СЛОВНИК 61 страница

Основні твори: "Народження трагедії з духу музики" (1872); "Людське, надто людсь­ке" (1878); "Весела наука" (1882); "По той бік добра і зла" (1886); "Генеалогія моралі" (1887); "Так казав Заратустра" (1883 - 1891); "Жадання влади: досвід переоцінки всіх цінностей" (1887); "Антихристиянин" (1888).

НІЧИК Валерія Михайлівна (1928, село Антонівка Чернігівської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім.Т. Шевченка (1952), після чого працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Упродовж тривалого часу завіду­вала відділенням історії філософії України, ство­рила осередок науковців, які розгорнули дослідження в ділянці української філософської медієвістики. Лауреат премії НАНУ імені Д. Чижевського. Коло наукових інте­ресів охоплює галузь історії української філо­софії; розвиток духовної культури Ук­раїни XVI - XVIII столітть, пов'язаної з діяль­ністю братських шкіл, ідеологією рефор­маційних громад, вченого гуртка Києво-Печерської лаври і передусім КМА. Нічик — автор близько 150 наукових праць; здійснила низку перекладів творів українських авторів з польської і церковнослов'янської мов.

Основні твори: "Феофан Прокопович"(1977); "З історії вітчизняної філософії кінця XVII — початку XVIII столітть" (1978); "Гу­маністичні і реформаційні ідеї в Україні", у співавторстві (1991); "Петро Могила в духовній історії України" (1997).

НІЩО — категорія метафізики та онто­логії, що мислиться як небуття (несуще) і характеризується предикатами не­гативності, відсутності, позбавлення, за­перечення тощо. Аналогія ніщо з поняттям небуття чи смерті вказує на межу його логічного аналізу й безпосереднього ро­зуміння; ознаки ніщо добираються у ца­рині відношення "буття — ніщо" Особли­вого (конститутивного) значення кате­горія ніщо набуває у східній традиції. В даосизмі роль першооснови і завершення всього існуючого виконує поняття дао. Воно нескінченне і безіменне, форма без форми і образ без сутності, безтілесне, порожнє і нице. Завдяки дао небуття проникає усюди; все народжується у бут­ті, а буття з'являється з небуття. В буд­дизмі подібний принцип називається нірваною. Це видозмінене поняття мокші (позбавлення, звільнення), що озна­чає зникнення, кінець, припинення існування, вічний спокій. У західній філо­софії проблема ніщо порушується ще з Ан­тичності. Вона вже наявна у вченні Геракліта про становлення — як вираз єдності протилежностей (буття і ніщо). Парменід висловлює думку, що ніщо не­можливо ані помислити, ані висловити. Воно виступає запереченням існування. Горгій обстоював тезу, виражену в трьох принципах: нічого не існує; якщо дещо існує, то воно незбагненне; якщо його можна осягнути, то неможливо пояснити і виразити. Розбіжності двох попередніх позицій долає Демокрит, вбачаючи в атомах мислиму повноту буття, котра визначається через свою протилежність — порожнечу як континуум, позбавлений кількостей і якостей. В діалектиці Платона ніщо подається через категорію "іншого" — породження буттям свого іно­буття. "Інше" виступає можливістю піз­нання не лише буття, а й ніщо. Аристотель вбачав ознаки ніщо в неоформленому, по­збавленому сутності матеріалі — матерії. Стоїки (дивись Стоїцизм) пов'язували ніщо з уявленням про нескінченність як без­тілесну порожнечу, всередині якої місти­ться Космос. Епікур виражав поняттям ніщо феномен смерті (позбавлення будь-яких форм та ознак життя). У наданні Єдиному якостей надбуття Плотин уподібнював його ніщо. Він розрізняв небут­тя як матерію й абсолютне ніщо,що висту­пає "іншим" стосовно існуючого. Середньо­вічна інтерпретація співвідношення бут­тя і небуття визначалася доктриною творення з ніщо. Акт творення передбачає поя­ву світу, властивості якого нічим не обу­мовлені. В апофатичній теології (Філон, Климент,Максим Сповідник, Дамаскій, Палама, Еріугена, Кузанський), каббалі та містичній тра­диції (Екгарт, Франк, Силезій, Беме) вживання варіантів терміна "ніщо" (невкоріненість) сто­совно Бога, через відкидання усіх його предикатів, означає, що він не є чимось серед сущого, але, як першопричина, піднімається над сущим і перебуває всю­ди й ніде. Входження у домени "божест­венного мороку" відбувається в актах мовчання та містичного переживання. Новочасна метафізика відмовилася від тези про створення світу з ніщо, виходячи з положення «з нічого ніщо не виникає». У Канта ніщо подається як можливість і неможливість предмета або його поняття, що постають у людсь­кому розумі. Гегель називав ніщо чистою безпосередністю, довершеною порожне­чею з відсутністю визначень і змісту, яка дорівнює самій собі і буттю, а відмінність між ними лише абстрактна. У філософії екзистенціалізму термін "ніщо" тлумачи­ться як царина свободи і трансценденції. Таїну ніщо як безодні та невідання К'єркегор називав станом, що пробуджує в лю­дині жах і спонукає до пізнання. У Гайдеггера проблема ніщо постає через спосіб самопроектування людини у майбутнє, що супроводжується зустріччю з образом смерті. Категорія Гайдеггера "буття до смерті" позначає можливість вир­ватись із повсякденності, що харак­теризується анонімністю існування. Бердяєв залучає поняття ніщо до розгляду проблеми творчості. Остання не вихо­дить з наявного буття, а виступає праг­ненням до свободи, яка у своїй можли­вості — бездонна і безпідставна. Вкорі­нення свободи лежить не в бутті, а у ніщо. Сартр визначає людину як істоту, що характеризується здатністю вирізняти себе з посеред буття через ніщо. Націленість людської свідомості на суще здатна проявляти, нівелювати його. Свідомість постає вільною умовою проя­ву сущого. У дуальності буттєво небуттєвих зв'язків ніщо стає не простою альмонії особистої свободи і соціальної рів­ності неможливе. Пошуки такої гармонії розглядалися ним не як практичне за­вдання державного будівництва, а як імператив моральної свідомості людини, суспільний ідеал та безугавна спонука розвитку особи й суспільства. У своїх працях Сартр обґрунтовано критикував різні течії соціального утопізму — марк­сизм, анархосиндикалізм, анархізм. Він доводив, що всі ці соціально-полі­тичні напрями об'єднує спільне бажання побудови "земного раю", але за рахунок знищення свободи і прав особи на влас­ність, законність і моральну автономію. Витоки такого утопізму вбачав у відмові європейської цивілізації від своїх релігійних основ і намаганні утвердити свої цінності та ідеали лише на раціо­налістичних засадах. Для ніщо довічним і справжнім ідеалом суспільного життя було духовне відродження особи, яке можливе лише на шляху релігійно-морального самовдосконалення людини та християнської соборної єдності.

Основні твори: "Моральний ідеалізм у філо­софії права" (1902); "Кант і Гегель у їх вченні про право і державу (1901,"Криза сучасної правосвідомості", "Про суспільний ідеал" (1917).

НОВИЦЬКИЙ Орест Маркович (1806, село Пилипи, Волинь — 1884) — український філософ, історик філософії, представник Київсь­кої школи філософського теїзму. Перший професор філософії Київського університету. Наріжний принцип світогляду Новицького — христоцентризм; прихід Христа — найголовніша подія в історії людства, а вчення Христа — центр, з яко­го виходить (і в який сходиться) все багатоманіття суспільно-історичного життя (християнізовані громадянства, мораль, право, філософія, мистецтво і таке інше). Релігія та філософія — два нероздільні полюси загальнолюдського духовного життя. Релігія живиться "переконання­ми серця", філософія — поняттями розу­му. Вважав релігію вищою від філософії, тому що перша єднає з Безумовним, дру­га — тільки мислить про нього; тому да­ремні намагання поставити знання над альтернативою буття, а його співучасником, джерелом розвитку та творчих здатно­стей (дивись Небуття). (Т. Лютий)

НОВАЛІС (справжнє ім'я Фридрих фон Харденберг) (1772, Відерштедт, поблизу Мансфельда — 1801) — німецький поет-романтик. Навчався в Вєні, Ляйпцигу, Віттенберзі Філософський світогляд Новаліса як од­ного із чільних представників раннього- мантичного руху склався під впливом Шиллера, Фіхте, Шеллінга. Кри­тично і, зрештою, негативно ставився до раціоналізму доби Просвітництва, від­даючи перевагу версії ідеалізму у дусі Фіхте й Шеллінга. Новаліс був переконаний, що примирення протилежностей можли­ве лише через ототожнення спасіння і ніщо, внаслідок чого здійснюється від­криття нескінченної реальності. На по­розі цього відкриття стоїть поет, його снага (завдяки вивільненню власної уяви із тенет фрагментизованого механістич­ного світу) осягнути власне "Я" й у такии спосіб — глибини буття. Важливим засо­бом поетичного мислення вважав афоризми.

Основні твори: "Учні в Саїсі" (1798); "Гімни Ночі" (1800); "Генрих Офтердингер (1876).

НОВГОРОДЦЕВ Павло Іванович (1866, Бахмут — 1924) — російський філософ, правозна­вець, громадський діяч. Закінчив юри­дичний факультет Московського університету, де потім працював на кафедрі історії філософії права. В 1921 році емігрував із більшовицької Росії в Чехословаччину, де заснував російський юридичний факультет в Празькому університеті (у ньому працював до кінця свого життя). В центрі філософських до­сліджень Новгородцев — морально-правові відноси­ни в суспільстві; з позицій соціального лібералізму розглядав право як не­обхідний суспільний інститут, що гаран­тує особисту свободу. Право створює фор­мальні і матеріальні умови для втілення свободи в суспільному житті. Новгородцев роз­різняв моральні і правові засади свободи людини, вбачав в особі основу і ціль суспільного розвитку; обстоював право особистості на автономне існування в структурі суспільства; доводив, що вільна особистість є основою існування морально-правових норм у суспільстві. Середньовіччя було єдністю релігії та філософії; Новий час — їх відок­ремленням; на часі — їх новий синтез. На думку Новгородцева, католицизм породив схоласти­ку, протестантизм — нову філософію, на черзі — філософський синтез на основі православ'я, який повинен уникнути як сліпого підкорення розуму вірі, так і по­вного підпорядкування віри розумові.

Основні твори: "Про духоборів" (1832); "Про закиди, які роблять філософії в теоре­тичному і практичному відношеннях, їх чинності і важливості" (1837); "Про ро­зум як вищу пізнавальну здатність" (1840); "Поступовий розвиток старо­давніх філософських вчень у зв'язку з розвитком язичницьких релігій" (1860 - 1862).

НОВІКОВ Борис Володимирович (1948, село Веприк Київської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1975). Доктор філософських наук (1994), професор, завідуючий кафедрою філо­софії, декан факультету соціології НТУ "КПІ". Сфера наукових інтересів — філософські проблеми творчості.

Основні твори: "Творчість і філософія" (1989); "Творчість як спосіб здійснення гуманізму" (1995).

НОМІНАЛІЗМ (від латинського nominalis — імена, назви) — філософське вчення, згідно з яким загальні поняття (універсали) хоч і пов'язуються з конкретними чуттєвими речами, але не мають реального існуван­ня ані у свідомості, ані поза нею. Номіналізм вба­чав у загальному понятті лише ім'я, на­зву для певної групи чи класу одиничних речей. Як філософська позиція номіналізм близь­кий до концептуалізму, оскільки визнає існування лише ментальних сутностей, а не онтологічних. Ідеї номіналізму мають витоки в античній філософії, коли почала окрес­люватись проблема універсалій і різні підходи до її вирішення. Номіналістич­ний підхід в полемічних дебатах проти Платона відстоювали спочатку Антисфен і Діоген Синопський (представники кінічної школи), потім стоїки і перипате­тики. Критика Платонових "ідей" базу­валася на тому, що вони не можуть існу­вати у надчуттєвому світі і становлять лише назви для родів і видів одиничних речей, які сприймаються на чуттєвому рівні. Засновником християнського номіналізму вважається Росцелін, хоча деякі момен­ти номіналізму зустрічалися вже у творах неопла­тоніка Порфирія, Марціана Капелли (V століття), що розробляв проблему поєднання ораторського мистецтва і знання, та інше. Проте саме Росцелін надав ідеям номіналізму чіткого і виразного оформлення. За свід­ченням Ансельма Кентерберійського, Росцелін стверджував, що реально існу­ють лише одиничні речі, поняття ж ре­альні лише на кшталт "повітря, яке зву­чить". Тому ані роди, ані види не мають реального існування, бо існувати може лише "одне", "одиничне", "окреме". У вченні про тритеїзм Росцелін обстоював номіналістичний підхід через доведення трисубстанційної, або трисутнісної при­роди Трійці, що призвело до його кон­флікту із церквою. Доводячи відносність загальних понять, номіналізм намагався привер­нути увагу до вивчення емпіричного світу. Це особливо стосується номіналізму XIV століття, що представлений Оккамом та його по­слідовниками. Чіткість логічної позиції номіналістів дозволила переконливо роз­вести віру і знання шляхом окреслення і відокремлення предмета, методу, мети теології і філософії (і науки); обґрунтува­ти двоїстість істини, чим теоретично уможливила активні розвідки в природ­ничих науках, логіці, лінгвістиці, архі­тектурі, мистецтві. Разом з тим вимога усунення із наукового арсеналу метафі­зичних понять і обґрунтувань, яка отри­мала назву "Бритви Оккама", приводила до свідомої відмови науки від пошуків свого світоглядного підґрунтя. Ідеї номіналізму про двоїсту істину, про пріоритет оди­ничного стосовно загального створили релігійно-філософське підґрунтя так званого "соборного руху", у річищі якого на­ціональні церковні собори, як зібрання віруючих, виступали проти церковної монополії Папського престолу. В філо­софії Нового часу аргументи номіналізму на захист реальності одиничних речей використовувались Ламерті, Дидро, Гольбахом, Фоєрбахом, Кондильяком, Берклі, Г'юмом, Контом та іншими. В XIX - XX століттяї еле­менти номіналізму присутні у неопозитивізмі і постпозитивізмі.

НОМОТЕТИЧНИЙ МЕТОД — за Кантом, спосіб законодавчої діяль­ності розуму та встановлення ним при­писів законів і правил пізнання. Нео- кантіанці Баденської школи — Віндельбанд, Риккерт — переосмислюють понят­тя номотетичного методу у тому сенсі, що розглядають його як генералізуючий метод природни­чих наук. "Покладанню" законів приро­ди (як результату "законодавчої" діяль­ності розуму) протиставляється так званий "ідіографічний", або індивідуалізуючий метод. Останній тлумачився як автен­тичний пізнавальний засіб гуманітарних наук про культуру, що спроможний за­безпечити адекватне осягнення самобут­ності історичних явищ як унікальних культурних цінностей. Номотетичниій метод, з одного боку, уможливлював спрощення та уза­гальнення екстенсивного й інтенсивно­го розмаїття явищ, з іншого, призводив до збіднення й стереотипізації уявлень про багатомірну дійсність; зрештою, він виявився малопродуктивним у вивченні культурно-історичних реалій. (І. Бойченко)

НООСФЕРА — такий стан світу людини, коли науковий розум і практична діяль­ність стають планетарною силою, сумір­ною з силами природи. Теорію ноосфери ство­рив Вернадський в 20 – 30 —ті роки XX століття. Релігійний варіант її розроблений Тейяр де Шарденом. Термін "ноосфера" запровадив французький філософ і математик Леруау у 1927 році. Ноосфера, за Вернадським, є новим гео­логічним явищем на нашій планеті, коли вперше людина стала найвизначнішою геологічною силою. Вона може і повинна докорінно перебудувати своєю працею і думкою сферу свого життя — порівняно із тим, що було раніше. Ноосфера — це стан гар­монії у відносинах між людьми, людей з природою і в самій природі. Ідея ноосфери в своєму розвитку пройшла три етапи. Перший етап пов'язаний з самим Вер­надським та його послідовниками, на думку яких, людство вже увійшло в стан ноосфери, отож остаточна його розбудова займе не багато часу. Оскільки такі сподівання не справдилися, то ряд дослідників на чолі з Моісеєвим відсунули ноосферу у більш да­леке майбутнє, і поняття "епоха ноосфери" замінили на поняття "епоха розвитку ноосфери" (80-ті роки). Нарешті, оскільки за­мість глобальної гармонії, що розви­вається, були відкриті й усвідомлені гло­бальні проблеми, чи "утруднення людст­ва", науковці інституту філософії ім. Г. Ско­вороди НАНУ дійшли висновку, що те­орія ноосфери і теорія глобальних проблем — це одна й та сама теорія, але на різних стадіях свого розвитку, і що стан ноосфери дійс­но існує і вже склався на Землі, позаяк людська діяльність перетворилася на планетарну силу; але сутність, або ядро цього стану становить не гармонія, як її розумів Вернадський, а сукупність гло­бальних проблем, які разом розкривають так звану "проблему людини". Жоден із наве­дених ступенів розвитку теорії не від­кидається, а визнається тими чи іншими вченими у відповідності до їх наукових та світоглядних уподобань. (М. Булатов)

НОРМА (латинською norma — правило, взірець, міра, закон, що походить від давньо-грецького і означає висок, масштаб, прави­ло) — як термін вперше застосовується в будівельній справі — "справедливість ко­синця". В такий спосіб потрактоване по­няття "norma" було поширене також і на сферу духовно-практичної діяльності людини, зокрема, морально-етичних стосунків. Тлумачення норми чи закону мають як прескриптивний, так і дескриптивний характер, що віддзерка­лює не тільки те, що має бути, а й те, що є, підґрунтя чого міститься у природі, бутті. Поняття "норма" — як правила, взір­ця, стандарту — визначає такий рівень взаємних очікувань, що постає у своєму узагальненому вигляді. Тут норма є суспіль­но усталеною; за словами Парсонса, вона є "генералізованим визначенням очіку­вання". Норма утворюють систему, яка скла­дається із таких видів:

а) категоричні норми, значущість яких є абсолютною (якщо навіть вони не завжди і не скрізь реалізу­ються);

б) імплікативні норми, значущість яких залежить від рамок історичних умов; в) консенсуальні норми, значущість яких установлюється лише шляхом розумного (демократичного) рішення, а зміст рішення формується на підставі доброї волі учасників (Гесле). Завдяки нормам вимоги та установлення суспільства, со­ціальних груп трансформуються в етало­ни, моделі, стандарти модального та обо­в'язкового в поведінці представників цих груп, виконуючи мотиваційну, орієнтаційну та інтегративну функції. (А. Єрмоленко)

НОРМАТИВНА ЕТИКА — 1) сукупність норм, настанов, вимог моралі, що об'єд­нані певною філософсько-світоглядною концепцією чи релігійним віровченням і орієнтовані на діяльне, поведінкове їх втілення;

2) розділ теоретичної етики, який досліджує й обґрунтовує подібну сукупність. Перші нормативні моделі моральнісної поведінки, що узагальнювали безпосередній досвід людських сто­сунків, виступали у вигляді заповітів пращурів, висловів мудреців, повчань пророків. Світоглядне обґрунтування нормативно-належної поведінки скла­дається у філософській думці та світових релігіях. Нормативна етика завжди пов'язана зі сфе­рою свідомого, відрефлектованого, на­лежного, пошук якого має крайні полю­си у вигляді етичного догматизму та етичного релятивізму. Відносність мора­льних законів в античному світі вперше була осмислена софістами. Виокремлен­ня Аристотелем етики як особливої філософської науки приводить до за­кріплення за нею нормативної соціально-регулятивної функції. Остання здійс­нюється за допомогою морального ідеа­лу, теоретичних обґрунтованих уявлень про нормативно належне. Нормативна етика актуа­лізується за умов ціннісних криз, вичерпаності або ослабленості продуктив­но-узагальнюючих можливостей повсяк­денної свідомості й регулятивного по­тенціалу звичаїв та традицій. За певних умов нормативна етика тяжіє до побутового повчання, її елементи завжди присутні в моралізаторській літературі. Протягом багатьох століть нормативно-етичні приписи діставали виразне втілення у змісті ху­дожніх творів. Упродовж усього розвит­ку класичної філософії етична норма­тивність залишалася її істотною темою. Практична філософія виробила широкий діапазон форм —від рапсодичних роз­думів ("Досліди" Монтеня) до цілісного систематичного життєвчення ("Етика" Спінози). Категорія "вищого блага" виз­начала як телеологічно, так і теологічно орієнтовані системи нормативної етики, проте її зміст пов'язувався з діаметрально протилеж­ними засадами (земне і небесне, сакраль­не і профанне, людське і Божественне). Для релігійної етики найвищим ідеалом-зразком поставали якості, вчинки і настанови засновників відповідних релі­гій (Будди, Ісуса Христа, Мухаммеда). Тлумачення подібних взірцевих проявів доброчинності надає можливість виділи­ти найбільш важливі для релігії якості (віра, упокорення, терпіння, милосердя та інші) і норми поведінки (виконання ри­туалів, роздача милостині, заборона крадіжок, убивств), світоглядні настанови та принципи (вина, гріх, розкаяння, страх, фаталізм, аскетизм та інші). Кате­горія "загального блага" стає засадничою для ціннісно-раціонального обґрунту­вання й нової логіки нормативності, яка була втілена в різних варіантах концеп­ції суспільного договору (Гоббс, Локк, Руссо). Кант, започаткувавши деонтологічний напрям етики, закладає основи як етики принципів, так і етичного формалізму. Категоричний імператив має ціннісне визначення поряд із суто фор­мальною апеляцією до універсального самозаконодавства всіх розумних істот. Розведення аксіології та деонтології, співвідношення добра і блага стали тема­ми гострих дискусій другої половини XIX — початку XX століття Ціннісно-нормативні аспек­ти є досить суттєвими в "гуманістичній етиці", етиці самореалізації, етиці кос­мічної телеології, "феліцитології" та інших. Разом з тим впливовим стає заперечення нормативності як характеристики етич­ної теорії. Насамперед, це стосується со­ціології, зорієнтованої на виведення на­лежного з сущого (Дюркгейм та інші); ши­рокого розвитку набуває дескриптивна етика. Прескриптивна етика виводиться за межі наукового знання в аналітичній філософи, метаетиці, неопозитивізмі. Розширення простору свободного вибо­ру, зменшення контролю суспільної дум­ки над поведінкою індивідів, охорона за­коном свободи думки, совісті, релігії, пе­реконань призвели до зменшення со­ціальної значущості конвенційної нормативної етики. Під враженням пропагандистських зловживань етичною нормативністю, що бу­ли характерні для тоталітарних режи­мів, нормативна етика незрідка розглядалася як арха­їчний компонент філософії, як репресив­на соціальна сила. Разом з цим навіть на­магання створити "мораль без норм" в ек­зистенціалізмі (Сартр), ситуаційній етиці (Флетчер) ніколи не приводили до утвердження абсолютного децизіонізму. В цілому всі етичні напрями, що прого­лошували свій понаднормативний статус (метаетика, позитивізм, дескриптивізм, емпірична етика та інші), не могли обійти питання про нормативне як мотив етич­но відповідального вчинку. В 70 - 90-ті роки на тлі зростаючої аномії, легалізації маргінальності, зменшення нормуючого впливу звичаїв і традицій виникають умови для ре актуалізації нормативної етики. Започат­кована Вебером "етика відповідальності" дістала продовження в неоконсервативній етиці Йонаса, Люббе, Кальтенбрунера та інших. Нові основи нормативності в межах некласичної філософії заклада­ються дискурсивно-комунікативною реконструкцією практичного розуму в трансцендентальній прагматиці (Апель, Габермас, Кульман, Ебелінг). Загострен­ня глобальних планетарних проблем ак­туалізувало розробку нових принципів нормативної етики (стримування, обмеження, пересто­роги). Значного поширення набула екологічна етика. (А. Єрмоленко)

НОРМА у філософії науки — ор­ганічна частина оцінки, що співвіднесе­на з тим відтинком шкали, на якій розмі­щується стереотипне уявлення про об'єкт з відповідною ознакою. Проте це не озна­чає, що норма знаходиться посередині шка­ли; вона може бути орієнтована й на крайні відтинки шкали оцінок. Емпірич­на верифікація істинності оціночних висловлювань неможлива без знання стандартних ознак стереотипів. Оцінка завжди за кожною ознакою стереотипу передбачає її відповідність нормі. Якби цього не було, оціночні висловлювання не мог­ли б виконувати свою основну функцію — забезпечувати комунікативні зв'язки. Оціночні стереотипи включають як нор­мативні набори ознак предметів (об'єк­тивні фактори оцінки), так і певні уяв­лення суб'єкта оцінки про їх місце у ціннісній картині світу (суб'єктивні факто­ри). Характер стереотипу, а отже й норма, суттєво залежить від об'єкта оцінки і відбивається у семантиці відповідних значень. Зсув у значенні слова зі зміною денотата змінює всю структуру норма­тивних стандартів стереотипу. Норма­тивні судження та поняття можуть бути об'єктом логічного дослідження. Дослід­ження логічних властивостей норми, зв'яз­ків норми і оцінки необхідне для розв'язання питання про місце і роль норми у науковому пізнанні, в обґрунтуванні знання. Логіка норми (дивись Логіка нормативна) формулює критерії раціонального судження в сфері норм та раціональну основу для дії. Згідно з принципом деонтичної повноти, нормативним кодексом повинні бути охоплені всі людські дії. До засадничих принципів у розвитку логіки норми відноси­ться встановлення відмінностей між фактичним твердженням, з одного боку, та нормативними й оціночними тверд­женнями — з іншого, а також доведення самої можливості логічного переходу від суджень зі зв'язкою "є" до суджень зі зв'язкою "повинен" (неможливість тако­го переходу відстоювали Г'юм, Поппер,Пуанкаре та інші). Обернення цінностей на норми є повсякденною практикою людсь­кого буття. Через ціннісно-нормативні системи знаходять свій остаточний вияв смислові структури людської культури. (О. Кравченко)

НОУМЕН (від грецькького νους — те, що осягається розумом, збагненне) — термін, широко вживаний у філософії Середньо­віччя і Нового часу, де він означає об'єкт, що осягається розумом, на проти­вагу феномену як об'єкту чуттєвого сприйняття. Особливого значення по­няття "ноумен" набуло у філософії Канта, де воно постає одним із синонімів речі в собі. За Кантом, "річ в собі", на рівні трансцендентального досвіду, є реаль­ною непізнаванною сутністю — джерелом відчуттів. За його межами, у сфері транс­цендентного, "річ в собі", як принципово непізнаванне, — це світ як ціле, душа, Бог. Межа, яка відділяє світ досвіду від світу "речей в собі", є ноумен — особливе, "де­маркаційне" поняття, яке обмежує про­цес пізнання для того, щоб розсудок не впав в оману, що стає неминучим при спробі застосувати категорії за його ме­жами. Сукупність понять-ноуменів ство­рює особливий, інтелігібельний світ, або світ ноуменальних сутностей, існування якого прозирає через ці поняття, та поза-як він не може бути сприйнятий, то і не може набути конкретного значення і смислу. Поняття ноумен суперечливе у своїй суті, оскільки воно поєднує світ трансцендентального і світ трансцендентного, умовного і безумовного, чуттєвого до­свіду і мислительних сутностей; воно для Канта слугує підґрунтям для думки про неможливість обмежити світ пізнання сферою чуттєвого досвіду. Застосовуючи поняття ноумен для дослідження антиномії свободи і природної необхідності, Кант зміг поглянути на людину як, з одного боку, підпорядковану природній не­обхідності (тобто як на феномен), а з ін­шого — як на вільну істоту, наділену ро­зумом, що є можливістю й умовою самої свободи. Отже, людина — це ноуменальна сутність, що осягається розумом і сама себе визначає. Приналежність людини одночасно до цих двох світів досягається укоріненням законів причинності в мо­ральних принципах, завдяки чому по­няття свободи набуває об'єктивної реаль­ності в практичному розумі. (Л. Озадовська)

НЬЮТОН Ісаак (1643, Вулсторп, Анг­лія — 1727) — англійський фізик, математик, за­сновник класичної і небесної механіки. Закінчив Триніті-коледж Кембриджськоко університету — математичну кафедру. Від 1672 року — член Лондонського королівського товариства, від 1703 року — його постійний президент. Створена Ньютоном механіка стала класичним взірцем наукової теорії дедуктивного ти­пу, започаткувавши парадигму і стиль наукового мислення на декілька століть вперед. Науковий підхід Ньютона полягав у встановленні на основі емпіричного до­свіду фундаментальних принципів (по­нять, законів), з яких за допомогою кіль­кісно-математичних методів виводяться висновки, що їх можна співставити з ем­піричними даними. Такими фундамен­тальними принципами класичної меха­ніки стали три відомих основних закони, а їх узагальненим виявом — закон всесвітнього тяжіння. В розробленій ним методології наукового пізнання Ньютон був послідовником індуктивного методу Бекона, вимагаючи чіткого розмежування достовірного наукового знання і на­турфілософських уявлень та виключен­ня довільних тверджень з науки. Відоме гасло Ньютона "гіпотез не видумую" було спря­моване проти введення у наукову теорію експериментально не обґрунтованих гі­потез. Однак воно не означало цілковитої заборони на їх застосування у науці (сам Ньютон є автором багатьох фізичних гіпотез, зокрема про корпускулярну природу світла, далекодії, причинного взаємозв'­язку всіх без винятку фізичних явищ то­що), але вимагало, щоб гіпотези були упідлеглені природі явищ, а не навпаки. Вони, за Ньютоном, складають лише рівень знан­ня "другого плану", яке наділене стату­сом ймовірності, а не достовірності. Важ­ливу роль для розвитку природознавства і філософії Нового часу мали праці Ньютона з проблем простору і часу. Ньютонівська субстанціальна концепція простору і ча­су, в якій абсолютний пустий простір є "вмістилищем" матерії, завжди однако­вим і непорушним, відповідала фізичній картині світу тієї епохи і була панівною в природознавстві XVII - XIX століть. Проти­лежна їй реляційна концепція простору Ляйбніца як порядку (відношення) взаємного розташування множини інди­відуальних тіл, які існують одне поряд з іншим, а часу — як порядку явищ або станів, що змінюють одне одне, залиша­лась тривалий час не затребуваною при­родознавством. Хоча, як показав Кант у двох перших антиноміях — Ньютона і Ляйбніца — не можуть бути ні доведені, ні відкинуті, оскільки вони ґрунтуються на полярних категоріях (конечності і безконечності, дискрет­ності і неперервності), які інтерпретуються як взаємовиключні, а не як взаємодоповняльні, взаємопроникні. Тільки у фізиці XX століття ідея Ляйбніца про сутність простору як порядку існування речей на­була в загальній теорії відносності конк­ретно-фізичної аргументації. Каузальна картина механічних зв'язків Ньютона обумо­вила появу механіцизму як однобічного методу світорозуміння, на підставі якого пояснювався не тільки фізичний, а й органічний світ, включаючи людину. Труд­нощі та фаталізм у поясненні природи та вчинків людини, які виникали при цьо­му, долались у філософії Канта (людина — одночасно і упідлеглена природним зако­номірностям, і вільна істота), Гегеля (іс­нування людини обумовлене історією), марксизму, екзистенціалізму, персо­налізму тощо.

Поиск по сайту: