СЛОВНИК 67 страница

ПАЦИФІЗМ (від латинського pacificus — миро­творчий) — суспільно-політична течія, етичний принцип. Основна мета і спря­мованість пацифізму — зменшення масштабів мілітаризації суспільства, а в ідеалі — скасування воєн як таких. Пацифізм виходить із невиправданості, нелюдськості і шкідливості будь-якої війни, вбачаючи у грома­дянській єдності (зокрема, узгодженій непокорі) шлях до обмеження мілітар­них зазіхань держави. Пацифістські ідеї, настрої та поведінкові прояви мож­на простежити з стародавніх часів, зок­рема у морально-релігійних настановах, які звеличували ненасильство і ригори­стичну покору обставинам без активного спротиву, але в той же час із послідовним моральним засудженням активного зло­чинства. Послідовного пацифізму дотримуються окремі течії християнства (квакери, ду­хоборці, свідки Єгови тощо). З часів Відродження гуманістична думка почи­нає розвінчувати лицарський етос мілітарності і "життя у подвигах та зви­тязі" (за Еразмом Роттердамським). Утопічна думка також принципово запе­речувала стан війни як такий, що супе­речить розумній, суголосній людській природі та організації суспільного життя (пацифізм загалом тяжіє до утопізму, але це не заважає філософії та ідеалу пацифізму позитивно впливати на суспільство). Організовані рухи за мир виникають в Європі і Північній Америці після завершення наполе­онівських війн. Пвцифізм цих рухів живився здебільшого ліберальним переконанням у тому, що економічний прогрес і про­цвітання є неможливими в умовах війни. Згодом, на рубежі XIX - XX столітть, пацифізм стає органічно притаманним анархістському та деяким відгалуженням соціалістично­го руху. З поширенням практики загаль­ного військового призову (особливо за часів Першої світової війни) пацифізм починає пов'язуватися з особистісною життєвою позицією людини, веліннями її совісті, відмовою брати до рук зброю і служити у війську (так званий "безумовний пацифізм"). Такого роду поведінковий пацифізм поставив на поря­док денний і зробив реальністю альтер­нативну військову службу, толерантне ставлення до людей, які з релігійних мір­кувань відмовляються від військової служби. Актуальність пацифізму в сучасних умо­вах підсилюється тим, що руйнівна сила мілітарності стає за наявності засобів ма­сового знищення смертельно небезпеч­ною для самого існування людства. (В.Заблоцький)

ПАШКОВА Анастасія Олександрівна (1920-1984) — український філософ. Закінчила історичний факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1945). Захистила кандидатську дисертацію (1955). Три­валий час працювала в КНУ ім. Т. Шевченка. Коло наукових інтересів — розроб­ка питань теоретичної спадщини Гоббса, Дидро, Монтеня, Канта та інших, проблеми ідейного зв'язку вітчизняних і зарубіж­них мислителів, розкриття своєрідності української філософської думки.

Основні твори: "Філософські погляди П.А. Грабовського" (1954); "Соціальний ідеал Лесі Українки та його філософське обґрунтування" (1956); "Боротьба Г.В. Плеханова проти філософського ревізіо­нізму" (1957); "Історія філософії на Ук­раїні: Підручник", у співавторстві (1958) та інші.

ПАШУК Андрій-Ярослав Іванович (1927, село Скорики Тернопільської області) — українсьий філософ. Навчався на історичному факультеті ЛНУ ім. І. Франка (1945-1950). Доктор філософських наук (1969), професор (1971). Президент Клубу Григорія Сково­роди, голова філософської секції НТШ. Від 1951 року працює у ЛНУ ім. І. Франка, від 1995 року — завідуючий кафедрою історії філо­софії. Фахівець у галузі історії філософії, зокрема у ділянці філософської думки в Україні.

Основні твори: "Соціологічні та суспіль­но-політичні погляди С.А. Подолинського" (1965); "Іван Вишенський — мисли­тель, борець" (1990).

ПЕЙН Томас (1737, Тетфорд — 1809) — американський філософ, політичний діяч, пуб­ліцист. Один із представників Американського просвітництва. Народився в Англії у родині квакерів. Прибув до Північної Америки у 1774 році, брав участь у війні за незалеж­ність США. У трактаті "Здоровий глузд" обстоював необхідність незалежності британських колоній у Північній Америці. Не погоджуючись з ідеями відомого тракта­ту Берка "Роздуми про Французьку рево­люцію", Пейн у праці "Права людини" обґрунтував видатне значення революції як для Європи, так і для людства в ціло­му. Ця праця містила не тільки критику консерватизму, а й заклики до боротьби із англійською монархією і встановлення рес­публіканського ладу. Пейн змушений був емігрувати до Франції, де обирався до Конвенту (від жирондистів). Після пере­моги якобінців потрапив до в'язниці (Пейн виступив проти якобінських закликів стратити короля), де розпочав написання свого головного твору "Сторіччя розуму" (був завершений і надрукований у США). У філософії Пейн дотримувався деїстичних та радикально-просвітницьких погля­дів. Віра у всемогутність розуму, науки, непереборність свободи — основа філо­софії Пейна, спрямованої на руйнацію перед­судів минулого (до яких Пейн відносив, зок­рема, і релігію, хоч і не був атеїстом). Політичним уподобанням Пейна були близь­кі ідеї представницької демократії, конституціонізму, американського федералізму, французької Декларації прав людини. Пейн обґрунтовував можливість громадянсь­кої непокори у випадку, коли уряд пере­стає виражати інтереси громадян. Існу­вання суспільства Пейн вважав природним для людства станом внаслідок притаман­ної людям солідарності інтересів, існу­вання ж держави виправдовував майже виключно міркуваннями збереження по­рядку (держава, на відміну від суспільст­ва, є "неприродною" і "непотрібною" інституцією). Ідеї Пейна щодо соціальних функцій держави можна вважати однією з перших спроб обґрунтування держави загального добробуту.

Основні твори: "Здоровий глузд" (1776); "Права людини" (1791-1792); "Сторіччя розуму" (1794-1795); "Аграр­на справедливість" (1796).

ПЕКАЛІД (Пенкальський, Пенкаля), Симон (близько 1567,поблизу Кракова — після 1601) — українсько-польський гу­маніст, поет. Закінчив Краківський університет (1585-1589), де отримав ступінь бака­лавра. Пізніше став придворним поетом князя К. Острозького. Відомі його твори латиною "Острозька війна" (1600) та "Епітафія на честь І.Ф. Гербурта і Є."

ПЕРСОНАЛІЗМ (від латинськогл persona — осо­ба, личина, маска) — напрям філософії другої половини XX століття, що визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою цінністю буття. Вперше термін "персоналізм" був ужитий у 1799 році. Персоналізм близький до релігійного екзистенціа­лізму; відрізняється від нього потракту­ванням відношення екзистенції та трансценденції, які, на думку персоналістів, поєднуються не лише у переживанні, а й у бутті. Єдність екзистенції та трансценденції є у персоналізмі однією з фундаментальних ознак особистості. В результаті особа, особистість у вченнях персоналістів є первинною стосовно суспільства. Відо­мими представниками персоналізму є Муньє, Лакруа, Бердяєв, Шестов, Боун, Ройс. Ідеї Персоналізму органічно розвивалися в річищі української філософської думки (частково вони на­явні у Сковороди та Юркевича). Досить чітка концепція персоналізму притаманна філо­софії Кульчицького, який, досліджуючи сутність людської природи у національному контексті, розробив оригінальну концепцію "українського персоналізму". Останній, за Кульчицьким, виступає не замкне­ним, "хутірським" вченням, а розгор­тається у тісному зв'язку зі світовою філософською думкою та є складовою ча­стиною європейської культури. Кульчицький висловлює низку думок, що споріднюють його вчення з фундамента­льною онтологією Гайдеггера (зокрема, щодо розуміння основ Буття людиною через осягнення свого власного буття як екзистенції). У Київській світогляд­но-антропологічній школі (сформува­лась у 60-х роках XX століття) принципи персоналізму роз­виваються в екзистенційній антропології. (Н. Хамітов)

ПЕРЦЕПЦІЯ (від латинського perceptio — сприй­мання) — у сучасній психології і філо­софії те саме, що й сприйняття. Ляйбніц уживав термін "перцепція" для позначення не­виразного і неусвідомленого сприйняття ("враження") на противагу чіткій його усвідомленості — апперцепції.

ПЕСИМІЗМ (від латинського pessimus — найгірший) — настрій занепадництва духу; концентрація уваги на несприятливих аспектах певної ситуації; негативне оці­нювання людського існування та все­світньої перспективи; розглядання куль­турного чи історичного процесу як шля­ху до повного розпаду, деградації та смерті; визнання необхідності присут­ності в культурі критичних та скептич­них тенденцій противаги як чинників сприяння збереженню її життєздатності. Радикальна форма песимізму має безумовний характер, розглядаючи буття як страж­дання, а небуття як позбавлення від мук. Іноді сприйняття минулого як недосяж­ного зразка призводить до визнання не­обхідності знищити все, що створено після досягнутої вершини. Відносний песимізм визнає реальність зла чи недосконалості у світі, але як чинника, що його можливо подолати. Песимістичні ідеї можна зу­стріти ще в Античності: міф Гесіода про п'ять "віків", упродовж яких людство приречене на виродження; елевсинські містерії; релігійно-моральні союзи (на кшталт піфагорійського); трагедії Есхіла, Софокла та Еврипіда; ідеї софістів, які актуалізували протиріччя між при­родою та культурою; традиція скептиків тощо. Критичне ставлення до культури було характерне для багатьох середньо­вічних теологів, гностичних рухів. Особ­ливого значення тут набували есхато­логічні уявлення християнства. Крити­цизм щодо оптимістичних поглядів рене­сансного антропоцентризму наявний у поглядах Петрарки, Помпонацці, Лютера, Монтеня, Мак'явеллі. Своєрідну по­зицію, відмінну від просвітницької (віра у безмежні можливості знання), посіда­ли Віко, пізніше Руссо. Поняття песимізм поча­ли активно використовувати у другій половині XIX століття разом із його антонімом — оп­тимізмом. Новітньої філософської об­робки песимізм набув у системах Шопенгауера та Гартмана. Погляди представників багатьох художніх рухів та мислителів XX століття (теоретики екзистенціалізму, Франкфуртської школи, структураліз­му, постмодернізму) хоч і позначені песимізмом відносно подальшої долі культури, іс­торії й людства, проте несуть у собі гли­бокий критичний аналіз процесів, що виникають у цій царині. (Т. Лютий)

ПЕТРОВ Віктор Платонович (псевдонім: В. Бер, В. Домонтович) (1894, місто Катеринослав — 1969) — український письмен­ник, літературознавець, історик філо­софії, археолог. Закінчив слов'яно-російське відділення історико-філологічного факультету Київського університету (1918). Доктор літературознавства (1930), доктор філологічних наук (1966). Керівник (від 1927 року) Ет­нографічної комісії УАН, завідуючий сектором інституту історії матеріальної культури, ди­ректор (від 1941 року) інституту української фолькло­ристики АНУРСР. Професор філософського факультету Українського Вільного університету (Мюнхен) і професор богословсько-педагогічної ака­демії УАПЦ. Від 1956 року — в Києві: співробітник інституту археології АН УРСР. Автор по­вістей, оповідань, наукових праць. Запо­чаткував в Україні жанр "романтизова­ної біографії" (повісті "Романи Куліша", "Аліна і Костомаров"), автор насиченої філософськими ідеями інтелектуальної прози (повісті "Доктор Серафікус", "Без грунту", філософської притчі "Апосто­ли" та інші). Для історіософських студій Петров характерне прагнення осмислити ідею часу в історії, пізнати в ній "не лише рух, але й сталість, не лише часове, але й надчасове". Історія — це не каузально-по­ступальне творення "золотого віку", а "чергування перервності". Людство, за Петровим, змінило у XX столітті вектор руху, повер­нуло від засад Ренесансу до засад Се­редньовіччя (нехтування раціональ­ністю, осягнення природного як відбит­ку надприродного у символізмі та інше). Праці Петрова про особистості і творчість Куліша і Сковороди — це перлини в до­слідженні творчості Куліша і Сковороди. Петров осягає Сковороду як "філософа-старця", для якого бути — це мислити, а "філософувати — це втікати з цього зем­ного світу, визволятись від тіла". По-но­вому поглянув Петров і на естетику Шевчен­ка, Лесі Українки, Гоголя та інших.

Основні твори: "Пантелеймон Куліш у 50-ті роки. Життя, ідеологія, творчість" (1929); "Аліна й Костомаров. До історії їх життєвих взаємин" (1929); "Історіософічні етюди" (1946); "Екзистенціалізм і ми" (1946); "Провідні етапи розвитку су­часного шевченкознавства" (1947); "Ук­раїнські культурні діячі УРСР — жертви більшовицького терору" (1992); "Етноге­нез слов'ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика" (1972); "Домонтович В.: Проза". У 3 томах (1988); "Походження ук­раїнського народу" (1992); "Особа Сково­роди" (1995).

ПЕЧЕРСЬКИЙ ФЕОДОСІЙ (близько 1036, місто Василів, поблизу Києва — 1074) — києво-руський релігійний мислитель, ігумен, активний опорядник Києво-Печерського монастиря; автор багатьох послань і по­вчань, що мали значне поширення: "Сло­во про терпіння і про любов", "Повчання про терпіння і про смиріння", "Слово про віру християнську і про латинську" та інші. Утверджував у монастирському житті і в київському християнстві загалом аске­тичні традиції, напрацьовані візантійсь­ким, насамперед афонським, чернецтвом (саме за його ігуменства в Печерському монастирі було запроваджено суворий Студійський статут); разом з тим, про­довжив зусилля свого вчителя Антонія, спрямовані на створення в Печерському монастирі духовно-моральної атмосфери терпіння й жертовної любові, що поєдну­вала братію у її подвижництві. Як літе­ратурні твори Печерського Феодосія, так і відомості про його життя і діяльність засвідчують його вдачу активного полеміста — критика "латинян" і юдеїв; з останніми він, за свідченням його житія, мав звичку потай зустрічатися і сперечатися про Христа. Водночас послання Печерського Феодосія містять закли­ки до милосердя і співчуття стосовно усіх, хто страждає, перебуває у скруті, незалежно від того, чи це юдей, сарацин, болгарин, єретик, латинянин або будь-який поганин, за що, на думку Печерського Феодосія, ми­лосердному віддячить Господь. "Житіє Феодосія Печерського", написане Нестором, ймовірно, у 80-ті роках XI століття (за іншою версією, на початку XII століття) — один із найвизначніших творів давньокиївської агіографії, що виразно засвідчує її мора­льну орієнтацію і жанрову специфіку.

ПИЛИПЕНКО Валерій Євгенович (1957, село Дібровне Чернігівської області) — український філософ і соціолог. Закінчив філософсь­кий факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1982). Кандидат філософських наук (1988), доктор соціологічних наук (1994). Академік Української академії політичних наук (1997). Від 1990 року — провідний науковий співробітник інституту соціології НАНУ. Спеціаліст у га­лузі методології та методики соціологіч­них досліджень, економічної соціології, соціології молоді, соціальної психології. Автор понад 100 наукових публікацій.

Основні твори: "Організація. Праця. Ефек­тивність" (1991); "Верифікація соціаль­них прогнозів" (1992); "Соціальна регу­ляція трудової поведінки" (1993); "Со­ціальний морфогенез: еволюція і катаст­рофи" (1993); "Соціологія підприємниц­тва" (1997); "Соціально-політична ефек­тивність управлінської діяльності" (1999); "Суб'єктивний компонент в со­ціологічному пізнанні" (2000).

ПИТАННЯ — висловлювання, яке фіксує невідомі елементи якоїсь ситуації, за­дачі, що підлягають з'ясуванню. В при­родній мові питання виражається питальним реченням або словосполученням. У кож­ному питанні є два елементи — те, що відомо (асерторична сторона), і те, що вимагає з'ясування (проблематична сторона). Асерторична сторона характеризує пред­мет питання, акцентує на тому, існування чого припускається питання і ознаки чого поки що невідомі, а також окреслює клас можли­вих значень невідомого. Ця сторона питання іноді виступає на перший план і набуває самостійного значення (риторичні, підказувальні, провокаційні питання). Питання є ні істинним, ні хибним, а тому не є суджен­ням. Характеризуючи питання, можна стверд­жувати, що вони або осмислені (якщо за­довольняють синтаксичні, семантичні і прагматичні критерії осмисленості), або безглузді. Осмисленість, точність питання — важлива сторона правильного, чіткого мислення. В науці осмислені питання або їхня сукупність виражають наукову проблему.

ПІДДУБНИЙ Володимир Андрійович (1940, Харків) — український соціолог. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1969). Кандидат філософських наук (1977). Від 1969 року працював в інституті філософії НА­НУ, від 1991 року — в інституті соціології НАНУ. Член-кореспондент Української Академії наук на­ціонального прогресу. Сфера наукових інтересів — суспільство в кризових ситу­аціях, соціальні нововведення, со­ціологія управління, соціологія етносу.

Основні твори: "Ціннісні орієнтації робітни­чої молоді", у співавторстві (1978); "Керівник — організатор і вихователь", у співавторстві (1985); "Соціальний морфогенез: ево­люція і катастрофи", у співавторстві (1993); "Життя етносу: соціокультурні нариси", у співавторстві (1997) та інші.

ПІДНЕСЕНЕ — естетична метакатегорія, яка характеризує естетичну цінність ре­чей та явищ, опанованих людиною не практично, а духовно. Зазвичай ідеться про речі та явища як природного, так і суспільного походження, які переважа­ють могутність і сили людини і вимага­ють від неї надзвичайних, граничних зу­силь. Почуття піднесене виникає за умов духов­но уявного, морального подолання яки­хось значних, грізних сил природи або суспільних явищ, неспівмірних із си­лою, енергією та фізичними можливостями людини. Якщо у відношенні до прекрасного людина практично вільна, то у відношенні до піднесеного свобода має лише духовний, моральний характер. Духовне подолання непідвладних людині явищ створює особливий стан естетичного пе­реживання, яке породжує почуття за­хоплення та радості, усвідомлення без­межних можливостей людини.

ПІЄТИЗМ (від латинського pietas — благочестя) —

1) Течія в лютеранстві XVII століття. Акту­алізувала ідеї "Нового благочестя" і про­тестантської містики, пошуки Живого Бога і безпосереднього зв'язку з ним, по­вернення до апостольського братерства і суспільних перетворень у дусі Євангелія. Пов'язана з діяльністю Шпенера, котрий заснував домашні біблійні гуртки, і Франке, який на засадах пієтизму організував університет у Галле.

2) Рух оновлення в протес­тантизмі XVII — XVIII століття. Стимулював піднесення культури, освіти, науки. Вплинув на Гете, Гердера, Лессинга, Шляєрмахера, Канта, сприяв розвитку німецького романтизму, персоналізму, екзи­стенціалізму. Рецепції пієтизму відчутні у квієтизмі, вченні Сведенборга. Активізу­вав радикальний протестантизм, утво­рення нових течій (штундизм).

(В. Любашенко)

ПІЗНАВАЛЬНІ ЗДАТНОСТІ — в теорії пізнання поняття, що позначає специ­фічні якості суб'єкта, які роблять його спроможним пізнавати навколишній світ, відображати властивості, відношен­ня, сутність, закономірності фукціювання та розвитку об'єкта і створювати у своїй свідомості образ останнього. До них належать чуттєві пізнавальні здатності — відчуття, сприймання, уявлення; раціональні — мислення, розум і проміжні — уява, пам'ять, що мають чуттєві й раціональні ознаки. За допомогою пізнавальних здатностей суб'єкт отри­мує необхідні відомості про об'єкт, пере­робляє і закріплює їх у своїй свідомості. Будучи притаманними людині від народ­ження, пізнавальні здатності удосконалюються і розвиваються в процесі індивідуального розвит­ку людини, її виховання і соціалізації. Вони розширюються і поглиблюються завдяки досягненням суспільно-історич­ного та науково-технічного прогресу, по­силюються і "подовжуються" через за­стосування різного роду технічного осна­щення: мікроскопів, телескопів, ра­дарів, синхрофазотронів, телевізорів, комп'ютерів, технічних систем, що моде­люють людський інтелект, книгодруку­вання тощо. Маючи біологічну основу, пізнавальні здатності обумовлені соціальне і в сукупності з інтелектуальними та технічними над­баннями утворюють пізнавальний по­тенціал суспільства. Межі збагачення і розвитку пізнавальних здатностей людини не існує. (П. Йолоп)

ПІЗНАННЯ — суспільно-історичний про­цес здобування, нагромадження і систе­матизації знання про природу, суспіль­ство, людину та її внутрішній світ. В уза­гальненій формі пізнання подається як процес взаємодії суб'єкта і об'єкта. В суб'єкт-об'єктному відношенні суб'єкт виступає активною стороною процесу — він виби­рає об'єкт, визначає щодо нього свою ме­ту, спрямовує на об'єкт свої пізнавальні здатності і відображає, трансформує та відтворює його в своїй свідомості у виг­ляді чуттєвих або раціональних образів, понять і суджень. У свою чергу об'єкт ви­магає адекватних його природі засобів відображення, спричиняє зміст своїх іде­альних образів, що є визначальною умо­вою істинності знання. Тому внутріш­німи складовими процесу пізнання виступа­ють: суб'єкт з його пізнавальними здат­ностями; пізнавальна діяльність, що урухомлює засоби пізнання та реалізує пізнавальні цілі суб'єкта; об'єкт, що є першо­джерелом знання; саме знання, що є ре­зультатом та безпосередньою метою піз­навального процесу. Оскільки суб'єкт намагається отримати не просто знання, а обґрунтовано істинне знання, то кінце­вою метою процесу пізнання є досягнення об'єктивної істини. Основою пізнання висту­пає, по-перше, спостереження, коли має місце безпосередній контакт суб'єкта та об'єкта, а останній дається через органи відчуття і сприймання, які є джерелом первинної інформації про об'єкт; по-дру­ге, мислення та розум, які опосередкову­ють об'єкт і надають осмислення відчут­тям та сприйманням. Взаємодія чуттєво­го та раціонального складає механізм ге­нерування знання про навколишній світ. Залежно від характеру цієї взаємодії виділяють два рівні пізнання: емпіричний, де домінує чуттєвий компонент творення знання, а саме знання набирає форми різноманітних фактів та їхніх систем (емпіричне знання), теоретичний, де домінує раціональний компонент, а утворене знання формується у вигляді абстракцій та їхніх систем різної сили узагальнення (теоретичне знання). Мо­тиви та спонукальні чинники пізнання визна­чаються частково людською допит­ливістю, яка є невід'ємною якістю кож­ної особистості, та внутрішніми потреба­ми розвитку пізнання. Однак головною рушій­ною силою пізнання є суспільно-історична практика, в сфері якої формуються запити на знання та організа­ційні передумови, матеріальні та духовні ресурси пізнання. Практика є адресатом і спожи­вачем здобутого знання. Отже, в абстракт­ному вигляді процес пізнання становить собою поєднання чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного, практичного і теоретичного. Пізнання виникло разом з ви­никненням людства і виступає необхід­ною складовою частиною будь-якої діяль­ності людини — перетворювальної, вироб­ничої і споживчої, духовної тощо. Однак в подальшому розвитку суспільства внас­лідок суспільного розподілу праці пізнання виокремлюється в особливий вид жит­тєдіяльності і починає розвиватися на своїй власній основі. З цією обставиною пов'язують виникнення науки. Тому виділяють донаукове пізнання, яке забезпечує отримання знання про об'єкт у процесі щоденної життєдіяльності і закріплює його в буденному досвіді, та наукове пізнання, що здійснюється завдяки діяльності ок­ремої спеціально підготовленої соціаль­ної групи — наукового співтовариства, вчених — і стає їхньою професійною спра­вою. Конкретний акт такого пізнання з конкрет­но визначеними об'єктом, метою, методи­кою, який націлений на отримання конк­ретного результату, називають науковим дослідженням. Здобуте в процесі науко­вого дослідження знання знаходить свій вираз в емпіричних і теоретичних побудо­вах, наукових абстракціях, гіпотезах, те­оріях, системах теорій, що об'єднуються в окремі наукові дисципліни, які в свою чергу синтезуються в цілі галузі науково­го знання і в своїй сукупності утворюють науку. Виокремлюють також позанаукове пізнання, яке здійснюється в інших професій­них сферах діяльності, зокрема худож­ній, політичній, правовій тощо. Його ре­зультати закріплюються в формах сус­пільної свідомості. Вирізняють також особливий різновид пізнання, пов'язаний із за­своєнням кожною особистістю та суспіль­ством в цілому всієї суми раніше здобутого і нагромадженого знання. Його називають навчанням, у суспільне значущому ро­зумінні — освітою. Процес пізнання вивчають те­орія пізнання, логіка, методологія і філо­софія науки, епістемічна психологія, нау­кознавство, соціологія, дидактика тощо.

(П. Йолон)

ПІЗНАННЯ ТЕОРІЯ дивись Теорія пізнан­ня.