 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
СЛОВНИК 58 страница
НАЛИВАЙКО — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ їм. Т. Шевченка (1960), доктор філософських наук (1973), професор Української академії політичних наук (1994) та Академії наук вищої школи України (1995). Від 1996 року — професор кафедри філософії і методології державного управління Української академії державного управління при Президентові України, декан заочного факультету. Опублікував 205 наукових праць. Фахівець в галузі соціальної філософії, етики, політотології.
Основні твори: "Соціалізм і особистість (1976); "Проблеми методології наукового пізнання і соціальної практики" (1980); "Методологічні аспекти суспільного пізнання" (1982); "Філософія: Навчальний посібник" (1997).
НАДОЛЬНИЙ Микола Іванович (1962, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1984). Кандидат філософських наук. Нині — старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Фахівець у галузі соціальної філософії, філософії історії, політології. Коло наукових інтересів охоплює проблематику детермінант людської життєдіяльності, культури, філософсько-історичних аспектів духовності, політики, становлення громадянського суспільства. Автор понад 40 наукових праць. Основні твори: "Суспільні закони та їх дія (1995); "Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник", у співавторстві (1997); "Цивілізація та історія" (1999).
НАДПРИРОДНЕ — у світському релігіієзнавстві категорія, що виражає всезагальне і найбільш істотне в предметах релігійної віри — образах і уявленнях релігійної свідомості. Надприродне — гносеологічна ознака образів богів, духів, душ тощо, а також сакральних зв'язків і властивостей реальних предметів і явищ. У релігії надприродне є тим, у що вірують і що явлене у культовій практиці, що є уособлюваним, рисами субстанційності; Надприродне справляє визначальний вплив на людину і природу. В категорії надприродного виражені прикметні ознаки не лише релігійних образів та уявлень, а й загальні визначеності стихійних буттєвих станів людини, що характеризують її і з онтологічного боку. Уявлення про надприродне виникають і складаються як фантастичне відображення і морально-психологічне виповнення невільних станів людського існування — процесу, за якого ілюзорне і реалістичне можуть бути включені в єдиний план мислительно-фантазійної і практичної діяльності. Відомо три основних історичних типи уявлень про надприродне: чуттєво- надчуттєвий, демоністичний і теїстичний. Для першого, найдавнішого, типу характерні уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу та притаманність йому орудної функції; для другого — уявлення про безплотність предмета віри — духа, розширення сфер його впливу, про можливість його переселення і перевтілення; для третього — уявлення про надприродне як довершену й абсолютну особу з іманентною їй деміургічною функцією розпорядника і творця природних і суспільних явищ. (Б. Лобовик)
НАЛЕЖНЕ — категорія практичної філософії й етики, що позначає ідеальний стан буття, протиставлений безпосередньо сущому як його взірець і мета. В етиці належне конкретизується у категорії морального обов'язку. На основі конститутивного для етики протиставлення належного і сущого розгортається вся етична проблематика (прикладами крайніх позицій є теорія морального почуття Г'юма (дескриптивна етика) та вчення Канта про категоричний імператив (деонтологічна етика).
НАЛИВАЙКО Дем'ян (Даміан) (? - 1627) — діяч Острозького культурно- освітнього осередку, брат Северина Наливайка, активний учасник Берестейського собору 1596 року. Вчився в Острозі, згодом сам був учителем в Острозькій колегії, очолював друкарню в Дермані. Йому належать: збірка афоризмів і моральних сентенцій (вибраних насамперед з Біблії та творів патристики); Наливайко репрезентує в українській культурі кіння XVI
початку XVII століття течію ренесансного гуманізму, яка витворилася на ґрунті органічного поєднання елементів візантійсько-руської і західної інтелектуальних традицій і відзначалася більшою акцентуалізацією духовного оновлення людини через пізнання нею своєї внутрішньої божественної сутності та самовдосконалення, усвідомленням, з одного боку, необхідності гармонійного розвитку людини, а з другого — переважною увагою до розвитку інтуїтивного, духовного розуму з властивою останньому здатністю до інтелектуального бачення, націленістю на захист віри предків та пошуки шляхів самоутвердження українського народу. У вірші «Прозьба чительникови о чась» Наливайко, осмислюючи проблему швидкоплинності людського віку в руслі ідей ренесансного гуманізму, акцентує необхідність розумного наповнення життя, потребу інтенсивної, корисної праці. Спричинився також до розвитку в Україні афористичного типу філософського знання.
НАПЕРЕД ВИЗНАЧЕНА ГАРМОНІЯ — поняття, введене у філософський обіг Ляйбніцем з метою обґрунтування взаємозв'язку і узгодженості між монадами — субстанційними елементами світу. За Ляйбніцем, монади як нематеріальні, наділені свідомістю активні сили не можуть фізично взаємодіяти одна з одною. Це спричиняє певні труднощі пояснення взаємодії двох тіл, зокрема, їх зіткнення у динаміці. Ляйбніц цю проблему вирішує за допомогою напере визначеної гармонії, яка привнесена у світ Богом, щоб узгодити між собою зміни в одній монаді із змінами в іншій та обумовити розвиток всіх речей у світі за єдиним планом. Кожну монаду Ляйбніц уподібнив годиннику, який таким чином заведений Творцем, що відображає Всесвіт і змінюється одночасно зі змінами у всьому Всесвіті. Принцип наперд визначеної гармонії покладений в основу пояснення не тільки узгодженості між окремими монадами, а й між сутністю і явищем, душею і тілом. На думку Ляйбніца, наперед визначена гармонія є одним із доказів існування Бога, який при цьому виступає в ролі універсального проектувальника Всесвіту як скоординованої поміж собою нескінченної множинності монад. В релігійно-ідеалістичній формі теорія наперед визначеної гармонії містить такі важливі філософські ідеї, як єдність Всесвіту, загальний зв'язок усіх речей, зокрема, одиничного з загальним, телеологічний характер природних процесів тощо. (Л. Озадовська)
НАРОДНИЦТВО — суспільно-політична течія, політична філософія та ідеологія. Виникло у 60-ті роки XIX століття в Росії й існувало, зазнаючи періодично внутрішніх трансформацій, до часів революції 1917 року та громадянської війни в Росії. Народництво належить до широко розгалуженої сім'ї ідеологічних течій, які являли собою реакцію на капіталістичну модернізацію традиційних аграрних суспільств. У витоків російського народництва стояли Герцен і Чернишевський. Народництво не утворювало цілісної течії у філософському відношенні, але назагал репрезентувало ідеалістичний, суб'єктивістський (почасти навіть волюнтаристський) погляд на історичний процес. Важливими постатями в ідейному народництві були Лавров (започаткував пропагандистський напрям у народництві), Бакунін (бунтарський напрям), Ткачов (змовницький напрям). Вагому роль у становленні народницької соціологічної думки відіграли Берві-Флеровський (автор дослідження "Становище робітничого класу в Росії") і Михайловський (основоположник "суб'єктивного методу" в соціології). Політичні орієнтири народництва охоплювали широкий спектр — від радикального революціонаризму (обґрунтування можливості і необхідності селянської революції, створення доктрини індивідуального терору) до цілком ліберальних позицій (вимоги щодо конституційних реформ, свободи слова, друку тощо). Головним носієм і соціальним стрижнем народництва була різночинна інтелігенція, яка виробила специфічний етос служіння народові (з метою віддати йому "історичний борг" за століття поневірянь, страждань і знущань з боку "освічених станів"). Теоретики народництва вбачали у селянській общині запоруку можливого некапіталістичного шляху розвитку, соціальну перепону пролетаризації і зубожінню селянства, яке становило переважну більшість населення Росії. Доктринальну основу соціальної філософії народництва складав демократизм і народоцентризм. Саме народ був першопочатковою і кінцевою соціально-культурною категорією для теоретиків.
НАСИЛЬСТВО — застосування сили або загроза її застосування. В найширшому смисловому контексті, сила — це вияв свавілля та його здійснення відповідно до намірів певного суб'єкта. З огляду на це, насильство є обмеженням, аж до зведення нанівець, можливостей вільної життєдіяльності індивідів та людських спільнот. Насильство включає нав'язування у той чи інший спосіб суб'єктам неадекватних їхній природі умов життєдіяльності; зазнавати насильства — означає втрачати свободу. Відповідно до характеру здійснення і форм вияву розрізняють насильство: пряме, або інституційне, фізичне, психологічне, інтелектуальне (нав'язування думки), мовне (ненормативна лексика), символічне (у деяких обрядах чи творах мистецтва). За смисловим навантаженням вирізняють насильство:
а) ігрове, б) реактивне, в) функціональне, г) фрустраційне, д) компенсаторне. Центральною щодо насильства, є проблема його виправданості. В різних культурах побутують, відповідно, різноманітні уявлення про припустимість насильства (в сім'ї, побуті, в соціальному житті, у ставленні до природи) та міру його належного застосування. Специфічною в цьому плані є роль держави, яка "володіє монополією на легітимне насильство" (Вебер); проте деякі дослідники заперечують сутнісний характер зв'язку державної влади з принципом насильства (Арендт). Практика масового насильства в XX столітті переконливо свідчить, що насильство є способом руйнації людини — і як суб'єкта насильницьких дій, і як їхньої жертви. (В. Нестеренко)
НАСТУПНІСТЬ У КУЛЬТУРІ — зв'язок між різними щаблями розвитку культури, що полягає у збереженні окремих елементів або характеристик цілого у процесі переходу до нового стану. Проблема наступності у культурі притаманна переважно західному культурному просторові, де ставлення до культурної спадщини коливається від традиціоналізму до нігілізму через увесь спектр можливих градацій. Для східних культур характерне синхронне співіснування сучасності й традицій, які постійно реактуалізуються в цих культурах. У межах західної типології культур крайнощі континуального (наскрізного) і дискретного (замкненого, циклічного) підходів долає філософія Гегеля, згідно з якою наступність у культурі забезпечується завдяки закону "заперечення заперечень" (Античність — Середньовіччя — Ренесанс — Реформація). Наразі є поширеним чотирифазний ритм відтворення наступності в межах будь-якої культури:
1) формування традиції;
2) просвітницька критика та автономізація від спадщини;
3) романтична ідеалізація традиційних цінностей;
4) поновлення та реактуалізація початкової традиції.
Останню фазу потрібно розглядати не як повернення до архаїки, а як творче перетлумачення та асиміляцію споконвічних змістів на рівні сучасності. Закономірності цього процесу ґрунтовно осмислені герменевтикою, зокрема Гадамером. Структуралістські прийоми можуть бути застосовані до проблеми наступності у культурі, коли мова йде про кількісні зміни у межах культурного типу (тобто зберігається і передається сама структура організації об'єкта). Коли ж ідеться про якісні зміни, безперервність зв'язку забезпечується передачею не структури, а змістів, що завдяки герменевтичним зусиллям інкорпоруються до нового культурального поля. Проте, оскільки розуміння наступності у культурі, як певної "естафетності" культур неявно припускає ідею прогресивного розвитку, постмодерна парадигма певним чином скасовує проблему наступності у культурі, позаяк у світі, де всі культури визнаються рядопокладеними, ця проблема перестає бути актуальною. (Л. Менжуліна)
НАТОРП Пауль (1854, Дюссельдорф - 1924) — німецький філософ; разом з Когеном очолював Марбурзьку школу неокантіанства. Його праці тематично й проблемно охоплюють історію філософії, логіку, психологію й соціальну педагогіку. В галузі історії філософії в центрі уваги Наторпа — системи античної і нової філософії, в яких він вбачав передумови кантівського критицизму. Основна риса історико-філософських праць Наторпа — певна стилізація корифеїв філософії "під Канта". Філософію Наторпа ототожнював з трансцендентальною логікою, а "річ у собі" стає у Наторпа "граничним" поняттям, початком наукового пізнання. Відповідно, кантівська принципова різниця між апріорними формами чуттєвості і категоріями розсудку ліквідується і перетворюється у чисто логічну проблематику, а саме — яким чином увесь зміст наукового знання визначається початковим актом мислення ("першоджерелом"). Мислити, за Наторпом, не означає нічого іншого, як вважати, що дещо існує. Вимога буття є вимогою виправдання думки, її змістом; першопочаткове буття — це буття логічне, буття визначення. Будь-який прояв мислення є осмисленням буття, а будь-яке буття — буттям думки. У поглядах "пізнього" Наторпа помітною стала тенденція виходу за межі неокантіанства, наближення до онтологічного ідеалізму гегелівського типу, яке включало переосмислення ідей Платона, Геракліта, Кузанського.
Основні твори: "Вступ до психології відповідно до критичного методу" (1884); "Платонова теорія ідей: Вступ до ідеалізму" (1903); "Логічні засади точних наук" (1910); "Кант: Марбурзька школа" (1912).
НАТУРА — дивись Природа.
НАТУРАЛІЗМ (від латинського naturalis — природний) — уявлення про світ, згідно з яким природа (natura) є єдиним універсальним принципом пояснення всього сущого. Натуралізму властиві як матеріалістичні (механістичний, вульгарний, природничо-науковий), так і ідеалістичні (пантеїзм, гілозоїзм, панпсихізм) інтерпретації. В соціальній філософії та соціології елементи натуралізму присутні в концепціях, що пояснюють розвиток культури та соціуму, виходячи з характеру природних умов, у яких він відбувається (географічний детермінізм, соціо-біологія, природне право та природна мораль). У цьому аспекті натуралізм тлумачиться як уособлення намагань пояснити складні соціально-гуманітарні феномени засобами природознавства, зокрема, біології. Натуралістичний світогляд у сучасних інтерпретаціях — це уособлення не традиційно фрагментарного природничо-наукового бачення світу, а цілісного, органічного у дусі Гете або Гумбольдта. Сучасні варіанти філософсько-наукового натуралізму спираються на теорію інформації, загальну теорію систем, синергетику, теорію самоорганізації, глобальний еволюціонізм. Своєрідною варіацією натуралізму є так званий "екоцентризм". В цьому напрямі здійснюється світоглядна корекція усталених орієнтацій: людина попри всі її досягнення й відмінності від інших представників тварного світу, є одним з багатьох видів на планеті і органічно вписана в єдину глобальну екологічну систему. Хоча натуралізм у XX столітті являє собою явище гетерогенне, його вирізняє ряд характерних особливостей: натуралістичне редукування розуму; прагнення до універсалізації природничо-наукових принципів і методів та екстраполяція їх на розуміння сутності людини і суспільства; оголошення відносними не тільки смислових даностей свідомості, а й усіх ідеалів і норм; виключення з теоретичних пояснень світу будь-яких посилань на "надприродні" сутності; культивування біо- органіцистських та інших натуралістичних дослідницьких стратегій у соціології; розробка різних варіантів натуралістичної етики, які зв'язують моральну свідомість і моральні норми з психофізіологічною природою людини. Для натуралізму є характерним прагнення зберегти світоглядну й онтологічну проблематику, соціальний оптимізм, гуманістичний пафос захисту прав людини, критика мілітаризму й політичної нетерпимості (дивись Нагель). (М. Кисельов)
НАТУРАЛІЗМ ПРАВОВИЙ — напрям у філософії права, що ґрунтується на ідеї існування поряд з правовими нормами реальних юридичних систем принципів природного права, які регулюють колективну та індивідуальну поведінку людей безпосередньо чи опосередковано через юридичні системи і виступають позаправовими стандартами їх оцінки. Натуралізм правовий порушує низку філософських проблем щодо походження, характеру і форм маніфестації принципів природного права, способів виявлення і розв'язання суперечностей між вимогами природного права і юридичними системами, взаємовідношень права з релігією, мораллю, політикою тощо. Традиційний натуралізм правовий, що був панівним до середини XX століття, стверджує, що принципи та категорії природного права випливають із "справжньої" іманентної природи людини і суспільства, характеризуються незмінністю, позаісторичністю та незалежністю від суб'єктивних факторів, відіграють визначальну та оцінювальну роль щодо останніх, виступають регулятивами реально існуючих юридичних систем, зокрема, у вигляді принципів справедливості, загальної обов'язковості, рівності перед законом. Норми природного права існують як наслідок природного порядку, дії законів природи (Цицерон, Аристотель, Гоббс, Локк) або як запроваджені Богом, Творцем світу і людини (Тома Аквінський,Августин, Лютпер). Відповідно до цього вирізняються два способи пізнання принципів природного права: людський розум і релігійне одкровення. Особливо багато уваги приділяється цим питанням в християнських версіях натуралізму правового. Традиційний натуралізм правовий історично змінювався. Зокрема, якщо в середні віки мета природного права вбачалася в зорієнтованості колективної та індивідуальної поведінки на добро, то в Новий час вона полягає в усталенні меж для вільної реалізації індивідами своїх цілей. Для сучасного натуралізму правового характерним є виведення принципів і норм природного права із етичних, соціальних та політичних теорій. Необхідною умовою продуктивного функціювання будь-якої юридичної системи є врахування потреби у співробітництві та взаємних зобов'язаннях суверена і виконавця, законодавця і громадянина, а також міжособистісних взаємин, ефективності суспільних інститутів (Фуллер). Висувається вимога моральної оцінки правових систем і окремих законів. Останні повинні містити правові норми, що дозволяють найповнішу моральну інтерпретацію, зокрема, судових рішень (Дворкін). (В. Кузнєцов)
НАТУРФІЛОСОФІЯ (від латинського natura — природа) — філософське умоглядне вчення про природу як цілісність. Термін "натурфілософія" введений у філософський обіг стоїками (Сенека). Як зміст поняття натурфілософії, так і її відношення до філософії та науки про природу, а також самі межі між природознавством і натурфілософією історично змінювалися. Найвагомішу роль натурфілософія відігравала в Античності, де вона була першою історичною формою філософії, а також основою теоретичного осмислення природи. В межах натурфілософії було висунуто низку важливих для історії науки гіпотез про будову Всесвіту та структуру матерії — атомістична гіпотеза, ідеї заперечення пустоти та безконечної подільності речовини тощо. По суті, філософія досократиків не йшла далі натурфілософії, внаслідок чого Аристотель мав певні підстави називати їх "фізіологами", тобто тими, що "писали про природу". В Середні віки, коли філософія виступає здебільшого як теологія, натурфілософія зникає з філософського обрію і відновлюється в епоху Відродження, розвиваючись переважно на ґрунті ідей пантеїзму та гілозоїзму. В працях Кузанського, Бруно, Коперніка, Помпонацці та інших мислителів створюється нова, пантеїстична картина світу, в якій природа, хоч ще і не отримала самостійної і самоцінної значущості, проте прирівнюється до Бога, що створило передумови для усунення, зрештою, Бога з природи і надання їй знову статусу суверенності та самодостатності. Становлення класичного природознавства у Новий час усталило нові еталони і норми обґрунтування знання, серед яких визначальну роль відіграє вимога експериментального підтвердження наукових гіпотез і теорій. Од цього часу натурфілософія втрачає свій позитивний потенціал у розвитку наукового знання. Спроби з допомогою натурфілософії узагальнити досягнення сучасного природознавства, подолати кризові ситуації в певних галузях природознавства та вирішити складні наукові проблеми, тобто спроби підмінити точні конкретно-наукові методи загальними філософськими положеннями, наштовхуються на принципово непереборні труднощі, оскільки сам натурфілософський підхід вичерпав свої можливості в дослідженні природи. (Ф. Канак)
НАУКА — соціально-значуща сфера людської діяльності, що спрямована на виробництво та систематизацію знань про закономірності існуючого засобами теоретичного обґрунтування та емпіричного випробування і перевірки пізнавальних результатів для розкриття їх об'єктивного змісту (істинності, достовірності, інтерсуб'єктивності). Ці засоби передбачають різні варіанти використання теорій, концепцій, математичних екстраполяцій, дедуктивних структур взагалі, форм фактуальності (даних спостережень, експерименту, індуктивних заключень, досвіду як такого) або сукупного (в більшості випадків) застосування вказаних форм дослідження в залежності від дисциплінарної інститутизації наукового знання. Наука характеризується методологічним усвідомленням процесів формування та конституювання знання, що спирається на загальнонаукові та специфічні методи (якісного та кількісного аналізу, класифікації та вимірювання, формалізації та моделювання, історичного дослідження в його еволюційних та структурно-трансформаційних варіантах тощо). Наука будує моделі, що імітують поведінку об'єктів, припускає можливість їх математичного подання, причинну матрицю подій, інтерпретаційні акти усвідомлення даних дослідження. Ідеалом науки є строгість (наявність стандартів достовірності), доказовість, об'єктивність знання, спрямованість на посилення прогностичної сили теорій, їх евристичності та практичної ефективності. Базовими принципами науки є детермінізм, ідея об'єктивних закономірностей, наявності універсальних законів, що припускають певну єдинообразність спричиненості в організації буття; припущення математичності світу; ідея елементаризму (наявності вихідних складових одиниць явищ типу атомів: чисел, хімічних елементів, біологічних видів чи архетипів) та трансформізму (вивчення об'єктів через аналіз їх змін; вимога відтворюваності досліджуваних ефектів за наявності відповідних умов; а також канони раціоналізму та визнання сталої цінності істинного знання, збереження його основного змісту в історії розвитку науки, певної спадкоємності результатів творчості. Основними структурними компонентами науки як системи знань є:
1) Теорія, що систематизує емпіричний матеріал, дає його опис та пояснення, здійснює передбачення нових ефектів та можливих процесів, виявляє перспективи їх практичного використання;
2) науково-дослідна програма, що орієнтує науковий пошук, процес висування гіпотез, залучення традицій та нових підходів;
3) проект, що поєднує теорію та практику функціювання ідей з алгоритмами їх об'єктивації та технологіями застосування.
Розвиток науки характеризують: метод (як шлях дослідження, спосіб формування та усвідомлення); знання, відкриття (як форма прирощення знання); технологія (як спосіб використання знань). Наука є також соціальним інститутом, який об'єднує вчених з їх знаннями, кваліфікацією та досвідом; наукові установи, експериментально-технічну базу наукової діяльності, систему інформації, підготовки й атестації кадрів, форми функціювання та використання знання. Спадкоємність досвіду та знань, єдність традицій та новаторства — істотні особливості розвитку науки, що пов'язані, зокрема, з утворенням наукових шкіл, творчими дискусіями та боротьбою думок. Наука має дисциплінарну структуру, яка визначається поділом на галузі природознавства, суспільствознавства та технікознавства. Кожна з цих галузей має певну специфіку щодо об'єктів дослідження, співвіднесеності теоретичного та практичного знання, суб'єктивного та об'єктивного, вимог творчості. Наука впливає на формування світогляду з боку затвердження норм раціонального, критичного та адекватного бачення дійсності і в цьому відношенні протилежна містиці та марновірству. Водночас наука є чинником соціального та технічного прогресу, бо входить до складу продуктивних сил виробництва. Наука є рушійною силою науково-технічної революції XX століття, яка визначає риси сучасної цивілізації. (С. Кримський)
НАУКОВА РЕВОЛЮЦІЯ дивись Еволюція та революція.
НАУКОВО - ДОСЛІДНА ПРОГРАМА — ключова концепція методології науки Лакатоса. Науково-дослідна програма являє собою зв'язну послідовність теорій, кожна з яких виникає з попередньої внаслідок приєднання до неї будь-якої допоміжної гіпотези. У розвитку кожної науково-дослідної програми виникають дві стадії: прогресивна і регресивна. На першій стадії теоретичний ріст науково-дослідної програми, випереджаючи практику експериментальних досліджень, передбачає відкриття раніше не відомих емпіричних фактів. На другій — теоретичні пояснення відстають від згаданої практики. У контексті цієї методології історія науки постає як процес виникнення, розвитку й агоністики альтернативних науково-дослідних програм. Найважливішим структурним елементом кожної науково-дослідної програми є її "тверде ядро", тобто сімейство найбільш сталих фундаментальних припущень, які збереглися без змін у всіх її теоріях. Безперервний процес зміни теорій у науково-дослідній програмі регулюється двома нормативними евристиками. Перша евристика відповідає на питання про те, якому шляху дослідження учений може віддати перевагу ("позитивна евристика"). Друга — яких шляхів слід уникати ("негативна евристика"). Зокрема, "негативна евристика" рекомендує вченому не застосовувати до науково-дослідної програми правило у ситуаціях, коли вона зустрічається з контрприкладами та аномаліями. У таких ситуаціях "негативна евристика" пропонує використовувати допоміжні гіпотези, які створюють своєрідний "запобіжний пояс" навколо "твердого ядра" науково-дослідної програми. У ситуаціях зіткнення з контрприкладами та аномаліями модифікуватися або відбраковуватися повинні лише гіпотези цього "запобіжного поясу". У "позитивної евристики" функції інші. Вона пропонує досліднику:
а)способи видозмінювання або узагальнення версій науково-дослідної програми,які спростовуються;
б) стратегії модифікації або уточнення "запобіжного поясу";
в) методи конструювання моделей з більш широкою сферою застосування. Методологія науково-дослідної програми Лакатоса виявилася ефективною у дослідженні лише деяких періодів історії науки.
НАЦІОНАЛІЗМ — спрямування політичної думки, політична ідеологія та політична практика, в центрі уваги яких знаходиться нація як ідея (або поняття) та як цінність. Різновиди націоналізму (типологія націоналізм) залежать передусім від того, як розуміють націю та її формування. Оскільки формування та утвердження нації здійснюється в конкретних суспільно-історичних обставинах, то різноманітність форм націоналізму є наслідком пристосування до цих обставин. В дослідженні націоналізму важливим є питання про співвідношення націоналізму з іншими напрямами політичної думки та відповідними політичними ідеологіями. Націоналізм — як певний напрям політичної думки (певне коло ідей та проблем), як політична ідеологія та політична практика — не виступав на Заході до кінця XIX століття в ролі окремої політичної ідеології, а був складником лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму (у XX столітті став складником комунізму). У міру дедалі чіткішого усвідомлення цими ідеологіями своїх принципів вони почали піддавати націоналізм критиці, що, зрештою, теж допомогло встановити відмінність між націоналізмом та цими (іншими) ідеологіями. Іноді ідуть шляхом спрощених формулювань, стверджуючи, що націоналізм — це національний егоїзм, абсолютизація інтересів своєї нації за рахунок інтересів інших націй. Але такі формулювання не враховують того, що націоналізм може виступати і як рух за звільнення, і як виправдання певних форм насильства та гноблення (у цьому він не відрізняється від лібералізму, консерватизму, соціалізму та комунізму). Внаслідок великої різноманітності форм націоналізму часто твердять, що потрібно говорити не про націоналізм як щось єдине, а тільки про різні націоналізми. Все ж очевидно, що попри всю різноманітність форм націоналізму, вони містять в собі і спільні елементи. Шляхом порівняння встановлюють деякі спільні та відмінні елементи в різних версіях націоналізму та пропонують різного роду типології націоналізму. Під кутом зору міжнаціональних взаємин існує поділ на експансіоністській, (переважно державних націй) та захисні націоналізмт (переважно недержавних націй). В залежності від того, держава чи культура є найважливішою цінністю в націоналізмі, розрізняють політичний та культурний націоналізм (культурний націоналізм переважно розуміє державу не як самоціль, а як засіб утвердження самобутньої культури). Під кутом зору того як націоналізм мислить співвідношення особи та нації, розрізняють ліберальний (демократичний) націоналізм та інтегральний (тоталітарний) націоналізм. Політичний рух етнічних груп та національних меншин за розширення своїх прав (іноді аж до здобуття територіальної автономії чи незалежності) позначають як "етнічний націоналізм" або "етнорегіоналізм". Термін "етнічний націоналізм" іноді застосовують також до державницького націоналізму, якщо його основою є певна національна більшість ("корінний етнос", "титульна нація") та якщо він надмірно наголошує елементи своєї етнічної культури як основи громадянської консолідації. Але щодо західних націй, у бутті яких етнічний чинник відіграє традиційно важливу роль (мова, історичні традиції, політична символіка тощо), то цей термін зазвичай не застосовують, оскільки припускають, що в бутті цих націй провідну роль відіграють політико-правові засоби — так званий "громадянський націоналізм". (В. Лісовий)
Поиск по сайту: