СЛОВНИК 6 страница

Основні твори: "Фізика"; "Про виникнення і знищення"; "Про небо"; "Про виникнення тварин"; "Про частини тварин"; "Про душу". (І. Бойченко)

АРІАНСТВО — течія в християнстві IV — VI ст., яка обстоювала вчення Александрійського пресвітера Арія про нерівність Сина Божого з Богом-Отцем, яке суперечило встановленому на вселенських соборах у Нікеї (325) і Константинополі (381) церковному догмату про єдиносутність Бога-Отця і Сина. У XVI ст. вчення Арія, трансформоване Социном, утвердилося в Польщі (XVII ст.), звідки прийшло і в Україну. В наш час елементи аріанства присутні у віровченнях окремих протестантських і неопротестантських конфесій, найвизначнішою серед яких є Свідки Єгови (див. Социніанство).

АРОН, Раймон (1905, Рамбервіллер — 1983) — французький соціолог, філософ, політолог, публіцист. Отримав освіту у Вищій нормальній школі у Парижі (1924 — 1928). З 1930 р. перебував у Німеччині, де читав лекції спочатку в Кельні, потім у Берліні. Повернувшись до Франції, у 1935 р. видає книгу "Критика філософії історії", в якій проаналізував погляди Дильтея, Риккерта, Зиммеля, Вебера. У 1938 р. захистив дисертацію "Критична філософія історії". У 1955 — 1968 рр. очолював кафедру соціології в Сорбонні, а з 1970 р. — кафедру сучасної цивілізації в Колеж де Франс. Арон був послідовним критиком марксизму та його прибічників з табору лівої інтелігенції, зокрема, за їх підтримку СРСР. За своїми філософськими поглядами був супротивником позитивізму, історицизму і сцієнтизму, виступав проти претензій суспільних наук на те, щоб замінити собою політичні цінності і рішення, а також проти спроб обмежити та заперечити свободу індивіда. У політичній сфері активно захищав свободу, виступав проти поневолення державними режимами індивідуальної свободи і відносив себе до ліберального напряму. Поглядам Арона притаманний скептицизм стосовно будь-якої ортодоксальної ідеології. Він є одним із авторів теорії деідеологізації, чільним розробником теорії "єдиного індустріального суспільства" (50-ті рр. XX ст.). З 1963 р. Арон — член Французької академії моральних і політичних наук, а також почесний член академій інших держав.

Основні твори: "Опіум для інтелігенції" (1955); "Виміри історичної свідомості" (1961); "Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство" (1962); "Розчарування в прогресі" (1963); "Есе про свободи" (1965); "Демократія і тоталітаризм" (1965); "Найважливіші етапи соціологічної думки" (1967); "На захист занепадницької Європи" (1977); "Мемуари: 50 років політичних роздумів" (1983).

АРТЮХ, Анатолій Тимофійович (1939, Переяслав-Хмельницький — 1968) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1962). Кандидат філософських наук. Працював у ДУ "Львівська політехніка" на кафедрі філософії, після аспірантури інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ — науковий співробітник цього інституту. Досліджував проблеми гносеології та філософії науки. В дослідженні смислової (понятійної) структури теоретичного знання Артюх спирався на ідеї Канта, показуючи незадовільність гегелівської та наївно-матеріалістичної традиції для пояснення походження принципів наукових теорій. Виходячи з кантівських уявлень про категоріальні схеми, що лежать в основі знання, Артюх проаналізував особливості схем класичної фізики від Ньютона до Ейнштейна і спільність їх із схемами класичної політичної економи, включаючи Марксову. В працях Артюха формулюється підхід до аналізу смислової структури теорій, аналогічний до концепції парадигм.

Основні твори: "Категоріальний синтез теорій" (1967).

АРХЕ (від грецького Arche — початок) — термін давньогрецької філософії, що позначає першопринцип, початок. Платон розрізняв значення архе як: 1) онтологічного принципу, або першопринципу сущого ("Федр"); 2) гносеологічного принципу, або першопринципу пізнання ("Держава", книга 6). Аристотель у "Метафізиці" вперше подає семантичний опис архе і розрізняє онтологічні та епістемологічні начала. Перші — це "начала сутності", або принципи буття. Їх стільки ж, скільки й метафізичних причин — матерія, форма (ейдос), начало руху й мета (телос). Другі — це начала пізнання, їх характерною рисою є самоочевидна достовірність, аксіоматичність (див. Аксіома).

АРХЕТИПИ (від грецького Arche — початок, походження; typos — слід, відбиток) — в широкому розумінні — наскрізні символічні структури історії культури, асоціюють певний тематичний матеріал свідомого та підсвідомого функціювання людських цінностей. Символіка архетипів співвіднесена з ідейним чи образним змістом таким чином, що при усіх конкретно-історичних варіаціях цього змісту інваріантним, незмінним залишається сама тематизація через архетипічні символи тих чи тих цінностей. Так трійця "істина — добро — краса" притаманна всім епохам цивілізаційного розвитку, але в кожній з них має специфічне змістове втілення за наскрізності самої теми співвіднесення моральних, естетичних та гносеологічних цінностей. З символічного боку архетипи є пресупозиціями, тобто схильностями до реалізації певних образів чи ідей, прототипами чи можливостями їх здійснення в культурних процесах. Поняття архетипи було введено піфагорійцями та розглядалося в подальшому платоністськими школами як аналог "вічних ідей" (ейдосів) в їх символічному позначенні. В такому розумінні архетипи використовувались Діонісієм Ареопагітом, Бруно, Кеплером, Сковородою. В функції "проформ" архетипи трактувалися в творчості Данте, Гете, Т. Манна. У психологічному плані вчення про архетипи розроблялось Юнгом, який пов'язував їх з символічними структурами "колективного підсвідомого" типу "Самість" (особистість власного "Я"), "Маска" (соціальні ролі, що заміщають справжню суть особи чи псевдо-"Я"), "Тінь" (чи анти-"Я", демон), "Аніма" (образ жіночості) та ін. За різними аспектами здійснення архетипи можуть виступати як міфологеми (на зразок фантастичних уявлень про небо, землю, пекло) чи як раціональні утворення (типу наскрізних для історії науки уявлень про атоми, образів симетрії та гармонії, хаосу та порядку), або образи етико-нормативної свідомості (як то 10 заповідей в їх співвіднесенні з євангелічними чи апокрифічними притчами). До архетипів відноситься і символічне використання понять "Захід" та "Схід" як специфічних виявів демократичних та деспотичних тенденцій суспільного розвитку. Існують також національні архетипи, які, за Гайдеггером, у ментальності різних народів можуть позначатись образами типу "Дім" (символ святого довкілля, буття), "Поле" (символ життєвого топосу, джерела існування), "Храм" (символ святинь). Аналіз архетипів є евристичним засобом дослідження культур та національної свідомості. (С. Кримський)

АСКЕТИЗМ (від грецького ασκεω) — вправляюсь, прагну) — життєвий принцип і відповідний спосіб життя, що передбачає добровільне обмеження життєвих потреб, відмову від чуттєвих насолод, створення умов, які б завдавали додаткових труднощів і страждань. Здавна практикується як засіб самовдосконалення чи підвищення статусу індивідів і певних груп (інститут ініціації, табу, побутова обрядовість, групові дисциплінарні правила тощо). Аскетизм в різних його формах притаманний багатьом релігіям. У філософії виразна тенденція до аскетизму характеризує кініків. Загальножиттєвий смисл аскетизму полягає в тому, що він здійснюється і переживається людьми як спосіб звеличити духовне начало на противагу матеріально-практичним інтересам. В моральному плані аскетизм втілює здатність людини до самообмеження, вияву гранично доступної для неї внутрішньої свободи. За певних історичних умов аскетизм може стати принципом масової поведінки; зокрема, про це свідчать праці Вебера, присвячені аналізу духовних засад формування буржуазного суспільства. Протилежною щодо аскетизму життєвою орієнтацією виступає гедонізм.

АСМУС, Валентин Фердинандович (1894, Київ — 1975) — російський філософ, історик філософії, логік. Від 1914 р. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, закінчив відділення філософії та російської словесності. Доктор філософських наук (1940). Старший науковий співробітник інституту світової літератури (з 1956) та інституту філософії АН СРСР (з 1968). Заслужений діяч науки РСФСР, лауреат Державної премії (1943), перший з радянських філософів (і довгий час єдиний) дійсний член Міжнародного інституту філософії в Парижі. Один з небагатьох визначних спадкоємців дореволюційної філософської культури, який зумів розвинути її далі й цим синтезом старого й нового плідно ферментизувати філософську науку в СРСР. Основними напрямами науково-дослідної та викладацької діяльності були історія філософії, естетика і логіка. Після відновлення викладання та вивчення формальної логіки в СРСР опублікував першу в країні (після довгої перерви) книгу з логіки. Асмус — один з провідних кантознавців. Автор монографічних досліджень з історії філософії. Чимало філософів в Україні та за її межами вважають себе учнями Асмуса — філософа за покликанням, глибокого дослідника та шанувальника класичної філософської спадщини.

Основні твори: "Діалектика Канта" (1929); "Логіка"(1947); "Декарт"(1956); "Філософія Іммануїла Канта" (1957); "Демокрит" (1960); "Німецька естетика XVIII ст." (1962); "Проблема інтуїції в філософії і математиці" (1963); "Історія античної філософії" (1965); "Питання теорії та історії естетики" (1968); "Платон" (1969); "Іммануїл Кант" (1973); "Історико-філософські етюди" (1984).

АСОЦІАЦІЯ (латинською associatio — об'єднання, від associo — з'єдную) — форма об'єднання людей для співпраці заради досягнення певної спільної мети. Цілі різних асоціацій за змістом і спрямованістю відзначаються великим розмаїттям і можуть стосуватися як загальних проблем економічного, політичного, культурного характеру, так і досить вузьких, конкретних зацікавлень незначної кількості осіб. Визначальною ознакою асоціації, як форми соціального об'єднання, є її добровільність. Будь-яка асоціація утворюється на основі доброї волі осіб, які входять до її складу. Цей факт породжує ще дві чільні ознаки асоціації — активну позицію її членів у досягненні об'єднувальної мети цієї асоціації та реальну можливість продуктивного поєднання у належних до даної асоціації людей певних "інтелектуальних схем", або ідей, з індивідуальними вольовими зусиллями кожної окремішної особи. Асоціації, як соціальне явище та його філософське осмислення, додають певною мірою до перспективи практичного і теоретичного подолання альтернативи комунітаризму (наголошується момент колективного, спільного стосовно індивідуального) та антикомунітаризму (вважається пріоритетним щодо спільного індивідуальне, осібне). На рівні асоціації ця альтернатива значно послаблюється через сприйнятливість індивідуальної волі до розумно вибудованих ідей-цілей та, зворотним чином, завдяки здатності останніх до еволютивних змін (за змістом, системою аргументів, логікою та стилістикою їх викладу) з огляду на індивідуальні очікування та зусилля конкретних членів асоціації. Взаємодоповняльність чинників волі та розуму створює умови для того, щоб окремішні індивіди спрямовували свої зусилля на досягнення спільних цілей. У загальнофілософському аспекті асоціація, як соціально-організаційна одиниця, є своєрідним пунктом узгодження суперечності між єдністю та різноманітністю, втіленням у соціальних стосунках динамічно-конструктивної сторони плюралізму, орієнтованого на створення осередків єднання людей на підставі вільно обраних спільних цілей. Через урізноманітнення сфер локального вибору та діяльності відбувається згуртування, а не роз'єднання людей. З точки зору соціальної та політичної філософії, інститут асоціації є однією з характерних прикмет демократичного суспільства. Він слугує важливим соціальним механізмом врівноваження, з одного боку, тенденції адміністративно-управлінської централізації та, з другого боку — відцентрових сил, закладених у цілях та діяльності, які базуються на приватній ініціативі. На важливість вирішення цього питання у контексті науки управління вказували у XIX ст. фундатори соціальних та політико-філософських досліджень ролі асоціації у суспільстві Дж. Ст. Мілль та Токвіль. Висловлені ними ідеі є актуальними для умов будь-якого демократичного суспільства, особливо в період його становлення, зокрема для сучасного українського суспільства. Мілль відзначав, що "вільні асоціації" облаштовують "практичний бік політичного виховання вільного народу", вводять окремішного індивіда у царину близьких йому спільних інтересів, допомагають долати егоїзм, притаманний ліберальній демократії. Токвіль також наголошував, що американці боролися з індивідуалізмом, зумовленим рівністю, за допомогою свободи і в такий спосіб його здолали. Для сучасної України конструктивний потенціал має ідея взаємовпливу між громадськими та політичними асоціаціями. Громадські об'єднання створюють ґрунт для політичних асоціацій, останні ж сприяють розвиткові і вдосконаленню перших. Згідно з Токвілем, участь у політичних об'єднаннях слід розглядати як безкоштовну школу, де кожний громадянин спроможний вивчити "загальну Теорію створення асоціацій". В історії теорій націоналізму до проблеми асоціації звертався Мацціні. Він розглядав асоціацію як засіб прогресу, обопільно колективного й індивідуального, бо світ, на його думку, перебуває у пошуках не стільки матеріальної солідарності, як моральної єдності, що може базуватися "лише на асоціації рівних і вільних людей та націй". (Н. Поліщук)

АСТИКА (санскрит — той, хто визнає існування іншого світу, Бога, тобто віруючий, відданий) — давньоіндійська назва тих, хто визнавав авторитет Вед та онтологічні, об'єктивні засади моральності, а саме — існування потойбічного світу та посмертна відплата за вчинене у цьому житті; трансцендентний сенс в офірі та дарах; наявність інших світів, недоступних сприйняттю звичайної смертної істоти. Астика традиційно властива таким релігійно-філософським системам, як санкх'ю, йога, ньяя, вайшешика, міманса, веданта.

АСТРОНОМІЯ (від грецького αστρον — зірка; νομος — закон) — наука про будову і розвиток небесних тіл, їх систем та Всесвіту вцілому. З давніх часів астрономія була щільно пов'язана з філософією, зокрема, такими її підрозділами, як космологія. Застосування таких інструментів та засобів, як телескоп, фотографія, радіотелескоп, спектральний аналіз, фотометрія, ЕОМ, космічна техніка, високоточних експериментальних методів та новітніх фізичних теорій (особливо фізики елементарних частинок, суперсиметрії, супергравітації, суперсил та суперенергій) дозволили астрономії відкрити і обґрунтувати, як можливі, — фізично і космологічно осмислені — фундаментальні природні процеси та закони, які лежать в основі людських уявлень про простір, час та розвиток матерії. Астрономія надала фізичним законам космологічного й світоглядного змісту. Вона пов'язана з такими світоглядними змінами в історії людства, як коперниканська революція (перехід від геоцентричної до геліоцентричної системи світу), наукове обгрунтування нескінченності Всесвіту у просторі та часі, відкриття реліктового випромінювання, розбігання галактик та інших космологічно значущих фактів. (О. Кравченко)

АТАРАКСІЯ (від грецького ἀταραξία — відсутність хвилювання, незворушність, душевний спокій) — поняття, вжите Епікуром для позначення ідеального стану душі, кінцевої мети блаженного життя, до якої повинна прагнути людина. З огляду на потрактування першого блага для людини — насолоди — як відсутності страждання, станом, тотожним атараксії, була незалежність від зовнішніх умов, що досягалось обмеженням потреб, помірністю в насолодах, самовідстороненістю від тривог і небезпек суспільних і державних справ (Діоген Лаертський). Спираючись на нове, відмінне від традиційного, розуміння знання, Епікур заняттям філософією відводив роль засобу досягнення незворушності духа, свободи від страху перед богами, смертю та незрозумілими явищами природи. Витоки ідеї ідеального стану душі як мети людського життя вперше в філософії моралі окреслені Демокритом у його визначенні евтемії як довершеного стану душі, ознаками якого є спокій і рівновага.

АТЕЇЗМ (від грецького а — заперечна частка; teo — Бог, дослівно — безбожжя) — термін для характеристики таких світоглядних орієнтацій людини, які утверджують її в бутті, вільному від необхідності апелювати до надприродного. Протягом історії зміст поняття атеїзм змінювався й був пов'язаний не лише з еволюцією релігії, а насамперед з розвитком виробництва, удосконаленням суспільних відносин, розвитком наукового пізнання взагалі. Історичний розвиток атеїзму відображає звільнення людини від панування над нею стихійних сил природи і суспільства. Атеїзм не тотожний різним формам критики релігії, хоча в минулому подеколи й був пов'язаний з ними. Водночас атеїзм не тотожний і антитеїзму. Якщо він і є супутником релігії, то не тому, що без неї не може існувати, а тому, що витлумачує ті самі, що й вона, проблеми взаємодії людини і світу. Атеїзм як форма філософського освоєння світу цікавить не стільки онтологічний чи гносеологічний, скільки індивідуально-практичний аспект відношення людини до світу, зокрема питання про те, чи вільна людина у своїй діяльності, чи вона знаходиться під абсолютним впливом необхідності. Розкриваючи діяльну сутність людини, відображаючи факт утвердження її в своєму дійсному бутті, формуючи у неї адекватне уявлення про саму себе як частину природи і суспільства, як творчу, діяльну істоту, що вирішує проблеми свого буття без опори на надприродні сиди, атеїзм постає, відтак, як специфічна форма людинознавства. Соціальний зміст атеїзму полягає не у звільненні свідомості людей від релігійних уявлень, а в утвердженні людини в такому бутті, яке виключає необхідність звернення її до надприродних сил тоді і там, де вона діє сама. Атеїзм зорієнтовує людину на свідомий контроль за всіма процесами своєї життєдіяльності. (А. Колодний)

АТМАН (санскрит — дихання, душа, життєвий принцип, самість, сутність, розуміння) — одне з базових понять індуїзму й індійської філософії, яке позначає вічну та незмінну сутність, суб'єктивну духовну першооснову сущого, вище "Я". Атман неодмінно пов'язується із брагманом, вищою об'єктивною реальністю, збігаючись з нею різною мірою тотожності у процесі свого сходження до абсолютної ідентичності. Виділяється чотири рівні співвідношення або ототожнення у процесі зняття суб'єкт-об'єктної опозиції: 1) Атман як тілесне "Я" — брагман як Космос; 2) Атман як життєве "Я" — брагман як душа світу; 3) Атман як інтелектуальне "Я" — брагман як самосвідомість; 4) Атман як інтуїтивне "Я" — брагман як блаженство. Уявлення про атман трапляється вже у ранніх ведичних текстах, в яких це поняття позначає не лише дихання, а й життєвий дух, що тлумачиться як певний метафізичний принцип. Свого ж остаточного розуміння набуває у пізніх Упанішадах.

АТОМІСТИКА — натурфілософська концепція будови Всесвіту, в основу якої покладено поняття атому як гранично неподільної частки. Атомістика виникла в античній філософії. Левкіпп і Демокрит (V ст. до н.е.) вважали, що матерія має межу фізичної, а простір — математичної подільності, і всі речі складаються із найменших неподільних часток — атомів. Ці ідеї були розвинуті далі Епікуром, Гераклітом, Лукрецієм. Зокрема, Геракліт (IV ст. до н.е.) наділяв атомістику якісними відмінностями. Лукрецій (І ст. до н.е.) у своїй філософській поемі "Про природу речей" обґрунтовував здатність атомістики до відхилення від прямолінійного руху і започаткування, таким чином, нових світів. Матеріалістичну версію атомістики обстоював Гассенді. Галілей також схвально оцінював атомістику як філософську теорію, на яку можуть спиратися його експериментальні дослідження та математичні розрахунки. У наш час натурфілософська гіпотеза знайшла наукове підтвердження — атом розглядається тепер як найменша частка хімічного елемента, яка є носієм його властивостей. Ідея дискретної будови об'єкта, процесу, властивості розвинута у багатьох наукових теоріях і дозволила розв'язати ряд фундаментальних проблем. У хімії, поряд з поняттям атома, введене поняття молекули як найменшої кількості речовини, яка вступає у хімічну реакцію. У фізиці обґрунтована квантова ідея — атом розглядається як квантова система, в якій процеси випромінювання та поглинання енергії мають дискретний характер. Елементарні частки розглядаються як неподільні частки матерії. Але й останні можуть народжуватись і знищуватись у процесі взаємодії. (О. Кравченко)

АТРИБУТ (від латинського attributes — властивості) — невід'ємна, необхідна, істотна властивість предмета або явища, без якого вони не можуть бути самими собою. Термін "Атрибут" зустрічається вже у Аристотеля, який розрізняв випадкові, неістотні, минущі властивості — акциденції від істотних і необхідних, тобто атрибут. Поняття атрибут як властивості субстанції докладно висвітлено у філософії Спінози.

АУРОБІНДО, Гош (1872, Калькутта — 1950) — індійський філософ, поет, громадський діяч. Освіту отримав в Англії. Професор коледжу в Бароді (Індія) (1893 — 1908). Повернувшись на батьківщину, активно вивчає культуру, мови й релігії Індії. Філософська спадщина Ауробіндо викликала найрізноманітніші оцінки і коментарі: деякі вважають Ауробіндо одним з найвидатніших індійських філософів, інші вбачають у його системі безглузде нагромадження інтуїтивних побудов, містицизму, суперечливих думок. Це пояснюється тим, що однією з головних рис філософії Ауробіндо є її інтегральний характер, внутрішня настанова інтегрувати, синтезувати різноманітні вчення й світоглядні принципи (матеріалізм і ідеалізм, раціоналізм і містицизм, плюралізм і монізм). Інтегралізм Ауробіндо базується на осучасненому тлумаченні Вед анти.

Основні твори: "Життя Божественного". У 2 томах (1947); "Синтез йоги" (1948); "Понадментальне виявлення на землі" (1952).

АФАНАСІЙ АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ (близько 295, Александрія — 373) — ранньохристиянський богослов. Освіту отримав в Александрії. У 319 р. висвячений дияконом і призначений секретарем архієпископа Александра (312 — 328). З 328 р. — архієпископ Александрії. Прибічник нікейської ортодоксії. Відстоював незалежність духовної влади від світської. Мав великий вплив на церковні справи. Серед творів Aфанасія Александрійського — догматичні й апологетичні, полемічні й екзегетичні, житія і листи. В процесі боротьби з єретиками, передусім аріанами, спираючись на неоплатонічну методологію, розробляє Символ віри та вчення про єдиносутність Бога-Отця і Бога-Сина. Ідеалом релігійного життя вважав аскетизм.

БАГАТОЗНАЧНА ЛОГІКА — сукупність логічних теорій, в яких висловлюванням приписують більше ніж два значення істинності. Системи багатозначної логіки є узагальненнями класичної логіки, і розрізняють їх залежно від того, які саме вихідні положення класичних логічних теорій вони уточнюють або переглядають. Першою системою багатозначної логіки була тризначна логіка Лукасевича, створена для характеристики міркувань про можливі події. Крім значень "істинне" та "хибне'' він увів іще й "можливе". Узагальнюючи такі побудови, Лукасевич висловив думку про можливість існування логіки з як завгодно великим, у тому числі безконечним, числом істиннісних значень і сформулював правила оцінки формул багатозначної логіки. Незалежно від Лукасевича систему безконечнозначної логіки, навіяну суто математичними аналогіями, побудував американський математик Пост. Багатозначними виявилися також системи модальної, інтуїціоністської, конструктивної та інших некласичних логік. У 30 — 40-х рр. побудовано аксіоматичні системи багатозначної логіки. Існують різні інтерпретації істиннісних значень формул багатозначної логіки. Так, Лукасевич інтерпретував істиннісні значення як оцінку модальності ("необхідно істинно", "фактично істинно", "невизначено", "необхідно хибно", "фактично хибно" тощо). В системах інтуїціоністської та конструктивної логік третє істиннісне значення тлумачать як відсутність доведення чи спростування або як беззмістовність. Відмінності в семантиці систем багатозначної логіки найбільше проявляються у визначеннях заперечення та імплікації. Зокрема, в системі Поста використовується так зване циклічне заперечення, коли запереченням значення 1 є значення 2, запереченням значення 2 є значення 3 і так далі. У різних системах багатозначної логіки одна й та сама формула може оцінюватися по-різному. Переважно не є законом формула, яку в класичній логіці виражає виключення третього закону; може не бути логічно істинною формула, яку в класичній логіці виражає суперечність закону. Однак за певних додаткових припущень закони класичної логіки мають силу і для багатозначної логіки. Це спростовує конвенціоналістський погляд на логіку як на сукупність довільних угод. Системи багатозначної логіки використовуються для розв'язання теоретичних проблем логіки і математики, в техніці, а також для логічної характеристики сучасного природознавства, наприклад квантової механіки. Розвиток багатозначної логіки сприяв дослідженню властивостей мислення, зокрема, по-новому висвітлив проблему зв'язку способів міркування з характером вихідних абстракцій, що застосовуються для аналізу даної предметної області.

БАГАТОМІРНІСТЬ — категорія, що виражає множинність незалежних і незвідних один до одного вимірів (аспектів, модусів) буття та форм і принципів пізнання у галузі філософії науки. В історико-філософському контексті вона інколи ототожнюється із категорією плюралізму або виступає як одна з його форм. Хоча історія філософії засвідчує споконвічне протиборство монізму і плюралізму, проте аж до початку XX ст. у європейській культурі виразно домінувала перша з них. Це домінування позначилося на різноманітних пошуках доконечного фундаменту пізнання й буття, який тлумачився здебільшого як нейтральний досвід (емпіріомонізм), абсолютна ідея (абсолютний ідеалізм) або світ ідеальних сутностей (феноменологія). У другій третині XX ст. на перший план виступає філософія плюралізму, багатомірності, розмаїтості. У галузі філософії науки ця тенденція чітко виявилась у введенні в методологію науки принципу багатомірності, фундаментальному обґрунтуванні положень про незалежні один від одного атомарні факти (Вітгенштайн), про різноманіття подій і форм досвіду (Джеме), про множинність актуальних сутностей і процесів (Вайтгед).

БАДАРАЯНА — давньоіндійський мислитель, один із засновників і перший систематизатор Веданти. Біографічні свідчення про Бадараяна відсутні. Головною працею Бадараяна вважається "Брагмасутра", або "Веданта-сутра". Ця лаконічна праця дозволяє зробити припущення, що Бадараяна поділяв теїстичний варіант вчення про "тотожності і відмінності", за яким Врагман, перебуваючи у світі як його внутрішня сутність, разом із тим є трансцендентним цьому світові, залишаючись Богом-творцем Ішварою. Всесвіт розглядається як реальна еманація Брагмана, його розгортання у часі та просторі.

БАДЗЬО, Юрій Васильович (1936, с. Копинівка Закарпатської обл.) — український політолог, літературознавець, громадсько-політичний діяч, "шістдесятник"-дисидент, багаторічний радянський політв'язень, лауреат премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1999). Закінчив філологічний факультет УНУ (1958), аспірантуру при інституті літератури НАНУ (1964). За участь в українському національно-демократичному русі був ув'язнений на 12 років за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді (1979). Достроково звільнений завдяки демократичним змінам в Україні (1988). Голова Демократичної партії України (1990 — 1992). Працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (від 1993 р.). Автор багатьох політологічних і літературно-критичних статей, а також дисидентського трактату "Право жити", в якому проаналізовано політичне становище українського народу в складі СРСР і тоталітарні основи радянського соціалізму. Написана у 70-ті роки, ця праця була видана лише у 1996 р.

БАЗИС і НАДБУДОВА — категорії марксистської філософії, які відбивають взаємовідношення економічної структури з іншими структурами, процесами, явищами і сферами життєдіяльності суспільства. При цьому економічна структура суспільства — сукупність об'єктивних суспільних відносин, у які вступають люди між собою у процесі матеріального виробництва, тобто сукупність виробничих відносин, — визначається як базис, а властиві даному суспільству форми ідеологічного і політичного життя, його державний устрій, поширені в ньому правові, моральні, філософські та релігійні погляди, дії, нормативи, відносини, а також організації та установи — як надбудова, що зумовлюється базисом. Виходячи із тези Леніна про те, що суспільні відносини поділяються на матеріальні та ідеологічні, причому останні є лише надбудова над першими, представники радянської соціальної філософії зводили проблему базису і надбудови до співвідношення матеріальних суспільних відносин та ідеологічних. Подібний редукціонізм виявився неспроможним, оскільки сукупність суспільних матеріальних відносин не зводиться до економічних, а сукупність "позабазисних" суспільних відносин, сфер, процесів і явищ — до ідеологічних відносин. Своєрідним редукціонізмом було також віднесення до базису лише тієї підсистеми існуючих у суспільстві виробничих відносин, які безпосередньо характеризують панівну для даного періоду систему суспільного матеріального виробництва, виводячи за межі базису всі інші підсистеми суспільних виробничих відносин.

Поиск по сайту: