СЛОВНИК 49 страница

ЛОГІЧНИЙ ПОЗИТИВІЗМ (див. Неопозитивізм.)

ЛОГІЧНИЙ СИНТАКСИС — система визначень логічних систем як знакових та сукупність методів їх дослідження як специфічних об'єктів, які по можливості абстрагуються від змістовних (семантичних) відношень.

ЛОГІЧНІ ЗАКОНИ — закономірності процесу міркування, що виражають умови правильності, доказовості й адекватності мисленнєвої діяльності, її здатність одержувати істину, виходячи з існуючих істин. Порушення логічних законів призводить до виникнення логічних помилок, непослідовності в процесі міркування, прийняття хибних суджень за істинні. Логічні закони визначають формальні правила переходу від одного судження до іншого в процесі міркування, забезпечують процес виведення одних суджень з інших шляхом перетворення їхньої форми при абстрагуванні від їхнього конкретного змісту. Основним логічним законом у традиційній логіці є суперечності закон, тотожності закон, виключеного третього закон та достатньої підстави закон. В математичній логіці статусу логічних законів набувають тавтології, завжди істинні вирази, кількість яких обмежується лише специфікою предметних галузей дослідження. Логічні закони, хоча і діють у сфері людського мислення, мають об'єктивний характер, тобто їхній зміст не залежить від волі і свідомості людей. Люди можуть відкрити логічні закони, дослідити їх і свідомо користуватися ними, але не можуть створити, відкинути чи змінити їх. Підтвердженням цього є існування комп'ютерів, які функціонують згідно з відкритими логічними законами.

ЛОГІЧНІ ЧИСЛЕННЯ — формалізовані дедуктивні системи, подані разом з їх інтерпретацією. Традиція використовувати числення для представлення знань, вирішення задач певного виду має походження з геометрії Евкліда. Прикладами числень є диференціальне й інтегральне числення, що розроблені в працях Ньютона та Ляйбніца і становлять основу математичного аналізу. Уточнення цього поняття здійснене в логіці математичній. Загальна теорія числень побудована Гільбертом, який, до того ж, дав аксіоматичне представлення геометрії Евкліда. Першими власне логічними численнями є алгебра логіки Буля, а також числення висловлювань та поширене числення предикатів Фреге, які частково втілюють ідею Ляйбніца про універсальну мову, що формалізує будь-які міркування. Базовими логічними численнями є числення висловлювань і числення предикатів.

ЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ ФІЛОСОФІЯ — течія в сучасній аналітичній філософії яка вбачає єдину мету і метод філософії в логічному аналізі мови науки засобами логіки математичної. Логічного аналізу філософія об'єднує вчених різних філософських спрямувань. Завдання логічного аналізу представники цієї течії вбачають у побудові штучних мов-моделей як засобів реконструкції природних мов (у тому числі "мов науки"). Логічного аналізу філософія виникла в першій чверті XX ст. Засновником її був Рассел, який висунув ідею про те, що логічний аналіз відкриває можливості розв'язувати філософські питання і методологічні проблеми науки на засадах нової, логічно досконалої мови. Оскільки універсальною мовою науки вважалася мова математики, то пошуки досконалої, логічно надійної математичної символіки стали основою досліджень представників логічного аналізу філософії. Будь-яку філософську проблему вони прагнули розв'язати шляхом її коректного переформулювання, тобто перекладу "досконалою мовою науки". Якщо переклад не вдавалося здійснити, проблему оголошували псевдопроблемою. Ідеї логічного аналізу філософії розвинув Вітгенштайн (див. Логічний атомізм). Суб'єктивістський характер логічного аналізу філософії найповніше виявився у програмі Віденського гуртка. Пізніше до логічного аналізу філософії прилучилися Львівсько-варшавська логіко-філософська школа, представники логічного емпіризму, неопрагматики та інші, які в галузях логічної семантики, логіки імовірностей, логіки модальної досягли певних успіхів.

ЛОГОС (грецькою λόγος) — термін давньогрецької філософії, що одночасно означає "слово", "речення", "висловлювання", "мовлення", "розмова" і "смисл", "поняття", "судження", "думка", "основа". Ці паралельні ряди значень можна істотно продовжити, бо в словниках давньогрецької мови зафіксовано понад 30 значень терміна "логос", який не передається адекватно жодною іншою мовою, бо в ньому "слово" — це не чуттєво сприйманий комплекс звуків, а сама "думка", а остання розуміється як щось явлене і тому "словесне". Логос включає також чітке числове відношення — рахунок. Він — і смислова упорядкованість буття та свідомості, і протилежність безсловесному, безсенсовому та безформному у світі й людині. Термін "логос" введений у філософію Гераклітом, у якого він означав всезагальний закон і розумну основу світу, які є вічними, постійними і необхідними. Залишаючись рівним самому собі, логос задає ритм невпинним змінам і взаємопереходам речей. Єдність цих протилежностей забезпечує стабільність і гармонію світу. У пізніших натурфілософів, софістів, Платона й Аристотеля логос втрачає онтологічне значення і вживається тільки у сфері мислення та пізнання, де він розуміється як "поняття", "основа", "розум", "доведення". У стоїків логос трактується як "творчий вогонь", Божественний розум й універсальна доцільність, яким підпорядковані світ і людина. У неоплатонізмі логос уже розглядався не як тонкі формотворчі матеріальні начала, а як еманації умосяжного світу, що творять і формують чуттєвий світ. У Філона Александрійського логос зливається з уявленням про Бога у Старому Завіті. Відтепер логос проявляється як вічна Божественна сила (розум), що є посередником між Богом і людьми. Він — слово і думка Бога, котрий за допомогою логосу створив світ. Християнство розкрило своє розуміння логосу у початковому фрагменті Євангелія від Іоанна: "Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово" (в оригіналі — λόγος). У російській релігійно-ідеалістичній філософії логос розуміється як поняття, за допомогою якого передається субстанціональна пронизаність світу Божественним Словом. Пізнання світу через логос не може бути здійсненим тільки за допомогою логічного мислення. Всі сили душі людини беруть участь у пізнанні логосу — Слова Божого. При цьому логос часто залишається невираженим у думці-слові. (Д. Кирик)

ЛОЙ, Анатолій Миколайович (1947, с. Козлів Київської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1971). Доктор філософських наук (1989), професор. З 1991 р. працює в КНУ ім. Т. Шевченка, нині — завідуючий кафедрою філософії філософського факультету університету. З 1998 р. — голова Кантівського товариства в Україні. Фахівець у галузі філософської антропології, онтології, сучасної та класичної німецької філософії. Автор багатьох наукових праць.

Основні твори: "Соціально-історичний зміст категорій "час" і "простір" (1978); "Свідомість як предмет теорії пізнання" (1988).

ЛОКК, Джон (1632, Рингтон — 1704) — англійський філософ. Освіту здобув в Оксфорді (ступінь бакалавра у 1656 р., магістра — у 1658 р.). Викладав в Оксфордському університеті риторику, давньогрецьку мову, філософію. З 1667 р. — секретар лорда Біллі (Шефтсбері), з яким він плідно співпрацював до смерті останнього (1683). Перша наукова стаття Локка була опублікована в Голландії, коли йому виповнилося 54 роки. Свій головний твір "Дослід стосовно людського розуму" Локк писав протягом 20 років. Хоча він витримав 4 видання і був перекладений на французьку та латинську мови, новизна висловлених Локком ідей викликала постійну критику. В Оксфорді філософські ортодокси навіть піддали твір Локка формальному осудові, на що його автор відреагував як на добру "рекомендацію книги". В центрі уваги Локка — проблема походження ідей, якій він дав емпіричне обґрунтування: немає "вроджених ідей", а людський розум першопочатково — це tabula rasa (чиста дошка), на якій досвід пише свої письмена. На відміну від Бекона, емпіризм якого має переважно методологічну спрямованість, Локк змістив акцент на теорію пізнання, передусім — на пізнання саме людської природи, а не природи як такої. Всупереч картезіанцям (зокрема, Мальбраншу), кембриджським платонікам та університетській схоластичній філософії він дійшов висновку, що всі людські знання мають досвідне походження, причому вони випливають не лише з зовнішнього (відчуття), а й з внутрішнього (рефлексія) досвіду. В основі будь-якого знання знаходяться прості ідеї, які виникають в результаті дії на людський розум первинних (протяжність, фігура, щільність, рух) та вторинних (колір, запах, смак, звук) якостей тіл. Із простих ідей утворюються складні, серед яких вирізняються три різновиди — модуси, субстанції, відношення. Локк вводить поділ знання також на три типи — інтуїтивне (виникає внаслідок порівняння ідей та встановлення їхньої подібності і відмінності); демонстративне (спирається на попереднє, виявляючи узгодженість чи неузгодженість ідей через опосередковуючі щаблі); сенситивне (сприйняття існування одиничних речей). Інтуїтивне знання стосується нашого власного існування (внутрішній досвід); демонстративне — існування Бога; сенситивне охоплює існування зовнішнього світу. Теза про існування Бога є наскрізною не тільки в "Досліді...", а й у "Другому трактаті про громадянське управління". Локк стверджує, що людині притаманні певні засадничі природні права, які є даром Божим усьому людству — право на життя, свободу і власність. Виникнення суспільства Локк обґрунтовує за допомогою теорії суспільного договору, однією із чільних ідей якої є ідея суверенітету народу: народ має право замінити своїх правителів (навіть шляхом революції), якщо вони не облаштовують його добробут та втрачають його довір'я. Ідеї природних прав людини та природного закону належать до засадничих у формуванні ідеології лібералізму. У висвітленні проблем релігії та міжрелігійних стосунків Локк — один із найпереконливіших фундаторів ідеї толерантності (яку він поширював і на атеїстів). У царині освіти головний акцент — на вихованні характеру й інтелекту.

Основні твори: "Лист про толеранцію" (1689); "Два трактати про управління" (1689); "Дослід стосовно людського розуму" (1690); "Думки про освіту" (1693); "Обґрунтованість християнства" (1695).

ЛОПАТІН, Лев Михайлович (1855, Москва — 1920) — російський філософ. Професор філософії Московського університету (1892 — 1920), голова Московського психологічного товариства (1899 — 1917), редактор (1906 — 1918) журналу "Вопросы философии и психологии", представник неоляйбніціанства в російській філософії. Розробив філософську систему персоналістської метафізики, в якій на підставі критичного аналізу кантівської філософії прагнув обґрунтувати необхідність і можливість метафізичного пізнання. В основі цієї системи "конкретного спіритуалізму" лежать принципи — субстанційності людського духу, причинності, що діє як закон у реальному бутті, й абсолютної причинності, що закладена в бутті ідеальному. Самовизначене за самою своєю природою суще обумовлює вільний творчий розвиток усіх субстанційних сил-монад, що тяжіють у своїй множинності до абсолютного як єдиної й останньої субстанції. Стверджуючи творчу силу духу, примат вільної творчої діяльності над необхідністю, Лопатін наголошував на творчій природі свідомого "Я", особливо виразній у моральнісній сфері. Розмежовуючи сфери знання і віри, філософії і релігії, вважав віру тілесною "творчою силою", позасвідомим передчуттям істини. В психології Лопатін — прихильник методу інтроспекції (самоспостереження).

Основні твори: "Психологія" (1902); "Позитивні завдання філософії". У 2 частинах (1911); "Лекції з історії нової філософії" (1914).

ЛОРЕНЦ, Конрад (1903, Відень — 1989) — австрійський біолог і філософ, один із засновників еволюційної епістемології та фундатор сучасної етології. Лауреат Нобелівської премії (1973). Розробляв проблеми культурної антропології. Обґрунтовуючи еволюційну теорію знання, вважав, що людина має природжений "апарат для створення відповідної картини світу", яка обумовлюється когнітивними механізмами. Над цим апаратом здіймається духовна, культурна надбудова. Духовне життя людини, як вважав Лоренц, слід розглядати як надіндивідуальний процес. Культура є живою системою, що має свої філогенетичні передумови, плюральні форми існування; вона забезпечує — через механізм конкуренції — "інтеркультурний добір", сприяючи культурній творчості. Головним методом пізнання Лоренц вважав індуктивний метод, вбачаючи його евристичне значення у можливості редукції спеціальних законів певного рівня до більш загальних законів природи.

Основні твори: "Так зване зло: До історії природи агресії" (1963); "Опала смертного гріха в людській цивілізації" (1971); "Die Ruckseite Spieqels" (1973); "Зменшення людства" (1983).

ЛОСЄВ, Ігор Васильович (1955, Севастополь) — український філософ, політолог. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1979). Кандидат філософських наук (1987). Доцент кафедри культурології КМА. Коло наукових інтересів — філософія культури, історія української культури, етнопсихологія, історія ідеологій, націологія, українсько-російські культурні відносини.

Основні твори: "Історія і теорія світової культури: європейський контекст" (1995); "Україна в контексті російського неоєвразійства" (1999); "Українське питання і російська національна самоідентифікація" (1999) та ін.

ЛОСЄВ, Олексій Федорович (1893, Новочеркаськ — 1988) — російський філософ, мовознавець, дослідник класичної філології та античної культури. Закінчив історико-філологічний факультет Московського університету (1915). В 20-ті рр. вийшли друком вагомі дослідження Лосєва з філософії міфу, імені, числа та символу. В цих працях автор дав оригінальний філософський синтез християнського неоплатонізму, діалектики та феноменології Гуссерля, що дозволило йому побудувати цілісну систему "діалектичного апофатизму", щільно пов'язану з метафізикою символу і міфу. Символізм Лосєв розуміє як філософсько-ейдетичне вчення про такі духовні феномени, які існують в "твердих обрисах апофатичної сутності", де ідеальна (божественна) основа світу проявляє себе, світиться в смислових феноменах духовної культури людини — в символах, міфах, слові, мистецтві. Лосєв поєднує філософське бачення світу з естетико-символічним, а міфологію — з практикою і культурою певної людської спільноти. Саме такий філософський підхід до осмислення світу і культури дозволив Лосєву побудувати філософське вчення про античний космос як гармонійне поєднання ідеального і матеріального начал в структурі сущого, де найвищий прояв цієї гармонії втілюється в античному ідеалі довершеності космосу і краси людського тіла. Ці ранні розробки утворили підмурівок цілої низки фундаментальних праць Лосєва, написаних протягом 50 — 80-х рр. Лосєв досліджує історію розвитку античної культури як особливої духовно-історичної цілісності, де гармонійно поєднувались ідеали краси людського тіла з довершеністю космосу, з моральними основами людського життя. Лосєв досліджує цей процес від розквіту давньогрецької культури (V ст. до н. е.) до остаточного занепаду античного світу (V ст. н. е.); у полі його зору поява нової християнської культури, що створює новий тип моралі, нові естетичні цінності й ідеали, де головним є не гармонія і краса людського тіла, а моральна і духовна досконалість людської особи, яка шукає свій ідеал в "Граді Божому". За свої філософські погляди Лосєв був репресований більшовицьким режимом і в 1930 — 1933 рр. перебував у таборах радянського ГУЛАГу. Багатотомна панорама розвитку античної культури, яку окреслив Лосєв, розкриває його феноменальну обізнаність з давньогрецькими і латинськими пам'ятками писемності, творами античного епосу і драми, риторики, історичними дослідженнями, пам'ятками образотворчого мистецтва, скульптури та ін. В останні роки свого життя Лосєв видав декілька праць, присвячених творчості В. Соловйова, з яким його пов'язували як спільні філософські вподобання (Платон, неоплатонізм, Гегель, Шеллінг та ін.), так і деякі споріднені мотиви і теми філософських досліджень (всеєдність світу, софійність пізнання, онтологічне розуміння краси, мистецтва, добра, істини та ін.). Лосєв автор праць з проблем культури європейського Середньовіччя, Відродження та Романтизму; дослідник творчості Платона і неоплатонізму; перекладач творів Куганського, Платона, Прокла та ін.

Основні твори: "Античний космос і сучасна наука" (1927); "Філософія імені" (1927); "Діалектика художньої форми" (1927); "Нариси античного символізму і міфології". Том 1. (1930); "Діалектика міфу" (1930); "Історія античної естетики". У 8 томах (1963 — 1994); "Володимир Соловйов і його доба" (1990).

ЛОСЬКИЙ, Микола Онуфрійович (1870, с. Кресловка Вітебської губернії — 1965) — російський філософ-неоляйбніціанець, представник інтуїтивізму. Закінчив Санкт-Петербурзький університет, де потім працював професором філософії. Автор численних праць з проблем метафізики, гносеології, етики, естетики, історії філософії. Перекладач праць Канта. В 1922 р. був висланий із більшовицької Росії за кордон. Жив і працював у Чехословаччині, Франції, США, Швейцарії. Лоський створив філософське вчення "ідеал-реалізму", в основу якого покладено розуміння світу як "органічної цілісності", де активно діють плюралістичні і автономні "субстанційні діячі". Їх взаємодія створює розмаїту палітру матеріального світу, царини неорганічного, органічного і духовного буття. В духовному бутті діють творчі особистості, тому саме вони перебувають на вершині світової ієрархічної піраміди. Лоський називав таке бачення світу "ієрархічним персоналізмом". В метафізичній системі Лоського Бог відіграє роль не лише творця, а й координатора активності, творчості і свободи "субстанційних діячів". В теорії пізнання Лоський розробляє концептуальні засади інтуїтивізму, обґрунтовуючи його як психофізичними (вплив Бергсона), так і метафізичними чинниками. Суб'єкт пізнання діє одночасно в кількох площинах буття — в ідеальному, реальному, надреальному бутті. Відкрити і пізнати істину можливо лише за допомогою інтуїтивного осягнення об'єкта пізнання як цілого. В етиці Лоський великого значення надавав дослідженню проблеми егоїзму, який породжує в світі зло і неправду. Егоїзм призводить до духовної і творчої деградації людської особистості, перепинає їй шлях розвитку, що веде до "царства Божого". В естетиці розробив вчення про абсолютні цінності, які втілюються на різних онтологічних рівнях буття. В людському бутті краса завжди обмежена матеріальними умовами існування. Ідеальна краса можлива лише в довершеному духовному житті. Абсолютна краса реалізується в "царстві Божому".

Основні твори: "Обґрунтування інтуїтивізму" (1907); "Світ як органічне ціле" (1915); "Свобода волі" (1927); "Умови абсолютного добра" (1945).

ЛУК, Микола Іванович (1949, с. Буди Чернігівської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1973) та аспірантуру інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1976). Кандидат філософських наук. Провідний науковий співробітник цього інституту. Спеціалізується в галузі історії філософії України XIX — початку XX ст.

Основні твори: "Філософські питання комуністичного виховання в дослідженнях вчених Радянської України" (1986); "Етичні ідеї в філософії України другої половини XIX — початку ХХ ст," (1993); "Історіософія та соціальна філософія Михайла Драгоманова", у співавторстві (1999); "Історія філософії України", у співавторстві (1994).

ЛУКАЧ, Дьордь (1885, Будапешт — 1971) — угорський філософ, інтерпретатор марксизму; естетик. У 1900-ті рр. зазнав впливу неокантіанства, Зиммеля та Вебера, дещо згодом — гегелівської філософії, з якою пов'язане звернення Лукача до соціальної проблематики, його протест проти буржуазного суспільства. Погляди Лукача радикалізуються в міру ознайомлення з працями Маркса та теоретика анархізму Сореля, чия інтерпретація марксизму справила на нього сильне враження. В 1918 р. Лукач вступає до Угорської комуністичної партії, бере участь у створенні Угорської Радянської республіки, після придушення якої живе у Відні. У цей час у центрі його уваги знаходиться проблематика формування класової свідомості пролетаріату та її впливу на історичний процес. На думку Лукача, істинне осягнення історичного процесу доступне лише пролетаріатові, через що останній є головною потугою суспільного прогресу. Вважаючи, що адекватним втіленням пролетарської свідомості є марксизм, Лукач відрізняє "актуальну", "психологічну", а тому неістинну свідомість пролетаріату від справжньої, "очищеної", теоретично артикульованої класової свідомості, яка досягається марксистськими мислителями (інтелектуалами). Саме у пролетарській свідомості, згідно з Лукачом, відбувається звільнення від капіталістичного "відчуження". У зрілий період своєї творчості Лукач піддав послідовній критиці свої ранні твори, зазначивши небезпеку "месіанського" розуміння ролі пролетаріату й есхатологічного уявлення про соціальну революцію. Корінь цих принципових помилок він вбачав у неправомірному ототожненні "відчуження" і "реїфікації" (оречевлення), що призводить, зрештою, до збігу онтологічного і соціального аспектів реальності, загального і особливого. У 1956 р. Лукач був активним учасником відомих подій в Угорщині, входив до складу уряду Імре Надя, за що був звинувачений у ревізії марксизму. В останні роки життя працював над загальними проблемами естетики і філософії. В естетиці, був прихильником соціального реалізму. Остання, незавершена праця Лукача — "До онтології суспільного буття" — присвячена систематичному історико-філософському викладу основних категорій суспільного буття і дослідженню активної ролі свідомості.

Основні твори: "Душа і форми" (1911); "Теорія роману" (1916); "Історія і класова свідомість" (1923); "Молодий Гегель: про відношення між діалектикою і економікою" (1948); "Руйнація розуму; Шлях ірраціоналізму від Шеллінга до Гітлера" (1954); "Проблеми естетики" (1969).

ЛУКАШ з Нового Міста (?, Нове Місто поблизу Самбора — близько 1542) — український філософ, педагог. Вчився у Краківському університеті (1513 — 1515). Згодом там же працював викладачем: від 1517 р. — бакалавром, від 1521 р. — доцентом філософії та магістром вільних мистецтв. В останні роки життя залишив викладацьку роботу і виїхав із Кракова, продовжуючи підтримувати контакти з Краківським академічним середовищем і гуманістичним гуртком, очолюваним Русином. 1522 p. Лукаш видав укладений ним для студентів університету підручник з епістолографії, написав також філософський трактат, який залишився неопублікованим. Про філософські погляди Лукаша відомо небагато. Знаємо лише, що він, викладаючи вчення Аристотеля у Краківському університеті, критикував бездумне схиляння перед його авторитетом, що вже само по собі мало велике значення для пробудження самостійного мислення у слухачів. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу Лукаш вважав людей діяльних, творчих, розумних і освічених.

ЛУКАШ, Микола Олексійович (1918, Кролевець — 1988) — український письменник-перекладач. Закінчив Харківський педагогічний інститут (1948); викладав іноземні мови у Харкові. Феномен Лукаша у своїй появі зумовлений як давньою традицією українського поетичного і прозового перекладу, так і драмою української підрадянської літератури, поставленої в умови граничної несвободи та штучної ізоляції від світового художнього процесу. Своєю творчістю Лукаш фактично створив свого роду літературно-естетичну альтернативу цій несвободі, майстерно транспонувавши в українське слово, поетичне і прозаїчне, грандіозну світову літературну суму всіх її родів і жанрів (від "Декамерона" Бокаччо, "Дон Кіхота" Сервантеса, "Фауста" Гете до найбільших шедеврів європейської лірики XVIII — XX ст. — від Бернса до Валєрі). В умовах тоталітарної кризи національної культури він зберіг онтологічну та власне художньо-естетичну рівновагу поміж світовою літературою і українським словом. Лукаш-перекладач з особливою увагою ставився до творів, котрі тяжіли до художньо-філософського узагальнення основоположних шляхів європейського людства і взагалі світової історії (вкрай якісний переклад абсолютного шедевра літератури такого типу — "Трагедії людини" угорця Імре Мазача). Все життя Лукаша пройшло в атмосфері безперестанного його цькування режимом.

ЛУКРЕЦІЙ КАР (99 до н. е., Рим — 55 р. до н. е.) — римський поет та філософ, послідовник епікуреїзму; закінчив життя самогубством. У поемі "Про природу речей" Лукрецій Кар створює суперечливий, амбівалентний образ природного світу: з одного боку, природа є самостійно діючою продуктивною силою, котра з найпростіших першопочатків породжує різноманітний, величний, багатобарвний світ; з іншого — природа раз по раз засвідчує свою ворожість до людини, має у собі "щось подібне до прихованої сили", котра руйнує людські прагнення та справи. Таким чином, надаючи Епікурові шану за звільнення світу від свавілля богів, Лукрецій Кар фактично відновлює у своїй картині світобудови постійну дію надлюдської сили, яка трагічно перевищує можливості людини та штовхає її у безвихідь.

Основні твори: "Про природу речей".

ЛУК'ЯНЕЦЬ, Валентин Сергійович (1942, с. Віліно, Республіка Крим) — український філософ. Закінчив фізико-математичний факультет Кримського педагогічного інституту. Доктор філософських наук (1993), професор (1999). Наукова діяльність почалася в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ в 1968 р. Нині — завідуючий від філософських проблем природознавства та екології інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових досліджень — філософські проблеми сучасного наукового світоосягнення, постмодерністський стан науки, принципові особливості сучасного оновлення методологічної культури, лінгвістичний поворот у філософії та його вплив на сучасний науковий дискурс.

Основні твори: "Фізико-математичні простір і реальність" (1971); "Філософські основи математичного пізнання" (1980); "Фізико-математичне пізнання: природа, основи, динаміка", у співавторстві (1993); "Філософський постмодерн", у співавторстві (1998); "Сучасний науковий дискурс:

Оновлення методологічної культури", у співавторстві (2000).

ЛУК'ЯНОВ, Олександр Тимофійович (1936, с. Полтавка Воронезької обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1958). У 1967 р. захистив кандидатську дисертацію. Працює на посаді доцента кафедри філософії НТУ "КПІ". Коло наукових інтересів — діалектика, теорія пізнання, логіка. Автор багатьох статей і розділів колективних, а також індивідуальних монографій.

Основні твори: "Від натурфілософії до свідомого діалектичного природознавства" (1962); "Філософія гуманізму", у співавторстві (1976); "Суб'єкт і об'єкт як філософська проблема" (1979).

ЛУМАН, Ніклас (1927, Люнебург — 1998) — німецький соціальний філософ, соціолог, представник системної теорії суспільства. Вивчав право у Фрайбурзькому університеті (1946 — 1949), стажувався в Гарвардському університеті у Парсонса (1960 — 1961), габілітація в 1966 р. за працю "Право та автоматизація в державному управлінні" у Шельскі та Клаессенса. З 1968 р. — професор новоутвореного університету в Білефельді. На основі теорії еволюції Луман розглядає соціальні явища крізь призму посилення системної комплексності суспільства, обумовленого диференціацією таких систем, як політика, економіка, церква, наука, мораль тощо. Дистанціюючись від традиційного розгляду системи в термінах частини й цілого, Луман застосовує такі поняття, як система та довкілля. Посилення комплексності довкілля обумовлює також посилення складності системи і навпаки. Така кореляція, за Луманом, не онтологічна, а функціонально-семантична: кожна система утворює власне довкілля, здійснюючи редукцію комплексності на основі смислу, або коду. Наприклад, наука конституюється кодами істина / хиба, політика — влада / відсутність влади, господарство — прибутки / збитки, мораль — добро / зло тощо. Спростовуючи концепт єдності розуму класичного раціоналізму, Луман вважає соціальні системи самореферентними, кожна з яких утворює незалежну від суспільства вцілому раціональність. На цій основі заперечується і морально-етична легітимація політичної системи, господарства, науки, а зворотним боком такого підходу є заперечення застосування кодів істина / хиба до моральної системи, а відтак — граничного обґрунтування моральних належностей. Луман піддає критиці й такі класичні поняття, як "автономія", "суб'єкт", "розум", "рефлексія" тощо, стверджуючи, що людина як окрема система отримує смисли своєї діяльності від соціальних систем, не рефлексуючи щодо їхньої істинності. Системна теорія Лумана багато в чому дотична до постмодернізму, англо-американського комунітаризму, неоконсерватизму та ін., постаючи також опонентом комунікативної теорії.

Поиск по сайту: