СЛОВНИК 50 страница

Основні твори: "Соціологічне просвітництво". У 5 томах (1970 — 1990); "Теорія суспільства чи соціальна технологія — що дає системний аналіз?", у співавторстві (1971); "Соціальні системи" (1984); "Структура суспільства та семантика". У 3 томах (1980 — 1989); "Екологічна комунікація" (1986).

ЛУТАЙ, Владлен Степанович (1926, Харків) — український філософ. Захистив докторську дисертацію (1971), професор (1975). Головний науковий співробітник інституту вищої освіти АПН України. Основне коло наукових інтересів — теорія діалектики; синергетична парадигма у контексті розробки сучасних філософських систем та формування світоглядів XXI ст.

Основні твори: "Про метод побудови системи діалектичного матеріалізму" (1970); "Теорія діалектики і загальна теорія науки" (1981); "Філософія сучасної освіти" (1996).

ЛЬВІВСЬКО-ВАРШАВСЬКА ЛОГІКО-ФІЛОСОФСЬКА ШКОЛА (ЛВШ) — започаткована польським філософом Твардовським, учнем Брентпано, у Львові в 1895 р. На початковому етапі діяльності предметом вивчення в ЛВШ стає істиннісне значення. Переважна більшість дослідників, що входили тоді до ЛВШ, поділяли думку Твардовського про абсолютний характер "істини", дискутуючи лише з приводу її одвічного характеру. Розпочата в 1913р. дискусія закінчилася видатною працею Тарського про дефініцію істинного висловлювання. Атмосферу творчих пошуків в ЛВШ передає вислів Твардовського, котрий говорив, що "служіння об'єктивній правді набирає етичного значення". Він не обмежував своїх учнів у виборі предмета дослідження, одначе вимагав сумлінного ставлення до методів, які загалом можна окреслити як критичний аналіз. Цим доброзичливим ставленням до особистості дослідника пояснюється різноманітність філософських дисциплін, що культивувалися в ЛВШ. До першого покоління учнів Твардовського належали: Лукасевич (1878 — 1956), Лесьнєвський (1886 — 1939), Котарбінський (1886 — 1981), Чежовський (1889 — 1981), Айдукевич (1890 — 1963), Вітвіцький (1878 — 1948), Валей (1885 — 1952), Завірський (1882 — 1948), Татаркевич (1886 — 1980). Формально у розвитку ЛВШ розрізняють два періоди: львівський (1895 — 1915) і варшавський (1915 — 1939), а також наступні чинники, що характеризують це інтелектуальне співтовариство: генетичний — педагогічна діяльність Твардовського і його учнів; географічний — розташування школи у Львові та Варшаві; часовий — ЛВШ виникла в кінці XIX ст. і діяла до початку Другої світової війни; зрештою, змістовий — сукупність спільних ідей. У першому періоді філософські дослідження концентрувались у Львові, у другому, після отримання Польщею незалежності, вплив учнів Твардовського поширився на всі університети країни, але головним чином сконцентрувався у Варшаві, де всі філософські кафедри посіли вихідці зі Львова. Бурхливий розвиток математичної логіки на початку XX ст. обумовив зацікавленість цією філософською дисципліною варшавських математиків, внаслідок чого співпраця філософів і математиків принесла видатні наукові досягнення у математичній логіці, а певні математичні теорії — теорія множин і топологія — були свідомо обрані для експлікації і дослідження властивостей логічних систем, які в свою чергу контролювали розбудову математичних структур. Таким чином, постала нова галузь на перетині логіки і математики — метаматематика. Саме тому ЛВШ перед Другою світовою війною стає відомою у світі переважно як школа логічна, потім — логіко-філософська позитивістського спрямування (проти чого ще в 30-ті рр. протестували Лукасевич та Айдукевич), а під кінець XX ст. її почали зараховувати до аналітичного гурту у філософії. Спеціалізацію в логіці Лукасевич поєднував із дослідженням явища причинності і використовував його для вирішення проблеми детермінізму, висловлюючись за індетермінізм. Позиція індетермінізму за критичного прочитання Аристотеля — дозволила Лукасевичу підважити засаду "виключеного середнього", що відкрило шлях спочатку до побудови тризначної логіки, а потім низки логік з багатьма істиннісними значеннями. Використовуючи математичну логіку, Лукасевич аксіоматизував силогістику Аристотеля, винайшов бездужковий запис формул. Лесьнєвський розглядав предмет не як елемент множини в дистрибутивному смислі, а як частину цілого. Наслідком його намагань стали три теорії — прототетика (теорія перших тез), онтологія і мереологія (теорія колективних множин або агрегатів), доповнені теорією дедукції, в якій описувалися номіналістичні настанови Лесьнєвського. Котарбінський трактував предмети як матеріальні речі, потім як тіла, тобто мислячі речі. Ця доктрина спочатку отримала назву "реїзм", а потім "конкретизм" і "соматизм". Спрямованість Котарбінського на ефективне відтворення речей у практиці знайшла вираз у створенні нової дисципліни — праксеології; було також засновано перший у світі інститут праксеології. На підставі того, що практичні дії мають виразне етичне забарвлення, Котарбінський розвиває систему незалежної етики, очоливши цей напрям. Чежовський, Завірський і Айдукевич присвятили себе логіці і методології наук, Вітвіцький і Балей — психології, Татаркевич — історії філософії та естетиці. В 1904 р. за ініціативою Твардовського було створене у Львові Польське філософське товариство, а в 1933 р. Лукасевичем у Варшаві закладено підвалини Польського логічного товариства. Під головуванням Твардовського у міжвоєнний період відбулося три філософських з'їзди — у Львові (1923), Варшаві (1927) та Кракові (1936). Друга світова війна призвела до припинення діяльності ЛВШ як наукового товариства. В період 1939 — 1948 рр. ЛВШ втратила загалом 34 вчених. Хоча й залишалися корифеї — Чежовський, Айдукевич, Котарбінський, Татаркевич, Яськовський, Мостовський, Слупецький, але внаслідок ідеологічного тиску комуністичного режиму ЛВШ була позбавлена інтелектуального оточення і не змогла відродитися; зрештою, спеціалізація у конкретній дисципліні ставала більш суттєвою. (Б. Домбровський)

ЛЬОВІТ, Карл (1897, Мюнхен — 1973) — представник сучасної німецької філософської антропології. В університетах Мюнхена та Фрайбурга вивчав філософію і біологію. З 1952 р. — професор філософії у Гейдельберзькому університеті, де він займався історичною і соціальною антропологією, історією філософії. Філософська концепція Льовіта ґрунтується на теоретичних засадах феноменології пізнього Гуссерля і Шелера, а також на антропологічних ідеях Гете. Людину він розглядав як природну істоту у континіумі природного світу; аналізував питання про специфічну гуманність людини, відштовхуючись від положення про її трансцендентну сутність. Для історико-філософських праць Льовіта характерним є зосередження на фундаментальній проблемі про співвідношення "Бог — світ — людина". Праці пізнього періоду присвячені розгляду проблеми смислу людського буття у цілісності світу. Льовіт прагнув розробити нову орієнтацію для сучасної людини на засадах екзистенційно-антропологічного й екологічного розуміння гуманізму.

Основні твори: "Індивід у ролі людини" (1929); "К'єркегор та Ніцше. Або філософське та теологічне подолання нігілізму" (1933); "Смисл історії" (1949); "Гайдеггер: Мислитель смутного часу" (1953); "Знання, віра та скепсис" (1959); "Бог, людина та світ у метафізиці від Декарта до Ніцше" (1967).

ЛЮБИВИЙ, Ярослав Валерійович (1951, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1973). Доктор філософських наук (1997). Від 1973 р. працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло пріоритетних філософських зацікавлень охоплює історію зарубіжної та соціальної філософії, а також філософію історії. Автор статей, розділів у колективних монографіях, індивідуальних монографій.

Основні твори: "Критичний аналіз філософії культури Томаса Еліста" (1982); "Сучасна масова свідомість: динаміка і тенденції розвитку"(1993).

ЛЮБОВ — екзистенціал людського буття, який окреслює найглибше відчуття повноти особистісного буття і переживання цілісності у з'єднанні з іншою особистістю та світом. Саме в любові найбільшою мірою проявляється принципова відкритість буття людини, що знаменує вихід за межі буденних та граничних ситуацій у метаграничне буття. В українській мові є декілька слів, які означають любов: кохання, любощі, милість, власне любов. Цікавим є той факт, що при їх вживанні виникає певна ієрархія. Наприклад, часовий прояв любові називають закоханістю, коханням, милістю, а любов як вічне почуття-цілісність виражається саме словом "любов". В багатьох культурах любов пов'язується з безсмертям. Так, наприклад, в романських мовах у слові "любов" (французькою amur, іспанською amar, італійською amor) безпосередньо проголошується безсмертя. Виходячи з того, що еротична любов найчастіше пов'язується у більшості мов та культур з любов’ю як такою, прояви любові можна класифікувати наступним чином. Це: 1) любов до себе; 2) еротична любов; 3) надеротична любов. Любов до себе дає можливість кожній людині пережити та усвідомити, що, окрім тілесності, вона має ще духовне та душевне начала. Справжня любов до себе — це велика праця, зростання та накопичення знань і почуттів, самотворення, яке дає змогу не тільки брати, а й віддавати. Зустріч двох особистостей, що вже вийшли за межі лише любові до себе та прагнуть більшого, означає еротичну любов. Головним в еротичній любові є те, що дві особистості з'єднуються в нову цілісність, яка не заперечує, а навпаки, підсилює неповторність та унікальність кожного з них. Еротична любов є щось більш відкрите та універсальне, ніж любов до себе, однак вона може виникнути лише на основі любові до себе. Людина, що не полюбила себе, нездатна до такого особистісного напруження, як любов до іншого. У вищих своїх проявах еротична любов виступає як любов-цілісність. Така цілісність стає дійсністю не просто як статеве тілесне поєднання, а як співтворчість чоловіка та жінки. Третім — і найбільш універсальним — проявом любові є надеротична любов, яка виходить за межі егоїзму люблячої пари і відкриває цілісності двох безодню навколишнього світу. Така любов вбирає у себе всі попередні вияви любові і, поєднуючись із вірою та надією, може трансцендентувати людину у нову якість. У давньогрецькій культурі даний вимір любові отримав назву "агапе". Надеротична любов складає екзистенційний фундамент любові до ближнього, позбавляючи останню невротичних та інфантильних деформацій. (С. Крилова)

ЛЮБОМУДРИ ("Товариство любомудрія") — гурток московської високоінтелектуальної молоді, який діяв у 1823 — 1825 рр. у напрямі філософських, літературних та почасти політичних інтересів цієї молоді (голова — Одоєвський, секретар Веневітинов). Катастрофа декабризму призвела до самоліквідації гуртка. Проте його колишні учасники, обрядово зберігаючи пам'ять про нього, упродовж декількох десятиріч продовжували його певні загальносвітоглядні інтенції, передовсім у вигляді напруженої рецепції німецької філософії — від Канта до пізніх романтиків. Особливе значення для любомудрів мало шеллінгіанство з його універсалістським пафосом. Саме любомудрам належить інтелектуальна ініціатива прикладання шеллінгівської та іншої німецької філософії до національного матеріалу, що пізніше і стало основою як слов'янофільства (що його провідні постаті, від Киреєвського до Погодіна, починали як любомудри), так і "західництва", котре дебютувало насамперед з "гегелівської" полеміки з культом Шеллінга, закладеним у "Товаристві любомудрія". Відповідно весь російський інтелектуальний пейзаж від так званих "сорокових років" до "російського відродження" початку XX ст. постає як своєрідне продовження і перетворення певних державних програм, закладених у тому "Товаристві", передовсім інтуїцій довкола світової, національної і персональної "цілісності". Унікальній тривкості тих програм любомудрів у подальшій російській культурі сприяв їхній артистичний темперамент, намагання передати основоположні свої ідеї не абстрактно-філософським, а літературно-мистецьким шляхом. Чи не цілком розчинившись у російському літературному та, зрештою, і загальномистецькому процесі XIX ст., ці ідеї необхідно відрезонували у багатьох явищах того процесу, включаючи найбільш авторитетні. Свого роду літературним узагальненням тих ідей стали так звані "Російські ночі" Одоєвського (1844), ніби пізній белетризований заповіт любомудрів, який унікальним чином містить чи не увесь репертуар їхніх філософських, літературних та мистецьких тем. У світоглядному становленні любомудрів особливе місце посідає вчений родом з України, лікар та природознавець Велланський (Кавунник), чи не перший ентузіаст і пропагатор шеллінгівської філософії в Росії. З його листування з молодим Одоєвським, власне, і розпочинається історія гуртка любомудрів. А вже на організаційному схилку цього гуртка у спілкування з деякими його членами ввійшов молодий Максимович, який саме в атмосфері тогочасного московського шеллінгіанства поступово переходить від "систем рослинного царства" (назва його ранньої роботи) з їхнім необхідним суверенітетом ботанічного характеру до методологічно схожої проблеми тієї чи іншої суверенної "народності", переконливо закладаючи тим самим основи свого майбутнього українознавства і самої української ідеї. (В. Скуратівський.)

ЛЮДИНА — природно-соціальна істота, якісно особливий ступінь живих організмів на Землі, здатних до свідомої саморегуляції, завдячуючи чому вона постає як суб'єкт суспільно-історичної діяльності й культури. Людина є предметом вивчення різних галузей знання: соціології, етнології, психології, фізіології, педагогіки, медицини тощо. Використовуючи розмаїті дані цих наук, філософія вивчає людину передусім з погляду місця її у світі та її ставлення до світу. У давній китайській, індійській, грецькій філософії людина мислиться як частка космосу, певного єдиного надчасового світопорядку, як мікрокосм ("світ у малім") — відображення й символ Всесвіту, макрокосму (котрий у свою чергу уявляється антропоморфно — як живий одухотворений організм). Від цих найперших уявлень і до сьогодні мікрокосм постає як такий, що в ньому збігаються й перетинаються усі сутнісні генерації буття — фізичне, хімічне, живе, духовне. Проте у міру розвитку цих уявлень дедалі більше усвідомлюється та обставина, що людина здатна відособлюватися у структурі буття, прагнучи стати його деміургом, трансцендентувати за межі свого "тут і тепер так буття", а відтак — мікрокосм, на відміну від макрокосму, є проблематизованим. Уже в трьох відомих людинознавчих запитаннях Канта — "Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися?" — відтворено багатомірність сутнісної проблематизації людини як універсальної істоти. Відповідно виникають фундаментальні "екзистенційні дихотомії" (Фромм) людського. Справді, наявність розуму — фактор, що спонукає людину до розвитку, до створення власного світу, де вона почувалась би "у себе вдома", проте кожний досягнутий нею щабель розвитку залишає її незадоволеною, провокуючи на нові пошуки й рішення. Найфундаментальніша дихотомія людини — поміж життям та смертю; від неї походить інша: хоча кожна людина є носієм усіх родових потенційних здатностей, швидкоплинність її життя не дозволяє уповні реалізувати всі можливості навіть за найсприятливіших умов. Життя людини, починаючись та обриваючись у момент, випадковий для загального еволюційного процесу всього роду людини, входить у трагічну суперечність з індивідуальними зазіханнями на реалізацію усіх його можливостей. Амбівалентність способу буття людини стала істотною перешкодою будь-яким спробам субстанціалізувати ту чи іншу властивість людини (на кшталт "zoo politikos", "homo sapiens", "homo faber" тощо). Сучасна філософія намагається уникати такої субстанціалізації. Так, при зіставленні різних виявів людського світовідношення стає зрозумілим, що фантазія й гра, котрі уможливлюють хоча б короткотривале вивільнення від фактичності, від невблаганної повинності "так буття", є для людини "рятівними" здатностями, не менш важливими й споконвічними, аніж праця, панування, любов і смерть (Фінк). Постає питання, чи повинна взагалі філософія претендувати на створення остаточної "картини людини", котра б зводилась до загальних формулювань — на кшталт "духовної сутності", "діючої сутності" тощо. Натомість Больнов, посилаючись на Плеснера, пропонує "принцип відкритого питання", максимальну завбачливість для "нових неочікуваних і незавбачливих відповідей". Деякі досліджувані риси людини виявляються пов'язані одна з одною цілком довільно, деякі — цілеспрямовано: ми не можемо знати, чи йдеться про певні сумірні риси, чи ж бо про такі, що перебувають у стані безнастанної суперечності. Усім цим підтверджується принципова світоглядно-антропологічна теза Гегеля та Достоєвського: поки людина живе, вона ще не сказала свого останнього слова, через що її не можна визначити остаточно. (В. Табачковський)

ЛЮТЕР, Мартін (1483, Айслебен, Саксонія — 1546) — німецький релігійний мислитель і реформатор, ідеолог Реформації, один із творців загальнонімецької літературної мови. Вивчав класичну літературу і філософію в Ерфурті. Магістр вільних мистецтв (1501), доктор теології (1512), професор теологічного факультету Віттенберзького університету (від 1512 p.). Монах-августиніанець (1505 — 1523), священик (1507), проповідник у Віттенберзькій церкві (від 1516 p.). Започаткував німецьку Реформацію маніфестацією "95 тез" біля дверей Віттенберзької церкви (1517); опублікував у 1520 р. публіцистичну трилогію — "До християнського дворянства німецької нації", "Про Вавілонський полон церкви", "Про свободу християнина"; прилюдно спалив папську буллу і церковні декреталії (1520); безкомпромісно відстоював свободу совісті (і своє вчення) на Вормському рейхстазі (1521); відмежовувався від інших (не лютеранських) протестантських віросповідань (анабаптизму, кальвінізму та ін.). Переклав з оригіналів на німецьку мову Новий (1522) та Старий (1534) Завіти, перетворивши тим самим Біблію на народну книгу, а її мову — на осердя літературної німецької мови. Написав численні твори (тлумачення текстів Біблії, духовні пісні, байки тощо). До гуманістів ставився неоднозначно — як до союзників, але вважав, що вони заклопотані "людським" значно більше, ніж "Божественним". Співпрацював з главою німецьких гуманістів Гуттеном; полемізував з Еразмом Роттердамським: його "Діатрибі, або міркуванням про свободу волі" (1524) протиставив трактат "Про рабство волі" (1525). Людина, за Лютером, вільна (чи невільна) не тоді, коли може вибирати, а коли вибрана Богом (чи, відповідно, Сатаною). Підтримував ідею розмежування сфер (та істин) розуму і віри. Розум сприймав як орган осягнення того, "що нижче нас", віру — того, "що над нами". Вчення Лютера підірвало монополізм католицизму ("папства") й започаткувало засади нової протестантсько-євангельської парадигми теології і церкви. Воно ініціювало поворот: 1) від католицького законоцентризму, орієнтованого на Старий Завіт, до новозавітного християнства (власне, до "первісного християнства");

2) від засади "Папа вище Писання" — до ствердження пріоритету Святого Письма над церковними переказами й настановами; 3) від виокремлення духівництва у вивищений над усіма стан — посередник між Богом і людьми — до принципу "всезагальності священства" ("кожен християнин — священик") і верховенства Христа над усіма посередниками; 4) від віри в авторитет і спасенність освячених законом "добрих вчинків" — до "віри в віру" (принципу sola fide — спасіння "лише вірою"); 5) від церкви як бюрократичної (і економічної) інституції — до церкви як громади рівнодостойних вірян. Крім того, Лютер виступав за реорганізацію монастирів, ліквідацію целібату священиків, звільнення світських судів від верховенства церковного права, за загальну (безкоштовну для бідних) освіту і всестанову народну школу. Реформація, однією з чільних постатей якої був Лютер, відкрила дорогу плюралізму тлумачень Святого Писання, дедогматизації ставлення до Біблії, теологічній реабілітації усіх форм суспільно-корисної праці, а в тенденції — зближенню профанічного і сакрального. Хоча Лютер — насамперед церковний діяч, а не філософ, але його вчення торувало шлях як німецькій, так і всій новоєвропейській філософії.

Основні твори: Повне видання творів Лютера: німецькою мовою. У 67 томах; латинською мовою у 38 томах; російською мовою "Вибрані твори" (1994).

ЛЯЙБНІЦ, Готфрид Вільгельм (1646, Ляйпциг — 1716) — німецький філософ, вчений. Вивчав філософію та право в Ляйпцизькому університеті, математику в Ієнському. Після закінчення Ляйпцизького філософського факультету захистив у 1666 р. дисертацію "Про комбінаторне мистецтво", в кінці того ж року в Альтдорфі — дисертацію на ступінь доктора права. Ляйбніц створив першу обчислювальну машину, яка, крім арифметичних дій, могла добувати квадратні корені; після її успішної демонстрації у Парижі був обраний до Паризької академії, а в 1673 р. став членом Королівського товариства у Лондоні. Першу статтю про диференційне числення Ляйбніц опублікував у 1684 p., а про інтегральне — у 1686 р. Ляйбніц виступив ініціатором створення Академії наук у Берліні (1700), був обраний (пожиттєво) першим її президентом. Протягом життя Ляйбніц багато подорожував (певний час перебував у Франції, Англії, Італії, зокрема у Римі). Постійним місцем роботи Ляйбніца (від 1686 р. і до смерті) було опікування бібліотекою герцогів Ганноверських. Власна філософська система задумувалась і створювалась Ляйбніцом як спроба синтезу досягнень античної, середньовічної та "нової філософії"; в історію світової філософської думки вона увійшла як завершення європейської філософії XVII ст. і як попередниця німецької класичної філософії. Основними імперативами раціоналістичної за своїм характером методології Ляйбніца постають універсальність і чітка доказовість філософських міркувань. Вихідними методологічними засадами, що уможливлюють дотримання означених імперативів, є наступні принципи буття і мислення: 1) несуперечливість будь-якого можливого або мислимого буття (закон суперечності); 2) логічна первинність можливого над дійсним (можливість незліченної множинності несуперечливих світів); 3) достатнє обґрунтування, що існує саме даний світ, відбувається саме ця подія, а не будь-які з можливих (закон достатньої підстави); 4) довершеність чи досконалість даного світу як достатня підстава його існування. Досконалість дійсного світу Ляйбніц розумів як гармонію сутності та існування. На відміну від попередніх мислителів, які вважали анахронізмом такі поняття античної та схоластичної філософії, як "ентелехія", "монада", "мета" (або кінцева причина) та "субстанція" (субстанційна форма), Ляйбніц залучає їх, докорінно переосмисливши, як основоположні і продуктивні засоби філософського пізнання. Першочергове місце тут належить поняттю "монада". Ляйбніц радикально відходить від ототожнення матерії і протяжності та тлумачення простору як субстанції (Декарт), позаяк такий підхід, на його думку, передбачає нескінченну подільність. Натомість він вводить поняття частки, наділеної силою (на тій підставі, що цього вимагають закони руху). Прості субстанції, або монади, не мають протяжності і тому не можуть ділитися іще на щось простіше; вони є осередками сили і, отже, почуття, сприйняття (перцепції) і прагнення (апетиції). Кожна монада є мікрокосмосом, що "віддзеркалює" увесь універсум. Із тези, що монади — це прості субстанції, випливає, що вони не мають вікон, через які щось має "входити і виходити". Звідси — ідея Ляйбніца про наперед визначену гармонію, адже інакше неможливо пояснити взаємозв'язок монад поміж собою. Подібно до того як два хори можуть співати за однією партитурою, так і монади взаємодіють на підставі первинного Божественного вибору щодо їхнього співіснування. Існування Бога Ляйбніц обґрунтовує, виходячи із принципу достатньої підстави; оскільки поняття Бога можливе, то він існує. Тільки Бог спроможний, "віддзеркалюючи" свою власну природу, нівелювати відмінність між випадковим та необхідним; але це не означає, за Ляйбніцом, що зникає людська свобода. Людині, як монаді, також притаманні сприйняття, апетиції і спонтанність, але у формі мислення, волі і свободи. Свобода (включно зі свободою вибору) полягає у слідуванні велінням розуму згідно із принципом достатньої підстави.

Основні твори: "Принцип індивідуації" (1663); "Роздуми про знання, істину та ідеї" (1664); "Теорія руху" (1671); "Міркування про метафізику" (1686); "Про походження речей" (1697); "Теодицея" (1710); "Монадологія" (1714).

ЛЯХ, Віталій Васильович (1942, с. Терни Донецької обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1969). Доктор філософських наук (1991), професор (2000). З 1972 р. працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. З 1990 р. — завідує відділенням історії зарубіжної філософії. Основна сфера діяльності — історія зарубіжної філософії, зокрема дослідження проблем суспільного розвитку в інтерпретації раціоналізму й ірраціоналізму, проблеми зміни філософсько-світоглядних орієнтацій. Автор понад 80 наукових праць.

Основні твори: "Критика інтуїтивізму сучасної буржуазної філософії" (1975); "Раціоналізм та ірраціоналізм в сучасній буржуазній соціальній філософії" (1986).

МАБЛІ, Габріель Бонно де (1709, Гренобль — 1785) — французький філософ-мораліст, історик, політичний письменник. Світогляд Маблі заснований на теоріях суспільного договору та природного права; вцілому ж він виявляв скепсис щодо філософської думки доби Просвітництва, зокрема, був переконаний у теоретичній неспроможності матеріалізму й деїзму. За давнини, зазначав Маблі, суспільний лад ґрунтувався на колективній власності на землю, а люди з природою становили одне ціле, джерелом усіх наступних негараздів людства став перехід до приватної власності. Позаяк відновити відносини спільного володіння майном практично неможливо, слід прагнути хоча б до зменшення майнової нерівності шляхом боротьби з розкошами і обмеження потреб. У галузі суспільно-політичній Маблі обстоював республіканські ідеї, вважаючи (не без впливу Локка, Монтеск'є та Руссо) носієм верховної влади народ; останній має цілковите право виступити проти можновладців, якщо вони порушують його "природні права", насамперед — на щастя і волю. У трактаті "Про вивчення історії", аналізуючи перебіг історії народів давнини й Нового часу, він доводить, що зловживання владою було однією з основних причин незчисленних страждань великої маси людей. Історичний підхід реалізує Маблі також при з'ясуванні низки інших — економічних, правових, моральних, пізнавальних проблем, виходячи з переконання, що без автентичного осмислення минулого, засвоєння його уроків і опертя на багатство історичного досвіду їх ефективне розв'язання неможливе. Хоч Маблі визнавав право народу змінювати владні структури, проте вважав, що революції не відроджують рівності, не повертають людей до природного стану, а можуть призвести до ще більших бід. Причина цього — в непримиренності класових інтересів та їхній гострій ворожнечі. Концепція Маблі була багато в чому аскетичною і песимістичною.

Основні твори: "Бесіди Фокіона про відношення моралі до політики" (1763); "Про вивчення історії" (1778).

МАГІЯ (від грецького μαγεία — чаклунство) — віра в можливість впливу на довколишній світ шляхом чаклунського дійства — заклинань, обрядів, табу, ритуальних піснеспівів тощо. В цьому відношенні магія — зародкова форма релігійного культу. Відповідно до змісту ранніх релігійних уявлень магія була фетишистською, тотемістичною, анімістичною та демоністичною; у комплексі "чуттєво над чуттєвого" освоєння природи — контактною, в демоністичному комплексі — символічною; у функціональному відношенні — мисливською, лікувальною, любовною, лиходійною і тому подібною. Елементи первісної магії у трансформованому вигляді збереглися в усіх сучасних релігіях. У Середні віки чаклунство було поширене у вигляді чорної (за допомогою пекельних сил) та білої (за допомогою небесних сил) магії. (Б. Лобовик)

МАЗЕПА, Володимир Іванович (1930, Полтава) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1953). Доктор філософських наук (1977), професор (1981). З 1958 р. працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Досліджує проблеми естетики (естетична свідомість і художня творчість, мистецтво в системі культури тощо), історії філософії та естетики України. Автор понад 100 наукових праць.

Основні твори: "Мистецтво і духовне багатство людини" (1967), "Художня творчість як пізнання" (1974), "Культура художника" (1988), "Соціально-культурна філософія І. Франка" (2001) та ін.

МАЗОХІЗМ (термін походить від імені австрійського письменника Леопольда ван Захер-Мазоха (1835 — 1895) — у найширшому розумінні поняття мазохізм означає тенденцію, спрямовану на самоприниження, підпорядкування себе волі іншої людини. Вирізняють наступні різновиди мазохізму: сексуальний, який включає як необхідний момент еротичного задоволення фізичне катування та моральне приниження, що їх завдає партнер; моральний мазохізм стосується рис характеру, які полягають у тому, що людина прагне до підпорядкованого, приниженого становища або займається самотортуруванням, приписуючи собі неіснуючу провину або перебільшуючи провину реальну й отримуючи від цього моральне задоволення; фізичний мазохізм — як поняття — вживають для позначення будь-якого різновиду ворожих або деструктивних імпульсів, спрямованих проти своєї власної тілесності; масовий мазохізм — стосується великої групи осіб, які мають насолоду від того, що прирікають себе на біль, страждання та поневіряння. З точки зору психоаналізу, очевидним є взаємозв'язок мазохізму та садизму як двох різних аспектів однакового ставлення до світу, засадничим для якого в глибинах підсвідомості є імпульс екзистенційної та вітальної неспроможності. Садист доповнює себе шляхом володарювання, панування над іншим; мазохіст робить себе доповненням іншої істоти. Створюючи символічні зв'язки, обидва намагаються втекти від усвідомлення своєї нездатності жити у мінливому та непередбачуваному світі. (О. Кисельова)

Поиск по сайту: