АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СЛОВНИК 44 страница

Читайте также:
  1. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 1 страница
  2. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 10 страница
  3. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 11 страница
  4. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 12 страница
  5. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 13 страница
  6. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 14 страница
  7. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 15 страница
  8. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 16 страница
  9. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 17 страница
  10. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 18 страница
  11. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 19 страница
  12. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 2 страница

Основні твори: "Книги буття українського народу" (1846); "Дві руські народності" (1864) та ін.

 

КОСТЮК, Шнель Трохимівна (1926, с. Христинівка Черкаської обл.) — український філософ. Закінчила інститут харчової промисловості (1949), аспірантуру КНУ ім. Т. Шевченка (1953). Доктор філософських наук (1967), професор (1970). У 1969 — 1986 рр. — завідуюча кафедрою філософії природничих факультетів КНУ ім. Т. Шевченка, головний редактор журналу "Філософські проблеми сучасного природознавства". Заслужений працівник культури України (1982). Автор понад 100 наукових праць.

Основні твори: "Про сутність життя: Досвід філософських узагальнень деяких аспектів його пізнання" (1967).

 

КОСУХА, Петро Іванович (1935, с. Богданівка Київської обл. — 1996) — український філософ; релігієзнавець. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1958). Доктор філософських наук (1990), професор (1996). У 1969 р. — науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Завідуючий відділенням обрядовості в Київському філіалі Московського інституту наукового атеїзму. З 1991 р. — завідуючий відділенням соціології релігії відділення релігієзнавства інституту філософії НАНУ. Фахівець з проблем змісту і структури релігійності, особливостей її конфесійних виявів і тенденції змін. Автор близько 300 наукових праць.

Основні твори: "Модернізація соціально-етнічних концепцій християнського сектантства" (1969); "Релігійна обрядовість: зміст, еволюція, оцінки" (1988); "Сучасна релігійність: стан, тенденції, шляхи подолання" (1987) та ін.

 

КОТАРБІНСЬКИЙ, Тадеуш (1886, Варшава — 1981) — польський філософ, логік. Закінчив Львівський університет (1912). Професор Варшавського університету, академік, президент Польської АН (1957 — 1962). Представник львівсько-варшавської школи аналітичної філософії. Сформулював номіналістичну концепцію реїзму (від латинського res — річ), яка нагадує вчення Гоббса про тіла. Котарбінський стверджує, що пізнається тільки те, що дійсно існує, а існують тільки "речі". Поняття "річ" тотожне поняттю "зовнішній предмет", або фізичне тіло. Те саме стосується суб'єктів-спостерігачів, які є тілесними істотами, локалізованими у просторі й часі. Котарбінський називає свою систему також конкретизмом (визнається існування тільки безлічі конкретних тіл) і пансоматизмом (заперечується можливість існування нетілесних суб'єктів — "будь-яка душа є тілом"). Застосовує принципи реїзму до семантики: кожному імені (терміну) повинна відповідати реальна річ; загальні імена, а також назви властивостей, відносин, положень речей ("факти") і подій ("акти") повинні розглядатись як метафори або скорочення, які в мові науки мають бути еліміновані. Котарбінський — один із засновників праксеології як загальної теорії досягнення ефективності будь-якої — розумової чи фізичної — праці.

Основні твори: "Елементи теорії пізнання, формальної логіки і методології наук" (1929); "Ідея свободи" (1936); "Трактат про хорошу роботу" (1955); "Лекції з історії логіки" (1957) та ін.

 

КОШАРНИЙ, Степан Олексійович (1947, с. Анисів Чернігівської обл.) —

український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1974). Кандидат філософських наук (1988). Працював науковим редактором відділу, заступником головного редактора журналу "Філософська думка". Нині — старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів: історико-філософські дослідження, проблеми методології історико-гуманітарного знання, аналіз провідних течій сучасної західноєвропейської філософії. Автор близько 50 наукових публікацій.

Основні твори: "Біля джерел філософської герменевтики (В. Дильтей і Е. Гуссерль)" (1992).

 

КРАВЧЕНКО, Олександр Михайлович (1941, Макіївка) — український філософ. Кандидат філософських наук (1968). Старший, а з 1986 р. — провідний науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів: філософія та методологія сучасного природознавства, принципи побудови наукових теорій. Автор понад 70 наукових праць.

Основні твори: "Філософія і фізика", у співавторстві (1967); "Філософське значення ідеї інваріантності у фізиці" (1971); "Філософські проблеми обґрунтування фізичної теорії" (1985); "Фізико-математичне пізнання: природа, засади, динаміка", у співавторстві (1992); "Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури", у співавторстві (2000).

 

КРАТИЛ з Афін (друга половина V ст. до н. е. — початок IV ст. до н. е.) — давньогрецький філософ. Послідовник Геракліта, Кратил довів до логічного завершення ідею неусталеності і постійної змінюваності навколишнього світу ("в ту саму річку не можна увійти навіть один раз"). Стверджував, що неможливо правильно називати речі, адже одне й те саме ім'я — через невпинну мінливість усього — обіймає зовсім різні стани і встановлює тотожність, якої насправді не існує. Відтак мислення про природу речей унеможливлюється; на них можна лише безпосередньо вказувати. Втім, ця позиція не стільки унеможливлює пізнання, скільки його релятивізує. У однойменному платонівському діалозі Кратил стверджує, що всі судження правильні.

 

КРЕАЦІОНІЗМ (від латинського creatio — створення) — характерне для теїстичних релігій вчення про створення світу Богом з нічого. Безпосереднім чином креаціонізм пов'язаний з уявленням про Бога як надсвітову особистість, що вільно створює навколишній світ, дає поштовх для його руху, створює людину з її історією і тому подібне. У світоглядно-теоретичному плані центральна ідея креаціонізму про вольовий акт, що викликає буття з небуття, є спробою універсального, антропоморфно-ірраціонального зняття проблем саморозвитку світу та його спонтанно-індетерміністичних моментів. Креаціонізм є характерним для всіх релігійних систем, але найбільш чітко прослідковується у монотеїстичних релігіях.

 

КРЕМЕНЬ, Василь Григорович (1947, с. Любимове Сумської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1971). Доктор філософських наук (1991), професор, академік НАНУ (2000), академік АПНІ (1995). З 1999 р. — міністр освіти і науки України, президент АПНІ (1997). Лауреат Міжнародної премії ім. Г. Сковороди (1997). Фахівець у галузі соціально-політичного розвитку суспільства. Автор близько 100 наукових праць.

Основні твори: "Україна і шлях до себе: Проблеми суспільної трансформації", у співавторстві (1985); "Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п'яти років" (1996); "Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду", у співавторстві (1996).

 

КРИМСЬКИЙ, Агатангел Юхимович (1871, Володимир-Волинський — 1942) — вчений сходознавець (арабіст, іраніст, тюрколог), відомий фахівець-україніст, поет, прозаїк, поліглот, перекладач. Походив із родини вчителя міського училища Юхима Кримського. Предок роду Кримських був муллою в Криму і в 1696 р. внаслідок політичних колізій під тиском переслідувань бахчисарайського хана виїхав у Литовське князівство. Кримський навчався у колегії Павла Галагана (Київ), Лазаревському інституті східних мов (Москва), на історико-філологічному факультеті Московського університету. Був учнем відомих славістів і сходознавців — Житецького, Корша, Мілера, Гер'є, Фортунатова та ін. Іще в студентські роки плідно співпрацював з Франком, Павликом, Грінченком та ін. У 1896 — 1898 рр. перебував у відрядженні в Сирії та Лівані з метою вдосконалення арабської мови. У 1898 — 1918 рр. Кримський — професор Лазаревського інституту східних мов, де викладав арабську, перську, турецьку мови та літератури, історію мусульманського Сходу. З 1918 р. — один із засновників і незмінний науковий секретар Української Академії наук; у новоствореній академії заснував секцію суспільних наук, кабінет арабо-іранської філології, гебраїстичну історико-археологічну комісію, комісію словника живої розмовної української мови та ін. У 30-ті рр. Кримський зазнав утисків і репресій, влітку 1941 р. був насильно евакуйований і помер у шпиталі поблизу Кокчетава (Казахстан). Кримський — засновник школи українського перекладу зі східних мов, а також орієнтального напряму в українській літературі. Він є автором першого перекладу "Шахнаме" Фірдоусі на слов'янські мови (україномовна антологія з "Шахнаме" вийшла друком у Львові 1896 р. за сприяння Франка). Наукова спадщина вченого налічує близько 900 праць — монографій, статей, рецензій, досліджень.

Основні твори: "Нарис розвитку суфізму до кінця III ст. гіджри" (1895); "Історія персів, їх літератури та дервішської теософії" (1901 — 1914); "Мусульманство та його будучність" (1904); "Історія мусульманства: Нариси релігійного життя. Вахабіти. Бабізм. Бехаїтство" (1912); "Історія Туреччини" (1915); "Історія Персії та її письменства" (1923); "Хафіз та його пісні в його рідній Персії XIV ст. та в новій Європі" (1924); "Перський театр, звідки він узявся і як розвивався" (1925); "Джамі" (рукопис); "Хазари" (рукопис); "Нізамі та його сучасники" (1989); "Історія нової арабської літератури" та ін.

 

КРИМСЬКИЙ, Сергій Борисович (1930, Артемівськ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1953). Доктор філософських наук (1976), професор (1987). Від 1957 р. — співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, від 1989 р. — головний науковий співробітник відділення логіки, методології та філософії науки. Член Нью-Йоркської академії наук (1995), заслужений діяч науки і техніки України (1996). Фахівець у галузі методології науки, культуролог. Вніс помітний внесок в розробку логіки наукового дослідження (60 — 70-ті рр.) і культурологічного підходу до з'ясування філософських проблем (від початку 80-х рр.). Кримський розробляє принципи трансформації знання (динаміки теорій), прийоми інтерпретації (як операції зворотної абстракції), принципи узагальненої (некласичної) раціональності та розуміння, принципи духовності (зокрема "етичної гідності істини", "третьої правди", "інтелектуальної рішучості" та ін.), розвиває неоплатонічну концепцію вилучення архетипових (на зразок ейдосів Платона) структур буття, розуму та культури; виділяє архетипи української культури. Автор понад 200 наукових праць.

Основні твори: "Генезис форм та законів мислення" (1962); "Наукове знання і принципи його трансформації" (1974); "Світоглядні категорії в сучасному природознавстві", у співавторстві (1983); "Григорій Сковорода", у співавторстві (1984); "Епістемологія культури: Вступ до узагальненої теорії пізнання", у співавторстві (1993); "Філософія як шлях людяності і надії" (2000).

 

КРИПКЕ, Сол Аарон (1940, штат Омаха) — американський логік, філософ. Навчався у Гарвардському, Оксфордському, Принстонському університетах. Представник аналітичної школи в філософії, прихильники якої намагаються уникати всього, що не може бути строго доведене. Цим пояснюється їх тяжіння до точних логічних методів. Серед наукових розробок Крипке значне місце посідає дослідження проблематики семантичних парадоксів. У 80-ті рр. в філософії розгорнулася дискусія навколо інтерпретації Крипке поглядів пізнього Вітгенштайна і так званого скептичного парадоксу, який ставить під сумнів сталість значення виразів, які ми застосовуємо. З точки зору Крипке, реальним гарантом і єдиною умовою однозначного використання слів та знаків може бути тільки саме "лінгвістичне співтовариство", яке на підставі певних конвенцій встановлює правила використання мовних виразів, які наслідує у своїй практиці комунікації індивід, що належить до цього співтовариства.

 

КРИТИЧНИЙ РАЦІОНАЛІЗМ — у широкому значенні — філософський напрям, що об'єднує різноманітні концепції нового типу раціоналізму, спільним для яких є підвищений рівень критичності. Представники критичного раціоналізму відкидають принцип абсолютної підтверджуваності знань (вважають їх лише вірогідними), допускають взаємодоповнюваність та конкуренцію різних теорій та концепцій. В історичній еволюції критичного раціоналізму умовно вирізняють періоди "наївного фальсифікаціонізму", "онтологічної реформи", "зрілого фальсифікаціонізму", "ревізії ортодоксального попперіанства". Ініціатори критичного раціоналізму вважають, що раціонально діє лише той дослідник, який, висуваючи сміливі наукові гіпотези, проекти, програми, сам піддає їх неупередженій фальсифікації, спростуванню з метою очищення їх від ірраціоналізму, суб'єктивізму, волюнтаризму. Більш пізні версії критичного раціоналізму посилюються завдяки принципу "критики своїх власних основ". Безкомпромісний критицизм перетворюється на синонім справжньої раціональності, на етичну основу діяльності не тільки наукового, а й будь-якого іншого соціокультурного співтовариства (професійного, мовного і такого іншого). Умоглядна модель "великої науки" (тобто модель соціокультурної практики "відкритого співтовариства вчених", яка розгортається відповідно до згаданих критеріїв раціональності) постулюється як мегапарадигма демократичного устрою суспільства в цілому.

 

КРИТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ — неоднорідна філософська течія, яка виникла у новоєвропейській культурі наприкінці XIX ст. як наслідок альтернативних спроб "реалістського" переосмислення гносеології Канта. Філософія критичного реалізму приділяє особливу увагу аналізу проблеми взаємозв'язку "об'єкта та його гносеологічного образу". У трактовці цієї проблеми критичний реалізм протиставляє себе не тільки "догматичному реалізмові", який бездоказово постулює об'єктивність зовнішнього світу, а й "наївному реалізмові", згідно з яким всі характеристики світу, які дані в нашому життєвому досвіді, адекватно і вичерпно повно передають об'єктивну реальність. Представники критичного реалізму (Риль, Кюльпе, Бехер, Сет, Хікс, Дрейк, Лавджой, Пратт, Роджерс, Сантаяна, Селларс та ін.) переконані, що нашій свідомості не може бути дано нічого такого, що раніше не було утворено нею самою. Будь-який зміст людської свідомості вони розглядають як її результат, опосередкований складним пізнавальним процесом взаємодії суб'єкта та об'єкта. За критичним реалізмом, хоч предметність і створюється самою свідомістю, проте знання має об'єктивні підстави. Онтологія критичного реалізму неоднозначна. Вона припускає існування не тільки реалій предметного світу, а й ідеальних сутностей найрізноманітніших типів. Адекватність знання у філософії критичного реалізму розуміється як відповідність цього знання об'єкту, котрий опосередковується ідеальними структурами і досвідними даними. Оскільки дані досвіду не можуть бути "схожими" на об'єкт, остільки репрезентації його у свідомості є не відображенням об'єкта, а його ієрогліфом. У сучасній філософії ключові ідеї критичного реалізму відтворюються у модифікованому вигляді у деяких версіях наукового реалізму (наприклад, у концепції "радикального критичного реалізму" Мандельбаума). (В. Лук'янець)

 

КРОКОВСЬКИЙ, Йоасаф (близько 1648 — 1718) — український церковний діяч, філософ, богослов. Після закінчення студій у західних католицьких навчальних закладах повернувся до Києва, де 1683 р. став префектом і професором риторики, філософії і теології КМА. З 1690 р. — ігумен Миколо-Пустинного монастиря і ректор КМА, з 1697 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври. 1708 р. обраний київським православним митрополитом. Підозрювався у симпатіях до Мазепи, був схоплений і змушений оголосити опальному гетьманові анафему. Пізніше Кроковського, запідозреного в справі царевича Олексія, викликали до Петербурга. По дорозі він помер у Твері за загадкових обставин. Збереглися його лекції з риторики (1683), філософії (1686 — 1687), богослов'я (1697), писані латинською мовою. У філософії Кроковський розвивав традиції так званої другої схоластики, дотримуючись францисканської лінії, виробленої середньовічним філософом Дунсом Скотом. Часто полемізував з томістською школою, але не виходив поза межі традиційної для XVII ст. західної академічної філософії. Проблему універсалів Кроковський розв'язував у близькому до номіналізму дусі. Принципом індивідуації вважав форму, а у вирішенні проблеми співвідношення волі та інтелекту перевагу надавав волі. Цей своєрідний волюнтаризм Кроковського, сформувавшись під впливом філософської школи Дунса Скота, продовжував августинівську лінію у християнській філософії.

 

КРОНЕБЕРГ, Іван Якович (1788, Москва — 1838) — російський і український філософ, літературознавець, латиніст, перекладач. Навчався в Гале (1800 — 1805) та в Ієнському університеті (1805 — 1806). Доктор філософії (1807). Від 1819 р. — у Харківському університеті: професор класичної філософії, декан словесного факультету(1821, 1823 — 1826, 1831 — 1833), ректор (1833 — 1838). Перший шекспірознавець в Україні. Автор праць з естетики, історії літератури, класичної філології. Аналізував розвиток естетики у XVIII ст. (до Шеллінга включно). Тяжів до шеллінгіанства, був переконаним противником прагматики й утилітаризму. Намагався спростувати теорію наслідування в естетиці: митець не може і не повинен наслідувати природі, бо вона не поза ним, а в ньому.

Основні твори: "Афоризми" (1825); "Уривки" (1830 — 1831); "Історичний погляд на естетику" (1830); "Матеріали до історії естетики" (1831); "Про вчення словесності" (1835).

 

КРОЧЕ, Венедетто (1866, Пескассеролі — 1952) — італійський філософ, історик, літературний критик. Завдяки впливові в інтелігентських колах першої третини XX ст. здобувся на прізвисько "світського папи". Наскрізна ідея філософської творчості Кроче спирається на тезу — "немає іншої реальності, окрім духа, й іншої філософії, крім філософії духа". Самоздійснення світового духа Кроче характеризує на засадах діалектики, з якої (дистанціюючись від Гегеля) вилучає тріадичність, синтез протилежностей і поступальність руху від нижчого до вищого. Кроче розумів рух духа як циклічний коловорот теоретичної та практичної форм (за примату останньої), у кожній з яких відбувається перехід від особливого до загального. У царині практики — це рух від економіки (сфера приватних інтересів) до етики (сфера загального інтересу); У теорії — від естетики (втілення духа в одиничному) до логіки (сфера всезагальності). Трактуючи дух як історичний за своєю суттю, Кроче розглядав філософію як філософію історії; історію — як шлях розуму та свободи; історичну науку — як невіддільну від філософії, позаяк історик завжди осягає минуле не безсторонньо, а крізь призму запитів і цінностей сучасності, виявляючи в окремому найзагальніше. Кожна індивідуальність (найвиразніше — акторська) є втіленням естетичного щавлю розвитку духа, а мова — це засіб естетичного самоздійснення.

Основні твори: "Живе і мертве в філософії Гегеля" (1907); "Філософія духа". У 4 томах (1902 — 1917); "Суть естетики" (1913); "Політика і мораль" (1922); "Моя філософія" (1949).

 

КСЕНОФАН із Колофона (570 до н. е., Іонія — після 478 до н.е.) — давньогрецький мислитель, предтеча елейської школи. Після захоплення Іонії персами (540 до н. е.) емігрував до Італії, де близько 70 років жив у блуканнях. Ксенофан — перший критик еллінської культурної традиції: висміюючи узвичаєні і загальновизнані релігійні погляди, він спростовує антропоморфізм в уявленнях про богів, обстоює ідею єдиного всемогутнього Бога, позбавленого людиноподібних рис. (Він всеприсутній, усюди рівний Собі, нерухомий, незмінний, вічний.) Ознаки ксенофанівського розуміння Бога відбилися у Єдиному Парменіда. У філософії Ксенофана вперше віднаходимо принципове для елеатів розрізнення знання і гадки (опінії): "Ми нічого вірогідно не чуємо і не бачимо, а завжди лише гадаємо. Істину ж знає, мабуть, тільки Бог". Ксенофан, фактично, сформулював проблему меж і вірогідності пізнання. У поваленні усталених культурних авторитетів (як-от Гомер, Гесіод, узвичаєні погляди й уявлення) та в апелюванні до раціональної здатності мислення Ксенофан передує софістам. Античні скептики також вбачали у Ксенофана близькі їм мотиви.

 

КУАЙН, Віллард ван Орман (1908, Акрон, штат Огайо — 1997) — американський філософ. Навчався в Оксфордському й Гарвардському університетах. З 1946 р. — професор Гарвардського університету. Спеціалізувався у галузі філософії, онтології і методології логіки, філософії математики, логічного аналізу мов науки та природної розмовної мови. У працях з формальної логіки Куайн відстоював пріоритет екстенсіонального підходу перед інтенсіональним. У філософії математики розвивав оригінальну версію крайнього номіналізму. У філософії мови критикував лінгвістичний нативізм Хомського. Куайн широко використовував дані лінгвістики, антропології, біхевіористської психології. За Куайном, мова — найважливіша форма людської поведінки, а наука — один із шляхів пристосування організму до навколишнього середовища. Контактуючи нетривалий час з Віденським гуртком, Куайн зазнав певного впливу прагматизму і логіцизму. Подоланню цього впливу присвячена його широко відома стаття "Дві догми емпіризму" (1951), у якій піддано критиці методологічну установку, що спонукає методолога розглядати ізольовані пропозиції, відволікаючись від їхньої ролі в контексті цілісної мовної системи чи теорії. На противагу позитивістському підходу, Куайн стверджував: процедурам верифікації в науці повинні піддаватися не окремі пропозиції або гіпотези наукової теорії, а вся система взаємозалежних пропозицій цієї теорії. Кваліфікуючи свою власну позицію як натуралізм (або як науковий реалізм), Куайн не проводив чіткої розмежувальної лінії між філософією і природознавством: філософія відрізняється від природознавства лише тим, що спирається на такі основоположення і принципи, котрі мають дещо більший ступінь загальності й універсальності. Згідно з Куайном, будь-яка "концептуальна схема" теорії характеризується певними онтологічними характеристиками; факт переваги однієї з багатьох онтологій над іншими обумовлюється цілковито прагматичними мотивами. Онтологічна проблематика тісно пов'язана у Куайна з питанням про переклад у системі природних або штучних мов. Обґрунтовується принципова невизначеність "радикального перекладу". За підставу береться те, що пропозиції будь-якої мови здатні позначати найрізноманітніші об'єкти і семантичні ситуації, а способи референції таких пропозицій — завжди "непрозорі" та неоднозначні.

Основні твори: "Система логістики" (1934); "Математична логіка" (1940); "Елементарна логіка" (1941); "З логічної точки зору" (1953); "Слово: об'єкт" (1960); "Філософія логіки" (1970).

 

КУЗАНСЬКИЙ, Ніколай (справжнє прізвище Кребс) (1401, Куза на Мозелі — 1464) — німецький філософ, теолог, вчений. Навчався у Гейдельберзькому, Падуанському і Кельнському університетах. З 1448 р. кардинал римо-католицької церкви, відомий релігійний діяч. Займався також дослідженнями у галузі математики, астрономії, географії тощо. Філософія Кузанського формувалася на межі Середньовіччя і доби Гуманізму, зазнала впливу античного і християнського доробку, філософії піфагореїзму, платонізму, неоплатонізму і аристотелізму як античної, так і християнської доби. Як у християнського філософа, Бог у центрі уваги Кузанського, проте не стільки сам по собі — нескінченність, недоступна для пізнання, — скільки у співвідношенні зі створеним ним світом. Якщо Бог у Кузанського — це "абсолютний максимум", то світ — це "відносний максимум". Останній не має якогось визначеного центру та просторових меж; планета Земля також не є певним чином локалізована і помірно рухається у безмежжі простору. У розумінні Бога Кузанським яскраво виявився один із провідних принципів його філософії — принцип збігу протилежностей (латинською coincidentia oppositorum), а саме: Бог є трансцендентним щодо світу (універсуму) й одночасно іманентним, присутнім у кожній його частині, нехай щонайменшій. Нескінченність у Кузанського постає як вічність або максимальна присутність, тобто безначальний початок — Бог-Отець. Вічність, як прояв нескінченності, фіксує рівність самій собі. Проте "рівність" уже покладає "своє інше" Отця, тобто Бога-Сина. Їхню єдність символізує Святий Дух. Апофатична нескінченність перетворюється на продуктивну Божественність Трійці. Для конкретизації думки — яким чином світ залучається до буття, Кузанському важливі два принципи: 1) обмеження "абсолютного максимуму"; 2) розгортання Бога у світ і згортання, або повернення усіх речей у Божественне лоно. Розгортання є початком розмежування максимуму і мінімуму, які в Абсолюті втратили свій сенс, але у скінченному світі його отримують. Так єдність розгортається у кількість; спокій — у рух; вічність — у час; тотожність — у відмінність; рівність — у нерівність тощо. Людина, за Кузанським, — це мікрокосм, подібний до макрокосму, в якому здійснюється єдність божественного і природного. Назва основного твору "De docta ignorantia" ("Про вчене незнання") розкриває основну пізнавальну ідею творчості Кузанського, яка полягає назагал у тому, що найвища мудрість — це визнання власної пізнавальної неспроможності. Проте це не відмова від раціоналізму, а його відкриття на рівні металогіки. Зіставлення можливостей скінченного розуму веде від об'єкта до об'єкта, встановлюючи їх подібність, але воно нездатне цілковито відтворити картину світобудови, тому зупиняється перед нескінченністю (розум так наближається до істини, як вписаний багатокутник до кола). Те, що несила осягнути "розуму", здолає "інтелект", що підносить людину до божественного рівня — інтелектуального споглядання, в якому ототожнюються протилежності. Цьому має відповідати стан людської душі: віра керує розумом, а розум поширює віру; інтелектуальне пізнання є розгортанням віри.

Основні твори: "Про вчене незнання" (1440); "Про втаємниченого Бога" (1444); "Апологія вченого незнання" (1449); "Візія Бога" (1453); "Про злагоду віри" (1453) та ін.

 

КУЗНЄЦОВ, Володимир Іванович (1946, Відень) — український філософ. Доктор філософських наук (1988), професор (1991). Старший науковий співробітник (1982), головний науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, професор Київського університету права. Коло наукових інтересів: проблеми філософії фізики, світоглядних аспектів сучасної науки, методології науки, теорії понять та філософії права. Стажувався, займався науковими дослідженнями та читав лекції у Великій Британії, Німеччині, Норвегії та США. Співредактор спецвипуску журналу "Synthese" (США) "Логіка і філософія науки в Україні". Член Асоціації філософії науки США (PSA). Автор понад 220 праць, частина з яких надрукована в Австрії, Великій Британії, Голландії, Іспанії, Італії, Німеччині, США, Росії, Польщі, Швеції та Франції.

Основні твори: "Проблема універсалій у фізичному пізнанні" (1987); "Вступ до сучасної точної методології науки", у співавторстві (1994); "Поняття і його структури: Методологічний аналіз" (1997); "On the Triplet Frame for Concept Analysis (Про триплетний фрейм для аналізу понять)" (1999).

 

КУЛІШ, Пантелеймон Олександрович (1819, поблизу містечка Вороніж, Чернігівщина — 1897) — український культурний та суспільний діяч, історик, літератор, етнограф. Закінчив місцеву гімназію (1839), деякий час вчився на історико-філологічному відділенні та юридичному факультеті Київського університету. З 1841 р. викладав російську словесність та історію в навчальних закладах Луцька, Києва, Рівного, Петербурга. Куліш — один із головних розробників ідеології Кирило-Мефодіївського братства. Хоч до організації братства Куліш не був причетним безпосередньо, його заарештували і вислали до Тули із забороною писати і друкуватися (заборона була скасована у 1856 р.). У 1861 — 1862 pp. Куліш разом з Білозерським та Костомаровим організував і редагував перший загальноукраїнський журнал "Основа"; у 1867 — 1870 pp. керував львівським народовським журналом "Правда" (разом з Вахняним). Основою історичних, літературно-естетичних та філософських поглядів Куліша був ідеалістичний романтичний світогляд, який згодом зазнав еволюції, головним чином у галузі історії, через перехід до оцінки історичної ролі української козаччини та гайдамацького руху як руйнівних історичних сил. Куліш протиставляв впорядковане станово-класове українське суспільство нерегульованій козацькій вольниці. Слово Боже, за Кулішом, є внутрішньою ідеальною суттю історії; воно проявляється у народних ідеалах, що втілюються у культурних та цивілізаційних здобутках. Освіта і культурний поступ мають протистояти темним стихійним силам руйнування. Антитеза внутрішнього, духовного, Божого та зовнішнього визначає структуру і спрямування мислення Куліша. Внутрішнє виявляє себе у гармонії природи, у поезії, яка здатна безпосередньо висловити "правду серця" (на відміну від раціональної істини), у народних ідеалах, що зберігають Слово Боже. Зрештою консервативна тенденція приводить Куліша до романтизації минулого ("хутора") як антипода бездуховній урбанізації і цивілізації.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 | 94 | 95 | 96 | 97 | 98 | 99 | 100 | 101 | 102 | 103 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)