СЛОВНИК 37 страница

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ — процес зародження і розвитку філософських знань; наукова галузь, що вивчає історію філософського мислення. Зародження філософських ідей в культурі Китаю, Індії, країн Близького Сходу і Стародавньої Греції дослідники датують початком — серединою I тис. до н.е. З цього часу починається відлік історії філософії як процесу. Перші спроби зібрання свідчень про знання, здобуті в результаті філософської рефлексії, здійснюються в культурі Стародавнього Сходу й Єгипту. Більш спеціалізовано осмислення процесу розвитку філософської думки розпочинається в античності Аристотелем й грецькими доксографами (Теофраст, Діоген Лаертський, Секст Емпірик). Їх творчість започатковує розвиток історії філософії як наукової дисципліни. В II — III ст. здійснюється перехід від опису і класифікації філософських текстів, — чим переважно обмежувався підхід доксографів, до екзегези, коментування, витлумачення їх. Початок цьому етапові в розвитку історії філософії було покладено в Александрійській школі, на здобутки якої спираються представники історико-філософської науки доби Середньовіччя, що осмислюють переважно досвід античної філософії (Юстін Філософ, Іполіт, Тома Аквінський та ін.). Суттєвий внесок в історико-філософське вивчення античної спадщини належить арабським вченим. Першим значним арабським істориком філософії був Шахрастані (XII ст.), твір якого "Релігійні секти та філософські школи" являє одну спроб викладу всесвітньої історії філософії. Аналогічний твір в Європі належить учневі Дунса Скота — Берлі ("Книга про життя і нрави давніх філософів і поетів", близько 1330 p.). Інтерес до осмислення античної філософської спадщини, філологічної критики й перекладу творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Лукреція, Плотіна, Прокла та ін. визначає спрямованість історико-філософських досліджень доби Відродження. Переважні зусилля дослідників у цей час спрямовані на розробку фактографічного рівня історико-філософської науки (Йоанн Баптист Буонасеньї "Листи про знаменитіші секти філософів та їх відмінності між собою"(1458); Фриз "Хронологічна бібліотека класичних філософів" (1592). Суттєвий поворот до поглиблення методології історико-філософського дослідження здійснюється в XVII ст.; (Бекон, Бейль) й наступному XVIII ст. (Бруккер "Критична історія філософії від створення світу до нашого часу" (1742 — 1744), Теннеман "Історія філософії" (1798 — 1819), Аст "Нарис історії філософії" (1807) та ін. Активізація історико-філософських досліджень в XVII — XVIII ст. створила передумови для переходу на новий етап розвитку, що позначений зверненням від методичної рефлексії до власне методологічного, теоретичного обґрунтування історії філософії. Стимулом для такого переходу стала "критична філософія" Канта. Власне, підсумком, першим результатом, стала історико-філософська концепція Гегеля. Суть гегелівської концепції — в обґрунтуванні погляду на історію філософії як закономірний процес розвитку, де всі філософські системи необхідно пов'язані одна з одною. Послідовність філософських систем обумовлена внутрішньою логікою виведення філософської ідеї. Кожна філософська система не зникає в історії, зберігаючись як момент єдиного цілого. Являючи специфічний вираз абсолютного, філософська система, згідно з Гегелем, належить своєму часові. Вона є "думкою своєї епохи", виражаючи її дух. Подальший поступ історико-філософської науки переважно спрямований на розвиток і подолання недоліків, властивих гегелівській концепції історії філософії. У зв'язку з цим здійснюються спроби уточнити розуміння суб'єкта філософського розвитку. Якщо Гегель розглядав історію філософії як процес самопізнання з ранніх абсолютного духа, то в концепціях кінця XIX — XX ст. реальним суб'єктом філософування вважається індивід (філософія життя, екзистенціалізм), суспільні класи (марксизм), нації (націоналізм) — тощо. Всупереч гегелівському уявленню про історію філософії як однолінійно спрямований процес прогресивного розвитку, обґрунтовуються підходи, згідно з яким історія філософії являє плюралістичну сукупність самоцінних філософських систем (постмодернізм), аналізується діалогічний зв'язок між окремими системами як спосіб реального буття філософії (філософія діалогу, комунікативна філософія). Спеціально досліджуються процедури історико-філософського витлумачення тексту (герменевтика). Об'єктом дослідження історії філософії є тексти, що містять відображення філософськи значимих ідей, наявних у культурі. Загальна сукупність їх утворює зміст філософської культури суспільства на певному етапі його розвитку. Особливість предмета історико-філософської науки зумовлена специфікою співвідношення історії філософії із власне філософією. Філософія є не лише предметом історико-філософського вивчення, вона включає історію філософії як свій органічний компонент, завдяки якому здійснюється самопізнання й саморозвиток філософії. Історія філософії як галузь наукового дослідження являє складне структурне утворення, що реалізує свої завдання на фактографічному, теоретичному та історіографічному рівнях. У процесі вивчення об'єкта історико-філософського дослідження здійснюється аналіз передумов його виникнення (генетичний аналіз), сутності (есенціональний аналіз) і особливостей функціонування філософських ідей в історії культури (функціональний аналіз). Історико-філософське дослідження здійснюється з огляду вимог логічного аспекту (де досліджується внутрішня логіка розгортання філософської ідеї в історії), соціологічного (досліджуване явище розглядається як результат діяльності філософських і нефілософських спільнот — філософські школи, напрями, течії, соціальні класи, нації тощо) та культурологічного аспекту (рух філософських ідей розглядається в контексті історії культури, в якій ідеї формуються й зазнають певних трансформацій в процесі функціонування). В межах, передусім, культурологічного аспекту здійснюється дослідження історії національної філософії як духовної квінтесенції культури певного народу. Історико-філософські дослідження особливо активізуються на кризових етапах історії, коли нагальною стає потреба переосмислення нагромадженого досвіду з огляду нових завдань філософського осягнення дійсності. Цим пояснюється зростання ролі історико-філософської науки на нинішньому етапі розвитку людства, зважаючи на корінні зміни, що відбуваються на початку III тис. Здобуття Україною державної незалежності фундаментально вплинуло на активізацію досліджень в галузі історії української філософії, суттєво розширило коло досліджуваних проблем, надало поштовху осмисленню й застосуванню як традиційних для української філософії, так і нових методологічних парадигм. Зародження української філософії охоплює тривалий період від V по IX ст. Воно тісно пов'язане з розвитком міфологічних уявлень давньоукраїнських племен. Середньовічний період розвитку української філософії починається від Княжої доби (XI — ХIII ст.) і триває до середини XIV ст.; він репрезентується філософськими ідеями (джерелом яких була філософія патристики, насамперед, східної), що утворили підґрунтя нефілософської (релігійної, мистецької) творчості, політичної діяльності тощо. Від середини XIV ст. до кінця XVII ст. тривав ранньоновітній період в історії української думки, що характеризувався розвитком ренесансно-гуманістичних, реформаційних ідей, а також бароковою схоластикою в її православній версії. Від останньої започатковується професійна українська філософія. Новітній період розвитку української філософії (ХVIII — XIX ст.) пов'язаний із Просвітництвом, релігійною філософією, преромантичними і романтичними тенденціями, рецепцією німецького ідеалізму (Канта, Гегеля, Фіхте, Шеллінга), філософією мови (з опертям на ідеї Гумбольдта, Лотце і Штайнталя), позитивізмом; в суспільно-політичній думці розроблялись ідеї лібералізму, консерватизму, націоналізму. В українській філософії XX ст. (на теренах колишнього СРСР) домінувала марксистсько-ленінська філософія; в Галичині переважали семіотичні і логіко-методологічні дослідження, автори яких дотримувалися матеріалістичної, позитивістської і неотомістської орієнтації (див. Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа). Систематичне вивчення історії української філософіїі, суспільно-політичної думки почалося у XIX ст. Воно спиралося на панівний тоді в Україні народницький світогляд, джерелом якого була романтична філософія з характерною для неї ідеалізацією простого люду і сільської культури як підґрунтя національної самобутності (див. Куліш). В дослідженнях Антоновича, Грушевського, Лесі Українки, Франка домінувала методологія і філософія Просвітництва, частково — позитивізму. Історико-філософська концепція Чижевського ґрунтується на понятті національної філософії, передбачає виклад історії філософії, в тому числі й української, в історико-культурному контексті. Вагомим внеском у вивчення історії української філософії, зокрема політичної філософії, є праці Лисяка-Рудницького. У радянський час історія української філософії розглядалась переважно як складова частина всесвітнього розвитку філософії, що відбувався у формі боротьби матеріалізму з ідеалізмом. Помітним здобутком тогочасних українських учених була підготовка тритомної "Історії філософії на Україні" (Київ, 1987), два томи якої були опубліковані. Незважаючи на обмеження і перешкоди, що їх створювала на шляху дослідницької праці марксистсько-ленінська методологія, вітчизняні історики філософії зробили чималий внесок у розвиток української історико-філософської науки, особливо щодо вивчення філософської думки Княжої доби, ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, філософії барокової доби, насамперед, філософії КМА, спадщини Сковороди та видання його творів (дослідження Шинкарука, Горського, Іваньо, Нічик і очолюваної нею дослідницької групи). Нині, спираючись на різні методологічні підходи (герменевтику, структурний аналіз текстів, компаративно-історичний аналіз тощо), українські історики філософії працюють над відтворенням цілісної картини історії української філософії, розуміючи її як невід'ємну частку загальноєвропейського духовного процесу, як плюралістичне поєднання різноманітних напрямів, течій, шкіл, що, взаємодіючи між собою, утворюють підвалини самобутнього побуту української філософії і культури (дослідження Лісового, Бадзьо, Забужко, Сирцової та ін.). (В. Горський, Я. Стратій)

ІСУС ХРИСТОС (від грецького Χριστός — помазаник (Божий) — згідно християнського віровчення, засновник віровчення, засновник християнства. Більшість християнських церков, окрім монофізитів, вшановують Ісуса Христа як боголюдину. В новозавітній літературі (зокрема в Євангелії від Матвія) говориться, що дружина тесляра Йосипа Марія чудесно зачала від Духа Святого і, залишившись непорочною, народила у Вифлеємі Ісуса Христа. Щоб зберегти дитя від переслідувань царем Іродом, сім'я, за порадою архангела Гавриїла, відправилася в Єгипет. Після повернення в Галілею Ісус Христос був хрещений Іваном Хрестителем і почав проповідувати своє вчення. Допомагали йому в цьому 12 учнів, названих апостолами. Зраджений своїм учнем Юдою, Ісус Христос був засуджений синедріоном (юдейським судом) до смерті — розіп'ятий на хресті, а опісля похований у печері. Після суботи він воскрес. Християни вірять у друге пришестя Ісуса Xриста. Проте не всі вони однаково уявляють Спасителя. Так, юдео-християни вважають його сином Йосипа, монофізити не визнають людську природу Ісуса Xриста. Уявлення про Ісуса Xриста в християнській свідомості змінювалося протягом І — ІІІ ст. Якщо в Одкровенні Івана Богослова Ісус Xристос — небесна істота, то вже в Євангеліях знаходимо описання його земного життя. Окрім богословської існують інші версії Ісуса Xриста. Посилаючись на суперечливість описання Ісуса Xриста в новозавітній літературі, мовчання відомих діячів І ст. про Ісуса Xриста, ряд дослідників вважають його міфічною особою. Багато дослідників визнають історичну основу образу. Відома для свого часу особа — "праведна людина", "вождь бунту", проповідник — з часом здобула риси Спасителя, була наділена його шанувальниками надприродними властивостями. Додатково аргументи для історичної школи дали кумранські рукописи. Страчений "наставник праведності", згідно вчення есенів, воскресне і буде судити всі народи. З точки зору космічної концепції, Ісус Xристос — це прибулець з інших світів, якого земляни наділили надприродними властивостями. Про це свідчить, нібито, відсутність описання дитячих і юнацьких років його життя в ранніх Євангеліях, твердження Ісуса Xриста про існування на небі його "батька небесного" тощо. Багато інших космічних елементів містить Апокаліпсис та Євангеліє від Івана. (А. Колодний)

ІШМУРАТОВ, Анатолій Теміргалійович (1946, Ташкент) — український логік, методолог, філософ. Закінчив філософський факультет Московського університету (1974). У 1974 — 1977 рр. аспірант інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Доктор філософських наук (1987), професор (1992). З 1974 р. — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, з 1991 р. — головний науковий співробітник, член міжнародного кантівського товариства (з 1990 р.). Співзасновник і член українського філософського товариства (1997). Дійсний член Нью-Йоркської Академії наук (з 1997 р.). Працює над проблемами практичної логіки, феноменології, конфліктології, методології гуманітарних наук. Автор багатьох наукових праць, енциклопедичних статей, методичних програм, курсів лекцій, підручників і наукових монографій.

Основні твори: "Логічні теорії часових контекстів" (1981); "Логічний аналіз практичних міркувань" (1987); "Конфлікт і згода" (1996); "Вступ до філософської логіки" (1997).

ЙОГА (санскрит — з'єднання, зосередження) — одна з шести ортодоксальних (брагманістських) систем індійської філософії, релігійне вчення; система практичних методів керування психікою й психофізіологією людини з метою досягнення особливого духовного стану, в якому здійснюється дистанціювання людини від матеріального світу, її злиття з вічним, осягнення надлюдської істини, виявлення надприродних здатностей. Йога, будучи вкоріненою у ведичному минулому, увійшла складовою майже до всіх філософсько-релігійних систем Індії. Свого систематизованого, узгодженого вигляду йога набула у класичній праці Патанджалі "Йога-сутра" (близько II ст. до н.е.). Кінцева мета йоги — піднесення свідомості до вищої досконалості, повне й дійсне виявлення її у власному тілі. В результаті складних і наполегливих тренувань тіла й духа людина стає довершеною істотою, гідною безсмертя душі та справжнього звільнення.

ЙОГАН СКОТ ЕРІУГЕНА (близько 800 — 810, Ірландія — близько 877) — середньовічний богослов і філософ. Освіту здобув в одному з ірландських монастирів. З початку 840-х pp. проживав у Франції, при дворі Карла Лисого. У своїх поглядах був послідовником Святого Августина та Псевдо-Діонісія Ареопагіта; твори останнього від 855 р. почав перекладати з грецької на латинську мову, супроводжуючи власні переклади детальними коментарями. Філософська система Йогана Скота Еріугена близька до пантеїзму з виразними елементами діалектики та містицизму. Прагнув довести, що і розум, і одкровення є джерелами істини, тому не суперечать одне одному. У творі "Про поділ природи" ("De divisione naturae") обґрунтовує пантеїстичну ідею, що Бог і світ об'єднуються в єдиному понятті "сущого", або "природи". До "природи" Йоган Скот Еріугена відносить не тільки те, що є, а й те, чого нема. Вся природа поділяється ним на чотири класи: 1) "природа, що творить, але не є створеною", тобто Бог як предковічна першопричина всіх речей; 2) "природа, що творить і сама створена", тобто ідеї (типу платонівських), що існують у Богові; 3) "природа, що створена, але сама не творить", тобто світ одиничних речей, і 4) "природа, що не творить і не створена", тобто знову Бог, але не як творець, а як мета й призначення всіх речей. Усе, що випромінюється з Бога, прагне повернутися до нього; отже, кінець усіх речей збігається з їхнім початком. Переклад Йоганом Скотом Еріугеном творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта справив великий вплив на середньовічну думку, хоч основний твір самого філософа — "Про поділ природи" — мав доволі незначне поширення (до того ж, його не раз як єретичний засуджувала церква).

Основні твори: "Про божественне передвизначення"; "Про поділ природи".

ЙОЛОН, Петро Федорович (1933, с. Гішині Волинської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Кандидат філософських наук, з 1972 р. — заступник директора інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Наукові розробки — в галузі теорії систем і методології системного аналізу, проблем наукового знання та його об'єктів; структури та функцій наукової теорії, природи методологічної свідомості. Лауреат наукової премії НАНУ (1990).

Основні твори: "Система теоретичного знання" (1965); переклад німецькою: Berlin, Akademie, Verlag, 1969; "Системність наукових знань і дійсність" (1967); "Наука і раціональність" (1989).

ЙОНАС, Ганс (1903, Менхенгладбах — 1993) — німецько-американський філософ. У 1921 — 1928 pp. навчався в університетах Фрайбурга, Берліна, Марбурга. В 1933 р. емігрував до Лондона, потім до Єрусалима. Після Другої світової війни отримує професуру в університетах Канади, а з 1955 р. — в Нью-Йоркській школі соціальних досліджень, працює також запрошеним професором американських та німецьких університетів. Кризу сучасного суспільства Йонас пов'язує з домінантою технічної раціональності, яка в свою чергу є наслідком розгортання новоєвропейського дуалізму буття та належності. В дослідженні "Поняття гносису" Йонас вбачає початки дуалізму ще в гностицизмі, коли етика суб'єктивується і релятивується. В праці "Організм та свобода. Основи філософської біології" Йонас прагне подолати цей дуалізм, вбачаючи в органічному житті і його способі буття зачатки телеології суб'єктивності і свободи, а отже — і його самоцінність. Знаним в світі протагоністом етики для сучасної технічної цивілізації Йонас стає завдяки праці "Принцип відповідальності". Критикуючи антропоцентризм в етиці, зокрема його інтерсуб'єктивний варіант, Йонас підпорядковує етику онтології, в якій поєднує вимогу збереження буття людини з вимогою збереження буття природи, що постає в концепції належності буття. На противагу формальній етиці, Йонас створює матеріальну етику цінностей, яка на основі "евристики страху" та концепту "переваги негативних прогнозів над позитивними" повинна запобігати такій активності людини, яка мала б згубні глобальні наслідки. Принцип відповідальності розбудовується на противагу Блохівському "принципу надії", будь-яким іншим утопічним конструкціям, до яких він відносить і дискурсивну етику.

Основні твори: "Гносис та пізньоантичний дух". Частина І. "Гносис міфології". Частина II. "Від міфології до містичної філософії" (1934, 1954); "Феномен життя. Основи філософської біології" (1963); "Принцип відповідальності: У пошуках етики для технологічної цивілізації" (1979); "Техніка, медицина і етика" (1985).

КАВАЛЕРОВ, Анатолій Іванович (1937, Одеса) — український філософ. Закінчив філологічний факультет Рівненського педагогічного інституту (1963), філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка та аспірантуру (1968 — 1971). Доктор філософських наук (1985), професор (1986), член-кореспондент Української Академії політичних наук (2000) та Інженерної академії України (1997); завідуючий кафедрою філософії і соціології Південноукраїнського педагогічного університету (Одеса) (з 1992 р.). Сфера наукових інтересів: соціальна філософія, філософія історії, філософія освіти, історія філософії України, методологія пізнання, управління та організація науки, соціологія побуту та сім'ї, аксіологічні проблеми особистості, педагогіка; видавнича та редакторська діяльність. Автор понад 100 друкованих праць.

Основні твори: "Ідеї менталітету в філософських поглядах Г. Сковороди: Філософія. Менталітет. Освіта" (1994); "Діалектика душі за Я. Коменським" (1992); "Філософія: Курс лекцій" (1997); "Логічне мислення — основа наукового пізнання" (1998) та ін.

КАЗКА — один із найдавніших жанрів фольклору; витвір творчої уяви (індивідуальної, колективної), в якому архетипи культури втілюються у фантастичних образах і подіях. Характерною рисою казки є чітка орієнтація на моральні та естетичні цінності, яка реалізується у гострих сюжетних колізіях, що завжди завершуються перемогою добра над злом, краси над потворством. Українські народні казки відбивають типові риси національного характеру, історичні сюжети визвольної боротьби ("Кирило Кожум'яка", "Котигорошко", "Яйце-райце"), традиційні моральні цінності (яскравий приклад — соціально-побутові казки, центральним героєм яких є кмітлива і мудра жінка). Казкові мотиви зустрічаються в літературних пам'ятках Київської Русі, в творах письменників-полемістів XVI — XVII ст., в літературній творчості багатьох українських письменників та поетів XVIII — XX ст. Розробка у річищі європейського літературного і філософського романтизму (кінець ХVIII — початок XIX ст.) тематики національного відродження стимулювала інтерес до першоджерел духовності й відтак — до збирання та обробки казки (найвідоміші постаті — німецькі філологи Якоб і Вільгельм Гримм). Українська казкарська традиція приваблювала Антоновича, Срезнєвського, Костомарова, Шевченка, Потебню, Франка, Лесю Українку. Авторська літературна казка відзначається тим, що в ній характерні риси народної казки, зазвичай, послуговуються засобом для осмислення й передання читачеві філософських світоглядних (незрідка моралістичних) ідей та міркувань. До представників цього жанру світового рівня належать — Перро, Андерсен, Гофман, Керолл, Пушкін, Франко, Леся Українка, Мілн, Радарі, Ліндгрен. (А. Бичко)

КАЛИНОВСЬКИЙ, Стефан (1700 — 1753) — український церковний діяч, філософ. Закінчив КМА (1727), де викладав філософію і риторику. З 1732 р. Калиновський — префект КМА, а з 1734 р. ректор Московської слов'яно-греко-латинської академії. У Росії Калиновський був членом Синоду, псковським єпископом, новгородським архієпископом. Прочитаний ним у 1729 — 1730 рр. у Москві і Петербурзі філософський курс за своєю структурою і змістом репрезентує один із варіантів характерної для КМА тих часів барокової схоластики, на якому позначився вплив ранньопросвітницької філософії. Етика Калиновського являє собою інтерпретацію етичних трактатів Аристотеля в руслі християнської доктрини. Водночас, будуючи свою етичну концепцію на раціональних умоглядних розмірковуваннях та відсуваючи на другий план чуттєві, емоційні стимули людської поведінки, Калиновський демонструє також просвітницькі тенденції в осмисленні етичної і філософської проблематики вцілому.

Основні твори:"Філософський курс" (1729 — 1730); 11 повчальних "Слів" (короткі релігійно-філософські трактати).

КАЛІГРАФ, Володимир (Крижанівський Василь) — український філософ середини XVІІІ ст., вихрест, вихованець КМА. Його світогляд сформувався під впливом антисхоластичних ідей Прокоповича, він так само, як і Прокопович, схилявся до раціоналізму й вільнодумства. Ймовірно, Каліграф продовжував освіту в німецьких університетах і був одним із перших в Україні шанувальників філософії Ляйбніца. Як і його друг і однокурсник Сковорода, був учнем Тодорського, котрий познайомив їх з вченням пієтизму та раннього Просвітництва і залучив до підготовки українського корпусу Біблії та її філологічно-критичного дослідження. Як один із найздібніших вихованців КМА, Каліграф був запрошений до Москви, де став професором філософії Слов'яно-греко-латинської академії та її префектом і одночасно проповідником у престижній церкві Володимирської богоматері. Але малоосвічене духівництво звинуватило його в тому, що він на казанні говорив "плевели" не лише лютеранські; а й "жидівські", і потому добилося заслання вченого до Великого Устюга. Після перенесених поневірянь він важко захворів і помер у великій бідності в шпиталі Троїцько-Сергієвої Лаври, був похований на тамтешньому цвинтарі. Після нього не залишилося ніякого майна, лише кілька книжок, в тому числі твори Будея і Баумайстера.

КАЛОКАГАТІЯ (грецькою καλοκαγαθία, від καλὸς — прекрасний; ἀγαθός — хороший) — поняття, що виражає гармонію морально-етичного та естетичного вимірів людського буття. У вужчому сенсі термін може означати ідеал моральної та фізичної досконалості. Ідеал калокагатії формується в античній культурі гомерівської та архаїчної епох як ідеал аристократа-рабовласника, що поєднує в собі атлетичну могутність із моральними чеснотами воїна. Набуває художньої завершеності у класичну епоху Античності (V ст. до н. е.). Він представлений у пластичних видах мистецтва, передусім у скульптурі (Поліклет, Фідій), а також у поезії та драматургії (Піндар, Софокл). Під впливом софістів поширилося розуміння калокагатії як освіченості, високої культури. Платон витлумачував калокагатію як сумірність душі і тіла, Аристотель — як правильне користування життєвими благами (наприклад, здоров'ям, багатством), інтегрованість внутрішніх людських чеснот, що одухотворює чуттєві блага. В добу еллінізму поняття "калокагатія" набуває моралістичного характеру, означаючи певний рівень особистісного розвитку, досягнутий в результаті відповідних духовних вправ. Ідеал калокагатії мав великий вплив на духовні орієнтири епохи Відродження. У філософській думці XX ст. поняття "калокагатія" використовується передусім у етиці та естетиці, також у філософській антропології. (М. Савельєва)

КАЛЬВІН, Жан (1509, Нуайон, Франція — 1564) — французький протестантський теолог, філософ; засновник кальвінізму. Вивчав філософію в університеті в Парижі, а також в Бурже, Орлеані. На формування світогляду Кальвіна вирішальний вплив справили ідеї Лютера і Цвінглі. Основною філософською і теологічною ідеєю є тлумачення Бога як абсолютної і самодостатньої причини усього, що існує в світі. Наголошував також на абсолютному значенні Біблії у релігійному пізнанні, вагомості старозавітної традиції у християнстві. Доктриною подвійного напередвизначення поділяв людство на дві частини: обранців Божих, які від народження призначені до вічного життя, і безнадійних грішників, на яких, попри будь-які зусилля, чекає загибель. Цей вибір — Божа таємниця. Земне буття людини — запорука обраності, що виявляється в її сімейному, освітньому, професійному, суспільному житті. Особливого значення Кальвін надавав успіху в професійних справах, який вважав потвердженням богообраності. За Кальвіном, визначальна роль Бога в житті людини не включає примусу щодо її індивідуальної свободи, позаяк деякі її вчинки є необхідними, інші — випадковими або цілковито вільними. Поділяв концепцію невидимої церкви як істинної і її членами вважав лише обраних. Поглибив учення Лютера про загальне священство віруючих: оскільки кожний член церкви потенційно обраний, то всі рівні у правах і вияві самоініціативи. Відтворив ієрархію апостольської церкви і пресвітеріальне управління. Принцип автономії общини екстраполював на суспільне життя. За Кальвіном, Бог делегував владу всім однаково у своїй конкретній сфері. Держава не втручається у справи церкви. Заперечував монархію, залежність релігії від держави.

Основні твори: "Про милосердя" (1532); "Психопаніхія" (1534); "Катехізис" (1536); "Відповіді кардиналу Садолето" (1539); "Настанова у християнській вірі" (1536); "Церковні настанови" (1541).

КАЛЬВІНІЗМ — 1) протестантська конфесія, виникла в ході Реформації; 2) філософсько-теологічний напрям, що ґрунтується на працях Кальвіна. Кальвінізм — спільна назва класичних (реформатство, пресвітеріанство) і радикальних (пуританство, редемпторизм) течій. Класична форма кальвінізму тяжіє до догмату абсолютного напередвизначення, за яким Бог одним людям дарував вічне життя, іншим — загибель. Доля кожного перевіряється успіхами у праці, навчанні, суспільному житті, що обумовлює активну позицію (догмат мирського призначення) віруючого. Радикальні течії визнають учення Армінія, за яким Бог дає спасіння всім, але отримують його лише гідні. Культ спрощений; обряди хрещення (немовлят) і причащання кальвінізм розуміє символічно. Церковна будова демократична, священика обирають віруючі. Кальвінізм заперечує державний статус релігії. У XVI — XVII ст. кальвінізм став ідейним обґрунтуванням революційних рухів в Англії, Нідерландах, національно-визвольних процесів у деяких європейських державах; сприяв утвердженню республіканського правління у Швейцарії. Найбільші церкви — в Голландії, Швейцарії, Шотландії, Франції, Угорщині, США, ПАР, Австралії. Має кілька об'єднань (з 1875 р. — альянс реформатських церков). В Україні започаткований у XVI ст.; сьогодні визначає конфесійну діяльність низки угорських та українських реформатських і пресвітеріанських церков. (В. Любащенко)

Поиск по сайту: