СЛОВНИК 55 страница

Основні твори: "Сучасна філософія" (1932); "Дух, самість і суспільство з точки зору біхевіориста" (1934); "Поступ думки у дев'ятнадцятому сторіччі" (1936); "Філо­софія дії" (1938); "Соціальна психологія" (1956).

МІД Маргарет (1901, Філадельфія — 1978) — американський антрополог. Навчалась у Барнет-Коледжі (Нью-Йорк) та Ко­лумбійському університеті, де слухала курси з антропології у Боаса та Бенедикт, з со­ціології — в Огборна; аспірантка Боаса. У 1939 році захистила у Колумбійському ун­іверситеті дисертацію і отримала ступінь доктора філосо­фії. Певний час працювала куратором в Американському музеї природничої іс­торії; від 1954 року — ад'юнкт-професор Колум­бійського університету. Від 1925 року Мід проводила польові дослідження культури пер­вісних племен на островах Океанії, мате­ріали яких лягли в основу 26 моногра­фій, що принесли їй світове визнання. У порівняльно-антропологічних досліджен­нях Мід критично переосмислені доміну­ючі на той час біологізаторські, психоаналітичні та структуралістські уявлення щодо переваги внутрішніх, біологіч­но-спадкових чинників поведінки люди­ни над соціокультурними, чітко виявле­на культурна детермінація процесу роз­витку первісних народів. Праці повоєн­ного періоду досліджують проблематику успадкування та наступності культури, а також конфліктів між поколіннями. Критичні міркування щодо стану шкіль­ної освіти ініціювали дослідження з антропології та філософії освіти у Північній Аме­риці. У 1949 році Мід проголошено Видатною жінкою року в галузі науки, у 1956 р. — однією із видатних жінок XX століття, у 1969 році — Матір'ю Світу. У 1950 - 1969 роках Мід обирається президентом Американсь­кої антропологічної асоціації.

Основні твори "Зростання у Самоа" (1928); "Зростання у Новій Гвінеї" (1930); "Секс і темперамент у трьох примітивних пле­менах" (1935); "Чоловік і жінка: До­слідження сексу в мінливому світі" (1949); "Школа в американській куль­турі" (1951); "Національний характер" (1953); "Антропологи за роботою: Нари­си про Рут Бенедикт" (1959); "На­ступність в еволюції культури" (1964); "Культура та її передача: Дослідження розходжень між поколіннями" (1970).

МІЗЕС Людвіг фон (1881, Львів — 1973) — австро-американський економіст, філософ, соціо­лог. Вчився і працював у Віденському університеті. В своїх працях поєднав і розвинув далі ідеї і принципи австрійської економічної школи (Менгер, Бем-Баверк), філософії неокантіанства ( Риккерт, Віндельбанд) і методологічного індивідуалізму, притаманного класичному лібералізму (Сміт, Дж. Ст.Мілль ). Мізес теоретично обґрунтував переваги вільного ринкового господарства над різними формами інтервенціонізму (втручання держави в со­ціально-економічні процеси). Мізес вбачав загрозу для свободи людини в намаганні держави диктувати індивідові певні ціннісні орієнтири (класові, національні чи релігійні) та під різними гаслами по­будови "держави загального добробуту" обмежувати свободу вибору ним власних цінностей та ідеалів. Мізес здійснив ґрун­товний аналіз теорії і практики тоталі­тарних ідеологій — фашизму, комунізму та націонал-соціалізму, і показав їх де­структивний вплив на вільний розвиток людини і суспільства. Праці Мізеса заклали основи сучасної праксеологіїі методо­логії економічного аналізу суспільних процесів. У своїх праксеологічних пра­цях він досліджував універсальні (ап­ріорні) умови ефективної, раціональної діяльності людини в різних сферах — в економіці, соціальному і духовному жит­ті. Згідно з Мізесом, методологічний індивідуалізм є необхідною епістемологічною пе­редумовою для адекватного аналізу со­ціально-політичних і моральних орієн­тирів людини в світі. Він вважав, що тео­ретичні і практичні узагальнення мають вторинне, похідне значення стосовно індивідуального буття людини; лише індивідуальна особистість має реальний буттєвий сенс у соціальному процесі. Мізес був ініціатором створення в США товариства "Монт-Перелен" (1947), яке розвиває і пропагує ліберальні ідеї. Теоретичні по­гляди Мізеса суттєво вплинули на західну со­ціально-філософську і економічну думку (Гаєк, Шюц та інші).

Основні твори: "Соціалізм" (1922); "Лібе­ралізм" (1927); "Людська діяльність" (1949); "Теорія та історія" (1957).

МІЛЕТСЬКА ШКОЛА — перша історич­но засвідчена філософська школа. Існу­вала протягом VI столітті до нашої ери у місті Мілет, що в Іонії (Греція), звідки і її назва. Запо­чаткував Мілетську школу ФалесМілетський,кот­рий визнається у західній традиції пер­шим філософом; у Стародавній Греції він вважався найвидатнішим із семи еллінських мудреців. Інші представники Мілетської школи — учень Фалеса, Анаксимандр, яко­му належить перший в історії філософії твір, написаний прозою, і учень Анаксимандра Анаксимен. Поняття "школи" відносно вчень цих філософів означає пе­редусім спадковість думки, єдину тра­дицію постановки і розв'язання метафі­зичних питань. За своїм змістом вчення мілетських філософів належать до ранньофілософських космогоній, характерних для досократичної (дософістичної) доби античної думки. Головна філософська проблема, що її розв'язує Мілетська школа, — будова світоустрою, космосу. У тезі Фалеса "все (суще) є Водою" набуває метафізичного виразу світоглядна інтуї­ція щодо животворності Космосу, харак­терна для Античності. У Анаксимандровому визначенні першопочатку і основи сущого як "безмежного Всеосяжного" (інколи неточно передається терміном "апейрон") висувається ідея трансцен­дентальності першопочатку сущого від­носно наявного буття, їх різного онто­логічного статусу. Розглядаючи Повітря, як космогонічний першопочаток, Ана­ксимен поєднує ідею Фалеса щодо животворності сущого і Анаксимандрову ідею трансцендентальності онтологічного першопочатку. Повітря є універсаль­ною метафорою життя, і разом з тим охоплює і пронизує все суще, забезпечу­ючи цілісність форми кожного існування (принцип єдності мікро- і макрокосму). Історичне значення Мілетської школи полягає у за­снуванні інтелектуальної традиції послідовного осмислення певної філософсь­кої проблематики на ґрунті єдиної теоре­тичної настанови. Мілетська школа стала першим в історії досвідом формування та існуван­ня такої традиції, яка становить один з головних елементів строгого філософсь­кого мислення. У вченнях мілетських філософів вперше висувається низка фундаментальних метафізичних концептів, які відігравали значну роль у по­дальшій історії думки. Серед них: дві концепції розвитку — генезис шляхом поєднання і роз'єднання різноякісних початків (Анаксимандр) та генезис шля­хом іманентних змін висхідної суб­станції (Анаксимен); ідея універсально­го всесвітнього закону, під дію якого підпадає будь-яке суще (Анаксимандр); принцип єдності мікро- і макрокосму (Анаксимен); виділення чотирьох сти­хій (вогонь, повітря, вода, земля) як го­ловних складових Всесвіту (Анакси­мандр). (С. Пролеєе)

МІЛЛЬ Джеймс (1773, Нортуотер Бридж — 1836) — шотландський філософ, психо­лог, економіст. Навчався в Единбурзі. Тривалий час був працівником Східноіндійської компанії. За філософськими по­глядами — послідовник Вентама, один із лідерів руху "філософських радикалів", які боролися за впровадження реформ на політико-економічних засадах утилітаризму. У психології розвивав ідеї асо­ціативної психології Г'юмаі Гарт лі.

Основні твори: "Елементи політичної еко­номії" (1821); "Аналіз феномена людсь­кої свідомості" (1829).

МІЛЛЬ Джон Стюарт (1806, Лондон — 1873) — англійський філософ, логік, економіст: один із фундаторів філософських засад лібералізму. Основи різнобічної освіти Мілля були закладені його батьком Міллех Джеймсом. У віці чотирнадцяти років він уже вільно читав та інтерпретував класичні твори давньогрецькою та латинською мо­вами, був ґрунтовно обізнаний з тогочасними філософським та економічним вченнями. На освіту та розвиток творчо­го потенціалу Мілля значний вплив справи­ли спілкування з Бентамом, Рикардо, Стерлінгом (послідовником Кольриджа), листування з Коптом. У філософії Мілль є яскравим представником емпірицизму, який однозначно заперечував метафізи­ку на тій підставі, що остання у своїх узагальненнях виходила за межі досвіду. Фундаментальна праця Мілля "Система ло­гіки" базувалася на емпірицистській епістемології та послідовно захищала на­укове знання, вільне від впливу автори­тету і традицій. У ній ґрунтовно висвіт­лені переваги методу індукції та здійсне­на відповідна класифікація, зокрема, вирізнені методи відповідності, відмін­ності, залишковий та супровідних змін. Надаючи пріоритетного значення індук­ції, Мілль не виключав також важливості дедуктивних узагальнень. Творчий доро­бок Мілля у галузі соціальної й політичної філософії, етики був позначений глибо­ким впливом ідей утилітаризму Бентама, хоча згодом він поставився до них до­сить критично і багато у чому модифіку­вав у напрямі розширеного тлумачення принципу егоїзму та подолання домінан­ти інституцій щодо конкретної людської особистості. Він дошукувався аргументів на користь моральних цінностей самопо­жертви та постійного вдосконалення ха­рактеру індивіда, намагаючись узгодити їх із суто раціоналістичними розрахун­ками етики утилітаристів. У праці Мілля "Про свободу" наскрізною є ідея про сво­боду, як найнеобхіднішу умову індивідуального самовдосконалення та розвитку суспільства в цілому. Навіть ексцент­ричність він уважав кориснішою для суспільства, аніж масове зодноманічення. Останнє створює передумови для при­душення думки меншості шляхом тиску з боку більшості. Представницьке прав­ління є найкращою формою демократич­ного урядування. Воно розвиває в інди­відові громадянські інтереси, спонукає до морально орієнтованих мислення і дій. У справі розбудови представницької демократії необхідно покладатися на максимальне долучення до управління високоінтелектуальних та освічених лю­дей.

Основні твори: "Система логіки". У 2 томах (1843); "Про свободу" (1859); "Роздуми про представницьке правління" (1861); "Поневолений стан жінки" (1869) та інші.

МІН ЦЗЯ (китайською — школа імен) — філо­софський напрям V — IIIст. до нашої єри, одна з основних стародавньокитайських філософських шкіл. Предмет вивчення — зв'язки "імен" (мін) з "реаліями" (ши), співвідно­шення між поняттями та речами. Пред­ставники Мін цзя зажили слави вмінням сперечатися, майстерно використовую­чи парадоксальні докази. Мін цзя належить заслуга формування в китайській філософській думці елементів логіки (поряд з школою моїзмута Сюнь цзи).

МІРА — єдність кількісних і якісних визначеностей речей, явищ, подій. Міра — це певна межа, в якій кількісні зміни не за­чіпають якості речей, а за нею — ведуть до нової якості. Світ людей і речей лише відносно стабільний; Міра є однією з основ­них категорій, в якій відбивається мін­ливість світу. Ця її особливість знайшла вираз у загальному законі переходу кіль­кісних змін у якісні. Так, вода при збіль­шенні або зменшенні температури дося­гає точок, де вона перетворюється на пару чи лід (приклад, який наводить ще Ари - стотельу своїй "Фізиці"); державний лад залежить від величини території, чи­сельності населення й інших кількісних показників; частоти електромагнітних коливань у певних точках ведуть до зміни кольорів; збільшення або зменшення кількості атомів, що обертаються навколо їх ядра, — до нових і нових хімічних еле­ментів. Точки переходу від однієї міри до іншої Гегельназвав "вузлами", а їх су­купність — " вузловоюлінієювідношеньміри".Це — певна абстракція, бо предмети дійсності не вишиковуються в одну лінію, для багатоманітності її зв'язків більш адекватним образом є "вузлова сітка від­ношень міри" Народи завжди надавали мірі великого значення. У стародавніх греків поряд з гаслом "Пізнай самого себе!" вона була загальнокультурним принципом життя — "Нічого понад міру!". Зараз він теж діє, але доповнюється іншим — над­мірним піднесенням однієї частини світу — надчуттєвої, небесної над другою — чут­тєвою, земною. В Новий час безмірне по­ступово витісняло мірне і наприкінці тисячо­ліття охопило все: пізнання, споживан­ня, технологічне та інше втручання в довкілля. Оскільки земля — житло, дім люд­ства — не безмежна, це веде до катастро­фи. За таких умов значення міри надзви­чайно зростає, і хоча вона всюди порушується, водночас отримує новий сенс — регулятивного ідеалу в розумінні Канта, ідеалу, який спрямовує зусилля до певної мети, ніколи її не досягаючи цілком. (М. Булатов)

МІРКУВАННЯ — процедура обґрунту­вання деякого висловлювання (виснов­ку) шляхом послідовного виведення цьо­го висловлювання з інших висловлювань (засновків). Міркування — ланцюг умовиводів, викладених у логічно послідовній формі. Міркування називають також послідовний ряд суджень щодо якогось питання, де з по­передніх суджень неодмінно випливають наступні, внаслідок чого дістають відпо­відь на поставлене в міркуванні питання.

МІРЧУК Іван (1891, Стрий — 1961 ) — український філософ. Закінчив Віденський університет. Доктор філософії (1914).Від 1921року — вик­ладач, в 1947 - 1948,1950 - 1961роках — ректор Українського Віденського університету (Прага - Мюнхен). Від 1954 року — доктор наук, співробітник інституту вивчення СРСР (Мюнхен). Член Ук­раїнської Вільної Академії, член - кореспондент Ба­варської Академіїї Наук. Один із провідних організаторів української науки в діаспорі. Спеціалізу­вався в галузі грецької етики, з кінця 20-х років у центрі його уваги — вивчення спе­цифіки світогляду слов'ян, передовсім українців. До рис світогляду слов'ян відносив "погорду", до "абстрактних те­орій", тяжіння до "філософії життя", містицизму, месіанізму. Український світогляд, або "українську душу", за Мірчуком характе­ризує домінування етики в філософії, тісний зв'язок із землею ("український антеїзм"), персоналізм, конкордизм, "свідомість посланництва" тощо.

Основні твори: "Історія грецької етики" (1922); "Основні проблеми і засади слов'янської філософії" (1930); "Українська культура у її історичному становленні" (1944).

МІСТИЦИЗМ — 1) Визнання над­природної сутності явищ природи;

2) Ре­лінійно - філософська світоглядна кон­цепція, яка виходить з того, що справж­ня реальність недосяжна для розуму і розкривається лише шляхом інтуїтив­но-екстатичного (надчуттєвого) опану­вання у містиці — практиці безпосередньо­го єднання з надприродним, трансцен­дентним. Містицизм бере витоки в архаїчній магії, шаманстві; у філософії формується лише тоді, коли виникає поняття транс­цендентного абсолюту, а в індивідуаль­ній свідомості починають чітко розрізня­тися логічний та інтуїтивний (ірраціональний) способи пізнання. Містицизм притаман­ний всім релігійним системам та релі­гійно-філософським вченням, оскільки вони базуються на визнанні надприрод­ного начала. Найраніший розквіт містицизму — в країнах з високою філософською культу­рою: Індії (веданта), Китаї (даосизм), Греції (піфагореїзм, платонізм). В пода­льшому хвилі містицизму супроводжують періо­ди суспільних криз: занепад Римської імперії (неоплатонізм, раннє християнст­во, гностицизм, маніхейство), кінець Се­редньовіччя (суфізм, каббала, ісихазм), період становлення раннього капіталіз­му (хасиди, квакери, янсеністи, хлисти). В Новітній час містицизм є складовою теософії, антропософії, неотомізму, персоналізму. У доктринах новітніх релігійних і духов­них течій другої половини XX століття, а також дея­ких наукових напрямах (наприклад, трансперсональній психології) спостерігаєть­ся поєднання містицизму і елементів наукової кар­тини світу. В деяких аспектах з містицизмом збіга­ються парапсихологія та біоенерготерапія (екстрасенсорне цілительство). Знач­не поширення містицизму у країнах Східної Європи в період постсоціалізму становить реакцію на попереднє суто матеріалістичне та раціоналістичне світосприйняття.(О. Карагодіна)

МІФ — 1) Оповіді про богів, духів, героїв, про надприродні сили, предків і першолюдей, які брали участь у створенні Землі і Всесвіту, вза­галі їхніх як природних, так і людських складників;

2) Ідеологічний продукт давніх уявлень про довколишній світ, особливе похідне від духовних зусиль первісних людських колективів поясни­ти його генезу, структуру і подальшу до­лю. Міф — система узагальнень первісного людського досвіду в його намаганнях ви­явити основоположності світобудови, людського і природного начал у ній, уза­гальнень, які, на відміну від пізніших наукових абстракцій, мають підкреслено конкретно-чуттєвий, антропоморфний характер. Ці узагальнення на перших стадіях людської культури постають як обов'язкові для всіх членів первісного колективу; їхня нормативність здійснюється через прийняту в тому колек­тиві обрядовість, суму певних ритуалів. Первісний світ породжував і зберігав узагальнення такого типу у вигляді пев­них живих істот, що у них суто людські характеристики, біологічні та інтелекту­альні, поєднуються з природними сила­ми і стихіями. Міфічні образи мають тривку структуру, канонічну для колек­тиву, що їх він витворив, чіткий набір певних ознак і рис, які впродовж тися­чоліть зберігаються-поновлюються у відповідній колективній пам'яті. Над­звичайна тривкість усіх міфологічних структур — від постійних сюжетів до по­стійних тропів у наративному відтво­ренні цих сюжетів — зумовлена їхньою високою інформаційною функцією у первісних колективах, адже у них уся су­ма людського досвіду зосереджувалася саме в міфі, які відповідно і визначали по­ведінку та мислення архаїчної людини у повному їх обсязі. Саме міфологічні уявлення,узагальнення, накладені всією своєю нормативно-інформаційною ма­сою на архаїчну свідомість, і визначали її орієнтацію у світі. Архаїка витворила ве­личезну суму різноструктурних, але над­звичайно розвинутих міфологічних сис­тем різних етносів і регіонів. З подаль­шим розвитком людської культури із первісної синкретичної міфологічної ма­си поступово виокремлюються релігія, мистецтво, література, наука і так далі. Емансипуючись від міфів, ці галузі культури на всіх стадіях свого становлення зберіга­ють певні міфологічні релікти — аж до на­ших днів. Релігія у своєму розгортанні від давнього політеїзму до всіх версій пізнішого монотеїзму постає як особливе перетворення міфу, як його світоглядна та інституційна адаптація до пізніших стадій людської історії. Мистецтва словесні та пластичні так само зберігають виразний та очевидний генетичний зв'я­зок зі стихією міфологічного мислення, їхній головний будівельний засіб — ху­дожнійобраз—за багатьма своїми струк­турно-комунікативними засобами уяв­ляється, по суті, сучасним інобуттям міфу. Не випадково певні течії і напрями у мис­тецтві Нового часу, від романтизму до символізму й авангарду, одверто тя­жіють у тій чи тій художній формі до ес­тетичного поновлення міфів. Попри ту об­ставину, що сучасна наука, здавалося б, давно дистанціювалася від міфу, вона на певних своїх ділянках, як гуманітарних, так і природничих, незрідка впадає у своєрідну міфологізацію своїх проблем і предметів. Щонайчастіше фізика, ска­жімо, виказує інтерес до деяких архаїч­них сюжетів давньої космології, а ціла шерега видатних філософів, істориків і соціологів, від Марксаі Ніцшедо Тойнбі і Гайдеггера,свої зовні об'єктивні нау­кові побудови парадоксально поєднують з міфотворчістю різної інтенсивності. Новітня цивілізація, яка змобілізувала величезні людські маси в індустріальні та політичні колективи, тим самим поно­вила й міфологічні інтенції різних штабів. Зокрема, виникають міфи політичні (дивись Сорель ), міфи масової культури, ритуалізації яких вельми сприяють технічні засоби масової комунікації. (В.Скуратівський)

МІФОЛОГІЯ —1) Казка про міфита міфологічну свідомість;

2) Сукупність міфів, нагромаджена різними етносами, тією чи тією архаїчною за своїм поход­женням культурною традицією. У давніх суспільствах та їх сучасних реліктових залишках міфологія має характер обов'язкового для всіх людей світоглядного нормативу, становить головний чинник їхньої со­ціальної поведінки. У суспільствах тако­го типу міфологія — синкретична за своїм знако­вим характером (слово, музика, жест, пластичний образ) і загальним пізнава­льно-гносеологічним змістом (своєрід­ний сплав релігії, науки і мистецтва в їх найдавніших, первісних формах) сума уявлень про навколишній світ, яка по­ряд з фізичними трудовими зусиллями первісного колективу забезпечує його нормальну життєдіяльність. В історичному процесі ці уявлення зазнають неу­хильної диференціації, внаслідок якої релігія, наука, мистецтво поступово емансипуються одне від одного, створю­ють окремі, суверенні галузі культури, тим самим або перетворюючи міф, або навіть усуваючи його з суспільного вид­ноколу. Саме така диференціація і стала­ся у Стародавній Греції класичного пе­ріоду: олімпійська міфологія в ній остаточно ви­окремилася в релігійну сферу, наука і мистецтво отримали цілком самостійне існування. Відтак і розпочалися спроби наукового та естетичного осмислення міфів. За елліністичного періоду, на початку III століття до нашої ери у середовищі поетів і філологів, які працювали в Александрійському музеї, і виникає міфологія — наука про міфи, яка займається їх переповіданням, сис­тематикою та екзегезою, вдаючись до спроби поміркованого раціоналістичного осмислення міфотворчої стихії. "Золо­тий вік" давньої римської літератури май­стерно поєднав раціоналістичне та есте­тичне ставлення до міфу, внаслідок чого Вергілій в "Енеїді" створює на його основі римський державно-політичний ідеал доби імперії, Горацій —ідеалізова­ну картину гідного приватного життя то­гочасної людини, Овідій у "Метаморфо­зах" — суто естетичну картину міфо­логічної фантазії. Тим самим у світовій літературі завершується започаткована грецькою трагедією епоха найбільш плідної взаємодії літератури з міфом. Відтак міф у своїй античній формі аж до початку XX століття стає предметом естетичного замилування або матеріалом для формальних алегоричних побудов. Поряд з тим новоєвропейський ідеал людини у поезії Гельдерліна, у філософській ліриці Ніцшета окремих представників символізму значною мірою розгортається за рахунок невичерпної внутрішньої енергії міфу. Єв­ропейське Середньовіччя, міцно тримаю­чи в пам'яті міф, водночас відсуває його на свою периферію на користь базових міфологем християнства і суперечливо поєдна­ної з ними дохристиянської, індоєвро­пейської за своїм походженням міфології, художньо перетвореної у фольклорієвро­пейських народів. Доба Романтизму, зок­рема українського, що зосереджена на пафосі на­ціонального становлення, відкриває для себе міфологію через її приховану присутність у всіх національних фольклорних системах. Відтак починається її вкрай напружене художнє переосмислення (наприклад, твор­чість Гоголя, Шевченка, Міцкевича, Пуш­кіна, по суті, відбиває всю глибинну структуру праслов'янського і навіть індо­європейського міфу). Водночас виникають перші наукові школи, які порушують пи­тання про об'єктивність, раціоналістич­ний опис і класифікацію усієї світової міфології та її регіонально - національних відгалу­жень, питання про створення структур­но-морфологічного аналізу міфу, тобто про наукову картину самого процесу виник­нення і подальшого розгортання міфу. Ви­никають численні школи і методи у ца­рині таких досліджень. Особливе місце тут посідає німецька наука. Романтики брати Фрідріх та Август Шлегелі, брати Вільгельм та Якоб Гримм вивчали фольклор та наявність у ньому міфології, стиму­лювавши тим самим пізнішу появу згада­них шкіл, котрі діяли вже в добу пози­тивізму. У XX столітті їхня дослідницька тех­ніка трансформувалася в системно-структурний метод ( Леві-Стросста його послі­довники). Цей метод дозволив приступити до класифікації всієї світової міфологічно: суми, класифікації, що її остаточні резу­льтати належать майбутньому. Особливе місце у сучасній науці про міфи посіда­ють спроби осмислення "міфів другого покоління", витворених уже новітньою цивілізацією, але знов-таки на тлі давньо­го міфотворення. (В. Скуратівський)

МІХНОВСЬКИЙ Микола (1873, Прилуччина — 1924) — український політичний діяч, правник, журналіст, сформулював підставові тези націоналізму України, як ідео­логії, спрямованої на утвердження куль­турної самобутності та здобуття держав­ної незалежності. Основні ідеї виклав у програмі Революційної української пар­тії (РУП) під назвою "Самостійна Україна" (1900),у програмній статті "Де­сять заповідей Української народної партії"; автор низки інших статей та звернень. У "Самостійній Україні" вказує на правові підстави для державної не­залежності України, та оскільки право є знехтуваним Російською імперією, то чинною має бути сила — боротьба за дер­жавну незалежність. Розглядав націо­налізм як ідеологію, що поєднує цінність особистості, індивідуальної свободи і нації; вважав, що загальнолюдське ("космополітизм") не суперечить націо­нальному, оскільки людство складається з націй, а культурна різноманітність людства є цінністю. Піддавав гострій критиці ліберальні та соціал-демократичні ідеології за національний нігілізм, в якому вбачав ідеологічну підтримку російського шовінізму. Використовував гасло "Україна для українців", яке розумів як право українців на свою історичну Ба­тьківщину, а не в розумінні позбавлення права інших етнонаціональних груп на проживання в Україні. Почавши з право­вого обґрунтування права українців на державну незалежність, перейшов до об­стоювання захисту права націй на самовизначення, включаючи право на дер­жавну незалежність.

МОВА — суспільний продукт, що ви­робляється колективом для забезпечення потреб у комунікації і зберігається в пам'яті членів колективу, а також у тек­стах, побудованих засобами даної мови. У великій різноманітності знакових сис­тем, що називаються мова, можна умовно виділити кілька груп, які значною мірою вирізняються поміж собою за багатством знакових одиниць, за способом і склад­ністю структурної організації, за суб­станціальним матеріалом, на викори­стання якого для побудови текстів орієн­тована дана мова.

1) Природні (етнічні) мови, найбагатші і найскладніші вербальні знакові системи, що історично склалися і пристосувались для утворення усних звукових текстів — мовлення. Графічна фіксація мовлення у вигляді письмових текстів має передумовою застосування другої знакової системи — тієї чи іншої системи писемності.

2) Мови, які є невербальними знаковими системами, що ле­жать в основі текстів різних видів мис­тецтва — музичних творів, танцю, творів живопису, фотографії, кіно, архітектури тощо.

3) Штучні мови науки і техніки. Зна­ки цих мов, які часто називають символами,так само умовні, як і всі інші знаки, але вони умовні не "за традицією" (як у природних мов і мов мистецтва), а "за до­мовленістю".

4) Знакові системи, які за­стосовуються для утворення простих текстів, що регулюють побутову по­ведінку і трудову діяльність людей (різні системи жестів, сигналів, кольорів, спо­радичне використання окремих пред­метів як текстових знаків для передачі інформації). У граничному випадку зна­кова система, а отже, і створюваний за її допомогою текст, може складатися лише з одного знаку.

5) Мова тварин, яка поки що мало вивчена.

Дуже часто мову неправо­мірно плутають або навіть ототожнюють з текстом, приписуючи їй властивості і функції, які насправді належать тексту. Але на відміну від мовлення і тексту, мова не дається нам у безпосередньому спостереженні. З цього випливає, що мова не мо­же бути формою вираження думок і по­чуттів і формою зберігання знань про дійсність. Ці функції належать тексту, який виражає не тільки думки, а й саму мову. Щоб стати членом певного колективу, індивід мусить реконструювати мову, спираючись на почуті або побачені тексти, запам'ятати її елементарні знакові одиниці і способи утворення складних зна­кових комплексів (тобто граматичну сис­тему), а потім навчитися використовува­ти її для досягнення своїх комунікатив­них цілей. Мова є найважливішою складо­вою частиною комунікативної діяль­ності, знаряддям впорядкування і ор­ганізації тієї чи іншої матеріальної суб­станції (звук, колір, предметне середо­вище і тому подібне), перетворення її в осмисле­ний текст. Зокрема, природна мова використовує звуки для побудови текстів, але самій мові належать не звуки, а фоне­ми — абстрактні сутності, які не сприй­маються органами чуття і в яких фіксу­ються лише деякі властивості звуків, суттєві для даної мови. Функція знаків природної мови (морфем та слів) полягає в тому, що вони стають еталонами, зраз­ками для утворення матеріальних знаків тексту (озвучених морфем і слів) в процесі його побудови і для їх роз­пізнавання в процесі сприймання і ро­зуміння. Будь-яка мова є скінченною зна­ковою системою, але вона може пород­жувати необмежену кількість текстів необмеженого обсягу, оскільки кожний мовний знак, втілюючись у матеріальну субстанцію, здатний до безмежного ти­ражування, утворюючи безліч своїх тек­стових варіантів. (С. Васильєв)

Поиск по сайту: