СЛОВНИК 17 страница

Основні твори: "Загальна теорія освіти" (1806); "Головні пункти метафізики" (1808); "Загальна практична філософія" (1808); "Загальна метафізика, поряд із початками філософського вчення про природу"(1829).

ГЕРДЕР, Йоган Готфрід (1744, Морунген, Східна Пруссія — 1803) — німецький філософ. Навчався в Кенігсберзі. Формування світогляду Гердера здійснювалося під впливом "докритичного" Канта, Гамана, англійських сенсуалістів; пізніше — Бруно, Руссо, Спінози; особливо — Лессинга, другом і послідовником якого він себе вважав. При аналізі проблематики культури застосовував генетичний метод історичного аналізу, згідно з яким засади культури кожного народу визначаються особливостями його інтелектуального й емоційного життя. Останні ж залежать від багатьох фізичних чинників, включаючи матеріальне середовище. Разом із Гете був натхненником і лідером першого загальнонімецького літературного руху "Буря і натиск", на основі якого сформувались чільні філософські принципи німецького романтизму. Значне місце у працях Гердера належить питанням мови, яку він вважав головним засобом збереження "національної індивідуальності" та розвитку загальнолюдської культури вцілому. Він послідовно обстоював тезу про єдність мислення й мови, природний характер їх виникнення й розвитку. В першій половині 70-х рр. разом з Гете видавав збірник "Про німецьке мистецтво", де друкував і власні праці з мистецтвознавства, в яких, зокрема, йшлося про народність мистецтва, його суголосність з "духом народу", зв'язок з фольклором. Цей період відзначається також підвищеним інтересом Гердера до релігії, поглибленим вивченням ним Біблії. Якщо на початку своєї творчості він розглядав її як найдавнішу пам'ятку народної поезії, то тепер — як вияв божественного одкровення. Теологічний колорит відчувається й у постановці та розв'язанні питань про походження й рушійні сили суспільства, закономірний, поступальний і водночас суперечливий характер історії.

Основні твори: "Трактат про походження мови" (1772); "Ідеї стосовно філософії історії людства" (1784 — 1791); "Розум і досвід, розум і мова, метакритика чистого розуму" (1799) та ін.

ГЕРМЕНЕВТИКА (від грецького ερμηνεύειν — пояснюю, інтерпретую, тлумачу) — термін, формування основоположного значення якого історично сягає стародавніх тлумачень текстів Біблії; традиційно він також включає тлумачення текстів філософських та літературних — насамперед тих, які стосуються Біблії. На позначення самостійного філософського напряму цей термін почав застосовуватися, головним чином, на початку XX ст., коли розгорнулося фундаментальне філософське осмислення феномена розуміння та пов'язаної з ним методології і практики гуманітарно-історичних дисциплін. В історії інтерпретації профанних та сакральних текстів вирізняються наступні основні різновиди: 1) Буквальна інтерпретація, яка стверджує, що біблійні тексти мають тлумачитися згідно зі значеннями (відповідними намірам авторів), які виражені їхньою граматичною конструкцією та історичними контекстами виникнення, її дотримувались Тома Аквінський, Лютер, Кальвін та ін. 2) Моральна інтерпретація, яка намагалась встановити екзегетичні принципи, завдяки яким з різних частин текстів Біблії можуть бути виведені відповідні етичні приписи та моральні імперативи поведінки. 3) Алегорична (символічна) інтерпретація (запозичена зі стоїцизму і уперше запроваджена до тлумачення текстів Гомера Пергамською школою філологів) розуміла біблійні оповіді як такі, що мають крім буквального ще й другий, фігуральний рівень референції за межі тих подій, які експліцитно маються на увазі у текстах Біблії. Окремою формою алегоричної інтерпретації є "типологічне" тлумачення, згідно з яким головні події Старого Завіту є передвіщенням подій Нового Завіту (Ноїв ковчег як "тип" християнської церкви). Цього різновиду тлумачення Біблії, з використанням платонівських та стоїчних категорій, дотримувались Філон Александрійський, Клемент Александрійський, Ориген та ін. 4) Анагогічна (містична) інтерпретація стосується тлумачення біблійних подій у їхньому відношенні до прийдешнього життя як його прообразу. Стан справ, коли проблематика герменевтики і проблематика філософії осмислювались паралельно, незалежно одна від одної, а тому і не зазнавали істотного взаємовпливу, лишався чинним до початку XX ст. Провідними постатями, які розвивали герменевтику у такому статусі, були Юстин, Іреней, Тертуліан, Августин, Флавій, Баумгартен, Ернесті та ін. На основі ознайомлення з працею Ернесті "Тлумач" в контексті історико-літературних студій німецького романтизму (особливо у співробітництві зі Шлегелем) Шляєрмахер розвиває герменевтику як мистецтво конгеніального осягнення чужої індивідуальності, дослідивши феномен розуміння як такий і виокремивши граматичний та психологічний його різновиди. Надалі герменевтика розробляється в річищі методологічних пошуків німецької історичної школи (Ранке, Дройзен, Савіньї та ін.), філології та психології (Аст, Бек, Штайнталь та ін.). Зрештою, в історичному науковченні Дильтея вона — як вчення про мистецтво тлумачення писемних пам'яток (життєвих виявів) — включається у контекст теорії пізнання, логіки й методології гуманітарних наук і проголошується сполучною ланкою між філософією та історичними дисциплінами, головною складовою основоположень наук про дух. Герменевтика набуває у Дильтея філософського статусу під впливом розробленої Гуссерлем у "Логічних дослідженнях" теорії значення. Долаючи завдяки феноменології Гуссерля релятивізм і скептичний суб'єктивізм свого історичного науковчення і розв'язуючи проблему об'єктивності гуманітарного знання, герменевтика Дильтея разом з тим втрачала своє найвагоміше конструктивне надбання — принцип історизму. Щоб уникнути цієї дилеми, Гайдеггер намагається на нових засадах об'єднати дві різнорідні традиції у концепції, яку він з 1919 р. називає "феноменологічною герменевтикою". Завдяки філософії фундаментальної онтології Гайдеггера класична (теологічна, філологічна й історична) герменевтика започаткувала нову фазу свого розвитку, її центральна проблема — проблема розуміння — була осмислена вже не як метод наукового пізнання, а як спосіб людського буття, а феноменологія — як онтологія. Нове філософське вчення постає як "Герменевтика фактичності", що ситуативно розташоване в конкретно-історичному контексті людського "Я" (пізніше — "Dasein"), головним способом буттєвого самовизначення якого виступає інтерпретативне тлумачення свого буття у світі. Подальший розвиток цієї традиції здійснив Гадамер (див. Герменевтика філософська). Герменевтика у традиційному сенсі як гносеологічне підґрунтя й методологію гуманітарних наук розробляв також Бетті та ін. Як до допоміжної дисципліни до неї звертаються Апель, Габермас, Деррида. (С. Кошарний)

ГЕРМЕНЕВТИКА ФІЛОСОФСЬКА — виникла і розвивалась, з одного боку, у річищі традиційної герменевтики (див. Герменевтика) — як її відгалуження, з другого боку — герменевтика філософська є певним щаблем у процесі внутрішньої еволюції останньої, який суттєво оновлює і видозмінює її предметне поле. Спочатку герменевтику філософську розглядали як мистецтво тлумачення (ars interpretandi) текстів та інших проявів думки. Потреба у "культивації правильного тлумачення" виникла тоді, коли нашарування культури стародавнього світу ускладнили безпосереднє розуміння текстів, які вважалися зразковими. Після перших герменевтичних досліджень софістів і Аристотеля ("Про тлумачення") мистецтво інтерпретації набуває значної ваги й поширення. У наступні часи з'являються герменевтичні пояснення до тлумачення Біблії та спроби систематизації засобів, що уможливлюють і полегшують розуміння класичної та юридичної літератури. У Новий час термін "герменевтика" вперше вживає в 1629 — 1630 рр. страсбурзький філософ і теолог Даннгауер. На його думку, "загальна герменевтика" — це наука про засадничі принципи тлумачення письмових джерел із теології, правознавства й медицини. Формування герменевтики філософської відбувалося значною мірою як наслідок дослідження проблеми тлумачення у двох аспектах: 1) багатозначності знаків, 2) співвідношення тексту й буття. Універсалізація герменевтики, набуття нею філософського статусу здійснювалися завдяки поступовому усвідомленню щільного зв'язку цих двох аспектів і проблематизації методичного характеру герменевтики. Варіанти універсальної герменевтики, запропоновані Шляєрліахером і Дильтеєм, містили ідею визначення смислу будь-якого тексту в залежності від розуміння задуму автора, а не зв'язку між текстом і читачем. Герменевтику філософську Гадамера відзначають: заперечення психологізму, властивого цим першим варіантам універсальної герменевтики, і наголошення на тому, що мова як комунікація є буттєвим простором зазначеного зв'язку. У праці Гадамера "Істина і метод. Основи філософської герменевтики" (1960) думку Гайдеегера про єдність розуміння із саморозумінням (буттям) інтерпретатора — так зване "герменевтичне коло" — узгоджено з думкою про мову як підставу "злиття горизонтів" тексту і читача. Отже, читання як своєрідна інтеракція між текстом і інтерпретатором править тут за парадигму будь-якого розуміння. Відмова від поняття "об'єктивного смислу", незалежного від цієї інтеракції, спонукає Гадамера критично поставитися до самого ідеалу методу в герменевтиці, оскільки поняття методу передбачає абстракцію об'єкта. Наголошуючи на тому, що герменевтика є насамперед практикою, Гадамер водночас підкреслює, що йому вдалося уникнути суб'єктивації смислу, притаманної попередній універсальній герменевтиці. Головний недолік останьої в тому, що вона опосередковувала "об'єктивний смисл" (у необхідності якого вона не сумнівалася) дослідженням авторського бачення смислу свого тексту, тобто дослідженням предмета, який принципово не об'єктивується. Герменевтика філософська трактує комунікацію як традицію, чия мовна та історична природа забезпечує істинність розуміння. Існування в традиції як спосіб осягнення істини має, за Гадамером, структуру герменевтичного досвіду, що його як "досвід світу" він протиставляє "науковому досвіду", крізь призму якого дивилася на поняття істини попередня філософія. Досвід світу, утворений з істин філософії, мистецтва та історії, має історичний характер. Це означає, що старий досвід не просто усувається новим чи повторюється, він визначає спосіб засвоєння нового й також зазнає змін під його впливом. У цьому плані Гадамер обмірковує значення упереджень для розуміння. Істинність смислу як відповідність буттю не означає незалежність від напередвизначеного традицією, адже саме традиція є буттям, яке передує нашим актам рефлексії, бо ми самі завжди вже занурені в неї. Інтерпретація, що сягає істинного смислу, здійснюється в межах самовиявлення текстом умов існування свого смислу. Проте інтерпретація — не відтворення смислу, вміщеного автором у тексті, а саме творення смислу в зустрічі з текстом як "носієм" смислу (комунікація). Наше розуміння водночас експансивне й співвідносне, тобто спонтанність його смислотворної дії обмежена іманентною необхідністю тексту, що належить традиції і нашим передрозумінням. Тому істина скінченна, а ми завжди упереджені, хоч і не приречені підпорядковувати думку одним і тим самим упередженням. Навпаки, засвоєння нового смислу дозволяє не лише усвідомити умови його розуміння, що їх диктує традиція, а й висвітлити власні упередження, тобто краще зрозуміти себе. Незалежність від будь-яких упереджень є, на думку Гадамера, теж упередженням, до того ж, хибним. Втім, якщо розглядати ідеал неупередженого розуміння як засаду традиції Просвітництва, перед Гадамеровою герменевтикою постає проблема різноманітності й суперечливості традицій, що поновлює питання про істинність і вимагає нових роз'яснень щодо ототожнення традиції з буттям. До численних спроб обмежити гадамерівський історизм належать варіанти герменевтики Апеля, Габермаса й Рикера. Апель аналізує комунікацію, що уможливлює розуміння з точки зору виокремлення її трансцендентальних умов, тим самим повертаючись до метафізичного поняття буття. Габермас звертається до ідеї герменевтичного методу, який має сприяти усуненню перекручених форм комунікації. Рикер доповнює філософську герменевтику семіотичним аналізом і намагається в ній інтегрувати різні методи інтерпретації. (А. Рогачов)

ГЕРМЕНЕВТИЧНЕ КОЛО — взаємообумовленість розуміння елементів якоїсь ситуації загальним усвідомленням цієї ситуації, і навпаки; оскільки і саме загальне усвідомлення визначається з'ясуванням його компонентів. Герменевтичне коло розривається, якщо припустити один з аспектів ситуації напередвідомим і потім, використавши його як передпосилку розуміння загальної ситуації, повернутися до його перевірки на новому рівні усвідомлення. Через таку багаторівневість герменевтичне коло відрізняється від "логічного кола". Термін "Герменевтичне коло" був уведений у XIX ст. Шляєрмахером і використовувався представниками герменевтики (зокрема Гадамером) в контексті розкриття гносеологічної ролі традиції як регулятивного чинника інтерсуб'єктивного досвіду. За такого підходу евристичним є розв'язання герменевтичного кола шляхом потенціювання або актуалізації цілого чи його частин у процесі розуміння певних ситуацій. Загалом герменевтичне коло є свідченням того, що герменевтичний процес розгортається поступенево, тобто передбачає перспективу подальшого розкриття ситуації, яка підлягає усвідомленню.

ГЕРОЇЗМ, героїчне — вищий прояв мужності, який розв'язує суспільно значимі конфлікти, що дійшли до антагоністичного рівня. В яскравій формі виявляється на війні, що породжує екстремальні ситуації, які потребують героїчної поведінки; водночас, війна не є єдино можливим простором існування героїзму. У XVIII ст. виникають концепції героїзму, які пов'язують його з певною епохою у житті людства (Віко). Гегель продовжує ці ідеї, вважаючи суттєвою ознакою "героїчної епохи" збіг оприявненої самостійності індивіда та суспільного значення його діяльності. Романтики створюють образ героя, який пронизує всі епохи і протистоїть натовпу. Таке бачення героїзму в найбільш завершеній формі представлено Карлейлем. З позицій екзистенційної антропології та метаантропології героїзм може бути осмислений через феномен граничного буття і визначений як влада індивідуального духу над тілесністю заради досягнення перемоги над обставинами, індивідом чи соціальною групою. Поняття "влада" та "перемога" тут є ключовими і показують, що героїчне розв'язання конфліктів не є остаточним, бо в даному випадку зазвичай відбувається руйнація однієї з протилежностей. Героїзму певною мірою протистоять геніальність та святість, які налаштовані на синтетичне розв'язання суперечностей через досягнення катарсису (в артефакті культури або у вчинкові). Герой, як і геній, породжується волею до влади над собою, але якщо геній розвиває її у волю до натхнення, то герой, виходячи за межі героїчного вчинку, робить її волею до влади над світом. Жертовний характер героїзму зближує його зі святістю, проте жертовність святості не припускає знищення або приниження супротивника.

ГЕРЦЕН, Олександр Іванович (1812, Москва — 1870) — російський письменник, філософ, громадський діяч. Закінчив Московський університет. У 1847 р. емігрував до Франції. Разом із своїм соратником Огарьовим випускав першу російську революційну газету"Колокол" (1847 — 1857), в якій пропагував соціалістичні ідеї та необхідність звільнення селян із землею. У царині філософії Герцена цікавило насамперед практичне застосування філософії і роль філософського світогляду в боротьбі за свободу й гідність особи, реалізацію у суспільному бутті принципу соціальної справедливості. Важливою темою філософських роздумів вважав взаємозв'язок філософії і природознавства. Визнавав необхідність зняття крайнощів ідеалізму й реалізму. Мислення розглядав як вищий результат розвитку природи, хоча й визнавав наявність у природі першопочаткового об'єктивного розуму. Тривалий час критикував політичні погляди слов'янофілів за ідеалізацію православ'я і підтримку самодержавства, але після поразки революційного руху 1848 р. в Європі схиляється до ідеї перетворення суспільства на засадах російської селянської общини.

Основні твори: "Дилетантизм у науці" (1843); "Листи про вивчення природи" (1846); "Лист синові — 0. 0. Герцену" (1876) та ін.

ГЕСІОД (VIII ст. до н.е.) — найвидатніший, поряд з Гомером, епічний поет стародавньої Греції. Перша історично засвідчена постать західної літературної традиції. Автор епічних поем "Роботи і дні" і "Теогонія". В останній змальовує картину походження світу та його розвиток у вигляді зміни поколінь Богів. Первинним станом сущого був хаос (зіяння, безмежна безодня), з якого з'являються перші божественні, космічні сутності Гея, Ерос, Тартар, Нюкта, Ереб. У свою чергу, цими першосутностями породжуються інші Боги, а від тих — наступні. Останнім з поколінь Богів, що панують над світом, є Боги-олімпійці на чолі з Зевсом. Гесіод систематизує міфологічні уявлення і божественний пантеон еллінів, підпорядковуючи їх загальній ідеї космогенезу — походження і облаштування світоустрою. Цим був підготовлений ідейний грунт для ранньофілософських космогоній, які стали історично першими формами філософування. У поемі "Роботи і дні" подається опис людської історії у вигляді п'яти епох, кожній з яких відповідає своє людство, котре творять боги. Це золота, срібна, мідна, героїчна, залізна доба, впродовж яких життя стає дедалі важчим і гіршим.

ГЕСЛЕ, Вітторіо (1960, Мілан) — німецький філософ. У 1977 — 1982 рр. студіював філософію, індологію, філологію в університетах Ренсбурга, Тюбінгена, Бохума та Фрайбурга. В 1982 р. — захист докторської, в 1986 р. — габілітаційної праці з філософії. З 1988 р. — асоційований професор Нової школи соціальних досліджень в Нью-Йорку, стажувався в університетах Італії, Нідерландів, США, Бразилії, Радянського Союзу, Норвегії та Індії. З 1992 р. — професор Загальної вищої школи в Ессені. Дослідження в царині метафізики, етики та практичної філософії. З огляду на глобальні (екологічні, економічні, політичні) проблеми, які витлумачуються в термінах онтологічної кризи людства, а також на методологічну кризу сучасної філософії Гесле прагне обґрунтувати матеріальну етику цінностей, яка відповідала б викликам науково-технологічної цивілізації. Критично трансформуючи трансцендентально-прагматичний метод Апеля на основі об'єктивно-ідеалістичної метафізики (Гегель, Йонас), Гесле стверджує необхідність апріорних структур об'єктивного розуму, інтерпретуючи їх як основу не тільки суб'єктивності та інтерсуб'єктивності, а й буття загалом. Поєднання трансцендентальної філософії з метафізикою дає змогу онтологічно обґрунтувати моральні належності, уникаючи при цьому "натуралістичного хибного умовиводу", з одного боку, та суб'єктивного (інтерсуб'єктивного) соліпсизму та морально-етичного релятивізму, з другого, що уможливлює легітимацію моральних норм за умов секуляризованої культури та кризи традиційних морально-етичних систем.

Основні твори: "Істина та історія" (1984); "Система Гегеля". У 2 томах (1987 — 1988); "Криза сучасності та відповідальність філософії: Трансцендентальна прагматика, граничне обгрунтування та етика" (1990); "Генії філософії нового часу" (1992); "Філософія і екологія" (1994); "Практична філософія в сучасному світі" (1995).

ГЕТЕ, Йоган Вольфганг (1749, Франкфурт-на-Майні — 1832) — німецький поет, філософ, природознавець. Освіту здобув в університетах Ляйпцига і Страсбурга. Формування світогляду Гете відбувалося під впливом Гердера, Ляйбніца, Руссо, Спінози. Перші творчі здобутки Гете були щільно пов'язані з духом романтизму руху "Буря і натиск", одним із лідерів якого, поряд з Гердером, він був. До чільних ідей раннього періоду творчості Гете (виразно втілених у "Стражданнях молодого Вертера" та першій частині "Фауста") належить ідея нехтування усім буденно узвичаєним заради спонтанного вияву почуттів та внутрішньої автентичності. Згодом, після поїздки до Італії 1786 р., Гете дійшов висновку про доконечну обґрунтованість позиції рівноваги між романтизмом і класицизмом, язичництвом і гуманізмом. Гете був одним з перших провісників органічного світогляду, заснованого на розумінні світу як живої монадної цілісності, утвореної із множини таких самих монадних різномасштабних форм, що органічно самореалізуються на всіх рівнях і в усіх сферах буття. Розроблене на цих засадах натурфілософське вчення Гете підпорядковане з'ясуванню природи первинних живих форм — прафеноменів, що уособлюють єдність у поступальних трансформаціях різноманітних живих цілісних утворень (рослинного, тваринного світу). Всі вияви сущого є полярними та рівночасно взаємодоповняльними: відштовхування й тяжіння, роз'єднання та єднання, сутність і явище, ціле й частини, дух і матерія, людина і природа. Розмисли Гете у галузі метафізики базувалися на філософії Спінози і тяжіли до пантеїзму. Пантеїстичні ідеї у поєднанні з деякими принципами монадології Ляйбніца створювали підстави для орієнтації Гете на панпсихізм.

Основні твори: "Страждання молодого Вертера" (1774); "Нариси про метаморфоз рослин" (1790); "Фауст" (1790 — 1833); "Поезія та істина". В 4 томах (1811 — 1833) та ін.

ГЕТЕРОНОМНА ЕТИКА (від грецького έτερος — інший; logos — закон) — етика, що виходить із гетерономії волі та є протилежною автономній етиці. Термін "Гетерономна етика" був ужитий Кантом для позначення етичних систем, засадничі принципи яких вбачаються поза особистістю та її автономною волею. Якщо принцип автономії сполучає у собі свободу волі окремої особистості та всезагальний моральний закон (категоричний імператив), то гетерономія волі (за Кантом) підпадає лише під гіпотетичний імператив: я повинен щось робити, тому що я хочу чогось іншого. На відміну від гіпотетичного, категоричний імператив твердить: я повинен діяти таким чи іншим чином, хоч я і не бажаю нічого іншого. Шелер визначає гетерономію лише по відношенню до особистості як такої, тобто як єдності конкретного та сутнісного (феноменального) буття. У персоналістському контексті розрізняється два рівня гетерономії. Перший — неоформлені або ж сліпі воління; другий — сфера примусу, яка зумовлює будь-яке волевиявлення.

ГЕШТАЛЬТПСИХОЛОГІЯ (від німецького gestalt — форма, образ, конфігурація) — один із провідних напрямів західноєвропейської психології, що виник у Німеччині у першій третині XX ст. Його концептуальні засади базувалися на програмі вивчення психіки з точки зору цілісних структур — гештальтів, що є первинними стосовно своїх компонентів. Основні представники гештальтпсихології — Вертгаймер, Келер, Кафка, Левін. Почавши з аналізу зорового сприйняття, гештальтпсихологія поширила свої ідеї на вивчення мислення, пам'яті, дії, особистості, а пізніше — фізичних, фізіологічних та соціальних явищ. На противагу редукціонізму інтроспективної психології, емпіричному асоціанізму, гештальтпсихологія наголошувала на тому, що в процесі сприйняття ціле не може бути зведене до суми частин і що над даною сумою елементів відчуттів надбудовуються певні вищі процеси ("латтерни"), котрі надають сенсу кожному елементові. Ціле — це функціональна структура, котра має динамічний характер і прагне перейти у прегнантний (від німецького prägnant — чіткий, виразний) стан, тобто стан найбільшої простоти, симетрії, осмисленостій завершеності. Первинність форми над матеріалом зумовлює можливість миттєвого охоплення цілого, відтворення цілісного образу за окремими деталями. Гештальтпсихологія не існує зараз як окрема школа, проте вона справила вплив на такі методологічні напрями сучасної науки й філософії, як синергетика, феноменологія, холізм.

ГІДНІСТЬ — одна з основних позитивних ознак людини як особистості; міра ствердження в людині особистісного начала. Психологічно постає як належний рівень самооцінки і дійовий механізм самоконтролю, що спирається на чітке розрізнення особою припустимого для неї і неприпустимого. Як етична категорія гідність позначає загальнообов'язкове визнання самоцінності людини, її здатності і доконечної потреби бути моральним суб'єктом. Відповідно до різних модальностей людського буття розрізняють особисту гідність, жіночу чи чоловічу гідність, професійну гідність, національну гідність, гідність громадянина, людську гідність. В структурі особистості і в практичній поведінці гідність реалізується через такі чесноти, як благородство, скромність, відповідальність, критичність і вимогливість до себе та інших тощо. Умовою формування і потвердження гідності є потреба в повазі з боку інших людей (гідним є те, що гідне поваги). Тому співвідносним щодо гідності моральним феноменом виступає честь, як безпосередній моральний вияв позитивної громадської оцінки особистості. Гідність займає чільне місце в філософсько-етичних вченнях К'єркегора, В. Соловйова, Марселя, Тилліха та ін. Особливо значущою є роль гідності як загальнолюдської цінності в обґрунтуванні прав людини, в теорії і практиці не насилля. (В. Нестеренко)

ГІЗЕЛЬ, Інокентій (близько 1600 — 1683) — видатний церковний, культурний і суспільний діяч України, богослов і філософ. Освіту здобув у КМА, по закінченні якої продовжив навчання за кордоном, імовірно, в Англії. 3 1645 р. — професор, а згодом ректор КМА. Брав активну участь у створенні "Києво-Печерського патерика" (1661), першого підручника української історії ("Синопсис", 1674), в якому, одначе, було запропоновано штучну схему східноєвропейської історії, що ґрунтувалася на династичних зв'язках та якоюсь мірою узаконювала експансіоністські зазіхання Москви щодо України. Гізель є автором полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У філософських розмислах спирався на спадщину античності, патристики, схоластики; з новітніх учених використовував ідеї Кардано, Галілея, Тихо де Брате, Коперника та ін. Чільний представник академічного аристотелізму, дещо ускладненого традиційними для української думки нео-платонівськими ідеями. Переконаний у раціональності світу, вважав, що істину можна знайти, досліджуючи наслідки Божої діяльності — створеної природи (natura naturata), яка уявлялася йому сукупністю ідеальних сутностей-універсалів закорінених у довколишніх речах. У розв'язанні проблеми універсалій Гізель тяжів до поміркованого варіанта схоластичної реалістичної традиції. Надаючи значної ваги чуттєвому досвідові, Гізель водночас справжнім джерелом пізнання істини вважав чисту інтелектуальну діяльність, ускладнену миттєвостями інтуїтивного осяяння. В натурфілософії обстоював тезу про ненароджуваність і незнищенність матерії, про однорідність земної і небесної матерії, про її постійну кількість у світі, про невіддільність форм від матерії. Рух Гізель розглядав переважно з якісного боку — як форми руху природи, різноманітні зміни, що відбуваються у матеріальному світі. Водночас в його філософському курсі присутні елементи створеної школою оккамістів XIV ст. концепції "інтенсифікації і ремісії форм", а також Буриданового вчення про "impetus" (поштовх), що свідчить про виникнення певних підходів до механістичного розуміння руху. У поглядах на проблему перервного й неперервного, на проблему простору Гізель дотримувався лінії Аристотеля — Декарта — Ляйбніца. Складна ієрархічна структура часу відображала тяжіння українського вченого до схоластичного розуміння цієї проблеми. Етичні погляди Гізеля являють інтерес з огляду на розв'язання ним проблем сенсу життя, можливості досягнення щастя, взаємозв'язку волі й розуму. Як і інші могилянці, сенс життя Гізель вбачав у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Виходячи із світоглядних, тенденцій барокової доби, він був переконаний, що щастя можна здобути шляхом компромісного поєднання задоволення потреб різних частин душі — тілесних і духовних. Проблему взаємозв'язку волі й розуму Гізель розв'язував, спираючись на концепцію етичного інтелектуалізму. Визнаючи свободу волі, він надавав пріоритетного значення розуму, який, на його думку, даючи волі різні варіанти вибору між добром і злом, здійснює на волю моральний вплив. У сфері політико-правової думки найбільшу увагу приділяв проблемі незалежності української церкви від російської держави, а також питанням полеміки з католиками й уніатами.

Основні твори: "Твір про всю філософію" (1646); "Філософські аксіоми" (1646); "Мир з Богом людині" (1669).

ГІЛЬБЕРТ, Давід (1862, Велау, поблизу Кенігсберга — 1943) — німецький математик і логік. Навчався у Кенігсберзькому університеті, після закінчення якого захистив докторську дисертацію (1884). Професор Кенігсберзького та Геттингенського університетів. У 1899 р. були опубліковані знамениті лекції Гільберта "Основи геометрії", в яких геометрія Евкліда вперше була представлена у вигляді строго побудованої аксіоматичної теорії. Гільберту належить фундаментальна програма обґрунтування математики, яка в основному була ним сформульована до 1922 р. і детально потому розгорнута у двох томах "Основ математики". Головним об'єктом дослідження в цій праці є математичне доведення. Гільберт мав намір здійснити свою програму в два етапи. На першому етапі уся математика мала бути повністю формалізована, тобто представлена у вигляді формальної системи, із аксіом якої можна було б вивести основи математичного знання. Другий етап стосувався обґрунтування несуперечливості цієї формальної системи. Математичні доведення Гільберт пропонував досліджувати за допомогою засобів метаматематики, наполягаючи при цьому на фінітності її методів. Хоча теореми Геделя про неповноту та несуперечливість показали принципову нездійсненність задумів Гільберта, проте вся подальша робота логіків та математиків над логічними основами математичного знання спиралася на вчення Гільберта про математику. Розробляючи її проблематику, Гільберт та його послідовники зробили великий внесок в становлення сучасної логіки, зокрема, класичної логіки висловлювань та логіки предикатів.

Поиск по сайту: