СЛОВНИК 65 страница

Основні твори: "Філософські статті" (1961); "Чуття і сприйняття" (1962); "Як робити речі за допомогою слів" (1962).

ОСТРОЗЬКА СЛОВ'ЯНО-ГРЕКО-ЛАТИНСЬКА АКАДЕМІЯ (колегія) — перша в Україні і на східнослов'янських землях школа вищого типу і наукова установа. Заснована князем Костянтином-Василем Острозьким наприкінці 1576 року, закрита Анною-Алоїзою Хоткевич (1636). Академія входила до складу ку­льтурно-освітнього осередку, в якому діяли також науково-літературний гур­ток та друкарня. Незважаючи на право­славне спрямування цього навчального закладу, у ньому працювали не лише відомі українські вчені, а й інтелектуали з Греції, Болгарії, Білорусі, Сербії, Росії, Волощини, Польщі, вихованці університетів Падуї, Венеції, Кракова, а також протес­тантських шкіл. Тут підготували і вида­ли в 1581 році першу повну Біблію церковнослов’янською мовою, здійснили ґрунтовну ре­дакцію творів традиційної вітчизняної книжності і створили низку талановитих праць, насамперед полемічних, що до­зволяють скласти уявлення про погляди острожців на актуальні на той час бого­словські, суспільно-політичні, етичні проблеми тощо. В Острозі працювали такі відомі культурні діячі, як Г. Смотрицький, Суразький (Малюшицький), Наливайко, Острозький Клірик, Вишенський, Дорофейович, Броневський (Христофор Філалет), Лятош, Мотовило, Михайлович-Аннич, Римша, Раллі, Нафанаїл, Мосхопулос, Лукарис, Парасхес, Федоров. В Академії представлені напря­ми, що характеризують розвиток того­часної української думки. Це, зокрема, традиціоналістичний, або містичний, на­прям з притаманними йому пошуками "тісного євангельського" шляху до істи­ни і життя в ній (Княгиницький, Випіенський), ренесансно-гуманістичний в його західноєвропейському варіанті (ла­тинізована поезія Пекаліда) та, за визначенням Зілинського, поступово-утрагевістичний, в межах якого було сформо­вано комплекс ренесансно-гуманістич­них і реформаційних ідей, що був на­слідком переосмислення відповідних за­хідних течій на вітчизняному ґрунті (Смотрицький, Острозький, Римша, На­ливайко, Філалет та інші). Серед духовних здобутків острозьких інтелектуалів бу­ло: відкриття історичного часу, вихід за межі провіденціалізму у пошуках при­чин історичних подій, створення но­вітнього ідеалу людини з властивою їй орієнтацією на активне самоутверджен­ня і самореалізацію в земному житті, обґрунтування ідей безпосередньої бого-причетності кожного християнина, рів­ності всіх людей перед Богом, спасіння особистою вірою, свобода сумління. Ака­демія відіграла визначну роль у культур­но-національному розвитку України. (Я. Стратій)

ОСТРОЗЬКИЙ КЛІРИК (?-?) — український письменник-полеміст, релігійний і освітній діяч. Про життя Острозького Клірика майже нічого невідомо. Невідомим залишається і його справжнє ім'я. Існує гіпотеза (Мицько), що Острозький Клірик — це острозький протопоп Ігнатій Наливайко. Острозький Клірик є автором двох полемічних творів. Ці твори свідчать про непересічний літературний хист автора, про глибину і гостроту його думки. М. Смотрицький,зокрема, оцінював його нарівні із С. Зизанієм та Філалетом. За філософськими поглядами Острозький Клірик був православним християнським неопла­тоніком, утворах якого, однак, елементи містики співіснують з ренесансно-гу­маністичними ідеями. Так,виходячи з концепції християнського неоплатоніз­му, він обстоює абсолютну невизначеність Бога, його трансцендентність і водночас іманентність стосовно світу, розділяє людину на "внутрішню" і "зовнішню", підносить у ній духовний розум і вважає, що пізнання істини мож­ливе тільки через самопізнання і містич­не осяяння. Звідси заперечення "зов­нішньої" — античної і схоластичної вче­ності, негативне ставлення до світських знань. Водночас самопізнання і містичні пошуки в собі Бога виводять Острозького Клірика не на утвердження аскетичного способу життя у монастирській келії, а на ренесанс­но-гуманістичну ідею необхідності самореалізації людини в земному житті за­вдяки розвитку закладеного в неї Богом таланту. Цю ідею згодом розвинув Сково­рода у вченні про "сродну" працю. Свої здібності людина, на думку Острозького Клірика, повин­на використовувати для спільного блага, для боротьби за релігійні права та куль­турний розквіт свого народу.

ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ — най­давніша датована пам'ятка слов'янської писемності в давньоруській редакції. Включає євангельські читання для тиж­ня і свят. Остромирове Євангеліє переписане в 1056 — 1057 роках в Києві дияконом Григорієм з давньо-болгарського оригіналу для новгородсь­кого посадника Остромира. Складається з 294 аркушів пергаменту, є важливим джерелом для вивчення давньослов'янської і давньоруської мов. Зберігається в Санкт-Петербурзі в бібліотеці ім. Салтикова-Щедрина.

ОСТРЯНИН Данило Хомич (1906, село Більськ Полтавської області — 1988) — український філософ. Закінч, філософсько-атеїстич­ний факультет Українського інституту комуністичного вихо­вання (1929). Доктор філософських наук (1956), член-кореспондент АН УРСР (1957). Дирек­тор інституту філософії АН УРСР (1952 -1962), завідуючий кафедрою марксистсько-ле­нінської філософії гуманітарних факультетів (1963— 1969), завідуючий кафедрою історії філо­софії (1969-1975) КНУ ім. Т. Шевченка. Автор дев'яти монографій, серії брошур, численних статей, передусім з історії ма­теріалістичної традиції в Україні і Росії.

Основні твори: "Світогляд Іллі Ілліча Мечнікова" (1948); "І.І.Мечніков у боротьбі за матеріалізм у природознавстві" (1954); "Світогляд М.О. Максимовича"(1981); "Матеріалізм і діалектика у вітчизняному природознавстві (кінець XVIII - початок XIX століття)" (1984).

ОУЕН Роберт (1771, Ньютаун, Уельс — 1858) — англійський соціаліст-утопіст. Заснував перші трудові комуни: на фабричних підприємствах у Нью-Ленарку (Шот­ландія, 1800), пізніше — "Нова гармонія" (США), "Гармонія холл" (Англія). Всі во­ни зазнали занепаду. Пов'язав свою діяльність з долею робітничого класу. Досяг успіхів у покращенні становища робітників (скоротив робочий день, відкрив перші в історії дитячі садки, яс­ла, недільні школи для робітників), про­те не переоцінював цих досягнень і вва­жав, що робітники все ж залишаються в рабському стані. Існуючий суспільний лад слід замінити більш справедливим, шлях до якого пролягає через усуспільнення засобів виробництва, знищення експлуатації та рівну працю. Гаслом його соціальних перетворень були слова: "Або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто". "Вимір цінності — праця, а не золото". Серед заходів, що готували "но­вий моральний світ", Оуен надавав особли­вої уваги педагогіці — вважав необхідним формування універсалізму, виховання через залучення до виробництва, орієн­тацію особистості на суспільне благо. Розробляв конкретні заходи щодо подо­лання поділу праці, які були засновані на принципах суспільної власності, поєднан­ня праці розумової та фізичної, промис­лової та землеробської, всебічного роз­витку особистості, рівності усіх у правах.

Основні твори: "Новий погляд на суспільст­во" (1813); "Революція у свідомості і практичній діяльності людського роду" (1849).

ОЦЕЙНІСТЬ — термін, поширений у схо­ластичній філософії, що його увів Дуне Скот. Оцейність він тлумачив як принцип буття, що метафізичне співконституює суще як останню специфікацію універсального, яку вже далі уточнювати неможливо і яка є, безумовно, неподільною; це те, за­вдяки чому одиничне є саме цим і нічим іншим. Цей термін часто використовува­ли філософи КМА.

ОЦІНКА — одне з основних (поряд з нор­мою та цінністю) понять аксіології (те­орії цінностей) та логіки оцінок (форма­льної аксіології), яке відображає цін­нісний аспект взаємодії дійсності та лю­дини. Оцінка може даватися за різними озна­ками, проте найчастіше — добре/погано, її слід відрізняти від кваліфікації, в яку входять, окрім власне оцінки, параметричні розрізнення типу "великий/малий". В оцінці завжди присутні суб'єкт оцінки (особа, соціум), з точки зору якого дається оцінка, об'єкт оцінки (предмет, подія, стан справ), до якого відноситься оцінка, а також оціночний предикат (оціночне відношення), що характеризується специфічними ознака­ми відношення суб'єкта до об'єкта оцінки (емотивність, емоціональність, раціональність). Структуру оцінки можна зобрази­ти як універсальну модальну рамку, яка накладається на висловлювання і не співпадає з його логіко-семантичною і синтаксичною побудовою. Висловлюван­ня з оцінки містить дескриптивну і недескриптивну (модальну) частини. Перша описує стан справ, друга висловлює щось з цього приводу. В оцінці завжди взаємодіють суб'єктивний і об'єктивний (де­скриптивний, ознаковий) фактори, внас­лідок чого встановлюється ціннісне відношення між суб'єктом і об'єктом оцінки. Опозиція суб'єкт — об'єкт в оціночній структурі не тотожна протиставленню суб'єктивності та об'єктивності в семан­тиці. Суб'єкт спирається і на своє відно­шення до об'єкта оцінки, і на стереотипні уяв­лення про нього, і на шкалу оцінки, на якій розташовані його ознаки; в свою чергу, в об'єкті оцінки поєднуються суб'єктивні і об'єктивні ознаки. Оціночний та деск­риптивний компоненти при цьому часто неподільні. Важливою частиною струк­тури оцінки є її шкала, яка відбиває, з одного боку, відношення суб'єкта до об'єкта, а з іншого — властивості об'єкта. Вона неперервна, неоднорідна, має зони зростан­ня, невизначеності (навіть відсутності) ознаки і норми. Суб'єкт дає оцінку на основі наявних з його ціннісної картини світу шкали та стереотипів, виконуючи опе­рації порівняння. Емотивістські кон­цепції виходять із того, що емоційний ас­пект оцінки є первинним, раціональний — вторинним, а сама оцінка не може бути верифікована ані як істинна, ані як хибна. Натуралістські концепції оціночні зна­чення прямо приписують об'єктам оцінки. Зокрема, інтуїціоністи вважають оці­ночні властивості об'єктивною реаль­ністю і намагаються логічно вивести їх із дескриптивних властивостей. Най­частіше смисл оцінки імплікативно пов'яза­ний з дескриптивним. В оцінці суттєва істинність встановлюється не відносно об'єктивного світу, а відносно концепту­ального світу учасників акту комуні­кації. Вона додає до пропозиціонального змісту висловлювання елемент, пов'яза­ний з прагматикою комунікації, відобра­жає злиття семантики (власного значен­ня мовних одиниць) і прагматики (умов реалізації комунікації), передбачає спів­існування ціннісної і предметної картин світу. (О. Кравченко)

ОЧЕВИДНІСТЬ — безпосередня даність істинності деяких видів знань на проти­вагу іншим, істинність яких встанов­люється шляхом застосування спеціаль­них процедур доведення. До них нале­жить знання, що відображає доступні безпосередньому чуттєвому споглядан­ню предмети чи явища дійсності і прий­має вигляд простих фактів, або знання, що закріплює в свідомості багатовіковий досвід людства і набуває значення ак­сіом, наприклад, аксіоми геометрії Евкліда, деякі правила логіки. Очевидне істинне знання виступає базовим при встанов­ленні істинності знань вищих рівнів. Іс­торично виділяють чуттєву очевидність, що ґрун­тується на свідченнях органів чуттів, і раціональну очевидність, яка базується на здатності розуму узагальнювати людський досвід і постулювати як істинні окремі положення науки різного ступеня абст­рактності. Деякі філософські системи надають перевагу то тому, то тому різно­виду очевидності, нерідко протиставляючи їх. Так, якщо філософія Декарта надмірно завищує пізнавальну роль раціональної очевидності, то філософія Бекона те саме чинить щодо чуттєвої очевидності. В реальному процесі пізнання чуттєва і раціональна очевидність допов­нюють одна одну, перебуваючи в ор­ганічній єдності. Однак і в такому поєд­нанні роль очевидності як засобу встановлення істинності знання досить обмежена. То­му в науковому пізнанні при обґрунту­ванні істинності положень науки на очевидність покладаються мало, а застосовують ви­вірені складні системи доведення. (П. Йолон)

ПАВЕЛКО Олексій Пилипович (1918, село Прохори Черні­гівської області — 2001) — український філо­соф. Закінчив фі­лологічний факультет Ніжинського педаго­гічного інституту (1938). У 1946 - 947 роках працював у складі українського дипломатичного представництва при ООН (Нью-Йорк). У 1973 році захистив докторську дисертацію, професор. Пра­цював на посаді проректора НПУ ім. І. Драгоманова, завідуючий кафедрою філософії цього університету. Сфера наукових ін­тересів — історія української філософії. Автор близько 100 наукових праць.

Основні твори: "З історії суспільно-політич­ної думки в Україні" (1972); "Історія філософії на Україні". Том 2, у співавторстві (1987).

ПАВЛЕНКО Юрій Віталійович (1957, Київ) — український філософ та історик. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Доктор філософських наук (1996), професор (1998). Від 1994 року працює в інституті світової зкономіки та міжнародних відносин НА­НУ. Головний редактор міжнародного журналу; Коло наукових інтересів: філософія історії, культурологія, теоре­тична археологія, етнологія, релігієзнавзтво, історія України.

Основні твори: "Передісторія давніх русів у світовому контексті" (1994); "Українсь­ка державність у 1917 - 1919 роках", у співавторстві (1995); "Історія світової циві­лізації: соціокультурний розвиток людства" (1996, 2000); "Шляхи та манівці сучасної цивілізації", у співавторстві (1998); "Праслов'яни та арії" (1999).

ПАВЛИК Михайло Іванович (1853, село Монастирське, Прикарпаття — 1915) — український письменник, публіцист, громадсь­ко-політичний діяч. Закінчив дві гімна­зії — Коломийську і Львівську академіч­ну. Навчався на класичному відділенні філософського факультету. Товариш і соратник Франка. Перебуваючи за кордоном (1879-1882), видавав разом із Драгомановим і Подолинським журнал "Громада". Один із за­сновників і організаторів української демокра­тичної преси в Галичині; стояв біля ви­токів Русько-Української радикальної партії (1890), редактор її друкованих органів: двотижневиків "Народ" (1890 -1895) і "Хлібороб" (1891-1895). Від се­редини 90-х років XIX століття відходить від актив­ної громадсько-політичної діяльності та цілковито зосереджується на науковій і видавничій. Ретельно досліджував жит­тя і творчість Драгоманова. За переко­наннями Павлик — соціаліст, з ухилом у "селянолюбство". Високо цінував "Капітал" Маркса, вважав цей твір "наріжним ка­менем соціалізму". Та передовсім був палким прихильником Бєлінського, реч­ником драгоманівсько-громадівського соціалізму і національно-визвольних змагань українців. Бачив Україну спілкою самоврядних громад. Шанував російську культуру, але перебування України під Росією оцінював, слідом за Драгомано­вим, як "пропащий час".

Основні твори: "Карл Маркс.(Некролог)" (1883); "Михайло Петрович Драгоманов. 1841 — 1895. Його ювілей, смерть, авто­біографія і спис творів" (1896); "Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. 1876-1895." У 6 томах (1901-1912); "Московофільство" (1906); "Ми­хайло Драгоманов як політик" (1911); "Твори" (1959); "Проза. Публіцистика. Листування з маловідомої спадщини" (1995).

ПАВ ЛОВ Василь Терентійович (1915, Стара Герикла, Російська федерація — 1998) — український філософ. Закінчив історико-філологічний факультет Карело-фінського університету (1942). В 1969 році захистив докторську дисертацію; професор (1970). Працював завідуючим кафед­рою логіки КНУ ім. Т. Шевченка. Нау­кові інтереси зосереджувалися на проб­лемах логіки і теорії пізнання. Автор по­над 100 наукових праць.

Основні твори: "Відношення між поняттями" (1961); "Модальна логіка", у співавторстві (1982); "Логічні методи і форми науково­го пізнання", у співавторстві (1984).

ПАЗЕНОК Віктор Сергійович (1934, Київ) — український філософ. Закінчив філо­софський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1956). Доктор філософських наук (1979), професор (1980), член-кореспондент НАНУ (1988). Від 1991 року — головний науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів — соціокультурні та етичні проблеми філософської антропо­логії і філософії історії, методологічні принципи новітньої соціально-гуманітарної теорії (зокрема, плюралізм та релятивізм як домінуючі), досвід історико-культурного осмислення сучасної епохи. Цій тематиці присвячено понад 200 наукових праць, у тому числі 8 моно­графій.

Основні твори: "Етико-соціологічний реля­тивізм" (1978); "Соціальний конфлікт і соціальна злагода" (1995); "Культура "кризового суспільства" (1996); "Со­ціально-етичні засади державотворення" (1997); "Сковорода —етик, "перевідкриття продовжується" (1997); "Природа су­часного соціального конфлікту" (1998); "Політики і гуманізм: антиномія чи кон­сенсус?" (1999); "Гуманізм: нові виміри" (2001).

ПАЛАМА ГРИГОРІЙ (1296, Константи­нополь — 1359) — візантійський богослов, містик, теоретик ісихазму. В полеміці з Варлаамом Калабрійським та Акіндином про фаворське світло розвивав вчення про відмінність Бога як сутності від енергій, через які він виявляє себе у світі і відкривається людині. Вчення Палами Григорія стало від 1351 року офіційною доктриною православної церкви. Його ідеї знайшли відоб­раження в історії української містичної думки, зокрема, в духовній спадщині Величковського, який був перекладачем з грецької мови і видавцем творів Палами Григорія у XVIII столітті

ПАМ'ЯТЬ — у теорії пізнання одна із пізнавальних здатностей, яка полягає у мимовільному закріпленні, збереженні і відтворенні у свідомості суб'єкта здобу­тих у процесі пізнавальної діяльності відомостей про суб'єктивний і об'єктив­ний світи, результати їх творчої перероб­ки, умов і способів відображення. Завдя­ки пам’яті суб'єкт спроможний примножува­ти свій минулий досвід, нагромаджувати знання й оперувати в уяві та мисленні образами — замінниками реальних об'єк­тів, поняттями та уявленнями. Виділяється індивідуальна пам’ять, в основі якої лежать механізми вищої нервової діяль­ності, головного мозку, і колективна пам’ять (соціальна), що виражається в проявах суспільно-історичного досвіду, суспіль­ній свідомості, культурі і реалізується через спілкування. Індивідуальна і со­ціальна пам’ять тісно пов'язані між собою. Здобутки індивідуальної пам’яті в процесі спілкування трансформуються у зміст соціальної пам’яті, а останній, засвоюючись індивідом, стає надбанням особистого до­свіду. У своїй єдності вони забезпечують безперервність і спадкоємність процесу пізнання, передачу індивідуальних і ко­лективних пізнавальних надбань від по­коління до покоління, що робить інди­відуальний досвід невмирущим, а соці­альний — дієспроможним. Пам’ять як пізнава­льна здатність розвивається та удосконалюється в індивідуальному та соціаль­ному планах. Вона збагачується не тіль­ки змістовно, а й розширює та поглиблює свої можливості. Насамперед це пов'яза­но з виникненням писемності, книгодрукування, застосуванням технічних но­сіїв пам’яті та моделювання. Альтернативою пам’яті є забування, забуття. Біологічну при­роду і психофізичні властивості пам’яті вив­чає фізіологія, психологія та психоаналіз. (П. Йолон)

ПАМ'ЯТЬ СОЦІАЛЬНА — позагенетична пам'ять людини (колективна пам'ять людства), скарбниця виробничого, пізна­вального і комунікативного досвіду лю­дини, що є основою творчої діяльності (включаючи теоретичну) і базою форму­вання духовного світу людини. Завдяки пам’яті соціальній здійснюється впорядкування та об'єктивація конкретно-історичного до­свіду людства, на основі чого стає можли­вим історичне відтворення форми діяльності і спілкування, розвиток матеріаль­ної і духовної культур. Пам’ять соціальна виступає як реалізація культурної спадкоємності на рівні духовно-практичного та духовного освоєння світу. До найважливіших функцій пам’яті соціальной належать: фіксація, систе­матизація, збереження і передача сус­пільне значущої інформації. У смислово­му аспекті пам’ять соціальна постає інтерсуб'єктивною, у нерозривному зв'язку об'єктивно­го і суб'єктивного, загальнозначущого і особистісного, що зумовлює здійснення загальнозначущого через життєдіяль­ність індивіда, смисложиттєвий пошук окремого носія пам’яті соціальной як складової універсуму людського буття. У такому аспекті пам’ять соціальна виступає передумовою становлення і розвитку індивідуальної і суспільної са­мосвідомості людини. Пам’ять соціальна є тим реаль­ним механізмом, завдяки якому опо­середковується розвиток матеріальної і духовної культур. Поняття "пам’ять соціальна" дозво­ляє схарактеризувати ланки взаємодії спадкоємності предметно-практичної діяльності і спадкоємності культури, притаманні їм обом категоріальні смис­ли. Характерною рисою пам’яті соціальної є її вибірковість, спрямованість на закріплення і відтворення суспільно найбільш значу­щих, інтелектуально, морально і ху­дожньо розвинених структур діяльності людини, її буття і свідомості. (Є. Андрос)

ПАНЕНТЕЇЗМ — релігійно-філософське вчення, яке, синтезуючи теїзм і деякі риси пантеїзму, постулює ідею, що ця реальність є частиною буття Бога, але, на відміну від пантеїзму, не розчиняє Бога у світі. Термін "панентеїзм" увів німецький філософ Краузе (1828), який стверджував, що світ — це конечне творіння посеред безконечно­го буття Бога. Панентеїстичні погляди поділяли деякі українські філософи й богосло­ви (Могила, Туптало, Гізель та інші). У наш час ідеї панентеїзму застосовуються деякими теологами (Наср, Реммерт та інші) як ключ для вирішення екологічних проблем.

ПАНІНІ (V — IV століття до нашої ери, місто Гандгар у Північно-Західній Індії, нині Лахор, Пакистан) — давньоіндійський мовознавець, засновник граматики санскриту, яка була ним викла­дена в "Восьмикнижжі", що подає класичний зразок системного підходу до мови. Розроблені Паніні методи описання мови тісно пов'язані із загаль­ними проблемами логіки та методології наукового пізнання. "Восьмикнижжя" є най­давнішою з відомих граматик світу і складається із 4000 стислих правил — афоризмів, кожне з яких за допомогою кількох слів передає певне граматичне правило. Паніні послідовно размежовує мову-об'єкт та метамову, остання подаєть­ся у вигляді формалізованого запису ал­гебраїчного типу та є одним із ранніх зразків спеціалізованих мов науки.

ПАШОТТО Володимир Ілліч (1947, Київ) — український соціолог. Закінчив меха­ніко-математичний факультет КНУ їм. Т. Шев­ченка (1970). У 1970-1990 роках працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Доктор філософських наук, від 1992 року — директор Київського міжнародного ініституту соціології, професор НУ "КМА". У 1994, 1995, 1996 роках — запрошувався професором в університет Дж. Гопкінса (США).

Основні твори: "Структура міжособистісних відносин" (1975); "Кількісні методи в со­ціологічних дослідженнях", у співавторстві (1982); "Якість соціологічної інфор­мації" (1986); "Поштове опитування в со­ціологічних дослідженнях", у співавторстві (1988); "Досвід моделювання соціальних процесів" (1989) та інші.

ПАНЛОГІЗМ — абсолютизація ро­зуму, раціонального мислення в піз­нанні, духовній сфері, світі людини, яка поширює його на світ у цілому. Панлогізм — ха­рактерна риса багатьох філософських вчень від давньогрецького до класичної німецької філософії. Найповніше панлогізм вираже­ний у філософії Регеля, який створив цілу систему панлогізму. В пізнанні панлогізм виявився у надмірному піднесенні логічного мис­лення за рахунок чуттєвого пізнання, інтуїції тощо. В духовній сфері панлогізм проя­вився у намаганні звести зміст всієї ду­ховної культури до пізнання. В онто­логічному сенсі панлогізм — перенесення розуму зі "світу людини" на увесь об'єктивний світ, що спричинилося до ідеалістичних тлумачень останнього. Загалом панлогізм діє в чотирьох сферах: пізнанні, духовній ку­льтурі, світі людини та світі як цілому. Його подолання відбувається у зворотній послідовності. Виникнення "філософії позасвідомого" (Шопенгауер, Гартман) знаменувало відмову від панлогізму в широкому розумінні слова. Критика панлогізму у світі лю­дини яскраво виявилася у відкритті й осмисленні глобальних проблем, низки проблем, пов'язаних із "кризою раціона­льності", що призвело до переоцінки різних видів духовної культури, поси­лення уваги до позалогічних компонентів знання, "неявного знання" та іншого. (М. Булатов)

ПАНТЕЇЗМ (від грецького: Pan - усеіTheós - Бог) — філософська позиція, згідно з якою Бог і світ (Космос, універсум) є то­тожними, такими, що збігаються. Пантеїзм слід відрізняти від панентеїзму, що роз­глядав світ як складник, який хоч і підпорядкований, але не тотожний Бо­гові. Впровадження терміну "пантеїзм" завдя­чує полеміці ірландського філософа Толанда та нідерландського теолога Фея. Пер­ший вжив означення "пантеїстичний" у 1705 році стосовно соцініанства. Фей, кри­тикуючи Толанда (1709), назвав його "пантеїстом". Принципова для пантеїзму ідея тотожності Бога і світу в різних формах розроблялась упродовж усієї історії роз­витку філософського мислення. У давньокитайській філософії до пантеїзму тяжів даосизм, у давньоіндійській філософії, зокрема у ведизмі, однією з чільних була ідея тотожності Бога і внутрішньої суті індивіда. Витоки західноєвропейської філософської тра­диції пантеїзму сягають ідеї гілозоїзму про не­віддільність життя і матеріального світу в усіх його виявах. Досить виразно ця ідея представлена у філософії Фалеса, який стверджував, що "усі речі наповне­ні Богами". Для філософії Парменіда ха­рактерною є форма пантеїзму, що згодом була оз­начена як "акосмічний пантеїзм" її первинну основу становить твердження Пармені­да, що плинна, мінлива частина світу є ілюзією стосовно Єдиного, або Абсолюту, тобто буття космосу як чуттєво сприйма­ного індивідом світу по суті заперечувало­ся (звідси — заперечна частка "а" у слові "акосмічний"). Пізніше, у XVI - XVII столітті, ідеї акосмічного пантеїзму виразно оприявнилися на ґрунті філософії Беме (світ — це ли­ше відображення Бога) та Спінози, якраз стосовно філософії останнього і був ужи­тий Регелем термінологічний вислів "акосмічний пантеїзм". У тлумаченні Гегеля цей різновид пантеїзму означає всеохопну то­тожність Бога і Природи і не враховує то­го моменту, що, за Спінозою, світ (приро­да) не заперечується Божественним на­чалом і не протистоїть йому, а утворює з ним нероздільну єдність. Кізанський і Бруно збагатили філософське розуміння пантеїзму ідеєю тотожності протилежностей, що властива і Богові, і поцейбічному світові. На рівні філософської метафізики ця ідея утворила внутрішній стрижень проблеми співвідношення іманентного і трансцендентного. У XVIII столітті погляди Гете на природу виявили виразну спорідненість як із пантеїзмом Спінози, так і з де­якими аспектами монадології Ляйбніца, потвердивши характерну для пантеїзму тен­денцію до синтезу із різними філософсь­кими концепціями. У XIX - XX столітті здатність пантеїму до варіативності на ґрунті сполучення різних філософських прин­ципів продовжувала розвиватися. У Шляєрмахера ідеї пантеїзму моністичного ґа­тунку (дивись Монізм) співіснували із принципом релятивізму (з одного боку, безконечна сукупність речей — плинних і релятивних — це світ; з другого — як з'єднане ціле, ця ж сукупність є Богом). Бредлі та Ройс обстоювали абсолютистсь­ку форму моністичного пантеїзму (Бог є над індивідуальним і над природним абсолютом, водночас цей абсолют тотожний цьому світові, отже, світ хоч і реальний, але незмінний). В українській філософській тра­диції виразні елементи пантеїзму зазвичай були тісно поєднані із неоплатонізмом та частково — скептицизмом — у Фікари, Ісайї Копинського, Віталія з Дубна, Сковоро­ди. (Н. Поліщук)

ПАРАДИГМА (від грецькьго приклад, взірець) — поняття, яке використовувалося в античному і середньовіч­ному філософських дискурсах для ха­рактеристики відношення між фізичним та надфізичним світами, а саме: другий світ, зазвичай, слугував за парадигмою для першо­го. Так, Платон застосовував термін "парадигма" стосовно ідей або форм як доконечних взірців для реального існування. У сучасному дискурсі парадигма означає прийняту певним науковим співтовариством мо­дель постановки та вирішення проблем, яка забезпечує існування наукової традиції. Застосування терміна "парадигма" у цьому сенсі було започатковане у праці Куна "Структура наукових революцій", де бу­ла здійснена спроба елімінувати із сучас­ного філософського дискурсу нормативістські (властиві, зокрема, неопози­тивізму та критичному раціоналізму Поппера) образи науки. Останні, на думку Куна, призводили до хибного пе­реконання в існуванні єдиного та загаль­нообов'язкового критерію науковості й раціональності. Концепція парадигми Куна, для якої засадничим є поняття "наукове співтовариство", спрямована проти над-історичної нормативності епістемологічних образів науки; наголошує на їхній функціональній залежності від панівно­го в дану історичну епоху способу діяль­ності наукового співтовариства; викри­ває умовність демаркаційної лінії, що відокремлює раціональну науку від не­раціональних форм інтелектуальної діяльності. За Куном, наукова революція — це зміна парадигми (точніше, повна або часткова зміна "дисциплінарної матриці"). (В. Лук'янець)

Поиск по сайту: