СЛОВНИК 53 страница

МАХ, Ернст (1838, Турас, нині Туржани — 1916) — австрійський фізик і філософ. Разом із Авенаріусом — фундатор емпіріокритицизму, зокрема такого його відгалуження, як махізм. По закінченні Віденського університету з 1861 р. працює у ньому приват-доцентом. У 1864 — 1867 pp. — професор математики у місті Грац, у 1867 — 1895 pp. — професор фізики Празького університету, у 1895 — 1902 pp. — професор історії і теорії індуктивних наук в університеті Відня. Філософські праці Маха були своєрідною реакцією на кризу класичного природознавства. Розкривши логічну неспроможність класичних уявлень про абсолютні простір і час, Мах сформулював принцип — все, що відбувається, пояснюється взаємодією тіл — як вимогу емпіричного визначення вихідних понять науки. Через тезу — весь зміст нашого досвіду є справою наших органів чуття — Мах будує свою теорію пізнання на сфері відчуттів, заперечуючи існування поза ними будь-яких матеріальних сутностей. Цю сферу відчуттів Мах ще називав "нейтральними враженнями" або "нейтральними елементами досвіду". Згідно з Махом, кожна наука вивчає відчуття певного типу, а єдність усіх наук полягає у віднаходженні спільних моментів взаємодії цих різних типів. Зрештою, Мах вийшов на підсумкове положення, за яким увесь світ є сукупністю наших відчуттів.

Основні твори: "Механіка як наука" (1868); "Аналіз відчуття" (1886); "Простір і геометрія" (1906); "Принципи фізичної оптики" (1921).

МАХІЗМ — один із напрямів позитивізму, який виникає на межі XIX — XX ст. на хвилі переосмислення класичної парадигми механіки Ньютона. Поряд із творчим доробком Маха до нього також відносять енергетизм Оствальда, інструменталізм Дюема, конвенціоналізм Пуанкаре. Критичне переосмислення механістичних уявлень класичної науки велося на засадах редукціонізму — зведення фізичного світу до комплексів відчуттів, тобто психічного. Фізикалістське розуміння реальності обмежувалось координованою рецепцією "я" та "речей", репрезентованих комплексами їх відчуттів. Остаточним щаблем сприйняття реальності виступало відчуття простору, часу, ваги, кольору, тепла та ін. Спонтанна стихія думки спрямовувалась у річище мінімально можливої "економії мислення". Замість детерміністського пояснення причинно-наслідкових зв'язків пропонувався новий ідеал "чистого опису". Вибудована на принципах економії мислення та чистого опису наука зводилася, зрештою, до задоволення життєвих потреб людини. Махізм набув поширення у фізиці, хімії, психології, а також справив значний вплив на подальшу теоретичну еволюцію позитивізму, прагматизму, біхевіоризму; вважається теоретичним попередником нової релятивістської картини світу. В Україні під впливом ідей Оствальда знаходився Писаржевський — фундатор вітчизняної фізичної хімії. Завдяки англійському етнографу й соціологу Б. Малиновському (1884 — 1942) функціональний аналіз махізму знайшов застосування в царині західної культурної антропології. Прослідковуються культурологічні паралелі між енергетизмом і релятивізмом, махізмом та уявленнями про світ, властивими індійській міфології та буддизму. В естетично-художньому аспекті махізм тяжіє до імпресіонізму.

МЕГАРИКИ (мегарська школа) — одна з сократичних шкіл, заснована учнем Сократа Евклідом з Мегари (435 — 365 до н. е.). Інші представники — Евбулід, Стилпон, Діодор Крон, що їх в Античності називали також еристиками ("сперечальниками"). Мегарики виходили з тези про тотожність блага і буття, відкидаючи можливість існування їх протилежності. Багатоманітність речей — це лише розмаїття імен, які позначають єдине благо. Ця позиція спонукала до аналізу співвідношення змісту понять і речей, наслідком чого стала низка логічних парадоксів, сформульованих мегариками. Найвідоміші серед них: "Купа" (якщо додавати по одному зерну, то від якого утвориться купа?), "Брехун" (якщо я кажу, що завжди брешу, то у цьому випадку брешу чи кажу правду?), "Рогатий" (що не втрачав, те маєш. Роги не втрачав. Отже, роги маєш). Діяльність мегариків відіграла велику роль у становленні логіки і розробці логічної проблематики. (С. Пролеєв)

МЕДІЄВІСТИКА — галузь міждисциплінарних досліджень середньовічної культури. Виникнення медієвістики в XIX — XX ст. пов'язане з переосмисленням ренесансно-просвітницького зневажливого ставлення до Середніх віків. Філософська медієвістика досліджує історію середньовічної філософії в контексті духовного життя Середніх віків (див. Гейзинга, Гуревич, Бахтин). Систематичні дослідження з історії української філософії X — XVIII ст. розпочалися з 1970-х рр. за такими основними напрямами: філософія в КМА та інших навчальних закладах в Україні XVI — XVIII ст., неакадемічна українська філософія XVI — XVIII ст., філософські ідеї в культурі Київської Русі.

МЕЛІСС (V ст. до н. е.) — давньогрецький філософ, представник елейської школи. Родом з острова Самос. Єдина біографічна відомість — командувач самоського флоту під час повстання проти Афін 444 р. Мав твір "Про суще", в якому в систематизованому вигляді виклав елейське вчення. Мелісс, виходячи з ідеї буття, умоглядним шляхом дедукує його головні атрибути: вічність, необмеженість, одність, гомогенність, незмінність, нерухомість, безтілесність, нечутливість. Невідповідність цим якостям речей навколишнього світу дозволяє стверджувати їх несправжність і вважати неіснуючими.

МЕЛЬЄ, Жан (1664, Мізерні — 1729) — французький філософ радикального напряму французького Просвітництва. З 1689 р. був сільським священиком, що не завадило йому розробити концепцію атеїзму й матеріалізму. Відомий своєю єдиною працею "Заповіт", яка була написана у 1720 р. і вперше у повному обсязі опублікована у 1864 р. Одразу після написання праця поширювалася таємно (як виразно протестна щодо існуючих порядків); опублікуванню фрагментів її тексту сприяли Вольтер і Гольбах. Філософські основи матеріалізму Мельє орієнтовані частково на античні зразки та певні складові фізики Декарта. Вцілому ж механістичний матеріалізм Мельє був наслідком його атеїстичної позиції, а не навпаки. Він вважав, що атеїзм — це найбільш послідовна логічна позиція чеснот. Релігію Мельє розглядав як засіб гноблення панівними класами решти населення; аби ліквідувати соціальну несправедливість, закликав до революції і, відповідно, заснування суспільства на утопічно-комуністичних засадах.

МЕНТАЛЬНІСТЬ (від латинського mens (mentis) — спосіб мислення, склад душі) — характеристика специфіки сприйняття та тлумачення світу в системі духовного життя того чи іншого народу, нації, соціальних суб'єктів, що уособлюються певними соціокультурними феноменами. Зміст ментальності задається усталеними, карбованими історичним досвідом формами і способами виразу інтелектуальних та емоційних реакцій, стереотипами поведінки, архетипами культури та соціопсихологічною налаштованістю соціальних суб'єктів. Ментальність втілює свого роду "партитуру" нормальних життєвих сценаріїв, що забезпечують відтворення етнопсихологічної та соціокультурної специфіки певних соціумів. Ментальність виступає як поєднуюча ланка між розвитком матеріальної цивілізації та духовним життям соціумів й суспільною психологією їх суб'єктів. При усій багатоманітності тлумачень ментальності, під нею здебільше розуміють стійкі структури духовного життя, які утворюють певний "рамковий формат" сприйняття світу і визначають той чи інший спосіб дії. Поняття ментальність було введене у широкий науковий обіг істориками школи "Анналів" (від назви журналу, заснованого у 1929 р. Блоком та Февром) у значенні "духовних формацій" історичних спільнот, латентних, глибинних засад їх свідомого та несвідомого затвердження в унікальних формах буття. У вітчизняній літературі ментальність характеризується як рівень індивідуальної та суспільної свідомості, що втілює константи життєвих настанов і моделей поведінки, емоцій, налаштувань та культурних традицій певних соціумів. (С. Кримський, В. Заблоцький)

МЕРЛО - ПОНТІ, Морис (1908, Рошфор-сюр-Мер — 1961) — французький філософ; один з головних представників феноменології, теоретичні погляди якого склалися під впливом Гуссерля, Гайдеггера, Сартра та емпіричної психології. Освіту отримав у Вищій нормальній школі. Перед Другою світовою війною викладав філософію й психологію у ліцеях; під час війни служив у французькій армії; потому - професор у Ліонському університеті, Сорбонні та "College de France". Був співредактором (разом із Сартром та де Бовуар) часопису "Le Temps Modernes". Його теоретичні пошуки були підпорядковані обґрунтуванню філософської ідеї про те, що сприйняття є первинними у людському досвіді і визначають спосіб "буття у світі" людського суб'єкта, отож сприйняття світу є самодостатнім процесом (sui generis), який логічно передує поділові на суб'єкт та об'єкт. Ця ідея спричинилася не тільки до поглиблення феноменологічної редукції та інтенціонального аналізу Гуссерля у напрямі подолання традиційного дуалізму дух — тіло, а й уточнення гайдеггерівського Dassein ("Буття - тут") у світлі вироблення онтології тілесності. В ході критичного дослідження сучасних йому психологічних теорій сприйняття, головним чином біхевіоризму та гештальтпсихології, Мерло-Понті дійшов висновку, що людський досвід не є закритою, суто приватною сферою, а становить спосіб буття у світі, який не можна звести до чистої свідомості. Онтологічне трактування сприйняття покладено в основу його версії феноменології, котру він розробляв у "Феноменології сприйняття" (1945). Однією з найбільш прикметних характеристик цієї феноменології є теорія Мерло - Понті про роль людського тіла у сприйнятті світу. Він стверджує, що головні характеристики сприйняття виводяться із особливостей людської тілесності; людське тіло ототожнюється з безпосередньою присутністю людини, позначаючи змістовний "центр" людської ситуації буття у світі. Метою феноменологічного підходу Мерло-Понті стає остаточне подолання класичної дихотомії суб'єкта та об'єкта за допомогою розкриття метафізичного змісту тілесності. Він доводить необґрунтованість у попередній філософській традиції зведення людського тіла до об'єкта, розгортаючи динаміку осмислення тіла яві "живого". Виявлення ознак "живого тіла" надає людському існуванню надприродного, екзистенційного та метафізичного значення. Згідно з Мерло - Понті, тіло є "нашим якорем у світі"; саме воно наділяє світ якістю бути горизонтом досвіду. У праці "Видиме і невидиме" (опублікованої 1971 року) Мерло-Понті, намагаючись надати своїм феноменологічним розвідкам онтологічного обґрунтування, використовує поняття "плоті" (la chair) (невідоме класичній філософії); для її визначення стає доцільним старий термін "стихія" (у тому сенсі, коли йдеться про стихію води, повітря, землі та вогню як про тілесний принцип, що визначає форму буття). Мерло - Понті ототожнює плоть із першоосновою світу, що породжує як світ, так і суб'єкт; тому її не можна звести ані до матеріальної, ані до духовної субстанції; саме у ній сконцентрована метафізична напруга живого тіла та світу. Для соціально-філософських поглядів Мерло-Понті характерним є перехід від прихильності до ортодоксального марксизму (на початковому етапі творчості) до відмови від тези про односпрямовану логіку історії (оперту на суспільно-економічний побут) і, зрештою, до переконаності в існуванні множинності соціальних тенденцій та активної ролі людини в їхньому спрямуванні.

Основними творами є: "Структура поведінки" (1942); "Феноменологія сприйняття", (1945); "Гуманізм і терор" (1947); "Похвала філософії" (1953); "Первинність сприйняття" (1964); "Видиме і невидиме" (1971).

МЕТАЕТИКА — напрям етики, що сформувався у річищі сучасної аналітичної філософії; різновид дискурсу щодо змісту етичних висловлювань та аргументації. Метаетика залишає поза увагою мотивацію етичного вчинку, тим самим пориваючи із традицією формальної етики як складової практичної філософії. За допомогою аналітичних засобів вона прагне дослідити логіку та мову моралі, що становлять певний метарівень моралі. Метаетика як теорія значень включає ряд положень: натуралізм у визначенні "добра" як такого, що "може приносити якомога більше задоволення"; інтуїціонізм (Мур), що стверджує: "добро" є неемпіричною простою властивістю, яка не підлягає логічному аналізові і визначенню; емотивізм (Айєр, Рассел, Стивенсон), який вбачає значення етичного висловлювання у тому, що почуття того, хто промовляє, втілене у мовному виразі, приводить (або не приводить) до появи у слухача цього таки почуття. Теорія обґрунтування метаетики містить моралістичні положення, які набувають певного значення, коли стають логічним консеквентом (Гейєр). За визначенням, положення метаетики мають бути нормативно нейтральними, беззмістовними висловлюваннями щодо "доброго" та "поганого". Між моральними судженнями встановлюються відношення адекватного тематизування, що вказує на наявність ясних критеріїв моральної аргументації. (Т.Аболіна)

МЕТА і ЗАСОБИ — поняття, які характеризують певні елементи поведінки і діяльності людини. Мета — усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення. Засоби — предмети, способи дії, поведінки, соціальні інститути, за допомогою яких досягається певна мета; сукупність елементів діяльності, спрямованої на осмислення, покладання, реалізацію мети. Розрізняють суб'єктивну мету та об'єктивну мету. Перша стосується абстрактно-загальної мети (ідеал) і конкретної мети, що її треба реалізувати заради досягнення цього ідеалу. Під об'єктивною метою мається на увазі або "мета буття" (Божественна, провіденційна), або заданий тим чи тим законом (алгоритмом, правилом) стан у розвитку певної системи, що має властивість саморегуляції (формальна мета). Виділяють також загальну й часткову, ближню і віддалену, кінцеву та проміжну мету. Особливої гостроти проблема співвідношення мети і засобу набуває у переломні, перехідні періоди в історії людства. Теза "мета виправдовує засоби" характеризує особливості співвідношення мети і засобів за цих історичних обставин. Різні мислителі тлумачили цю тезу відповідно до загальної спрямованості та змісту свого філософського вчення. Так Мак'явеллі вважав, що для досягнення великих і благородних цілей можливо переступати через закони моралі. З історичного досвіду відомо, що нехтування моральним аспектом засобів часто-густо супроводжувало радикальні революційні підходи до суспільних змін. Енгельс у листі Триру від 18 грудня 1889 року писав про те, що для революціонера придатний будь-який засіб, що веде до мети, як насильницький, так і мирний. Проблема органічної єдності, взаємодоповнюваності мети і засобу та результату діяльності пов'язана із суперечливим розумінням взаємозв'язку потреб, інтересів та ціннісних орієнтацій, а також того історичного факту, що моральні принципи мають бути передумовою будь-якого рішення соціального суб'єкта у виборі мети (виходячи з наявних засобів або, навпаки, визначення засобів реалізації на основі певної мети). Ігнорування цих принципів призводить до страждань, особистих та соціально-історичних конфліктів, загрожує самому існуванню людської цивілізації. (М. Надольний)

МЕТАЛОГІКА — логічні дослідження логічних числень як формальних об'єктів (див. Об'єктна мова / метамова).

МЕТАМОВА — мова, засобами якої досліджуються і описуються властивості деякої іншої мови — мови-об'єкта, або об'єктивної мови. В межах різних метатеорій засобами метамови досліджуються властивості відповідних предметних теорій.

МЕТАТЕОРІЯ — теорія, що аналізує властивості, структуру, методи що логічні основи (доказовість, несуперечливість, строгість тощо) моделі та межі застосування іншої теоретичної системи. Метатеорія будується стосовно формальних систем. При цьому формальна система виступає як предметна теорія, бо її розглядають суто об'єктивно, як систему абстрактних об'єктів чи знаків, а метатеорія виявляється змістовною теорією, твердження якої інтуїтивно зрозумілі. Метатеорія формулюється в метамові. Застосування Метатеорії у дедуктивних науках відкриває плідні напрями до-слідження. Метатеорія є важливим засобом раціоналізації предметних теорій. Потреба у метатеорії розкриває тенденцію доповнення формалізації змістовним розглядом.

МЕТАФІЗИКА (від грецького meta; φυσικά — після фізики) — філософське вчення про надчуттєві принципи та першооснови буття. Термін "Метафізика" ввів систематизатор творів Аристотеля - Андронік Родоський (І ст. до н.е.), стосовно групи трактатів про "буття саме по собі". Сам Аристотель називав науку, що викладена в цих книгах, "першою філософією", "наукою про божество" ("теологією"), або просто "мудрістю". Умоосяжний, теоретичний характер цієї науки протиставляв сфері практичного досвіду, чим утверджується вища цінність метафізики Аристотель тут виступав як учень Платона. Однак, якщо для Платона існує лише одна філософія — мудрість, що спрямована на пізнання істинно сущого, тобто ідей, то Аристотель відрізняє "першу філософію" від другої ("фізики") і в такий спосіб закріплює за метафізикой статус вищого знання про першопричини буття, знання, що існує як мета людського життя і джерело насолоди. Середньовічна філософія вважала метафізику вищою формою раціонального пізнання буття, але такою, що підпорядкована одкровенню. В її річищі детально тлумачилися проблеми співвідношення свободи і необхідності, загальних понять, можливості богопізнання за аналогією з пізнанням вищих родів сущого — блага, істини тощо. Метафізика Нового часу долає межі теології. Зазнавши значного впливу натурфілософських ідей Відродження, метафізика насичується природничонауковою тематикою і водночас актуалізує у своєму проблемному корпусі питання гносеології, метафізики, раціоналізму (Декарт, Спіноза, Ляйбніц) розвивалася в тісному зв'язку із традиційною онтологією. "Емпірична метафізика" різко виступала проти гіпостазування сутностей, характерного для схоластичної філософії. У XVI—XVII столітті формується так звана німецька "шкільна", або "університетська", неосхоластична метафізика Вона виникла внаслідок перенесення на німецький протестантський ґрунт єзуїтської метафізики, що набула розвитку у працях Суареса. У німецькій "шкільній" метафізиці предмет визначається за Аристотелем: суще, стани сущого і види сущого; суб'єкт розглядається як: суб'єкт пізнання, граматичний суб'єкт, предмет дослідження. Одними із перших німецьких професорів метафізики були: Корнеліус Мартині (1568 — 1621), Якоб Мартині (1570 - 1649), Клеменс Тимплер, Абрахам Калов (1612 — 1686). Класична метафізика, що репрезентована насамперед творами Вольфа, становить своєрідну трансформацію "шкільної" неосхоластичної метафізики, Вольф вводить у метафізику картезіанський принцип "cogito, ergo sum." Це змінює характер викладу матеріалу та його послідовність: онтологія, загальна космологія, емпірична психологія, раціональна психологія, природна теологія. Кант звернув увагу на здатність метафізики періодично відновлюватися в культурі. Метафізика є завершенням культури людського розуму і, за Кантом, можлива як систематичне знання, виведене із чистого розуму. Він вводить розрізнення метафізики природи і метафізики звичаєвості; остання є такою сферою, де суперечності чистого розуму знаходять практичне розв'язання. Проте Кант не побудував системи метафізики, обмежившись дослідженням протиріч, в які доконче потрапляє розум у намаганні синтезувати завершену картину світу. Фіхте і Шеллінг, спираючись на кантівський принцип активності суб'єкта, прагнули створити позитивну метафізику. З цією метою вони тлумачать діалектику розуму не як теоретичну безвихідь, а як рушій мислення, що веде до істини. Гегель вперше протиставив метафізику і діалектику як два різних методи пізнання. Разом з тим він розумів свою власну філософію як "істинну метафізику ", "науку наук". У марксизмі зберігається тлумачення метафізики як методу, протилежністю якого є діалектика — спосіб мислення і вчення про розвиток буття і мислення. У другій половині XIX століття складається негативне ставлення до метафізики, особливо її гегелівської версії. Антиметафізичну спрямованість має антропологія Фоєрбаха, ірраціоналізм К'єркегора, волюнтаризм Шопенгауера. Проти метафізики були налаштовані позитивізм і неокантіанство. З критикою позитивного ставлення до метафізики виступили академічні й університетські філософи України (Юркевич, Гогоцький, Ліницький, Козлов). У російській філософській традиції В. Соловйов розробив пантеїстичну "Метафізику Всеєдності". Флоренський, Булгаков, Франк поєднували пошуки метафізики із проблемою антроподицеї. На Заході Гартман, спираючись на критичну онтологію, прагнув по-новому осмислити проблеми метафізики Неотомісти (Жильсон, Маритен) актуалізували метафізичні принципи середньовічної схоластики. У певний спосіб відновлюються підставові принципи традиційної метафізики також у філософії процесу Вайтгеда, феноменології Гуссерля, екзистенціалізмі. Гайдеггер, критикуючи метафізику, як тип західноєвропейської культури, намагався повернутися до метафізики в її доплатонівській формі. Неопозитивісти, спочатку відкинувши метафізику (наприклад,ранній Вітгенштайн), врешті-решт приходять до визнання проблематики метафізики Критичний раціоналізм Пвипера також стверджує право метафізики на існування. У теорії "трьох світів" він обґрунтовує буття фізичного і ментального світів, а також світу об'єктивного знання. Постструктуралістський філософський дискурс перейнявся метою "деконструкції" (Деррида) попередньої метафізичної традиції. Дельоз і Гваттарі вважають, що клас філософії буття, починаючи з Платона й Аристотеля, оперує незмінними бінарними опозиціями типу "субстанція - акциденція", "об'єкт-суб'єкт", і протиставляють їм філософію становлення. Разом з тим сучасний філософський дискурс залишає за метафізикою право на осмислення ситуації буття людини у світі.

Ю. Іщенко

МЕТОД (від грецькького μέθοδος — шлях дослідження, теорія, вчення) — систематизований спосіб досягнення теоретичного чи практичного результату, розв'язання проблем чи одержання нової інформації на основі певних регулятивних принципів пізнання та дії, усвідомлення специфіки досліджуваної предметної галузі і законів функціювання її об'єктів. Метод окреслює та втілює шлях до істини, напрями ефективної діяльності, що ведуть до реалізації поставлених цілей, задає регулятиви та нормативні настанови пізнавального процесу. Метод включає стандартні та однозначні правила (процедури), що забезпечують достовірність знання, яке формується. Такими правилами у математиці виступають, зокрема, алгоритми розв'язання задач; в природознавстві — настанови, що пов'язані з операціями вимірювання, емпіричної інтерпретації; в мистецтві - правила типізації, символізації, ідеалізації; в філософії - умови категоріального синтезу, ціннісно-нормативних оцінок тощо. Правила дії (операції, процедури) у своїх часткових специфікаціях можуть характеризувати не метод, а методику. Прикладом тут може бути методика простої, випадкової та серійної вибірки при масових соціологічних опитуваннях. Метод відрізняється від методики та техніки тим, що окрім технічної, процедурної частини включає також їх теоретичне усвідомлення та особливі пізнавальні принципи (наприклад, принцип системності, аналітичності, єдності якісних та кількісних характеристик, історизму чи презумпції осмисленості тощо). Метод знаходиться в єдності з певною теорією чи теоріями. З боку цієї єдності метод виступає як методологічний підхід (наприклад, квантово-механічний чи програмно-цільовий). Але і сама теорія може розширюватись (Гегель) у методі. Це пов'язано з тим, що теоретичні принципи методу мають ідейно-пізнавальне значення, а усвідомлення закономірностей, що розкриваються теорією, може бути перекладене у правила дії. Так, теорія імовірностей стає методом статистичного аналізу інформації. Методи поділяють на всезагальні (типу діалектики, аналітичного, символіко-алегоричного підходів), особливі (на зразок логіко-дедуктивних, синергетичних чи алгебраїчних підходів) та специфічні (типу контент-аналізу в соціології чи парамагнітного резонансу в фізиці). Манера застосування певного методу, прийоми його занурення в конкретний матеріал, порядок використання фундаментальних понять, його методологічні обробки утворюють стиль мислення. Єдність методу та стилю мислення становить методологічну свідомість певної галузі пізнання, або так званий "канон і органон" мислення. (С. Кримський)

МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ (дивись Методологія, Плюралізм.)

МЕТОДОЛОГІЯ (від грецькького μεθοδολογία — шлях дослідження чи пізнання; λόγος — вчення) —

1) Сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання об'єктивного істинного наукового знання або побудова наукової теорії та її логічне обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Так говорять про методологію фізики, про методологію біології, про методологію пізнання космосу, про методологію соціології, методологію економічної науки і т.д. Практична діяльність може скеровуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального предмета, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціювання матеріальної системи або її цілеспрямоване трансформування тощо. В цьому розумінні говорять про методологію управління економічними процесами, методологію поєднання центральних та регіональних інтересів, методологію бюджетного планування, методологію ціноутворення тощо.

2) Галузь теоретичних знань і уявлень про сутність і форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів та процедур в процесі наукового пізнання та практичної діяльності. Осмислюючи теоретичний та соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення для методології є продуктивний творчий та дійовий метод, його сутність та сфера функціювання, структура та взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію, його відповідність характеру досліджуваного об'єкта та зв'язок з пізнавальною метою або цілями практичної діяльності. Методологія ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність в метод подальшого пізнання цієї діяльності, виявити ефективність та границі продуктивного застосування методу. Особливо важливим принципом методології є обґрунтування положення про метод як систему, про складність і багатостанність змісту методу, який включає в себе знання різних якісних характеристик та багатоманітність рівнів — від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного і практичного функціювання. Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Однією з найбільш розвинених методологічних теорій в наш час є методологія науки. Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись в систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в знарядійному відношенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії містить в собі різноманітні філософські системи і течії, то відповідно філософська методологія являє собою множинність методологій, де вирізняються якісно своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських методологій не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної області, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій або тій методології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, і самій методологічній теорії, як це мало місце з діалектико-матеріалістичною методологією. Тому дослідники в своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму. Методологія, як систематичне вчення про метод виникла в філософії Нового часу, зокрема в філософії Ф. Бекона та Декарта, для критичного осмислення методів дослідження та пошуків надійних підстав істинності знання. Великий внесок у розвиток філософської методології зробили Спіноза, Ляйбніц, Кант, Гегель, Маркс, Мах, Пуанкаре, Гуссерль, Поппер, Копнін та ін.

П. Йолон

МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ — один з основних розділів методології; складна і структурована самостійна теоретична дисципліна, яка вивчає весь комплекс явищ, що відносяться до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення та функціювання. Методологія науки досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки і наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні об'єктивно істинних наукових знань, а також нагромаджені емпіричні уявлення про них. На цій основі методологія науки виробляє принципи, норми, правила, які організують і спрямовують пізнавальну діяльність на досягнення нових наукових результатів. Важливо відрізнити методологію науки від методологічної свідомості дослідників. Якщо методологічна свідомість являє собою сукупність уявлень вчених про мету, стандарти та критерії науковості, якими вони керуються, які складаються безпосередньо в науковій практиці; якщо вона є системою різного рівня і глибини уявлень про те, що і як роблять чи мають робити вчені, пізнаючи реальний світ, то методологія науки являє собою концептуальну обробку методологічної свідомості, засобів та результатів конкретних наук, застосовуючи для цього інструментарій, вироблений філософією, математикою, логікою, психологією, семіотикою тощо. Вона є сис-тематичною концептуальною реконструкцією методологічної свідомості на основі базових принципів, які відбивають наукову практику в її закономірностях і необхідних формах. Методологія науки вивчає закономірний і оптимальний зв'язок наукового результату і засобів його досягнення, з'ясовує сутність пізнавального інструментарію і межі його продуктивного застосування, ефективність та відповідність задачі, що має бути розв'язана, визначає його порівняльну пізнавальну цінність. Оскільки деякі способи та прийоми отримання нових знань використовуються стихійно, неусвідомлено, а тому неявно, то методологія науки не обмежується розглядом лише методологічної свідомості, а піддає методологічному аналізові результативну сферу науки — наукове знання, в якому згасла наукова діяльність і в якому відбиті не тільки об'єкт, а й спосіб його пізнання. Тому сучасна методологія науки вивчає широке поле наукового знання, його структуру, організацію, різноманітні моделі, форми систематизації та об'єктивної репрезентації. Методологічні дослідження охоплюють динаміку та розвиток наукового знання, його історичні, логічні та функціональні типи, форми спадкоємності, концептуальні та формальні реконструкції відповідно до критеріїв наукової раціональності, здійснюють аналіз мови науки, аналізують на всіх рівнях понятійний каркас науки та її окремих дисциплін, з'ясовують засади розгортання наукового знання в систему і виробляють загальні принципи його обґрунтування, формулюють стандарти раціональності теоретичних побудов. Особливу цікавість для методології науки становлять наукові теорії, їх виникнення, будова, розвиток, процеси реконструкції та формалізації, відношення до реальності та інших форм знання. Методологічному аналізові піддаються проблеми істинності тверджень теорії та їх раціонального доказу, характеру вихідних положень та правомірності базових абстракцій, прийнятності онтологічних допущень та об'єктивних інтерпретацій тощо. Тут проблеми методології науки тісно переплітаються з проблемами гносеології, філософії науки і логіки науки. На відміну від них, методологія науки зосереджує свою увагу на тих аспектах науки і наукового знання, які можуть бути трансформовані в засоби посилення пізнавальних здатностей суб'єкта, піднесення оптимізації та ефективності наукової праці. методологія науки має на меті розробити нормативи, схеми та парадигми, скласти приписи та своєрідні рецепти для наукового мислення та дослідження. Тому в прикладному аспекті методологія науки є нормативною дисципліною. Тут відбувається зворотний вплив методології науки на методологічну свідомість. Методологічне знання та методологічні конструкції, сформовані методологією науки, стають тільки тоді працюючими, коли вони включаються в пізнавальний процес через їх засвоєння дослідником і перетворення їх у факти методологічної свідомості. Це є окремий випадок взаємодії теорії і практики. Спектр застосування методологічного знання досить широкий — від створення методик розв'язання окремих дослідницьких задач до розробки крупномасштабних наукових проектів і програм, що визначають стратегію розвитку науки на довгостроковий період. Необхідність у методологічному дослідженні з'являється тоді, коли в науці складається ситуація вибору, для здійснення якого наявний теоретичний та емпіричний матеріал є недостатнім. Тоді виникає потреба звернутися до нагромадженого наукового досвіду і його узагальнень. Сучасна методологія науки являє собою достатньо розгалужену систему наукового знання, що містить у собі як філософські, так і спеціальнонаукові аспекти. Виділяють міждисциплінарні методологічні системи, які покликані розробляти загальнонауковий концептуальний і інструментальний апарат для розв'язання споріднених проблем в багатьох природничих та соціогуманітарних науках. У сучасній науці найбільш розвиненими серед них і в свою чергу внутрішньоструктурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія, антропна методологія тощо; вони знайшли широке застосування в практиці наукових досліджень. Методологія науки виділилась в самостійну дисципліну в кінці XIX ст., коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок в розвиток методології науки зробили Франк, Рассел, Вайтгед, представники Віденського гуртка, Карнап, Тарський, Гільберт, Брауер, Лакатос, Кун, Фоєрабенд, ЇІоппер та ін. Зараз обґрунтовується думка про необхідність альтернативного підходу в методології науки На відміну від попереднього, стандартного підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз неформальних структур та утворень, що стоять за мовними виразами. (П. Йолон)

Поиск по сайту: