СЛОВНИК 21 страница

Основні твори: Трилогія "Джерело знання".

ДАНИЛЕВСЬКИЙ, Микола Якович (1822, с. Оберце Орловської губернії — 1885) — російський філософ, публіцист і природознавець, ідеолог панславізму. Система філософії історії Данилевського містить циклічну культурно-історичну типологію розвитку людства, спрямовану на подолання європоцентризму, моністичного тлумачення історії і обґрунтування принципово іншого, плюралістичного її розуміння. Виходячи з того, що та чи інша галузь пізнання набуває статусу науки лише тоді, коли накопичувані нею знання утворюють "природну систему", Данилевський формулює три вимоги, що їм має відповідати ця система: 1) Принцип поділу має обіймати всю сферу поділюваного. 2) Всі предмети чи явища однієї групи повинні бути більш схожими чи спорідненими поміж собою, ніж з явищами чи предметами іншої групи. 3) Групи мають бути однорідними, тобто ступінь спорідненості повинна бути однаковою в однойменних групах. Існуюча загальноісторична теорія, з її універсалістською інтерпретацією всесвітньої історії як одного глобального процесу, членування якого можливе лише в діахронічному зрізі на послідовні стадії (Стародавня історія, Середньовіччя, Новий час) є, на думку Данилевського, неспроможною, оскільки не відповідає жодній з трьох означених вимог. Недоліком цієї періодизації Данилевський вважав і те, що на її основі ціла група культур — єгипетська, китайська, індійська, єврейська, грецька тощо — зараховується до однієї (діахронічно першої) групи, тоді як, приміром, романо-германська культура, штучно "препарується на Середньовіччя та Нову історію". Відкидаючи подібну моністичну універсалістську за формою, але за характером європоцентристську версію тлумачення історичного процесу, Данилевський пропонує підхід, згідно з яким історія людства постає як множина автономних органічних соціокультурних утворень, які він називає культурно-історичними типами. Однак ця множина є не механічним агрегатом байдужих одна щодо одної культурно-історичних одиниць, а виявом гармонії універсуму, що незбагненна без прийняття ідеї цілеспрямованості всього сущого і взаємної узгодженості, без Божественного цілепокладання, що зумовлює загальний взаємозв'язок, спрямованість усіх життєвих процесів Землі. Вчення Данилевського передувало циклічним філософсько-історичним системам Шпенглера та Тойнбі.

Основні твори: "Росія і Європа. Погляд на культурне і політичне ставлення слов'янського світу до романо-германського" (1869); "Збірник політичних та економічних статей" (1890).

ДАО (китайською — Бог, шлях, принцип, закономірність) — одна з основних категорій китайської філософії, яка незмінно присутня у багатьох її напрямах, але має різне тлумачення. Дао — центральне поняття даосизму, основна категорія онтологічного та космологічного аспектів цього вчення. В концепції Лао-цзи дао — абстрактна сутність, яка є одночасно буття і небуття, "наявність" і "відсутність", всеохопна й наскрізна, але недоступна вербальному описові. Для Чжуан-цзи дао скрізь присутнє; воно створює час та простір. Дао є небуття, але породжує все розмаїття речей та явищ. Представники неодаосизму Хе Янь і Го Сян визначали дао, відповідно, як "небуття" ("відсутність") та "буття" ("наявність"), відкидаючи дуальність в тлумаченні цієї категорії. У вченні Конфуція дао позбавляється космологічного тлумачення. Носіями дао виступають індивід, суспільство, держава. Дао залежить від свого носія (для добропорядних людей воно "пряме","велике"; для нищих — "криве", "мале"). Мен-цзи розрізняє небесне дао (передвизначення) і людське дао (благочинні вчинки людей). Для Сюнь-цзи дао всеосяжне, воно створює Всесвіт, і є одночасно моральним законом, дотримуючись якого людина здатна перетворювати свою "злу природу". "Межа" людського дао — етикет, благопристойність. Засновники неоконфуціанства акцентували увагу на онтологічній характеристиці дао. Чжу Сі ототожнив дао з "Великою межею" і принципом "лі"; взаємодіючи з дао, сили "інь" та "ян" і "п'ять елементів" "у-сін" породжують світ. Категорія дао знаходить застосування і в сучасній китайській філософії.

ДАОСИЗМ (китайською — школа дао) — один з основних напрямів китайської філософії і традиційна релігія Китаю. В сучасній синології використовується традиційне для конфуціанства розрізнення філософського "дао цзя" та релігійного "дао цзяо" даосизму. В основі філософського вчення даосизму лежить поняття "дао" як первісної, всеосяжної основи, субстанціального начала, загального закону спонтанного буття Всесвіту. "Дао" — єдине та нероздільне, однаково присутнє в усіх об'єктах (людях, речах) — як прекрасних, так і потворних. Для послідовників даосизму "дао" — це безперервний потік метаморфоз-трансформацій; життя або смерть є лише одним з його фрагментів. З'єднання із цим потоком дарує мудрецю безсмертя. Необхідність дотримання природного закону "дао" виражена в концепції "недіяння" ("у вей") та "природності" ("цзи жань"), в основі якої лежить принцип заперечення штучного перетворення світу, яке призводить до порушень світової гармонії та, відповідно, виявляється в різних соціальних, економічних та політичних відхиленнях. Витоки даосизму сягають давніх релігійних уявлень (магії, шаманства), філософське осмислення яких (середина І тис. до н.е.) стало основою ідейної концепції цього напряму. Першозасновником даосизму вважається міфічний імператор Хуан-ді. Оформлення ідей, які стали центральними для школи, приписується напів легендарному мислителю Лао-цзи (VI — V ст. до н.е.), якого вважають автором трактату "Дао де-цзін" ("Канон "дао" та "де"). Його ідеї були розвинуті філософом Чжуан-цзи (твір "Чжуан-цзи", IV — III ст. до н.е.) і пізніше Ле-цзи (приблизно IV—III ст. до н.е.) та Хуайнань-цзи (Лю Ань, II ст. до н.е.). Даосизм справив значний вплив на різні галузі китайської культури (літературу, поезію, мистецтво); сприяв розвитку наукових знань (хімії, медицини). Вплинув на філософію Кореї, Японії. (А. Усик)

ДВОЇСТОЇ ІСТИНИ ТЕОРІЯ, подвійна істина — вчення про поділ філософських та богословських істин, згідно з яким істинне в філософії може бути хибним в теології, і навпаки. Вчення про двоїсту істину виникло в Середні віки, під час поширення філософії Аристотеля, коли виявилось, що ціла низка філософських положень Аристотеля суперечить догматам мусульманської та християнської релігій. Найбільш впливовими мислителями, які утверджували двоїстої істини теорію, були Аверроес (Ібн Рушд), Брабантський, Жандунський, Ніфо, Окнам, Помпонацці та ін. Згідно з принципом двоїстої істини, досягнуті наукою результати мають право на існування, але лише як наділені статусом можливих імовірних істин, в той час як теологічним істинам притаманні абсолютність, очевидність та достовірність. Такий погляд на науку в межах християнського вчення про божественну всемогутність був плідним, оскільки слугував виправданню наукових занять. Найбільш докладно ця точка зору розвинута у вченні Томи Аквінського про істини віри та істини знання, згідно з яким теологічні істини мають пріоритетне значення по відношенню до наукових. Двоїстої істини теорія вступила в конфлікт з науковим знанням у період зародження наукової картини світу, зокрема геліоцентричної системи Коперника, коли наукові істини стали претендувати на онтологічний статус. Це особливо проявилось в процесах інквізиції над Вруно та Галілеєм, яка повела нещадну боротьбу з новими, науково-природничими уявленнями про картину світобудови. Поступово двоїстої істини теорія поступається місцем поняттю наукової істини, яке, стаючи абсолютно незалежним від Істини Одкровення, перебирає на себе атрибути останньої — абсолютність, достовірність та довершеність. У новій формі двоїстої істини теорія була відновлена Кантом, який вважав необхідним не захист науки від релігії, а, навпаки, захист релігії від науки: "я повинен був обмежити сферу знання, щоб дати місце вірі". (Л. Озадовська)

ДГАРМА (санскрит — те, на чому тримається Космос, мораль, обов'язок, сутність, божественний закон, порядок, закон буття, віра, справедливість, істина, об'єкт думки, елемент буття, елемент свідомості тощо) — ключове поняття всієї індійської релігійної філософської традиції. Еквівалент дгарми відсутній, у зв'язку з чим переклад здійснюється відповідно до контексту. Цей момент додатково засвідчує всю складність та багатозначність розуміння дгарми, що розглядається як сукупність встановлених правил, передусім ритуальних, дотримання яких є необхідною умовою підтримання космічного порядку. Як основа світобудови дгарма невіддільна від істини. В суспільстві вона стосується сфери надіндивідуальних норм життя, виступаючи одним із понять, що складають триваргу (разом із вигодою та задоволенням чуттєвих бажань). Звідси походить і самоназва індуїзму — санатана-дгарма, тобто вічна дгарма. З огляду на певний стан душі та його наслідки, дгарма зумовлює і спосіб поведінки, найбільш сприятливий для духовного зростання, навертає на правильний і праведний шлях.

ДЕДУКТИВНА ЛОГІКА — сукупність теорій, що описують процес дедукції, тобто закономірності виведення достовірних висновків з певних тверджень. Дедуктивна логіка будується як формальний аналог до таких теорій, де єдиним способом доведення істинності тверджень є виведення цих тверджень з сукупності вихідних тверджень або аксіом за чітко сформульованими правилами виведення, без звернення до інших аргументів. Теорії такого типу називають дедуктивними; до них належать математичні теорії. Проте за зразком дедуктивних теорій можна побудувати теорії і в інших галузях знань (див. Аксіоматичний метод). Дедуктивна логіка, що сама будується як дедуктивна теорія, дає методи побудови змістовних дедуктивних теорій та перевірки несуперечливості існуючих теоретичних побудов (див. Логіка формальна).

ДЕДУКТИВНИЙ МЕТОД — (див. Дедукція, Дедуктивна логіка.)

ДЕДУКЦІЯ (латинською deductio, від deduco — відводжу, виводжу) — у традиційній логіці перехід від загального до окремого; одна з форм умовиводу, при якій на основі загального правила логічним шляхом з одних положень, як істинних, з необхідністю виводиться нове істинне положення. Логічною підставою дедуктивного висновку є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується відносно якогось класу предметів у цілому, стверджується або заперечується відносно окремих предметів цього класу". Дедуктивні умовиводи бувають категоричними, умовними і розділювальними. Дедукція має також значення методу дослідження. При цьому методі окреме пізнається на основі знання загальної закономірності. Особливо широкого значення дедуктивний метод набув при побудові наукових теорій. Різновидом дедуктивного методу є аксіоматичний метод. Теорію дедукції вперше створив Аристотель. Для філософів XVII — XVIII ст. характерне протиставлення дедукції індукції. У сучасній логіці дедукція розуміється як формальний засіб, який забезпечує виведення істинних висновків із істинних засновків.

ДЕЇЗМ (від латинського deus — Бог, Божество) — релігійно-філософське вчення, що виникло в Англії в XVII ст. і найбільшого поширення набуло в епоху Просвітництва. Термін було введено социніанами (див. Социніанство) для характеристики власної точки зору на противагу атеїзмові. Згідно з поглядами деїстів, Бог, хоч і створив світ і є його першопричиною, більше не втручається в існування і розвиток світу, який розвивається за власними законами. Деїзм має істотні відмінності як від теїзму, так і від пантеїзму; теїзм визначає Бога не тільки як творця, а й як вседержителя світу, який керує ним і наперед визначає долю всього сущого в ньому; пантеїзм розчиняє Бога в природі, а атеїзм заперечує саме існування Бога. Засновником деїзму вважається лорд Чербері (1583 — 1648), який виклав ідеї цього вчення у праці "Трактат про істину" (1624). В Англії деїстами були Толанд, Коллінз, Шефтсбері, Болінгброк; у Німеччині — Реймар, Лессинг; у Франції — Вольтер, Руссо; в Америці — Джеферсон, Франклін, Аллєн. У кінці XVIII — на початку XIX ст. деїзм набув певного поширення в Росії (Пнін, Єртов, Лубкін).Частина прихильників деїзму засновували свої уявлення про світ на нових відкриттях природознавства, вважаючи матерію інертною масою, яка набувала руху завдяки "першопоштовху". Таку точку зору висловлювали Ньютон, Локк та ін.; та вже наприкінці ХVIII ст. деїзм був підданий критиці французькими матеріалістами і атеїстами (зокрема, Гольбахом, Дидро) за непослідовність.

ДЕКАРТ, Рене (1596, Лає, Турень — 1650) — французький філософ, математик і природознавець, основоположник європейського класичного раціоналізму. Виступаючи, як і Бекон, з програмою переосмислення попередньої традиції філософування, Декарт, на відміну від нього, спирався не на досвід та емпіричні спостереження, а на розум, мислення й самосвідомість. Наголошуючи на ідеї єдності наук, Декарт вважав, що автентичним засобом її осмислення є філософія, фундамент якої становить метафізика. Найочевиднішим і водночас достовірним твердженням, яке може слугувати за наріжний камінь єдиної системи наук є, за Декартом, теза "мислю, отже існую". Слідом за Августином Декарт наполягав на тому, що можна піддати сумніву все, окрім існування того, хто сумнівається. Означений принцип поєднує платонівське переконання в онтологічній домінанті умоосяжного стосовно чуттєвого і сформоване в надрах християнської традиції загострене відчуття високої значущості особистісного начала. Істинність і дієвість принципу самосвідомості як основоположного принципу філософування забезпечується Богом, який надав людині природне світло розуму. Через основоположне, найвірогідніше судження нам, за Декартом, даний також первинний, достеменно безпосередній предмет пізнання, яким є мисляча субстанція. Інша ж, матеріальна, субстанція виявляється суб'єктом пізнання вже опосередковано. При цьому матеріальна субстанція, на відміну від мислячої, як непротяжної й тому неподільної, характеризується рухом і величиною, тобто протяжністю (має ширину, глибину і довжину, а, отже, — поділяється на частини й може набувати окреслень фігури). Означені якості Декарт вважав такими, що справді існують, тобто первинними, тоді як запах, смак, твердість, світло, тепло — вторинними, наслідком впливу первинних якостей на людське тіло. Інструментом людського пізнання є метод, основні правила якого такі: 1) розпочинати з простого і очевидного; 2) поділяти кожний складний об'єкт (чи проблему), що підлягають вивченню, на прості частини; 3) розташовувати свої думки в певному порядку, не допускаючи жодних прогалин, щоб зберегти безперервність у ланцюгу умовиводів; 4) вважати істинними тільки такі положення, які є чіткими й виразними і ні в кого не викликають сумнівів. Зразком методу для Декарта є математика, а засадничими його характеристиками — числення і порядок. Тварини в системі Декарта — це унітарні автомати, людина ж роздвоюється на тіло (яке також тлумачиться як автомат) і розумну душу (почуття і уява в ній є лише модусами розуму). Уможлививши подолання телеології, такий підхід поставив, однак, Декарта перед проблемою зв'язку в людині духовного й тілесного начал. В духовному житті пильну увагу Декарта привертали проблеми моралі, які він також розглядав з послідовно раціоналістичних позицій. Основне покликання моралі полягає, за Декартом, в тому, щоб забезпечити панування розуму над стихійною деспотією волі й почуттів шляхом підпорядкування останніх звичаєвим нормам та законам країни. Прояснені світлом розуму, почуття та воля перестають спонукати до гріха, який тлумачиться Декартом з ухилом у гносеологізм, — як омана, що зумовлюює недобрі вчинки. Роль ідей Декарта в подальшому розвитку філософської класики виявилась, зокрема, у їхньому впливові — на формування оказіоналізму, вчення Спінози, логіки Пор-Рояля та низки концепцій європейського Просвітництва. По-новому, але не менш продуктивно, ці ідеї використовуються й на сучасному, некласичному етапі поступу філософської думки, зокрема, у межах феноменологічного напряму (Гуссерль), нео і постпозитивізму (Поппер), "натуральної" філософії Мамардашвілі тощо.

Основні твори: "Міркування про метод" (1637); "Геометрія" (1937); "Метафізичні роздуми" (1641); "Основи філософії" (1644); "Пристрасті душі" (1649).

ДЕКОНСТРУКЦІЯ — поняття, що окреслює ситуацію відношення до тексту, в межах якої деструкція поєднується з реконструкцією для подолання замкненого та "логоцентричного" характеру цього тексту. Деконструкція як певний методологічний ракурс була запропонована Деррида, що трактував її як адекватний переклад поняття "Destruktion" Гайдеггера. Деконструкція постає фундаментальною ознакою філософії постмодернізму, навіть більше — всієї культури постмодернізму. Принциповим моментом деконструкції є її ретроспективний характер — вона є передусім стратегією не творення, а витлумачення вже існуючих текстів. Проте деконструкція є виходом за межі інтерпретації як відношення до тексту іззовні, позаяк вона активізує у самому тексті протидію логоцентризму. Тому у просторі культури постмодернізму деконструкція трактується і як креаціоністська стратегія, про що свідчить її розгортання не тільки в теоретичній, а й у художній формі. Поєднання деконструкції з реконструкцією вносить у деконструкцію іронічне забарвлення, що робить її як теоретичним, так і художнім феноменом. Саме іронія відрізняє деконструкцію від інших стратегій взаємодії з минулим і, передусім, від стратегії "зняття". Є певні підстави вважати, що ідея деконструкції укорінена в творчості ієнських романтиків — передусім Тіка, Шлегеля, Новаліса, які знаходяться в іронічній опозиції стосовно пафосу німецької класичної філософії, а тому "деконструюють" її. Однак іронія деконструкції XX ст. відрізняється від іронії романтиків тим, що не передбачає появу нового пафосу, а стає самодостатньою, сама обертається на пафос. У результаті деконструкцію можна визначити як стратегію заміни у чужому або власному тексті пафосу на іронію. З огляду на це, деконструкція є способом маргіналізації тексту. (О. Соболь)

ДЕЛЬОЗ, Жиль (1925 — 1995) — французький філософ, професор університету Париж-VIII, представник постструктуралізму, один із авторів концепції шизоаналізу. Творчість Дельоза можна умовно поділити на два періоди, межею поміж яких є 1969 р. Протягом першого періоду Дельоз здобувся на визнання як історик філософії, автор досліджень ідейної спадщини Ніцше, Спінози, Бергсона, інших представників маргінальної традиції в європейській філософії. Ці дослідження мають чітку мету: розробити загальнотеоретичні підвалини і термінологічний апарат такого мислення, котре б орієнтувалося не на ідеал тотожності й універсальності, що асоціюється у Дельоза з Гегелем та ідейними попередниками останнього, а на всебічне ствердження сингулярності, розбіжності, дистанції. В цей період визначальними для Дельоза є ніцшеанські ідеї фундаментальної розбіжності, ствердження випадковості, симптоматології, інтерпретації, радикальної критики; формується його критичне ставлення до діалектики і фройдизму, а також — його оригінальне тлумачення шизофренії. Другий період творчості Дельоза, котрий приніс філософові славу, позначений співпрацею з психіатром і психоаналітиком Гваттарі. Фройдівські тлумачення позасвідомого і бажання відкидаються Дельозом і Гваттарі як невиправдано обмежені, як результат деспотичного впливу сучасних форм культури, що характеризуються розривом між соціальним виробництвом і виробництвом бажання. Як наголошує Дельоз, поле бажання принципово безмежне, але історичні форми культури (соціальне виробництво) повсюдно його перетинають системою кордонів, задають чіткі коди, лише в межах яких уможливлюється "соціально прийнятне" виробництво бажання. Одним з таких кодів є фройдівський Едипів дискурс, що редукує незліченну багатоманітність стихійних потоків бажання до "маленької брудної сімейної таємниці". На думку Дельоза і Гваттарі, деспотичному впливові цього кодування потрібно протиставити декодуючу діяльність творчої особистості, "детериторіалізованого" індивіда, "номада культури", що вільно пересувається безмежним полем бажань, не зважаючи на дороговкази культури.

Основні твори: "Ніцше" (1962); "Бергсонізм" (1966); "Повторення і розрізнення" (1968); "Логіка смислу" (1969); "Капіталізм і шизофренія", у співавторстві (1972 — 1980); "Френсис Бекон: логіка почуття" (1981) та ін.

ДЕМОКРАТІЯ — тип держави або політичної системи управління, що ґрунтується на принципі народовладдя. Поняття "Демократія" змінювалося історично; у сучасних політичних концепціях його тлумачення також мають значні відмінності. Ці відмінності зазвичай пов'язані з відповіддю на два чільні питання: а) що позначають словом "народ"?; б) у який спосіб "народ" здійснює самоврядування? Вперше термін "Демократія" був уведений в обіг в Афінах у V ст. до н.е. Словом "народ" ("demos") тоді позначали частину дорослого населення міста-держави (поліса), яке мало право брати безпосередню участь в обговоренні питань, що стосувалися життя міста-держави (цієї участі були позбавлені раби, жінки та люди, що у будь-якому поколінні переселилися у місто-державу). Розмежування на загальні (суспільні, політичні) питання і такі, у розв'язанні яких особа має діяти, виходячи з особистого рішення, стало однією з важливих ознак демократії. Розуміння демократії як безпосередньої участі громадян у розв'язанні спільних справ (а це вимагало, щоб територія держави була невеликою) є характерним для Руссо. Одначе поява в Європі національної держави супроводжувалася тим, що поняття народу стало поняттям нації, а великі територіальні розміри новочасних держав зробили неможливою безпосередню участь великого загалу людей в управлінні. Внаслідок цих змін демократія набуває ознак "представницької". Цей новий тип демократії став предметом аналізу та різноманітних оцінок — позитивних, скептичних та різко негативних. На противагу переважно оптимістичній оцінці представницької демократії в ліберальній політико-філософській традиції, консервативна традиція наголошувала на таких її вадах, як індивідуалізм, утилітаризм, просвітницький конструктивізм (див. Консерватизм). Різко негативна оцінка демократії була притаманна соціальній філософії марксизму, який вважав будь-яку державу знаряддям класового гноблення. Негативно оцінювали представницьку демократію також прихильники анархізму, оскільки вважали, що за фасадом такої демократії приховане всевладдя бюрократичного централізму. Скептична оцінка представницької демократії характерна також для елітарних концепцій. Прихильники цих концепцій вважають, що вибір представників народу контролюється елітою або елітами — політичними, військовими, економічними, культурними тощо (див. Еліта). Починаючи з середини XIX ст. на Заході почав установлюватися сучасний тип демократії, засадничими прикметами якого є інституційний та ідеологічний плюралізм (вільне змагання різних політичних ідеологій). Суть інституційного плюралізму полягає у фактичному існуванні та узаконенні різноманітних асоціацій та автономних організацій. До останніх, окрім політичних (політичні партії, лобістські групи та інші групи тиску, незалежні центри політичного аналізу та політичної інформації тощо) належать також профспілки, автономні освітні, культурні, гуманітарні та ін. організаційні утворення. Той факт, що інститут представницької демократії різко зменшив число громадян, здатних брати безпосередню участь у виробленні та прийнятті політичних рішень, спонукав до появи ідеї (та відповідної практики), відомої під назвою "Демократія участі". Суть цього різновиду демократії полягає в орієнтації на те, щоб якомога більше рішень, в тім числі політичних, приймалося не централізовано (на верхніх щаблях державної влади), а внизу, на рівні місцевих та інших організацій; практика "Демократії участі" включає також проведення різного роду опитувань та референдумів. Поняття "Демократія участі" близьке до поняття так званої "прямої демократії", для якої характерними є акції "прямої дії" (страйки, вияви громадянської непокори тощо). Одним із напрямів поглиблення демократії деякі політичні філософи вважають "економічну демократію": збільшення участі працівників в управлінні підприємствами. Проте, як показав досвід (зокрема в колишній комуністичній Югославії), збільшення такої участі зазвичай не сприяє економічній ефективності. Історія розвитку суспільства засвідчує, що демократія сама по собі не є ідеальним засобом, що розв'язує всі проблеми (соціальні, політичні, управлінські та ін.). Вона доконечно потребує існування відповідних культурних, економічних та соціальних передумов. Це було відомо ще Аристотелю, який у "Політиці" показав, що наслідки демократичного управління залежать від того, з якою саме демократією в кожному окремому випадку ми маємо справу. Сучасна демократія спроможна виявляти свої переваги за відповідного рівня загальної культури суспільства, відносно високого рівня добробуту та наявності широкого середнього класу. Вона передбачає високий рівень здатності людей до самоконтролю, виконання своїх громадянських обов'язків, до розумного поєднання індивідуальних та групових інтересів з інтересами інших людей та суспільних верств, отже, зрештою, до забезпечення спільного добробуту. Цими здатностями повинні насамперед володіти представники політичної еліти. Якщо ця умова не реалізована, то демократія може зазнавати змін або у бік бюрократичної централізації або диктатури. Вірогідність такого повороту зростає в міру того, як демократія перетворюється на прикриття безвладдя та хаосу. Чим менше люди здатні до самоконтролю, тим більшої ваги набуває зовнішній контроль над їхньою поведінкою. Це фундаментальний закон суспільного життя. Отже, міра свободи в сучасних суспільствах прямо залежить від того, наскільки самі люди шанують моральні та правові цінності. Сучасна українська демократія також має серйозні вади, найглибшою причиною яких є стан масової свідомості, успадкований від комуністичного минулого. Саме це дозволило колишній комуністичній номенклатурі зберегти впливові позиції в економічних та владних структурах, що призвело до формування посткомуністичної неономенклатури і, як наслідок цього, до гіпертрофії бюрократичних структур та регламентацій. (В. Лісовий)

ДЕМОКРИТ (460, Абдера — 370 до н.е.) — давньогрецький філософ, учень Левкіппа. Довгий час провів у мандрах по країнах Сходу. Написав близько 70 творів різноманітної тематики. Космогонічне за своєю проблематикою і цим подібне до інших досократичних філософій, вчення Демокрита разом з тим суперечить спільним метафізичним інтуїціям досократиків, що робить його перехідною постаттю від доби ранньофілософських космогоній до періоду класичної еллінської філософії. Основа онтології Демокрита — атомістика: вчення про атоми та пустоту як першопочатки буття. Поняття "атом" виникає як антитеза елейській нескінченній подільності сущого і покликане розв'язати апорії Зенона Елейського. Атом за онтологічними якостями (окрім форми) дорівнює елейському сущому (Єдиному), але на відміну від останнього атомів може бути безліч. Усе існуюче складається з них як неподільних, самодостатніх, непроникних форм. Цим домінуюча у ранньофілософських космогоніях інтуїція континуальності (безперервності і цілісності) Космосу руйнується і замінюється принципом дискретності світу. Вказуючи на атоми та пустоту як першооснови сущого, Демокрит також стверджує рівновагому реальність буття і небуття, що радикально суперечило не лише елейському вченню, а й іншим досократичним космогоніям. На думку Демокрита, незчисленні не лише атоми, а й світи, які складаються з них; ці світи (відмінні за розмірами, будовою, якостями) повсякчас виникають і гинуть. Множинність одночасно існуючих світів була принципово новою для Античності космогонічною ідеєю, яка у подальшій історії філософської думки опонувала образу єдиного, гармонійно впорядкованого світоустрою. Деструктурувавши характерну для ранньофілософських космогоній першосубстанцію і замінивши її висхідними неподільними формами ("ейдоси", "щосьності", "буття"), Демокрит так само деструктурує другий найважливіший чинник досократичного уявлення про генезис Космосу: вселенську силу, дією якої твориться впорядкований світоустрій (Логос Геракліта, Діке Анаксимандра, Нус Анаксагора тощо). Замість неї у атомістиці — вперше в історії думки — з'являється поняття причини. У вченні про пізнання Демокрит розрізняв чуттєве і умоглядне знання. Чуттєві сприйняття виникають внаслідок потрапляння в органи чуттів копій (ейдолів) речей, котрі відокремлюються від них. Але чуття постачають лише "темне", спотворене і несправжнє знання, оскільки свідчать про множинний світ речей, а не про дійсний світ атомів та пустоти. Останній осягається лише розумом. Перевага умоосяжного знання над чуттєвим видавалася Демокриту настільки значною, що легенда оповідає про самозасліплення філософа променем сонця для того, щоб "темне знання" не відволікало його від розумового споглядання справжньої дійсності. У вченні про людину Демокрит виходить з того, що люди набули власних форм буття завдяки природі і досвіду. Згідно встановленню (спільній згоді) виникають слова, звичаї, закони і держава. Головною метою життя є еволюція — стан душі, коли вона перебуває у спокої та рівновазі, звільнена від страхів і пристрастей.

Поиск по сайту: