СЛОВНИК 89 страница

ТОЙНБІ Арнольд Джозеф (1889, Лондон — 1975) — англійський історик, філософ. Освіту отримав в Оксфордському університеті. Викладав у Лондонській школі економіки, понад 40 років (від 1925 року) очолював Королівський інститут міжнародних відносин. Філософські інтереси Тойнбі були зосереджені у сфері дослідження проблем філософії історії. Базовою ідеєю філософсько-історичної теорії Тойнбі була ідея існування локальних, відносно замкнених цивілізаційних спільностей (спочатку Тойнбі виділив 21 таку спільність, а потім зупинився на 13), кожна з яких має свою власну історію. Сукупність історій цих цивілізаційних спільностей (стисло-цивілізацій) утворює всесвітньо-історичний процес. У перебігу історії усіх цивілізацій Тойнбі виділяє наступні етапи: виникнення, ріст, надлом, деградація та дезінтеграція, які характеризуються ним з позицій варіанта філософії життя Бергсона: виникнення й ріст цивілізацій пов'язуються з енергією життєвого пориву, а надлом, деградація й дезінтеграція — з виснаженням їх життєвих сил. Означені етапи є спільними для всіх цивілізацій, проте кожна проходить їх по-своєму, накладаючи на них відбиток власної унікальності. Згідно з Тойнбі, попри всю неповторність кожної з цивілізацій, їм притаманні і деякі спільні характеристики, насамперед закон "виклику та відповіді". За цим законом, доки цивілізація спроможна на адекватне сприйняття й належну відповідь на кожен наступний з низки викликів історичного довкілля, вона рухається поступально. Можливість такої відповіді створюється завдяки продуктивним ідеям обдарованої здібностями й чеснотами так званої "творчої меншості". Ці ідеї через механізм соціального наслідування поширюються серед пасивної більшості і втілюються нею в життя. Однак з плином часу "творча меншість" може втратити здатність генерувати ідеї, що є адекватними викликові історичної ситуації, разом з цим — моральний авторитет. Суспільнозначуща діяльність творчої еліти набуває суто формального характеру й починає спиратися на апарат примусу. Відповідно, більшість перероджується у "внутрішній пролетаріат", визначальними рисами якого є паразитарний спосіб життя (з вимогами "хліба і видовищ"), неспроможність до плідної діяльності чи захисту свого суспільства і, водночас, перманентна готовність до соціальних збурень. За таких умов (до яких долучається загроза від варварської периферії, або "зовнішнього пролетаріату") відбувається надлом відповідної цивілізації з наступною її деградацією та розпадом. Втім, за Тойнбі, пізні етапи існування цивілізації зовсім не обов'язково мають поставати як непередвизначені й неминучі щаблі її загибелі. Під впливом нових "творчих меншостей" може відбутися духовне, а пізніше й цілісне відродження цивілізації. Крім того, уникнути розпаду можна також шляхом "єднання в духові", через залучення до вселенської релігії на основі об'єднання вже наявних світових віровчень і переходу на рівень світової цивілізації.

Основні твори: "Дослідження історії". У 12 томах (1934-1954); "Випробування цивілізації" (1948); "Світ і Захід" (1953); "Історичний підхід до релігії" (1956).

ТОКВІЛЬ Алексис (1805, Верней — 1859) — французький історик, соціальний філософ, політичний діяч. Закінчив факультет права у Парижі (1830). У 1831 році разом із Бомоном розпочав свою славенту подорож до США з метою вивчення реформ в управлінні в'язницями. Невдовзі зацікавленість Токвіля як правника у пенітенціарній справі переросла у глибокий інтерес до суспільно-політичних процесів, становлення американської демократії. Результатом реалізації цього інтересу стало фундаментальне дослідження "Демократія в Америці", що зажило слави у наступні десятиліття і століття класичного здобутку у галузі вивчення проблеми демократії. Філософські погляди Токвіля концентруються навколо ідеї свободи, адже справжня і єдина чеснота, за Токвільом, — це та, що заснована на свободі. Але любов до свободи, наголошував він, не вичерпується ненавистю до рабства чи тягою до матеріального добробуту. Крім того, вона не пов'язана з прагненням до привілейованого соціального статусу. Свобода — самодостатня, є сама по собі благом, за яке слід боротися неухильно, незважаючи на будь-які перешкоди й небезпеки. За Токвільом, створений для рабства той, хто шукає в свободі щось, окрім неї самої. Із сім'ї переконаних роялістів, аристократ за походженням і вихованням, Токвіль, з одного боку, відкидав елітаризм і був переконаний в історичній приреченості класичних форм монархічного та аристократичного ладу, традиційних форм індивідуалізму. З іншого боку, дійшовши висновку, що час привілеїв аристократії пройшов і настає епоха суспільств, атрибутивною рисою яких є соціальна рівність, Токвіль свідомо виступив ідеологом демократії. Водночас він бачив небезпеку встановлення демократії й соціальної рівності ціною знеособлення людини, перетворення її на елемент "більшості". Крім того, Токвіль застерігав проти створення за демократичного ладу умов, коли встановлюється всевладдя "більшості" та поширюється свавілля державних службовців. Противагою цим тенденціям слугують характерні для демократії свобода слова й преси, формування різноманітних асоціацій та політичних об'єднань. Пошук шляхів і засобів оптимізації співвідношення свободи і рівності (чи нерівності), держави і суспільства загалом, політичної системи та окремої людини становить лейтмотив всіх політичних роздумів Токівля.

Основні твори: "Демократія в Америці" (1835).

ТОЛАНД Джон (1670, Лондондеррі — 1722) — ірландський філософ. Навчався у Глазго, Единбурзі, Оксфорді. Виступаючи з позицій захисту християнства, Толанд прагнув обґрунтувати тезу про те, що віра потребує підтвердження розумом, оскільки йому не суперечить. Ірландський парламент сприйняв цю тезу як наступ на релігію і засудив книгу Толанда "Християнство без таємниць" як антирелігійну. Толанд змушений був виїхати до Англії. Толанд першим у філософії Нового часу обґрунтував вчення про рух як суттєву властивість матерії, розрізняючи в ньому два прояви: рух як внутрішню активність матерії, що є джерелом багатоманітності в природі, і рух як переміщення у просторі, яке є лише модифікацією цієї активності. Толанд підкреслював абсолютний характер руху матерії і відносний характер спокою, вважав, що спокій теж можна розглядати як рух. Що стосується природи та Всесвіту в цілому, то вони є вічні і незмінні. У праці "Пантеїстикон" Толанд схиляється до пантеїзму та гілозоїзму, визнаючи одухотвореність усієї природи. Безкінечний і вічний Всесвіт, за Толандом, управляється "духом Всесвіту", "душею Всесвіту", які називають також Богом. У дискусії із прихильниками соціанства Толанд увів у філософський обіг термін "пантеїзм".

Основні твори: "Християнство без таємниць" (1696); "Життя Мільтона" (1698); "Пантеїстикон" (1720).

ТОЛЕРАНТНІСТЬ (від латинського tolerantia — терпимість) — термін, що ним позначають доброзичливе або принаймні стримане ставлення до індивідуальних та групових відмінностей (релігійних, етнічних, культурних, цивілізаційних). Світоглядною основою толерантності є поцінування різноманітності — природної, індивідуальної, суспільної, культурної. Межі допустимої толерантності залежать від соціальних норм, що діють в даному суспільстві (і, отже, в своїй основі мають культурне походження); однак в межах діючих соціальних норм можливі більш толерантні і менш толерантні варіанти особистої та групової поведінки. Зокрема, окремі особи чи групи осіб можуть виступати ініціаторами перегляду таких звичаїв та норм, які вони оцінюють як жорстокі (нетолерантні). Тема толерантності у європейській філософській традиції започаткована найбільшою мірою стоїками; далі вона знайшла своє продовження у Ціцерона. У період Середньовіччя абсолютизація віри за рахунок розуму стала джерелом релігійної нетерпимості. Наслідком цього стали релігійні війни та нетерпиме ставлення до таких поглядів та наукових відкрить, які суперечили християнському віровченню. У період Просвітництва тема толерантності стає центральною темою політичної філософії (Локк): модерне громадянське суспільство формувалося на основі долання нетерпимості до поглядів, ідей та вірувань. Але абсолютизація розуму та наукового пізнання як основи толерантності містила приховану тенденцію перетворення цього розуму (у його певній інтерпретації) на вкрай нетерпимий та агресивний. Досить тут вказати на фанатичний атеїзм, представлений у своїх крайніх формах російським комунізмом (більшовизмом). В сучасній Україні тема толерантності, зокрема межі толерантності, є важливою в контексті ідеологічного плюралізму та міжетнічних і міжнаціональних стосунків. У філософії однією із перспективних концепцій, яка пропонує основу для толерантного розв'язання різного роду конфліктів (в тім числі щодо цінностей), є комунікативна філософія. (В. Лісовий)

ТОЛСТОЙ Лев Миколайович (1828, Ясная Поляна — 1910) — російський письменник,релігійний мислитель, філософ-мораліст. Світогляд зрілого Толстого формувався і розвивався під впливом Євангелія, деяких східних релігій, філософських ідей Аврелія, Епіктета, Сєнеки, Ціцерона, Йоанна Златоуста, Паскаля, Руссо, Ларошфуко, Канта, Сковороди, Шопенгауера, Емерсона, Торо та інших. Засновник релігійно-філософського вчення ("толстовства"), спрямованого на розв'язання смисложиттєвих проблем людського існування засобами нової, "істинної" релігії ненасильництва, добра, всезагальної любові. До систематичної розробки цього вчення Толстой береться досить пізно — в кінці 70 — на початку 80-х років після пережитої ним глибокої духовної кризи. Толстой дійшов висновку, що реалізуючи себе як вільна істота у своєму особистому внутрішньому, духовному житті, "неминуче виконує приписані їй закони", у житті зовнішньому, стихійному, "ройовому", "слугує знаряддям досягнення "історичних загальнолюдських цілей". В царині зовнішнього життя, куди Толстой включав економіку й політику, державу, культуру й церкву, свобода і мораль неможливі, бо тут кожне явище і дія зумовлені попередніми і є ланкою низки нейтральних в ціннісному плані каузальних взаємодій. Лише віддавши перевагу внутрішньому життю, людина може досягти свободи й жити згідно з ідеалами істини, добра і краси. Втілення цих ідеалів він пов'язував із встановленням спільного володіння землею, простим селянським способом життя, самовідданим служінням Богові й людям. Бога Толстой сприймав і розумів не ортодоксально, а ґрунтуючись на власному розумінні внутрішнього, духовного життя людини. До Бога він прирівнював світове надіндивідуальне життя й вічну цілісність і гармонійну єдність духа й матерії. Релігійне ж спасіння, залучення до вічного життя, царства небесного тлумачив не як прийдешній Страшний Суд, а як подолання власної індивідуальної суб'єктивності й злиття зі світовим, спільним загальнолюдським життям, яке має здійснюватися персонально кожним віруючим "тепер і тут", в час його життя. Філософію, науку й мистецтво Толстой вважав неспроможними відповісти на найглибше й найважливіше питання — про сенс людського життя. Можливість його розв'язання він пов'язував не зі спеціальними студіями, а з ясним розумом, чистим сумлінням й іншими моральними чеснотами, наголошував, що тільки в царині етичній можливий справжній поступ знань — істинних і життєзначущих. Перед смертю скептицизм Толстого набуває всеосяжного характеру, мислитель відмовляється в цей період від ідеалізації не лише культури, а й природи, землеробського способу життя й навіть праці та сім'ї, пов'язуючи християнський ідеал з поняттям нірвани як небуття.

Основні твори філософського змісту: "Чим людина живе" (1881); "Сповідь" (1882); "То що ж нам робити" (1883); "Що таке мистецтво" (1899); "Вірте собі" (1906); "Війна і мир" (1865); "Воскресіння" (1899).

ТОМА АКВІНСЬКИЙ (Аквінат) (близько 1225 (27), поблизу Неаполя —1274) — середньовічний філософ, теолог, систематизатор схоластики на основі християнського аристотелізму, монах-домініканець (з 1244 року), у 1567 році визнаний "п'ятим учителем церкви". Сформулював п'ять доказів існування Бога. По-перше, Бог — це непорушний рушій, бо, згідно з аргументом Аристотеля, рух передбачає непорушного першорушія; по-друге, ланцюг причин та наслідків не може йти у нескінченність, отже, необхідно припустити існування першої причини — Бога; по-третє, мусить існувати остаточне джерело будь-якої необхідності, бо випадкове припускає існування необхідного; по-четверте, всі предмети розрізнюються якісно і за мірою досконалості, тому повинно існувати щось, що б було найвищою мірою реальності та досконалості; по-п'яте, ми бачимо, що навіть неживі речі служать певній меті, і ту мету має визначати якась істота, що існує поза тими речами, бо тільки живе може мати внутрішню мету. Все кінечне створене з нічого, причому Бог вибрав кращий з можливих світів. Душа людини як інтелектуальна субстанція нематеріальна і незнищенна; ангели не мають тіл, а в людині душа поєднана з тілом. Душа — форма тіла, згідно з Аристотелем. Тома Аквінський повторює не тільки визначення Аристотеля (душа є ентелехією), а й поділ функцій душі, одначе при цьому розумові приписуються всі душевні функції — пізнавальна, рослинна та відчуваюча. Вся душа цілком присутня в кожній частині тіла. Душі тварин, на відміну від людських, не безсмертні. В тлумаченні процесу пізнання Тома Аквінський прямує за Аристотелем, відмовившись від уявлення про природжене знання; в етиці він також прямує за Аристотелем, зокрема, у визначенні та розподілі доброчесностей. До чотирьох кардинальних доброчесностей древніх додає три теологічні: віру, надію та любов. Зло ненавмисне не є сутністю, його породжує причина випадкова й сама по собі добра. Божественне Провидіння не виключає зла, випадковості, свободи волі, таланту або удачі. Свободу волі Тома Аквінський розуміє у сенсі психологічного детермінізму. Вибір залежить від нас, проте в добрі ми не вільні, бо потребуємо благодаті. Оригінальність Томи Аквінського полягає в пристосуванні Аристотеля, майже не змінюючи його, до християнської догми. В той час Тому Аквінського вважали сміливим новатором; навіть після смерті чимало його тверджень було засуджено Паризьким та Оксфордським університетами. В історію філософії Тома Аквінський увійшов як видатний систематизатор.

Основні твори: "Про буття і сутність" (1242-1243); "Про істину" (1256-1259); "Сума проти поган" (1260); "Про Божественні імена" (1261); "Сума теології" (1265-1272); "Про вічність світу" (1270).

ТОМІЗМ (від латинського Thomas — Тома) — релігійно-філософський напрям, що виник і розвивався на засадах тлумачення вчення Томи Аквінського. У 1277 році томізм був засуджений ортодоксальними церковно-університетськими установами Парижа й Оксфорда, але на межі XIII й XIV столітть почав енергійно відроджуватися й невдовзі повсюдно набув значного поширення і впливу. Подальший розвиток томізму пов'язаний із цілою шерегою філософів і теологів, серед яких у XV-XVII столітті увиразнюються імена італійського філософа, а згодом кардинала, Каетана (Томи де Віа) (1468-1534) та іспанського філософа й теолога Погана Томи (1589-1647). Перший зажив слави завдяки своїм коментарям до "Суми теології" Томи Аквінського; другий увійшов в історію філософії й теології і як інтерпретатор схоластичної літератури, і як видатний логік. Початок найвпливовішого етапу розвитку томізму (неотомізму, неосхоластики) припадає на середину XIX століття, що було пов'язано з енциклікою Папи Лева ХІІІ (1879), у якій офіційно проголошувалося визнання томізму як традиційної філософської доктрини католицької церкви. До видатних філософів-неотомістів XX століття належать Жильсон та Маритен.

(Н. Поліщук)

ТОТАЛЬНІСТЬ (від латиньского totus — увесь, цілий) — категорія для характеристики буття як повноти, єдності багатоманітності його проявів. Кант, включивши в свою таблицю категорій "тотальність", визначив її як "множину, що розглядається як єдність". Російська релігійна філософія для тих самих цілей використовувала поняття "соборність" (Хомяков), "Багатоєдність" (Карсавін), "моноплюралізм" (Бердяєв) та інші. Центральною категорією філософії В. Соловйова була "всеєдність", що спиралася на давню філософську традицію. Ще Ксенофан казав, що "усе єдине", а Анаксагор — що "у всьому є частина всього". Християнські містики використовували поняття "плероми" для означення сутності у повному обсязі і множинну єдність, завершену цілокупність. Ці ідеї розвивав Кузанський, пізніше — Гегель. Останній визначав тотальність як єдність, що, розгортаючись у собі, зберігає себе. У синхронічному плані тотальність виступає як ціле, що може існувати у формі системи, структури, конструкції тощо, як єдність частин у вигляді функціональних компонентів, структурних і конструктивних елементів та іншого. В діахронічному вимірі тотальність постає як збереження самоідентичності явищ у перебігу їх змін і розвитку. Проблема тотальності включає проблему цілісності, але у ній на першому місці стоїть не статика, а динаміка, не сталі структури, системи і функціювання стійких компонентів, а єдність процесів. Необхідність розрізнення цілісності і єдності (повноти) певною мірою була усвідомлена в німецькій класичній філософії (Шеллінг, Гегель), де ціле розділялося на неорганічне і органічне (таке, що саморозгортається). Така диференціація в подальшому стала нормою, причому інтерес до органічного цілого зростає: у психології у зв'язку з вивченням ментальних процесів через призму поняття гештальту, в культурології і етнографії — як результат дослідження реальних етнічних, мовних,духовних, побутових та інших еволюцій, в соціології як намагання зрозуміти соціальну динаміку через гру випадковостей, у методології науки — в контексті сприйняття комплексу наукових знань як цілісного живого організму, де нові факти, отримані в одному місці, впливають на всю наукову систему і змінюють її. Тотальність — не нерухома маса, вона не зводиться до єдності одноманітного буття-ніщо, позбавленого різноманітності та суперечностей. Тотальність — завжди індивідуалізована; це не статика і безвиразне функціювання, а трансформації і оновлення.

(В. Кизима)

ТОФЛЕР Елвін (1928, Нью-Йорк) — американський філософ-футуролог, соціолог, публіцист. Професор Корнельського університету, радник фонду Рокфеллера, корпорації Ай Бі Ем, інституту майбутнього. Головна тема творів Тофлера — стратегія виживання людської цивілізації в умовах прискореного наростання змін, кризових явищ, що породжені зіткненням "хвиль" цивілізаційного розвитку, зміщення влади під тиском нових надіндустріальних реалій. У книзі "Футурошок" Тофлер пропонує "теорію адаптації" — систематичне управління змінами, що має включати довгострокове планування, застосування соціальних критеріїв оцінки планування, послідовну зміну демократичних інституцій з огляду на нові соціальні цілі. Стара індустріальна система з її економоцентризмом, короткостроковим плануванням і антидемократизмом не здатна справитися з лавиною змін (футурошоками), що накочуються на людство у прискореному ритмі. Тому, згідно з Тофлером, потрібна стратегія "соціального футуризму". У наступній книзі "Третя хвиля" Тофлер характеризує кінець XX століття як зіткнення двох "хвиль": індустріальної, яка діяла в напрямі централізації та уніфікації, і суперіндустріальної, що має протилежне спрямування. Це зіткнення має своїм наслідком низку кризових явищ, які треба осмислити не як ознаки загального занепаду людської цивілізації, а як перехід до нової матриці, навколо якої формується цивілізація "третьої хвилі". На відміну від індустріального суспільства, функціювання якого пов'язане з промисловим виробництвом і ринковою економікою, цивілізація "третьої хвилі" є "трансринковою". Виникає своєрідний симбіоз — виробництво для споживання, а "електронний котедж" стає поліфункціональним осередком суспільства. Пафос книги полягає у необхідності зрозуміти напрям змін, не піддатися впливові безладу, що супроводжує ці зміни. У завершальній книзі трилогії "Переміна влади" та в наступних працях Тофлер конкретизує ідеї, започатковані раніше. Він зосереджується на тому, якими мають бути нові форми влади, яка роль знання та інформації у їх розбудові, яким чином має бути змінена уся сфера владних структур в інформаційному суспільстві.

Основні твори: "Футурошок" (1970); "Третя хвиля" (1980); "Передбачення і передумови" (1983); "Переміна влади" (1990); "Війна та антивійна" (1993).

ТРАГІЧНЕ — категорія філософії і естетики, яка характеризує нерозв'язний конфлікт, що виникає в процесі людської діяльності та супроводжується стражданням і непоправною втратою життєвих цінностей. На відміну від печального і страхітливого, трагічне обумовлене не випадковими зовнішніми силами, а внутрішньою природою явища. Трагічне передбачає вільний акт діяльності людини, її свідомий вибір, в результаті якого реалізується згубна для особистості неминуча необхідність. Трагічний діючий герой кидає виклик долі, усвідомлюючи, що він може призвести до поразки. Трагічне завжди розглядається в суспільно-історичному контексті, який зумовлює його структуру і художню форму. В Античну епоху внаслідок нерозвиненості особи — стісного начала трагічне постає у вигляді року, або долі, як безособової сили, панівної в природі і суспільстві. Взірцем розуміння трагічного в давньогрецькій філософії слугує філософія Аристотеля, яка розглядає трагічне як невіддільний момент вчення про буття. Вихід вічного розуму — нусу — за сферу вічного, де панує щастя або стан блаженності та безневинності, у сферу минущого і плинного, де починається життя з його нещастями, виною, злочинами і розплатою, супроводжується трагічним потрясінням людини від скоєного злочину, яке здійснюється через "жах" і "співчуття" і веде до катарсису (очищення). Виділення категорії "трагічне" і її філософське осмислення здійснюється в німецькій класичній естетиці. Кант і Шіллер вбачали джерело трагічного в конфлікті між чуттєвою та моральною природою людини. Шеллінг сутністю трагічного вважав боротьбу в суб'єкті свободи і необхідності, які одночасно постають як переможці і переможені. Гегель, який створив цілісну теорію трагічного, вбачає його сутність в самороздвоєнні субстанції як сфери волі та звершення. Стверджуючи розумність волі та осмисленість трагічного конфлікту, Гегель, як і німецька класична філософія загалом, дотримується раціоналістичної концепції трагічного, згідно з якою джерелом трагічного є суб'єкт та його внутрішній світ. На відміну від Гегеля, ірраціоналістична філософія Шопенгауера і Ніцше вбачають сутність трагічного у відсутності будь-якого смислу в бутті, яке споконвічно є безформним, хаотичним, ірраціональним. В XX столітті ірраціональне тлумачення трагічного як "трагічного почуття існування" стає домінуючим у філософії екзистенціалізму (Ясперс, Бубер, Гайдеггер).

ТРАДИЦІЯ — поняття, що визначає різноманітні форми впливу минулого на сучасне й майбутнє. Вирізняють, зокрема, соціокультурні форми традиції — звичай, стереотип, ритуал, обряд, які притаманні суспільним стосункам від часів виникнення суспільства. Як філософсько-методологічна проблема традиція постала у добу Нового часу (Декарт, Бекон, Гоббс). Проте лише Монтеск'є та пізніше Гегель чітко окреслили два важливих для філософського розуміння питання: про ставлення до минулого та про буттєву залежність людини від минулого. У сучасній філософії традиція розглядається як проблема доцільності використання досвіду минулого в інноваційних процесах сучасного та як проблема впливу соціокультурних та індивідуальних форм минулого на формування людського досвіду. Онтологічний підхід до традиції найбільш фундаментально розроблений у філософії Гуссерля, Гайдеггера. Зокрема, Гуссерль визначає традицію як буттєву єдність часу та здійснення майбутнього на основі постійного осучаснення минулого. В межах соціальної та екзистенційної антропології розглядаються питання щодо ролі традиції в конституюванні соціокультурних та етнічних груп, впливу міфологізованих виявів минулого на розвиток сучасної культури, значення традиції у формуванні світоглядних цінностей та переконань.

ТРАНКВІЛІОН Кирило (Транквіліон-Ставровецький) (? — 1646) — український церковний діяч, богослов, письменник, проповідник, друкар, перекладач з грецької мови. Працював та викладав у Львівській і Віленській братських школах, Острозькому науково-освітньому центрі. Заснував свою друкарню, де друкував усі свої книги. Його "Зерцало богословії" (1618) та "Євангеліє учительне" (1619) були засуджені київським митрополитом та московським урядом як неправославні. В 1626 році прийняв унію і став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, де надрукував свій останній твір — "Перло многоцінне" (1646). В поглядах Транквіліона поєднуються ренесансна настанова пізнання Бога, природи і людини та традиційна православна настанова морального самовдосконалення людини. В трактаті "Зерцало богословії" Транквіліон виділяє чотири світи: світ духовних сутностей, видимий світ, або природу, малий світ, або людину, та світ зла. В кожному зі світів він виділяє дві натури: видиму та невидиму. Уявлення про двонатурність світу разом із уявленням про природу як самодостатній світ з власними законами наближає Транквіліона до пантеїзму Відродження. Людину Транквіліон розглядає як мікрокосм, малий світ, де є все, що і у великому світі. Людина, яка складається з божественного та природного начал — тіла та розуму, керуючись своїм розумом, може і повинна, згідно з Транквіліоном, через самопізнання і праведне життя піднятися до Бога. Акцентуючи увагу на тлінності земних цінностей та вічності небесних, Транквіліон не заперечує важливості земного життя людини, він схильний до визнання ренесансної гармонії душі та тіла. Подвижництво, вважає він, не в аскетизмі, а в сумлінному виконанні своїх обов'язків. Проповіді, духовна проза та поезія Транквіліона є взірцем української барокової літератури.

Основні твори: "Зерцало богословії" (1618); "Євангеліє учительне" (1619); "Перло многоцінне" (1646).

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛІЇ — в метафізиці — властивості сущого, необхідно притаманні йому як такому, трансцендентальні визначення буття сущого. В ієрархії понять трансценденталії є більш загальними по відношенню до категорій, тобто вищих родових понять; отже, трансценденталії є такими, що виходять поза межі. Традиційно трансценденталії називають єдине, істину,благо. Деталізувати вчення про суще і збільшити число трансценденталій намагалися Тома Аквінський, Дуне Скоти, Лотце.

(С. Йосипенко)

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА ЛОГІКА — неформальна логіка, створена Кантом для з'ясування структури пізнання та його меж. Згідно з Кантом, речі в собі діють на чуттєвість людини і породжують відчуття. Останні поєднуються з формами споглядання, простором і часом, які наявні в суб'єкті і впорядковуються ними. Такий синтез форм споглядання з чуттєвими даними Кант називає явищем і вважає його матеріалом пізнання. Пізнання є другий синтез — явищ з апріорними формами мислення, тобто категоріями. Цей синтез породжує об'єкти або предмети, сукупність яких називається природою, а знання про неї — досвідом. Досвід Кант вважає єдино можливим видом дійсно наукового знання; він і окреслює межу теоретичного пізнання взагалі. Але людина бажає знати й про те, що лежить за його межами, а отже, і за межою чуттєвості. До такого знання вона може доходити лише за допомогою мислення або "чистого розуму". Критикою чистого розуму Кант називав доведення неможливості й ілюзорності такого знання. їх проявом є суперечності, в які впадає при цьому розум. Найбільш значущі суперечності, розкриті Кантом, це — антиномії. Усього він нараховував три об'єкти, з приводу яких суперечності виникають: світ в цілому, Бог, душа людини. Вчення про суперечності чистого розуму Кант назвав "трансцендентальною діалектикою". Його діалектика становила складову частину "трансцендентальної логіки" і справила найбільший вплив на подальший розвиток діалектичного мислення у Фіхте, Гегеля та інших мислителів. На відміну від них, діалектика Канта має негативний характер, виражає межі людського пізнання, які можуть бути подолані, згідно з Кантом, лише за допомогою "практичного розуму", який втілюється в моралі і релігії. В цілому проблематика трансцендентальної логіки Канта не втратила свого значення і до нашого часу. (М. Булатов)

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ ІДЕАЛІЗМ —термін філософії Канта, який позначає ідеалістичне тлумачення форм пізнання — споглядання (простору і часу) і мислення (розсудкових понять або категорій). Тому Кант називав його також "формальним ідеалізмом з метою відрізнити від "матеріального", тобто звичайного ідеалізму (котрий сумнівається в існуванні самих зовнішніх речей або заперечує його)". Матеріальний ідеалізм Кант поділяв на два різновиди: 1) проблематичний ідеалізм Декарта, який сумнівається в існуванні зовнішніх речей, тобто ставить проблему буття поза свідомістю, але не допускає ніякого остаточного її розв'язання до того, як буде винайдений достатній для цього доказ;

2) догматичний ідеалізм Верклі, згідно з яким речі в просторі — лише плід уяви.

Поиск по сайту: