 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
СЛОВНИК 73 страница
ПРОКЛ Діадох (412, Константинополь — 485) — давньогрецький філософ, неоплатонік. Навчався в Александрії, потім в Афінах у Плутарха і Сиріана. Після Сиріана очолив Академію в Афінах. Його філософські пошуки були підпорядковані прагненню створити таку систему мислення, яка б узгодила і поєднала вчення Плотина, Ямвліха, Платона й Аристотеля. Коментарі Прокла до Платона,Плотина, Порфирія, тлумачення до Гомера, Гесіода та орфіків вважаються взірцями неоплатонічної академічної екзегези. Зв'язок Прокла з аристотелізмом засвідчує написаний ним вступ до філософії Аристотеля й трактат "Першооснови фізики". Систематичний виклад понять неоплатонізму подається у "Першоосновах теології". Ієрархічна структура буття виводиться, за Проклом, від надсущого єдиного, що є Благо і Бог, через надсущих одиниць — богів до богів (умів) сущих і мислимих, яким він протиставляє богів (умів) мислячих. З останніми пов'язані мислячі душі, нижче розміщуються ангели, демони й герої, а ще нижче — "часткові душі", до яких належить душа людини. У стані екстазу душа спроможна повернутися до єдиного ("повернення" — одна з трьох засадничих категорій поряд з "єдиним" та "різноманітним"). Для філософської системи Прокла характерне обґрунтування рівноваги в процесі взаємодії еманації та повернення.
Основні твори: "Першооснови теології"; "Теологія Платона"; "Першооснови фізики: десять сумнівів щодо Провидіння"; "Про Провидіння і Фатум".
ПРОКОПОВИЧ Теофан (1681, Київ — 1736) — український мислитель, богослов, церковний діяч. При хрещенні був названий Єлисеєм, справжнє прізвище, ймовірно, Церейський. Згодом узяв прізвище свого дядька — Теофана Прокоповича, професора і ректора КМА. Навчався в КМА, потім упродовж трьох років студіював у колегії св. Атанасія у Римі. Навчався також в університетах Швейцарії і Німеччини, зокрема в Йєні, Галле, Альтдорфі. Повернувшись на батьківщину, понад десять років був професором і ректором КМА, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію. На вимогу царя Петра І Прокопович проти власної волі змушений був переїхати до Петербурга. Він підтримує освітні реформи Петра, створює перший проект Академії наук, очолює літературно-громадський гурток, який одержав назву "вченої дружини", пише низку публіцистичних і філософсько-богословських творів. Іноземні вчені вважали його найосвіченішою людиною тогочасної Росії, доробок якої позначився на багатьох напрямах розвитку її культури і науки. Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричина і творець. Разом із тим, на думку Прокоповича, повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, у яких він з необхідністю існує і які він рухає. Ядром учення Прокоповича про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядає як субстанцію, що складається з матерії і форми. Матерія при цьому розглядалась як спільний і єдиний субстрат природних тіл, джерело їхньої кількісної визначеності, а форма — як основа їхньої якісної різноманітності. Прокопович наполягав на активності матерії як компонента субстанції, котра знаходиться в постійному русі, що є універсальним і являє собою "мовби якесь загальне життя всього світу". На роздумах мислителя про матерію позначився розвиток природознавства, який схилив його до двох висновків: по-перше, на відміну від Аристотеля, він твердив, що матерія єдина й однорідна в усіх природних тілах: це стосується неба і землі, живого і неживого, вона змінює лише форму, переходячи від одного тіла до іншого; по-друге, створена на початку світу Богом матерія не може далі ні народжуватися, ні знищуватися, ні збільшуватися, ні зменшуватися. Заперечуючи атомістичне вчення, Прокопович вважав, що матеріальний всесвіт складається з найдрібніших корпускул, які є подільними до безмежності, але й найменша частинка тіла не втрачає своєї матеріальності і не може бути зведена до матеріальної точки. Він не погоджувався з думкою, що матерія не має власного існування, а отримує його від форми, і наполягав на нероздільності сутності й існування в природних тілах. Простір і час, як вважав мислитель, невіддільні від рухомого тіла. Високо оцінюючи розум людини, Прокопович приділяв значну увагу вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Істина перестає бути для нього чимось заздалегідь даним у Біблії, а розуміється як процес набуття і нарощування людством нового знання. Прокопович визначає істинне знання, прагнучи розширити межі самобутності наукової істини, як корисне і практично значуще. Суттєве місце в творах Прокоповича відведено проблемі людини та моралі. Ідеї, що він розвивав, були спрямовані проти середньовічних концепцій у цій галузі, сприяли формуванню нових етичних норм і уявлень. У своїх творах Прокопович виходив із ідеї про те, що основою історичного поступу, сили держави, добробуту громадян є освіта, поширення наук, мистецтв і ремесел. Тому верховним носієм державної влади, на його думку, може бути лише просвічений володар, "філософ на троні". Центральне місце в філософському вченні Прокоповича належить теорії держави і права. Створений ним перший в Росії варіант теорії просвіченого абсолютизму був наслідком застосування теорій природного права і суспільної угоди до осмислення реалій історії російської державності і її нагальних потреб у петровську добу. Він сприяв утвердженню пріоритету світського начала, науки, розуму, що спиралися на авторитет сильної і просвіченої державної влади; протидіяв намаганням боярської і церковної опозиції виступити проти петровських реформ; захищав демократичну за своєю сутністю ідею спільного блага — "всенародної користі". Створена Прокоповичем теорія просвіченого абсолютизму мала чимало спільного з ученнями ранньобуржуазних теоретиків держави і права: Ліпсія, Гроція, Гоббса, Пуфендорфа. При її опрацюванні мислитель використовував не лише доробок західних вчень, а й осмислення державотворчих ідей, особливо пов'язаних з теорією природного права, наявній в українській філософській і суспільно-політичній думці вже від другої половини XVI століття. Але запропонована Прокоповичем теорія була непридатною для умов України, де не було власної монархічної традиції, а, сприяючи централізації Росії, слугувала придушенню тут автономістичних і самостійницьких прагнень у сфері державотворення. В поглядах Прокоповича відобразився перехід від філософських ідей, що ґрунтувалися на ідеях східної патристики і західної схоластики, до формування філософських концепцій Нового часу.
Основні твори: "Мистецтво риторики" (рукопис, 1706); "Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави" (1726); "Духовний регламент" (1823).
ПРОЛЕЄВ Сергій Вікторович (1959, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1984). Кандидат філософських наук (1990). Старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Директор Міжнародних літніх філософських шкіл (1998 — 2001). Від 1998 року — президент Українського філософського фонду, найбільшого в країні громадського об'єднання філософів. Працює в галузі соціальної та екзистенційної філософії, історії західної філософії. Автор близько 70 наукових праць.
Основні твори:"Духовність і буття людини" (1992); "Середньовічнафілософія у конспективному викладі" (1994); "Енциклопедія пороків" (1996); "Енциклопедія нравів" (2001); "Історія античної філософії" (2001).
ПРОПОЗИЦІЙНА ЛОГІКА дивись Логіка висловлювань.
ПРОСВІТА/ОСВІТА — поширення і засвоєння наукових знань, навичок, культури взагалі. Ці терміни походять від поняття "світло" і тим самим споріднені з "метафізикою світла". Знання чи, ширше, дух як світло не є метафорою, дух — це світло в матеріальному світі. Подібну точку зору зустрічаємо і в філософії Шеллінга ("Система трансцендентального ідеалізму"). Саме цим пояснюється, що головним джерелом пізнання є зорові відчуття. Є певна відмінність між просвітою та освітою, а тому існують і два напрями їх втілення. Освіта — це функція діяльності школи. Кожна людина і кожне нове покоління в певному віці проходять курс освіти, яка, отже, визначається антропологічними особливостями розвитку людини. В повному обсязі освіта поділяється на три види і періоди: початкова, середня і вища. Перша дає елементи знань, читання і письмо; друга — сукупність наукових знань про природу, суспільство і людину для орієнтації у світі; третя —зосереджує увагу на спеціалізації. На відміну від математики і музики, філософія вивчається переважно у вищій школі, хоча елементи її можуть подаватися і в середній, в курсах суспільствознавства. Відомі спроби читати філософію і в середній школі. Так, Гегель в нюрнберзький період свого життя і діяльності читав у гімназії "Філософську пропедевтику", в яку входили головні поняття його вчення. Освіта і є засвоєння культури, в тому числі і філософської, в школах, гімназіях, вузах. Просвіта має дещо інший характер. Це — освіта не поколінь, а цілих народів у певні періоди розвитку. Такі періоди називають Просвітництвом і звичайно згадують при цьому вік Просвітництва у Франції (XVIII століття) як антифеодальну ідеологію та філософію. Але Просвітництво, як і Відродження, може бути у кожного народу. Так, в Стародавній Греції його функцію виконували софістика і софісти (філософи, ритори); в Стародавньому Римі домінуючою формою була популярна філософія (Сенека, Ціцерон, Епіктет та інших); у Новий час — філософія просвітників XVII - XVIII століття у Франції, Англії, Німеччині. Оскільки мета просвіти — сформувати певний світогляд в широких колах народу чи інтелігенції, така філософія набуває популярного і утилітарного характеру. Шпет ("Нарис розвитку російської філософії") розробив концепцію, згідно з якою в Росії і Україні вона завжди була не науковим знанням, а мораллю, проповіддю, світоглядом, мала мету просвітницьку, а не творчу, ставила завдання не формувати людину, а виховувати її. Цей недолік, за Шпетом, може вважатися і її достоїнством, бо вона зверталася не стільки до абстрактних побудов, скільки до людей. Академічна філософія може виконувати освітню і просвітницьку функцію через опосередковуючі ланки — навчальні заклади,товариства знання та інше. Прикладом може бути Київська філософська школа, яку очолював Шинкарук. (М. Булатов)
ПРОСВІТНИЦТВО —
а) хронологічний період кінця XVII - XVIII століття, який позначається поняттям "доба Просвітництва";
б) філософська та ідейна течія, поширена в Західній Європі у XVII - XVIII столітті, що охопила фактично всі сфери культури. Отже, Просвітництво — це загальнокультурне явище процесу історичного розвитку Європи. Термін "Просвітництво" зустрічається у працях Вольтера, Гердера, але остаточно входить у вжиток після опублікування праці Канта "Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?" (1784). Історичним ґрунтом становлення просвітницької ідеології став інтенсивний розвиток наукових знань у XVII столітті. Ідеал наукового знання, що невіддільний від раціональності та оптимізму, сприяв реалізації можливостей пізнання. Важливою складовою просвітницької ідеології стала розробка суспільно-політичних теорій, зорієнтованих на розбудову раціонально організованого суспільства. В основу просвітницьких суспільно-політичних теорій було покладено поняття
незмінної людської природи, зміст якого включав ідею про рівність людей від природи, а також про існування низки невідчужуваних прав і свобод людини й громадянина. Одним із засобів утвердження ідеалів просвітництва їхні прихильники вважали розвиток історичної науки ("школи моралі й політики"). При цьому просвітницький погляд на історію характеризувався наступними властивостями: відмова від теологічного способу пояснення історичного процесу, різко негативне ставлення до Середньовіччя, ідеалізація Античності, історичний оптимізм та віра в прогрес, визнання існування єдиних історичних закономірностей розвитку всього суспільства. В органічному зв'язку зі всією системою знань мислителів проствітництва були проблеми виховання. Значний внесок у розвиток педагогічної науки внесли Локк, Дидро, Гельвецій, Руссо. Розвиток просвітництва мав і свою незаперечну національну специфіку, в контексті чого, як правило, виділяють англійське, французьке, німецьке, італійське просвітництво тощо. Серед основних течій англійського Просвітництва вирізняють:
а) ідеалістичну: Шефтсбері, Берклі, Г'юм, шотландську школу здорового глузду (Рід, Бетті, Оствальд);
б) матеріалістичну: Коллінз, Гартлі, Пристлі, Толанд, Ньютон. Розвиток французького Просвітництва охоплює ранній етап (XVII століття — Лабрюєр, Ларошфуко, Декарт, Гассенді) та високе Проствіництво (XVIII століття — Монтеск'є, Маблі, Вольтер, Кондильяк, Руссо, Ламетрі, Дидро, Гельвецій, Гольбах, Марешаль, Мельє та інші). Однією з центральних подій розвитку французького Просвітництва стало видання "Енциклопедії" (1751-1780), асоціально-політичним завершенням — події Французької революції 1789 року. Просвітництво у Німеччині розпочалося доволі пізно — у XVIII столітті, що було зумовлено економічною відсталістю та відсутністю національної єдності; соціально-політичні та філософські пошуки цієї єдності стали однією з найпотужніших сполук німецького Просвітництва. До чільних представників німецького Просвітництва належать Крузій, Чирнгауз, Томазій, Баумгартен, Гаман, Якобі, Гердер, Гете, Лессинг. Просвітництво в Італії було щільно поєднано з боротьбою за національне об'єднання. Важливе місце у працях італійських просвітників займало питання про єдину літературну італійську мову. Ідеї італійського Просвітництва рельєфно відбились у працях Чезаротті, Веррі, Беккаріа, Філанджері, драматургії Гольдоні. (В. Горський)
ПРОСВІТНИЦТВО В УКРАЇНІ — ідеї Просвітництва в Україні набувають поширення з кінця XVIII століття. Спираючись на ідеологію раннього Просвітництва, відображену в творчості професорів КМА, українські філософи звертаються до вирішення проблем сутності людини, її пізнавальних здатностей, розуміння людського щастя й обґрунтування шляхів, що ведуть до його досягнення. У гносеологів-просвітників визначальну роль відіграє сенсуалізм. У соціальній проблематиці переважає інтерес до питань походження людського суспільства, нерівності між людьми, до держави, власності, релігії з позицій теорії "природного права" і "суспільної угоди". З цих позицій аналізується також місце і роль науки та філософії в житті суспільства. Зусиллями окремих гуртків (гурток Паліцина в селі Попівкана Харківщині, гурток Пассека в Кременчуці та інші) та філософів (Ковельський, Лодій та інші) проводиться значна робота з перекладів та популяризації творів видатних представників французького та німецького Просвітництва. Певна специфіка поширення просвітницьких ідей в Україні полягає у виразній орієнтації на здобутки німецького Просвітництва. Суть онтологічних та гносеологічних ідей українських речників просвітницької філософії не можна зрозуміти, не враховуючи значного впливу на них філософії Вольфа. Вольфіанська філософія, як типовий виплід німецького Просвітництва, особливо у викладі учня Вольфа Баумейстера, з другої половини XVIII століття стає ледь не офіційним посібником з філософії в Україні. В 1790 році Лодій здійснює переклад "Моральної філософії" Баумейстера, започаткувавши розробку української філософської термінології. В кінці XVIII століття це була єдина філософська книга, видана мовою, близькою до місцевої української. Лодій — один із перших, хто познайомив українську громадськість із філософією Канта, яка була своєрідним підсумком європейської просвітницької традиції. Ідеї засновника німецької класичної філософії поширюють в Харкові Якоб, Шад, в Закарпатті — Довгович. Перший у Російській імперії переклад Канта було здійснено Рубаном, що видав у 1803 році в місті Миколаєві "Кантово основание для метафизики нравов". Навіть у творчості філософів, що спиралися на ідеї французьких просвітників, яскраво виявлена тенденція до синтезу цих ідей з філософією німецького Просвітництва (Ковельський). Переважання ідей Просвітництва в філософській думці України кінця XVIII — початку XIX століття не було абсолютним. Поле їхнього впливу обмежувала в цей час філософія, що тяжіла до традиції Романтизму.
(В. Горський)
ПРОСТІР І ЧАС — філософські категорії, які позначають основні форми буття матерії. Простір передає спосіб співіснування розмаїтих матеріальних утворень, час — спосіб зміни матеріальних явищ. У звичайній мові простір і час найчастіше позначають первинні загальнолюдські інтуїції, за допомогою яких сприймається та емпірично осмислюється навколишній життєвий світ людини. У науці (математиці, фізиці, біології, соціології та інших) концепції простору і часу можуть використовуватися для досягнення найрізноманітніших епістемологічних цілей: аналітичних, евристичних, експлікативних, репрезентаційних та інших. У природознавстві вони використовуються насамперед як засоби, за допомогою яких передаються вихідні онтологічні припущення про світ, на базі яких потому розробляються всеохопні наукові картини світу — евклідівська, ньютонівська, релятивістська, квантово-релятивістська та інші. Сучасні зміни припущень про простір і час зробили більш радикальний переворот у поглядах на Всесвіт. Класичне розуміння про Всесвіт як такий, що існував, існує та існуватиме завжди, у XX столітті змінилося на уявлення про Всесвіт, який еволюціонує (виник 15-20 мільярдів років тому і, вірогідно, закінчить своє існування у майбутньому). Концепції простору і часу можуть використовуватись у науці і як своєрідний просторово-часовий словник, у термінах якого здійснюється попередня реєстрація результатів наукових спостережень, вимірів, експериментів. Теоретики найрізноманітніших наукових галузей (від космології до культурології) використовують простір і час як концептуальні елементи, за допомогою яких конструюються універсальні теоретичні моделі, що призначені для понятійної репрезентації не тільки фізико-космологічних реалій, а й лінгвістичних, психічних, культурологічних феноменів. (В.Лук'янець)
ПРОСТІР І ЧАС СОЦІАЛЬНИЙ — категорії, що характеризують соціальне буття як процес поєднуючих і змінюючих один одного способів діяльностей людей. Простір і час соціальний діють на рівні буття соціальних індивідів як умови зв'язаності, безперервності, організованості соціального процесу, тобто виявляються соціальними зв'язками, що координують послідовність і поєднання людських сил, дій та їхніх втілень. У традиційних формах суспільства просторові характеристики соціального буття в основному підпорядковували собі часовий вимір. У Новий час ця залежність перевертається: час стає основним виміром соціальних якостей людей і предметів. Будь-які людські сили і здібності зводяться до середніх або необхідних затрат часу, можуть в соціальному процесі транслюватися і підсумовуватися. Прихильники філософії життя вважають, що науці вдалося перетворити в об'єкт усе, що має форму простору, бо це єдиний спосіб для неї оволодіти об'єктом. Тільки та реальність, яка не має просторової форми, може чинити опір сучасній цивілізації; такою реальністю є час, який і становить стрижень структури життя. Оволодіти часом можна, лише увійшовши в його течію (примусово це зробити не можна). Для різноманітних інтерпретацій часу філософією історії спільним є протиставлення "живого" часу часові "опростореному" (як послідовності моментів "тепер", що є індиферентними до тих явищ, які в ньому протікають). Проблема соціального та історичного часу — одна з центральних у філософії Бергсона, Дильтея, Літта, Ортеги-і-Гассета, Гайдеггера.
ПРОТАГОР (близько 480-410 до нашої ери) — давньогрецький філософ, засновник античної софістики. Родом з Абдер, навернений до занять філософією Демокритом, Протагор зажив с лави як вчитель красномовства (за своє навчання першим серед філософів почав брати платню). Тривалий час жив в Афінах, де зазнав звинувачень у "несвятотливості" (нечесті) через сумнів у існуванні богів, висловлений в одному з його творів. Потому змушений був залишити Афііни і, подорожуючи до Сицилії, потонув. Протагор належить засаднича для софістики теза: "людина є мірою всіх речей: існуючих у тому, що вони існують, неіснуючих — у тому, що вони не існують". Цей онтологічний принцип став основою софістичного твердження про опінію як єдино можливу і універсальну форму існування знання. З цього онтологічного принципу постають дві важливі тези: по-перше, відкидається прихована "сутність речей" як їх "справжня дійсність": існує лише те і таке, що і як нам дано, явилося. Явлення тотожне буттю, ніякого іншого світу поза явленим немає. По-друге, єдино можливою та універсальною формою існування знання може бути лише опінія, яка відбиває якраз досвід сприйняття даного. Відтак критерій істини стає відносним, релятивізується: "якою мені здається кожна річ, така вона і є для мене, а якою тобі, така ж вона, в свою чергу, для тебе". Завдяки цьому будь-яка істина позбавляється безумовності і стає відкритою для обговорення, випробування та перегляду. Принцип існування знання у формі опінії доповнюється принципом софістичного дискурсу (спілкування, обговорення, інтелектуального змагання) як засобу пошуку і надбання істини. Звідси — виняткове значення риторики для мислення, оскільки вона є мистецтвом викладу та обстоювання власної думки, полемічної вправності тощо. Риторика відіграє засадничу роль у житті суспільства, оскільки забезпечує можливість спільного існування людей з різноманітними, часто конфліктними інтересами та прагненнями. Завдяки риториці досягається узгодження різноманітних людських інтересів та суспільна злагода; вона є формою підпорядкування людського буття таким чинникам, як сором і справедливість, без яких не може існувати спільність людей. На відміну від поширеного стереотипу, котрий виставляє софістику як синонім свавільного і штучного оперування змістом понять, відірваного від значень дійсності, давньогрецькі софісти, і Протагор зокрема, вбачають головне завдання своєї діяльності у навчанні людей доброчесності. У цьому їхня думка збігається з етичною настановою Сокра та. Заслугою Протагора та загалом античної софістики став перегляд з точки зору неупередженого і вільного у своїх судженнях розуму всіх узвичаєних поглядів, авторитетів, звичаїв. Софісти в умовах Давньої Греції здійснили культурну справу Просвітництва.
Основні твори: "Про істину"; "Про Богів"; "Антилогіка".
ПРОТИЛЕЖНОСТІ — визначеності, які виключають, проте й обумовлюють, і доповнюють одна одну. Їхніми різновидами є сукупність полярних категорій, таких як буття і небуття, сутність і явище, форма і зміст тощо. Протилежності — спеціальний предмет дослідження філософії взагалі й діалектики зокрема — як її складової частини. Протилежності — відмінності, що доведені до крайньої межі, найбільш узагальнені (загальне якраз і вивчає філософія). Відмінностей завжди багато, бо кожну властивість можна порівнювати і співвідносити з багатьма іншими, а протилежності — завжди лише дві. Так, кольорів з відтінками безліч, а до протилежностей належать лише світло і темрява. До того ж, філософія вивчає не будь-які протилежності, а протилежності як "суттєві відмінності" (Гегель), що відбивають фундаментальні властивості світу і буття людини, їхні сутнісні риси. Дійсність суперечлива, складна і містить в собі як позитивне, так і негативне. В той же час існує певна асиметричність протилежностей, принаймні тих, що визначають основні цінності людського життя і відповідні атрибути світу. Так, до загальнолюдських цінностей відносяться істина, добро, краса, свобода і таке інше, а не їхні антиподи. Протилежності відрізняються у формальній логіці і діалектиці. (М. Булатов)
ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА — сукупність моральних норм, що характеризує поведінку людини у професійній сфері, а також галузь етики, предметом якої є визначення і обґрунтування таких нормативних систем. Професійна етика розвивається на основі узагальнення практичної діяльності представників різних професійних груп, що підсумовується у писаних і неписаних кодексах поведінки, а також у формі певних теоретичних висновків. Виникнення і формування професійної етики обумовлене підвищеними або специфічними моральними вимогами до деяких видів професійної діяльності. Йдеться, зокрема, про існування таких професійних сфер, у яких сам процес праці заснований на ретельному узгодженні дій його учасників, що загострює потребу в солідарній поведінці. Особлива увага приділяється моральним якостям працівників тих професій, які безпосередньо стосуються людини та її життя або пов'язані з правом розпоряджатися значними матеріальними цінностями. Своєрідні моральні ризики і проблеми властиві сфері послуг, транспорту, управління, охорони здоров'я, виховання та інше. Окремим різновидам професійної діяльності відповідають специфічні форми професійної етики, кодекси поведінки, які диктують певний тип моральних відносин. Характерною особливістю змісту таких кодексів є те, що він не являє собою просту конкретизацію загальноетичних настанов, а формується на засадах творчого етичного осмислення певної фахової галузі. Через це, зокрема, такі різновиди професійної етики, як лікарська етика, етика науки, бізнесова етика тощо стають нині важливим і незамінним чинником нарощування етичного знання в цілому. Відіграючи позитивну роль у житті суспільства загалом, кодекси професійної моралі здатні завдяки рівневі їх визнання з боку фахівців підтримувати сталий порядок морального життя, що особливо важливо в періоди соціальної напруги і послаблення впливовості простих моральних заповідей. (О. Левицька)
ПРОФЕСІЯ — соціальний феномен, що існує у вигляді специфічних, як правило, інституціалізованих форм — свідомості, діяльності, відносин, а також норм, цінностей та організацій, що пов'язані із систематичним виконанням індивідами суспільно корисних дій. Смислове поле поняття професії вперше окреслюється у філософії Платона, який поділяє усю суспільно корисну діяльність на три основні групи — виробників, захисників та наставників (правителів) відповідно до вроджених схильностей кожного члена суспільства. Правильне обрання професії залежить від правильного суспільного виховання і сприяє не лише досягненню суспільного блага і справедливості ("кожному своє"), але й щастя, або індивідуального блага. В сучасній філософській думці ґрунтовна тематизація проблеми професійної діяльності здійснена у праці Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму", в якій розкрито значення релігійної мотивації професійної поведінки в становленні сучасного суспільства. Професія відповідно до християнської традиції (особливо — у ранніх протестантських вченнях) розглядається як покликання, Богом вказане призначення для індивіда на все його життя. Професія — це завдання Бога людині, тому його необхідно виконувати із максимальною мобілізацією усіх зусиль, не відволікаючись на інші справи (у тому числі й інші професії). Таке сприйняття професійної діяльності слугувало могутнім стимулом розвитку капіталістичних відносин. Своєрідну інтерпретацію вчення про професійну діяльність запропонував Сковорода у вченні про "сродний труд"; осердям цього вчення було самопізнання людини та здобуття нею щастя завдяки духовним пошукам та моральній міцності у виборі і здійсненні обраної діяльності. Відмітною рисою вчення Сковороди є розробка ним концепції божественної справедливості, за якою благодать розподіляється (з надлишком) тією мірою, якою людина пізнала саму себе та знайшла свій "сродний труд". Маркс вбачав небезпеку в однобічній фаховій спеціалізації (яку він називав "професійним кретинізмом"), адже така спеціалізація призводить до гіпертрофованого розвитку одних здібностей людини на шкоду іншим і обертається, зрештою, формою відчуження. Дюркгейм розглядає розподіл праці на основі професійної діяльності як основу соціальної солідарності сучасного суспільства, а професійні об'єднання (корпорації) — найсильнішою формою соціального зв'язку, основою суспільної моралі. Сорокін розглядає професії як один з основних критеріїв соціальної стратифікації (поряд з економічними та політичними критеріями), а отже —як одну із чільних змінних суспільного життя; аналізує значення професії для проявів соціальної мобільності індивідів та соціальних груп. Бенедикт та деякі інші соціологи розглядають поділ на професії з переважанням інтелектуальної праці та професії з переважанням фізичної праці як засади основного класового поділу сучасного суспільства; на їхню думку, питома вага носіїв професій першого типу має в сучасному суспільстві тенденцію до перетворення на стійку більшість. (М. Бойченко)
ПРУДОН П'єр-Жозеф (1809, Безансон — 1865) — французький філософ, публіцист, суспільно-політичний діяч, один із засновників анархізму. Народився у сім'ї робітника-бондаря, зазнав поневірянь і злиднів. Учасник і свідок революційних подій 1848 року, Прудон після поразки революції та розчарування в політиці написав низку праць, у яких виклав концептуальне обґрунтування анархічної теорії. Прудон не був революціонером і досить послідовно захищав дрібних власників, активно полемізуючи з прихильниками комуністичної ідеї. Чільна проблематика творчості Прудона стосувалася шляхів забезпечення народного добробуту через винайдення і втілення в життя оптимальної економічної організації суспільства. Прудон виступав проти держави з її "правовим абсолютизмом", віддаючи перевагу так званому "мютюелістичному суспільству", що ґрунтується на безупинному переговорному процесі зацікавлених суб'єктів, їхній обопільній толерантності і суспільній праці без застосування примусу з боку держави. Прудон, з одного боку, виступав критиком приватної власності, ринку, з іншого — вкрай критично ставився до комуністичних проектів, у яких вбачав небезпеку ще більшу, ніж приватновласницький капіталізм. Прудон застерігав, що комунізм — це суспільство, в якому слабкі пригноблюватимуть сильних, ліниві — працьовитих та інше. На його думку, такий потворний лад є принципово несумісним із свободою. Етичне осердя і критеріальна цінність анархізму Прудона — вільна особистість, її неутиснений і повний розвиток. Необхідною умовою анархістського устрою Прудон вважав наявність незалежних і неупереджених суджень, вміння і готовність людей їх висловити. На більш зрілому етапі життя і творчості Прудон переглянув свої ранні анархістські погляди (зокрема ідею "соціальної ліквідації" держави і заміни її договірними відносинами громадян), визнавши їх нездійсненність, та почав схилятися до ідей федералізації і децентралізації держави, зокрема шляхом створення на підмурку держави дрібних і відносно самодостатніх автономних областей.
Поиск по сайту: