СЛОВНИК 72 страница

Основні твори: "Регулятивна функція соціальної комунікації" (1976); "Проблема спілкування в історичному матеріалізмі" (1985); "Наукове передбачення суспільних процесів" (1990); "Суспільні відношення (соціально-філософський аналіз)" (1991); "Суспільні закони та їх дія" (1995).

ПРИНЦИП (від латинського principium — начало,основа) —

1) Першопочаток, те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки. Античні філософи прагнули віднайти принцип існування усіх речей і, зазвичай, пов'язували його із субстанцією. Від XVI-XVII століття в європейській філософії принципи почали тлумачити здебільшого як категорію теоретико-пізнавальну на основі розрізнення того, що лежить в основі дійсності, — принцип буття і того, що лежить в основі пізнання цієї дійсності, — принцип пізнання. В подальшому розуміння принцип переміщується у сферу логічного виразу пізнання; принцип стає центральним поняттям, основоположною ідеєю, що пронизує певну систему знання і субординує його. У межах теоретичного знання принцип означає вимогу розгортання самого знання у систему, де всі теоретичні положення логічно пов'язані між собою і випливають певним чином одне з одного. Будь-яка теоретична система знання ґрунтується на принципах, пов'язаних між собою. 2) Внутрішні переконання людини, ті практичні, моральні й теоретичні засади, якими вона керується в житті, в різноманітних сферах діяльності.

ПРИНЦИП ЄДНОСТІ МИСЛЕННЯ І БУТТЯ — один з основних принципів філософії, оскільки мислення і буття — найбільш загальні протилежності, які існують у світі. Має декілька аспектів.

1) Генетична єдність мислення і буття є проблемою, на яку існують різні відповіді. Матеріалізм вважає буття первинним, мислення — вторинним за походженням, ідеалізм — навпаки, буття виводить з мислення, ідеї тощо. Третя точка зору полягає в тому, що обидва існують завжди і розвиваються одночасно як одне ціле. Такою є точка зору Шеллінга, Шардена та інших.

2) Гносеологічний аспект принципу полягає у пізнаваності буття за допомогою мислення. Їй протистоїть агностицизм і скептицизм. Мислення і буття знаходяться нібито в різних місцях: перше в нас, друге поза нами (нашим мисленням і свідомістю взагалі). Але при такій їх розбіжності різні мислителі по-різному оцінюють можливості людського мислення. Підставою для агностицизму і скептицизму є положення, висунуте Декартом і розвинуте Кантом: за допомогою одного мислення, без почуттів, неможливо довести буття будь-якої речі чи істоти.

3) Протистояння мислення і буття — це прояв протистояння людини навколишньому світові: вона підноситься над ним, відноситься до нього іззовні, бо не визнає безпосередньо існуючого, а змінює його і створює нову дійсність. Людина внаслідок цього не помічає, що її мислення є серцевиною світу, бо воно є внутрішнім у людині, а сама вона є внутрішнім у природі, її концентрація і ядро — мікрокосм. Мислення таким чином і зовнішнє щодо природи і внутрішнє в ній. Із зовнішнім буттям мислення пов'язане опосередковано, через органи почуття; з внутрішнім буттям, властивістю якого воно є, — безпосередньо: воно "розлите" по ньому. Тому зміст дійсності може входити в нього і ззовні і з середини. Проявом останнього є апріорне в нашому мисленні, вроджені зародки категоріальних та інших форм, які виявила генетична психологія і які розвиваються під впливом діяльності і спілкування.

4) Близькою до цієї точки зору була позиція Гегеля. Тотожність мислення і буття — принцип його логіки — означає, що мислення знаходиться в середині, в серцевині буття і тому існує у подвійному вигляді: як усвідомлене в людині і несвідоме в навколишньому світі. Сама єдність при цьому теж має два значення: оскільки людське мислення вбирає властивості зовнішнього світу, ідеалізує і узагальнює їх, виникає єдність мислення і буття на боці мислення, в самому мисленні. Оскільки ж визнається його існування поза людиною, воно тотожне буттю на боці останнього. В процесі пізнання така тотожність є не статичним фактом, а поступовим збігом суб'єктивного мислення і змісту буття: послідовність категорій спрямована від абстрактних і поверхових до більш конкретних і глибоких, в своїй сукупності вичерпує категоріальні визначеності світу і переводить їх у систему форм мислення (дивись Діалектична логіка). (М. Булатов)

ПРИНЦИПОВА КООРДИНАЦІЯ — одне з основних положень вчення Авенаріуса про співвідносний зв'язок, нерозривну єдність "Я" і "не Я", "Я" і середовища, тобто суб'єкта і об'єкта; адже їх ми завжди знаходимо разом. "Я" називається центральним членом координації, середовище — протичленом. Дане положення — варіація "закону свідомості" Фіхте: "Без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта". В свою чергу, це частковий випадок загального принципу діалектики: протилежності невіддільні одна від одної; без позитивного не існує негативного, без єдності — множини, без явища —сутності, без суб'єкта — об'єкта і так далі. Наведений закон має два тлумачення: матеріалістичне та ідеалістичне. З точки зору матеріалізму, об'єкт — це фрагмент дійсності, або річ, на яку спрямована пізнавальна або практична діяльність, а носієм її є суб'єкт. Якщо діяльність зникає, річ перестає бути об'єктом, але не зникає взагалі, а стає річчю в собі. Остання й відмежовує матеріалізм від ідеалізму. Ідеалізм вважає, що суб'єкт породжує не лише визначення об'єкта-речі як такої, що сприймає діяльність, а й увесь його зміст та склад, його субстанцію. Тому тут і саме протистояння об'єкта і суб'єкта породжується останнім. "Закон свідомості" Фіхте чи Авенаріуса без визнання речі в собі (яка може існувати поза свідомістю) є основним принципом суб'єктивно-ідеалістичної діалектики. (М. Булатов)

ПРИНЦИП УНІВЕРСАЛІЗАЦІЇ — уперше введений Кантом як принцип, що визначає виправданість моральної норми у відповідності до того, наскільки вона може претендувати на всезагальність. Відповідно до цього Кант формулює категоричний імператив: "Чини так, щоб максима (правило), якою керується твоя воля, могла б стати принципом загального законодавства" (тобто була визнана моральною усіма). В сучасній філософії моралі (Геєр, Зінгер) принцип універсалізації поширюється не лише на правила дії, а й на самі дії, визначаючи їх легітимність: не слід чинити дії, всезагальне здійснення яких має негативні наслідки. Відтак цей принцип застосовується не тільки до максим чи норм, а й безпосередньо узагальнює саму діяльність. Принцип універсалізації відіграє важливу роль і в комунікативній філософії. Поєднуючи телеологічний та деонтологічний виміри етики, Габермас наступним чином формулює загальнозначущість норми: "Кожна значуща норма повинна відповідати умові, що наслідки та побічні наслідки, котрі згодом виникатимуть із її всезагального застосування при задоволенні інтересів кожного індивіда, можуть бути без примусу прийняті усіма учасниками". Бьолер конкретизує цей принцип: лише ті норми, практика, проекти можуть визнаватися легітимними, які (за умови знання їхніх наслідків та побічних наслідків) могли б бути без примусу визнані в процесі аргументації усіма можливими учасниками дискурсу. Принцип універсалізації поширюється і на інші інтенції людини —легітимацію проектів, програм, наукових досліджень тощо, які можуть мати негативний вплив на життєвий світ людини. (А.Єрмоленко)

ПРИРОДА — гранично абстрактне поняття, що позначає все суще, об'єктивну матеріальну реальність у всій багатоманітності форм її виявів; характеризується універсальністю й самодостатністю. Поняття природа є багатозначним. Обсяг його значень можна класифікувати наступним чином. 1) Зовнішня об'єктивна реальність, синонім понять "матерія", "Всесвіт", "універсум". У цьому варіанті поняття природи сформулювалося в Стародавній Греції. На його позначення в античній філософії вживався термін "фюсис". Античні натурфілософи (досократики) розглядали природу як Космос з його безконечним переплетінням зв'язків та взаємодій, віковічним взаємопереходом якостей, станів та стихій.

2) Континуум умов існування людини та суспільства — природне середовище, географічне середовище; унікальне вмістилище людської культури; загалом усе те, що протистоїть людині і з чим вона стикається у процесі своєї життєдіяльності. В цьому аспекті природа тлумачиться в широкому діапазоні, межовими значеннями якого є:

а) інертне утворення, яке вимагає приборкання, установлення над ним влади людини (що "вийшла з природи") і протистоїть їй як ворожа стихія;

б) недосяжний для соціальних утворень ідеал гармонії й мудрості.

3) Об'єкт людського пізнання (природознавства). Історично склалося так, що в процесі виокремлення наук про природу з синкретичного комплексу знань, що формувався в Античності, відбувалось і подрібнення цілісної картини світу на окремі її фрагменти (фізичний, біологічний щаблі, природа неорганічна, органічна та інше). Створився чіткий стиль наукового мислення, якому були властиві точність та однозначність формулювань, об'єктивістська інтенція на осмислення природи "такою, якою вона є" незалежно від емоцій, потреб і сподівань дослідника. Більшість напрямів сучасного природознавства зберегли багато у чому класичну методу "допитувати природу", препарувати її (як під час експериментів, так і концептуально), а не дослухатися до неї. Проте об'єктивізм, аналітичність, чітка позиція в системі класифікації наук — усі ці безсумнівні досягнення класичного природознавства помітно втрачають свою вагу. Дослідження нерівноважних комплексних систем (у тому числі й екологічних) висувають на перший план такі засоби та риси наукового аналізу, як статистичність, нелінійність, варіабельність, полісемантичність, режим співіснування альтернативних наукових теорій. Природа в сучасній системі природознавства отримує тлумачення цілісного оточення із залученням соціально-культурних компонентів.

4) Внутрішня закономірність (незрідка природжена властивість) природних речей та явищ, а також феноменів соціальної дійсності — природа світла, природа капіталу, природа людини та інше. (М. Кисельов)

ПРИРОДА ЛЮДИНИ — сталі, незмінні риси, спільні задатки й властивості, котрі репрезентують особливості людини як живої істоти і притаманні їй в усі часи незалежно від біологічної еволюції та історичного процесу. Людинознавчі уявлення здебільшого тяжіють до двох альтернативних поглядів на природу людини: як на повноту доброчесності й істини, втраченої на шляхах історичної еволюції, або як на піддатливий "сирий матеріал", що йому надає форми лише культура й історія. Консерватизм використовував ідею людської природи для протидії соціальним змінам, прогресизм схилявся до висновку, що будь-які зміни в людині можливі лише через відсутність природи людини (Морен). Заперечують природу людини також представники антропологічного релятивізму, соціоцентризму, нерідко — релігійні філософи. (В. Табачковський)

ПРИРОДНЕ Й ШТУЧНЕ — опозиції, що характерні для змісту і наслідків свідомої цілеспрямованої діяльності людини в природі. Природним називають усе, що виникло, існує, змінюється без втручання людини, що не детерміноване людською діяльністю. Природне у цьому сенсі визначало довкілля людини, допоки суспільне природокористування не набувало універсального й глобального характеру, тобто утримувалося в межах так званого традиційного способу господарювання. За сучасних умов природне в досить широких, хоча і не абсолютних межах, виявляється неминуче втягнутим у сферу людської діяльності, а то й детермінується нею. Друга опозиція — штучне — стосується усього того, що є результатом пізнавально-творчої діяльності людини та матеріалізації її здобутків (наприклад, техніка), того, що становить людський витвір, предмет належності і продукування культури. З одного боку, зростання маси штучного в довкіллі є показником рівня розвитку цивілізації (у розумінні зростання людської могутності в природі). З другого боку, зміна в процесі вселюдського поступу пропорцій між природним і штучним (масив другого швидко зростає, тоді як царина незайманої природи неухильно скорочується) набирає загрозливого характеру через підпорядкування природного штучному, що виявляється, зокрема, у зростанні темпів та обсягу забруднення екологічного середовища існування людства. Показником серйозності окресленої ситуації є подальше поглиблення екологічної кризи та деградації природного довкілля, виникнення непередбачуваних катастроф тощо. (Ф. Канак)

ПРИРОДНЕ (природжене) ПРАВО — сукупність загальнообов'язкових правил (норм) поведінки, дотримання яких забезпечує рівність можливостей існування та розвитку кожної людини у суспільстві. Своїми витоками концепція природного права сягає давньогрецької філософії, коли при розгляді проблем існування суспільного устрою та суспільної моралі мислителі зіткнулися з дилемою: чи політичні ідеали та мораль універсальні, загальнозначимі чи вони мають відносний характер? Були запропоновані дві протилежні, взаємовиключні концепції:

1) право та мораль мають абсолютний, універсальний характер через природне ("природжене"), або божественне, походження — концепція природного права;

2) мораль та право обумовлені специфічними реаліями суспільства —політичними, економічними, історичними, а тому мають відносний характер — концепція так званого позитивного, або світського права. Концепція природного права започаткована у вченні Платона про ідеальну державу, в якій право та мораль мають універсальну, або абсолютну, природу, оскільки ґрунтуються на ідеї добра, або блага, яка знаходить втілення в невизначено-множинних варіантах земного буття. На відміну від Платона, софісти (Фрасимах, Горгій, Протагор) вважали мораль та право породженими суспільством,а тому відносними і настільки ж багатоманітними, як судження про смаки. Аристотель займав помірковану позицію у питанні про природу права, вважаючи етичні та правові концепції практичними дисциплінами, мета яких полягає у формуванні раціональних соціальних взаємодій, які дозволяють людині брати участь у суспільному житті згідно з власними здібностями, нахилами та уподобаннями. Концепція природного права відігравала велику роль в культурі Нового часу та епохи Просвітництва (Монтеск'є, Вольтер, Гольбах) для захисту ідеї рівності всіх громадян у суспільстві та їхніх прав на економічні, політичні, релігійні свободи. Вершиною концепції природного права та її трансформацією є категоричний імператив Канта, під яким розуміється деяке безумовне моральне веління, яке вимагає від людини неухильно слідувати моральному приписові: "поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли стати принципами загального законодавства". Гегель категорично виступив проти теорії природного права в поясненні природи держави та відносин людей у суспільстві, критикуючи етичну та правову концепцію Канта за формалізм та позаісторичність. За Гегелем, правові та етичні категорії вкорінені у суспільному житті. Сучасні правові теорії долають різке розмежування концепцій природного права та позитивного, світського права. Звернення до концепції природного права дозволяє уникнути релятивізму та скептицизму, які виникають в разі відмови від неї. Ідея позитивного, або світського, права дозволяє позбавитися догматизму, коли постулюється універсальний правовий закон без урахування його зв'язку з конкретними умовами (за висловом Монтеск'є, "дух законів" завжди спирається на взаємозв'язок природного права та соціального середовища, що спричиняє відповідні формулювання універсального закону). У сучасному праві розрізняють природне право людини, природне право сім'ї, природне право нації, які мають бути загальними та рівними для всіх суб'єктів. Природне право людини — це певні можливості (фізичні, економічні, політичні, культурні, особистісні), які забезпечують гідне існування людини як фізичної, культурної, політичної істоти та її збереження і розвиток як особистості, індивідуальності з власним психо-емоційним сприйняттям світу. (Л. Озадовська)

ПРИСВОЄННЯ — соціальна форма, яка фіксує стан освоєння людьми реальності та оволодіння нею шляхом перетворення її елементів у предмет належності відповідному суб'єктові життєдіяльності як об'єктові його волі. У присвоєнні відбувається поєднання індивідуальної діяльності людей з предметами їх суспільності, перетворення нічийного у "своє", "моє", "твоє", "наше", "ваше" і так далі, внаслідок чого соціальна реальність фрагментується на світ "свого" і світ "чужого". Фрагментування соціальної реальності відбувається через виокремлення та розмежування її частин, позначених іменем або символом даного суб'єкта, якому ці частини належать. У присвоєнні обов'язково фіксуються ознаки "свого" і не обов'язково "власного", оскільки світ "свого" значно ширший світу "власного" (дивись Привласнення). Присвоєння має універсальний характер та специфічні особливості — в залежності від тієї чи тієї форми життєдіяльності людей. У соціальному аспекті присвоїти річ означає оволодіти нею, підпорядкувати її суб'єктові з метою використання як певного засобу досягнення його цілей. У процесі присвоєння суб'єкт включає річ у контекст власної соціальності та життєвого досвіду, де вона стає елементом буденності та плинності життя, звичок, традицій та виконує функціональні навантаження відповідно до прийнятих суб'єктом соціальних доктрин. Завдяки присвоєнню потреби, інтереси, цілі й цінності людських індивідів, суспільних груп, спільнот сповнюються соціальним змістом. Зрештою, присвоєння виступає чинником узагальнення й універсалізації, котрий інтегрує світ свого у цілісну відкриту систему. (В. Коцюбинський)

ПРИЧЕПІЙ Євген Миколайович (1939, село Шарапанівка Вінницької області) — український філософ. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1963). У 1985 році захистив докторську дисертацію, професор (1987). У 1968-1973 роках — співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, від 1990 року — завідуючий кафедрою КТІЛП (нині — Київський державний університет технологій та дизайну). Голова Феноменологічного товариства України (1998).

Основні твори: "Феноменологічна теорія свідомості Е. Гуссерля" (1971); "Філософія як форма суспільної свідомості" (1981); "Буржуазна соціологія знання: Критика методологічних принципів" (1983); "Філософія: Посібник", у співавторстві (2001).

ПРИЧИННІСТЬ, каузальність (від латинського сausa — причина) — один із моментів універсального зв'язку предметів і явищ світу, який полягає в утворенні або породженні одними предметами і явищами — причинами — інших — наслідків. В античній філософії вчення про причинність мало філософсько-світоглядний характер, бо стародавні мислителі шукали начала буття. Аристотель вважав, що причинність і начало — одне й те саме; узагальнивши те, що до нього спочатку виділили матеріальну причину (Фалес, Анаксимен та інші), потім рушійну (нус — Анаксагор, ворожнеча і дружба — Емпедокл), формальні причини розглядали прибічники вчення про ідеї, а цільова належним чином ніким не була сформульована. Аристотель узагальнив попередні дослідження і чітко виділив чотири види причин: матерія, форма, джерело руху, мета. Структуру причинності Аристотель відкрив, аналізуючи процеси праці — скульптуру, будівельне мистецтво. Оскільки людина бачить світ крізь призму діяльності, Аристотель переносить її структуру на весь світ. Рушійною силою у нього був першодвигун, цільовою — ентелехія і так далі. Аристотелівське вчення панувало до Нового часу. Бекон розчленовує дану класифікацію на дві групи: фізика вивчає діючу причину і матерію, метафізика — кінцеву і формальну. Мету як причину він бачив лише в діяльності людини. Ще більш радикальним був Декорт, який відкинув і матеріальну причинність, залишивши тільки рух як предмет фізики. Відтоді дослідження причинності пішло двома шляхами: природознавства і людинознавства. На першому шляху були відкриті динамічні та статистичні закони і причинні зв'язки, генетичні — в живих організмах. Але найбільш важливим виявився той вид спричинення, який являє собою діяльність, бо людство живе нею. Цілі та їх реалізацію вивчали переважно в філософії історії. Віко, Фіхте, Шеллінг відкрили суттєву закономірність — неспівпадання цілей і результатів діяльності. Ці мислителі, а потім Гегель дану закономірність пояснювали тим, що окрема дія підпорядкована розумній силі, яка визначає внутрішній план історії (Бог, світовий розум) і модифікується нею. В подальшому неспівпадання виявилося наслідком всебічного переплетіння і, отже, трансформації одиничних цілей і дій. Зазначені філософи наголошували, що наслідки дій звичайно небажані, а то й протилежні задумам. Таке їх співвідношення разюче підтвердилося уже в реальній історії, насамперед в революціях Нового часу, особливо в соціалістичних революціях XX століття. А в другій половині XX століття воно було усвідомлене у найбільш загальному вигляді — як сукупність глобальних проблем, породжених діяльністю людства, але ніким не бажаних і не передбачуваних. Це найбільш фундаментальна відома людині структура причинення, вона залучає до себе або спирається на ті, що вивчає природознавство, і надає їм філософсько-антропологічного змісту.

(М. Булатов)

ПРІЦАК Омелян Йосипович (1919, Самбірщина, Галичина) — американський (українського походження) вчений-історіософ, сходознавець. Один із фундаторів Гарвардського інституту українознавчих студій і його директор у 1973-1991 роках. Організатор і перший директор інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАНУ; головний редактор відновленого ним у 1993 році часопису "Східнийсвіт". Від 1990 року — іноземний член НАНУ. Лауреат Премії Національної Академії наук ім. А.Ю. Кримського (1990) за видатні наукові здобутки в орієнталістиці та Державної премії України (1993). Автор понад 900 різнопланових за своїм характером і змістом наукових праць. Одна з центральних, у сфері творчих зацікавлень дослідника, — проблема походження Русі. У фундаментальній монографії, присвяченій цій проблемі, походження Русі пов'язується з діяльністю міжнародної торговельної корпорації, що первісно складалася з кельтських рутенів (русів), франків і фризійців. Увійшовши в співпрацю зі скандинавами і хозарами, вони й поклали початок державному утворенню Русі, яке локалізується дослідником у верхів'ях Волги. Чимало наукових праць Пріцака присвячено формуванню степових імперій середньовічного світу, зокрема першої ісламсько-тюркської держави Караханідів у Середній Азії, історії кочових народів — гунів, аварів, печенігів, половців тощо. У колі зору Пріцака — також взаємини козацької України зі Сходом. Зокрема, він детально розглянув угоди Пилипа Орлика з Туреччиною, що дало йому змогу глибше осягнути правові засади першої української Конституції 1710 року. Пріцак є також великим знавцем історіософії Грушевського та творчої спадщини А. Кримського.

Основні твори: "Рід Скоропадських історично-генеалогічна студія" (1938); "Українська культура: Загальна характеристика і основні складники". У 3 частинах, у співавторстві (1949); "Походження Русі.Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг)" (1981); "Історіософія та історіографія Михайла Грушевського" (1991); "Шевченко — пророк: Світи Тараса Шевченка" (1991); "Агатангел Кримський і його історія Туреччини" (1996).

ПРОБЛЕМА (від грецького προβλήμα — задача, утруднення) — клас завдань, що потребують практичного розв'язання в нестандартних умовах, чи евристична ситуація, яка пов'язана з неоднозначністю,можливістю альтернативних рішень. Зокрема, при розв'язанні проблеми може не бути попередньо заданого методу, його знаходять у процесі роботи. Для наукової проблеми характерне усвідомлення суперечності між знанням і дійсністю або суперечності в самому знанні. Коли знання виявляється несумісним саме із собою, проблема набуває форми антиномій і парадоксів. Вирішення наукової проблеми не просто розширює сферу знання, а й поглиблює його розуміння. Звідси випливає значущість проблемного навчання для формування світоглядної культури.

ПРОВІДЕНЦІАЛІЗМ (від латинського providentia — передбачення, провидіння) — релігійно-філософська концепція історії як промислу Божого. Згідно з провіденціалізмом, особистісні події й історія в цілому мають своїм творильним началом надприродне й свідчать про присутність Бога в світі. Вперше ідеї провіденціалізму у систематизованому вигляді були викладені Августином Блаженним у праці "Про Град Божий". Релігійно-філософській думці України не притаманні ідеї жорсткого й послідовного провіденціалізму. Такі її представники, як Копистенський, Петро Могила та інші, розвивали думку, згідно з якою Бог покладає вибір вчинків на власну волю особи, але цей вибір, вважалося, буде тим дієвішим, чим глибше людина зречеться власної волі й чим сильніше в ній говоритиме воля Божа. У творах Сковороди тісно переплелися ідеї вищості Божої волі та важливості індивідуальної вольової напруги, що спрямована на знищення у самій людині "злої", "мучительної" волі та сприяння волі "добрій", "чистій", "праведній".

(Б. Лобовик)

ПРОГНОЗУВАННЯ — аналіз та наукове передбачення майбутніх станів і тенденцій розвитку соціальних чи природних явищ, обґрунтована інформація про якісні і кількісні характеристики процесів, що передбачаються. Результатом прогнозування є прогноз — знання про майбутнє і можливі варіанти розгортання сьогочасних тенденцій. Процедури та закономірності прогнозування досліджує прогностика. Засобами розробки є екстраполяція, моделювання, експертні оцінки, мислений експеримент та обчислювальні випробування варіантів на комп'ютерній основі. До пріоритетних предметних галузей прогнозування належать глобальні проблеми, тенденції соціально-економічного поступу, розвиток світових політичних подій, міжнаціональних стосунків тощо. Найефективнішим за наслідками є застосування прогнозів у науково-технічній сфері. Точність прогнозування сягає приблизно п'яти років; потому пролягає зона імовірнісних, наближених передбачень і висновків.

ПРОГРЕС/РЕГРЕС суспільний (від латинського progressus — рух уперед, розвиток; regressus — зворотний рух,повернення,відступ) — якісні характеристики соціального процесу, які виходять з того, що внаслідок розвитку (змін, інновацій, мутацій тощо) соціальний суб'єкт може переходити від нижчих форм свого існування до вищих, більш досконалих (прогрес, поліпшення, поступ), або ж, навпаки, втрачати набуті якості і переходити до більш примітивних форм суспільної організації (регрес, занепад, деградація). Циклічна концепція соціального часу (колообіг, круговорот) поєднувала ідею Прогресу/Регресу у первинному синкрезисі та обстоювала думку про неодмінну деградацію і занепад усього, що колись народжується, сягає розквіту і повертається до свого першопочатку. Ідея прогресу (включно із розумінням прогресу як мети розвитку) стає принципово можливою в межах лінійної концепції історичного часу, коли різні виміри часу набувають нових ціннісних тлумачень (якщо для традиційного суспільства минуле є безперечним взірцем і "матрицею" для репродукції усталеного досвіду, то для суспільств Модерну "моментом істини" стає сучасність і осучаснення, прогресування усіх вимірів існування соціуму, а метою, проективним взірцем — майбутнє). Визнання самої можливості прогресу залежить від запропонованих критеріїв. Якщо застосувати критерії технологічного (наприклад, кількість енергії, що виробляється), комунікаційного (швидкість отримання і передачі одиниць інформації, кількість учасників полілогу та інше) чи суто гуманітарного (очікувана тривалість життя, показники народжуваності та інше) штибу, то існування прогресу не викликає сумнівів. З іншого боку, є підстави припустити, що жодна з прогресивних тенденцій у людському суспільстві не є усталеною і довічно вкоріненою. Можна констатувати прогресивні зміни, притаманні окремим елементам або підсистемам суспільства й водночас ставити під сумнів можливість прогресу на рівні соціуму як системи в цілому. До вироблених соціальною філософією та соціологією усталених критеріїв прогресу, які наразі можуть використовуватись у стратегіях забезпечення прогресу і блокування тенденцій регресу, належать подальші ускладнення морфології соціуму, вдосконалення соціальних відносин, вироблення і впровадження гнучких і гуманних форм соціального устрою, які дозволяють забезпечити більшу соціальну захищеність і приватність існування людини, гарантувати її безпеку і соціальний захист. Будь-які прояви і ознаки прогресу можуть бути потрактовані і як симптоми регресу. На противагу просвітницьким концепціям Прогрес/Регрес, які одномірно тлумачили сутність прогресу (Тюрго, Кондорсе та інші) й однозначно протиставляли його регресу, сучасне розуміння Прогрес/Регрес виходить із набагато складнішого та багатомірного взаємозв'язку, що характеризує Прогрес/Регрес. Сучасне філософське і наукове світорозуміння починає включати у прогрес ціну втрат, а іноді й жертв, які змушене зазнавати суспільство задля досягнення прогресу в тих чи тих сферах. Суспільство як глобальна цілісність демонструє поки що нездатність гармонізувати свій розвиток таким чином, аби досягнення прогресу одними країнами могло б спричинити позитивні впливи на інші. Зазвичай соціальний прогрес досягається через використання асиметрії і різкої нерівномірності розвитку — в обмеженій локально соціокультурній зоні, де складаються для цього сприятливі умови, в авангардних зонах прогресу, в яких досягаються гранично можливі показники креативності, продуктивності й ефективності. Ці показники стають своєрідним "еталоном прогресу" для периферії. Відбувається дифузія прогресу, запозичення й адаптація його досягнень іншими народами. Але подібна модель поширення прогресу не може вважатися прийнятною для розуміння явищ морального прогресу, гуманізації цивілізаційного поступу. В межах прогресистської філософії можна розрізняти органічний еволюціонізм (згідно з яким прогрес відбувається поступово й закономірно і не потребує зовнішнього втручання задля свого забезпечення) та перфекціонізм різних ступенів і ґатунків (намагання вдосконалити суспільство шляхом реформ чи революцій, привести його у стан відповідності до тих чи інших умоглядних ідеалів). (В. Заблоцький)

Поиск по сайту: