СЛОВНИК 64 страница

ОПИС НАУКОВИЙ — спосіб характери­стики сукупності ознак, властивостей, поведінки досліджуваного об'єкта (або об'єктів) чи подання, збереження та трансляція інформації про нього, яка ідентифікує цей об'єкт. Опис науковий співставляє з предметом опису певний "знаковий текст", складений засобами наукової мо­ви (систем позначення, схем, графіків, малюнків чи фотографій, символів, фор­мул тощо), який акумулює і репрезентує інформацію щодо вказаного предмета, надає їй достатньої, з точки зору вимог науковості, визначеності і точності. Опис науковий може розглядатися як процедура (систе­ма дій, операцій) суб'єкта наукового дослідження і як результат цієї процедури. Характер опису наукового залежить від характеру тих процедур (сукупності дій та опе­рацій), за допомогою яких він здійс­нюється. Розрізняють опис науковий на емпіричному рівні дослідження (емпіричний опис науковий) і опис науковий на теоретичному рівні дослідження (теоретичний опис науковий). Емпіричний опис науковий здійснюється як операція перекладу на мову науки інформації, одержаної за до­помогою емпіричних процедур (спостереження, вимірювання, експерименту), завдяки вивченню документів ("свідоцтв") в історичних науках. Теоретич­ний опис науковий полягає у формулюванні логіко-гносеологічної системи уявлення да­ної сфери явищ, в побудові абстрактної ідеалізованої (зокрема, математичної) моделі досліджуваного фрагмента реаль­ності і здійснюється за допомогою проце­дур теоретичного характеру. (В. Свириденко)

ОПРЕДМЕТНЕННЯ І РОЗПРЕДМЕТНЕННЯ — взаємопротилежні і взаємодоповнювальні акти набуття (опредметнення) і втрати (розпредметнення) форми предмета (предметності) ідеями, духов­ними, природними, соціальними явища­ми внутрішнього і зовнішнього світу людини через реалізацію її специфічно людських здібностей і якостей. За допо­могою цих категорій у концепціях, де діяльність стає субстанцією і принципом виявлення сутності людини, реалізуєть­ся намагання розкрити механізми самої діяльності як процесу, що опосередковує виявлення людиною своєї суті як сус­пільної істоти. Критика діяльнісної па­радигми відбувається насамперед через відмову від трактування ставлення лю­дини до світу як тільки опосередковано­го і розгляду предметності як безпосе­редньої даності світу у феноменах свідо­мості. У зв'язку з цим у феномено­логічній традиції, наприклад, принципово змінюється тлумачення предметності, соціального, ідеального, свідомості та інше.

ОПТИМІЗМ (від латинського optimus — найкращий) — філософський принцип, згідно з яким довколишня реальність є найкра­щим із можливих улаштувань або що існуючий світ є найбільш довершеним і досконалим творінням. Незважаючи на наявність у світі зла, все, що в ньому здійснюється, спрямоване на благо. У по­всякденному значенні оптимізм — це особливий настрій, що спонукає людину бачити в усьому лише позитивний бік і не впадати у відчай. Оптимізм супроводжує очікування успіху, щастя та здійснення сподівань. Проте некритичний оптимізм здатний призвес­ти до утопічних оман. Оптимізм як філософсь­кий принцип належить до засадничих у філософії Ляйбніца, зокрема в його обґрунтуванні концепції теодицеї, або боговиправдання. Утворі, присвяченому цій проблемі ("Досліди теодицеї — про благість Божу, свободу людини і начало зла"), Ляйбніц доводить: оскільки усі підстави буття не можуть утримуватися на випадковості, їхньою достатньою і остаточною підставою є Бог. Досконалість Бога поєднує багатоманітність разом із порядком. Оптимальне оперу­вання простором і часом та використан­ня найпростіших засобів уможливили появу наймогутнішого і найвдалішого у Всесвіті творіння. Концепція породила своєрідний "ляйбніціанський оптимізм", що спричинив велику кількість дискусій та суперечок. Більш помірковану позицію стосовно цієї концепції посів Вольтер ("Кандид, або Оптимізм"): відкидаючи невтішний песимізм Паскаля з його уяв­леннями про нездоланний трагізм людського існування, він визнає на­явність у світі зла, яке руйнує беззастережний філософський оптимізм. Але все може стати благим, варто лише сподіватися. Світ є не найкращим, проте й не най­гіршим із можливих творінь. Головним завданням людини є здійснення цього удосконалення. Оптимізму протистоїть — песи­мізм. (Т. Лютий)

ОРГАНІЗАЦІЯ — форма усталеного взаємозв'язку еле­ментів системи відповідно до законів її існування; процес або стан упорядкуван­ня, будова, тип функціювання системи тощо. Елемент системи в організації розглядається переважно з боку його функціювання. Основними характеристиками організації є упо­рядкування і спрямованість упорядкування. Для організації системи необхідне оптима­льне, з точки зору її особливостей, упо­рядкування співвідношень функціона­льного типу. Невірним є ототожнення понять "організація" і "система". В сучасній науці великого значення набуло поняття "рі­вень організації системи", який є показником сту­пеня її розвитку. Пошуки об'єктивного критерія рівня організації системи є актуальним завданням науки. Біологічні науки, наприклад, розробляють цей критерій на ос­нові вивчення діалектики цілісності та диференційованості, притаманних сис­темі. Для сучасного етапу науки харак­терними є спроби встановити кількісний критерій ступеня організації системи за допомо­гою понять термодинаміки та теорії інформації, створити єдину теорію сис­тем тощо. Дедалі більшого значення на­буває завдання вивчення соціальної організації,особливо у зв'язку з практичною необхідністю досліджувати закономірності управління соціальними процесами.

ОРГАНІЗМІЧНІ ТЕОРІЇ (організменні концепції) — сукупність теоретичних знань, спрямованих на пояс­нення організації, функціювання та роз­витку складних систем (життя, суспіль­ства, пізнання). Засадничими поняттям та принципом організмічних теорій є "організм" і "ор­ганічний індетермінізм". Термін "організменна концепція" запропонував Риттер (1919), розуміючи під цим теорію пояснення феномена органічного цілого та появу нових якостей при переході до вищих рівнів організації. Організмічні теорії поділяють­ся на три групи:

1) телеономічно-організмічні, які вирішують проблему до­цільності на підставі механістичного чи метафізичного потрактування даних ге­нетики, мікрофізики (через введення не­матеріальних факторів організації живо­го — біополя, психічні поля та інші — та за­перечення природної причинності в органічному світі);

2) структурно-організмічні, які пояснюють особливості по­яви нових якостей при підвищенні рівня організованості живого, а також особли­вості кожного з структурних рівнів і співвідношення між ними (синхронний аспект системності);

3) еволюційно-організмічні, які спрямовані на розкриття виникнення нового в процесі органічної еволюції (діахронний аспект систем­ності); голізм (Сметс), теорія емерджент­ної еволюції (Морган), соціологічний еволюціонізм (Янч, Парсонс, Баклі). За­галом організмічні теорії поставили і частково розв'яза­ли низку проблем, пов'язаних із сис­темністю живого, доцільністю та метою розвитку; якісною специфікою струк­турних рівнів живого та його типо­логічних рядів, постанням новоутворень в індивідуальному та історичному роз­витку. Завдяки цьому до філософських та соціологічних доктрин було залучено важливі загальнобіологічні та екологічні узагальнення сучасної науки. (В. Крисаченко)

ОРГАНІЦИЗМ — філософсько-методо­логічна концепція, яка базується на цілісному синтетичному підході до вив­чення об'єктів органічної природи. Термін "органщизм" запропонував фізіолог Холдейн (1918). За спрямованістю органщизм протилежний редукцюнізмові; постав як своєрідна спроба подолати опозицію "дарвінізм-неовіталізм", орієнтованих, відповідно, на природне та метафізичне пояснення феномена життя. В основі органщизму лежить ідея Платпона про те, що "ціле більше суми своїх частин". Тому ціліс­ність тлумачиться як специфічний атри­бут живого, найбільшою мірою прита­манний організмам, як неподільна їх властивість. Згідно з органщизмом, із втратою ціліс­ності зникає і сам організм. Органщизм привернув увагу до таких проблем, як усвідомлення необхідності відмови від механістичного розуміння причинності, цілісність, до­цільність, рівні організації живого, вия­вив межі застосування редукціонізму. В сучасному пізнанні органщизм пов'язаний із роз­робкою проблем самоорганізації та само­розвитку, структурних рівнів органі­зації живого, вивчення організму як цілого та системності живого, з динамі­кою внутрішніх та зовнішніх чинників розвитку. (В. Крисаченко)

ОРИГЕН (185, Александрія — 254) — хри­стиянський теолог і філософ, представ­ник ранньої патристики. У творі "Про першооснови" здійснив спробу система­тичного викладу основних істин христи­янства. Біблію Ориген тлумачив алегорично, розробляючи вчення про три її смисли — "тілесний" (буквальний), "душевний" (моральний), "духовний" (філософсь­ко-містичний). У дусі неоплатонізму Ориген розглядав Бога-сина — Христа-логоса і Бога-духа як еманації верховного Бога-отця. Христос-логос — Боголюдина ви­конує у нього космологічну функцію: він як "Боже слово" містить у собі умогляд­ний світ ідей, за яким твориться природ­но-людський світ, а сам є посередником між цим світом і Богом-отцем. (У творах Оригена вперше зустрічається слово "Боголю­дина".) Творіння світу хоч і було творінням "з нічого", є не одноразовим ак­том, а вічним процесом творення все но­вих світів. Наш світ відрізняється від інших світів тим, що саме в ньому Боже­ственний логос став Боголюдиною і оприявнив функцію спасіння, повернення до Бога; проте після цього повернення на­стає нове падіння, що веде до утворення нового світу, і так до безкінечності. В 543 році в едикті імператора Юстиніана І Оригена було оголошено єретиком. Ідеї Оригена як теолога і філософа справили значний вплив на патристику і середньовічну філо­софію.

Основні твори: "Про першооснови"; "Про мо­литву"; "Проти Цельса".

ОРІХОВСЬКИЙ Станіслав (1513, село Оріховці Перемишлянського повіту Русько­го воєводства у Польщі — 1566) — українсько-польський гуманіст, філософ, істо­рик, публіцист. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Вчився у Краківському (1526), Віденському (1527), Вітенберзькому(1529), Падуанському (1532), Бо­лонському (1540) університетах, удосконалював свої знання у Венеції, Римі, Ляйпцигу. Вчителями Оріховського були такі визначні постаті того часу, як Меланхтон і Лютер, друзя­ми — Дюрер, Гутен, Кранах-Старший. 1543 року після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяль­ністю. Серед суто філософських питань, які розглядав Оріховський, найбільшої уваги за­слуговують його політико-правові та історіософські ідеї; зокрема, він обстою­вав суспільно-договірне походження дер­жави, принципи шляхетського парла­ментаризму, ідеї природного права, сво­боди, незалежності світської влади від церкви тощо. Оріховський був одним із перших у Європі ідеологів освіченої монархії, хотів бачити в особі короля "філософа на троні". Природне право Оріховський ставив вище від людських законів, які, на його дум­ку, при потребі можна змінювати; обґрунтовував характерні для гума­ністичної етики принципи спільного бла­га (блага народу), патріотизму, служіння державі, підпорядкування приватних інтересів суспільному добру тощо. Історію Оріховський вважав засобом пробудження самосвідомості народу, історичної пам'я­ті. Себе він мислив представником і українського народу, і польської держави. В Західній Європі його називали "українським Демостеном" та "сучасним Ціцероном". Майже усі твори Оріховського були написані латинською мовою.

Основні твори: "Про турецьку загрозу" (1543); "Про целібат" (1547); "Напучен­ня польському королеві Сигізмунду Августу"(1543,1548); "Промова на похоро­нах Сигізмунда І" (1559).

ОРЛИК Пилип (1672, село Косута Ошмянського повіту на Віленщині — 1742) — український державний діяч і політичний мислитель, поет, публіцист. Освіту здобув у КМА. 1706 року став генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерті Ма­зепи 1710 року обраний гетьманом (м. Бен­дери). 1711 року здійснив невдалу спробу звільнити Україну від російського панування. 30 років прожив у еміграції (Швеція, Ту­реччина, Німеччина, Франція). "Пакти й конституції законів та вольностей Війсь­ка Запорозького" Орлика увійшли в історію як перша конституція української держави. В їх основу, як і "Виводу прав України", по­кладено ідею природного права й до­говірного походження держави. Важли­ве місце відводить Орлик проблемі взаємин між гетьманом і народом, простежує тенденцію до обмеження гетьманської влади через постійну участь в управлінні дер­жавою генеральної старшини, а також Генеральної Ради. Затвердження гетьма­ном посадових осіб різного рівня перед­бачає попереднє обрання їх населенням. Тенденція до політичного плюралізму в державі підкріплюється утвердженням принципу незалежності української православ­ної церкви від світської влади, що відповідало західноєвропейському ро­зумінню проблеми співвідношення двох влад. Щодо наявної в "Конституції" пе­реважної орієнтації на принципи конституціоналізму, то це розходилося з європейською політичною теорією і практикою, де домінувала тоді ідея дер­жавного абсолютизму і примусу до суспільної злагоди (Гроцій, Гоббс, Спіноза, Пуфендорф та інші).

Основні твори: "Діаріуш подорожній"; "Вивід прав України" (1712); "Маніфест до європейських урядів" (1712); "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького".

ОРТЕГА-І-ГАССЕТ Хосе (1883, Мадрид — 1955) — іспанський філософ. У 15-річному віці вступив до Мадридського університету; потім продовжив освіту у Ляйпцигу, Берліні, Марбурзькому університеті (під керівництвом Когена). У 1911-1952 роках — професор ме­тафізики у Мадридському центральному університеті. 1923 року заснував журнал, який справив великий вплив на іспанську культуру. 1948 року заснував у Мад­риді інститут гуманітарних наук. Ортега-і-Гассет при­рівнював філософію до інтелектуального героїзму, позаяк тільки для неї суттєвим елементом пізнавальної діяльності є при­пущення про непізнаваність свого предмета. Парадоксальне філософування, проте, неможливе без первинної очевид­ності, якою стає для мисленика його власне життя, пов'язане із цілим світом та з персональним ставленням до нього. На засадах радикального критицизму й перспективізму Ортега-і-Гассет здійснює антропо­логічне зорієнтоване (співзвучне "філо­софії життя", феноменології, екзис­тенціалізму) переосмислення класичної раціоналістичної спадщини; результа­том було створення концепції "раціо-віталізму" ("життєвого розуму"). Взає­модію людини й суспільства Ортега-і-Гассет розглядав крізь призму особистісної відповідаль­ності. Найрадикальнішим Ортега-і-Гассет вважав поділ людства на два типи: тих, хто до се­бе суворий і вимогливий, не уникає праці й обов'язку, і тих, хто схильний до само­закоханості й самопотурання, не прагне до самовдосконалення ("пливе за те­чією"). У праці "Бунт мас" Ортега-і-Гассет протистав­ляє людей, спроможних на зусилля або шляхетство (вони керуються вимогами, а не правами, здатні на життя, що безу­гавно себе перевершує, пориваються від старих досягнень до нових обов'язків), та юрбу — множинність людей без певних чеснот, просту кількість, що перетворилася на соціальну ознаку безособового "загального типу". За Ортега-і-Гассетом, "людина-маса" (на противагу людині-індивідуальності) —відмітна ознака новітнього часу, що ста­новить істотну загрозу правовому, грома­дянському суспільству (це підтвердила практика тоталітаризму XX століття). На цій підставі Ортега-і-Гассет розмежовував демократію та лібералізм: перша відповідає на держав­но-правове питання: "Хто має здійснюва­ти політичну владу?", а друга: "Якими мають бути межі політичної влади?"; відтак — можна бути великим лібералом і зовсім не демократом та навпаки ("Есе про Іспанію"). На засадах принципу індивідуальності Ортега-і-Гассет витлумачує культу­ру (та кризу сучасної культури, котрій бракує спонтанності й життєвості). На­ріжною проблемою для філософії є, за Ортега-і-Гассетом, те, що, заміряючись збагнути універсум, вона не знає, чи є справді він універсумом, а чи мультиверсумом ("Що таке філософія"). "Раціовіталізм" Ортега-і-Гассета націле­ний на осягнення якісного розмаїття ви­явів буття та світоглядний плюралізм.

Основні твори: "Легкодуха Іспанія" (1922); "Дегуманізація мистецтва" (1925); "Бунт мас" (1929); "Ідеї і переконання"(1940); "Два прологи" (1945); "Статті про Веласкеса і Гойю" (1950); "Що таке філо­софія" (1957).

ОРТОДОКСІЯ (від грецькького ὀρθοδοξία — правильно думаю) —

1) У релігії: "правовір'я", узгодженість переконань з офіційною церковною традицією. Проти­лежною до ортодоксії, за церковним вченням, є єресь. В християнстві причетними до ортодоксії вважають себе церкви, що визнають рішення перших семи Вселенських Соборів, дотримуються догматики, прого­лошеної у Нікео-Константинопольському символі віри, вчення про церковні таїнства тощо. "Ортодоксальне" христи­янство формувалося у І тисячолітті нашої ери шляхом впорядкування догматики та послідов­ного вилучення кількох "єретичних" гечій: аріанства (після І Вселенського Собору), несторіанства (після III Все­ленського Собору), монофізитства (після V Вселенського Собору). Однак і воно за­знало розколу (з XI століття) — на східну та західну течії. Перша засвоїла назву "орто­доксальної" (у нашій інтерпретації — 'православної") церкви; друга перебрала назву "католицька" ("соборна"). Поряд з традицією обопільних звинувачень у відступленні від ортодоксії в обох течіях існує усвідомлення витокової єдності "собор­ної", "апостольської", "ортодоксальної" церкви, прагнення до діалогу з метою відновлення цієї єдності.

2) В широкому значенні: догматизована версія будь-якої доктрини (у тому числі філософсь­кої), яка вимагає від своїх адептів по­слідовного та суворого дотримання. (С. Головащенко)

ОРФІЗМ — давньогрецький релігійний рух, який виник у VI столітті до нашої ери внаслідок реформи культа Діоніса. В центрі орфізму — власна теокосмогонія, віра у безсмертя цупіі і потойбічну винагороду, котрі були зафіксовані у поемах, автором яких було проголошено міфічного співака Орфея. Орфічні поеми і гімни створювались упродовж 1000 років, відбиваючи різні стадії розвитку грецької релігії і вплив різних філософських шкіл. Послідовни­ки орфізму сповідували принципи аскетизму і каяття — "орфічний спосіб життя", який мав спокутувати успадкований людст­вом гріх титанів. Орфізм справив значний вплив на піфагореїзм та неоплатонізм.

(В. Єленський)

ОСВОЄННЯ — категорія людського світовідношення, що відображає процес універсальної соціальної взаємодії люди­ни і світу, перехід індивідуального в соціальне і навпаки, трансформацію людськими індивідами свого життєвого досвіду у власні якості, світоглядні орієнтації, установки, здібності, уміння. Процес освоєння соціальної реальності активністю суб'єкта, тобто включення реа­льності у світ суб'єкта, сферу його життєдіяльності, веде до того, що вона стає реальністю, пристосованою до спо­собу дій суб'єкта і несе на собі відбиток його волі. У цьому зв'язку освоїти щось — означає зробити його своїм з метою фун­кціонального використання (наприклад, як засобу досягнення мети, предмета задо­волення потреби тощо). Освоєння — складний, багатогранний і суперечливий процес людської життєдіяльності, що безпосе­редньо визначається потенціалом соціального статусу її суб'єкта, який задає масштаб та способи освоєння соціальної дійс­ності, виокремлення з неї неосвоєної реа­льності у формах, що задовольняють ви­моги буття, потреби та інтереси людини. Освоєння являє собою цілеспрямований вольо­вий процес життєдіяльності соціальних суб'єктів, що передбачає мету, засоби її досягнення, поділ світу на даний і належний, перетворення власного світо­відношення із даності в проблему та ви­рішення останньої. Своїм результатом освоєння, як правило, має громадянську по­зицію особи. Наявність у індивідів комп­лексу неповноцінності, девіантної по­ведінки свідчить про спотворений харак­тер соціального освоєння. Освоєння абсолютно суверен­не і відбувається виключно на основі доб­ровільного прагнення індивідів. Тільки реальний процес життя, необхідність со­ціальне діяти адекватним чином приму­шують людських індивідів освоювати на­вколишній світ, перевіряти у спілку­ванні свої знання, життєвий досвід, на­буті уміння. Розрізняють три загальних типи освоєння: духовне, практичне і духов­но-практичне. Однак у соціальному плані освоєння може бути диференційоване та­кож стосовно міри приналежності ос­воєного фрагмента соціальної дійсності відповідному суб'єктові та характеру маніпулювання ним, тобто освоєння може вис­тупати як присвоєння, привласнення, володіння, користування. Конкретизую­чи зміст категорії "соціальна взаємодія", поняття "освоєння" відображає той аспект ак­тивності соціального суб'єкта, який по­в'язаний із процесом вольової "суб'єктивації" соціальної реальності, перетворен­ня її на його надбання, приналежність, засіб, цінність тощо. Однак це поняття ще не досить досліджене в соціальній фі­лософії. (В. Коцюбинський)

ОСИПОВСЬКИЙ Тимофій Федорович (1765, село Осипово Володимирської губернії — 1832) — російський вчений-математик, філософ. Закінчив Петербурзьку учительську гімназію. Доктор філософії (1807), професор (1850). Викладав фізику та мате­матику (Москва, Петербург), автор висо­ко поцінованого на той час "Курсу мате­матики" (Томи 1-2, 1801 - 1802). Від 1803 року — в Харкові: завідуючий кафедрою чистої ма­тематики (1805 - 1820), ректор (1813-1820) Харківського університету. Переклав і видав "Логіку" Кондильяка. Створив і очолив "Товариство наук при Харківсько­му університеті" (1812 — 1832), редагував журнал "Український вісник". За філософськи­ми поглядами — переконаний емпірик, об'єктивіст, критик апріоризму, іде­алістичного спекулятивного конструю­вання, містики. Зокрема, Осиповському належить ґрунтовна критика ідей Канта стосовно простору і часу та "метафізичних основ" природознавства, логічної концепції Шада, фізики шеллінгіанця Стойковича.

Основні твори: "Про простір і час" (1807); "Міркування щодо динамічної системи Канта" (1813); "Відзив про підручник "Логіки" професора І.Є. Шада" (1816).

ОСНОВНІ ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ — гра­ничні питання про існування і світ люди­ни. Філософська рефлексія починає із зовнішнього світу і від нього переходить до аналізу людини. Цей перехід від на­турфілософії до філософії життя чи філо­софської антропології повторюється в історії думки декілька разів і постає, за Дильтеєм, як її суттєва закономірність. Основні питання філософії знайшли відбиток у структурі і те­матиці філософських вчень: про приро­ду, про людину, про знання і методи його отримання, про науки теоретичні, прак­тичні і творчі тощо. Значним підсумком осмислення основних питань філософії стала їх класифікація і розробка Кантом у системі. Кант ви­діляє чотири питання:

1) Що я можу знати?

2) Що я повинен робити?

3) На що я можу сподіватися?

4) Що таке людина?

На його думку, на перше питання відповідає метафізика, на друге — мо­раль, на третє — релігія, на четверте — ан­тропологія. Але по суті, вважав Кант, їх всі можна звести до антропології. Основні питання філософії звичайно виражаються в суперечності полярних категорій: річ в собі і явище, свобода і необхідність, конечне і безко­нечне, матеріальне й ідеальне та інші. Різні філософські вчення відрізняються набо­ром таких універсалій, розумінням їх зв'язку і місця у вченні, а отже, і основними питаннями філософії. Слід розрізняти основні питання філософії і принцип філо­софської системи. Як правило, принцип один; якщо їх декілька у одного мислите­ля, це є еклектика. У Канта принципом є непізнаваність речей в собі, обмеження знання чуттєвим досвідом. На засадах цього принципу він вирішує проблему пізнання, моральної діяльності, власне, увесь набір сформульованих ним основних питань філософії. У Регеля аналогічні питання розв'язую­ться на основі іншого принципу — єдності мислення і буття. Саме таким терміном позначає він дану єдність. Ототожнення принципу і основних питань філософії збіднює та спрощує філософську проблематику. В багато­манітності історико-філософського про­цесу наявна і розмаїтість принципів. Для сучасного стану філософської думки України характерна розмаїтість принципів, бо майже кожен дослідник поєд­нує фрагменти різних вчень. З огляду на це, такий стан думки є не лише плю­ралістичним, а й еклектичним. Зреш­тою, це має і позитивний сенс, оскільки дозволяє засвоїти більший масив філо­софської культури, осмислити більше коло основних питань філософії. Останні ніколи остаточно не вирішуються: адже, за словами Фіхте, яка людина, така і її філософія. (М. Булатов)

ОСОБИСТІСТЬ — аспект внутрішнього світу людини, що характеризується унікальністю та відкритістю; реалізуєть­ся в самопізнанні та самотворенні люди­ни та об'єктивується в артефактах куль­тури. Особистість відрізняється від індивіда тим, що в своїх актуалізованих проявах є трансцендентною по відношенню до умов соціального життя, тоді як індивід по­стає частиною роду і виду (біологічний атом) та суспільства (соціальний атом). Разом із тим у деяких психологічних школах XX століття, передусім соціоцентричних, особистість витлумачується як соціальна ма­ска індивідуальності. Проблема особистості є цен­тральною для персоналізму, у межах якого вона визнається первинною твор­чою реальністю та найвищою духовною цінністю. Засновник французького персона­лізму Муньє вважає особистість єдиною реа­льністю, яку ми пізнаємо та одночасно створюємо зсередини, живою активніс­тю самотворчості, комунікації. Бердяєв, розгортаючи традицію слов'янського персоналізму, зазначає, що особистість не на­роджується, а твориться Богом: особистість є Бо­жа ідея та Божий задум, цілісність та єдність, яка має безумовну та вічну цінність. Фройд, по суті, ототожнює по­няття "особистість" і "психіка." В результаті він структурує особистість-психіку, виділяючи три основних її компоненти: "Я", "Воно" та "Над - Я". "Я" співвідноситься зі сві­домістю, "Воно" — з підсвідомістю, "Над-Я" — це та частина особистості лю­дини, що контролює діяльність "Я" і оберігає його від панування "Воно". Го­ворячи про "Воно", Фройд тлумачить його як найбільш давню (первинну) структуру особистості. "Воно-підсвідоме" знаходиться в боротьбі з "Я" як пізнішою структурою, постійно продуку­ючи асоціальні бажання. "Над-Я" висту­пає тим цензором особистості, що у формі совісті придушує і приборкує стихію "Воно". На відміну від Фройда, Юнг ототожнює поняття "особистість" та "душа". Він описує особистість за допомогою понять: "Я", "персона", "тінь", "аніма", "анімус". При цьому Юнг розділяє "особистість" і "самість", вважаючи останню більш глибинною ре­альністю, яка включає несвідоме. Вели­ке значення проблемі особистості надають пред­ставники "гуманістичної психології". Так, Маслоу визначає особистість як здатність людини до самоактуалізації. Він розуміє самоактуалізацію не просто як стихійне зростання, а як самопізнан­ня, саморефлексію, що ведуть до плідної самотворчості. Самоактуалізація особистості — це вміння злитися зі своєю внутрішньою природою, вибрати свою мотивацію до життя, здатність постійно розгортати свої потенції. (С. Крилова)

ОСТИН Джон Ленгшоу (1911, Ланкастер — 1960) — британський філософ-аналітик. Навчався в Оксфорді. Професор Оксфордського університету (1952 -1960). Праці і викладацька діяльність Остина ініціювали так званий "лінгвістичний поворот" у філософії і стимулювали поширення специфічного типу філософування: філософії лінгвіс­тичного аналізу. Нову дисципліну, яка повинна вирішувати завдання аналізу фактів вживання повсякденної мови, Остин називав "лінгвістичною феноменологі­єю". Дослідження Остина ставили під сумнів тезу про те, що важливі у філософському відношенні проблеми природної мови пов'язані лише з істинними чи хибними твердженнями (дескриптивними вислов­люваннями). Поряд із твердженнями, що мають на меті опис деякого стану справ або деякого факту і які можна оцінювати як істинні або хибні (констативи), існують вирази, які хоч і схожі на твердження, але не претендують на істинність чи хибність (перформативи). Промовляння перформативів (на проти­вагу констативам) є здійсненням деякої дії, акту, вчинку (вибачення, вітання, обіцянка, порада, парі та інші). Саме тому Остин вважав неможливим оцінювати пер­формативи з точки зору їх істиннос­ті/хибності. Пізніше, з огляду на слаб­кість вихідної дистинкції констативи/перформативи (констативи виявляю­ться підмножиною перформативів), Остин відмовляється від неї і видозмінює пред­мет дослідження: вивчає не окремі ре­чення, а акти промовляння висловлю­вань (що є здійсненням певних дій) в цілісній мовленнєвій ситуації, де врахо­вуються, як важливі, чинники мовця, слухача, їх інтенцій, а також супро­відних обставин промовляння. Остин сформував основи програми майбутніх до­сліджень (так звана теорія мовленнєвих актів), де в центрі уваги перебуває роз­різнення між локутивними актами (ак­тами промовляння деякого висловлю­вання з певним смислом і референцією), іллокутивними актами (актами промов­ляння висловлювань, яким притаманна певна сила: погроза, прохання, застере­ження, вибачення, наказ, питання та інші) і перлокутивними актами (актами, за до­помогою яких мовець спроможний здійснювати на слухача певний вплив, досягати певної мети: переконувати, змушувати до чогось, залякувати, вводи­ти в оману тощо). Схематично: локутивний акт — "він сказав, що..." (мовець ви­ражає стан справ, щось говорить); іллокутивний акт — "він доводив, що..." (мо­вець виконує якусь дію, говорячи щось); перлокутйвний акт — "він переконав ме­не, що..." (мовець продукує певний вплив). Аналіз тези "говорити щось озна­чає робити (здійснювати) щось" привів до тлумачення філософії мови як розділу філософії дії. Позаяк поведінка людини є інтенційною і виражає ментальні фено­мени, то філософія мови і філософія дії закономірно виявляються розділами більш загальної царини досліджень — філософії свідомості. Подальші успіхи окресленої Остином дослідницької програми пов'язують передусім із працями Серла, Грайса і Стросона. До найважливіших проблем, які досліджував Остин, належать проблеми пізнання "чужих свідомо­стей", відчуття і сприйняття, свободи волі і детермінізму.

Поиск по сайту: