СЛОВНИК 28 страница

ЕКСТЕРНАЛІЗМ та ІНТЕРНАЛІЗМ — альтернативні й впливові течії в історіографії та філософії науки, які розрізняються за відповіддю на запитання: які фактори — зовнішні чи внутрішні — відіграють вирішальну роль у розвитку науки. Екстерналізм (від латинського еxternus — зовнішній, сторонній) вирішальну роль у розвитку науки відводить зовнішнім факторам: економічним, соціально-політичним чи ідеологічним. У річищі такого підходу вважається, зокрема, що експериментальна наука виникла завдяки потребам виробництва (Бернал), а наука як соціальний інститут стала можливою внаслідок заміни конфронтації паралелізмом і навіть певним перетином сфер теології й науки (Мейсон); що виникнення протестантської етики — з її звеличуванням самовідданої праці та проповіддю тисячолітнього царства розуму, в якому людина стане володарем природи, — було серед найважливіших передумов зближення раціоналізму й емпіризму, і на цій підставі виникла природнича наука (Мертон, Вебстер та ін.). Прихильники екстерналізму не змогли, однак, конкретизувати дію зовнішніх чинників на рівні творчого пізнавального акту, хоча думка про те, що науково-пізнавальна діяльність не може розглядатися поза широким соціокультурним контекстом, пізніше знайшла підтвердження. Інтерналізм (від латинського internus — внутрішній) виходить з того, що не можна пояснити зміни в науково-інтелектуальній сфері чинниками виробництва і що інтерпретація наукової революції як побічної гілки промислової революції не коректна (Койре). Визнаючи певний паралелізм соціально-економічного, соціокультурного і науково-інтелектуального процесів, інтерналісти не вбачають тут прямої детермінації інтелектуальної сфери соціальною (Холл). Розвиток науки постає безпосереднім наслідком розвитку інтелектуальності та прогресу її форм, тому наука, згідно з інтерналізмом, — це розгорнута в часі цілісність, в якій дедалі більше утверджуються раціональність, продукційні ідеї про світобудову та прогностична потуга теорій і таке інше. З 60-х рр. XX ст. гострота дискусій між прихильниками екстерналізму та інтерналізму пішла на спад. Це виявилося, зокрема, в тому, що серед представників обох орієнтацій з'явилися впливові групи дослідників, схильних до думки, що розвиток науки не можна вивести лише із зовнішніх або лише із внутрішніх чинників (Ліллі, Россі, Гессе та ін.). (Ф. Канак)

ЕКСЦЕНТРИЧНІСТЬ (від латинського ех — поза та centrum — центр) — властивість людського світовідношення, пов'язана з характерною для людини формою "фронтальної поставленості стосовно довколишнього середовища" (Плеснер). Життя тварини є центричним, людини — ексцентричним, позаяк остання, поставлена в середину свого існування, знає цю середину, переживає її й тому її порушує. Вона не може розірвати центрованості, проте водночас виходить за межі останньої. Як "Я", котре уможливлює повне обернення живої системи до себе, людина перебуває більше не в "тут та тепер", а поза останнім, поза самою собою, поза будь-яким місцем, немовби розчиняючись у ніщо, у просторово-часовім "ніде-ніколи". Вона переживає не тільки "стояння у собі", а й "стояння поза собою"; у цьому парадоксальність людського існування. У такий спосіб Плеснер обґрунтовує "закон утопічного місцезнаходження" як один із наріжних в антропології: позаяк ексцентричність не дозволяє своєму носієві однозначно фіксувати власну позицію, людині не дано остаточно знати, "де" перебуває вона та відповідна її ексцентричності дійсність; якщо ж людина конче прагне цього, варто покластися на віру (тут — апріорний стрижень будь-якої релігійності). За Шелером, ядро людського буття стає ексцентричним світові, як тільки людина здатна сказати "ні" дійсності, завдячуючи духовності, ідеації, безмежному просуванню у відкриту світову сферу, котре не заспокоюється на жодній даності. У соціальній філософії Дж. Ст. Мілль схвально ставився до ексцентричності як до одного з виявів творчої потуги і максимальної свободи індивіда, що він їх уважав необхідними чинниками впровадження у суспільстві нових, нестандартних ідей і підходів за умов ліберальної демократії.

ЕКУМЕНІЗМ, екуменічний рух (від грецького οἰκουμένη — світ, заселена земля) — рух за об'єднання християнських церков, що виник у протестантизмі. Початок екуменічному рухові поклала Всесвітня місіонерська конференція в Единбурзі (1910). Міжконфесійні організації "Віра і порядок" і "Життя та діяльність", які виникли згодом, мали на меті: по-перше, подолати догматичні і канонічні розбіжності у християнстві; по-друге, погодити християнство з актуальними проблемами сучасності. У 1937 р. від імені цих організацій було утворено "Комітет 14", що виступив з ініціативою скликання Всесвітньої асамблеї церков, яка відбулася в 1948 р. і прийняла ряд ухвал, створила Всесвітню раду церков (ВРЦ). Екуменізм як всесвітній християнський рух відбиває кризу окремих християнських церков і напрямів, є наслідком секуляризації суспільного життя, інтеграційних процесів у суспільстві. Заходи, що здійснюються керівними органами екуменічного руху, являють собою одну із спроб подолати кризу релігії. Екуменізм має ряд рівнів. Насамперед, це рух за об'єднання християнських церков, який координує ВРЦ. Він підтримується більшістю протестантських і православних конфесій, Вірменською Апостольською та іншими церквами. Другий рівень — діяльність міжнародних протестантських організацій, таких як Всесвітня лютеранська федерація, Всесвітня методистська рада, Всесвітня рада баптистів та ін., а також взаємні контакти автокефальних православних церков. Третій рівень — діяльність республіканських організацій у масштабах однієї країни типу "національних рад церков", чого поки що немає в Україні, міжконфесійні відносини в якій значно поліпшилися б завдяки розвитку українського екуменізму; Цей рівень репрезентують Національна рада церков Христа в США, Британська рада церков. Четвертий рівень — діяльність релігійних об'єднань у масштабах регіону чи низки країн (наприклад, Африканська конференція церков). Існують і "галузеві" міжнародні релігійні об'єднання (Всесвітня федерація студентів-християн та ін.) і міжконфесійні міжнародні рухи (Християнська мирна конференція та ін.). ВРЦ підтримує відносини і співпрацює з цими міжнародними організаціями. В екуменічний рух активно включився і Ватикан. II Ватиканським собором (1962 — 1965) був прийнятий "Декрет про екуменізм". Представники Ватикану беруть участь як спостерігачі в форумах ВРЦ. Християнський екуменізм зазнає впливу процесів інтеграції і диференціації, які відбуваються в нехристиянських конфесіях (діяльність Всесвітнього братства буддистів, Всесвітнього ісламського конгресу та ін.). Ідеологія екуменізму спирається на різні концепції теології і релігійної соціології, відбиває настрої соціально-політичного протесту (ідеї "теології звільнення" та ін.). Необхідно враховувати широкий соціально-культурний діапазон діяльності багатьох екуменічних організацій, їх участь в акціях загальнолюдського гуманістичного спрямування, що у великій мірі сприяє послабленню міжконфесійного відчуження, релігійного фанатизму та екстремізму, встановленню миру і злагоди між віруючими різних релігій і церков. (П. Яроцький)

ЕЛЕЙСЬКА ШКОЛА — антична філософська школа V ст. до н.е., отримала назву від м. Елея (Південна Італія), де мешкали майже всі її представники. Предтечею елейської школи вважається Ксенофан, а засновником — Парменід, який виклав засадничі ідеї вчення в поемі "Про суще". Інші представники — учень Парменіда Зенон Елейський та самосець Мелісс. На відміну від інших ранньофілософських космогоній (мілетців, Геракліта, Анаксагора тощо), елеати не визначають першопочаток сущого у вигляді певної субстанції — води, вогню, суміші тощо. Спільне всім досократикам усвідомлення того, що дійсне буття є єдине, вони перетворюють на сутнісне визначення сущого, яке постає у вигляді Єдиного (Одного). Через елейське поняття "Єдине" здійснився перехід від метафоричних і наочних уявлень про достеменне буття, характерних для інших досократичних космогоній, до цілковито умоглядної його версії. Ознаки Єдиного виводяться з самого поняття буття: воно вічне, незмінне, не має частин, завжди дорівнює собі, суцільне, безперервне, нерухоме тощо. Світ у вигляді розмаїття багатьох різноякісних речей, що виникають, змінюються, зникають, постає лише у межах чуттєвого сприйняття і є оманливим. Лише буття є, небуття немає, і це буття є Єдиним. В елейській школі вперше формулюється принцип тотожності мислення і буття: буття є мислимим, а те, що немислиме, — не існує. Відтак мислення отримує значення того способу і критерію, яким засвідчується буття у його достеменності. Парменід виділяє і протиставляє два види пізнання: докса (гадка, опінія), яка спирається на чуттєву даність речей, і знання, яке засновується на здатності мислення та є продуктом логічного умовиводу. Лише знання містить істину і здатне репрезентувати справжній зміст сущого. Докса придатна лише для орієнтації людей в ілюзорному світі множинних речей. Справою Зенона стала передусім розробка аргументів на підтвердження вірності парменідівського вчення. Він сформулював численні апорії (ускладнення), які виникають у разі припущення реальності руху і множинності. Найбільш відомі чотири апорії проти руху. Саме від Зенона бере початок практика логічного доведення філософських тверджень, через що Аристотель і називає його засновником діалектики. Останній із представників елейської школи — Мелісс систематизував і виклав прозою (на відміну від Парменіда) елейське вчення, додавши до нього тези про необмеженість та безтілесність Єдиного. В елейській школі онтологія звільняється від оболонки космогонії і набуває вигляду умоглядного вчення про сутність і достеменність буття. Не менше значення діяльність елейської школи мала й для становлення філософського методу. В опонуванні елейським апоріям виникає як атомізм Демокрита, так і теоретична фізика Аристотеля. Значний вплив онтологія елеатів мала на вчення мегариків. (С. Пролеєв)

ЕЛІТА (від латинського electus— кращий) — група осіб, яка займає провідне або керівне становище у будь-якій галузі людської діяльності: політичній, економічній, військовій, науковій, управлінській, культурній, інтелектуальній, спортивній тощо. Хоч зародки елітарних концепцій можна знайти ще в Конфуція чи Платона, але засновниками сучасних теорій еліти стали італійські політичні мисленики Моска (1858 — 1941) та Парето (1848 — 1923); послідовником Моски став Міхельс (1876 — 1936). Концепції еліти з'явилися, по-перше, внаслідок критики представницької демократії (як прихованої форми домінування різного роду еліти) і, по-друге, класової марксистської теорії, яка виправдовувала тезу про керівну роль окремих груп (партійних верхівок та лідерів). Ідейну основу елітарних концепцій становить консервативна соціальна філософія: будь-який суспільний лад ґрунтується на суспільній ієрархії, на вертикально організованих структурах. На вершині цих структур знаходяться охоронці цінностей даної культури, організатори, творчі особистості, а на нижчих щаблях — виконавці, що здатні успішно діяти, коли визначено мету і загальний напрям руху. Вся складність політичної дії полягає у мудрому поєднанні оновлення зі збереженням. Необхідність успадковувати досвід, нагромаджувати елементи культури та цивілізованості потребує такого оновлення чи заміни еліти (циркуляції еліти), які б не були руйнівними для успадкування того, що має бути збереженим. Цей консервативний підтекст концепцій еліти стоїть в опозиції як до просвітницької спадщини лібералізму та соціал-демократизму (з перебільшеним наголошуванням на соціальному проектуванні), так і до комунізму та фашизму. Відповідно до вихідної концептуальної позиції та необхідності пристосувати термін "еліта" до конкретних обставин філософи, соціологи та політологи обирають різні ознаки, якими мають володіти люди, що, з їх точки зору, складають еліту: культурні та моральні характеристики, творчі та організаційні здібності, сила волі, твердість віри тощо. Оскільки реально існуючі еліти тільки до певної міри відповідають тим вимогам, на основі яких має здійснюватися їхнє формування, то утворюється більша чи менша розбіжність між нормативним та емпіричним складниками цього поняття. Найважливішим є поділ всіх концепцій еліти на нормативні (ціннісні) та функціональні. Перші ґрунтуються на тому, що еліта має бути носієм вищого рівня культури та цивілізованості, творцем та охоронцем таких цінностей, як свобода, справедливість, правовий порядок (стабільність), культурна самобутність (нації), добробут тощо. Другі успадковують політичний реалізм Мак'явеллі і визначають еліту як будь-яку керівну меншину (без включення у це поняття ціннісних ознак). Оскільки ця тенденція наявна у засновників теорії еліти, то їх іноді називають мак'явеллістами (що може призводити до непорозумінь). Перша тенденція виразно репрезентована в Ортеги-і-Гассета ("Повстання мас"). Нехтування ціннісними критеріями руйнує концепт еліти, бо відкриває можливість вважати елітою будь-яку групу, яка будь-якими засобами здобуває та утримує керівне становище. Якщо певна керівна група виходить у своїх діях із суто групових (класових), кланових інтересів (приховуючи цей факт за допомогою риторики), то є підстави вважати цю групу псевдо чи квазі елітою. Причини виникнення псевдо еліти можуть бути політичні (наприклад, бюрократичний корпоративізм "номенклатури" у комуністичних режимах та його збереження і модифікація у сучасних незалежних посткомуністичних державах), економічні, психологічні тощо. Психологічні пов'язані з інерцією стереотипів у мисленні й поведінці ("старіння" еліти) та відсутністю ефективно діючих механізмів її оновлення (наприклад, люди, що свого часу зробили важливий внесок у певну галузь діяльності, можуть використовувати колишні заслуги для збереження свого керівного становища). Виникає проблема "відкритості-закритості" еліти з домінантою у її вирішенні на "закритості". Важливими видами еліти у сучасних суспільствах є професійні еліти, зокрема у галузі науки. У наукових спільнотах основними критеріями приналежності до еліти є високий рівень професійності та моральної й загальної культури (в тому числі дотримання норм професійної етики); про наукову еліту можна говорити тільки у тому разі, якщо керівні особи (які визначають стратегію наукових досліджежь та організовують наукове життя) відповідають цим критеріям. Ціннісне поняття еліти перестає бути продуктивним, якщо його (як деяку регулятивну ідею) не співвідносять із тим, хто, з яких причин і якими засобами у даному суспільному середовищі досягає керівного становища. Без дослідження особливостей даного суспільного середовища постулювання ціннісних критеріїв еліти приречене залишатися добрим побажанням. Різні концепції еліти можуть стати об'єктом критики з огляду на те, що їх можуть використовувати як ідеологію, яка має антидемократичне спрямування. Визнання ієрархічності соціального життя і природності існування еліти створює підстави для виправдання бюрократизації як тенденції суспільного життя. Зокрема, функціональна концепція еліти відносно легко стає основою ідеології, з допомогою якої ті чи ті суспільні групи утверджують своє керівне становище (так званий "елітизм"): відкидаючи ціннісну концепцію еліти як ідеалістичну і проповідуючи політичний реалізм, окремі індивіди та групи індивідів легко скочуються в політиці до цинізму. Політична історія України свідчить, що в умовах бездержавності вкрай утрудненим є формування не тільки політичної, а й культурної еліти. За таких умов не існує прошарків, які б успадковували один від іншого завдання збереження і творення культури, нації, держави. На це явище вказує, зокрема, Лисяк-Рудницький. Воно є характерним для тих народів Східної та Південної Європи, які входили до складу імперій. На ролі еліти у збереженні та творенні культури, нації та держави наголошували Липинський та Донцов. Оскільки вони репрезентували різні політичні ідеології (перший — консерватизм, другий — націоналізм), то відповідно відрізнявся їхній підхід до проблеми еліти. (В. Лісовий)

ЕМАНАЦІЯ (від латинського emanatio — витікання) — поняття неоплатоністської філософської традиції, яке означає перехід від вищого і досконалого онтологічного ступеня Універсума до менш досконалих і нижчих його ступенів. Одним із найпоширеніших образів еманації є сонце і сонячне світло, які зустрічаються у Платона, надалі сприймаються християнською теологією в особі Псевдо-Діонісія Ареопагіта, а також арабо-мусульманською та європейською середньовічною думкою. Вплив концепції еманації простежується у пантеїзмі Еріугени, німецьких містиків XIV ст. (Екхарт та ін.), у вченні Кузанського.

ЕМАНСИПАЦІЯ (від латинського emancipo — звільняю від опіки) — виражена у різноманітних формах тенденція соціального розвитку, яка репрезентує звільнення людей від тих чи інших форм несвободи, дискримінації, гноблення. У найбільш універсальному вигляді можна вважати, що емансипація репрезентує звільнення людини від "культури залежності" як такої, створення (в ідеалі) для людей непідневільних умов існування, коли вони можуть повною мірою визначати своє життя на власний розсуд. Формою реалізації потенцій емансипації є творення альтернатив, які надавали б людині можливість самовизначення, вибору. Рівень емансипації може слугувати мірилом (хоч і не самодостатнім) для оцінки розвиненості суспільств. Традиційні суспільства демонструють стабільність за умов мінімального потенціалу емансипації (примусова соціальність). Сучасні лібералізовані суспільства є у певному сенсі тереном емансипаторських експериментів і дослідів. Їхня стабільність менша, але тут окремий індивід має принципову можливість реалізовувати власний життєвий проект (інша справа, що кінцева кількість таких проектів є обмеженою в принципі). З іншого боку, емансипація ніколи не може бути здійснена "повністю": звільняючи людину від одних обмежень і залежностей, емансипація передбачає занурення в мережу інших, менш явних, але так само суттєвих. Власне, сам соціальний процес (і прогрес) є колообігом емансипаторських практик, які невпинно змінюють одна одну, визначаючи, окреслюючи й "обживаючи" нові простори і сфери соціальної свободи. До різних форм цих практик є підстави віднести — аболіціонізм (рух за ліквідацію рабства у США), національно-визвольний рух (звільнення від імперського гніту), рух за гуманізацію звичаїв війни (визнання прав військовополонених, заборона деяких видів зброї, які завдають людині особливих страждань і каліцтв та ін.), секуляризацію і Реформацію (обмеження влади і впливу церкви на суспільні справи), суфражизм (жіночий рух за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав), правозахисний рух в усіх різновидах та ін. (В. Заблоцький)

ЕМЕРДЖЕНТНА ЕВОЛЮЦІЯ (від латинського emergence — з'являтися, виносити на поверхню) — ідеалістична концепція розвитку як стрибкоподібного процесу виникнення якісно нових рівнів існування, детермінованих "внутрішньою спрямованістю" нематеріального творчого начала. Засновники емерджентної еволюції — Лойд-Морган та Александер. Прихильники теорії емерджентної еволюції розрізняють два типи змін: "результанти" — кількісні зміни, які можна точно передбачити, визначаючи шляхом алгебраїчного складання вихідних елементів, та "емердженти" — непередбачені якісні зміни, що не є наслідком попередніх процесів. Відповідно до градації "емерджентів", емерджентна еволюція постає як вчення про "рівні існування", число яких налічується від трьох базових (матерія, життя, психіка) до кількох десятків. Нижчий рівень є лише умовою для виникнення вищого, але не породжує його, зате вищий рівень включає в себе нижчий й підпорядковує його. Джерело розвитку тлумачиться у концепції емерджентної еволюції як таємниця. Деякі англо-американські філософи (Селларс) тлумачили поняття емерджентності в матеріалістичному дусі, як вираз внутрішнього динамізму матеріального світу. Концепція емерджентної еволюції має багато спільного з концепцією "творчого пориву" Вергсона, філософією процеса Вайтгеда та теологічним еволюціонізмом Тейяра де Шардена. (М. Кисельов)

ЕМЕРСОН, Ралф Уолд (1803, Бостон — 1882) — американський філософ романтичного спрямування, поет та есеїст. Закінчив Гарвардський університет (1821). Був священиком-унітарієм, пізніше відмовився від церковного сану (1832). У 1836 р. у м. Конкорді створив "Трансцендентальний клуб" і став засновником трансцендентальної школи в США. Злет кар'єри Емерсона розпочався з його лекторської діяльності (1833). Прочитані ним курси лекцій "Великі люди", "Англійська література", "Філософія історії" стали знаними не тільки в Америці, а й Англії. Вчення Емерсона мало спіритуалістичний характер: лише дух вважався реальністю, природа розглядалась як символ духу. Людина — мікрокосмос всередині макрокосмосу; між людською душею та універсумом існує певна відповідність, взаємозв'язок. Подібно до Карлейля, Емерсон наголошував на значенні видатних постатей в культурі та історії вцілому, зауважуючи, що їхнє особисте самоздійснення може бути вагомим для кожного з нас. Збагативши жанр морально-філософського есе завдяки таким ключовим поняттям, як "особисте моральне вдосконалення", "довіра собі" (інтуїція внутрішнього "Я", в якому розвиваються загальнолюдські істини), Емерсон розвивав теорію моральності у формі витонченого індивідуалізму. Його не влаштовував будь-який стан суспільства, що заважає вдосконаленню особистості. Наполегливо захищаючи ідею любові до свободи, Емерсон надавав першочергового значення розвиткові культури (дорівняно з промислово-комерційними можливостями суспільства); обстоюючи інтереси насамперед американської нації, вважав, що кожна нація має невичерпний потенціал для розвитку, від якого, зрештою, залежить доля усього цивілізаційного поступу.

Основні твори: "Природа" (1836); "Досліди" (1841); "Обранці людства" (1845 — 1847); "Суспільство і самотність" (1870); "Освіченість і соціальні цілі" (1876).

ЕМОТИВІЗМ (від англійського emotive — той,що викликає емоції, збуджує) — один із чинників метаетики. Розрізняють радикальний емотивізм (Айєр, Рассел) та поміркований емотивізм (Стивенсон). Виходячи із загальних засад етичної версії логічного емпіризму, емотивізм вважає, що лише такі етичні висловлювання мають сенс, які можуть перевірятися емпірично або ж є тавтологією логічних висловлювань. Такі моральні поняття, як "добро", "правильне", "вірне" розглядаються лише як ціннісні вирази, зміст яких не можна звести до ознак емпіричних предметів, а отже, їх неможливо зафіксувати у вигляді дескриптивних значень. Емотивізм вбачає значення етичного висловлювання у тому, що почуття промовця, яке набуло мовного виразу, може привести, а може і не привести до появи у слухача автентичного змісту зазначеного почуття. Тобто етичні поняття мають лише емотивні значення, які можуть використовуватися як відповідники емоційних почуттів або індивідуальних емоційних уявлень.

ЕМПЕДОКЛ з Акраганта (490 — 430 до н.е.) — давньогрецький філософ знатного походження, Емпедокл відзначався багатьма обдаруваннями і різноманітними досягненнями (в галузі літератури, драматургії, політики, медицини, риторики тощо). У філософському вченні Емпедокл здійснює синтез багатьох космогонічних ідей досократиків. За Емпедоклом, першооснову буття складають чотири елементи (стихії): вогонь, земля, повітря та вода, як незмінні "корені сущого". Все існуюче утворюється через їх поєднання та розмежування під дією двох всесвітніх сил — любові (дружби, приязні) та ворожнечі (відрази, розбрату). Під дією любові світова сфера стає єдиною, навіть розрізнення стихій зникає у вищій точці цієї єдності. Під дією ворожнечі відбувається відчуження речей одна від одної і панує принцип множинності. Існування космосу являє собою своєрідну пульсацію дії то любові, то ворожнечі — що призводить або до єдності, або до розмежування. Вчення про чотири елементи стало одним із принципів фізики Аристотеля і складало основу фізичних уявлень про речовину аж до часів Ньютона та Лавуазьє. Певним чином воно відтворюється й у сучасному уявленні про чотири основні агрегатні стани речовини: твердий, рідинний, газоподібний та плазматичний.

Основні твори: "Про суще"; "Очищення".

ЕМПІРИЗМ (від грецького έμπειρία — досвід) — філософський напрям, протилежний раціоналізмові, вважає чуттєвий досвід єдиним джерелом і критерієм вірогідного знання. Сильний бік емпіризму полягає в орієнтації на ретельний аналіз чуттєвості та її ролі у пізнанні. Досвід розглядається передусім як чуттєве пізнання, що виникає через взаємодію органів чуття із зовнішніми речами (зовнішній досвід), хоча більшість філософів — прибічників емпіризму — визнають важливість і досвіду внутрішнього, тобто усвідомлення душевних станів суб'єкта пізнання в акті інтроспекції (рефлексії). Близькі до емпіризму, але не тотожні йому, два напрями у філософії: прагматизм і логічний емпіризм. Незважаючи на те що обидва напрями ґрунтуються на емпіризмі, вони мають також власні, відмінні від нього філософські підходи. Елементи філософії емпіризму, зокрема емпіричні пояснення процесу формування понять, пронизують всю історію філософської думки, починаючи від Античності. Але як цілісна гносеологічна концепція емпіризм сформувався у культурі Нового часу. Гассенді — французький християнський мислитель XVII ст. — відродив емпіричне вчення Епікура. Але найвідомішим прибічником емпіризму в філософії цього періоду був англійський філософ Ф. Бекон. Центральною в його філософії була проблема наукового методу, який він розглядав як метод виведення теоретичних принципів (аксіом) із чуттєвого досвіду. Досвід трактується Ф. Беконом не як просте чуттєве споглядання, а як науковий експеримент, що має систематичний і цілеспрямований характер. На думку Ф. Бекона, дані досвіду ведуть до необхідного результату лише за умови їх раціональної обробки. Методом аналізу та узагальнення емпіричних даних він вважав наукову індукцію. Матеріаліст і номіналіст XVII ст. Гоббс поєднав крайній емпіризм у тлумаченні походження понять (які розглядав як результат фізичної дії зовнішніх речей на тілесні органи відчуттів) з раціоналізмом щодо знань. Для нього все достеменне знання має апріорний характер, оскільки воно на кшталт геометричних теорем є точним висновком із попередніх дефініцій. Найвпливовішу форму емпіризму в новій філософії створив Локк. У праці "Нариси про людський розум" він доводив, що всі знання походять із відчуттів або рефлексії. Спростовуючи теорію вроджених ідей, він розглядав стан свідомості немовляти як чисту дошку (tabula rasa). Аналізуючи джерела виникнення ідей, Локк прагнув показати, яким чином прості ідеї, що виникають у зовнішньому і внутрішньому досвіді, об'єднуються у складні. Головні способи утворення складних ідей, за Локком, — це поєднання, порівняння, абстрагування й узагальнення. Подальша еволюція британського емпіризму полягала у послідовному дотриманні цього принципу і звільненні філософії від залишків метафізики. Так, Берклі, виходячи багато в чому із теорії пізнання Локка, надав їй більш переконливого ідеалістичного характеру. Він попередньо накреслив лінію, яка зрештою привела до феноменалізму — погляду, згідно з яким реальність поза нашими відчуттями є "ніщо". Важливий крок у цьому напрямі було зроблено також Г'юмом. У Франції, завдяки зусиллям таких філософів, як Вольтер, Кондильяк, Гельвецій, емпіризм Локка став підґрунтям сенсуалізму, в межах якого всі складові духовного життя людини пояснюються через чуттєвий досвід. Послідовним прихильником емпіризму в англійській філософії XIX ст. був Дж. Ст. Мілль. Він дотримувався думки, що всі знання, в тому числі математичні, мають емпіричне походження і спираються на метод індукції. Такий підхід характерний також для Спенсера, хоч він пропонував також пояснення іншого типу, зокрема щодо людських переконань. Останні, вважав він, значною мірою ґрунтуються на успадкуванні від попередніх поколінь. Точку зору радикального емпіризму в філософії науки обстоювали відомі математики та основоположники філософії сучасної фізики Кліффорд та Пірсон. У філософії XX ст. найвідоміший представник емпіризму — британський філософ і логік Рассел, який, наслідуючи Г'юма, вважав, що завданням філософії є аналіз усіх понять у термінах, які можуть бути безпосередньо віднесені до чуттєвих вражень. Теорїї, обґрунтовані Расселом, а також Вітгенштайном, сприяли розробці варіанта логічного позитивізму німецьким філософом Карнапом. Емпіризм, характерний для логічного позитивізму вцілому, виразно виявився у такому фундаментальному принципі, як принцип верифікації. (В. Гусєв)

ЕМПІРИЧНЕ ЗНАННЯ — окремий, відносно самостійний тип знання, що формується в процесі безпосереднього чуттєвого досвіду засобами спостереження, моніторингу, експерименту і закріплюється у відповідних формах опису реєстрації природного перебігу явищ або показань приладів, в різного роду таблицях, графіках, протоколах, статистичних зведеннях тощо. На відміну від теоретичного знання, емпіричне знання є безпосереднім відображенням об'єктивної реальності; за своїм змістом воно є сукупністю уявлень і фактів про властивості речей та процесів, неопосередковані зв'язки та закономірні залежності. Йому притаманна очевидність, наочність і онтологічна прозорість. Тому емпіричне знання наділене чуттєвою достовірністю, є самодостатнім, його істинність не потребує спеціальних процедур доведення. В пізнавальному процесі емпіричне знання виступає базою формування більш високих рівнів наукового знання та інтерпретації абстрактних теоретичних побудов. Абсолютизація місця і ролі емпіричного знання у пізнанні об'єкта веде до емпіризму. (П. Полон)

Поиск по сайту: