АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СЛОВНИК 64 страница

Читайте также:
  1. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 1 страница
  2. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 10 страница
  3. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 11 страница
  4. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 12 страница
  5. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 13 страница
  6. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 14 страница
  7. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 15 страница
  8. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 16 страница
  9. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 17 страница
  10. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 18 страница
  11. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 19 страница
  12. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 2 страница

 

ОПИС НАУКОВИЙ — спосіб характери­стики сукупності ознак, властивостей, поведінки досліджуваного об'єкта (або об'єктів) чи подання, збереження та трансляція інформації про нього, яка ідентифікує цей об'єкт. Опис науковий співставляє з предметом опису певний "знаковий текст", складений засобами наукової мо­ви (систем позначення, схем, графіків, малюнків чи фотографій, символів, фор­мул тощо), який акумулює і репрезентує інформацію щодо вказаного предмета, надає їй достатньої, з точки зору вимог науковості, визначеності і точності. Опис науковий може розглядатися як процедура (систе­ма дій, операцій) суб'єкта наукового дослідження і як результат цієї процедури. Характер опису наукового залежить від характеру тих процедур (сукупності дій та опе­рацій), за допомогою яких він здійс­нюється. Розрізняють опис науковий на емпіричному рівні дослідження (емпіричний опис науковий) і опис науковий на теоретичному рівні дослідження (теоретичний опис науковий). Емпіричний опис науковий здійснюється як операція перекладу на мову науки інформації, одержаної за до­помогою емпіричних процедур (спостереження, вимірювання, експерименту), завдяки вивченню документів ("свідоцтв") в історичних науках. Теоретич­ний опис науковий полягає у формулюванні логіко-гносеологічної системи уявлення да­ної сфери явищ, в побудові абстрактної ідеалізованої (зокрема, математичної) моделі досліджуваного фрагмента реаль­ності і здійснюється за допомогою проце­дур теоретичного характеру. (В. Свириденко)

 

ОПРЕДМЕТНЕННЯ І РОЗПРЕДМЕТНЕННЯ — взаємопротилежні і взаємодоповнювальні акти набуття (опредметнення) і втрати (розпредметнення) форми предмета (предметності) ідеями, духов­ними, природними, соціальними явища­ми внутрішнього і зовнішнього світу людини через реалізацію її специфічно людських здібностей і якостей. За допо­могою цих категорій у концепціях, де діяльність стає субстанцією і принципом виявлення сутності людини, реалізуєть­ся намагання розкрити механізми самої діяльності як процесу, що опосередковує виявлення людиною своєї суті як сус­пільної істоти. Критика діяльнісної па­радигми відбувається насамперед через відмову від трактування ставлення лю­дини до світу як тільки опосередковано­го і розгляду предметності як безпосе­редньої даності світу у феноменах свідо­мості. У зв'язку з цим у феномено­логічній традиції, наприклад, принципово змінюється тлумачення предметності, соціального, ідеального, свідомості та інше.

 

ОПТИМІЗМ (від латинського optimus — найкращий) — філософський принцип, згідно з яким довколишня реальність є найкра­щим із можливих улаштувань або що існуючий світ є найбільш довершеним і досконалим творінням. Незважаючи на наявність у світі зла, все, що в ньому здійснюється, спрямоване на благо. У по­всякденному значенні оптимізм — це особливий настрій, що спонукає людину бачити в усьому лише позитивний бік і не впадати у відчай. Оптимізм супроводжує очікування успіху, щастя та здійснення сподівань. Проте некритичний оптимізм здатний призвес­ти до утопічних оман. Оптимізм як філософсь­кий принцип належить до засадничих у філософії Ляйбніца, зокрема в його обґрунтуванні концепції теодицеї, або боговиправдання. Утворі, присвяченому цій проблемі ("Досліди теодицеї — про благість Божу, свободу людини і начало зла"), Ляйбніц доводить: оскільки усі підстави буття не можуть утримуватися на випадковості, їхньою достатньою і остаточною підставою є Бог. Досконалість Бога поєднує багатоманітність разом із порядком. Оптимальне оперу­вання простором і часом та використан­ня найпростіших засобів уможливили появу наймогутнішого і найвдалішого у Всесвіті творіння. Концепція породила своєрідний "ляйбніціанський оптимізм", що спричинив велику кількість дискусій та суперечок. Більш помірковану позицію стосовно цієї концепції посів Вольтер ("Кандид, або Оптимізм"): відкидаючи невтішний песимізм Паскаля з його уяв­леннями про нездоланний трагізм людського існування, він визнає на­явність у світі зла, яке руйнує беззастережний філософський оптимізм. Але все може стати благим, варто лише сподіватися. Світ є не найкращим, проте й не най­гіршим із можливих творінь. Головним завданням людини є здійснення цього удосконалення. Оптимізму протистоїть — песи­мізм. (Т. Лютий)

 

ОРГАНІЗАЦІЯ — форма усталеного взаємозв'язку еле­ментів системи відповідно до законів її існування; процес або стан упорядкуван­ня, будова, тип функціювання системи тощо. Елемент системи в організації розглядається переважно з боку його функціювання. Основними характеристиками організації є упо­рядкування і спрямованість упорядкування. Для організації системи необхідне оптима­льне, з точки зору її особливостей, упо­рядкування співвідношень функціона­льного типу. Невірним є ототожнення понять "організація" і "система". В сучасній науці великого значення набуло поняття "рі­вень організації системи", який є показником сту­пеня її розвитку. Пошуки об'єктивного критерія рівня організації системи є актуальним завданням науки. Біологічні науки, наприклад, розробляють цей критерій на ос­нові вивчення діалектики цілісності та диференційованості, притаманних сис­темі. Для сучасного етапу науки харак­терними є спроби встановити кількісний критерій ступеня організації системи за допомо­гою понять термодинаміки та теорії інформації, створити єдину теорію сис­тем тощо. Дедалі більшого значення на­буває завдання вивчення соціальної організації,особливо у зв'язку з практичною необхідністю досліджувати закономірності управління соціальними процесами.

 

ОРГАНІЗМІЧНІ ТЕОРІЇ (організменні концепції) — сукупність теоретичних знань, спрямованих на пояс­нення організації, функціювання та роз­витку складних систем (життя, суспіль­ства, пізнання). Засадничими поняттям та принципом організмічних теорій є "організм" і "ор­ганічний індетермінізм". Термін "організменна концепція" запропонував Риттер (1919), розуміючи під цим теорію пояснення феномена органічного цілого та появу нових якостей при переході до вищих рівнів організації. Організмічні теорії поділяють­ся на три групи:

1) телеономічно-організмічні, які вирішують проблему до­цільності на підставі механістичного чи метафізичного потрактування даних ге­нетики, мікрофізики (через введення не­матеріальних факторів організації живо­го — біополя, психічні поля та інші — та за­перечення природної причинності в органічному світі);

2) структурно-організмічні, які пояснюють особливості по­яви нових якостей при підвищенні рівня організованості живого, а також особли­вості кожного з структурних рівнів і співвідношення між ними (синхронний аспект системності);

3) еволюційно-організмічні, які спрямовані на розкриття виникнення нового в процесі органічної еволюції (діахронний аспект систем­ності); голізм (Сметс), теорія емерджент­ної еволюції (Морган), соціологічний еволюціонізм (Янч, Парсонс, Баклі). За­галом організмічні теорії поставили і частково розв'яза­ли низку проблем, пов'язаних із сис­темністю живого, доцільністю та метою розвитку; якісною специфікою струк­турних рівнів живого та його типо­логічних рядів, постанням новоутворень в індивідуальному та історичному роз­витку. Завдяки цьому до філософських та соціологічних доктрин було залучено важливі загальнобіологічні та екологічні узагальнення сучасної науки. (В. Крисаченко)

 

ОРГАНІЦИЗМ — філософсько-методо­логічна концепція, яка базується на цілісному синтетичному підході до вив­чення об'єктів органічної природи. Термін "органщизм" запропонував фізіолог Холдейн (1918). За спрямованістю органщизм протилежний редукцюнізмові; постав як своєрідна спроба подолати опозицію "дарвінізм-неовіталізм", орієнтованих, відповідно, на природне та метафізичне пояснення феномена життя. В основі органщизму лежить ідея Платпона про те, що "ціле більше суми своїх частин". Тому ціліс­ність тлумачиться як специфічний атри­бут живого, найбільшою мірою прита­манний організмам, як неподільна їх властивість. Згідно з органщизмом, із втратою ціліс­ності зникає і сам організм. Органщизм привернув увагу до таких проблем, як усвідомлення необхідності відмови від механістичного розуміння причинності, цілісність, до­цільність, рівні організації живого, вия­вив межі застосування редукціонізму. В сучасному пізнанні органщизм пов'язаний із роз­робкою проблем самоорганізації та само­розвитку, структурних рівнів органі­зації живого, вивчення організму як цілого та системності живого, з динамі­кою внутрішніх та зовнішніх чинників розвитку. (В. Крисаченко)

 

ОРИГЕН (185, Александрія — 254) — хри­стиянський теолог і філософ, представ­ник ранньої патристики. У творі "Про першооснови" здійснив спробу система­тичного викладу основних істин христи­янства. Біблію Ориген тлумачив алегорично, розробляючи вчення про три її смисли — "тілесний" (буквальний), "душевний" (моральний), "духовний" (філософсь­ко-містичний). У дусі неоплатонізму Ориген розглядав Бога-сина — Христа-логоса і Бога-духа як еманації верховного Бога-отця. Христос-логос — Боголюдина ви­конує у нього космологічну функцію: він як "Боже слово" містить у собі умогляд­ний світ ідей, за яким твориться природ­но-людський світ, а сам є посередником між цим світом і Богом-отцем. (У творах Оригена вперше зустрічається слово "Боголю­дина".) Творіння світу хоч і було творінням "з нічого", є не одноразовим ак­том, а вічним процесом творення все но­вих світів. Наш світ відрізняється від інших світів тим, що саме в ньому Боже­ственний логос став Боголюдиною і оприявнив функцію спасіння, повернення до Бога; проте після цього повернення на­стає нове падіння, що веде до утворення нового світу, і так до безкінечності. В 543 році в едикті імператора Юстиніана І Оригена було оголошено єретиком. Ідеї Оригена як теолога і філософа справили значний вплив на патристику і середньовічну філо­софію.

Основні твори: "Про першооснови"; "Про мо­литву"; "Проти Цельса".

 

ОРІХОВСЬКИЙ Станіслав (1513, село Оріховці Перемишлянського повіту Русько­го воєводства у Польщі — 1566) — українсько-польський гуманіст, філософ, істо­рик, публіцист. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Вчився у Краківському (1526), Віденському (1527), Вітенберзькому(1529), Падуанському (1532), Бо­лонському (1540) університетах, удосконалював свої знання у Венеції, Римі, Ляйпцигу. Вчителями Оріховського були такі визначні постаті того часу, як Меланхтон і Лютер, друзя­ми — Дюрер, Гутен, Кранах-Старший. 1543 року після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяль­ністю. Серед суто філософських питань, які розглядав Оріховський, найбільшої уваги за­слуговують його політико-правові та історіософські ідеї; зокрема, він обстою­вав суспільно-договірне походження дер­жави, принципи шляхетського парла­ментаризму, ідеї природного права, сво­боди, незалежності світської влади від церкви тощо. Оріховський був одним із перших у Європі ідеологів освіченої монархії, хотів бачити в особі короля "філософа на троні". Природне право Оріховський ставив вище від людських законів, які, на його дум­ку, при потребі можна змінювати; обґрунтовував характерні для гума­ністичної етики принципи спільного бла­га (блага народу), патріотизму, служіння державі, підпорядкування приватних інтересів суспільному добру тощо. Історію Оріховський вважав засобом пробудження самосвідомості народу, історичної пам'я­ті. Себе він мислив представником і українського народу, і польської держави. В Західній Європі його називали "українським Демостеном" та "сучасним Ціцероном". Майже усі твори Оріховського були написані латинською мовою.

Основні твори: "Про турецьку загрозу" (1543); "Про целібат" (1547); "Напучен­ня польському королеві Сигізмунду Августу"(1543,1548); "Промова на похоро­нах Сигізмунда І" (1559).

 

ОРЛИК Пилип (1672, село Косута Ошмянського повіту на Віленщині — 1742) — український державний діяч і політичний мислитель, поет, публіцист. Освіту здобув у КМА. 1706 року став генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерті Ма­зепи 1710 року обраний гетьманом (м. Бен­дери). 1711 року здійснив невдалу спробу звільнити Україну від російського панування. 30 років прожив у еміграції (Швеція, Ту­реччина, Німеччина, Франція). "Пакти й конституції законів та вольностей Війсь­ка Запорозького" Орлика увійшли в історію як перша конституція української держави. В їх основу, як і "Виводу прав України", по­кладено ідею природного права й до­говірного походження держави. Важли­ве місце відводить Орлик проблемі взаємин між гетьманом і народом, простежує тенденцію до обмеження гетьманської влади через постійну участь в управлінні дер­жавою генеральної старшини, а також Генеральної Ради. Затвердження гетьма­ном посадових осіб різного рівня перед­бачає попереднє обрання їх населенням. Тенденція до політичного плюралізму в державі підкріплюється утвердженням принципу незалежності української православ­ної церкви від світської влади, що відповідало західноєвропейському ро­зумінню проблеми співвідношення двох влад. Щодо наявної в "Конституції" пе­реважної орієнтації на принципи конституціоналізму, то це розходилося з європейською політичною теорією і практикою, де домінувала тоді ідея дер­жавного абсолютизму і примусу до суспільної злагоди (Гроцій, Гоббс, Спіноза, Пуфендорф та інші).

Основні твори: "Діаріуш подорожній"; "Вивід прав України" (1712); "Маніфест до європейських урядів" (1712); "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького".

 

ОРТЕГА-І-ГАССЕТ Хосе (1883, Мадрид — 1955) — іспанський філософ. У 15-річному віці вступив до Мадридського університету; потім продовжив освіту у Ляйпцигу, Берліні, Марбурзькому університеті (під керівництвом Когена). У 1911-1952 роках — професор ме­тафізики у Мадридському центральному університеті. 1923 року заснував журнал, який справив великий вплив на іспанську культуру. 1948 року заснував у Мад­риді інститут гуманітарних наук. Ортега-і-Гассет при­рівнював філософію до інтелектуального героїзму, позаяк тільки для неї суттєвим елементом пізнавальної діяльності є при­пущення про непізнаваність свого предмета. Парадоксальне філософування, проте, неможливе без первинної очевид­ності, якою стає для мисленика його власне життя, пов'язане із цілим світом та з персональним ставленням до нього. На засадах радикального критицизму й перспективізму Ортега-і-Гассет здійснює антропо­логічне зорієнтоване (співзвучне "філо­софії життя", феноменології, екзис­тенціалізму) переосмислення класичної раціоналістичної спадщини; результа­том було створення концепції "раціо-віталізму" ("життєвого розуму"). Взає­модію людини й суспільства Ортега-і-Гассет розглядав крізь призму особистісної відповідаль­ності. Найрадикальнішим Ортега-і-Гассет вважав поділ людства на два типи: тих, хто до се­бе суворий і вимогливий, не уникає праці й обов'язку, і тих, хто схильний до само­закоханості й самопотурання, не прагне до самовдосконалення ("пливе за те­чією"). У праці "Бунт мас" Ортега-і-Гассет протистав­ляє людей, спроможних на зусилля або шляхетство (вони керуються вимогами, а не правами, здатні на життя, що безу­гавно себе перевершує, пориваються від старих досягнень до нових обов'язків), та юрбу — множинність людей без певних чеснот, просту кількість, що перетворилася на соціальну ознаку безособового "загального типу". За Ортега-і-Гассетом, "людина-маса" (на противагу людині-індивідуальності) —відмітна ознака новітнього часу, що ста­новить істотну загрозу правовому, грома­дянському суспільству (це підтвердила практика тоталітаризму XX століття). На цій підставі Ортега-і-Гассет розмежовував демократію та лібералізм: перша відповідає на держав­но-правове питання: "Хто має здійснюва­ти політичну владу?", а друга: "Якими мають бути межі політичної влади?"; відтак — можна бути великим лібералом і зовсім не демократом та навпаки ("Есе про Іспанію"). На засадах принципу індивідуальності Ортега-і-Гассет витлумачує культу­ру (та кризу сучасної культури, котрій бракує спонтанності й життєвості). На­ріжною проблемою для філософії є, за Ортега-і-Гассетом, те, що, заміряючись збагнути універсум, вона не знає, чи є справді він універсумом, а чи мультиверсумом ("Що таке філософія"). "Раціовіталізм" Ортега-і-Гассета націле­ний на осягнення якісного розмаїття ви­явів буття та світоглядний плюралізм.

Основні твори: "Легкодуха Іспанія" (1922); "Дегуманізація мистецтва" (1925); "Бунт мас" (1929); "Ідеї і переконання"(1940); "Два прологи" (1945); "Статті про Веласкеса і Гойю" (1950); "Що таке філо­софія" (1957).

 

ОРТОДОКСІЯ (від грецькького ὀρθοδοξία — правильно думаю) —

1) У релігії: "правовір'я", узгодженість переконань з офіційною церковною традицією. Проти­лежною до ортодоксії, за церковним вченням, є єресь. В християнстві причетними до ортодоксії вважають себе церкви, що визнають рішення перших семи Вселенських Соборів, дотримуються догматики, прого­лошеної у Нікео-Константинопольському символі віри, вчення про церковні таїнства тощо. "Ортодоксальне" христи­янство формувалося у І тисячолітті нашої ери шляхом впорядкування догматики та послідов­ного вилучення кількох "єретичних" гечій: аріанства (після І Вселенського Собору), несторіанства (після III Все­ленського Собору), монофізитства (після V Вселенського Собору). Однак і воно за­знало розколу (з XI століття) — на східну та західну течії. Перша засвоїла назву "орто­доксальної" (у нашій інтерпретації — 'православної") церкви; друга перебрала назву "католицька" ("соборна"). Поряд з традицією обопільних звинувачень у відступленні від ортодоксії в обох течіях існує усвідомлення витокової єдності "собор­ної", "апостольської", "ортодоксальної" церкви, прагнення до діалогу з метою відновлення цієї єдності.

2) В широкому значенні: догматизована версія будь-якої доктрини (у тому числі філософсь­кої), яка вимагає від своїх адептів по­слідовного та суворого дотримання. (С. Головащенко)

 

ОРФІЗМ — давньогрецький релігійний рух, який виник у VI столітті до нашої ери внаслідок реформи культа Діоніса. В центрі орфізму — власна теокосмогонія, віра у безсмертя цупіі і потойбічну винагороду, котрі були зафіксовані у поемах, автором яких було проголошено міфічного співака Орфея. Орфічні поеми і гімни створювались упродовж 1000 років, відбиваючи різні стадії розвитку грецької релігії і вплив різних філософських шкіл. Послідовни­ки орфізму сповідували принципи аскетизму і каяття — "орфічний спосіб життя", який мав спокутувати успадкований людст­вом гріх титанів. Орфізм справив значний вплив на піфагореїзм та неоплатонізм.

(В. Єленський)

 

ОСВОЄННЯ — категорія людського світовідношення, що відображає процес універсальної соціальної взаємодії люди­ни і світу, перехід індивідуального в соціальне і навпаки, трансформацію людськими індивідами свого життєвого досвіду у власні якості, світоглядні орієнтації, установки, здібності, уміння. Процес освоєння соціальної реальності активністю суб'єкта, тобто включення реа­льності у світ суб'єкта, сферу його життєдіяльності, веде до того, що вона стає реальністю, пристосованою до спо­собу дій суб'єкта і несе на собі відбиток його волі. У цьому зв'язку освоїти щось — означає зробити його своїм з метою фун­кціонального використання (наприклад, як засобу досягнення мети, предмета задо­волення потреби тощо). Освоєння — складний, багатогранний і суперечливий процес людської життєдіяльності, що безпосе­редньо визначається потенціалом соціального статусу її суб'єкта, який задає масштаб та способи освоєння соціальної дійс­ності, виокремлення з неї неосвоєної реа­льності у формах, що задовольняють ви­моги буття, потреби та інтереси людини. Освоєння являє собою цілеспрямований вольо­вий процес життєдіяльності соціальних суб'єктів, що передбачає мету, засоби її досягнення, поділ світу на даний і належний, перетворення власного світо­відношення із даності в проблему та ви­рішення останньої. Своїм результатом освоєння, як правило, має громадянську по­зицію особи. Наявність у індивідів комп­лексу неповноцінності, девіантної по­ведінки свідчить про спотворений харак­тер соціального освоєння. Освоєння абсолютно суверен­не і відбувається виключно на основі доб­ровільного прагнення індивідів. Тільки реальний процес життя, необхідність со­ціальне діяти адекватним чином приму­шують людських індивідів освоювати на­вколишній світ, перевіряти у спілку­ванні свої знання, життєвий досвід, на­буті уміння. Розрізняють три загальних типи освоєння: духовне, практичне і духов­но-практичне. Однак у соціальному плані освоєння може бути диференційоване та­кож стосовно міри приналежності ос­воєного фрагмента соціальної дійсності відповідному суб'єктові та характеру маніпулювання ним, тобто освоєння може вис­тупати як присвоєння, привласнення, володіння, користування. Конкретизую­чи зміст категорії "соціальна взаємодія", поняття "освоєння" відображає той аспект ак­тивності соціального суб'єкта, який по­в'язаний із процесом вольової "суб'єктивації" соціальної реальності, перетворен­ня її на його надбання, приналежність, засіб, цінність тощо. Однак це поняття ще не досить досліджене в соціальній фі­лософії. (В. Коцюбинський)

 

ОСИПОВСЬКИЙ Тимофій Федорович (1765, село Осипово Володимирської губернії — 1832) — російський вчений-математик, філософ. Закінчив Петербурзьку учительську гімназію. Доктор філософії (1807), професор (1850). Викладав фізику та мате­матику (Москва, Петербург), автор висо­ко поцінованого на той час "Курсу мате­матики" (Томи 1-2, 1801 - 1802). Від 1803 року — в Харкові: завідуючий кафедрою чистої ма­тематики (1805 - 1820), ректор (1813-1820) Харківського університету. Переклав і видав "Логіку" Кондильяка. Створив і очолив "Товариство наук при Харківсько­му університеті" (1812 — 1832), редагував журнал "Український вісник". За філософськи­ми поглядами — переконаний емпірик, об'єктивіст, критик апріоризму, іде­алістичного спекулятивного конструю­вання, містики. Зокрема, Осиповському належить ґрунтовна критика ідей Канта стосовно простору і часу та "метафізичних основ" природознавства, логічної концепції Шада, фізики шеллінгіанця Стойковича.

Основні твори: "Про простір і час" (1807); "Міркування щодо динамічної системи Канта" (1813); "Відзив про підручник "Логіки" професора І.Є. Шада" (1816).

 

ОСНОВНІ ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ — гра­ничні питання про існування і світ люди­ни. Філософська рефлексія починає із зовнішнього світу і від нього переходить до аналізу людини. Цей перехід від на­турфілософії до філософії життя чи філо­софської антропології повторюється в історії думки декілька разів і постає, за Дильтеєм, як її суттєва закономірність. Основні питання філософії знайшли відбиток у структурі і те­матиці філософських вчень: про приро­ду, про людину, про знання і методи його отримання, про науки теоретичні, прак­тичні і творчі тощо. Значним підсумком осмислення основних питань філософії стала їх класифікація і розробка Кантом у системі. Кант ви­діляє чотири питання:

1) Що я можу знати?

2) Що я повинен робити?

3) На що я можу сподіватися?

4) Що таке людина?

На його думку, на перше питання відповідає метафізика, на друге — мо­раль, на третє — релігія, на четверте — ан­тропологія. Але по суті, вважав Кант, їх всі можна звести до антропології. Основні питання філософії звичайно виражаються в суперечності полярних категорій: річ в собі і явище, свобода і необхідність, конечне і безко­нечне, матеріальне й ідеальне та інші. Різні філософські вчення відрізняються набо­ром таких універсалій, розумінням їх зв'язку і місця у вченні, а отже, і основними питаннями філософії. Слід розрізняти основні питання філософії і принцип філо­софської системи. Як правило, принцип один; якщо їх декілька у одного мислите­ля, це є еклектика. У Канта принципом є непізнаваність речей в собі, обмеження знання чуттєвим досвідом. На засадах цього принципу він вирішує проблему пізнання, моральної діяльності, власне, увесь набір сформульованих ним основних питань філософії. У Регеля аналогічні питання розв'язую­ться на основі іншого принципу — єдності мислення і буття. Саме таким терміном позначає він дану єдність. Ототожнення принципу і основних питань філософії збіднює та спрощує філософську проблематику. В багато­манітності історико-філософського про­цесу наявна і розмаїтість принципів. Для сучасного стану філософської думки України характерна розмаїтість принципів, бо майже кожен дослідник поєд­нує фрагменти різних вчень. З огляду на це, такий стан думки є не лише плю­ралістичним, а й еклектичним. Зреш­тою, це має і позитивний сенс, оскільки дозволяє засвоїти більший масив філо­софської культури, осмислити більше коло основних питань філософії. Останні ніколи остаточно не вирішуються: адже, за словами Фіхте, яка людина, така і її філософія. (М. Булатов)

 

ОСОБИСТІСТЬ — аспект внутрішнього світу людини, що характеризується унікальністю та відкритістю; реалізуєть­ся в самопізнанні та самотворенні люди­ни та об'єктивується в артефактах куль­тури. Особистість відрізняється від індивіда тим, що в своїх актуалізованих проявах є трансцендентною по відношенню до умов соціального життя, тоді як індивід по­стає частиною роду і виду (біологічний атом) та суспільства (соціальний атом). Разом із тим у деяких психологічних школах XX століття, передусім соціоцентричних, особистість витлумачується як соціальна ма­ска індивідуальності. Проблема особистості є цен­тральною для персоналізму, у межах якого вона визнається первинною твор­чою реальністю та найвищою духовною цінністю. Засновник французького персона­лізму Муньє вважає особистість єдиною реа­льністю, яку ми пізнаємо та одночасно створюємо зсередини, живою активніс­тю самотворчості, комунікації. Бердяєв, розгортаючи традицію слов'янського персоналізму, зазначає, що особистість не на­роджується, а твориться Богом: особистість є Бо­жа ідея та Божий задум, цілісність та єдність, яка має безумовну та вічну цінність. Фройд, по суті, ототожнює по­няття "особистість" і "психіка." В результаті він структурує особистість-психіку, виділяючи три основних її компоненти: "Я", "Воно" та "Над - Я". "Я" співвідноситься зі сві­домістю, "Воно" — з підсвідомістю, "Над-Я" — це та частина особистості лю­дини, що контролює діяльність "Я" і оберігає його від панування "Воно". Го­ворячи про "Воно", Фройд тлумачить його як найбільш давню (первинну) структуру особистості. "Воно-підсвідоме" знаходиться в боротьбі з "Я" як пізнішою структурою, постійно продуку­ючи асоціальні бажання. "Над-Я" висту­пає тим цензором особистості, що у формі совісті придушує і приборкує стихію "Воно". На відміну від Фройда, Юнг ототожнює поняття "особистість" та "душа". Він описує особистість за допомогою понять: "Я", "персона", "тінь", "аніма", "анімус". При цьому Юнг розділяє "особистість" і "самість", вважаючи останню більш глибинною ре­альністю, яка включає несвідоме. Вели­ке значення проблемі особистості надають пред­ставники "гуманістичної психології". Так, Маслоу визначає особистість як здатність людини до самоактуалізації. Він розуміє самоактуалізацію не просто як стихійне зростання, а як самопізнан­ня, саморефлексію, що ведуть до плідної самотворчості. Самоактуалізація особистості — це вміння злитися зі своєю внутрішньою природою, вибрати свою мотивацію до життя, здатність постійно розгортати свої потенції. (С. Крилова)

 

ОСТИН Джон Ленгшоу (1911, Ланкастер — 1960) — британський філософ-аналітик. Навчався в Оксфорді. Професор Оксфордського університету (1952 -1960). Праці і викладацька діяльність Остина ініціювали так званий "лінгвістичний поворот" у філософії і стимулювали поширення специфічного типу філософування: філософії лінгвіс­тичного аналізу. Нову дисципліну, яка повинна вирішувати завдання аналізу фактів вживання повсякденної мови, Остин називав "лінгвістичною феноменологі­єю". Дослідження Остина ставили під сумнів тезу про те, що важливі у філософському відношенні проблеми природної мови пов'язані лише з істинними чи хибними твердженнями (дескриптивними вислов­люваннями). Поряд із твердженнями, що мають на меті опис деякого стану справ або деякого факту і які можна оцінювати як істинні або хибні (констативи), існують вирази, які хоч і схожі на твердження, але не претендують на істинність чи хибність (перформативи). Промовляння перформативів (на проти­вагу констативам) є здійсненням деякої дії, акту, вчинку (вибачення, вітання, обіцянка, порада, парі та інші). Саме тому Остин вважав неможливим оцінювати пер­формативи з точки зору їх істиннос­ті/хибності. Пізніше, з огляду на слаб­кість вихідної дистинкції констативи/перформативи (констативи виявляю­ться підмножиною перформативів), Остин відмовляється від неї і видозмінює пред­мет дослідження: вивчає не окремі ре­чення, а акти промовляння висловлю­вань (що є здійсненням певних дій) в цілісній мовленнєвій ситуації, де врахо­вуються, як важливі, чинники мовця, слухача, їх інтенцій, а також супро­відних обставин промовляння. Остин сформував основи програми майбутніх до­сліджень (так звана теорія мовленнєвих актів), де в центрі уваги перебуває роз­різнення між локутивними актами (ак­тами промовляння деякого висловлю­вання з певним смислом і референцією), іллокутивними актами (актами промов­ляння висловлювань, яким притаманна певна сила: погроза, прохання, застере­ження, вибачення, наказ, питання та інші) і перлокутивними актами (актами, за до­помогою яких мовець спроможний здійснювати на слухача певний вплив, досягати певної мети: переконувати, змушувати до чогось, залякувати, вводи­ти в оману тощо). Схематично: локутивний акт — "він сказав, що..." (мовець ви­ражає стан справ, щось говорить); іллокутивний акт — "він доводив, що..." (мо­вець виконує якусь дію, говорячи щось); перлокутйвний акт — "він переконав ме­не, що..." (мовець продукує певний вплив). Аналіз тези "говорити щось озна­чає робити (здійснювати) щось" привів до тлумачення філософії мови як розділу філософії дії. Позаяк поведінка людини є інтенційною і виражає ментальні фено­мени, то філософія мови і філософія дії закономірно виявляються розділами більш загальної царини досліджень — філософії свідомості. Подальші успіхи окресленої Остином дослідницької програми пов'язують передусім із працями Серла, Грайса і Стросона. До найважливіших проблем, які досліджував Остин, належать проблеми пізнання "чужих свідомо­стей", відчуття і сприйняття, свободи волі і детермінізму.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 | 94 | 95 | 96 | 97 | 98 | 99 | 100 | 101 | 102 | 103 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)