СЛОВНИК 7 страница

БАКУНІН, Михайло Олександрович (1814, Новоторзький повіт Тверської губернії — 1876) — російський філософ, теоретик анархізму, один із засновників народництва. Формування філософського світогляду Бакуніна розпочалося із зацікавлення в середині 30-х років німецькою класичною філософією, особливо Фіхте і Гегеля. Проповідницька і перекладацька діяльність Бакуніна сприяла популяризації ідей німецької класичної філософії в Росії, але його розуміння їх було здебільшого поверховим. Вивчення німецької філософії Бакунін продовжив у Берлінському університеті (1840 — 1842), де слухав лекції Шеллінга. Під впливом негативного враження від німецької дійсності, невдоволеності формалізмом німецької метафізики та завдяки власній бурхливій енергії і прагненню до практичної діяльності Бакунін залишив філософію і поринув у політику. Активна революційна діяльність трансформувала світогляд Бакуніна у напрямі антропологічного матеріалізму і войовничого атеїзму. В середині 60-х років XIX ст. Бакунін виступив як теоретик анархізму. Підґрунтям анархістського вчення Бакуніна була ідея негайної руйнації держави як форми авторитарно-деспотичного правління і встановлення суспільного самоврядування на основі вільної федерації індивідів, спільнот і націй. Засобом створення нового суспільства Бакунін вважав революцію, спричинену "народним інстинктом, який ніколи не помиляється". З позицій анархізму Бакунін вступив у непримиренну суперечку з теорією "державного соціалізму", тому він став мішенню для критики з боку Маркса і його послідовників. Накреслена Бакуніним програма революційного руху вплинула на формування ідеології російського народництва.

Основні твори: "Держава і анархія" (1873); "Бог і держава" (1882).

БАПТИЗМ (від грецького Βάπτισμα — занурюю, хрещу) — один із напрямів протестантизму, що зародився в Англії на початку XVII ст. Послідовники баптизму прагнуть відродити християнство апостольського часу (віровчення, традиції, обряди), зокрема обряд хрещення, який, на їх думку, із конкретних причин був спотвореним. Обряд хрещення виконується над людиною, що має "свідому віру", через повне занурення її у воду. Нині існує щонайменше 27 течій баптизму. Більшість сучасних послідовників баптизму не стверджують думку про безпосередній зв'язок їх церкви з первісною апостольською церквою.

БАРАНОВИЧ, Лазар (1620, Білорусія — 1693) — український церковний і громадський діяч, письменник і мислитель. Освіту здобув у КМА, у цьому ж закладі ряд років викладав поетику й риторику. У 1650 р. був призначений ректором академії, а від 1657 р. — Чернігівський архієпископ. Прихильник активного життя ченців та участі церкви в громадських справах, а також підпорядкованості української церкви Константинопольському патріархові. Організував Чернігівську колегію з латинською мовою викладання (1674), друкарню, де було видано біля 50 книг церковнослов'янською, латинською, й польською мовами. Серед них і його власні твори. Баранович — автор численних проповідей, орієнтованих на освіченого слухача, а також віршів, панегіриків, полемічних творів. За філософськими поглядами Баранович — типовий представник Києво-Могилянської філософської школи, який у межах барокової схоластики поєднав елементи античних, патристичних, ренесансних, реформаційних вчень у їх українській рецепції. Ідеалом досконалої людини вважав таку, що завдяки вірі й освіті із "зовнішньої", грішної, перетворилася на духовну, "внутрішню", людину. Можливість гармонізації суспільних відносин і оновлення суспільства пов'язував із "перехрещенням" народу, під яким розумів масове освітнє і моральне вдосконалення. Таке досконале суспільство, на думку Барановича, мав очолювати ідеальний державний діяч — "філософ на троні".

Основні твори: "Меч духовний" (1666); "Лютня Аполлонова" (1671); "Труби словес проповідних на дні нарочиті" (1674); "Тріодіон" (1685).

БАРОКО (від італійської barocco — вибагливий, химерний) — творчо синтетичний напрям європейської культури, що виник між епохами Ренесансу та Просвітництва і характеризується тяжінням до збуреного світозображення, заглибленим баченням конфліктності і парадоксальності буття, драматичним розкриттям життя як арени дії антагоністичних сил, граничною динамізацією та символізацією реальності. З'явившись в Італії у XVI ст., бароко набуває різноманітної, іноді протилежної орієнтації у різних регіонах. У католицьких країнах Європи бароко пов'язується з контрреформацією та придворним, аристократичним мистецтвом, із його схильністю до маньєризму та алегоричної символіки. У протестантських країнах та слов'янському світі бароко, співіснуючи з "високим стилем" елітарної культури, виявляє патріотичні тенденції, спирається у своїх витоках на лютеранські спільноти або православні братства та козацькі кола, живиться духом національних рухів, оспівує новий тип героя, що відповідає всестановості цих рухів, використовує процеси фольклоризації мистецьких жанрів та (деінде) десакралізації культури. Розвиток бароко в Україні збігається з часом існування Гетьманської держави, дух якої виявляється в уславленні військових подвигів, лицарських чеснот, святої жертви, звершень духу, перемоги життя над смертю. Відповідно, проблематика ілюзорності буття, його трагічності, що притаманна бароко, в українській культурі зміщується у бік героїко-стоїчної тематики, типізації протистояння силам небуття і навіть загрози пекла. Героїчним символом барокової епохи в Україні стає образ воїна-вершника, а означенням буття — образ саду як символу "квітучого світу" та його мудрості. Інтенсивно розвивається в цей час гімнографія, музичне потвердження урочистих подій. Розвиток бароко виявляється чутливим до національних умов різних європейських країн. Відповідно до національних особливостей можна констатувати віртуозність та гедоністичність італійського бароко, драматизм іспанського, містицизм німецького, романтизм французького, метафізичність англійського і, нарешті, героїко-стоїчний дух українського бароко. Проте в Україні бароко не було "чистим" стилем, або чітко визначеним культурним напрямом. За концепцією Чижевського, воно було культурним виразом цілої епохи. (С. Кримський)

БАРТ, Карл (1886, Базель — 1968) — швейцарський протестантський теолог, засновник діалектичної теології. Від 1921 р. — професор у Геттингені, потім у Мюнстері та Бонні. У 1935 р. емігрував у Швейцарію, викладав у Базельському університеті. У першій великій праці "Послання до римлян (коментарі до послання апостола Павла до римлян)" (1919) Барт перетлумачує ідеї К'єркегора про неспівмірність Богового та людського, наголошуючи, що витоки віри тільки у Богові, який сам породжує цю віру через одкровення, а тому підґрунтя віри треба шукати у ній самій. Бог — поза розумом, неспівмірний із людиною і не пізнається нею. Між людиною та Богом прірва. Не існує контакту ані через почуття, ані через релігійні переживання, ані через історичне знання, до якого звертається католицький релігійний раціоналізм. Тільки сам Бог через Христа та його пророків може явити себе людині. З концепції Барта випливає розуміння християнської антропології як христології. Людина є лише у тій мірі людиною, в якій вона бере участь у людському бутті Христа.

Основні твори: "Послання до римлян" (1919); "Слово Бога і слово людини" (1928); "Ансельм" (1931) та ін.

БАРТ, Ролан (1915, Шербур — 1980) — французький літературознавець. Один із засновників Центру з вивчення масових комунікацій (1960), керівник кафедри літературної семіології у Колеж де Франс (від 1977 р.). Семіологічний проект Барта (50-ті рр. XX ст.) полягав у тлумаченні історії літературної політики буржуазії, виходячи з історичної підоснови ставлення літературних виробників до засобів праці та її продуктів (наприклад, до мови). У 60 — 70-ті рр. XX ст. Барт дедалі більше зосереджується на науковій семіотиці, відмовляється від марксистського радикалізму й безпосередньо виходить на проблематику тексту та письма як аналогів соціальної революції (під письмом тут розуміється реальність, нередукована до інтенцій автора тексту). Барту властива двоїстість, що пронизує більшість його творів: з одного боку, революція в письмі тлумачиться як щось "цілковите", в собі завершене, що не потребує нічого зовнішнього; з іншого боку, визнається, хоча і дедалі рідше, що розмежування в мові тісно пов'язане із соціальним розмежуванням і що без "дійсної універсальності" створення абсолютно революційної літературної мови є фікцією. Погляди Барта вплинули на філософів та мислителів, близьких до структуралізму.

Основні твори: "Ампір знаків" (1970); "Сад, Фур'є, Лойола" (1971) та ін.

БАТИЩЕВ, Генріх Степанович (1932, Казань — 1990) — російський філософ. Закінчив філософський факультет Московського державного університету. У 1962 — 1990 роках — співробітник інституту філософії АН СРСР. Доктор філософських наук (1989). Основні галузі досліджень — теорія діалектики, філософська антропологія, філософія спілкування. Автор оригінальної концепції "глибинного спілкування", "неперіодизаційної" типології соціальних зв'язків, низки новаторських ідей у царині теорії виховання. Критик антропоцентризму.

Основні твори: "Протиріччя як категорія діалектичної логіки" (1963); "Діяльнісна сутність людини як філософський принцип", у співавторстві (1969); "Вступ до діалектики творчості" (1997).

БАТЬКІВЩИНА — історично усталена сфера буття людської спільноти; місце народження людини (або походження народу) як носія певних культуротворчих, духовно-моральних потенцій. Історична, культурна, національна й особистісна значущість поняття "Батьківщина" відбиває глибинний зв'язок суб'єктивних інтенцій, свідомості й духовності людини з відповідним природним і культурним середовищем. Проте цей зв'язок стосується не німотних "уз крові", що символізують екологічну спільність походження, а внутрішніх, суб'єктивних актів визнання і любові, котрі втілюють людську потребу в онтологічному оперті власного існування. Розрізняють поняття "велика" і "мала" Батьківщина. Перше визначає онтологічну вкоріненість людини в контексті уявлень про державну або національну єдність; друге фіксує досвід сприйняття безпосередньої локальної цілісності, з якою пов'язаний життєвий шлях даної особистості. Поняття "велика Батьківщина" (або "Вітчизна") апелює переважно до загального ідеологічного осмислення (зокрема, в річищі національної державницької ідеології), натомість "мала Батьківщина" відтворює досить конкретний "буттєвий" ландшафт людського становлення. Здатність особистості самостійно визначати місця та траєкторії свого суб'єктивного входження у світ знаходить вияв у поняттях "друга Батьківщина", "духовна Батьківщина". Якщо ідея національної причетності пов'язує долю людини з певною самодостатньою спільнотою, відмінною від інших подібних спільнот, її специфічними цілями й ідеалами, то любов до Батьківщини не має такого розмежувального характеру: її ціннісний контекст заздалегідь зорієнтований на вихід у великий світ. Постаючи своєрідним просторовим тілом національного духу, феномен Батьківщини разом з тим окреслює життєво конкретний простір міжнаціонального спілкування й відкритості. (В. Малахів)

БАУЕР, Бруно (1809, Айзенберг, Тюрингія — 1882) — німецький філософ, релігієзнавець; професор Боннського університету (1839 — 1842). Критикував гегелівський абсолютний ідеалізм, протиставляючи абсолютній ідеї абсолютизовану самосвідомість. Рушійною силою історичного процесу, зокрема історії політики, вважав самосвідомість, діяльність критично налаштованих індивідів, героїв тощо. Критикував релігію, вірогідність Євангелій, заперечував догматичне поняття Бога та існування потойбічного світу. Євангельські оповіді розглядав як такі, що мають літературне походження.

Основні твори: "Критика Євангельської історії Івана" (1840), "Критика синоптичних Євангелій" (1841 — 1842), "Історія політики: Культура і просвіта 18 століття" (1843 — 1845).

БАУМГАРТЕН, Александр Йоган (1714, Берлін — 1762) — німецький філософ, який належав до школи Вольфа, теоретик мистецтва. Баумгартен перший виокремив специфічну філософську сферу, назвавши її "естетика". У гносеології Баумгартен розмежовував дві форми пізнання — естетику і логіку. Перша пов'язана з "нижчим", тобто чуттєвим, а друга — з "вищим", тобто інтелектуальним пізнанням. Логіка, досліджуючи судження розуму, має за мету пізнання істини. Естетика ж розглядає судження смаку і пізнає прекрасне. Окреслюючи предмет естетики як самостійний, Баумгартен наголошував на важливості поняття "досконале". В естетиці Баумгартен вирізняв два рівні — теоретичний і практичний. Теоретичний — це рівень дослідження специфіки чуттєвого сприйняття краси дійсності, практичний вивчає проблеми розвитку мистецтва. Баумгартен зробив великий внесок у розвиток філософської термінології, вживав терміни "для себе", "об'єктивний" та ін.

Основні твори: "Метафізика" (1739); "Естетика". У 2 томах (1758).

БАХТИН, Михайло Михайлович (1895, Орел — 1973) — російський теоретик та історик літератури, філософ. Розпочавши з оригінальної спроби осмислення людського "Я" в контексті філософії вчинку ("До філософії вчинку", початок 20-х рр.), Бахтин увів до розгляду тему "Іншого", передусім в естетичному контексті ("Автор і герой в естетичній діяльності", початок — середина 20-х рр.), що парадоксальним чином сполучає аспекти любові і смерті: остання постає як "форма естетичного завершення особистості". Досліджуючи поетику Достоєвського, Бахтин відкрив такий різновид естетизації "Іншого", коли цей "Інший" зберігає власний "голос" і внутрішню "незавершеність". Осмислення під цим кутом зору художнього світу письменника дозволило Бахтину створити концепцію "поліфонічного роману", основоположником якого він вважав Достоєвського, а пізніше висунути ідею діалогічної сутності культури взагалі, утвердження її "межового" характеру. Серед інших продуктивних ідей Бахтина — фундаментально розроблене уявлення про "сміховий світ" європейського Середньовіччя, концепція "хронотопу" (художньо осмисленої просторово-часової єдності) і його літературних функцій, поняття "позиція позазнаходження" як умова розуміння в культурі, "великий час" культури та ін. Важливість комплексу цих ідей для сучасної гуманістики робить Бахтина одним із найвпливовіших російських мислителів XX ст.

Основні твори: "Проблеми поетики Достоєвського" (1929); "Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу" (1965).

БАШЛЯР, Гастон (1884, Бар-сюр-Обе — 1962) — французький філософ, методолог науки, автор концепції "інтегрального раціоналізму". Башляр намагався філософськи осмислити методологічні пошуки сучасного йому природознавства і побудувати нову епістемологію, яка б враховувала перехід від класичного етапу розвитку науки до некласичного, супроводжуваного розширенням сфери діалектики. Відкидаючи метафізичне протиставлення раціонального ("чистого розуму") та емпіричного ("чистого досвіду", "чистої матерії"), теорії та практики, Башляр виходив із визнання їх постійної взаємодії (концепція "раціоналістичного матеріалізму"), внаслідок якої відбувається практичне втілення раціонально-теоретичних моделей науки. Процес формування науки як системи знань охоплює три етапи. Перший — донауковий (панування чистого емпіризму); другий — науковий (виникнення раціонального абстрактного мислення); третій — етап некласичної науки, якому притаманна відмова від утвердження будь-якої остаточної істини, відкритість до експериментальних спростувань, і разом з тим синтезуюча творча здатність до абстрактних узагальнень. "Інтегральному раціоналізму" Башляра властиві наскрізна діалектичність та специфічний прикладний аспект. Завдяки останньому наука дедалі більше перетворюється на "феноменотехніку". В діалектиці розрізняються три її різновиди — внутрішня, зовнішня та "накладання" однієї на іншу. В естетичній концепції Башляра найважливіше місце посідає уява, як "функція ірреального", що відкриває шлях до вічного і неповторного.

Основні твори: "Новітній науковий дух" (1934); "Прикладний раціоналізм" (1949); "Раціоналістська заангажованість" (1972).

БЕЗОДНЯ — філософське поняття, яке позначає межі буття, життєвого довкілля (ойкумени). Це вияв тієї потойбічності існуючого, що характеризує безмірну глибину можливостей стихій, ту сферу нездійсненного, що майже дорівнює небуттю. У такому розумінні термін "Безодня" вживається в Біблії. Важливе місце займає аналіз безодні у філософії Беме, який пов'язує його з ірраціональною "темрявою" Божественного джерела творіння. Ідея безодні людської душі розвивалась Сковородою. У XX ст. поняття "Безодня" було використане Вердяєвим для зизначення первинної стихії творчої свободи, що передує вивільненню з "обіймів ніщо" (коли перехід від небуття до буття ще тільки уможливлюється). Поняття "Безодня" має евристичне значення в питаннях аналізу ціннісно-смислового універсуму людини.

БЕЗПАЛЬЧИЙ, Володимир Федорович (1925, Золотоноша — 1981) — український історик, філософ. Закінчив історичний факультет НІГУ ім. М. Драгоманова (1948), аспірантуру при інституті філософії НАНУ (1951). Захистив докторську дисертацію (1972), професор (1973). Від 1951 р. — науковий, а з 1953 р. старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У 1953 — 1968 рр. — доцент кафедри філософії НАНУ і доцент ВПШ при ЦК КПУ. У 1968 — 1976 рр. — завідуючий кафедрою марксизму-ленінізму Київського державного інституту театрального мистецтва. У 1976 — 1981 рр. — ректор цього інституту. Автор понад 40 статей із філософії, історії філософії та соціології, а також монографій. На власноруч зробленому катамарані здійснив численні мандрівки по Байкалу та ріках Сибіру, враження від яких описав у книзі "Наодинці з природою" (1983). Трагічно загинув у черговому плаванні (р. Вітім поблизу м. Бодайбо). Похований у Києві на Лісовому кладовищі.

Основні твори: "Праця і світогляд" (1972); "Людина і праця" (1976); "Праця і релігія" (1981).

БЕЗПЕКА НАЦІОНАЛЬНА — поняття політології та соціальної філософії, яке визначає певний ступінь захищеності особистості, суспільства та держави від зовнішніх та внутрішніх загроз, що дозволяє їм нормально існувати та розвиватися. Соціально-філософські засади розуміння безпеки національної були закладені в працях Платона, Мак'явеллі, Гоббса, Монтеск'є та інших мислителів. У концептуально-теоретичному вигляді основні ідеї сучасного розуміння безпеки національної були вперше сформульовані в "Законі про національну безпеку", прийнятому США у 1947 р. Як складова організаційної структури суспільства та його продукт безпека національна відбиває їхні специфічні риси. Як соціальна система безпека національна формується і функціонує під впливом низки чинників: геополітичного, соціально-політичного, економічного, етнонаціонального. Базовими елементами системи безпеки національної є: а) економічні, соціально-політичні, культурні процеси та зв'язки в суспільстві; б) соціальні групи людей; в) ідеї як виразники певних потреб та інтересів різних соціальних груп; г) соціальні інститути, які виконують функції гарантування безпеки. В системі безпеки національної вирізняють підсистеми: безпека особистості, безпека суспільства, безпека держави. Їх співвідношення визначається характером суспільно-політичних відносин та ступенем існуючих загроз.

БЕЗПОСЕРЕДНЄ ЗНАННЯ, інтуїтивне знання — самоочевидне, одержане без попереднього обґрунтування і доведення, початковий елемент пізнавального ставлення людини до світу як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях (див. Емпіричне і теоретичне). Розрізняють безпосереднє знання чуттєве (відчуття — "безпосередні факти" живого споглядання) та інтелектуальне (аксіоми, які започатковують будь-яку теоретичну систему). Безпосереднє знання називають ще інтуїтивним, оскільки його пізнавальним засобом є інтуїція (відповідно — чуттєва й інтелектуальна). Безпосередньому знанню протиставляється дискурсивне знання.

БЕЗСМЕРТЯ — ідея, що окреслює можливість існування особистості після смерті, безпосередньо чи в пам'яті нащадків (через творення вчинків або культурних артефактів). Ідея безсмертя — світоглядна основа більшості релігій і низки філософських систем. У сучасній культурі поняття "Безсмертя" є суперечливим і змінюється залежно від типу світопереживання. У межах стихійно-родового типу світопереживання безсмертя вбачається у продовженні роду; у межах духовно-творчого — у культурній сфері (творче безсмертя); представники духовно-містичного світопереживання розглядають безсмертя як самоусвідомлення та самопізнання; у відкрито-особистісному (поліцентричному) типі світопереживання існує тенденція до об'єднання його різних варіантів. На основі стихійно-родового, духовно-творчого та духовно-містичного типів світопереживання розгортаються натуралістична, культурологічна та спіритуалістична (містико-ідеалістична) парадигми безсмертя. Між ними виникає суперечність, що може переходити в антагонізм, коли протилежні погляди кваліфікуються як онтологічно хибні та морально негативні. Особливістю персоналістичної парадигми (як наслідку відкрито-особистісного типу світопереживання) є те, що вона створює можливість синтетичного розв'язання міжпарадигмальних суперечностей у розумінні безсмертя. З позицій персоналістичної парадигми йдеться про безсмертя особистості і виокремлюються такі його вияви: через продовження роду та власного біологічного життя, творче безсмертя, безсмертя самотворення. Вони можуть бути раціонально доведені або спростовані з однаковою ймовірністю. Прийняття чи заперечення певного вияву безсмертя є результатом етико-екзистенційного вибору кожної людини. Унікальність і неповторність внутрішнього світу людини дозволяють їй вийти за межі ситуації смерті — частково або в усій екзистенційній повноті. Безсмертя особистості екзистенційно поєднане з феноменом любові. Завдяки любові відбувається постійне відновлення людського роду, створення артефактів культури, які передаються від покоління до покоління. Реалізується безсмертя особистості як самотворення та співтворення. Безсмертя співтворення поєднує як екзистенційно-особистісний, так і екзистенційно-комунікативний аспекти людського буття. (С. Крилова)

БЕЙЛЬ, П'єр (1647, Карлат — 1706) — французький філософ-скептик, теолог, публіцист. Навчався в кальвіністській школі та єзуїтському коледжі у Тулузі, продовжив освіту у Женеві. Працював у школі, пізніше — у протестантській академії Седану. У 1681 р. переїхав до Голландії й оселився у Роттердамі, де прожив до смерті. Філософську і релігійну позиції Бейля визначає толерантність до інших підходів і точок зору. Зокрема, Бейль вважав, що прихильники юдаїзму, мусульманства, соцініанства, католицизму і навіть атеїзму можуть і повинні доходити згоди й порозуміння. Бейль був послідовним критиком атомізму в усіх його формах, застерігав проти абсолютизації розуму, яка може призвести до "корозії істини". Бейль віддавав перевагу пошукам віри, як останньому прихистку за складних життєвих колізій. Пізніше цей смисловий акцент був розроблений К'єркегором. Найвагомішою працею Бейля, до того ж безпрецедентною в історії словникарства за добором матеріалу, є "Словник історичний та критичний" (1695 — 1697). Концептуально "Словник" підсумовував багаторічні зусилля Бейля у збиранні різноманітних помилок, допущених авторами праць з історичної та філософської тематики. Філософське підґрунтя "Словника" становив скептицизм, у царині якого зазнавала критики будь-яка теоретична доктрина. Ця праця Бейля справила великий вплив на діячів доби Просвітництва та інтелектуальну історію людства в цілому, що визнавали Г'юм, Вольтер, Дидро, пізніше Фоєрбах. Один із фундаторів американської нації Джефферсон рекомендував "Словник" Бейля до книгозбірні, яка заклала підвалини Бібліотеки Конгресу США.

БЕКОН, Роджер (1214, Сомерсет — 1292) — англійський філософ, природознавець. Навчався в Оксфорді та в університеті у Парижі. Обстоював розмежування теології і філософії. Розглядав досвід, експеримент, математику як основу людського пізнання. Бекон вважав, що математика — це "алфавіт філософії". До поширених серед людей хибних настанов відносив авторитет; звичку; думку необізнаної більшості; невігластво, що маскується під мудрість. Головними засобами пізнання вважав аргументацію і досвід. Останній буває зовнішній і внутрішній. Зовнішній досвід спирається на експеримент. Він здійснюється за допомогою відчуттів; внутрішній досвід спрямований на надприродне, Божественне. У царині внутрішнього досвіду головну роль відіграє філософія. Піднімаючись над експериментальними науками, вона повертається до теології і прямує до своєї справжньої мети — осягнення Творця. Бекон по праву вважається першим природодослідником Середньовіччя. Він здійснив ґрунтовні розвідки у галузі фізики, хімії, мистецтва перекладу. Йому також належить чимало ідей, які передували відкриттям пізнішого часу (зокрема ідеї створення опуклого скла й пороху).

Основні твори: "Великий твір" (1267); "Малий твір" (1267); "Третій твір" (1267); "Короткий курс філософії" (1271); "Короткий курс теології" (1292).

БЕЛЛ, Даніел (1919, Нью-Йорк) — американський соціолог, філософ. Один із провідних теоретиків сцієнтистсько-технократичного напряму у суспільствознавсті. Певний час (30-ті — 40-ві рр. XX ст.) був прихильником соціалістичної ідеології та марксизму. Від кінця 40-х рр. XX ст. стає активним поборником (разом з Ліпсетом та ін.) концепції деідеологізації, а в 50-ті рр. XX ст. переходить до розробки теорії постіндустріального суспільства. Белл першим констатував факт введення терміна "кінець ідеології" (1946) французьким філософом Камю, який вважав ідеологію "формою обману". Сам Белл "кінець ідеології" тлумачив як знесилення старих ідеологій та визнання факту "жадання нових". Загальною методологічною підвалиною концепцій деідеологізації та постіндустріального суспільства є технократичний детермінізм. Розробляючи теорію постіндустріального суспільства, Белл спирається також на принцип плюралізму, зокрема у царині "дослідницьких призм", "концептуальних схем" та ін. Серед характерних суперечностей постіндустріального суспільства вирізняє провідну — між культурою та економікою. Визначальним принципом культури на стадії постіндустріального суспільства Белл вважає самореалізацію спільноти (а не окремого індивіда).

Основні твори: "Кінець ідеології: Знесилення політичних ідей у 50-ті роки" (1960); "Прихід постіндустріального суспільства: Спроба соціального передбачення" (1973); "Соціальні науки після Другої світової війни" (1982); "Комунітаризм та його критики" (1993) та ін.

БЕМЕ, Якоб (1575, Альтзайденберг — 1624) — німецький релігійний філософ і містик. Народився в селянській сім'ї. Від 1599 р. громадянин і член шевців м. Герліца. Переломними стали 1600 і 1610 роки, коли у стані осяяння Беме відкрився внутрішній зміст речей і сенс буття. Прагнув до оновлення релігії й церкви і тому зазнавав утисків з боку ортодоксального лютеранства. Наскрізна тема творів Беме — походження й кінцева мета світу (Космосу) та людини. Основні складові вчення — теософія, космософія, антропософія, христософія. У баченні Бога розійшовся як із тогочасними філософами, так і теологами. Вважав, що Богові передує до буття, "безґрунтовне", або "вічне ніщо", що є водночас і "вічним початком", який породжує Трійцю та духовний універсум. Останній, у свою чергу, породжує світ і людину. Всупереч маніхейству і гностикам Беме вважав, що світло і пітьма перебувають одне в одному, що Бог світлого світу і Бог темного світу — це один і той самий єдиний Бог. Космічна катастрофа (падіння Люцифера) зумовлює, згідно з Беме, антропологічну — падіння богоподібно-цілісної, андрогенічної першолюдини та перетворення її на земну, "згущено-фізичну" плотяність і розділеність на дві статі. Беме — христоцентрист, для якого Христос — це "Серце Бога" і "Новий Адам", батько нової, народженої в Дусі, людини (і нового, відродженого в Дусі, людського роду). Захопленими шанувальниками Беме були Декарт, Ляйбніц, Ньютон, Шеллінг, Гегель, Сковорода, В. Соловйов, Бердяев. Перекладачем творів Беме був вихованець КМА Гамалія.

Поиск по сайту: