СЛОВНИК 11 страница

ВАСИЛІЯНИ — члени чернечого греко-католицького ордену святого Василія Великого, що утворився внаслідок реформи чернецтва, здійсненої уніатським митрополитом Рутським (1617). Монастирі були об 'єднані за зразком ордену єзуїтів у єдину організацію (Чин) на основі правил чернечого життя Василія Великого, які передбачали не лише духовне вдосконалення, а й відповідну допомогу мирянам. Василіяни стали будівничими уніатської церкви. Внаслідок реформи (1882) Чин василіян було реконструйовано відповідно до закладених Рутським принципів діяльності та тогочасних потреб українських греко-католиків. З першої генерації реформованих василіян вийшов Шептицький.

ВАСИЛЬЄВ, Сергій Олександрович (1937, Волгоград) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1961). Кандидат філософських наук (1970), старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Викладав філософію і логіку у вузах України. Фахівець у галузі філософії мови, семіотики, логіки. Досліджував проблеми знакової діяльності, механізмів утворення і розуміння текстів, процедур творчого мислення. Автор багатьох статей у наукових збірках та часописах, співавтор колективних монографій.

Основні твори: "Філософський аналіз гіпотези лінгвістичної відносності" (1974); "Синтез смислу при створенні й розумінні тексту" (1988).

ВАССИЯН, Юліан Іванович (1894, с. Колоденце, Галичина — 1953) — український філософ, ідеолог українського націоналізму. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1914). Філософськими студіями займався в "таємному українському університеті" у Львові (1922 — 1924), продовжив їх у Празькому університеті та Українському вищому педагогічному інституті (Прага). Доктор філософських наук. Активний учасник українського націоналістичного руху: делегат І (1927, Берлін) і II (Прага, 1928) конференцій та І Конгресу (Відень, 1929 р.) українських націоналістів. Філософ християнсько — антропологічного напряму. Вбачав у хліборобстві не лише господарський, а й метафізичний акт "зустрічі неба і землі", в селянстві — головного генератора життєвої енергії, "основну категорію суспільного ладу" і "єдине джерело високої культури". Вищі цінності Вассияна — Бог, нація, духоцентрована людина (така, що самовизнається й самостверджується зсередини себе). Теоретик повороту від зовнішньої до "самобутньої внутрішньої першооснови" власної душі. В ній "усе — ідея, закон і дорога". Один з теоретиків демократичного й інтегрального націоналізму. Наукова спадщина досі не вивчена належним чином і не опублікована у повному обсязі ("Релігія"; "Християнство"; "Месіянізм" вибраного народу"; "Буття — повиннність"; "До філософії природи та історії"; "Історія як дефініція"; "Історія і людина"; "Грецький світогляд").

Основні твори: "Одиниця і суспільність" (1957); "Суспільно-філософські нариси" (1972).

ВВЕДЕНСЬКИЙ, Олександр Іванович (1856, Тамбов — 1925) — російський філософ, логік, психолог. Провідний представник неокантіанства в Росії. Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Один із організаторів Санкт-Петербурзького філософського товариства (1898). Апріорному (аксіоматичному) знанню протиставляв знання апостеріорне (досвідне) та метафізичне (що ґрунтується на вірі). Натурфілософські дослідження Введенського побудовані на визнанні суб'єктивної природи пізнавального досвіду та його категорійного апарату. Гносеологію вважав головною філософською дисципліною на тій підставі, що вона з'ясовує умови існування беззаперечного знання (математичного та природознавчого) і визначає межу між знанням та вірою. Вона встановлюється за допомогою логіки, тому своє вчення Введенський назвав логіцизмом. Заперечуючи науково-філософський статус метафізики, вбачав у ній (як у "морально обґрунтованій вірі") необхідний елемент світогляду поряд з істинним знанням. У своїх творах з психології Введенський ставив питання про необхідність виведення вчення про сутність психічного за межі психології і поєднання його з моральним обов'язком, який постулює свободу волі та безсмертя душі.

Основні твори: "Логіка як частина теорії пізнання" (1909); "Психологія без будь-якої метафізики" (1914).

ВЕБЕР, Макс (1864, Ерфурт — 1920) — німецький соціолог, філософ, історик. Наукову діяльність розпочав у 80-ті рр. XIX ст. Викладав у Берліні, Фрайбурзі, Гайдельберзі, Мюнхені. Теоретична діяльність Вебера відзначена широким діапазоном наукових інтересів: філософія, історія, теорія економіки, права, політики, соціологія моралі, релігії, культурологія. Базову роль в історичній, соціально-філософській і соціологічній доктрині Вебера відіграють концепції "ідеального типу", раціональності та цінностей. Під "ідеальним типом" він розумів раціональну конструкцію, яка розкриває сутність історичного процесу за певних соціально-економічних умов. До утворень ідеального типу належить і поняття "раціональність", яке, за Вебером, є тотальною характеристикою культури, уможливлюючи наукове пізнання та сприяючи подоланню міфологічної свідомості. Притаманна Веберу абсолютизація раціональності спричиняє суперечність між твердженням про її ідеальну, позаемпіричну природу і висновком про раціональність як загальну тенденцію організації соціального (тобто емпіричного) життя. Виходячи з факту зумовленості соціального пізнання ціннісними настановами вченого ("пізнавальний інтерес"), Вебер зосереджує увагу на дослідженні процесу виникнення ціннісних уявлень ("дух культури"), їх зумовленості історичними обставинами. Філософія та соціологія політики Вебера, сформульовані ним положення про природу політичної влади, про взаємини політики й етики, запропонована типологія політичних діячів (професійний політик, партійний "бос", харизматичний діяч і тому подібне) і зараз привертають увагу теоретиків і практиків політичного процесу. Обґрунтовуючи теорію бюрократії, Вебер визначає риси легітимної політичної влади.

Основні твори: "Повна збірка політичних творів" (1921); "Повна збірка творів з соціальної і наукової історії" (1924); "Історія господарства" (1923); "Протестантська етика і дух капіталізму" (1928) та ін.

ВЕДАНТА — релігійно-філософське вчення, одна з шести ортодоксальних систем індуїзму. Базується на корпусі текстів Упанішад і коментарях до них. Головну мету веданта вбачає у досягненні істинного знання, яке дає усвідомлення відмінностей між вічним і невічним буттям, відмову від будь-якої матеріальної (уречевленої) відплати, опанування шістьма засобами, або чеснотами (спокій духу, поміркованість, відчуженість, терпіння, зосередженість, віра), прагнення до звільнення. Веданта послідовно обстоює ідею монізму, вищої реальності Брагмана як основи єдності буття. Докладно аналізується також індивідуальна душа ("Я"), її можливості та обмеженість у пізнанні об'єктів. Складне співвідношення реальності та ілюзорності на різних рівнях психологічного стану розкривається, зокрема, у вченні про чотири стани психіки на шляху до остаточного звільнення, а саме: неспання, сон із сновидіннями, глибокий сон, потойбічний стан. Реальність попереднього стану знімається на наступному рівні, виступаючи вже як ілюзія. У соціумі веданта обстоює ідею елітарності. У другій половині XIX — XX ст. як релігійно-містичне вчення веданта набула поширення у країнах Європи та США. В Україні перший систематичний виклад вчення веданти було зроблено Новицьким у праці "Нарис індійської філософії" (1846).

ВЕДИЗМ — 1) Релігія стародавньої Індії доби Вед, в основі якої лежить міфологічна свідомість патріархального типу з визнанням культу багатьох богів (Агні, Адіті, Індра, Сур'я, Варуна, Сома та ін.), що уособлюють сили та явища природи (вогонь, земля, блискавка, небо, місяць). Класичний політеїзм ведизму доповнюється елементами монотеїстичної віри. Центральним моментом обрядовості ведизму є жертвоприношення богам із метою умилостивити, привернути їхню увагу, виявити вдячність, а зрештою, поєднати світ богів та світ людей, небо і землю. Головні положення ведизму склали основу багатьох релігійних і релігійно-філософських учень Індії. 2) Принцип східного світорозуміння, за яким визнається священність і авторитетність Вед як джерела абсолютної істини в осмисленні Всесвіту, місця в ньому людини, характеру і форми її стосунків із надприродними істотами.

ВЕЙЛЬ, Герман (1885, Гамбург — 1965) — німецький математик, фізик, філософ. Конструктивний підхід Вейля до тлумачення основ математики мав фундаментальне філософське підґрунтя. Вейль вважав, що проблеми математики породжуються інтуїцією, життям наукового духу. Тому дедуктивний шлях до їх розв'язання треба віднаходити, звертаючись до первісної інтуїції, яка прозріває багатоманіття зв'язків і засновується на переконливості та ясності, навіть наочності елементарних ланок міркувань. Проблеми розуміння і тлумачення, співвідношення даного людині й того, що залишається поза цією даністю, вводяться Вейлем у контекст можливого й нескінченного. Проекція дійсного на універсум можливого, відкритого у нескінченність, приводить до появи логічних структур, модальностей, які відбивають реали буття й мислення неповно. Людина знає більше, ніж може виразити мовою знаково-конструктивної діяльності. Саме тому Вейль вбачав витоки математики (і теорії взагалі) в інтуїтивно зрозумілому ітераційному процесі. Термін "ітерація" був застосований Вейлем на позначення повторюваності методу у герменевтичному сенсі.

Основні твори: "Континуум" (1917); "Філософія математики і природознавство" (1926); "Відкритий світ" (1932).

"ВЕЛИКОГО ВИБУХУ" КОСМОЛОГІЯ — сучасна теорія, яка пояснює походження Всесвіту, зокрема ролі і значимості в цьому процесі фундаментальних філософських категорій простору і часу. Згідно з "Великого вибуху" космологією, наш Всесвіт виник раптово близько 15 мільярдів років тому внаслідок гігантського катаклізму, коли його температура й тиск суттєво перевершували граничні значення, що спостерігаються у Всесвіті в наші дні. За таких фізичних умов жоден із сучасних елементів будови Всесвіту не міг існувати. На початкових стадіях існування Всесвіту він не містив хімічних елементів середньої і важкої ваги. Такі елементи — це своєрідний "попіл" ядерного полум'я, що палає у надрах зірок, подібних до нашого Сонця. Важкі хімічні елементи несуть на собі відбиток бурхливої історії "дитячої епохи" нашого Всесвіту. Що ж стосується легких елементів (водень, гелій) та елементарних частинок, то вони несуть "сліди" ще більш ранніх епох його історії. Із розширенням Всесвіту температура його знижувалась (спочатку швидко, а потім дедалі повільніше) від нескінченно великого, значення до величини, за якої виникли умови появи зірок і галактик. Близько 100 тисяч років космічна речовина залишалась розігрітою плазмою. Лише коли її температура зменшилась до температури Сонця, виникли перші атоми. Атоми — це релікти епохи, що настала через 100 тисяч років після "Великого вибуху". У контексті такого пояснення походження фізичного світу питання про вік тих чи тих його елементів, про те, де ми (тобто антропність) знаходимося у Всесвіті, набувають наукового смислу. Обчислювання всіх космічних епох можна вести від "Великого вибуху" — цієї унікальної події у фізико-космічній еволюції нашого Всесвіту. Важливе підтвердження "Великого вибуху" космологія здобула у 1965 р., коли Пензіас і Вілсон експериментально виявили космічне фонове випромінювання, яке астрофізики ідентифікували як реліктове теплове випромінювання "Великого вибуху", тобто як своєрідну "луну" того вогняного спалаху, який 15 мільярдів років тому ознаменував народження нашого Всесвіту. Вперше подібна картина гарячого Всесвіту на ранній стадії його розвитку була запропонована Гамовим (1946). Новітні версії "Великого вибуху" космологією розробляються відповідно до "теорії Всесвіту, який роздувається" (інфляційний Всесвіт), котра суттєво змінює традиційні уявлення про крупномасштабну структуру Всесвіту і найперші стадії його розвитку.

ВЕЛИЧИНА — одне з основних математичних понять, зміст якого узагальнюється з розвитком математики. Філософське значення його полягає у тому, що поняття "Величина" дозволяє експлікувати зміст кількісних співвідношень об'єктів і процесів дійсності. Величина узагальнює такі емпіричні поняття, як довжина, маса, об'єм та ін. У математиці розрізняють величини скалярні, конкретне значення яких характеризується одним числом (наприклад, довжина, площа, об'єм тощо), і величини векторні, для яких суттєвим є не тільки абсолютне значення, а й напрям (наприклад, сила, швидкість та ін.). У математиці розрізняють також сталі і змінні величини. Поняття "змінна величина" відіграло важливу роль у становленні Сучасної математики. Термін "Величина" вживають і в природознавстві. Природничо-наукове визначення величини, крім вказаного для математики, передбачає ще й розуміння того, як і за допомогою яких теоретичних та експериментальних засобів фіксуються стан і відношення об'єкта, що з ними зіставляються математичні моделі станів і відношень.

ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ, Йоан (близько 1630 — 1707) — український поет і мислитель XVII ст., автор філософських епіграм, афоризмів, панегіриків, теоретик фігурного віршування доби Бароко. Стиль поетичного філософування Величковського відзначався поєднанням античних ремінісценцій із християнськими образами, як, наприклад, гераклітівської філософеми "світ сей сну єст подобен" з уподібненням щастя "Ліствиці Іаковлевій" у цьому світі-сні: "восходять и нисходять по ней люді нині".

ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ, Паїсій (1722, Полтава — 1794) — представник української християнської містики XVIII ст., послідовник ісихазму, чернець і богослов, засновник православного скита святого Іллі на Афоні, а пізніше архімандрит Нямецького монастиря. Здійснив низку перекладів творінь отців церкви з грецької мови і сприяв відновленню давньої традиції слов'янських перекладів патристики взагалі. Ним були видані "Добротолюбіє", творіння Ісаака Сиріна, Феодора Студита, Григорія Палами, Максима Сповідника та ін.

ВЕЛЛАНСЬКИЙ, Данило Михайлович (Кавунник) (1773, Борзна, Чернігівщина — 1847) — український і російський натурфілософ, учений-медик. Закінчив дві академії: Київську духовну (1796) та Петербурзьку медико-хірургічну (1802). Вдосконалював фахову кваліфікацію в університетах Берліна, Відня, Парижа, Вюрцбурга (1802 — 1805). Започаткував шеллінгіанство в Росії і впродовж 30-х рр. був лідером цього напряму. Лейтмотиви його творчості — єдність матерії і духу в дусі; людини і природи в людині; філософії і природознавства — в філософії; фізики і метафізики — в метафізиці; теорії й емпірії — в теорії тощо. За Велланським, природа народжується в душі людини, як художній твір в душі митця. Пізнання природи постає при цьому поєднанням духовно-практичного відтворення її за законами добра і краси, з одного боку, теоретичного відтворення за принципами єдності, суперечності і розвитку — з іншого. Поповнюючи прогалини в осягненні дійсних зв'язків за допомогою філософських конструкцій, Велланський розробляв картину природи як зв'язного, одухотвореного, перебуваючого у постійному русі цілого. Перебуваючи в Європі, листувався з Максимовичем, Білозірським, Мартосом, на початку 30-х рр. відвідав Борзну, Київ, подарував духовній академії свої книги, портрет.

Основні твори: "Пролюзія до медицини як засадничої науки" (1805); "Огляд головних змістів філософічного природознавства, накреслений із творів Окена" (1815); "Дослідна, спостережна і споглядальна фізика" (1813).

ВЕРЕЩИНСЬКИЙ, Йосип (1532 — 1598) — український політичний мислитель і поет; київський католицький єпископ (1589 — 1598). Походив із православної родини на Холмщині (нині Польща). У світогляді Верещинського ідеї ренесансного гуманізму співіснують із бароковим розмахом та неординарністю рішень. Це виявилося, зокрема, у створенні проекту лицарської школи на Задніпров'ї та в ідеї козацької держави у формі князівства зі столицею у Києві. Думка про саме такий спосіб державного правління була, вочевидь, спробою поєднати колишній досвід київського владарювання з формами самоврядування, створеними новою козацькою елітою. Отже, Верещинський був прихильником змішаної форми правління (поєднання демократії з монархією). Ці ренесансно-гуманістичні ідеї державного правління Верещинський не тільки проголошував, а й намагався втілювати у життя. Верещинському належать два проекти організації самоврядування в Україні, де поряд із владою князя визнавалася і влада гетьмана, якого демократично обирало все січове товариство. Будучи схильним до політико-моралізаторських повчань, мислитель давав поради доброчинств християнським монархам та закликав їх і Папу Римського до хрестового походу проти Туреччини.

ВЕРИФІКАЦІЙНИЙ ПРИНЦИП (від латинського verus — істинний і fació — роблю) — загальнонауковий принцип філософії науки, за яким визначається істинність або хибність наукових теорій, з'ясовується, які емпіричні складники наукових теорій підтверджують або спростовують теоретичну складову науки, а також, чи мають раціонально-пізнавальний смисл "метафізичні" твердження в філософії науки. В широкому спектрі в тлумаченні верифікаційного принципу історично втілились різні методологічні настанови: як такі, згідно з якими зміст наукових теорій може бути зведеним, "редукованим" до змісту емпіричного знання, так і такі, згідно з якими теоретична складова науки лише опосередковано може бути підтверджена або спростована емпіричною верифікацією, і такі, згідно з якими "метафізичні" висловлення в філософії науки можуть чи не можуть бути підтвердженими як змістовні.

ВЕРНАДСЬКИЙ, Володимир Іванович (1863, Петербург — 1945) — український вчений-натураліст і мислитель-енциклопедист, заснував вчення про біосферу і ноосферу, генетичну мінералогію, геохімію; теоретик наукознавства і організатор науки; провідний співзасновник і перший президент УАН (1918 — 1921). Закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету (1885). Викладав у Московському університеті(1890 — 1911); від 1911 р. — у Петербурзі. Від 1918 р. — перший "голова-президент" УАН. Ще за життя — один із визнаних лідерів світового природознавства. За Вернадським, наука про природу є водночас і наукою про людину. У методології поєднував позитивістське надання переваги фактові й експерименту із філософським осягненням локального в контексті глобального, частини — через призму цілого, конечного — у зв'язку з безконечним. Був філософом у науці і вченим у філософії. Усвідомлював себе реалістом і філософським скептиком. Саму людину, вид homo sapiens Вернадський розглядав не як остаточний, а як проміжний, перехідний до принципово іншого, розвиненішого виду. Цікавився філософією голізму, ідеями Вайтгеда, давньоіндійськими філософсько-релігійними вченнями. На офіційно-ідеологічному рівні стверджував думку про примат науки над філософією. Хоч атеїстом Вернадський не був і в глибині душі вважав себе "глибоко релігійною людиною", відчував релігію "як найглибший прояв особистості". Релігійність Вернадського гностична, а не церковно-конфесійна. У науковому світогляді Вернадського домінувала тенденція до осягнення хімії, біології та науки в цілому як геологічно-планетарних феноменів. Розробив учення про біосферу як особливу геологічну оболонку Землі; розкрив її структуру й динаміку; обґрунтував фундаментальний висновок про докорінну відмінність живого від неживого, а відтак — про неможливість виникнення одного з іншого. Найголовнішою у філософській творчості Вернадського є ідея переходу біосфери в ноосферу. Розробляючи концепцію біосфери, ввів поняття "жива речовина" як сукупність живих організмів. В осмисленні цього феномена дійшов наступних висновків: 1) жива речовина є носієм і продуцентом біохімічної енергії; 2) поява homo sapiens та розвиток суспільства привели до нового формоутворення зазначеної енергії — "енергії людської культури", або "культурної біогеохімічної енергії", як геологічної сили і визначального чинника в геологічній історії планети; 3) ця біохімічна й соціальна енергія розуму (насамперед, наукової думки) та серця людини є рушієм перетворення біосфери в ноосферу, "царства живої речовини" — в "царство розуму". Виникнення ноосфери Вернадський пов'язував, зокрема, з виходом широких народних мас на арену творення історії, з демократизацією державного ладу. Відмежовуючись від сталінського тоталітаризму, разом з тим Вернадський рішуче відхиляв найзвабливіші пропозиції від західних університетів про еміграцію. Майбутнє пов'язував не з соціалізмом чи капіталізмом, а із ноосферною спільнотою збратаного людства. Всупереч реаліям сталінізму, наполягав на незамінності кожної окремішної людини, на незборимій силі вільної наукової думки.

Основні твори: "Біосфера і ноосфера" (1989); "Наукова думка як планетарне явище" (1991); "Жива речовина і біосфера" (1994); "Публіцистичні статті" (1995); "Про науку". У 2 томах (1997); "Декілька слів про ноосферу" (1944).

ВЕРНИКОВ, Марат Миколайович (1934, с. Щербинівка, нині Червоноармійськ, Донецької обл.) — український філософ. Закінчив юридичний факультет ЛНУ ім. І. Франка. Доктор філософських наук, професор, член-кореспондент Академії політичних наук України, заслужений діяч науки і техніки України, голова Львівської філософської спілки "Cogito", головний редактор журналу "Філософські пошуки". Від 1999 р. — професор філософського відділення ОНУ ім. І. Мечникова. Фахівець у галузі історії української і польської філософії, а також соціальної філософії.

Основні твори: "Методологічний аналіз кризи філософського ідеалізму. На матеріалах польської філософії кінця XIX — першої третини XX ст." (1978).

ВЗАЄМОДІЯ — філософська категорія, яка відображає особливий тип відношення між об'єктами, при якому кожний з об'єктів діє (впливає) на інші об'єкти, приводячи до їх зміни, і водночас зазнає дії (впливу) з боку кожного з цих об'єктів, що, в свою чергу, зумовлює зміну його стану. Дія кожного об'єкта на інший об'єкт зумовлена як власною активністю об'єкта, виявом його динаміки, так і реакцією об'єкта на дію інших об'єктів ("відгук" або "обернена дія"). Фундаментальне значення категорії взаємодії для філософії і наукового пізнання зумовлене тим, що вся людська діяльність у реальному світі, практика, саме наше існування і відчуття його реальності (не-ілюзорності) ґрунтуються на різноманітних, передусім предметних взаємодіях, які людина здійснює і використовує як засіб пізнання, знаряддя дії, спосіб організації буття. Спілкування, праця, володарювання, любов, гра є різними способами взаємодії людини із світом та з іншими людьми. В історії філософії і науки категорія "Взаємодія" набула істотного значення вже в Античності, передусім в космологічних концепціях (вчення Емпедокла, атомістика Демокрита й Епікура тощо). Однією з перших концепцій взаємодії було вчення Геракліта про протилежності і боротьбу між ними. В філософії і природознавстві Нового часу провідне місце посідає ідея механічної взаємодії, що визначається законами механіки Ньютона. Поряд із цим виникли філософські вчення, що прагнули подолати механіцизм і спиралися на більш глибоке розуміння взаємодії (монадологія Ляйбніца, натурфілософія Шеллінга і Гегеля). Гегель підкреслив діалектичний характер взаємодії, відносність протиставлення активного і пасивного компонентів, причини і наслідку в процесі взаємодії. Поєднання гегелівської ідеї про фундаментальну роль протиріччя в світовому процесі із розумінням протиріччя як "взаємодії протилежностей" (Енгельс) привело до тлумачення взаємодії як джерела саморуху і розвитку. Наука XX ст. виявила широкий спектр різних типів взаємодії, які мають істотно немеханічний характер. У сучасній науці категорія "Взаємодія" набула статусу одного з кардинальних принципів опису і пояснення явищ, задаючи парадигму побудови наукових теорій і наукової картини світу. (Наприклад, чотири фундаментальних типи взаємодії у фізиці визначають багатоманітність усіх відомих фізичних явищ.) Це стосується не лише природознавства, а й соціогуманітарних наук. Поняття "соціальна взаємодія" і відповідна "парадигма взаємообміну" є центральними для низки соціологічних теорій XX ст. Особливого значення набуває мовно-комунікативна взаємодія, комунікація як засаднича в усіх видах соціальної взаємодії і суспільного буття в цілому (комунікативна філософія Апеля, Габермаса, Риделя та ін.).

ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК — філософська категорія, яка виражає спосіб існування сукупності об'єктів (явищ, предметів, процесів, подій тощо), коли стан (властивості, зміна) кожного з об'єктів зумовлює (чи здатен зумовлювати) стан (властивості, зміну) інших об'єктів і, в свою чергу, зумовлений (чи може бути зумовленим) ними, залежить від них. Взаємозв’язок слід відрізняти від взаємодії, яка властива стану динамічних змін, взаємної активності об'єктів. Тоді як взаємозв’язок може мати місце між об'єктами, що знаходяться в стані спокою, рівноваги, стабільності. Категорія взаємозв’язку охоплює значно ширший клас взаємозалежностей, ніж категорія взаємодії. Остання позначає одну з важливих форм актуалізації (реалізації) взаємозв’язку, проте існує багато об'єктів, для яких суттєва категорія взаємозв’язку, але неможливо визначити поняття взаємодії. Взаємозв’язок певного типу можливий між двома чи декількома об'єктами, в конечній чи безконечній сукупності об'єктів. У філософських вченнях, де домінує принцип монізму і де існує єдина визначальна сутність, яка зумовлює всі інші речі, взаємозв’язок набуває універсального характеру, охоплюючи все існуюче, універсум. Категорія взаємозв’язку є опозицією до ідеалізації ізольованого об'єкта, дозволяючи подолати обмеженість цієї ідеалізації. (В. Свириденко)

ВИВЕДЕННЯ — розумова дія, процес міркування, результатом якого є нові знання, одержані на основі здобутих раніше. Знання, одержане в процесі виведення, називають вивідним знанням. Воно принципово відрізняється від знання, набутого в процесі безпосереднього чуттєвого споглядання або спостереження. Розрізняють логічне й фактичне виведення. Логічне виведення спирається на закони логіки, а тому його кінцевий результат має силу логічної необхідності. Прикладом логічного виведення є силогізм. Фактичне виведення ґрунтується на змісті тверджень, а його кінцевий результат правомірний на підставі фактів. Так, справедливість висновку "якщо х є тіло, то х має просторові розміри" зумовлюється законами не логіки, а фізики. Оскільки логіка вивчає властивості реального виведення, які не залежать від змісту міркувань, а пов'язані з його формою, то логічне виведення має формальний характер. У цьому випадку воно набуває особливої форми і здійснюється як логічний вивід.

ВИВІД — логічна побудова, яка виникає внаслідок застосування відповідних правил для впорядкування певної сукупності суджень таким чином, що це перетворює її на послідовний ланцюг взаємопов'язаних тверджень. Правила впорядкування суджень називаються правилами виводу. Кінцевий результат цієї послідовності, висновок, також називають "Вивідом". Правила виводу задаються схемою: "якщо (у виводу) є висловлювання А1Ап, то можна одержати висловлювання виводу". Конкретний вигляд виводу залежить від типу логічного мислення, в якому він будується. У математичній логіці логічний вивід формалізується. Внаслідок строгої формалізації поняття "Вивід" і "доведення" стають математичними об'єктами і їх можна вивчити науковими методами. Результати дослідження в теорії формального виводу відіграли важливу роль у вивченні основ математики, зокрема, завдяки їм стало можливим використовувати для пошуку доведення обчислювальні машини. Вивід у математичній логіці — формалізація поняття "Вивід", що її здійснюють при побудові формальної системи логістичним методом.

ВИВІДНЕ ЗНАННЯ — висновок, одержаний за певними правилами виведення з інших знань. Вивідне знання може фігурувати у вигляді дедуктивного наслідку, індуктивного узагальнення або гіпотетичного висновку, отриманого шляхом "неповної дедукції". У першому випадку між вихідними засновками та одержуваним вивідним знанням має місце відношення логічного слідування, коли підстави є достатніми для однозначного (а тому категоричного) висновку. У разі індуктивного узагальнення передбачається перехід від одиничного (або часткового) судження до загального. При цьому розрізняють повноту неповноіндуктивного узагальнення (залежно від того, чи охоплюють підстави весь клас досліджуваних явищ, чи лише його частину) (див. Індукція, Індуктивний метод, Узагальнення). В науці індуктивні узагальнення експериментальної практики називають "емпіричними законами". Коли йдеться про перехід від загального знання до часткового, то даний перехід не завжди забезпечує дедукування категоричних наслідків. Гіпотетичний (ймовірнісний) характер вивідного знання при цьому може зумовлюватись невизначеною валентністю вихідних засновків (як це, скажімо, має місце в контексті застосування гіпотетико-дедуктивного методу) або їх неповнотою. Вивідне знання може бути одержане як прямим, так і непрямим шляхом. Перший не передбачає введення припущень у побудову виводу, тоді як другий являє собою метод обґрунтування гіпотез шляхом зведення до абсурду (несумісних наслідків) припущень їх контрверсій. Якщо вихідні знання є несуперечними і достатніми для встановлення валентності гіпотези, то тільки одне з двох припущень — або ствердження, або заперечення гіпотези — приведе міркування до суперечності (при цьому істинним вважатиметься те припущення, котре забезпечує несуперечні наслідки). У разі несумісності вихідних даних з обох вищезгаданих полярних припущень буде одержано абсурдне твердження. Нарешті, за умови неповноти базових підстав для визначення істинності чи хибності гіпотези — ні припущення останньої, ні припущення її заперечення не дадуть взаємовиключних наслідків (див. також Доведення, Спростування).

Поиск по сайту: