатність людини пристосуватися до нею ж створеного середовища. Антропологічна криза означає: розбалансованість сутнісних властивостей людини (розуму, почуттів і волі); деградацію певних здатностей людського організму, супроводжуваних, зокрема, гіпотонією, зростаючим імунодефіцитом, переважанням так званого третього стану (немає хвороби, але немає повного здоров'я); постійне нервове перенапруження; послаблення чутливості і пов'язане з цим збіднення духовності (й душевності); перманентні суперечності в процесі особистісної, етнонаціональної, соціально-групової та родової самоідентифікації. (В. Табачковський)

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ У ФІЛОСОФІЇ — у загальному значенні — сукупність філософських вчень про природу і сутність людини, у вужчому — напрям західної, переважно німецької філософії, започаткований Шелером та розвинутий у теоріях Плеснера, Ротхакера, Гелена, Хенгстенберга, Кассирера, Больнова та інших. Антропологічний напрям у філософії є спробою шляхом узагальнення новітніх досягнень гуманітарних наук про людину — антропології, етнографії, етнології, психології, соціології та інших — на світоглядних засадах німецької романтичної філософії та філософії життя, неокантіанства, феноменології, екзистенціалізму з'ясувати самобутність людини, специфічність засад її буття, а також роль та місце у системі соціальних зв'язків у суспільстві. Фундамент філософської антропології як відносно самостійної галузі досліджень, який заклав Шелер, створив програму вивчення своєрідності людини та її буття в усій повноті їх виявів. Ця програма була спрямована на взаємоузгодження спеціально-наукового дослідження різних галузей і аспектів людського буття з цілісним осягненням проблеми людини засобами філософії. Визначаючи людину як єдність нерозумного життєвого пориву та нежиттєздатного розуму (духу), Шелер вбачав відмінність людини від тварини у духовності та здатності вільно і творчо ставитися до процесів, явищ і речей довкілля. За такого підходу філософська антропологія постає як галузь метафізичних знань про походження людини, її фізичні, психічні та духовні начала й спонуки. В умовах інтенсивно зростаючого обсягу різноманітної наукової людинознавчої інформації вона покликана відновити цілісний філософський образ людини та її ставлення до самої себе і процесів навколишнього світу. Антропологічний напрям у філософії має декілька відгалужень: культурно-філософський (Ротхакер, Ландман), з опорою на версію філософії життя, розроблену Дильтеєм; біологічний (Плеснер, Телеп, Портман), що спирається на розроблене Ніцше розуміння людини як біологічно недосконалої та непридатної до повноцінного існування на основі власного волевиявлення істоти; релігійний (Генгстенберг), за яким специфіка людини полягає у "спрямованості до Бога"; педагогічний (Больнов), орієнтований на розвиток спроможності до самостійного мислення, вміння особистості визначати і постійно відтворювати власну, неповторну і нестійку міру життя. Хоча означені мислителі різняться розумінням специфіки і функцій філософської антропології, основних її категорій, законів, методів, стану та перспектив розвитку, вони усе ж постають як представники єдиного напряму в філософії, наполягаючи на поверненні до розгляду змістовних онтологічних проблем, пов'язаних з природою буття людини як цілісного суб'єкта життєвого процесу. (І. Войченко)

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПОВОРОТ в українській філософії 60-х років — зміна парадигми філософування, переорієнтація знелюдненої на той час ідеологічними спрощеннями філософської думки до проблем людини, способів її самоствердження у світі. Відбуваючись у межах загальнообов'язкової філософії марксизму-ленінізму, дана переорієнтація пов'язана з філософською розробкою низки концептів, котрі виводили за ці межі або надавали традиційній філософії гуманістичного спрямування. Вагомою підставою для звинувачень в "ревізіонізмі" стало звернення прибічників нової тенденції до принципу практичної діяльності як наріжного в осмисленні особливостей взаємозв'язку людини й світу, що засвідчувало певну спорідненість цієї тенденції з поглядами західних неомарксистів. Aнтропологічний поворот в українській філософії виявився також багато у чому співзвучним тенденціям, що утвердилися на ту пору у світовій філософії (феноменологія, "фундаментальна онтологія" Гайдеггера, філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, "раціовіталізм" Ортеги-і-Гассета та ін.). Він став також поновленням філософсько-гуманістичних, кор доцентричних тенденцій вітчизняної думки: Сковороди, Юркевича, Хвильового. Осереддям гуманістичної переорієнтації філософських досліджень став створений 1968 року відділ — тоді діалектичного матеріалізму, тепер філософської антропології — інституту філософії НАНУ, який очолював Шинкарук. Вагомі передумови антропологічного повороту пов'язані з діяльністю у Києві відомого філософа Копніна. Хоча діапазон досліджень на той час дуже звужувався рецидивами соціологічного редукціонізму, притаманного марксизмові, розпочалися плідні світоглядно-методологічні пошуки, пов'язані зі з'ясуванням культурно-історичної визначеності сутнісних ознак людини, структури цілепокладаючої діяльності, взаємодії наріжних регулятивів діяльності, а в ширшій перспективі — регулятивів людського світовідношення. Постала необхідність вивчення історичних типів світогляду, категорійної структури останнього, взаємодії світогляду та філософії як його теоретичної форми, ширше — співвідношення теоретичного, практичного та практично-духовного освоєння світу; духовного універсуму особистості, особливостей духовних почуттів (віра, надія, любов та ін.), світоглядно-культурного змісту філософських категорій. В результаті була введена у науковий обіг вилучена з ортодоксального марксизму тематика: "подвоєння" світу у свідомості (наявне та належне буття), феномен досвіду, етичні виміри практики, співвідношення предметного змісту та форми практики тощо. "Київська світоглядно-антропологічна школа" набуває популярності за межами України. 1982 року групі її представників (Булатов, Іванов, Табачковський, Шинкарук, Яценко) присуджено Державну премію України. Критичне осмислення даного теоретичного набутку здійснюється на щорічних "Філософсько-антропологічних читаннях" (з 1995 року), на читаннях пам'яті Копніна та ін.

(В. Табачковський)

АНТРОПОЛОГІЯ (від грецького ανθρωπος — людина; λογος — поняття) — наука про походження людини, утворення людських ареальних груп (рас), про типи й варіації фізичної будови людини. Антропологія обіймає, окрім природної історії людини, також етнографію та археологію. "Філософський словник" Лаланда дає визначення антропології як однієї з галузей природничих наук, яка вивчає людський вид загалом, в його особливостях та зв'язках з усім іншим у природі. Леві-Строс обстоює тезу про те, що зачинателем антропології є Руссо, який передбачив і заснував цю науку на століття раніше її офіційного визнання. У "Роздумах щодо походження нерівності" Руссо зазначає, що "світ населений народами, про котрих ми знаємо лише імена, а попри те, зважуємося розмірковувати про людство". Згадану працю можна вважати першим науковим дослідженням із загальної антропології, позаяк тут поставлено проблему взаємовідносин між природою та цивілізацією. За Клакхоном, основні тенденції антропологічної думки зосереджено на питаннях: якою була історія людства — і біологічна й культурна? Чи існують загальні принципи або "закони", що управляють цією еволюцією? Якими є природні зв'язки, якщо такі існують, між фізичними типами, мовою й звичаями людей у минулому та сьогодні? Наскільки пластичною є людина? До якої міри вона може підлягати впливові виховання або природних умов? Чому певні особистісні типи більш притаманні одним суспільствам, аніж іншим? ("Дзеркало для людини. Вступ до антропології"). З наведеного переліку зрозуміло, що антропологічна думка обіймає як низку спеціально-наукових питань, так і філософських уявлень про людину (див. Антропологія філософська). Ще 1596 р. протестантським гуманістом Гасманном видано книгу під назвою "Антропологія", де остання постає як наука про подвійну духовно-тілесну природу людини. Загалом же людинознавство з перших своїх кроків зіткнулося з надзвичайною полівалентністю свого об'єкта. І донині існує загроза редукціонізму, перебільшення значущості одних ознак людського на шкоду іншим. (Типовий вияв крайнощів у тлумаченні людини: недоврахування біологічних факторів її розвитку або навпаки — факторів соціуму, культури та довкілля.) Як самостійна наукова галузь антропологія складається з середини XIX ст.: 1850 р. у Гамбурзі засновано музей етнології; археологічний та етнологічний музей Пібоді в Гарварді, заснований 1866 р.; Королівський антропологічний інститут — у 1879 р.; Бюро американської етнології — у 1879 р.; Тейлор почав викладати антропологію в Оксфорді 1884 року. Розвиток української антропології започатковано Міклухою-Маклаєм. 3 1871 року він здійснює антропологічне вивчення корінного населення Південно-Східної Азії, Австралії, островів Тихого океану. Обстоював ідеї видової єдності й взаємної спорідненості рас людини, спільності здібностей архаїчних і сучасних народів. Вивчення українського народу, як окремої, неповторної антропологічної та етнографічної цілості здійснив на початку 1870-х років Вовк. Змушений після Емського указу залишити Україну, він засвоює антропологічні здобутки європейських учених, студіює в "Антропологічній школі" та інших наукових закладах Парижа, стає тут членом Археологічного та Історичного товариств та Товариства народних переказів. Був редактором журналу "Антропологія" (паризьке видання французькою мовою) та "Матеріалів до українсько-руської етнології", що виходив у Львові за ініціативою Франка. Підсумкову працю вченого "Студії з української етнографії та антропології" вперше видано у Празі 1928 року. (В. Табачковський)

АНТРОПОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА — методологія вивчення історичної реальності, започаткована групою "нових істориків" у Франції, об'єднавчим центром яких став журнал "Аннали", створений Блоком та Февром (у 1929 — 1938 роках — "Аннали економічної й соціальної історії"; у 1939 — 1941 pоках — "Аннали соціальної історії", "Збірники із соціальної історії"; з 1945 року — "Аннали. Економіка, суспільства, цивілізації"). Задум Блока націлено на глобальне вивчення соціальної й ментальної історії під кутом зору антропології історичної. Заперечуючи штучне розтинання людини на homo religiosus, homo oeconomicus або homo politicus, Блок вважає, що історія покликана вивчати людину в єдності усіх її соціальних виявів (суспільні відносини і трудова діяльність, форми свідомості й колективні почуття, правотворчість та фольклор тощо). Заперечуючи апріоризм в історичному пізнанні, Блок стверджує, що людина за своєю природою є "великою змінною величиною" ("Апологія історії", 1949). Повернути історичному знанню втрачений ним гуманістичний зміст закликає однодумець Блока Февр (1878 — 1956), один зі збірників праць котрого має характерну назву "За історію в усій її повноті" (1962). Капітальною для історичного пізнання він вважав проблему співвідношення особистої ініціативи індивіда та соціальної необхідності, те, які ідеї й учинки певної людини набувають значущості історичного діяння ("Доля: Мартин Лютер", 1928; "Проблема невір'я в XVI столітті: релігія Рабле", 1942 та ін.). Видатна людина — дитина свого часу і найдосконаліший виразник його культури й способів пізнавання світу, але вона не розчиняється у колективній свідомості: Рабле і Лютер — не "герої епохи", а 33 "герольди" (провісники). Февр наполягає на необхідності вкорінити людські й суспільні феномени, які вивчає історик, у природне оточення ("Земля та людська еволюція: Географічний вступ до історії", 1922). Водночас історик повинен прагнути віднайти ті інтелектуальні процедури й способи світосприймання, що властиві людям певної епохи, але не усвідомлюються ними уповні. Історик має "підслухати" мимовільні людські "обмовки", тобто уважно вивчати "словник" епохи, як і притаманні її сучасникам символічні дії, поведінку ("все причетне до людини, залежне від людини, похідне від неї, те, що засвідчує її присутність, діяльність, смаки й способи існування людини"); вивчати літературні й мистецькі свідчення, конфігурації полів і характер пейзажів, дані археології й історії техніки ("змусити промовляти німі речі"). Тим самим уможливлюється осягнення неповторних особливостей кожної цивілізації, притаманної їй системи світоспоглядання (світорозуміння та світовідчування), "потаємної" внутрішньої гомогенності культури. Не випадково антропологічно орієнтовану історію часто поіменовують "історією ментальностей" (нерефлектованих своїми носіями світоглядних настанов). (В. Табачковський)

АНТРОПОЛОГІЯ ПРАВА — вчення про людину як істоту, котра створюється правовим порядком. Розглядаючи право як універсальну "мову усуспільнення", антропологія права вивчає основні права — ті, що спочатку називалися "Божим правом", потім "природним правом", сьогодні — "правами людини". Антропологія права тісно пов'язана із загальнофілософськими уявленнями про людину, зокрема з тією обставиною, що людина, котру Аристотель вважав від природи політичною істотою, амбівалентна по відношенню до інших людей: це — не лише допомога (як вважає Аристотель), а й небезпека. Як позитивні соціальні істоти люди можуть допомагати одне одному і доповнювати одне одного; як негативні соціальні істоти вони є взаємною загрозою й джерелом протистояння. Антропологія права виходить з двох основних іпостасей людини: вона може потерпати від насилля або сама його застосовувати. Права людини, з такої точки зору, можна тлумачити як свого роду обмін одного на інше: і злочинець, винуватець насилля, всупереч своїм власним інтересам, може стати жертвою чужого насилля. Відтак, людина стоїть перед вибором: що ліпше — бути жертвою, але одночасно і злочинцем, чи ні тим, ні тим? Гоббс вважав домінуючим бажанням кожної людини те, що вона не хоче помирати від рук собі подібних. Через бажання зберегти своє "Я" виникає свого роду трансцендентальний обмін, який спирається на те, що незалежно від того, чого прагне людина, передумовою цих прагнень є життя. До останнього долучаються також інші умови людської життєдіяльності, відтак — і інші права людини, безпосередньо пов'язані з її соціальною та культурною специфікою. Поняття антропологія права обґрунтоване німецьким філософом Геффе.

АНТРОПОЛОГІЯ ФІЛОСОФСЬКА — в широкому розумінні — вчення про природу (сутність) людини; у вужчому — течія в західноєвропейській, переважно німецькій філософії, що склалася у першій половині XX ст. Антропологія філософська як спеціальна галузь започаткована працями Шелера і Плеснера (кінець 1920-х рр.). Її виникнення пов'язане з кризою класичних уявлень про людину та зі спалахом людинознавчих пошуків у кінці XIX — на початку XX ст., із здобутками біології, психології, етології, медицини та інших наук, а також з передчуванням небаченої проблематизації людського чинника у наш час. Найближчі філософські передумови антропології філософської — філософія життя Дильтея та Ніцше, ідеї Фронда, феноменологія Гуссерля, натурфілософія Дриша; вона також увібрала біопсихологічні розробки Ікскюля, Келера, потому Болька, Портмана, Бейтендейка, Лоренца. Ознакою кризового стану класичного людинознавства Шелер вважав наявність на початку XX ст. трьох різновидів уявлень: 1) греко-християнських (про Адама, Єву, творіння, рай, гріхопадіння); 2) греко-античних (самосвідомість людини вперше підноситься до поняття про особливий статус її у світі; в основі всього універсуму вбачають надлюдський розум, до котрого причетна людина — єдина з усіх істот); 3) природознавчих й генетично-психологічних уявлень (людина — достатньо пізній підсумок розвитку Землі, істота, котра різниться від попередніх форм тваринного світу тільки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які вже частково наявні раніше). Відсутність єдності між окресленими уявленнями спричинилася до спроби "на якнайширшій основі дати новий досвід філософських антропологій" (Шелер), наснажений пантеїстичним поглядом на людину як найдивовижнішу істоту, здатну трансцендувати себе, завдячуючи духові. Водночас дух розглядається як незвідний до філософської рефлексії. Антропології філософській притаманне прагнення осмислити укоріненість людини у світ та її якісну специфіку, яка розглядається у єдності органічних, душевно-емоційних, пізнавальних можливостей, культурних та соціальних імплікацій. Досліджуючи феноменологію органічних форм, Плеснер розглядає як визначальну сутнісну ознаку людини її ексцентричність: постійне хитання між необхідністю пошуків відсутньої рівноваги зі світом та намаганням усунути рівновагу, вже досягнуту в культурі й суспільному житті. За Геленом, людина відкрита світові через свою біологічну непристосованість, котра долається завдячуючи доцільній діяльності, створенню штучного середовища у вигляді культури та суспільних інститутів. Визначаючи людину як "творця й витвір культури", Ротхаккер і Ландман намагаються уникнути соціологічного редукціонізму в тлумаченні культури та людської сутності, визначаючи біопсихічні передумови моральності тощо. У руслі провідних ідей антропології філософської формувались релігійна антропологія (Хенгстенберг, Гаммер, Ранер та ін.), педагогічна антропологія (Левіт, Гелен, Ротхакер та ін.), культурна антропологія (Ландман, Ротхакер та ін.), політична антропологія (Лемберг, Фюслайн, Риффель, Кальтенбрунер, Арендт, Рикер та ін.), історична антропологія ("нові французькі історики", близькі до школи "Анналів"), лінгвістична антропологія тощо. У кінці 60-х — на початку 70-х рр. XX ст. у Мюнхені друкується фундаментальна п'ятитомна "Філософська антропологія сьогодні" (Больнов та ін.). 80-ті рр. позначено інтенсивною взаємодією антропології філософської та герменевтики (7-томне видання "Нової антропології" під редакцією Гадамера та Фогелера). Багато концепцій антропології філософської (про органічну недостатність людини, ексцентричність, сублімативність, про деструктиввість соціуму щодо природних підвалин людського буття та ін.) засвідчують її націленість на критичний перегляд класичних людинознавчих уявлень. Тяжіючи до багатьох "заперечних" (термін Шелера) посткласичних теорій людини, антропологія філософська, на відміну від них, прагне водночас зберегти неперервність новоєвропейської світоглядної традиції, смисловими віхами якої стали, зокрема, антропологічне розмірковування, з одного

Поиск по сайту: