СЛОВНИК 80 страница

СЕРЕДНІЙ КЛАС — поняття менеджеріальної та стратифікаційної теорій, що використовується на означення груп населення, що посідає проміжне положення між власниками і вищим керівництвом, з одного боку, та промисловими робітниками — з іншого. Поняття "середній клас" слугує для обґрунтування тези про поступове зникнення класових відмінностей внаслідок розвитку індустріального суспільства, запровадження якісно нових, постіндустріальних технологій, зниження внутрішньокласової згуртованості, поширення соціальної рівноваги і послідовного здійснення трьох основних форм громадянських прав: юридичних, політичних і соціальних. Термін увійшов у науковий обіг, хоча уявлення про нього поступово видозмінюються, стають реалістичнішими. По-перше, виявилося, що середній клас зростає за рахунок розмивання меж не тільки "нижчих", а й "вищих" класів і прошарків різноманітних власників і менеджерів тощо. По-друге, що він не лише розширюється, а й розпадається, утворюючи групи, які поповнюють полярні класи. Наприклад, Дарендорф фіксує розмежування найманих службовців, які посідають позиції в бюрократичній ієрархії, від найманих службовців поза нею, причому бюрократи приєднуються до буржуазії, а працівники "біло-комірцевих" фахів — до робітників. Внаслідок цього вихідні класи зберігаються, але стають дедалі складнішими й неодноріднішими. Саме тому, наприклад, робітники постіндустріального, автоматизованого виробництва тлумачаться подекуди як "новий середній клас" (Блонер, Белл). У критичному варіанті йдеться про інтеграцію представників різних класів і формування індивіда-функції, "одномірної людини" (Маркузе). Інші теоретики, визнаючи традиційний класовий поділ застарілим або ж занадто абстрактним, оцінюють формування, утворені внаслідок розмивання класів ("сервісний клас" Дарендорфа, "соціальна диференціація за статтю, віком і расою"; "належність", "когнітаріат" Тоффлера, "незалежний клас" Турена тощо), не лише як закономірні, а й як такі, що відіграють позитивну роль у суспільстві, що йде на зміну індустріальному. (І. Бойченко)

СЕРЛ Джон Роджерс (1932) — представник сучасної англо-американської аналітичної філософії мови і філософії свідомості. Професор філософського факультету Каліфорнійського університету в Берклі (США). Праці Серла зумовили формування і поглиблене дослідження проекту під загальною рубрикою "теорія мовленнєвих актів" (ТМА) з подальшим зануренням у теорію інтенційності. Серл здійснює багатовимірний аналіз поняття мовленнєвого акту, що деталізує і розвиває продуктивну установку (характерну для напряму філософії мови, започаткованого у працях "пізнього" Вітгенштайна та Остина) на опосередкованість досліджень відношення між мовою і дійсністю відношенням між мовою і діяльністю людини. З точки зору Серла, мінімальною одиницею людської комунікації є мовленнєвий акт: акт промовляння деякого висловлювання у певній мовленнєвій ситуації з певною ілокутивною силою і пропозиційним змістом. Згодом Серл запропонував більш загальний теоретичний проект досліджень з метою включення мови до контексту теорії раціональності: переорієнтація на вивчення ментальних контекстів промовлянь і необхідність розгляду мовленнєвих актів як інтенційних дій. Занурення ТМА у проблематику філософії свідомості (теорія інтенційності) Серл пояснював можливістю аналізу фундаментальних лінгвістичних понять (референція, значення, твердження та інші) у термінах більш фундаментальних психологічних понять (переконання, намір, бажання та інші). Запропонована Серлем ТМА, разом з її розширенням до теорії інтенційності, стимулювала формування нових тенденцій у здійсненні логіко-методологічного аналізу природної мови, коли змінюється розуміння самого об'єкта дослідження: перехід від переважно лінгвістичного аналізу до ширшого бачення проблематики мови як специфічної здатності людини до спілкування, відображення дійсності та пізнання довкілля. Така перспектива дослідження природної мови ґрунтувалася на широкому тлумаченні поняття контексту (коли мають на увазі не стільки лінгвістичний, скільки багатовимірний невербальний контекст: фізичний, соціальний, історико-культурний, ментальний тощо) і, як наслідок, на зануренні проблематики смислу висловлювань у проблематику їх розуміння, а також пізнання світу. Серл (разом із Вандервекеном) є творцем ілокутивної логіки (логічної теорії ілокутивних актів), де здійснює спробу формалізації прагматичних властивостей природної мови, поєднуючи результати, досягнуті в ТМА, із досягненнями сучасної філософської логіки. Серл, звернувшись до відношення "свідомість — навколишній світ", критично аналізує панівні парадигми філософії свідомості та когнітивної науки. Останні праці Серла присвячені дослідженню соціальної реальності.

Основні твори: "Мовленнєві акти" (1969); "Інтенційність" (1983); "Перевідкриття свідомості" (1992).

СИГЕР БРАБАНТСЬКИЙ (близько 1235, Орвієто — 1282) — французький філософ доби Середньовіччя. Один із засновників філософського вчення про двоїсту істину, згідно з яким істини раціонального знання можуть суперечити істинам релігійного віровчення, бо існують питання, що вирішуються філософією і теологією з протилежних точок зору. Такі суперечності слід визнати за норму для пізнання, не відмовляючись від однієї істини на користь іншої. Сигер Брабантський стояв на позиціях натуралізму, заперечуючи створення світу Богом "із нічого". Бог є не творцем світу, а "першодвигуном". Його діяльність підпорядкована ним же встановленим законам, втіленим, зокрема, в русі небесних тіл; крім того, Бог не знає майбутнього, оскільки воно залежить від випадковостей. Значне місце в концепції Сигера Брабантського посідала проблема розуму (інтелекту) і душі людини. Діяльний інтелект як родова характеристика людини — вічний, індивідуальна душа — смертна. Погляди Сигера Брабантського були засуджені церквою за єресь. Таємниця його смерті (вбивство чи самогубство під час слідства) залишається нерозкритою.

Основні твори: "Про наділену інтелектом душу"; "Логічні питання"; "Природні питання"; "Про вічність світу".

СИЛОГІЗМ (від грецького συλλογισμός — міркую, роблю умовивід) — дедуктивний умовивід, в якому з двох суджень (засновків) отримують зумовлене ними третє судження — висновок. Розрізняють три великі групи силогізмів: категоричний силогізм, у якого засновками є категоричні судження; умовний силогізм, одним із засновків якого є умовне судження; розподільний силогізм, серед засновків якого є розподільне судження. Істотною властивістю будь-якого силогізму є те, що його висновок випливає із засновків з логічною необхідністю. При цьому, якщо засновки істинні, то за умови, що не порушені логічні закони, висновок є завжди істинним. На цій підставі силогізми широко використовують у повсякденному і науковому мисленні як форму доведення. Особливе значення має такий різновид умовного силогізму, відомий під назвою "правило відокремлення". Основи теорії силогізму були закладені Аристотелем (дивись Модуси силогізму. Силогістика, Термін, Фігури силогізму, Правила виводу).

(І. Алексюк)

СИЛОГІСТИКА — розділ традиційної формальної логіки, в якому вивчають особливі види дедуктивних умовиводів (силогізми); перша, сформульована Аристотелем, логічна теорія дедуктивного виводу, який ґрунтується на врахуванні суб'єктно-предикативної структури висловлювань (суджень). У силогістиці вивчають структуру силогістичного умовиводу, виділяють його види, з'ясовують, за яких умов з одного, двох або більше висловлювань — засновків з необхідністю випливає нове висловлювання —висновок, визначають, які модуси силогізму є правильними умовиводами, а які хибними і чому. Формалізація силогістики виявила, що вона може бути узагальнено виражена через числення предикатів. Силогістика недостатня для опису всіх видів дедуктивних міркувань. У сучасній математичній логіці силогістику як окремий розділ не виділяють.

СИМА ЦЯНЬ (Сима Чжан) (середина II-І століття до нашої ери) —давньокитайський історик, літератор, мислитель, автор найвідомішої праці з історії Китаю — "Історичних записок" ("Ши цзі"). З 20-ти років Сима Цянь блукав по країні, збираючи історичні відомості та вивчаючи народні звичаї. У 92 році до нашої ери завершує працю над "Ши цзі". Ця праця прикметна тим, що в неї включена класифікація філософських напрямів у Китаї (конфуціанство, моїзм, легізм та інші); досі використовується при вивченні давньокитайської філософії. Сима Цянь, розглядаючи рух історії як циклічний, стверджував, що в основі коловороту лежить зміна принципів політичної влади (щирість, шанобливість, культурність); ця зміна відбувається внаслідок виродження кожного з цих позитивних принципів у свій антипод (дикість, лицемірність, лестощі). Остання трансформація зумовлює повернення до вихідного пункту, тобто до щирості.

СИМВОЛ — форма виразу і передачі духовного змісту культури через певні матеріальні предмети чи спеціально створювані образи та дії, що виступають як знаки цього змісту. В семіотиці символ іноді розглядають як різновид багатозначного (іноді безконечнозначного) знака. Образний символ втілює також алегорію свого змісту. На ранньому ступені розвитку людського мислення символ виникав стихійно як вияв прагнення людини до пізнання дійсності (наприклад, колесо — символ сонця, молот — символ блискавки). Символ як засіб узагальнення використовують у мистецтві, літературі, науці. На відміну від ірраціонально-спекулятивних та містичних поглядів на символ як сакральний феномен чи результат свавільної гри свідомості, що нібито прагне до умовностей, раціоналістичний досвід науки та мистецтва свідчить на користь розглядання символу як специфічного засобу освоєння дійсності в її нетривіальних формах. Взірцем логічно точного символу може слугувати будь-яка математична функція, що може бути розкладена в безконечний ряд значень, для яких вона виступає принципом, законом чи методом конструювання. Розрізняють символи у культурі та науці: символ у культурі — знакова форма предметно-чуттєвого буття художнього образу, яка містить у згорнутому вигляді багатоманітність ціннісних значень та естетичних смислів. Особливо великого значення символи набули у культурі Середньовіччя, де вони відігравали роль інтелектуальної канви, на основі якої була створена впорядкована система світобудови, здатна охопити безконечні зв'язки і відношення дійсності. Символізм тут виконує роль методу поєднання земного світу людини з горнім світом — світом найдосконалішої реальності і єдності Бога. Символ у науці за смислом близький до поняття "знак", але, на відміну від останнього, наділений невичерпною багатозначністю образу, що дозволяє через кожне часткове явище дати цілісне уявлення світу. За своєю природою символ тяжіє до діалогічної форми пізнання, оскільки зміст його може бути розкритий тільки у людському спілкуванні, за межами якого символ вироджується у пусту форму.

СИМВОЛІЗМ —

1) у широкому значенні тип культури чи індивідуальної поведінки, виразно орієнтованої на ті чи інші символи;

2) літературно-мистецький напрям, який виник в останній третині XIX століття у Франції, а потім поширився по всій Європі і у деяких літературах Нового світу. Символізм, при всій розмаїтості своїх головних шкіл і персон, постає передовсім як художньо оформлена світоглядна реакція європейської культури на тогочасну позитивістську, буржуазно-прагматичну цивілізацію, зосереджену виключно на матеріальних та політико-юридичних цінностях. Символізм не випадково вибудовує щонайширшу і щонайбільшу ретроспективу світової (передовсім античної та юдео-християнської) культури (наприклад, культурологія російських символістів Мережковського і Брюсова, яка прагнула охопити чи не весь час людської присутності на Землі). По суті, символізм суто естетичними засобами намагався поновити напружений символізм міфопоетичної доби та спадкоємних їй культур, аж до європейських Середньовіччя і романтизму включно. В умовах жорсткого відчуження художньої творчості від "ділової" дійсності індустріальної цивілізації вся літературна і мистецько-пластична сума європейського символізму та його світоглядна реставрація зазвичай не виходили за літературно-мистецькі межі, але символістам було притаманне вкрай унікальне у всій художній культурі Нового часу прагнення не лише вийти за ті межі, а й надати своїм художнім побудовам чи не загальноколективного статусу. Повертаючись до певних світоглядних засад "колективного" давноминулого, в умовах унікальності своїх естетичних позицій у мистецьких та загальнокультурних умовах кінця XIX — початку XX століття. Символізм парадоксальним чином повищував індивідуальний статус художника, міру його суто "особистісного" погляду на світ, аж до вкрай агресивно-індивідуалістичного. Символізм у своїй семантиці постає як парадоксальне поєднання міфологізованих, доконечно колективних візій історії і природи, з одного беку, і безнастанних фіксацій суто "особистісного", відстороненого від довколишньої дійсності психологічного стану — з другого. Символізм рішуче змінив саму речовину європейської поезії, стрімко розширивши її метафоричність, віднайшовши зовсім нову мовну фактуру, доти небачені засоби поетичної виразності. Так само він поглибив і романну та новелістичну прозу, створив новий тип драми і театру взагалі. Символізм став першопоштовхом до процесу, внаслідок якого з'явилися авангард і модернізм, інтелектуально допоміг становленню деяких філософських напрямів — від екзистенціалізму до феноменології, а також супроводжував перші структуралістські спроби і взагалі морфологічний аналіз у гуманітарній царині. Символізм увійшов також в українську літературу і культуру (передовсім пізній театр Лесі Українки, поезія молодого Тичини), позначивши становлення режисерського стилю Леся Курбаса та монументального — "бойчукізму". (В. Скуратівський)

СИМВОЛІЗМ релігійний — об'єктивування релігійних уявлень в образних структурах, які містять у собі вказівку на зміст цих уявлень у вигляді нерозгорнутих знаків, символів. Такими знаками є предмети культу, ритуальні дії, релігійна лексика (Бог, дух, благодать тощо), священні тексти. Символізм релігійний є таємничим і міфологізованим позначенням надприродного. У релігійному контексті знаходять також символізований вираз усвідомлення й переживання людиною вищих соціокультурних цінностей. Христос йде по воді до своїх учнів, він миттєво зцілює тяжкохвору жінку, п'ятьма хлібами вгамовує голод цілого народу — ці євангельські оповідання алегорично-повчального змісту символізують надію, що негоди можуть бути подолані навіть тоді, коли хиткий ґрунт утікає з-під ніг, що любов і людяність долають будь-яке зло. Образність і загальнолюдська адресованість надають символізму релігійному психологічної привабливості і виповнювальної значущості. (Б. Лобовик)

СИМВОЛІЧНА ЛОГІКА — назва сучасної логіки, що наголошує її головну особливість — застосування символів, розробку знакових систем для аналізу міркувань.

СИМЕТРІЯ — властивість незмінюваності (інваріантності) деяких сторін, форм, конфігурацій, процесів, явищ, відношень матеріальних об'єктів, законів природи відносно певних операцій, наприклад, симетрія математичних груп перетворення. Протягом усієї історії людства симетрія, як теорія, метод і методологія, відігравала важливу роль у науці, техніці, образотворчому мистецтві, архітектурі, музиці, танцях, літературі та інших видах інтелектуальної діяльності всіх цивілізацій. За висловом Вейля, за допомогою цієї ідеї людина намагається осягнути й створити порядок, красу і досконалість. Класична (геометрична) теорія симетрії XIX століття уточнила інтуїтивне уявлення про симетрію як гармонію пропорцій. Її поняття та ідеальні форми, абстраговані від декоративних орнаментів та геометричних форм кристалів, набули строгої математичної форми. Від тих часів в характеристиці симетрії залишилися такі наріжні поняття, як "візерунок" та "мотив". Широке застосування симетрії як теорії й методу коріниться в тому, що симетрію будь-якого об'єкта можна описати як у термінах його елементів симетрії, так і в термінах операцій симетрії. Важлива роль симетрії обумовлена взаємозв'язком причини й наслідку. Симетрія ефекту свідчить про закономірний характер (принаймні регулярність) першопричини явища або структури системи. Операції симетрії мають особливе значення саме як причини, оскільки викликані ними ефекти можна передбачити, і сама симетрія при цьому стає цінним об'єктом дослідження. Принцип симетрії П'єра Кюрі проголошує, що елементи симетрії (як і дисиметрії) причин повинні виявлятись у породжених ними ефектах, хоча обернене є несправедливим (ефекти можуть бути більш симетричними, аніж причини). Така дуальність причини і наслідку веде до двох різних вихідних точок дослідження симетрії. Рішучим кроком у напрямі до сучасної теорії симетрії було відкриття багатоманітних візерунків та операцій так званої "кольорової" симетрії (під "кольором" можуть розумітися будь-які негеометричні атрибути об'єктів). Поєднання класичної теорії симетрії з нетрадиційною мовою "кольорової" симетрії виявилося надзвичайно плідним у науці. Узагальнені симетрії дали ключ до розуміння та уніфікації багатьох законів фізики, хімії, біології та інших наук. Методологічний статус симетрії визначається перш за все тим, що вона стала багатовимірною системою відображення глибинних сторін світу, математично точною мовою, яка узгоджується з найбільш фундаментальними науковими теоріями і через це часом абстрактна й складна, але разом із тим і достатньо наочна, щоб при розгляді навіть далеких від буденного сприйняття сторін світу можна було вдатися до звичайної людської уяви. (О. Кравченко)

СИНЕРГЕТИКА (від грецького ἔργον — який діє обопільно, узгоджено) —напрям і загальнонаукова програма міждисциплінарних досліджень, котрі вивчають процес самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур у відкритих фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та інших системах. Ідеї синергетики запропоновані та розроблені Пригожиним (Бельгія) та Хакеном (ФРН) на рубежі 60-70-х років XX століття. Згідно з синергетичним підходом, самоорганізація складних систем спрямовується від хаосу до дедалі більшої впорядкованості на основі певних параметрів порядку й узагальненої синергетичної інформації відповідно до певних патернів (моделей). У процесі самоорганізації системи відбувається виникнення і самопородження смислу її розвитку, своєрідне прагнення системи до майбутньої віддаленої її впорядкованості за допомогою так званого атрактора. Речовинно-енергетичні процеси системи спрямовуються її інформаційним полем; система поводить себе так, що напрошується висновок: кожний елемент системи несе інформацію про результат майбутньої взаємодії з іншими елементами. У певних критичних точках розвитку системи, точках біфуркації, вона може обирати шлях розвитку в одному з кількох енергетично рівнозначних напрямів. У зв'язку з синергетичними дослідженнями, зокрема розробкою параметрів порядку, в сучасній науці сформувався так званий антропний принцип: якби певні фізичні, хімічні тощо константи або параметри відрізнялися хоча б на декілька відсотків від тих, котрі існують насправді, то існування атомів взагалі, а також зоряних систем було б неможливим. Звідси випливає, що виникнення людини і високоорганізованого суспільства закладено в найфундаментальніших константах природи і розвиток Всесвіту має такий характер, що спрямовується світовим розумом. Продуктивним є застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізації суспільних систем, узгодження їх рушійних сил — мотиваційних інтенціональностей соціальних суб'єктів на основі певних духовних та культурних цінностей задля досягнення екологічної рівноваги між соціо-антропосферою та біосферою планети, котрі разом утворюють цілісну систему. Оскільки негативні екологічні показники, що загрожують існуванню життя на планеті, можуть набути певного асимптотичного прискорення у режимі "із загостренням", то їм має бути протиставлене цілеспрямоване культивування духовних параметрів (цінностей, ідеалів та норм) у суспільній свідомості окремих соціумів і глобального співтовариства в цілому. Цьому має передувати культивування синергетичної взаємодії і досягнення у малих спеціалізованих соціальних групах ефекту синергетичного резонансу: при досягненні певних "ідеальних" патернів взаємодії та цілеспрямованій дії на певні "акупунктурні" зони соціальних систем відбувається вивільнення надзвичайно великої кількості творчої енергії. (В. Лук'янець)

СИНКРЕТИЗМ (від грецького συγκρητισμός — об'єднання) —нерозчленованість явища, якою характеризуються початкові стадії його розвитку, а також неприродна з'єднаність різнорідних елементів у певній цілісній сукупності, наприклад, поєднання різнорідних принципів у еклектичних філософських системах, релігійних догматів різноманітного походження в одному віровченні, різних стилів у мистецькій традиції тощо. В історії становлення філософії мали місце як синкретизм першого, так і другого роду. До синкретичних утворень відносять так звану першу або досокпатичну давньогрецьку філософію, оскільки в ній тісно перепліталися практичне знання й світоглядна орієнтація міфу, конкретні знання й міркування загальнофілософського характеру, часто з великою домішкою припущень, ніяк не узгоджених із досвідом. Розщеплення цього синкретичного утворення призвело вже в часи Аристотеля до протиставлення філософії міфові й релігії, а також до виділення конкретно-наукового й філософського підходів до осягнення дійсності. Появою синкретичних утворень нерідко закінчується в філософії протистояння альтернативних філософських доктрин: зменшення опозиційності раціоналізму й ірраціоналізму, емпіризму й раціоналізму, екстерналізму й інтерналізму, холізму й редукціонізму тощо, що дає поштовх до перегляду вихідних принципів і підходів до вирішення давно обговорюваної філософської проблеми й до виникнення нових оригінальних та перспективних філософських напрямів, вільних від внутрішніх протиріч. (Ф. Канак)

СИНТАКСИС ЛОГІЧНИЙ — розділ теоретичної логіки, що вивчає об'єктні логічні теорії: логіку висловлювань і логіку предикатів, різні формалізовані мови тощо як знакові формальні системи. Синтаксис логічний формулює правила оперування символами та побудованими з них виразами; правила добору символів та створення алфавіту формальної системи; правила поєднання символів між собою і створення формул, виділення множини правильно побудованих формул; правила упорядкування формул і побудови формальних систем шляхом виведення одних формул з інших, що подається у вигляді знакових перетворень над записами. Такі формальні системи часто називають логістичними системами. Синтаксис логічний займається лише комбінаторними властивостями символів безвідносно до їхнього смислу. Смислова інтерпретація логістичних систем вивчається в логічній семантиці. Логістичні системи виступають знаряддям перебудови змістових наукових теорій у математиці, мовознавстві, кібернетиці тощо при розв'язанні проблеми їх обґрунтування.

СИНТЕТИЧНА ТЕОРІЯ ЕВОЛЮЦІЇ (СТЕ) — цілісна система поглядів на субстрат, причини, рушійні сили, закономірності та наслідки еволюційного процесу, сучасний дарвінізм. Сформувалась переважно в 30- 40-х роках XX століття завдяки дослідженням Вавілова, Гаузе, Тимофеєва-Ресовського (Росія), Добржанського, Гершензона, Шмальгаузена (Україна), Елтона, Симпсона, Майра (СІІІА), Хакслі (Англія), Ренша (Німеччина) та інших. У становленні СТЕ поважну роль зіграло експериментальне вивчення екологічної диференціації виду, створення математичної теорії боротьби за існування, вчення про організм як ціле в індивідуальному та історичному розвитку. Визначальними методологічними чинниками синтезу виступили популяціоцентризм, імовірнісний аналіз та моделювання, проведення вимог точних наук у біології. Основні положення СТЕ: еволюція є процесом створення нових та підтримання існуючих пристосувань (адаптацій); найменша еволюціонуюча одиниця — популяція, головна рушійна сила —природний добір, основний матеріал для добору — мутаційна мінливість; контроль еволюції здійснюється упроцесі боротьби за існування. Структурно СТЕ складається з теорій мікро- та макро- мега- еволюції. Теорія мікроеволюції вивчає незворотні перетворення генетико-екологічної структури популяцій, які можуть привести до формування нового виду; теорія макроеволюції — походження надвидових таксонів (родів, родин, рядів, класів), основні напрями та закономірності розвитку життя на Землі; теорія мегаеволюції — походження таксонів найвищого рангу (типів, царств), виникнення самого життя та людини. СТЕ стимулювала розробку низки конкретних теорій еволюції, котрі пояснюють особливості історичного розвитку основних рівнів та форм організації живого, а також законів зміни самих законів розвитку (еволюції еволюції). Це дозволило осягнути еволюцію як єдиний і разом з тим множинний потік самоорганізації сущого. Для сучасного етапу розвитку СТЕ характерні відкриття, котрі істотно поглиблюють бачення феномена еволюції: з'ясування біохімічної єдності та спільності генетичного коду для всього живого, розуміння екологічної ніші виду як сукупності його адаптивних можливостей щодо освоєння довкілля, унікальності біо-систем дозволяють обґрунтувати хід еволюції як складної системи авторегулюючих циклів, простежити взаємодію стабілізуючої та дестабілізуючої форм природного добору, співвідношення стазису та зміни (періодів відносної стабілізації та бурхливих змін у розвитку виду). Нарешті, в межах теорії антропогенезу та вчення про біосфери сформульовано бачення людини як видової істоти, котра є домінантною в біосфері, перетворює її в свою монопольну екологічну нішу, що робить людину відповідальною і за організацію біосфери, і за темпи та напрями подальшої еволюції біоти. Водночас СТЕ не дає задовільного пояснення деяким ключовим проблемам еволюції: постання екосистем, еволюційне значення макромутацій, феномен життєвих форм (екобіоформ) тощо.(В. Крисаченко)

СИНТОЇЗМ (від японського — шлях богів) — національна релігія японців, що сформувалася в VI - VII столітті на базі родоплемінних анімістичних культів і шаманства. Синтоїсти поклоняються сонму божеств і духів (камі), які оживлюють всю природу, здатні втілитися в будь-який предмет і стають об'єктом релігійного шанування. Центральне божество — сонячна богиня Аматерасу Омікамі. Головне в синтоїзмі — поклоніння камі, зв'язок між ними і людьми здійснюється через представника богині Сонця на Землі —імператора (мікадо), який вважається родоначальником усіх японців. Тому імператор (тенно) разом з усією родиною сакралізується, а їхній культ — тенноїзм стає складовою синтоїзму. В результаті багатовікової взаємодії синтоїзму з буддизмом в Японії утворився своєрідний релігійний синкретизм. У наш час виникли численні нео-синтоїстські секти, які утверджували ідеали предків, гарантували не потойбічне, а земне благополуччя. Священна книга синтоїзму — збірник легенд "Кодзикі". Центром релігійного життя синтоїзму є храм Ясукуні в Токіо.

(Л. Филипович)

СИРЦОВА Олена Миколаївна (1957, Київ) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1979). Кандидат філософських наук (1983). У 1992 році захистила в Сорбонні (Паризький університет) диплом поглиблених студій з античної та середньовічної філософії. Автор праць із філософії досократиків, ранньої патристики, християнської гімнографії, апокрифології, історичної філософської думки Руси-України.

Основні твори: "Апокрифічна апокаліптика: філософська екзегеза і текстологія з виданням Апокаліпсису Богородиці за грецьким рукописом XI століття (2000) та інші.

СИСТЕМА (від грецького σύστημα — поєднання, утворення) — сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв'язок чи взаємодія. Якісні характеристики цих елементів становлять зміст системи, сукупність закономірних зв'язків між елементами — внутрішню форму, або структуру системи. Природа складових елементів і характер структури системи найрізноманітніші. Системи можуть утворювати окремі тіла, явища, процеси, що вступають між собою у взаємодію, обмінюються енергією або речовиною, виконують спільну функцію тощо; окремі думки, наукові положення, абстрактні об'єкти, між якими встановлені співвідношення взаємозалежності, підпорядкування, послідовності, вивідності тощо. Для об'єктів, які характеризуються як системи, найважливішими рисами є внутрішня розчленованість та функціональна цілісність. За природою елементів та характером структури виділяють різні види систем. Найпоширенішим є поділ систем на матеріальні, що існують в об'єктивній реальності, та ідеальні, що є виразом людської свідомості, мислення та психіки. Матеріальні включають у себе системи неорганічної (фізичні, геологічні, хімічні) та органічної природи (клітини, організми, популяції, екосистеми). Ідеальними системами є поняття, гіпотези, теорії, лінгвістичні та логічні побудови, психічні утворення тощо. Особливим класом систем, де органічно поєднані матеріальні та ідеальні елементи, є системи соціальні, соціокультурні, інформаційні. За кількістю елементів розрізняють прості та складні системи, за характером зв'язку — динамічні та стохастичні. Співвідношення між елементом і системою встановлюються як співвідношення простого і складного. Однак елемент якоїсь системи сам по собі може бути складним утворенням і характеризуватися як система. Водночас предмет, що є сам системою, може бути елементом системи вищого рівня. Тому окремі предмети і явища можуть становити цілі ієрархії системи. Так, тваринний організм, будучи складною системою, є в той же час елементом системи вищого рівня — популяції. За сучасних умов поняття "система" набуло важливого пізнавального значення. Воно застосовується в усіх науках, складаючи концептуальну основу вивчення складних явищ чи процесів природи і суспільства. В сучасній науці дослідження системи різних видів і класів здійснюється в межах системного аналізу, спеціальних теорій системи у математиці, логіці, космофізиці, біології, кібернетиці, системотехніці, синергетиці, лінгвістиці, інформатиці тощо. Існує тенденція до створення загальної теорії систем. Широко відомі загальна теорія системи Берталанфі, яка виникла першою, загальні теорії систем. Ешбі, Месаровича, Ляпунова. Загальні теорії системи досліджують логіко-методологічні принципи аналізу систем, розробляють різні стратегії системних досліджень і на цій основі формують системну методологію. Спеціальні — вивчають конкретні різновиди систем, їх виникнення та еволюцію, функціювання та трансформацію, способи їх проектування та управління ними. У наш час не існує єдиної і загальновизнаної класифікації систем. (П. Йолон)

Поиск по сайту: