СЛОВНИК 34 страница

ІДЕЯ (від грецького ιδέα — початок, основа, першообраз) — форма осягнення дійсності в думці, яка включає усвідомлення мети і способи подальшого пізнання й перетворення світу. За своєю логічною структурою ідея є видом поняття. Відмінність ідеї від звичайного поняття полягає в тому, що вона поєднує в собі об'єктивне знання про дійсність і суб'єктивну мету, спрямовану на зміну дійсності. В історії філософії поняття "ідея" застосовується у різних значеннях. Демокрит називав ідеєю атоми, які він вважав першоосновою і сутністю всіх речей. У Платона ідея — безтілесні сутності, що існують до речей, поза ними й незалежно від них; ідеї — прообрази речей, вічні і незмінні, і осягаються не чуттями, а розумом. Аристотель ідею (ейдос) розумів як нематеріальну форму речі, яка з нею нерозривно зв'язана. У Середні віки ідеї проголошувалися божественними прообразами речей. У Новий час (XVII — ХVIII ст.) на перший план висувається теоретико-пізнавальний аспект ідеї — розробляється вчення про ідеї як способи людського пізнання, ставиться питання про походження ідей, їх відношення до об'єктивного світу. Кант, визначивши ідею як поняття розуму, відмежовує їх як від форм чуттєвості, так і від категорій розсудку; в його філософії ідеї розуму трансцендентальні, мають надемпіричний характер і виходять за межі всякого досвіду. У пізнанні вони можуть функціонувати тільки як необхідні поняття, для яких немає відповідного предмета в нашій чуттєвості (досвіді). Згодом німецький ідеалізм підготував ґрунт для більш динамічного розуміння ідеї: ідея — це досконалість, якої немає в дійсності, але якщо ідея буде правильною, тоді, незважаючи на всі перешкоди, вона не буде неможливою. Гегель вбачає в ідеї об'єктивну істину і водночас істинне буття; щось істинне лише остільки, оскільки воно є ідеєю. Найбільшу повноту і конкретність має абсолютна ідея, котра являє собою тотожність суб'єктивного і об'єктивного. Ідея є дієвим чинником у створенні раніше не існуючих форм реальності, відіграють важливу синтезуючу й евристичну роль у науці і мистецтві. Специфічним видам діяльності відповідають своєрідні за змістом і спрямованістю ідеї: науковій — пізнавальні, суспільній — політичні, філософські, моральні, релігійні, художні тощо. В сукупності вони концептуально виражають картину духовного життя суспільства, наявні в ньому ідеологію і світогляд. В українській філософії вчення про ідеї плідно розвивав Юркевич, поклавши в його основу "гармонію між мисленням і буттям", динамічний синтез єдності і різноманітності. Гегелівська позиція в аналізі ідеї відстоювалась Гогоцьким. У сучасному філософському мисленні поширеним є тлумачення ідеї як начала внутрішнього конструювання системних утворень.

ІДІОГРАФІЧНИЙ МЕТОД — запропонований неокантіанцями Баденської школи (запроваджений Віндельбандом і Риккертом) метод гуманітарних наук про культуру для автентичного осмислення індивідуальних рис історичних явищ шляхом "індивідуалізуючого утворення понять". У контексті ідіографічного методу завдання історії (на противагу наукам про природу, що йдуть через узагальнення до формулювання законів) — виявлення, адекватна фіксація та осягнення унікальності реалій історичної дійсності як таких, що мають самодостатнє аксіологічне значення. В подальшому ідіографічний метод був конкретизований і досить продуктивно застосований представниками історіографії, передусім німецької (школа Ранке), і соціології (М. Вебер). На сьогодні ідіографічний метод розглядається як один із важливих засобів гуманітарно-історичного пізнання, що має, однак, досить чітко визначений відбиток дієвого застосування.

ІЄРАРХІЯ (грецькою ίεράρχίά, від ίερσς — священий; άρχή — влада) — 1) Термін, введений Псевдо-Діонісієм Ареопагітом для характеристики організації християнської церкви. 2) Принцип структурної організації складних багаторівневих систем, що полягає в упорядкуванні взаємодії між рівнями як руху від вищого до нижчого. В ієрархічно побудованій системі існує структурна і функціональна диференціація: кожний рівень спеціалізується на виконанні певних функцій, а вищі рівні здійснюють функцію узгодження й інтеграції. Методологічна необхідність ієрархічних побудов зумовлюється потребою пізнання й управління складними природними системами та об'єктами соціального, технологічного, екологічного та іншого порядків.

ІЛАРІОН КИЇВСЬКИЙ (? — близько 1053) — український мислитель XI ст., один з Ярославових книжників, перший митрополит з русів. Започаткував теологічні і філософські засади християнства Київського. Осердям теоретичної спадщини Іларіона Київського є православний неортодоксальний теїзм, в якому онтологічні уявлення богослова й філософа склалися на перетині візантійської і київської традицій. Іларіон Київський, виходячи за межі християнського протиставлення земного і горнього, пом'якшував розмежування тіла і духа, розглядав буття як єдність матеріальної і духовної основ. У поглядах на історію це означало ствердження повноцінності земних життєвих чинників, гармонізацію їх з морально-ціннісними орієнтирами людини, поєднання Божого позачасового плану з сучасністю, служіння істині та соціальній справедливості як благодаті. Іларіон Київський обстоював погляд на універсальний і цілісний характер історії як втіленого буття і руху все нових "мов" (народів) від старозавітного "Закону" до благодатного християнського стану. Відходячи від принципу фіналізму, Іларіон Київський висловив думку щодо наскрізного зв'язку часів, вростання минулого в сучасне та втілення в ньому майбутнього. В язичництві свого народу він вбачав не лише "ідольський морок", а й благородство пращурів, яких чують у всіх чотирьох кінцях землі. Розвивав ідею рівності та рівноправності народів. Онтологічні та історіософські уявлення Іларіона Київського поєднані з психологічними та морально-етичними проблемами. Зокрема, мислитель акцентував увагу на ідеї розвитку моралі й неминучості переходу від жорсткого регламентування поведінки людини до вільного вибору нею моральних норм.

Основні твори: "Слово про Закон і Благодать" (між 1037 і 1050 рр.); "Молитва до Бога від усієї землі нашої", "Сповідання віри".

ІЛЬЇН, Іван Олександрович (1883, Москва — 1954) — російський релігійний філософ і правознавець. Навчався у Новгородцева, Риккерта, Зиммеля, Нельсона, Гуссерля. За дисертацію "Філософія Гегеля як вчення про конкретність Бога і людини" (1918) отримав одночасно ступені магістра і доктора наук. Викладав у Московському університеті на вищих жіночих юридичних курсах історію філософії та права. Голова Московського психологічного товариства (1921 — 1922). Переконаний і діяльний супротивник більшовизму; у 1922 р. висланий з Росії. В Берліні стає одним із засновників Релігійно-філософської академії, професором (1923 — 1934) і деканом (1923 — 1924) Російського наукового інституту, видавцем журналу "Русский Колокол" (1926 — 1930). Позбавлений можливості викладати і друкуватися після приходу до влади нацистів, Ільїн емігрує до Швейцарії (1938), де й продовжує до кінця життя наукові студії. Найвищим філософським здобутком Ільїна є дослідження філософії Гегеля, яке стало не лише підсумком його філософських студій 1903 — 1918 рр., а й окреслило проблемне поле його подальшого філософського пошуку. Всупереч традиційному розумінню філософії Гегеля як системи абсолютного раціоналізму, Ільїн підкреслює "конкретність" гегелівської ідеї і обґрунтовує тлумачення його філософії як конкретно-інтуїтивного ідеалізму. Важливою сферою творчості Ільїна є філософія права, побудована як православно-християнська і осмислена крізь призму єдності правової і релігійної свідомості. Підґрунтя правового життя складають, за Ільїном, відчуття громадянином власної гідності ("закон духовної гідності"), його внутрішня свобода, перетворена у самостійну дисципліну ("закон автономії"), взаємоповага і довіра у стосунках з іншими та владою ("закон взаємного визнання"). Релігійною інтуїцією, що є, за Ільїном, підґрунтям справжнього філософування, пронизані його етичні роздуми. Розмірковуючи над проблемами культури, Ільїн вважає єдиним порятунком у кризовому стані шлях духовного оновлення, складниками якого є віра, любов, свобода, совість, батьківщина, націоналізм (який він розуміє як позитивний вираз національного духу), правосвідомість, держава, приватна власність. Поряд із загальними проблемами філософії культури предметом роздумів Ільїна була естетично-художня творчість, до аналізу якої він підходить з позицій реалізму. Стрижневою темою праць, написаних Ільїним в еміграції, є доля Росії, її національного відродження.

Основні твори: "Філософія Гегеля як вчення про конкретність Бога і людини" (1918); "Релігійний смисл філософії" (1925); "Про спротив злу силою" (1925); "Про сутність правосвідомості" (1956).

ІМАНЕНТНА ФІЛОСОФІЯ (латинською immanens — притаманний, властивий, той, що міститься у самому собі) — суб'єктивно-ідеалістичний напрям філософії, який стверджує, що буття іманентне свідомості, тобто виявляється її внутрішнім змістом. Звідси випливає заперечення існування незалежної від свідомості дійсності. Іманентна школа у філософії виникла у 70-ті рр. XIX ст. Засновником вважається Шуппе (1836 — 1913), основні ідеї якого викладені в роботі "Теоретико-пізнавальна логіка" (1878). Подальший розвиток іманентної філософії пов'язаний з іменами Ремке ("Світ як сприйняття і поняття", 1880), Шуберт-Зольдерна ("Основи теорії пізнання", 1884), Кауфмана ("Іманентна філософія", 1893), Леклера, Лоського, Яковенка та ін. З 1895 по 1900 р. видавався "Журнал іманентної філософії". Відправною точкою іманентної філософії є твердження про необхідність оттожнення теорії пізнання, логіки та онтології. З точки зору іманентної філософії, суб'єкт та об'єкт тісно між собою пов'язані. Об'єкти не існують поза свідомістю, предметний світ даний не об'єктивно, а конструюється свідомістю. Оскільки усе пізнаване іманентне свідомості, то зміст останньої перетворюється на єдину реальність. Таким чином, іманентна філософія ототожнює істину з "необхідним мисленням" — родовим мисленням, підпорядкованим законам формальної логіки. Істинним та об'єктивним вважається те, що входить до "свідомості взагалі" як 2 зміст. Той факт, що момент "всезагальної свідомості" притаманний свідомості кожної людини, робить її причетною до знання (хоч на рівні індивідуальної свідомості існують лише "гадки"). Ідея "всезагальної свідомості" породжує певні труднощі, подолання яких представники іманентної філософії здійснюють, інтерпретуючи цю свідомость як "божественне". У межах іманентної філософії було сформульовано низку ідей, які згодом були частково запозичені та розвинуті далі емпіріокритицизмом, прагматизмом, феноменологією.

ІМОВІРНІСТЬ — характеристика міри можливості випадкових подій, наближення валентності гіпотези до значення "істина"; при цьому ступінь імовірності визначається на континуумі від 0 до 1.

ІМПЛІКАЦІЯ (латинською implicatio, від implico — тісно зв'язую) — логічна операція, яка з двох висловлювань утворює умовне висловлювання. Термін "імплікація" вживається також для позначення зв'язки "якщо..., то..." і самого умовного висловлювання. Існує кілька видів імплікації. Основною в класичній математичній логіці є матеріальна імплікація. При матеріальній імплікації антецедент і консеквент не зв'язані за змістом. Від матеріальної відрізняють формальну імплікацію, яка виражається через матеріальну імплікацію і квантор загальності (див. Квантори). Для вираження в логічних численнях деяких видів смислового зв'язку між антецедентом і консеквентом було зроблено спроби побудувати каузальну імплікацію і контрфактичну імплікацію. Важливу роль відіграє імплікація в логічних численнях. Вона є основою логічного виводу, зокрема, як правило відокремлення, відповідно до якого з істинності складного висловлювання і на підставі істинності його антецедента роблять висновок про істинність консеквента, який можна записати у вигляді доведеної теореми.

ІМ'Я в логіці — вираз мови, що позначає предмет або клас предметів; при цьому предмет розуміють як усе, що можна назвати. Якщо ім’я позначає один предмет, воно є власним, або одиничним, якщо клас предметів — загальним. Відношення між ім’ям та предметом, який це ім’я позначає, є відношенням найменування або позначення. Його вивчає семантика в логіці. Ім’я позначає предмет і виражає смисл. Різниця між функцією позначення і виразом смислу яскраво виявляється у тих випадках, коли порівнюють кілька імен одного і того самого предмета. Ім’я завжди має смисл, але не в усіх мовах усі імена позначають предмет.

ІНВАЙРОНМЕНТАЛІЗМ (від англійського environment — середовище) — сучасна ідеологічна орієнтація, спрямована на збереження навколишнього середовища, на поліпшення умов існування соціуму і прийнятне розв'язання складної сукупності екологічних проблем.

ІНВАРІАНТНІСТЬ (від латинського invarians (invariantis) — незмінний) — властивість істотних для системи елементів, відношень, станів не змінюватись при її перетвореннях. Інваріантність, таким чином, є визначальним моментом структури системи. Виділення відношень інваріантності дозволяє розвивати структурний підхід до дослідження різних об'єктів, загалом до організації теоретичного знання. Поняття інваріантності важливе для розуміння ізоморфізму загальнонаукових принципів та категорій, пов'язаних з дослідженням систем та структур.

ІНДИВІД (від латинського individuum — неподільне) — у Цицерона латинський переклад грецького поняття "атом". У класичній метафізичній традиції — позначення одиничного, на відміну від сукупності, маси. Ключове поняття філософії Ляйбніца, сполучене з поняттям монади. Надалі позначення окремого буття, живої істоти, окремої людини, на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства в цілому. Протиставлення індивіда і суспільства утворює вихідний пункт концепцій індивідуалізму. В онтології тлумачиться як одиничне, неподільне, неповторне буття і спирається на принцип індивідуації.

ІНДИВІДУАЛІЗМ — моральний принцип, що ґрунтується на визначенні пріоритетності автономії і прав особистості. З одного боку, індивідуалізм є результатом реального розвитку особи і суспільства — від усвідомлення людиною різниці між собою і спільнотою в епоху розкладу первісного суспільства до осягнення нею своїх особистих прав і обов'язків, своєї унікальності та можливостей вибору власної долі — в сучасну епоху. З іншого боку, індивідуалізм — це течія суспільної думки, в якій відобразився процес осмислення принципу індивідуалізму на різних його етапах і рівнях, починаючи з давньогрецької філософії до сучасних концепцій, які обґрунтовують цінність окремої особистості. Розквіт індивідуалізму як течії суспільної думки і як реального феномена людського розвитку пов'язаний з утвердженням капіталістичних відносин і свободи приватного підприємництва, котре вимагало від людини індивідуальної автономії й ініціативи. Тлумачення індивідуалізму в радянські часи зазнало деформацій, пов'язаних з колективістською сутністю панівної ідеології. Зокрема, визнавалося значення ранньої форми індивідуалізму із притаманним йому позитивним ставленням до свободи совісті, думок, почуттів, свободи людських об'єднань. Разом з тим зрілий індивідуалізм (XVIII — перша половина ХІХ ст.) і його "кризовий" етап (кінець XIX — XX ст.) трактувалися як вияв класових інтересів буржуазії, джерело волюнтаризму та анархії. Ці ідеологічні спрощення стояли на заваді філософському обґрунтуванню індивідуальних інтересів людини, її самоцінності, моральної гідності і відповідальності. (О. Левицька)

ІНДИВІДУАЦІЯ — 1) Поняття, яке окреслює виокремлення індивідуального із універсального та їх взаємодію. Ідея індивідуації зустрічається вже у стоїків, її розгорнуте осмислення властиве середньовічній філософії. Поняття "індивідуація" використовується в номіналізмі, реалізмі, концептуалізмі. Тома Аквінський, формулюючи "принцип індивідуації", створює своєрідну діалектику універсального та індивідуального. Універсали — загальні поняття, проходять індивідуацію тричі: "до речей" — як задуми Бога про світ, "в речах" — як сутності, що виникли в процесі творення світу, та "після речей" — як форми пізнання світу людиною. 2) Поняття аналітичної психології Юнга, яке означає процес становлення внутрішнього світу людини в результаті освоєння свідомістю змісту індивідуального і колективного позасвідомого. Індивідуація — це визрівання "самості" (das Selbst), яка є гармонією індивідуального та колективного, свідомого та позасвідомого. Поняття індивідуації в аналітичній психології Юнга корелює з поняттям персоналізації в персоналізмі та метаантропології. (Н. Хамітов)

ІНДУЇЗМ — релігія народів Індії, що сформувалася в середині І тис. н.е. внаслідок еволюції та злиття ведичної і брагманської традицій. В основу віровчення індуїзму покладено релігійні і філософські ідеї брагманізму. Серед розмаїття богів в індуїзмі найбільш шанованими є Брагма, Вішну і Шива, які становлять "тримурті" (тріаду) й уособлюють три основні функції — творчу, охоронну і руйнівну. Шанувальники Вішну і Шиви — вішнуїти (вайшнави) та шиваїти утворюють дві основні течії в індуїзмі. Бог Вішну втілюється в різні образи і має багато імен: Кришна, Будда, Калка. Бог Шива — водночас і носій смерті, і її переможець, він знищує і дарує життя. Для індуїзму характерний культ богинь, які виступають у ролі дружин основних богів, чим врівноважують чоловіче та жіноче начало як у житті Всесвіту, так і окремої людини. Індуїзм визнає три шляхи вшанування Бога: праведне життя у відповідності до релігійних настанов; правильне пізнання Бога через філософування і роздуми; наближення до Бога через безмежну любов до нього. Всі об'єкти пошанування в індуїзмі — Боги, священні камені, рослини, тварини — мають свої храми, каплиці, вівтарі. В індуїзмі відсутня єдина церковна організація, його функціонування забезпечується інститутом жрецтва (храмового та домашнього), авторитет якого зберігається й досі. Індуїзм сповідує 85 відсотків населення Індії, він поширений у Пакистані, Малайзії, Шри-Ланці, Непалі, Бангладеші, деяких країнах Африки. Є прихильники і серед європейців (зокрема, українців) та американців, які сповідують його зазвичай у реформованих чи модернізованих варіантах. (Л. Филипович)

ІНДУКТИВНА ЛОГІКА — розділ логіки, в якому вивчають логічні процеси переходу від знання про одиничне й окреме до знання про загальне (див. Індукція). Значну роль у побудові індуктивної логіки відіграли Аристотель, Бекон, Дж. Ст. Мілль та ін. У сучасному розумінні індуктивна логіка — розділ модальної логіки, де вивчають індуктивні модальності. Властивості цих модальностей характеризуються в спеціальних індуктивних численнях. У сучасних дослідженнях індуктивної логіки застосовують теорію імовірностей. Індуктивна логіка разом з дедуктивною логікою відіграє значну роль у сучасному науковому пізнанні. Однак окремі представники індуктивної логіки перебільшують значення її в процесі досягнення об'єктивної істини, протиставляючи індуктивну логіку дедуктивній. Насправді індуктивна логіка не тільки не суперечить дедуктивній, а й перебуває з нею в тісному діалектичному взаємозв'язку. Про це свідчить хоча б те, що індуктивні числення є дедуктивними за способом побудови; їхній індуктивний характер проявляється тільки в тому, що вони містять особливі логічні знаки, семантична інтерпретація цих знаків тісно пов'язана з індуктивними поняттями підтвердження, прийняття. Взаємозв'язок індуктивної логіки з дедуктивною ґрунтується на діалектичній єдності індукції та дедукції.

ІНДУКТИВНИЙ МЕТОД — спосіб міркування, що полягає в одержанні ймовірних висновків про певні загальні зв'язки та властивості (або гіпотез про можливі причини чи наслідки досліджуваних явищ) на підставі аналізу окремих фактів. Сучасна індуктивна логіка зорієнтована переважно на пошук засобів визначення міри слідування наслідків із гіпотез. При цьому її апарат поєднується з аксіоматикою числення ймовірностей.

ІНДУКЦІЯ (від латинського inductio — наведення) — форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне; спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. Розрізняють повну і неповну індукцію. При повній індукції з того, що кожний елемент якогось класу має певні властивості, роблять висновок, що всі елементи даного класу мають ці властивості. При неповній індукції з того, що деякі елементи (дуже великого чи безконечного класу) мають певні властивості, роблять висновок, що всі елементи цього класу мають ті самі властивості. Повна індукція при істинних засновках дає достовірний висновок. Неповна індукція недостовірна в тому розумінні, що істинність висновків не гарантує істинності висновку. Доцільно говорити не про індуктивне виведення висновків з засновків, а про індуктивне міркування, в якому встановлюється обґрунтованість гіпотез, що визначаються на підставі відомого знання. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, нерозривно пов'язана з нею. Індукцію вивчають індуктивна логіка та імовірностей теорія.

ІНОБУТТЯ — філософська категорія, що визначає процес суперечливого розвитку світу та людини у ньому, можливість подолання меж наявного буття та переходу у нові буттєві стани. Категорія інобуття у сучасному значенні генетично походить з філософії Гегеля і виражає вихід будь-якого явища на новий щабель розвитку при збереженні своєї онтологічної своєрідності. Так, у системі Гегеля буття природи розгортається як інобуття абсолютної ідеї, а дух постає інобуттям природи. Стосовно людини інобуття є власним буттям, але іншим по відношенню до свого попереднього стану (дитина — підліток). У сучасній філософії інобуття трактується передусім як буття іншої особистості, з якою людина може перебувати або у стані відчуження, або комунікації. Звідси категорія інобуття стає поряд із словосполученням "відкритість буття", яке характеризує комунікативну спрямованість людини і є характерним для цілої низки філософських течій сучасності — філософської антропології, екзистенціалізму, персоналізму, комунікативної філософії. Така відкритість, зрештою, означає толерантність — здатність до діалогу та консенсусу. Подеколи інобуття трактується як синонім потойбічного, трансцендентного буття у релігійному плані — як буття за межами емпіричного існування. Цей ракурс вживання терміну "інобуття" також натякає на здатність особистості до безмежного розвитку, до виходу за обрії наявно можливого. (Н. Хамітов)

ІНСАЙТ (від англійського insight — проникливість, розуміння) стан раптового інтуїтивного осяяння, який не можна безпосередньо вивести з досвіду суб'єкта. Поняття "інсайт" — одне з центральних в інтуїтивістській теорії пізнання. Гештальтпсихологія протиставляє ідею інсайту ідеї осягнення світу шляхом "спроб" та "помилок", що властива біхевіоризму. Поняття "інсайт" широко використовується у різних школах психоаналізу, де трактується як результат комунікативних зусиль аналітика і пацієнта, спрямованих на осягнення неусвідомленої причини проблеми. Стан інсайту може бути у пацієнта або психоаналітика, проте справжній інсайт, що актуалізує особистість і звільняє її від невротичних станів, — це взаємне, "комунікативне" прозріння. Такий інсайт корелює з катарсисом. (Н. Хамітов)

ІНСТИНКТ (від латинського instinctus — спонука, імпульс) — сукупність складних, спадково зумовлених актів поведінки, характерних для особин даного виду за певних умов існування. Первинні уявлення про інстинкт з'явилися ще в античній філософії, де він ототожнювався з "нижчими формами душі" у тварин і протиставлявся вищим душевним проявам людини та людському розумові. Історично інстинкт розглядався як природна основа біологічно важливих спонук, а поняття інстинкту протиставлялося також набутим формам поведінки, навчанню, раціональному, розуму тощо. Якщо поведінка тварин розглядалася як сукупність інстинктів, то людська поведінка тлумачилася як комбінація "сліпих" інстинктів та раціональної думки. У психологічних теоріях Фройда та Мак-Дугалла інстинкт ототожнювався з ірраціональними силами, нездоланними мотивами поведінки, спрямованими на досягнення цілей. Інстинктивним проявам поведінки відповідають певні емоції. Дарвін запропонував визначати інстинкт як елементи поведінки, що можуть успадковуватися і є продуктом природного добору, який постійно еволюціонує разом з іншими ознаками та проявами життєдіяльності тварин. Ідеї Дарвіна склали основу класичної етології Лоренца та Тінбергена (1937). Згідно з нею, багато типів поведінки тварин сформовані на основі низки комплексів фіксованих дій, що є характерними для тварин даного виду і переважно детерміновані генетично. Згодом інстинкт почали розглядати як одну з форм адаптивної поведінки, на яку, подібно іншим генетичним ознакам, діє природний добір. На основі новітніх даних етології та генетики створено сучасну концепцію генетично обумовленої поведінки, яка дозволяє описувати та аналізувати структуру поведінки без вживання поняття "інстинкт". (Т. Гардашук)

ІНСТИТУТИ СОЦІАЛЬНІ — поняття, запроваджене Спенсером для характеристики основних підсистем суспільства як цілісного і водночас внутрішньо структурованого складного утворення. Ґрунтуючись на розумінні суспільства як своєрідного організму, Спенсер тлумачив інститути соціальні як властиві означеному організму і внутрішньо пов'язані між собою органи, що виконують важливі життєві функції регулювання та стабілізації соціальних процесів і підтримання стану їх взаємозбалансованості. Спенсер виділяв три основних типи інститутів соціальних: 1) ті, що забезпечують продовження людського роду (шлюб та сім'я); 2) розподільчі (економічні); 3) регулятивні (релігія, політичні організації тощо). З плином часу уявлення про інститути соціальні істотно змінилися, але саме поняття стійко увійшло в науковий обіг. Нині інститути соціальні розглядаються як багатомірне суспільне утворення, найважливішими складовими якого є: а) притаманний відповідному інституту соціальному рівень, різновид чи локалізовані формоутворення суспільної свідомості, що можуть характеризуватися наявністю специфічних для них знань, концепцій, теорій, поглядів, переконань, принципів тощо; б) сукупність властивих даному інституту соціальному форм діяльності; в)система характерних для нього відносин, взаємин і стосунків між людьми; г)стійкий комплекс формальних і неформальних правил, цінностей, норм, установок та інших притаманних інституту соціальному регулятивів, що взаємоузгоджують форми діяльності й відносин між людьми у відповідній системі соціальних ролей та статусів; д) специфічна для певного інституту соціального мережа організацій, закладів та установ. Інституалізація життєдіяльності суспільств, міра втілення в системах інституту соціального тих чи тих цінностей, інтерналізації інституціональних функцій і ролей в мотиваційні структури членів суспільства постає як один з істотних показників рівня самоствердження та самореалізації відповідних історичних культур чи цивілізацій. За сферами дії та функціями інститути соціальні поділяються на реляційні, що визначають рольову структуру суспільства за найрізноманітнішими засадами — від віку та статі до особливостей задатків, здібностей та фаху; регулятивні, які визначають припустимі межі незалежних щодо суспільних норм дій, спрямованих на реалізацію індивідуальних чи групових потреб, інтересів і цілей, та санкції, що карають за порушення цих меж; культурні, пов'язані з суспільною психологією, ідеологією, релігією, філософією, мистецтвом, освітою тощо; інтегративні, призначення яких — належне виконання соціальних ролей, відповідальних за забезпечення інтересів та цілей історичних спільнот і суспільств як цілісностей. У певному ракурсі зміна тої чи іншої соціальної системи постає як модифікація інститутів соціальних, що відбувається внаслідок сукупної дії ендогенних, внутрі-інституціональних та екзогенних, зовнішніх чинників, при домінантній ролі, за певних конкретно-історичних обставин, однієї з даних двох груп детермінант. У процесі переходу суспільств від доіндустріальної стадії до індустріальної та постіндустріальної традиційні інститути соціальні поступаються місцем сучасним. Якщо традиційні інститути соціальні визначаються передусім аскриптивністю і партикуляризмом, тобто ґрунтуються на жорстко заданих ритуалом та звичаєм правилах дії та поведінки й родинних зв'язках, то в новітніх суспільствах домінуючими стають інститути соціальні, що забезпечують інтерналізацію цінностей компетентності, незалежності, особистої відповідальності й раціональності, уможливлюють вільніший моральний і психологічний вибір індивідам, що призводить, однак, до піднесення ступеня аномічності суспільних систем атомізації осіб, їх взаємного дистанціювання, тобто має знову ж таки складний, суперечливий характер.

Поиск по сайту: