СЛОВНИК 63 страница

тивість. Сукупність ознак (яка може зводи­тися і до єдиної ознаки) дозволяє відрізнити предмет (явище) від інших предметів (явищ). Виділяють багато різновидів ознак, найважливішими серед яких є поділи на характерні та нехарактерні ознаки (відпо­відно головні і другорядні властивості, а також постійні (необхідні) і тимчасові (випадкові) ознаки (дивись Атрибут, Акци­денція). Вважається, що мислительна процедура абстрагування полягає в тому, що суб'єкт мислення відсторонюєть­ся від нехарактерних (другорядних) і тимчасових ознак предмета (явища), розгля­даючи лише його характерні (суттєві) і постійні ознаки. Виявлення характерних ознак відразу у багатьох об'єктів дозволяє здійснити узагальнення, тобто визначи­ти тип цих об'єктів (класифікувати їх) і скласти узагальнену характеристику кожного з них як представника вказано­го типу. Питання відношення ознак та об'єктів-носіїв ознак становить частину он­тологічної проблеми універсалій. На думку середньовічних концептуалістів (дивись Концептуалізм), сучасних пози­тивістів, матеріалістів та методологіч­них реалістів, ознаки невіддільні від свого носія і не мають самостійного існування; вони можуть розглядатися окремо лише завдяки здатності людського мислення до абстрагування. Необхідно відрізняти ознаки як особливості об'єктів мислення або уявлення від відповідних цим ознакам частин змісту мислення або уявлення. Багато філософів минулого припускалися по­милки, змішуючи об'єкт пізнання та його ознаки із змістом пізнання (мислення або уявлення) та його частинами. Най­суттєвіший внесок у виправлення цієї помилки внесли Больцано і Твардовський. Множина ознак кожного об'єкта піз­нання потенційно невичерпна, що свід­чить про принципову неповноту всякого пізнання, зокрема про неповноту, не­точність і незавершеність будь-якого по­няття адже будь-яке поняття (як і уяв­лення) може містити лише обмежену кількість частин, що відображають певні ознаки. У зв'язку з цим Твардовський запро­понував називати ознаками не будь-які власти­вості об'єкта пізнання, а лише ті, які відображаються у пізнанні, фіксуючись як частини змісту поняття чи уявлення. Ця термінологічна пропозиція не набула поширення. Ознака у логіці в нетермінологічному вжитку — те саме, що й у філо­софії. Як термін слово "ознака" нині практич­но не вживається; звичайно говорять не про ознаки, а про властивості, трактуючи останні як одномісні предикати, тобто як частинний випадок синтаксичної кате­горії предиката (дивись Предикат). В кон­цепції Фреге ознака (складного) поняття — елементарна предикатна складова цього поняття (наприклад, ознака складного поняття "круглий дубовий стіл" є три простіші поняття "круглий", "дубовий" і "стіл"). Больцано виступав проти такого слово­вживання, бо, на його думку, це мало призвести до змішування частин понят­тя і відповідних їм сторін предмета по­няття. Насправді ж така помилка не має відношення до предикатної мови, ос­кільки поняття і предмети, що підпада­ють під поняття, од самого початку роз­різняються як об'єкти різних типів (дивись Типів теорія). (Я. Кохан)

ОЙКУМЕНА — населена людьми частина земної поверхні, конкретний світ людст­ва; світ, який потрапив у поле зору чи діяльності людини, безпосередній світ людини. Поняття "ойкумена" набуває сенсу ли­ше щодо людини як міри всіх речей. Во­но ставить людину у центр Всесвіту, розширюючи його межі відповідно до його втягування у сферу життєдіяльності лю­дини. Ойкуменізація світу визначається, з одного боку, реальною експансією люд­ства в різні природні регіони планети, з іншого —відірваністю людських спіль­нот одна від одної і формуванням певної множини центрів світу і, відповідно, множини ойкумени. В ранній історії людства спо­стерігалося кілька ойкумен, створюваних ве­ликими цивілізаціями (Китаю, Індії, Ме­жиріччя, Середземномор'я тощо). Цент­ри ойкумени тієї чи тієї цивілізації співпадали з центрами світу. Наслідком зростання людства, його усвідомлення себе як пев­ної цілісності стало звуження кількості ойкумен та наближення до ідеї єдиної ойкумени для всіх людей. (Т. Гардашук)

ОКАЗІОНАЛІЗМ (від латинського occasionalis — випа­док, нагода, привід) — філософське вчен­ня, згідно з яким Бог є опосередкувальною ланкою між душею і тілом. Виникло на ґрунті характерного для картезіанст­ва (дивись Декарт) різкого розмежування субстанції, яка мислить (розум, свідо­мість), та субстанції матеріальної (річ, тіло), що, на відміну від першої, існує у просторі і часі. Дуалізм душі (або розу­му, свідомості) й тіла породжував потре­бу у з'ясуванні проблеми їхньої взає­модії, спробою вирішення якої у XVII столітті і був оказіоналізм. Основний філософський зміст цього вчення полягав в обґрунтуванні твердження, що у кожному випадку, ко­ли душа виявляє схильність чи налаштованість вчинити якусь дію, Бог надає тілу можливість рухатися (тобто діяти); крім того, Бог безпосередньо спонукає душу до усвідомлення (у кожному окре­мому випадку) тих фізичних змін, що їх зазнає тіло. Попередником вчення оказіоналізму в XI столітті був арабський філософ Аль-Газалі (1058-1111), який тлумачив зв'язок причини і наслідку як такий, що безпосередньо за­лежить від волі Бога. Бельгійський філософ Гейлінкс (1625 - 1669) надав вченню оказіоналізму системного та логічно послідовного ха­рактеру. Він порівнював тіло і душу із двома годинниками, хід яких є обопіль­но синхронним завдяки втручанню Бога. Кожне свідоме рішення — це лише оказія (нагода, випадок) для того, аби Бог спри­чинився до певних фізичних змін у тілі (чи тіла); і, навпаки, якесь явище фізич­ного характеру також становить не що інше, як оказію для створення Богом відповідного душевного (або розумового) стану. Ще один чільний представник оказіоналізму у XVII столітті Мальбранш у своєму філософсь­кому вченні наголошував на цілковитій залежності будь-якого прояву руху від волі Бога, яку він розглядав як єдину дієву причину руху — як тіл поміж собою, так і взаємовпливу душі і тіла. До відо­мих оказіоналістів XVII століття належать та­кож німецький філософ Клауберг (автор терміна "онтологія") та французький філософ Форж, який ідею оказіоналізму про зв'язок душі і тіла тлумачив у дусі напередвизначеної гармонії Ляйбніца. (Н. Поліщук)

ОККАМ Вільям (близько 1285, Оккам, граф­ство Суррей — 1349) — англійський філософ, логік, представник пізньої схоластики. Навчався і викладав в Оксфорді. Оккам роз­вивав концепцію "двоїстої істини" аж до повного розмежування предметів тео­логії (її сфера — тексти Святого Письма) і філософії, яка, спираючись на розум і досвід, вивчає буття світу і цілком неза­лежна від теології. Оккам займав майже крайню номіналістичну позицію, визна­вав реальне існування лише одиничних речей та їхніх властивостей. Загальні ж поняття самі по собі є термінами, що ви­ражаються словами. Властивість загаль­ності вони набувають лише в розумі, в ре­зультаті приписування їм того чи іншого значення. Обстоюючи позицію номіна­лізму в запереченні об'єктивності існу­вання загальних понять, Оккам використо­вує знамените "лезо Оккама", за допомо­гою якого "відсікаються" всі загальні поняття, необхідність яких достеменно не обґрунтовувалась логічно. Поняття, які не зводяться до чуттєвого знання і не пе­ревіряються досвідом, повинні бути ви­лучені з науки. Поняття Бога оголо­шується Оккамом ірраціональним, воно не мо­же обґрунтовуватися засобами науково­го знання. Філософія нейтральна щодо теології, але віра є тим сильнішою, чим очевиднішою є неможливість доведення її догматів засобами розуму. Оккам виступав проти зазіхань Папи на світську владу, проти абсолютизму церковної і світської влади, обстоював принцип "євангельсь­кої бідності", передбачивши основні ідеї Реформації.

Основні твори: "Виклад восьми книг з фізи­ки"; "Сума логіки"; "Діалог між вчите­лем і учнем"; "Чотири книги повчань" та інші.

ОКСИДЕНТАЛІЗМ та ОРІЄНТАЛІЗМ — найзагальніші цивілізаційні напрями; позначення дихотомії, комплементарної роз'єднаності, унікальності і взаємозу­мовленості (існують тільки по відношен­ню один до одного) культурних світів. Оксиденталізм — орієнталізм належать до засадничих категорій цивіліографії. Категорійна пара оксиденталізм — орієнталізм розчленовує органічну цілісність, якою є людська цивілізація, де усі просторо­во-територіальні часові виміри є віднос­ними. Як "Оксидент", так і "Орієнт" є до­слідницькими метафорами (зручними "матрицями" для аналізу), своєрідними моделями, що завдяки протиставленню набагато полегшують систематизацію культурного досвіду. Вісь оксиденталізм — орієнталізм відобра­жає й уособлює асиметрію і різноякіс­ність цивілізаційних типів (на відміну від дихотомії "Північ — Південь", яка фіксує суттєву різницю рівнів розвитку). Із "Оксидентом" традиційно пов'язують європейський культурний генотип із притаманним йому індивідуалізмом і ав­тономією особистості (приватність, права і гідність та інші), дуалізмом світської і духовної влади, нормами римського права, принципом приватної власності, демократичними цінностями громадянськості, правової держави і конституціоналізму, нормами христи­янської моралі тощо. "Оксидент" — цари­на раціонального, логіко-центричного, математизованого знання, інтелектуаль­на Вітчизна науки, що сприймає універсум як інтелігібельний мега-об'єкт; ландшафт пан-економіки, де природа — майстерня індустріальної ефективності, джерело розвитку споживацького госпо­дарства; це світ екстремальних духовних пошуків, у якому сполучаються відкрит­тя глибин людської екзистенції з такою ж глибиною безвиході і розчарувань. За­звичай "Оксидент" уособлює динаміч­но-інноваційний, пошуково-експери­ментальний модус людської цивілізації, вектор експансії і прискорення. Метафо­ра "Орієнт" дозволяє подивитися на Схід як на світ містики і герметизму, царину неподільної і втаємниченої синкрези, зі своєю мовою і логікою світосприйняття, де нерозчленовано співіснують естетичне і практичне, сакральне і буденне, епічне і марнотне. На відміну від перфекціоністського "Оксиденту", "Орієнт" із за­стереженням ставиться до спроб втру­чання у навколишній світ — чи то у при­родне довкілля, чи то в освячені тради­цією соціальні форми й інституції. Це — світ Традиції, плину еволюції, доміну­вання цілого над окремим, колективного над індивідуальним. Західній експансії Схід довго намагався протиставити автаркічну замкненість. Разом з тим хвилі грандіозних міграцій і великих військо­вих походів зі Сходу випробовували Захід на міцність, ставали для нього дра­матичним "моментом істини". Саме Схід врятував скарби античної філософії (яка, власне, і виникла великою мірою під впливом Сходу). Із Сходом — духовною Вітчизною великих релігій — пов'язую­ться надії на порятунок від духовної кри­зи ("антропологічної катастрофи"), яка спіткала сучасне людство. В умовах роз­гортання глобалізаційних процесів чіт­кість і визначеність крайнощів оксиденталізм — орієнталізм зникає, хоч і не зводиться нанівець. "Орієнт" невпинно рухається на Захід (у прямому сенсі також — із багатомільйонними масами біженців і мігрантів), втя­гуючи "Оксидент" у свою орбіту. З іншо­го боку, Схід не може штучно протистоя­ти перманентним "оксидентним" соціо-культурним впливам. Разом з тим увесь світ "вестернізується", переживаючи оксидентні соціокультурні впливи. (В.Заблоцький)

ОКУЛЬТИЗМ (від латинського occultus — прихо­ваний, таємний) —загальна назва містич­них вчень, що визнають існування при­хованих сил у людині та Космосі, які не­досяжні безпосередньому досвідові, але відкриваються "посвяченим" — тим, хто пройшов певні етапи підготовки та іні­ціацію (таїнство посвячення). Окультизм теоре­тично є близьким до пантеїзму, який розглядає світ як духовну єдність із без­перервною взаємодією її складових. Бере початок з архаїчних синкретичних віру­вань, був елементом багатьох старо­давніх релігій. Вперше виокремлюється в самостійну сферу за доби пізньої Ан­тичності: на початку нової ери в Александрії виникли герметичні науки (алхімія, аст­рологія, герметична математика), назва яких походить від імені легендарного Гермеса Трисмегіста (злиття образів грецькького бога Гермеса та єгипетського Тота). Тоді ж написаний чи не найперший трак­тат окультизму — "Смарагдова скрижаль", де пода­но уявлення про всеохопні зв'язки між елементами Всесвіту (планетами, мета­лами, рослинами та частинами тіла лю­дини). Людина розглядається як мікро­косм, що відтворює структуру макрокос­му (звідси — окультне вчення про ана­логію). Найвищого розвитку теорія окультизму досягає у творі Агриппи Неттесхеймського (1486 — 1535) "Окультна філософія" (1533). За доби Відродження окультизм сприяє подоланню умоглядної схоластики, фор­мує умови для розвитку експеримента­льного природознавства (Кардано, Телезіо, Парацельс та інші). Пізніше зв'язок з окультизмом простежується у працях Кампанелли, Бекона, Фладда, Блаватської, Штайнера. В XX столітті поширюється "комерцій­ний" окультизм — спіритизм, астрологія, окуль­тна медицина, мантика. Окультизм має неабияке значення для розвитку новітніх духов­них (релігійних) течій кінця XX століття; нині існують спроби поєднати відроджені окультні концепції з науковими гіпоте­зами (зокремав парапсихології, фізиці).

(О. Карагодіна)

ОЛЕКСЮК Володимир (1913 - 1993) — український релігієзнавець, філософ, творча діяльність якого пройшла в еміграції (США). Наукові праці Олексюка присвячені в основному дослідженню томізму, який він розглядає як єдино істинну філо­софію. Олексюк вважав, що українська нація, якщо вона прагне бути діяльною силою свого незалежного буття, мусить покладатися на "християнсько-революційні ідеї". Ли­ше в філософії томізму вона може навчи­тися істинному християнству. Вчений дає обґрунтовані оцінки місця Бере­стейської унії в національному відрод­женні, негативної ролі Московського патріархату щодо Українського право­слав'я. Олексюк розглядав українське християнство як єдину релігійну систему, не розмежовуючи істотним чином православ'я і греко-католицизм; національне відроджен­ня пов'язував із створенням в Україні однієї неподільної церкви.

Основні твори: "Томізм. Християнська філо­софія" (1970); "Основи реалістичної (Аристотелівсько-томістичної) філософії"(1981) та інші.

ОЛЕКСЮК Мирослав Миронович (1925, село Пониква Львівської області — 1998) — український філософ. Закінчив Львівський університет ім. І. Франка (1950). Доктор філософських наук (1965), професор. У 1964 - 1973 роках директор інституту суспільних наук АН УРСР, завідуючий відділенням філософії. Досліджував розвиток філо­софської думки на західноукраїнських землях, перебіг ідеологічної боротьби в Україні у 20 - 30-х роках XX століття.

Основні твори: "Атеїстичні погляди Лесі Українки" (1958); "Філософсько-атеїс­тичні погляди Степана Тудора" (1962); "Боротьба матеріалізму проти ідеалізму на західноукраїнських землях у 20 — 30 роках XX століття" (1969) та інші.

ОМЕЛЬЯНОВСЬКИЙ Михайло Еразмович (1904, Київ — 1979) — українсько-російський філо­соф, академік АН УРСР (1948), член-кореспондент АН СРСР (1968). Закінчив інститут червоної про­фесури філософії та природознавства (Москва, 1931); водночас відвідував курс лекцій на фізичному факультеті Московського університету. В 1946-1952 роках — перший дирек­тор новоствореного інституту філософії АН УРСР. В 1952-1955 роках — завідуючий відділенням філо­софських питань природознавства в цьо­му ж інституті. Від 1955 року — в інституті філософії АН СРСР (заступник директора і завідуючий сектором, від 1965 року — завідуючий відділенням філософських питань природознавства). Написав понад 250 праць, в тому числі три індивіду­альні монографії. Більше 50 праць пере­кладено на іноземні мови (англійську, німецьку, іспанську, італійську та інші). За книгу "Діалектика в сучасній фізиці" (1973) удостоєний ви­щої премії з суспільних наук АН СРСР — ім. Г.В. Плеханова. Інтерпретатор релятивістської та квантової фізики з по­зицій діалектичного матеріалізму. Вніс вагомий внесок у налагодження в Ук­раїні діалогу філософів із природознав­цями.

Основні твори: "В.І. Ленін і фізика XX століття" (1947); "Проти суб'єктивізму в квантовій механіці" (1953); "Філософські питання квантової механіки" (1956).

ОМЕЛЬЯНЧИК Валентин Йосипович (1954, Київ) — український філософ. Закінчив факультет кібернетики (1976) та аспірантуру по ка­федрі логіки філософського факультету (1979) КНУ ім Т. Шевченка. Захистив докторську дисертацію (1993). Провідний науковий співробітник сектора логіки інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Основна сфера зацікавлень: ло­гічні, онтологічні, епістемологічні та іс­торичні аспекти теорії модальних понять та її застосування в метафізиці, філо­софії свідомості, теорії дії та філо­софії науки. Член Міжнародного товариства з вивчення середньовічної філосо­фії; член французького товариствава; член-кореспондент Європейського товариствава з аналітичної філософії.

Основні твори: "Можливість, структура, дія (вступ до модального реалізму)" (1991); "Екстенсіональна свідомість", французькою мовою (1997-1998); "Абеляр, послідовник Амоніуса. (Ранні середньовічні коментарі на фраг­мент "Про витлумачення"), англійською мовою (1998); "Аристотелівська екстенсіональна модальність: інтуїції Я. Хінтикки, логіка Я. Лукасевича та вер­дикт М. Мінуччі", англійською мовою (1999).

ОНИЩЕНКО Олексій Семенович (1933, село Рудка Полтавської області) — український філо­соф. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1956). Доктор філософських наук (1976). Член-кореспондент НАНУ (1989), академік НАНУ (1997). Фахівець із проблем культуро­логії та релігієзнавства. Працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ завідуючий відділенням (1969 - 1978), заступник директора. Від 1992 року — директор ЦНБ ім. В. Вернадського, президент Асоціації бібліотек Ук­раїни (відд 1992 року). Автор 210 наукових праць.

Основні твори: "Філософсько-соціологічні проблеми науково-технічної революції", у співавторстві (1976); "Соціальний прогрес, релігія, атеїзм" (1977); "Релігійна обря­довість: зміст, еволюція, оцінки" (1988); "Історія християнської церкви на Україні", у співавторстві (1992); "Наука у дзеркалі преси", у співавторстві (1996) та інші.

ОНТОГЕНЕЗ (від грецького όντος — суще; породжую) — онтогенія, індивідуальний розвиток особистості, вся сукупність її трансформацій від народження до смерті, на відміну від філогенезу як про­цесу формування деякої групи або роду. Термін "онтогенез" введений Геккелем (1866). В процесі онтогенезу у вищих тварин і людини спостерігається послідовна зміна чітких фаз: ембріогенез дозрівання, дорослий стан та старіння. У XVIII столітті щодо ро­зуміння процесу онтогенезу протистояли дві кон­цепції — преформації, що зводила інди­відуальний розвиток до росту, та епігене­зу, згідно з якою процес розвитку новоут­ворень відбувається із безструктурних зачатків. Відповідно до сучасних уяв­лень, в клітині, з якої починається онтогенез, за­кладена певна програма подальшого роз­витку організму у вигляді коду спадкової інформації. Впродовж онтогенезу ця програма реалізується в процесах взаємодії між ядром та цитоплазмою в кожній клітині зародка, між різними його клітинами та між клітинними комплексами. Спадко­вий апарат, кодуючи синтез специфіч­них білкових молекул, визначає лише загальний напрям морфогенетичних процесів, конкретне здійснення яких за­лежить від впливів зовнішнього середо­вища.

(М. Кисельов)

ОНТОЛОГІЯ (від грецькького όντος — суще; λόγος — слово, вчення) — філософське вчення про буття як таке. Поняття онтологія вперше було введене у XVII столітті Гокленіусом і остаточно закріплене у ме­тафізиці Вольфа. Специфічне місце онтології у системі метафізики визначилося значно пізніше, ніж виникла сама проблема бут­тя. Остання чітко була окреслена елеатами, зокрема Парменідом, який розрізнив буття на чуттєве та істинне. Платон розробив вчення про понадчуттєві засади буття — ідеї — як умоосяжні форми, або сутності, відображенням яких є плин­ний, чуттєво сприйманий світ речей. У філософії Платона порушена фундамен­тальна проблема співвідношення буття і становлення. Аристотель піддав кри­тиці платонівський поділ на два світи і прагнув відшукати сутності у самому матеріальному бутті, однак такий варіант онтології становив радше опис фізичної реаль­ності з онтологічного погляду. Разом з тим він стверджував існування "ос­танньої" причини буття — понадчуттєвої "форми форм", Божественної ентелехії. Це вчення Аристотеля, як і вчення Пла­тона про два світи та неоплатоністське тлумачення буття як "єдиного" і "ума", вплинули на формування всієї захід­ноєвропейської онтологічної традиції. Зокрема, Псевдо-Діонісій Ареопагіт кла­де неоплатоністську онтологію в основу символічного тлумачення всього сущого як ієрархії світла, що позначилося на кор­пусі ідей всієї середньовічної естетики. Середньовічна схоластика виходила із сполучення античної онтології із теологією. Аб­солютне буття тут ототожнюється із Бо­гом. Схоластична онтологія характеризується вирізненням і категорійною розробкою рівнів буття — субстанційного і акцидентального, актуального і потенційного, необхідного і випадкового. У Томи Аквінського онтологія — це відсторонене мірку­вання про "чисті" форми буття. У філо­софії Відродження оригінальне тлума­чення онтології подає Кузанський. Розрізняю­чи Абсолют і універсум, Кузанець вчить, що центром і межею матеріально­го є творець; через приналежність до універсуму кожна річ перебуває в кожній; максимальна відмінність речей збігається з їх мінімальною відмінністю (або відсутністю такої). Зорієнтована на науку філософія Нового часу звільняє вчення про буття від теологічної форми. У філософів-емпіриків онтологічна проб­лематика відходить на другий план (наприклад, у Г'юма онтологія як вчення відсутнє). Філософи раціоналісти роблять онтологію не­від'ємною частиною своїх систем. Декарт намагався поєднати вчення про буття і гносеологію. Спіноза, продовжуючи пантеїстичну традицію, вихідною точкою онтології робить то­тожність Бога і Природи, котру він ро­зумів як єдину, вічну і безконечну суб­станцію, що є причиною самої себе. Ляйбніц, переймаючись метою створення універсальної метафізики, розробив фі­лософські засади для об'єднання онтології, кос­мології і раціональної психології, що на­далі уможливило систематизацію онтології Вольфом. "Критична філософія" Канта, протиставивши "догматизму" старої онтології нове розуміння буття, радикально транс­формує попередню онтологічну тради­цію. За Кантом, не може бути онтології поза вченням про принципи розуму. Фіхте, Шеллінг, Регель повертаються до раціо­налістичної традиції розбудови онтології на підставі гносеології: буття є результатом розвитку мислення, його моментом, ко­ли мислення виявляє свою тотожність із буттям. Але на відміну від докантівської онтології, буття в їхніх системах осягається не у пасивному спогляданні, а в історичному і логічному становленні. У західно-європейському мисленні XIX століття складається критичне ставлення до онтології як філософсь­кої дисципліни. Разом із метафізикою її відкидають позитивізм і філософія жит­тя. Неокантіанство і близькі йому напрями розвивають гносеологічне ро­зуміння онтології. Лише паприкінці XIX і початку XX століття спостерігається відродження он­тологічної проблематики. Неотомізм ре­ставрує і систематизує онтологію середньовічної схоластики. "Критична онтологія" Н.Гартмана намагається подолати розрив між онто­логічними сутностями і дійсним буттям, розглядаючи речовий, людський і духов­ний світи як виявлення незалежних про­шарків реальності, щодо якої пізнання вторинне. Гуссерль вважав автентичною онтології феноменологію, що описує структури готового знання і способи його засвоєн­ня. "Фундаментальна онтологія" Гайдеггера роз­криває сенс буття через осмислення уні­кальності наявної ситуації присутності людини у світі. "Феноменологічна онтологія" Сартра, як і "всеохопне" Ясперса, спря­мовані на обстоювання тлумачення буття як неподільної єдності суб'єкта й об'єк­та, що фундує людську свободу і від­повідальність. В ортодоксальному марксизмі онтологія — це діалектико-матеріалістичне вчення про форми руху матерії і суспіль­не буття, що визначає суспільну сві­домість. Не догматичні течії марксизму орієнтовані на онтологію діяльності як спосіб

буття людини у світі (наприклад, "онтологія суспіль­ного буття" Лукача). Посткласичний фі­лософський дискурс, заперечуючи тра­диційну метафізику, намагається макси­мально проблематизувати онтологічне, власне буттєве, поле філософії, включив­ши в нього суб'єктивність як людську індивідуальність. (Ю. Іщенко)

ОПЕРАЦІЙНІ ВИЗНАЧЕННЯ — спе­цифічні визначення термінів і понять мо­ви науки шляхом зіставлення їх з мно­жиною операцій (процесів, явищ тощо), які можна емпірично спостерігати й вимірювати. Термін має операційне зна­чення тоді і тільки тоді, коли вказано се­мантичні правила зв'язку терміна з опе­раціями. Гносеологічна роль операційних визначень поля­гає в тому, що вони дають можливість встановити зв'язок наукової теорії з її емпіричним базисом. У філософії опе­раціоналізму перебільшується теоретико-пізнавальне значення операційних визначень. Опе­раціоналізм вважає, що будь-яке по­няття можна визначити, лише описую­чи операції, які використовують при його конструюванні, вживанні і пе­ревірці. Насправді операційні визначення дають лише ча­сткову, а не повну емпіричну інтерпретацію термінів і стають малоефектив­ними, коли виникає потреба в узагаль­неннях.

ОПЕРАЦІЙ ТЕОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ — теорія, в якій розроблено методику вив­чення складних систем з метою знаход­ження найкращих варіантів їх орга­нізації, планування та керування їхньою діяльністю. Основним завданням теорії є пошук засобів досягнення поставленої мети шляхом здійснення певних опе­рацій як цілеспрямованих дій. Для цього операцій теорія дослідження користується точним математич­ним описом операції із зазначенням по­чаткових або граничних умов змін вели­чин, які її характеризують, тобто модел­лю операції. Операцій теорія дослідження включає операційне програмування, теорію ігор, теорію ста­тистичних рішень, теорію масового об­слуговування тощо. Методи операції теорії дослідження да­ють можливість економічно планувати виробництво та оперативно керувати ним, прогнозувати розвиток науки і тех­ніки, об'єктивно досліджувати різно­манітні прояви діяльності організованих колективів у кількісному відношенні.

ОПЕРАЦІОНАЛІЗМ — заснований Бриджменом напрям у методології та філософії науки, який стверджує, що ніщо не можна пізнати інакше, як через індивідуальний досвід та за допомогою різного роду інструментів. Головною метою операціоналізму є про­яснення основ науки шляхом особливого методу — операціонального аналізу по­нять. Поняття, у тому числі логічні та математичні, вважаються синонімічни­ми відповідним (унікальним) множинам операцій, з якими пов'язане їхнє вжи­вання і перевірка досвідом, їх значення визначаються вказівкою на ці операції. Ніякі посилання на властивості, що сприймаються розумом, не можуть слу­гувати адекватною заміною посилань на реальні операції, оскільки міркування в термінах властивостей потенційно су­перечливі і тому згубні для науки. Тіль­ки мислення в термінах реальних інстру­ментальних або хоча б мислених операцій (до яких належать також паперо­во-олівцеві операції, операції з символа­ми) здатне врятувати науку від руй­нівних змін. З точки зору операціоналізму, поняття пе­ребирають на себе конструктивні функ­ції, які перевищують функції чистого відтворення пізнавальних ситуацій. Ра­зом з тим, за операціоналізмом, поняття є лише описом дій ученого і продуктом цих дій. Вони не відображають об'єктивний світ. По­міркований операціоналізм (Пратт, Бенджамін та інші) не відкидає зручні неопераціональні по­няття як такі, що позбавлені сенсу, але загалом специфіка операціоналізму зберігається лише доти, доки значення понять та висловлю­вань прирівнюються до операцій, не­обхідних для їх формулювання та пере­вірки, тобто доки операції вважаються єдиним фактором, що формує значення. Це породжує низку труднощів у визна­ченні об'єкта пізнання, у теоретичному прийнятті поняття істини, закону тощо, які спонукали операціоналістів до менш "технічного" та більш гнучкого пояснен­ня операціонального аспекту природи широковживаних понять, відмови від побудови теорії пізнання на жорстко операціональній основі.

(О. Кравченко)

ОПЕРАЦІЯ —

1) Закінчена дія або по­слідовність дій, які виконуються за пев­ним планом і спрямовані на розв'язання певної задачі.

2) Форма організації дій з певною метою, наприклад, як частини технологічного процесу.

3) Наступна, періо­дично повторювана дія, яка належить до кола певних функцій.

4) Елемент опе­раційного (символічного) числення у ма­тематиці.

5) Дія або набір дій, закодова­них у вигляді окремих команд, які ре­алізуються устаткуванням ЕОМ. Ма­шинні операції характеризуються функціона­льною повнотою щодо опису алгоритмів роботи машин. Операції можуть бути предме­том дослідження складних (наприклад в кібернетиці) систем, які базуються на математичному моделюванні окремих операцій та функцій. Для дослідження операцій застосо­вуються математична статистика, теорії випадкових процесів та ігор, математич­не програмування тощо. Операція стала одним із основних понять філософії та методо­логії операціоналізму, який намагається звести зміст понять до сукупності операцій. Операціональні визначення термінів є пред­метом вивчення логіки та методології на­уки з точки зору встановлення умов при­писування властивостей предмета, емпіричної інтерпретації термінів і по­нять мови та інше.

Поиск по сайту: