СЛОВНИК 31 страница

ЄВШАН, Микола (Федюшка, Микола Останович) (1889 — 1919) — літературний критик, автор низки праць, в яких ґрунтовно висвітлені проблеми філософії та естетики так званого раннього українського модернізму, оновлення української національної культури. Спираючись на ідеї Фіхте, Ніцше, Гюйо, Євшан надавав вирішального значення у творчому процесі діяльновольовому началу та непересічній індивідуальності (на кшталт ніцшеанської надлюдини), котра здатна вибудувати споріднену з релігійним світом естетичну реальність, де долається прірва між життям та ідеалом. Така культурна реальність має стати питомим середовищем, в якому формується "культурно-національний тип, тип національного героя" — мобілізуючий центр "свідомого українства". В гострій полеміці з просвітянством і народництвом традиційного українофільства другої половини XIX — початку XX ст. Євшан обстоював принципи функціональної повноцінності і самобутності української культури, але наголошував на її відкритості до європейських впливів. Євшан досліджував творчість Шевченка як поета і мислителя. Разом з однодумцями з журналу "Українська хата" Євшан пропагував твори Лесі Українки, Коцюбинського, Винниченка, інших письменників-новаторів, яких не приймала "народницька критика". Переклав українською мовою "Промови до німецької нації" Фіхте.

Основні твори: "Під прапором мистецтва" (1910); "Тарас Шевченко" (1913); "Проблема творчості" / Сучасність — 1996 — № 3 — 4; "Національне виховання" / Україна — 1991 — № 9.

ЄДНІСТЬ ДІАЛЕКТИКИ, ЛОГІКИ, ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ — одне з принципових положень діалектичного матеріалізму, що випливає з його розуміння практики як діяльності, у якій відбувається неперервне поєднання і співставлення матеріального та ідеального складників. Практика, під цим кутом зору, є об'єднувальною основою розвитку — як об'єктивного процесу; процесу пізнання, зміни логічних форм мислення. Отже, теорія розвитку (діалектика) виступає одночасно і теорією пізнання, і логікою. Ідея єдності діалектики, логіки, теорії пізнання в зародковій формі присутня у Гегеля в його фундаментальному принципі тотожності мислення і буття, але вона була редукована ним до логіко-гносеологічного виміру. Марксизм надав їй діалектико-матеріалістичного, діяльнісно-практичного змісту. Одним із відгалужень такого підходу стало дослідження проблеми розвитку — суб'єкт-об'єктної єдності як тотальності, але не в суб'єктивно-ідеалістичному вимірі, характерному для нових онтологій Гусерля, Гайдеггера, Ясперса або Сартра, а в площині реальної єдності людини зі світом у їх практично-діяльнісній взаємодії. У сучасній постнекласичній методології суб'єкт розглядається і як вияв світу, і як об'єкт власної діяльнісної активності. (В. Кизима)

ЄДНІСТЬ і БОРОТЬБА ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ — частковий випадок єдності багатоманітного. Багатоманітне — це будь-яка, в тому числі і нескінченна, множина речей або явищ, що відмінні одна від одної і знаходяться в безпосередньому або опосередкованому зв'язку. Найбільші, суттєві відмінності — це протилежності, властивості, які виключають, але водночас і обумовлюють та доповнюють одна одну: буття і небуття, конечне і безконечне, сутність і явище, необхідність і випадковість, необхідність і свобода та ін. Такі полярні або парні структури визначають основні проблеми буття людини та її світу і є орієнтирами для ціннісних виборів у людському житті. На підставі таких категорій в європейській філософії були виділені два світи — чуттєвий та умоглядний. Німецький філософ Ласк додав до них третій — світ цінностей. Протилежності охоплюють всю дійсність, але боротьба між ними має місце лише в людській спільноті, постаючи як боротьба між добром і злом, свободою та її запереченням, прекрасним і потворним; найбільш загальним тут є протилежність буття і небуття, що набуває змісту збереження і захисту життя та його руйнування. Термін "єдність і боротьба протилежностей" виник у діалектиці марксизму. Під ним розуміли боротьбу класів або станів в економіці, політиці тощо. Важливість такої боротьби, в розумінні марксизму, стала підставою її абсолютизації (поширення на все існуюче, на всі полярні категорії). Разом з тим відбулася політизація діалектики вцілому. Факт полягає у тому, що поза людиною протилежності не борються. В загальному вигляді їх зв'язок постає як взаємопроникнення протилежностей. (М. Булатов)

ЄДНОСТІ ЗНАНЬ ПРИНЦИП — настанова логічної сумісності основоположень фундаментальних наукових теорій, яка забезпечує конституювання даної галузі знань як цілого та ґрунтується на принципі матеріальної єдності світу. Першою фізичною конкретизацією єдності знань принципу став у механіці Ньютона принцип відносності руху, в результаті чого була сформульована теза про універсальність законів природи, що забезпечувала єдність концептуальних основ опису і пояснення механічних процесів Всесвіту. На подальшому етапі розвитку фізики, для якого визначальним є існування конкуруючих теорій із різними вихідними принципами відносно певної області реальності, єдності знань принцип реалізується шляхом вироблення спеціальних методологічних принципів відповідності, простоти тощо, які встановлюють певну структурну упорядкованість знання та конкретизують певні аспекти закладеного в загальнофілософському твердженні змісту. На сучасному етапі реалізація єдності знань принципу полягає у виробленні нової програми об'єднання фундаментальних фізичних взаємодій, яка б забезпечувала проникнення у внутрішню, органічну єдність та взаємозумовленість явищ фізичного світу. Ця програма передбачає можливість пояснення одних і тих самих процесів із різних точок зору, що не порушує тезу про єдність світу, а лише акцентує увагу на тому, що єдність існує на тлі різноманітності. (Л. Озадовська)

ЄРМОЛЕНКО, Анатолій Миколайович (1952, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1978). Від 1996 р. — доктор філософських наук. Працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1981 — 1999). Від 2000 р. — професор кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА, провідний науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Дослідження стосуються соціальної філософії, соціології моралі, етики, німецької практичної філософії та теоретичної соціології, зокрема проблем соціальної раціональності, обґрунтування моральних належностей, поєднання етичних норм і цінностей зі сферами політики, господарства, екології та ін. Зробив низку перекладів сучасних німецьких філософів: Апеля, Габермаса, Гесле, Йонаса, Ленка та ін.

Основні твори: "Перетворені форми соціальної реальності'' (1987); "Неоконсервативна революція: лозунги і реальність" (1990); "Етика відповідальності і соціальне буття людини: Сучасна німецька практична філософія" (1994); "Комунікативна практична філософія / Підручник" (1999).

ЖАНЕ, П'єр (1859, Париж — 1947) — французький лікар-психопатолог та психолог. Представник французької емпіричної психології кінця XIX ст., яка, нагромадивши величезний клінічний матеріал, зробила спробу перейти до створення структурної картини особистості — переважно на основі самоспостереження. Особливе значення мають праці Жане з проблем пам'яті та фіксації у ній часу. Створена ним панорама неврозів підкреслює значення драматичного дисонансу поміж нижчими ("позасвідомими") і вищими психологічними процесами. На відміну від психоаналізу, Жане вважає психічні конфлікти не джерелом неврозів, а порушенням вищих психічних функцій. Праці Жане мали певне значення для стрімкого розширення психологічного кругозору сучасної йому європейської літератури, а також для становлення у сучасній психологічній науці шкіл Шаже-Виготського.

ЖАХ — екзистенційна ситуація граничного буття, яка окреслює страх перед метафізичною безоднею, що перевищує межі будь-якої матеріальної небезпеки. У стані жаху матеріальна, фізична небезпека стає лише символом, який виражає небезпеку метафізичну. Розкриваючи цю особливість жаху, Гайдеггер зазначає, що, переживаючи жах, людина не прагне рятуватися активністю, а навпаки, поринає у спокій. Жах — це граничний страх, котрий вже перестає бути страхом і перетворюється на щось інше, на подобу метафізичної тіні страху. Жах, на відміну від страху, завжди супроводжується якимось глибинним подивом, натяком на "чудове як дивне, химерне". Цей стан схоплений українською мовою у слові "чудовисько", що поєднує жахливе з чудовим-дивовижним. Жах як переживання та буття найчастіше народжується при зустрічі з безоднею ніщо. Жах перед ніщо — це жах перед власним безмежжям, незбагненністю власного "Я", можливістю онтологічної деформації, спотворенням своєї особистості. У жасі перед людиною спалахує руйнівна могутність ніщо, і разом із тим ніщо відкриває перед нею можливість переходу у зовсім інший стан "Я". Це дозволяє глибше прояснити сенс власного, автентичного існування і утвердитися у цьому існуванні. (Н. Хамітов)

ЖИВА ЕТИКА, Агні-йога — вчення гімалайських Махатм, засади якого були досліджені, впорядковані та викладені в публікаціях, що вийшли в Улан-Баторі, Парижі та Ризі зусиллями О. І. Рерих у 14-ти книгах; міфопоетичне морально-духовне вчення О. І. та М. К. Рерихів, що сформувалось у результаті багатолітнього дослідження прадавньої історії, морально-філософських та релігійних традицій Сходу; його наскрізною проблемою є відповідальне самовдосконалення та духовне сходження людини в цілісному просторі культурного і природно-космічного буття. Творці живої етики переймалися необхідністю свідомого ставлення людини до породжених нею змін у природі і наполягали на першочерговому розв'язанні етичних проблем як вирішальній умові в процесі інтенсивного розвитку людської свідомості. Відповідно до тогочасних передбачень про космічну еру як наступний етап розвитку людства, про ноосферу як перспективний напрям планетарної еволюції, в живій етиці — з позицій ідеї про дух як активну силу у розвитку Космосу та про неодмінну участь людини в космічному еволюційному процесі — пропагувалася важливість космічного виміру соціально-культурної життєдіяльності. Стверджувалася думка, що хибний вибір шляхів та засобів реалізації соціальної енергії призводить до втрати людиною можливостей, які надає космічна еволюція, і через це — до деформації еволюційної програми. Щоб уникнути цього, необхідно осягнути першооснови життя, закони єдності людини, суспільства та космосу, вдосконалити моральні засади своєї поведінки через принципово нове розуміння загального блага в контексті єдності мікрокосмосу і макрокосмосу. Етична програма живої етики — це настанова на подолання невігластва, насильства, егоцентризму, владолюбства й корисливості; лінощів, брехливості, зрадництва, негативних емоційних станів. З іншого боку жива етика це — культивування доброзичливості; співчутливості, готовності допомогти в біді, налаштованості на знання, творчість, сприйняття краси, самоконтроль та саморозвиток, витончену та мудру силу сповненого любові серця. Згідно з вченням Рерихів, жива етика є тією оптимальною формою самоорганізації людства, яка є адекватною органічній єдності одухотвореного Космосу. (О. Шинкаренко)

ЖИЛЬСОН, Етьєн Анрі (1884, Париж — 1978) — французький релігійний філософ, провідний представник неотомізму, автор численних праць з історії європейської філософії, академік (1946), професор Колеж де Франс, університетів Лілля, Страсбурга, Парижа, Гарварда, доктор інституту середньовічних досліджень у Торонто (Канада). Власну позицію визначав як "методичний реалізм", протиставляючи її кантівському критицизму, якому, на думку Жильсона, властива підміна примату буття приматом пізнання. Характерною рисою філософії Жильсона є виразна увага як до есенціалізму, так і до екзистенційного виміру буття. Буття і пізнання сполучаються в екзистенційному "контакті", невіддільному від віри. Жильсону також належать фундаментальні дослідження в галузі історії філософії, в яких він прагне осмислити в дусі неотомізму аргументацію Платона, Аристотеля, Августина, Абеляра, Томи Аквінського та ін.

Основні твори: "Томізм" (1920); "Філософія Святого Бонавентури" (1924); "Вступ до вивчення Святого Августина" (1929); "Християнство і філософія" (1936); "Данте" (1939); "Буттяі сутність" (1948); "Дух томізму" (1964) та ін.

ЖИТТЯ — концепт, характерною особливістю якого є те, що він, попри притаманність багатьом філософським і релігійним вченням, не є, зазвичай, предмтом експліцитних визначень і виявляє свій зміст у контексті різноманітних філософських тлумачень. З давніх часів робили спроби відмежувати світ органічної природи від інших явищ об'єктивної реальності. Аристотель критерієм відмінності живого від неживого вважав ентелехію — момент вічності, що "пронизує тіло життям". Пізніше, на противагу механістичному тлумаченню життєвих процесів, був введений термін "vis Vitalis" на позначення особливої життєвої сили (див. Віталізм). Назагал усі тлумачення життя можна класифікувати як природничо-наукові та соціогуманітарні. Типовим для перших є його розуміння як самопідтримки, самовідновлення й саморозвитку великих систем, що складаються із складних органічних молекул і виникають у результаті обміну речовин між ними й довкіллям (Реймерс). В соціогуманітарному аспекті концепт життя розглядається як цілісна й глобальна система, незбагненна для людського розуму (Гадамер), безугавне заперечення, постійний вихід за власні межі, реальність, що дається в безпосередньому переживанні (Зиммель). На думку Гайдеггера, автентичним є життя, яке розгортається у вимірі "буття до смерті", тобто коли людина не тільки не уникає смерті, а сприймає її як факт. Властивість підніматися до чогось більшого, ніж саме життя — це є його справжній безпосередній вияв. Мамардашвілі вважав тавтологічним поняття "духовне життя", позаяк життя не зводиться лише до тваринного або рослинного існування, а є, насамперед, пошуком сенсу та внесенням сенсу. Сучасні філософські підходи до концепту життя спонукають до осмислення та подальшого розвитку ідей, започаткованих Сковородою, К'єркегором, Гайдеггером, Тейяром де Шорденом, Флоренським, Швейцером, Вернадським та ін.

ЖОЛЬ, Костянтин Костянтинович (1949, Прилуки) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1972). Доктор філософських наук (1992). Працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (1972 — 1981), на кафедрі філософії НАНУ (1981 — 1989), у відділенні наукової інформації з суспільних наук при Президії УРСР (1985 — 1990), старший науковий співробітник інституту соціології НАНУ (1990 — 1999). Нині професор кафедри філософії та культурології Подільської аграрно-технічної академії. Фахівець у галузях логіки, філософії науки, соціології та історії філософії. Автор монографій та численних статей.

Основні твори: "Думка, слово, метафора. Проблеми семантики у філософському висвітленні" (1984); "Мова як практична свідомість: Філософський аналіз" (1990); "Логіка. Вступ у сучасну символічну логіку" (2000); "Філософія і гносеологія права" (2000).

ЗАБУЖКО, Оксана Стефанівна (1960, Луцьк) — український філософ, письменник. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1982). Кандидат філософських наук (1987). Старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Викладала україністику в Пенсильванському та Пітсбурзькому університетах США. Сфера наукових інтересів — історія й теорія культури, історія філософії, естетика. Лауреат премії ім. Г. Сковороди Національної Асоціації українознавців (1992), премії Президії НАНУ (1993), стипендіат Американського фонду Фулбрайта(1994).

Основні твори: "Дві культури" (1990); "Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період" (1992, 1993); "Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу" (1997); "Хроніки від Фортинбраса: Вибрана есеїстика 90-х" (1999).

ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ СИСТЕМ — міждисциплінарна галузь наукового знання, що вивчає фундаментальні властивості систем як таких, закономірності їхньої будови, поведінки, функціювання, становлення та розвитку. Основна відмінність загальної теорії систем від спеціальних (біологічних, технічних, психологічних, логічних, лінгвістичних) полягає в тому, що вона абстрагується від особливостей окремих видів та класів систем, виділяє їхні спільні риси та параметри поведінки, розробляє необхідний концептуальний та логіко-математичний апарат для опису їх функціювання. Розробив засадничі ідеї і сформулював першу загальну теорію систем у 40-х рр. XX ст. Берталанфі, використавши для цього диференціальне числення. Згодом були створені інші, включно з альтернативними, варіанти загальної теорії систем, зокрема теорія всіх можливих систем, синергетика, параметрична загальна теорія систем та ін. Для побудови інших версій загальної теорії систем використовують апарат формальної логіки та теорії множин (Месарович), тернарної алгебри (Уйомов), теорії операцій (Акоф) та ін. Нині ідеї та поняття загальної теорії систем використовуються майже в усіх галузях наукового пізнання, в соціальній практиці. На них переважно базується системний підхід та системна методологія.

ЗАГАЛЬНЕ — філософська категорія, що виражає (в традиційно-логічному, аристотелівському розумінні) спільність певних класоутворюючих ознак або (в інтерпретації, що бере початок у філософії Гегеля) деякий закономірний зв'язок явищ чи думок, завдяки якому можна говорити про їхні загальносистемні характеристики. Категорія "загальне" органічно пов'язана з такими категоріями, як "одиничне" та "особливе". При цьому під "одиничним" розуміється форма реалізації загального в особливому. Коли йдеться про загальне як про закономірний зв'язок, то на відміну від традиційно-детерміністських уявлень про нього (на кшталт "залізної необхідності") в контексті сучасної нелінійної динаміки загальний закон подається у вигляді атрактора, що є домінантним у певному біфуркаційному діапазоні.

ЗАГАЛЬНЕ ЧУТТЯ (латинською sensus communis — спільне відчуття) — термін схоластичної філософії, що позначав просторово-часову впорядкованість чуттєвих образів, які виникали у зовнішніх чуттях. Був поширений у філософських курсах КМА. В складній ієрархічній структурі чуттів, що охоплювала як зовнішні чуття (sensus exteriores) — нюх, слух, смак і дотик, так і внутрішні чуття (sensus interiores) — загальне чуття, фантазія, пам'ять, оцінювальна спроможність і розмірковувальна здатність, воно посідало важливе місце.

ЗАГАЛЬНОЗНАЧУЩІСТЬ — характеристика ствердження, якщо воно набуває значення "істини" в будь-яких допустимих ситуаціях ("теперішнє завжди буде минулим"). Відносно формального виразу (формули) ситуація уточнюється за допомогою інтерпретації. Загальнозначущі формули ще називають завжди істинними формулами, або логічними істинами, на відміну від формул, які набувають значення "істини" лише за певних умов. Наприклад, формула логіки висловлювань є завжди істинною і виражає закон тотожності для імплікації.

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ — поняття філософської антропології та філософії культури, яке окреслює те спільне, що є притаманним для будь-якого представника людського роду. У сучасному світі поняття "загальнолюдське", має передусім морально-ціннісне навантаження, тому невипадковим є словосполучення "загальнолюдські цінності". Це морально-ціннісні норми, які уможливлюють плідну комунікацію представників будь-яких рас, націй та етносів. У цьому плані цікавою є думка Апеля про необхідність та умови "макроетики" — системи моральнісних цінностей та норм, які могли б бути спільними для людей, що належать до різних культур та ментальностей. Поняттю загальнолюдського, як правило, протиставляється поняття національного. Таке теоретичне протиставлення виражає реальну колізію загальнолюдського та національного, головною причиною якої є бажання тієї чи іншої нації видати свої інтереси та цінності за загальнолюдське. Шляхом до розв'язання колізії загальнолюдського та національного є розуміння загальнолюдського як вільної комунікації націй та етнічних груп на основі взаємної толерантності. 3агальнолюдське в моралі не слід розглядати як щось навічно "запрограмоване" у поступі моралі, а навпаки — як таке ядро моральності, що є тотожним загальнолюдському на кожному етапі людської історії і водночас — результатом тривалого історичного формування, постійного збагачення змісту і смислових значень людської моральності. Склад компонентів загальнолюдського включає сукупність багатоманітних норм і цінностей та інших елементів різного рівня і характеру: висхідні фундаментальні норми людського співжиття (співчуття, доброзичливість, підтримка слабких, ввічливість та ін.); заповіді-заборони — не вбивати, не красти, не чинити перелюбу, не говорити неправди, не бажати власності іншого, а також вимоги вищого рівня — любити ближнього, бути здатним до самопожертви; цінності, що визначають гуманістичну міру й абсолютну межу людської діяльності (право на життя, ідея свободи, самоцінність людської індивідуальності); психолого-антропологічні передумови моральних переживань і свідомості (сором, докори совісті, відповідальність); логічну структуру самої моральної свідомості; моральний досвід, що постійно збагачується через успіхи і трагедії діянь людини. Ціннісне ставлення до світу спонукає людину до дії, до творчості, до зміни існуючої реальності. У зв'язку з цим загальнолюдські моральні цінності виступають як ідеали, цілі діяльності, як критерії людських вчинків. Це набуває особливого значення за сучасних умов, коли світ стає дедалі більше взаємопов'язаним і мораль починає набувати значення всезагального регулятора людських стосунків. У цих умовах реальна інтернаціоналізація і глобалізація життя і культури людства надзвичайно актуалізує проблему осмислення й оволодіння своїми і "чужими" моральними та іншими цінностями. (В. Пазепок)

ЗАГОРОДНЮК, Валерій Петрович (1955, с. Новофастів Вінницької обл.) — український філософ. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1977). Доктор філософських наук (1992), професор (1998). З 1985 р. — старший науковий співробітник інституту ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів — епістемологія, теорія пізнання, філософія культури, філософська антропологія, соціологія науки, політологія.

Основні твори: "Мета наукового пізнання: Соціально-культурні та логіко-гносеологічні аспекти" (1984); "Методичний аналіз історико-філософського знання", у співавторстві (1984); "Цілепокладання у практиці, культурі, пізнанні" (1991); "Світоглядні орієнтири мисленнєвої культури", у співавторстві (1993); "Філософія ноосфери", у співавторстві (1995); "Філософія наук" (1998).

ЗАКИДАЛЬСЬКИЙ, Тарас (1941, Львів) — філософ. Від 1949 р. живе і працює в Канаді. Закінчив Торонтський університет, бакалавр (1964), магістр (1965), захистив докторську дисертацію (1976). Викладав філософію в Урсайнус Коледж (1970 — 1978), працював перекладачем, редактором, завідуючим відділенням філософії при Encyclopedia of Ukraine (Торонто), редактором щоквартальника Russian Studies in Philosophy (1996), викладачем в НаУКМА (1994, 2000). Коло наукових інтересів — українська і російська філософія, аналітична філософія, етика, логіка, епістемологія, філософія науки. Докторська дисертація "Вчення про людину у філософії воскресіння Сковороди" (1976).

Основні твори: "Поняття серця в українській філософії" / Філософська і соціологічна думка. — 1990 — № 8; "Досліди в діаспорі над історією української філософії" / Філософська і соціологічна думка. — 1993 — № 4; "Дмитро Чижевський та історія української філософії в діаспорі" / Діалог культур. — 1996; "Сковорода як філософ гри" / Journal of Ukrainian Studies. — 1997. — № 1 — 2.

ЗАКОН і ХАОС — категорії, що дозволяють фіксувати єдність таких суперечливих сторін буття, як повторюваність, стійкість, регулярність, істотність, необхідність, упорядкованість, загальність, з одного боку, і випадковість, непередбаченість, безладність, іррегулярність, неістотність, нестійкість, з другого. Категорія закону формувалась у контексті уявлень про організуючі функції людини, держави та юридичних норм, перенесення цих уявлень (найчастіше під час становлення політичної системи суспільства) на світовий універсум у вигляді ідеї надлюдської впорядкувальної сили (дао в стародавньому Китаї, логос Геракліта, нус Анаксагора в стародавній Греції, регулятивна роль напівміфологічних богів і тому подібне). Світовий порядок і людська доля розглядались як результат дії цієї сили. У Новий час з'являється поняття закону природи, який філософами і природознавцями тлумачиться по-різному: як причина і форма речей, рухів і властивостей (Бекон, Декарт); як фіксація стійких і однозначних відношень у природі (закони Ньютона); як необхідні, істотні зв'язки між явищами, перш за все механічними (французькі матеріалісти XVIII ст.); як об'єктивні, необхідні, всезагальні, пізнаванні відношення (Фейербах). Гегель розглядає закон як надіндивідуальний ідеальний принцип розгортання абсолютного духу. Марксизм прагне довести наявність об'єктивних законів не тільки у природі, а й у суспільстві, розглядаючи історію суспільства як "природно-історичний процес". У гносеологічному плані закони співставляються та інколи ототожнюються з аксіомами (Галілей), гіпотезами (Коперник, Кеплер), принципами і правилами, пізніше з теорією, моделлю, рідше — з причинністю (детермінізмом), гармонією (красою), визначеністю, структурою, метою. Неопозитивізм розглядає закон як зв'язок переживань суб'єкта, апріорні вимоги для дослідника, які дозволяють йому вивчати дійсність (Вітгенштайн, Шлік). У фальсифікаціонізмі Поппера закони редукуються до гіпотез, в "анархістській епістемології" Фейєрабенда вони розчиняються в загальноструктурному контексті як один із моментів проліферації (розмноження) знань різного типу. Категорія хаосу виникла на ґрунті міфологічних уявлень про невпорядковану першопотенцію світу, яка сполучає у собі можливість універсального породження й універсального поглинання. Пізніше, особливо у XX ст., хаос розглядався не тільки як причина порушення порядку, а й як джерело його виникнення (порядок — форма буття хаосу). Після бурхливих дискусій щодо сутності квантової механіки, динамічних і статистичних законів між "детерміністами" та "індетерміністами" стало очевидним, що хаос і закон завжди перебувають у єдності. Характеристика законів як незмінних, "універсальних", "всесвітніх" і тому подібне є перебільшенням, пов'язаним з їх невиправданою субстанціалізацією. Оскільки закон реалізуюється не тільки через необхідні, а й випадкові і хаотичні явища, то він виступає не як фатальна примусова сила, а як тенденція, "динамічний хаос". Ідея невіддільності закону і хаосу отримує подальшу розробку в нелінійній фізиці, синергетиці (Пригожий, Хакен), в культурології (аналіз співвідношення визначеності і невизначеності в культурогенезі, Лотман), в соціально-політичних дослідженнях (проблема поєднання держави і громадянського суспільства, примусу і свободи тощо), у ході розвитку постмодерністських тенденцій (поняття "хаосмосу", "деконструкції" та ін.). (В. Кизима)

ЗАКОНОМІРНОСТІ (закони) ДИНАМІЧНІ та СТАТИСТИЧНІ — два основних типи опису (виразу) регулярностей (причинних зв'язків, залежностей, відношень, кореляцій), що виявляються в природному та соціальному світі. Закономірності динамічні та статистичні характеризують різні типи розуміння причинних відношень, різні способи пояснення та передбачення явищ. Динамічний закон реалізує ідею однозначного (необхідного) причинного зв'язку: певна причина А необхідно зумовлює певний наслідок В. Тобто для даного об'єкта (явища, сутності) за даних умов здійснюються точно визначені ситуації (події, явища). В кількісній формі динамічний закон фіксує однозначний зв'язок значень деяких величин: точне значення одних величин зумовлює точне значення інших величин. В класичній фізиці динамічні закони описували рух планет, механічні, термодинамічні та електромагнітні явища і мали статус єдино адекватної форми законів природи. Абсолютизація ідеалу динамічних законів привела до так званого "лапласівського детермінізму" (світ розглядали визначеним у всіх деталях і повністю обчислюваним на основі рівнянь механіки Ньютона). Проте вже в XVII ст. виникає статистика і формується при дослідженні соціальних явищ (народжуваність, смертність, страхова справа) уявлення про статистичні закономірності. Особливого поширення ці уявлення набули завдяки працям бельгійського вченого Кетле (XIX ст.). Статистичні закони стосуються опису так званих "масових" (колективних) явищ, істотно обмежуючи поняття однозначної причинності: сукупність подій масового явища розглядають як наслідок багатоманітності комплексу причин, у якій поряд з причинами загальними, сталими (вони визначають саме існування масової сукупності як деякої цілісності) діють випадкові причини, що визначають індивідуальність окремих елементів сукупності. Статистичний опис спирається на так званий "закон великих чисел": чим більша чисельність елементів спостережуваного масового явища, тим з більшою повнотою і необхідністю виявляється деяка загальна закономірність, спільна для всієї сукупності подій даного типу (наприклад, у вигляді так званих "середніх величин"), у той час як відхилення окремих індивідуальних випадків "компенсують" одне одного. Свого точного виразу "закон великих чисел" набуває за допомогою математичного апарату теорії ймовірностей. Статистичний закон не дає однозначних передбачень, що стосуються окремих елементів масового явища, і визначає імовірнісний розподіл значень певної величини в індивідуальних випадках. Тому статистичні закони розглядають як імовірнісні закономірності. В XX ст. з переходом до некласичної та постнекласичної науки визначилася фундаментальна роль статистичних (імовірнісних) законів не лише в фізиці (атомна фізика), а й у біології (генетика), кібернетиці, соціогуманітарних науках, синергетиці. Філософські дискусії навколо проблеми гносеологічного статусу статистичних законів засвідчили, що динамічні закони є ідеалізаціями, які "приховують" за собою певні статистики, випадковість і масові явища. Водночас виявилася своєрідна доповняльність двох типів законів для опису складних, здатних до еволюції та самоорганізації систем (синергетика). (В. Свириденко)

Поиск по сайту: