СЛОВНИК 15 страница

ВУЗЛОВА ЛІНІЯ ВІДНОШЕНЬ МІРИ — єдність безперервності ("лінія") і перервності ("вузли") у процесі змін явищ на основі переходу кількісних змін у якісні. Кожне явище має певну міру, у межах якої воно може існувати як дане, якісно визначене. Порушення її веде до нової якості і нової міри і так далі. Цей процес безконечний, оскільки рух не може зупинитися на якомусь явищі, бо "все йде, все минає і краю немає". Концепція вузлової лінії відношень міри була розроблена Гегелем і спрямована проти однобічно кількісного розуміння руху і розвитку. Ця концепція дає найпростіше уявлення про діалектику кількості та якості. Наявність вузлової лінії відношень міри можна прослідкувати в окремих фрагментах природи. Але дійсність, як ціле, не витягнута в одну лінію явищ, процесів, подій. У ній є й інші форми змінювання: кругообіги (наприклад, кругообіги стихій у Геракліта та Аристотеля), спіралі у розвитку і таке інше. Кожне явище в просторі і часі має безліч взаємозв'язків з іншими явищами, речами та процесами і може в них переходити або з них виникати. Цілісну картину вузлів міри можна унаочнити радше за допомогою сітки чи мережі, ліній, які розгалужуються. Така розбіжність між лінійним та сітьовим зображенням вузлових відношень міри пояснюється тим, що в схемі Гегеля йдеться не про окремі явища, а про категорії, поняття якості, кількості і міри. Кожне з цих понять — одне, їх же рух відбиває загальну зміну: одна якість переходить в другу, ця — в третю і так далі, те саме стосується і міри. Навпаки, в реальній дійсності існує безліч якісно визначених речей у просторі і часі, і їх зміну дають мережі, а не лінії. Останні — це лише фрагменти мережі. Зміни, що відбуваються в різних напрямах і перетинах, обумовлюються не лише кількісними змінами, а й переміною місця, розпадом і синтезом речовини, асоціацією й дисоціацією атомів, молекул, взаємодіями речей і тому подібним. Кількісні зміни — лише одна з багатьох причин універсальної мінливості буття. Нарешті, в навколишньому світі суттєвими передумовами і причинами змін є "стихії", які були і залишаються основами життя людини — земля, вода, повітря, вогонь, сонячне тепло. Стихії, що більш неперервні, ніж речі, є умовами формування і розкладу, посередниками взаємоперетворень. Останні охоплюють не лише кількісно-якісні зміни, а й зміни сутності, форми та змісту і такі інші. Зв'язки між явищами, які приводять до змін буття, поділяються на три головних види: переходи; рефлексивні, співвідносні зв'язки (відбиття одних явищ в інших); розвиток. Вузлова лінія відношень міри стосується першого виду зв'язків, у рефлексивних зв'язках та процесах розвитку вона становить лише один з елементів більш складних структур мінливості буття. (М. Булатов)

ВУНДТ, Вільгельм (1832, Некарау, Баден — 1920) — німецький філософ, психолог. Професор філософії в Ляйпцигу (від 1875 р.), де організував першу в світі лабораторію експериментальної психології (1897). Окрім експериментальної та фізіологічної психології нижчих процесів, визнавав також існування описової та історичної психології, метод якої застосовується до аналізу таких виявів людського духу, як мова, звичаї, міфи та ін. У тлумаченні співвідношення душі та тіла, психічного й фізичного виходив із первинності першого чинника. На думку Вундта, душа або дух є фундаментом матерії, а не навпаки. Логіку розглядав як теорію форм синтезуючого мислення, на яку має спиратися методологія усіх наук; Згідно з Вундтом, етика — це апріорне знання абсолютних цінностей. Хоч опис звичаїв різних груп людей з точки зору психології утворює необхідне підґрунтя формування моральних норм, головним чинником у цьому процесі є історично конкретизована рефлексія абсолютних цінностей.

Основні твори: "Вплив філософії на емпіричні науки" (1876); "Логіка" (1880 — 1883); "Етика" (1886); "Система філософії" (1889) та ін.

ВЧИНОК — різновид людської дії, що експлікує моральну розмірність останньої. Реалізуючи специфічне значення практичного утвердження певних моральних цінностей, вчинок висвітлює моральний аспект діяльності людини загалом. У такому розумінні роль вчинку є співвідносною з роллю акту наукового відкриття в експлікації пізнавального аспекту діяльності або художньо-творчого акту в розкритті її загальної творчої спрямованості. Саме вчинок із граничною виразністю розкриває моральну структуру людської дії через взаємовідношення мотиву і наслідків; цілі, засобів і результату; цілей й утверджуваних цінностей; самооцінки суб'єкта діяльності й оцінки суб'єкта тими, хто його оточує. Морально-смислова артикульованість вчинку є підставою для розгляду його як внутрішнього аспекту відповідального людського діяння. Саме так інтерпретує його, зокрема, Бахтин, надаючи "філософії вчинку" статус "першої філософії", що випливає з очевидностей відповідальної причетності людини буттю, ії "не-алібі" в ньому. Разом з тим, не кожна моральноосмислена чи морально визначена дія є вчинком у вузькому розумінні слова. Вчинок як такий передбачає не просто осмислене виконання моральних приписів, але дещо більше — відповідальне і свідоме утвердження певних цінностей у полемічному контексті, в ситуації, де зазначені цінності не є загальновизнаними. Цим вчинок принципово відрізняється від подвигу, котрий являє собою діяння важке і небезпечне, але при цьому спирається на достатньо безсумнівні ціннісні засади. Навпаки, вчинок неодмінно містить елемент суто морального ризику, що випливає з його ціннісної негарантованості. Цілераціональність вчинку тісно пов'язана з маніфестаційністю: йдеться не лише про досягнення поставленої мети, а й про те, щоб самим фактом її здійснення засвідчити моральну позицію, певний ціннісний вибір. Таким чином, при всій своїй етичній виразності вчинок не може бути явищем надто поширеним. Водночас готовність до вчинку є неодмінною рисою морально зрілої особистості. Ця готовність є особливо актуальною на тлі хронічної "кризи вчинку" (Бахтин), зумовленої тривалим пануванням тоталітарного режиму. (В. Малахов)

ГАБЕРМАС, Юрген (1929, Дюсельдорф) — німецький філософ. Разом з Апелем — представник комунікативного напряму в філософії. Навчався в університетах Геттингена, Цюриха, Бонна. Докторська дисертація "Абсолют і історія. Суперечливість філософії Шеллінга" (1954). У 1962 — 1964 рр. — професор філософії Ґайдельберзького університету. З 1982 р. — професор соціології та філософії Франкфуртського університету. В річищі герменевтично-прагматично-лінгвістичного повороту Габермас реконструює неомарксистську критичну теорію суспільства на основі теорії комунікативної дії. Формування громадського контролю за владою розглядає як суттєвий чинник становлення модерного суспільства та легітимації його інституцій. Критично трансформуючи системно-функціональний аналіз, з одного боку, та феноменологічно-герменевтичну соціологію, з другого, досліджує суспільство за допомогою концептів системи та життєвого світу. Габермас пов'язує кризу сучасної доби із редукцією комунікативної раціональності до цілераціональності, життєвого світу — до системи, що призводить до "ідеологізації" науки й техніки, технізації культури, деполітизації "громадськості", а відтак — до проблем легітимації соціальних інституцій. Габермас розбудовує постконвенційну етику, яка ґрунтується на консенсуально-дискурсивній легітимації моральних і правових норм на основі регулятивного принципу ідеальної комунікативної спільноти, умовами якої є права людини і симетричні стосунки в комунікації. На відміну від Апеля, Габермас заперечує трансцендентально-прагматичне граничне обґрунтування норм, зводячи його до процедурного досягнення консенсусу в реальній комунікації.

Основні твори: "Теорія та практика: Соціально-філософські студії" (1963); "Пізнання та інтерес" (1968); "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976); "Теорія комунікативної дії". В 2 томах (1981); "Моральна свідомість та комунікативна дія" (1983); "Фактичність та значущість" (1992); "Постнаціональні констеляції" (1998).

ГАДАМЕР, Ганс-Георг (1900, Бреслау — 2001) — німецький філософ. Провідний представник філософської герменевтики XX ст. Навчався в Бреслау (тепер Вроцлав), Марбурзі. Сформувався як філософ під керівництвом і в спілкуванні з такими видатними мислителями, як Наторп, М. Гартман, Шелер, Гуссерль, Гайдеггер, Тілліх, Ясперс. Очолював університет в Ляйпцигу (1946 — 1947); з 1949 р. керував кафедрою філософії (після Ясперса) Ґайдельберзького університету. Активну лекційну діяльність припинив тільки в 1986 р. На відміну від Шляєрмахера та Дильтея, Гадамер вбачає в герменевтиці універсальну філософію сучасної доби, яка має знайти власну відповідь на основоположне філософське питання: як можливе розуміння навколишнього світу і як у цьому розумінні втілюється істинне буття? На думку Гадамера, істинне розуміння вимагає доконечного врахування історичної ситуації та історичної традиції, що робить істину співмірною людському духові, а людину — долученою до істини. Герменевтична постановка проблеми включає також відмову від чіткого розмежування суб'єктивності тлумача та об'єктивності того, що підлягає тлумаченню (тексту), постійного діалогу сьогоденного світу зі світом історичним. В розумінні діалогу Гадамер надає перевагу діалектиці Платана перед монологічною діалектикою Регеля та переорієнтовує процес філософування з плану гносеологічного в онтологічний. Розуміння — це не пізнавально-розсудковий акт, а онтологічний, екзистенційно насичений процес самоідентифікації людини і суспільства, що закріплюється і виявляється у такій специфічній формі єдності суб'єкта і об'єкта розуміння, як культурна традиція. Світ людського буття не стільки пізнається за допомогою суто раціонально-теоретичних засобів, скільки осягається через співпереживання, випробування, дослідження, набуття життєвого досвіду. Вихідні схеми життєдіяльності, поведінки і орієнтації у світі людина здобуває в процесі засвоєння мови, тобто ще на стадії допонятійної інтеріоризації надбань культури. На цій стадії формуються глибинні підвалини людського досвіду, які відкладаються у мовних структурах. Мова — це головна засада самої можливості людського буття, здійснення буття як розуміння.

Основні твори: "Діалектична етика Платона" (1931); "Істина і метод" (1960); "Діалектика Гегеля" (1971); "Діалог і діалектика" (1980); "Шляхи Гайдеггера" (1983) та ін.

ГАЙДЕГГЕР, Мартин (1889, Мескірх — 1976) — німецький філософ, творчість якого мала вирішальний вплив на формування сучасної філософської герменевтики, екзистенціалізму, антропології, філософії мови, постструктуралізму та психоаналізу. На формування самобутності мислення Гайдеггера справила вплив філософська творчість Аристотеля, Ніцше, Гуссерля, Дильтея, Шелера, Ясперса; поезія Гельдерліна, Рильке. У 1916 р. — початок викладання у Фрайбурзькому університеті; з 1918 р. Гайдеггер — асистент Гуссерля, 1923 р. — екстраординарний професор Марбурзького університету; з 1929 р. — керівник кафедри філософії Фрайбурзького університету (після Гуссерля); в 1933 — 1934 рр. — ректор цього університету. В останні роки жив усамітнено, неподалік від Фрайбурга, в горах, лише зрідка спускаючись донизу, щоб прочитати в університеті лекцію. У творчості Гайдеггера можна умовно вирізнити два періоди: "ранній" та "пізній". Їх розділяє доповідь "Про сутність істини" (1930). "Ранній" Гайдеггер ще перебуває в межах традиційної філософії, зокрема, його головний та незавершений твір "Буття і Час" (1927) залишається в концептуальних межах ідей його вчителя Гуссерля про феноменологічну реформацію філософії. Філософія тлумачиться Гайдеггером як універсальна феноменологічна онтологія, що має за мету тематизацію розмаїття видів буття сущого, спосіб осягнення їх єдності у понятті буття (як такого) у межах єдиного трансцендентального горизонту (часу). Дослідження буття і часу отримало назву "фундаментальної онтології". Якщо будь-яке онтологічне дослідження має справу з буттєвими структурами сущого, то у випадку із введеним Гайдеггером поняттям Dasein ("буття тут") воно набуває характеру аналітики (розчленувально-вирізняльного опису) екзистенційності (цілісності рівновихідних буттєвих структур — екзистенціалів). Фундаментальна онтологія як екзистенційна аналітика стає можливою лише на підставі того імпліцитного розуміння буття, яким завжди наділений Dasein. За Гайдеггером, екзистенційна аналітика як тематичне осягнення буттєвих структур Dasein має герменевтичний характер. Феноменологічна специфіка твору Гайдеггера "Буття і Час" полягає в тому, що на відміну від Гуссерля, Гайдеггер розширює феноменальне поле до позитивного аналізу "прихованості" (наявного у повсякденному бутті Dasein). Феноменологічна дескрипція наповнюється сенсом тлумачення (герменевтики). Метою герменевтики Dasein стає не лише аналітичне виокремлення і феноменологічний опис буттєвих структур (екзистенціалів) цього сущого, а й експлікація горизонту, в термінах якого відбувається такий опис. Горизонтом (смислом) буттєвих структур Dasein для Гайдеггера є часовість як наслідок феноменологічного аналізу "буття-до-смерті", притаманного цьому сущому. Часовий характер буття Dasein розкривається в специфічному екзистенціалі історичності. Наступними кроками мали бути — феноменологічний аналіз вкоріненості часу в часовості Dasein та темпоральна (часово детермінована) експлікація різних видів буття сущого в межах проекту філософії як універсальної онтології. Проте на початку 30-х рр. у творчості Гайдеггера відбулася суттєва переорієнтація. Суть її полягала у відмові від онтологічного концепту "Буття і Час" і намірі (вперше після Парменіда) осмислити буття без будь-якої опори на суще. Однак така радикалізація підходів до розрізнення буття і сущого в мисленні "пізнього" Гайдеггера привела радше до трансформації, а не відмови від головних інтенцій "раннього" періоду. Філософські наміри Гайдеггера трансформувалися в проект "подолання метафізики". Історія метафізики постає як історія "забуття буття", прогресія мисленевої зосередженості на сущому (від "ідей" Платона до "цінностей" Ніцше), в процесі чого універсум сущого повністю перетворюється у потенційну предметність людської маніпуляції. Справжнє мислення, на думку "пізнього" Гайдеггера, має осмислювати саме буття, яке визначає різні види буття сущого, а не лише один із них. Якщо в "Бутті і Часі" буття мислиться статично, як горизонтна єдність різних видів буття сущого, то у "пізнього" Гайдеггера буття перетворюється на подію, яка в стримуючому від виявлення себе посиланні ("епохе") визначає той спосіб буття сущого, який відкривається людині. Зміщуються акценти у відношенні між людиною та буттям: в "Бутті і Часі" відкритість буття конституюється екзистенціалами Dasein, у "пізнього" Гайдеггера характер відкритості буття людини залежить від певного історичного "посилання" самого буття (події). Буття розкриває себе в історичній динаміці таких "посилань". Творчість "пізнього" Гайдеггера підсумовується концептом "історичність буття". Відповідно зазнає трансформації і спосіб осягнення буття: якщо у "раннього" Гайдеггера мова йде про темпоральні характеристики різних видів буття сущого та похідних від них буттєвих структур, то "пізній" Гайдеггер говорить про поетичне мовлення як ту сферу, в якій для кожного покоління оприявнюються сліди доленосного "епохе" буття. Тому, прислухаючись до мови поетів, ми саме в ній можемо віднайти справжній шлях до буття.

Основні твори: "Буття і Час" (1927); "Що таке метафізика" (1929); "Кант і проблема метафізики" (1929); "Гельдерлін та суть поезії" (1936); "Вступ до метафізики" (1953); "Ніцше". У 2 томах (1961); "Феноменологія і теологія" (1970).

ГАЛІЛЕЙ, Галілео (1564, Шза — 1642) — італійський математик, астроном, природознавець, прибічник геліоцентричної системи Коперника. Заклав основи класичної механіки. Навчався в Пізанському університеті, викладав у Пізанському та Падуанському університетах. Розроблені ним ідеї спричинили тривалий конфлікт з католицькою церквою. 1633 р. суд Римської інквізиції змусив його зректися своїх поглядів. Галілей доводив необхідність експериментального дослідження природи, вважаючи наукове спостереження та експеримент головними методами наукового пізнання. Обстоював необхідність кількісного підходу до природних явищ, у зв'язку з цим схвально ставився до атомістики. Відкидаючи авторитарний характер середньовічної філософії, доводив, що у науці потрібно спиратися лише на досліди і логічні міркування. Обстоював незалежність науки від теології, ідею їх чіткого розмежування. На тій підставі, що як Природа, так і Святе письмо є однаковими виявами Божого Слова, вважав, що між ними не повинно бути суперечностей. В природних явищах Бог відкривається не менше, ніж у Святому Письмі. Наука — система вірогідного знання, але такою вона може бути лише за умови чіткого розмежування між об'єктивними ("первинними") і суб'єктивними ("вторинними") якостями тіл. Об'єктивні якості можуть бути визначені за кількісними параметрами та піддаються вимірюванню; суб'єктивні ж якості (наприклад, смак, запах), як невимірювані, слід вилучити із наукового пізнання. Обґрунтовуючи впровадження математичних методів дослідження, виходив з того, що "книга природи написана мовою математики". Заперечення якісного підходу у пізнанні було своєрідною експлікацією метафізики Платона. Назагал зусиллями Галілея й інших фундаторів нової науки було створено детерміністську і механістичну картину Всесвіту, яка прийшла на зміну антропоморфному Всесвіту Аристотеля.

Основні твори: "Діалог про дві найголовніші системи світу — Птоломеєву і Коперникову" (1632); "Бесіди і математичні доведення щодо двох нових галузей науки" (1638).

ГАЛЯТОВСЬКИЙ, Іоаникій (близько 1620 — 1688) — український церковний діяч, мислитель, письменник. Освіту здобув у КМА. До 1650 р. прийняв чернецтво, був ігуменом Києво-Братського монастиря, 1659 р. став ректором КМА. Галятовський — яскравий представник української думки другої половини XVII ст., основоположник української барокової версії схоластичної проповіді, побудованої за логічними схемами з характерним для неї численним цитуванням античних і новітніх західноєвропейських авторів. У своїх проповідях Галятовський розмірковував про загальнофілософські проблеми: сутності людини, співвідношення у ній духовного й матеріального, свободи волі і відповідальності за свої вчинки, місця інтелекту, волі, природних афектів у психосоматичній структурі людини. Галятовський був переконаний у необхідності гармонійного співіснування в людині тілесного й духовного принципів, наполягав на цінності земного життя, на особистій відповідальності індивіда за його вчинки, за вибір між добром і злом, намагався вказати своїм слухачам такі шляхи спасіння душі, що не передбачають зречення світу. Поділяючи світ на великий (це небо з чотирьох елементів), малий (людину) і середній (увесь народ людський), мислитель носієм зла вважав середній світ, тобто несправедливий суспільний устрій. Серед доброчесностей високо цінував ученість, а спосіб осягнення Бога — як досягнення остаточної мети християнина — вбачав у самопізнанні. Серед суспільно-політичних проблем найбільшу увагу приділяв проблемі справедливих і несправедливих війн. До перших відносить війни, спрямовані на оборону батьківщини і православної віри, до других — внутрішні чвари всередині країни. Серед суспільних вад особливу увагу звертає на несправедливе судочинство.

Основні твори: "Наука, альбо спосіб злоясення казаній" (1659); збірка проповідей "Ключ розуміння" (1659); "Месія правдивий" (1660); "Небо нове" (1665); "Скарбниця" (1676); трактати "Либідь" (1679) та "Аль-коран" (1683).

ГАМАЛІЯ, Семен Іванович (1743, Китайгород, Полтавщина — 1822) — український філософ, перекладач, освітньо-громадський діяч. Освіту здобув у КМА та Академічному університеті в Петербурзі. В другій половині 60-х рр. викладав латинську мову в Морському шляхетному кадетському корпусі. Перекладав морально-філософські твори європейських ренесансних гуманістів, активно сприяв популяризації в Україні та Росії ідей, співзвучних неостоїцизму. Виступав проти крайнощів кріпацтва. Впливовий масон, знавець творів Сен-Мартсна. Перекладав твори Беме (22 томи, ненадруковані), Юнга ("Ночі"). Здійснив також переклад з латини основного твору учня й однодумця Еразма Роттердамського. Після відставки повернувся в Україну, де й помер. Основні твори: "Листування". В 2 томах (1832).

ГАМАН, Йоган Георг (1730, Кенігсберг — 1788) — німецький філософ-просвітник; вчитель Гердера. Як теоретик руху "Буря і натиск", закладає підмурок так званої "філософії почуття і віри", в якій обґрунтовується теза про неспроможність понятійного мислення осягати живу дійсність. Остання, за Гаманом, внутрішньо суперечлива, дисгармонійна, тому до неї не можна підходити без визнання принципу "сходження протилежностей"; однак цей принцип абсолютно чужий логічному мисленню, яке ґрунтується на законі неприпущення протиріччя. Г'юмівський скептицизм давав Гаману додаткові аргументи щодо заперечення пізнавальних можливостей мислення. Але твердження про наявність у людей безпосереднього чуттєвого переконання ("віри") в достовірності існування зовнішнього світу Гаман некоректно поєднує із релігійною вірою, розглядаючи обидва значення віри як щось єдине. Вчення Гамана стимулювало дискусію про пантеїзм (або "спінозизм"), яку розпочав Якобі. З позицій "філософії віри" він критикує раціоналізм Фіхте, Шеллінга, Гегеля, а ставлення до системи Канта вкладає в уїдливий афоризм: "Без "речі в собі" не можна увійти в цю систему, з нею — залишатися в ній". З іншого боку, Гаман засуджував тяжіння Лессинга, Гете, Гердера, інших просвітників до філософії Спінози.

Основні твори: "Хрестові походи філолога" (1762); "Метакритика про пуризм розуму" (1784).

ГАМІЛЬТОН, Вільям (1788, Глазго — 1856) — англійський філософ. Освіту отримав в Оксфорді. Працював на посаді професора в Единбурзькому університеті (з 1821 р). Відправною точкою свого вчення обрав метод, розроблений шотландською філософською школою, яка стала противагою і компромісом щодо висновків засновників британського емпіризму (Локка, Берклі, Г'юма). Це дало змогу поєднати принципи цього методу з ідеями Канта. Предметом пізнання, згідно з Гамільтоном, є лише обумовлене і обмежене. Безумовне у формах абсолютного (довершене і досконале) і нескінченного (що не може бути завершеним) постає як предмет віри. В логіці Гамільтон намагався започаткувати нову аналітику логічних форм, розглядаючи судження як тотожність.

Основні твори: "Філософія необумовленого" (1829); "Нова аналітика логічних форм" (1846); "Лекції з метафізики і логіки". В 4 томах (1859 — 1860).

ГАНДІ, Могандас (1869, Порбандар, штат Гуджарат — 1948) — індійський релігійний та національний лідер, засновник релігійно-філософського вчення "гандизму", реформатор індуїзму, духовний провідник, удостоєний почесного імені Магатма ("Велика душа"). Юридичну освіту отримав у Лондоні. З 1893 р. по 1915 р. мав адвокатську практику у Південній Африці, де брав також активну участь у боротьбі за демократичні права найманих працівників. Згодом, після повернення до Індії, стає лідером національно-визвольного руху, який завершився здобуттям Індією незалежності (1947). У 1948 р. Ганді загинув від рук убивці на політичному ґрунті. Гандизм вважається офіційною ідеологією впливової партії "Індійський національний конгрес". Творча спадщина Ганді окрім найбільш відомої праці "Моє життя" налічує 89 томів. Чільною ідеєю його філософського вчення є ідея "пасивного опору". Осягнення істини здійснюється завдяки моральному самовдосконаленню згідно з принципом ненасилля (агімси), який спрямовує на утримання від заподіяння живим істотам не лише фізичної, а й духовної шкоди. Вплив ідей та життя Ганді вийшов далеко за межі Індії, набувши світового визнання.

ГАРДАШУК, Тетяна Василівна (1958, Київ) — український філософ. Закінчила біологічний факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1980). Кандидат філософських наук (1988). З 1992 р. — старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Сфера наукових досліджень — філософія та методологія збалансованого розвитку, філософські засади та напрями сучасного екологізму.

Основні твори: "Етологія в системі наук: методологічні аспекти" (1992); "Методологія екологічного синтезу" (1995); "Екологічна політика та екологічний рух: сучасний контекст" (2000); співавтор низки колективних монографій і наукових збірок.

ГАРТМАН, Едуард (1842, Берлін — 1896) — німецький філософ, засновник філософії позасвідомого. Основою всього існуючого Гартман вважав позасвідоме духовне начало, універсальний осередок логічного і нелогічного. В обґрунтуванні цієї ідеї спирався на синтез філософських систем Гегеля і Шопенгауера, панлогізму і волюнтаризму, а також на уявлення про несвідоме Шеллінга. Певний вплив на нього мала також еволюційна теорія Дарвіна. Якщо існують у світі такі явища, які непояснювані з самих лише матеріальних причин і можливі лише як дії духовного начала (волі, що уявляє), і якщо, з іншого боку, в цих явищах відсутній індивідуально-свідомий чинник (тобто воля і уявлення окремих осіб), то, на думку Гартмана, необхідно визнати ці явища діями певної універсальної волі, яка уявляє і знаходиться за межами індивідуальної свідомості. Це і є несвідоме. Відчуваючи незадовільність цього чисто негативного визначення (можна застосувати і до каменю, і до абсолютного начала світу), Гартман припускає його заміну терміном "позасвідоме". Несвідоме постає у Гартмана як всеохоплююча одинична істота, яка є всім існуючим; воно абсолютно неподільне, і всі множинні явища реального світу є лише дії і сукупності дій всеєдиної істоти. Якщо спочатку Гартман визначає несвідоме як безумовну єдність волі і уявлення (ідеї), то в дослідженні розвитку світу він не лише відокремлює і протиставляє їх, а й тлумачить як чоловіче і жіноче начала. Воля сама по собі має лише силу реальності, але сліпа і нерозумна; ідея ж, хоч світла і розумна, але абсолютно безсила, позбавлена будь-якої активності. Спочатку обидва ці начала знаходилися у стані чистої потенції (небуття), але потім воля перейшла з потенції в акт і долучила до нього пасивну ідею. Дійсне буття, яке покладається волею як нерозумним началом, саме є нерозумним і неминуче терпить біди і страждання. Розумна ідея негативно ставиться до такого буття, але не може нічого вдіяти через свою пасивність. Та завдяки свідомості вона звільняється від світової волі і створює всьому існуючому можливість свідомого заперечення життєвого хотіння і повернення знову до стану чистої потенції. Аналізуючи проблематику феноменології моральної свідомості, Гартман вважав, що емпіричні факти виявлення моральної свідомості мають передувати моральним принципам. Він був одним із тих, хто вперше застосував термін "аксіологія" у царині філософського аналізу проблеми цінностей.

Основні твори: "Філософія позасвідомого". В З томах (1869); "Феноменологія моральної свідомості" (1879); "Теорія категорій" (1898) та ін.

ГАРТМАН, Ніколай (1882, Рига — 1950) — німецький філософ, засновник критичної онтології. Вчився у Петербурзькому університеті. Після переїзду до Німеччини належав до марбурзької школи (був учнем Когена і Наторпа). Згодом створює власну філософську концепцію (під впливом Гуссерля і Шелера, частково — Гайдеггера та Е. Гартмана). Пізніше погляди Гартмана знову зазнали творчої еволюції і остаточною його філософською позицією став реалізм. Дійсність він розуміє як буття, єдиним атрибутом якого є дієвість. Створюючи нову онтологію, Гартман здійснює переосмислення аристотелівського й схоластичного вчення про буття. На його думку, існує наука онтологічних проблем, які не піддаються остаточному розв'язанню. Вони входять до царини проблемного мислення, так званої "апоретики", і стосуються основних форм буття — існування, життя, свідомості, духу, свободи тощо. Тільки виходячи з проблемного мислення, можна перейти до мислення систематичного. Визначивши принципову нередукованість буття до мислення, Гартман наголошує на неможливості застосування в онтології традиційного пізнання, яке перетворює реальність у об'єктивну предметність. У праці "До обґрунтування онтології" він зазначає, що реальність виступає безпосередньо не в раціональному пізнанні, а в емоційно-трансцендентних актах. До них відносяться акти сприйняття (переживання, викликані втручанням реальності у внутрішній стан людини); акти передбачення (надія, страх, неспокій) та спонтанні акти (жадання, бажання, воля як вияв ініціативи самої людини до взаємодії з реальністю). За Гартманом, необхідне чітке розрізнення категорій як принципів буття і категорій як принципів пізнання. В контексті своєї онтології Гартман розвиває також етичну концепцію незмінних етичних цінностей. Цінності не можна пізнавати раціонально, вони відкриваються лише у актах любові і ненависті, які являють собою "ціннісні почуття"; останні примушують людину інтуїтивно віддавати перевагу одному способу дії перед іншими. Цінності впливають на каузально детермінований світ лише через людину.

Поиск по сайту: