СЛОВНИК 90 страница

Саме з приводу даної форми ідеалізму Кант вважав "скандалом для філософії і загальнолюдського розуму необхідність приймати лише на віру існування речей поза нами (від яких ми отримуємо весь матеріал знання навіть і для нашого внутрішнього почуття) і неможливість протиставити будь-який задовільний доказ цього існування". Кант був упевнений, що винайшов такий доказ у своєму трансцендентальному ідеалізмі, і в другому виданні "Критики чистого розуму" намагався його підсилити, написавши спеціальний параграф "Спростування ідеалізму".(М. Булатов)

ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ і ТРАНСЦЕНДЕНТНИЙ — поняття філософії Канта: трансцендентальний означає: той, що зумовлює можливість пізнання, відповідає на питання: "Як можливе пізнання?", трансцендентний — той, що лежить поза межами свідомості й пізнання. Ці поняття пов'язані з двома межами у пізнанні, що їх визнає Кант. Першою є межа між формами споглядання (простором і часом) та мислення (категоріями) і явищем як об'єктом пізнання. Форми споглядання і мислення разом із необхідною єдністю свідомості ("Я") знаходяться по цей бік досвіду, передують йому та його обумовлюють, що і робить їх трансцендентальними. Другою межею у пізнанні, за Кантом, є межа між явищами і речами в собі, що непізнавані. Ці речі Кант називає трансцендентними, тобто потойбічними. В обох поняттях Кант виявив певні риси реального пізнання: активний дієвий характер суб'єкта, носія пізнавальної діяльності, і відмінність явищ від речей в собі. Перебільшення Кантом різкості зазначених меж мало певні підстави: він досліджував не формування пізнання, починаючи з дитячого віку, а пізнавальну діяльність зрілої людини, власне вченого, у якого і форми споглядання, і категорії, і єдність самосвідомості давно сформувалися і передують досвіду, і який вирішує наукові проблеми: "Як можлива математика, природознавство, метафізика?" Кант повністю усвідомив також той факт, що людина — найбільш важлива істота серед речей світу, що для пізнання вона має не менше значення, ніж об'єкти, і, отже, образи чи поняття є синтезом цих двох факторів пізнання. Поняття трансцендентного вийшло на одне із перших місць у західній філософській думці XX століття і пов'язане у ній передусім із сферою людського буття. При усій різнобарвності в інтерпретації даного поняття різними філософськими напрямами їх об'єднує думка про специфіку людської природи, екзистенційних вимірів людського світу, про незвідність людини до системи об'єктивної предметності і законів, за якими дана предметність розвивається. Зокрема, йдеться про особливості гуманітарного пізнання у порівнянні із природничо-науковим, протиставлення ідіографічного та номотетичного методів (неокантіанство, філософія життя). У філософській антропології (Шелер та його послідовники) людина розглядається в ракурсі біологічної недостатності, що виводить людину за межі її просторово-часової організації, її чисто тваринних потреб. Людина характеризується як істота, яка "трансцендує" саму себе, свою життєдіяльність, а її стрижнем виступає духовність як понаджиттєва здатність, яка виражає можливість безмежного трансцендування. Значну увагу проблемі трансцендентного приділили представники екзистенціалізму. Гайдеггер визначає трансцендентне як фундаментальну характеристику людини, що дозволяє їй долати уречевлений світ повсякденності і реалізовувати через проходження низки граничних, межових ситуацій (страх, турбота, вибір і рішення, совість тощо) істину буття. Ясперс особливо наполягав на необхідності концентрації зусиль особистості на піднесенні сьогодення до масштабів трансценденції, бо лише це уможливлює реалізацію ідеї свободи. Шлях трансценденції — це шлях від того, що можна охопити розумом, до того, що виходить за його межі. В західному релігійному екзистенціалізмі (а також неотомізмі) терміном "трансценденція" позначають надприродне, потойбічне, що виходить за межі того, що можна осягнути за допомогою природних пізнавальних здатностей і яке розкривається через віру. В атеїстичному екзистенціалізмі (Сартр, Камю) трансцендентне тлумачиться як ніщо, через яке здійснюється людська свобода і яке є необхідною умовою спонтанного творення людиною самої себе. Згідно з неофройдизмом (Фромм та інші), людина зазнає постійної потреби трансцендування, перевищення свого становища пасивної істоти.

(М. Булатов)

ТРІАДА (тріадичність) — зовнішня форма діалектичного методу, полягає у покладанні тези, висуненні антитези і подальшому їх синтезі. Вперше тріаду помітив і подав у своїй таблиці категорій Кант. Фіхте розробив її у структурі свого науковчення. Аналіз антитези привів його до ідеї антитетичного методу. Свій власний метод він називав синтетичним, бо головним завданням вважав синтез протилежностей, в кінцевому підсумку — доведення тотожності найбільш загальних із них — суб'єктивного і об'єктивного. Велику роль відігравала тріада в філософії Гегеля, особливо в пізніх творах, насамперед в "Енциклопедії філософських наук", коли його діалектика втратила пошуковий сенс і набула формального характеру. Живий зміст її перетворився на штамп. Таку ж тенденцію спостерігаємо у вченні Шеллінга. Вона є невід'ємною рисою будь-якого вчення, яке стає зрілим і старіє. Раціональним змістом тріади є те, що більшість філософських понять полярні чи протилежні, але в той же час потребують доповнення одне одним і синтезування в певному цілому. (М. Булатов)

ТРОПИ (від грецького tropes — зворот) —

1) Слова і звороти, вжиті в переносному значенні.

2) В історії філософії — назва аргументів, на основі яких представники античного скептицизму критикували тогочасні філософські системи, обґрунтовуючи неможливість об'єктивного пізнання світу людиною. Найбільше (10) тропів подав Кноський у "Восьми книгах про пірронізм" (близько 200 року). За допомогою тропів скептики намагалися довести необ'єктивність пізнання, оскільки воно, на їхню думку, залежить від життєвих обставин людини, яка пізнає світ, від стану її органів чуття, від впливу на людину традицій і звичок, а також від стану самих об'єктів пізнання й від ставлення того, хто сприймає, до сприйманого. Тому, спираючись на тропи, скептики закликали утримуватися від категоричних суджень про світ. Незважаючи на хибність тропів скептиків, вони відіграли на певному етапі позитивну роль у боротьбі проти різних форм догматизму, особливо релігійного, проти сліпого схиляння перед авторитетами, обстоюючи свободу думки й закликаючи не сприймати нічого на віру.

ТРУБЕЦЬКОЙ Євген Миколайович (1863, Москва — 1920) — російський філософ, правник, культуролог, громадський діяч, публіцист. Навчався на юридичному факультеті Московського університету. Магістр (1892), доктор філософії (1897). Обіймав посаду професора Київського, а потім Московського університетів (1905-1917). Після Жовтневого перевороту в Росії виїхав із Москви, був противником більшовизму. Філософська еволюція Трубецького пройшла кілька щаблів: нетривале захоплення позитивізмом, вивчення філософії Фішера, Шопенгауера і, нарешті, перехід на позиції філософії всеєдності В. Соловйова. Згодом, певною мірою звільнившись від впливу Соловйова, Трубецькой виявив значну філософську самобутність. Головною проблемою філософської творчості Трубецького була проблема сенсу життя, яку він аналізував у моральному, онтологічному та гносеологічному аспектах. Погоджуючись із підходом Соловйова до проблеми Софії, критично ставився до софіології через наявність у ній елементів пантеїзму.

Основні твори: "Релігійно-суспільний ідеал християнства у V столітті" (1892); "Свобода і безсмертя" (1906); "Соціальна утопія Платона" (1908); "Світогляд Володимира Соловйова". Том 1, 2 (1913); "Анархія і контрреволюція" (1917); "Смисл життя" (1918).

ТРУБЕЦЬКОЙ Сергій Миколайович (1862, Калуга — 1905) — російський релігійний філософ, публіцист, громадський діяч. Закінчив історико-філологічний факультет Московського університету. Доктор філософії, професор Московського університету (1900), у 1905 обраний ректором. Зазнав впливу слов'янофільства, ідей Хомякова, Достоєвського, В. Соловйова. Глибоко вивчав західноєвропейську філософію — Платона, Аристотеля, Екхарта, Фіхте, Шеллінга, Канта, Гегеля. Розробив власну філософську концепцію "конкретного ідеалізму", що базувалася на "законі універсальної співвідносності". Згідно з останнім, усе суще підлягає необхідному зв'язку "співвідносності", а саме — просторово-часова багатоманітність залежить від логічної або ідеальної єдності, але обидві, з одного боку, вкорінені в абсолютному духові, а з другого — утворюють джерело його потенційних можливостей.

Основні твори: "Метафізика у стародавній Греції" (1890); "Позірне язичництво та хибне християнство" (1891); "Вчення про Логос в його історії: філософсько-історичне дослідження" (1900).

ТУГА — екзистенційна ситуація граничного буття, в якій людина переживає неадекватність власної життєвої стратегії виклику буття і втрату автентичності. Туга є симптомом самотрансцендування (дивись Трансцендентальний і Трансцендентний) — передусім у формі культуротворчості. За висловом Гайдеггера, "тугою відкривається суще в цілому". Однак у просторі туги межі уявляються безвихіддю, і тоді людину охоплює байдужість і відчуття абсурдності власного буття. У стані туги людина вже не може перебувати в лещатах буденності й прагне перейти в іншу площину буття. Це — прорив до власного автентичного існування, екзистенції — того, що протистоїть безособовому перебуванню та виступає буттям людини на межі, граничним буттям. Туга є переживанням оголеності своїх онтологічних коренів, які втрачають ґрунт буденності; осягнення приреченості на доконечний вихід у простір духовно-культурного буття.

(Н. Хамітов)

ТУГАН-БАРАНОВСЬКИЙ Михайло Іванович (1865, село Сопониківка, Харківська губернія — 1919) — український економіст, соціолог. Закінчив фізико-математичний, юридичний факультети Харківського університету. Магістр (1894), доктор (1898) політекономії. Тривалий час працював у Петербурзькому університетіті (1895-1899, 1905-1917). Від середини 1917 року до початку 1918 року обіймав посаду міністра фінансів, торгівлі та промисловості Української Центральної Ради. Активний учасник створення Української АН; був фундатором її соціально-економічного відділу. У 1919 році очолив Українське наукове товариство економістів. В останній період життя — професор, декан юридичного факультету заснованого в Києві Українського державного університету. Значний вплив на формування економічної концепції та соціально-філософських поглядів Тугана-Барановича справили економічні вчення Маркса і Рикардо, а також ідеї Баденської школи неокантіанства (Віндельбанда, Рикерта), соціально-філософського лібералізму Дж. Ст. Мілля. Для Тугана-Барановського характерні пошуки шляхів поєднання політекономії з етикою, віднаходження у сфері економіки вагомої ролі для людської особистості. Відштовхнувшись від ідей марксизму, згодом перейшов до його критики. Схилявся до релігійно-морального обґрунтування перспектив суспільного розвитку. Визначав свій підхід до розробки політекономії як можливість третього напряму в економічній теорії, "який не збігається ні з марксизмом, ні з теорією граничної корисності, але є певною мірою синтезом їх обох". Наріжним принципом життя і вчення Тугана-Барановського був категоричний імператив Канта — ствердження самоцінності людини і неприпустимості використання її як засобу. Соціалістичні погляди Тугана-Барановського поєднують ідеї утопічного, науково-критичного та етичного соціалізму. Класові засади соціалізму намагався замінити загальнолюдськими. Вбачав опертя соціалістичної перспективи у суперечності між спроможністю капіталізму до неперервного й ефективного економічного розвитку та його невідповідністю моральному й соціальному ідеалові людини.

Основні твори: "Промислова криза в сучасній Англії" (1894); "Російська фабрика в минулому і сучасному" (1898); "Теоретичні основи марксизму" (1905); "Сучасний соціалізм в його історичному розвитку" (1906); "Соціальні основи кооперації" (1916).

ТУЛМІН Стівен Еделстон (1922-1997) — англійський філософ. Спрямованість його дослідницьких інтересів визначала епістемологічна проблематика, насамперед теорія поступу науки, концепція наукової раціональності. Опонуючи неопозитивістському (Поппер, Кун) розумінню сутності наукового мислення як адекватності логічним нормам (наука —логічна система, що підлягає верифікації), Тулмін пропонує концепцію науки, що заснована на принципі її "розуміння". За Тулміном, "розуміння" є відповідністю наукових узагальнень стандартам ("матрицям"), які прийняті у певному науковому співтоваристві ("колективне розуміння"). Наука у його інтерпретації являє собою сукупність "історичних популяцій" логічно незалежних понять і теорій з притаманним лише їм сенсом, структурою, особливостями поступу. За своєю природою наука — дуальне утворення, її складові — сукупність інтелектуальних дисциплін ("раціональні ініціативи" вчених) та професійні інститути — пов'язані принципом доповняльності (зовнішні та внутрішні аспекти науки). Розвиток науки, згідно з Тулміном, —аналог процесу біологічної еволюції, адже у наукових популяціях, як і в природі, спостерігається консервативне збереження накопиченого знання ("виживання") та інноваційні зміни ("мутації"). Поступ наукових теорій спричиняється і стимулюється їхньою невідповідністю "матрицям", що сприймається як "аномалія", яка потребує виправлення. "Еволюційна епістемологія" Тулміна рішуче заперечує раціоналістичний догматизм ("система", "норма", "об'єктивність"). Еволюційно-біологічний спосіб інтерпретації науки, або "неораціоналізм", Тулміна визначив і його ставлення до проблеми істини, яку він прагнув розв'язати на засадах прагматизму та інструменталізму.

Основні твори: "Дослідження місця розуму в етиці" (1950); "Філософія науки" (1953); "Людське розуміння" (1972); "Пізнання та діяння" (1976).

ТУПТАЛО Данило Савович (святий Димитрій, митрополит Ростовський) (1651, Макарів, Київщина — 1709) — український церковний діяч та мислитель, канонізований у 1757 році. Як мислитель розвивав традиційне для української філософської культури вчення про двонатурність людини, намагався в межах теології розв'язати проблему структури діяльності людини в єдності її пізнавальних та вчинкових функцій. Переображення має у Туптало не гностичний, а етичний характер і здійснюється як наслідування Христу в земному житті, в тому числі через активну діяльність людини в суспільстві. Головною чеснотою християнина вважав любов, яка, на відміну від інших традиційних чеснот християнства — віри та надії, є не пізнавальною орієнтацією чи станом душі людини, а її діяльним виразом. Любов як принцип діяльності є, за Туптало, головним способом відношення людини до Бога та інших людей; спасіння є результатом любові, що свідомо здійснюється людиною у земному житті. Пропонував зробити християнську етику основою суспільної моральності, переосмислити значення Церкви у житті людини та суспільства, переорієнтувати діяльність священнослужителя з переважно літургічної на служіння людині, опікування її станом та проблемами. Церкву розумів не тільки як форму містичного єднання людей, а як суспільну інституцію, однією з функцій якої є соціальне служіння та відповідальність за моральний стан суспільства. Створив оригінальну просвітницьку модель державного управління, де державою править просвічений монарх на основі християнської етики, а духовенство виконує роль просвітителів суспільства та морального судді.

Основні твори: "Димитрій, митрополит Ростовський "Книга житій святих". У 4 частинах (1695-1716); "Димитрій, митрополит Ростовський. Зібрання різних повчальних слів та інших творів". У 6 томах (1786).

ТУРБОТА — специфічно людський вид активності, що полягає у забезпеченні виконання запланових дій, досягнення визначеної мети, створенні й підтримці умов, що сприяють бажаному розвиткові подій. Турбота є атрибутивною ознакою цілеспрямованої діяльності людини і виявом її свободи. В турботі встановлюється внутрішня, усвідомлена причетність людини до світу, поєднуються часові модуси її існування: минуле, теперішнє і майбутнє. В стоїцизмі (наприклад, у моралістиці Сенеки) розвивалося уявлення, що турбота веде людину шляхом добра і морального самовдосконалення, шляхом реалізації її можливостей і свободи. У сучасній філософії розвинуту концепцію турботи створив Гайдеггер, розуміючи турботу як структуру цілісного людського буття, яка складається з трьох моментів: "буття у світі", "буття при внутрішньосвітовому сущому", "забігання наперед". В єдності цих трьох моментів розкривається "часовість" людського буття ("закинутість" у світ — минуле, "розпад" самості —теперішнє, "екзистенційність" — майбутнє). (Н. Хамітов)

ТЬОННІС Фердинанд (1855, Ріп, поблизу Олденсворта — 1936) — німецький соціолог, історик філософії, один із фундаторів соціології в Німеччині, один із засновників Німецького соціологічного товариствава та його президент (1909-1933). Від 1909 року — екстраординарний професор, а з 1913 року до своєї вимушеної відставки нацистами в 1933 році —ординарний професор Кільського університету. Тьонніс, зазнавши значного впливу філософії Гоббса, Шопенгауера, Гартмана та Маркса, здійснює одну з перших спроб побудувати систему "чистих" категорій соціології, які б уможливлювали дослідження суспільства та його змін. У найвідомішій своїй праці він вперше виокремлює відповідну понятійну пару форм соціальності — спільноту та суспільство, які до нього вживалися здебільшого як синоніми, і перетворює їх на фундаментальні поняття німецької соціології, принаймні на етапі становлення її як теоретичної дисципліни. Спільнотою позначаються соціальні відносини, які формуються органічно й ґрунтуються на довірі, пов'язаній з інтеграцією "самості" в безпосередні стосунки (родина, громада) на основі спільних цінностей, а суспільство визначається раціональними відносинами, пов'язаними з міркуваннями корисності (інтересами), які регулюються формально-правовими категоріями (гроші, договір тощо). Тьонніс вважає, що в підґрунті відповідних форм соціального зв'язку міститься воля, яка своєю чергою поділяється на два типи. Перший тип волі, що конституює спільноту, пов'язаний з емоційними, афективними потягами і називається сутнісною, інстинктивною волею; другий тип, завдяки якому конституюється суспільство, визначається раціональною, або "вибірковою", волею, яка характеризує свободне самовизначення індивіда. В історичному поступі відносини спільноти поступаються відносинам суспільства, чим позначається процес переходу від традиційного до модерного суспільства. Такий підхід дістав подальшого розвитку в відповідній дихотомії понять: "оспільнотнення" та "осуспільнення" Вебера, "механічної" та "органічної" солідарності Дюркгейма, "системної" та "соціальної" інтеграції Габермаса, якими описується процес модернізації західного суспільства.

Основні твори: "Спільнота та суспільство" (1887); "Критика громадської думки" (1922); "Поступ та соціальний розвиток: Концепції філософії історії" (1926).

ТЬЮРІНГ Алан Матісон (1912, Лондон — 1954) — англійський математик і логік. Закінчив Кембриджський університет (1935). Захистив докторську дисертацію (1938) "Система логіки, заснована на порядкових чисельниках", в якій зробив спробу спроектувати універсальну обчислювальну машину з великими логічними можливостями. У роки Другої світової війни Тьюрінг намагався втілити в життя деякі свої ідеї щодо універсальної машини. У післявоєнні роки Тьюрінг брав участь у створенні перших комп'ютерів. У 1951 році були проведені експериментальні випробування комп'ютера, ряд властивостей якого відповідали його гіпотетичній універсальній машині. У ці ж роки Тьюрінг зацікавився проблематикою штучного інтелекту і навіть створив тест, за яким, на його думку, можна було встановити — чи вміє машина мислити. Найбільш вагомим результатом Тьюрінга як вченого стала теорія універсальної обчислювальної машини. Ідея Тьюрінга отримала свій подальший розвиток у створенні сучасної комп'ютерної техніки. Окрім того, ця теорія мала велике значення для з'ясування проблеми вирішеності логічної теорії, тобто можливості існування алгоритму розв'язання відповідного класу задач за конечну кількість кроків.

Основні твори: "Чи може машина мислити?" (1950).

Наукові розробки — в галузі логіки, методології і філософії науки; логічна концепція категоріальної структури "річ — властивість — відношення", специфічна версія загальної теорії систем, теорія достовірного логічного виводу за аналогією тощо.

Основні твори: "Річ, властивість і відношення" (1963); "Системний підхід і загальна теорія систем" (1978); "Основи практичної логіки з задачами і вправами" (1997); "Системні аспекти філософського знання" (2000).

УКЛАД СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ — цілісна система певного типу відносин між людьми в процесі суспільного матеріального виробництва, яка утворює його суспільну форму. Соціально-економічний лад того чи того суспільства може включати в себе як один, так і кілька укладів соціально-економічних. В багатоукладному суспільстві один уклад соціально-економічний, як правило, є панівним, основним. Об'єднуючи і підпорядковуючи всі інші, він визначає характер соціально-економічного ладу суспільства загалом, а отже, його історичний тип. Панівний уклад соціально-економічний в процесі суспільних змін може стати другорядним і навпаки другорядний — панівним. Крім того, ті чи інші стосунки, що в них вступають люди в системі суспільного матеріального виробництва, можуть взагалі не утворювати в даному суспільстві цілісного формування, а існувати лише у вигляді більш чи менш істотного додатка до укладу соціально-економічного, утвореного відносинами виробництва іншого типу (наприклад, наймана праця в Стародавній Вавилонії чи античному Римі; рабство (холопи) в Росії тощо). В класичному марксизмі основні уклади соціально-економічні тлумачились як формаційні (первісно-общинний, рабовласницький, феодальний, буржуазний, комуністичний), а неформаційні — як неосновні, що призводило до початково апріорної оцінки багатоукладності суспільства як явища негативного, що підлягає усуненню, та до орієнтації на утвердження єдиного укладу соціально-економічного, "відповідного" даній суспільно-економічній формації. Свідченням теоретичної і практичної вразливості такого підходу є досвід радянського суспільства, де понад семидесятирічна спроба ліквідації існуючих в 20-ті роки поряд із соціалістичним інших укладів соціально-економічних (патріархального, дрібнотоварного та інших).

УЗАГАЛЬНЕННЯ —

1) Розширення обсягу поняття шляхом зменшення конкретизуючих ознак його змісту (абстрагування від специфічних ознак предметів даного виду і збереження загальних ознак, властивих однаковою мірою всім видам даного роду). Наприклад, від вихідного поняття "класична логіка" здійснюється перехід до більш загального поняття "логіка".

2) Перехід від одиничних або часткових суджень до загальних (так зване індуктивне узагальнення): виявляючи деяку спільну ознаку в окремих елементів певного класу, робиться висновок (категоричний при дослідженні всіх елементів цього класу та проблематичний при розгляді класу в неповному обсязі) про притаманність цієї ознаки даному класу в цілому.

3) Виявлення закономірних принципів зв'язку певних явищ чи їх характеристик, на підставі чого можна було б здійснювати експлікацію та прогнозування динаміки всіх окремих феноменів, що знаходяться в області дії даних принципів. Таким чином, узагальнення завжди пов'язане з переходом знання (як окремих думок, так і цілих теорій) на вищий рівень абстракції. Хоча при цьому послаблюється так звана "емпірична наочність" знань, проте завдяки узагальненню розширюється сфера їх застосовності. Граничні загальним поняттям, що відображають універсальні закономірні зв'язки і відношення, які існують в об'єктивній дійсності, є категорії. Узагальнене знання дає змогу глибше відобразити дійсність, проникнути в її сутність. Протилежними узагальненню є конкретизація і специфікація, які виражають перехід від загального до особливого і одиничного (дивись Загальне).(О. Гвоздік)

УЙОМОВ Авенір Іванович (1928, село Порєч'є Івановської області) — український філософ. Закінчив Московський університет. Доктор філософських наук, професор. Від 1964 року працює в Україні — завідуючий кафедрою філософії, професор Одеського університету, завідуючий відділом теорії управління і системного аналізу Одеського відділення інституту проблем ринку і економіко-екологічних досліджень НАНУ. (І. Войченко)

УКРАЇНКА ЛЕСЯ (Косач (Квітка), Лариса Петрівна) (1871, Звягель, Волинь — 1913) — українська поетеса, драматург, прозаїк, публіцист. Чільна постать українського модернізму. Онука українського декабриста Я. Драгоманова, небога М. Драгоманова, дочка однієї з перших українських феміністок Олени Пчілки. У своїх соціально-політичних поглядах Українка Леся виступала як послідовна спадкоємиця родинних ліберально-демократичних традицій. Основний внесок Українка Леся в історію філософської думки здійснено в жанрі філософської драми, уперше розробленому нею в українській літературі. Представлена в її драматургії філософія культури ідейно споріднена з філософією життя Ніцше й Шопенгауера та з європейським інтуїтивізмом кінця XIX — початку XX століття. Історію європейської цивілізації Українка Леся розглядає крізь призму символічної опозиції Античності й християнства — як трагічну поразку органічного, стихійно-творчого вітального першопочатку (найповніше репрезентованого грецькою Античністю) перед лицем дедалі більшої агресії глибоко прагматичного за своєю етикою моністичного світогляду (остаточно інституціалізованого християнством: "Християни убивали дух так, як ні один цезар не вмів убивати"), принципово ворожого творчості й самій безпосередності життя ("Одержима", "У пущі", "В катакомбах", "Адвокат Мартіан", "Руфін і Присцілла"). В такому культурфілософському песимізмі Українка Леся випередила Шпенглерову антитезу культури й цивілізації, оскільки в соціально-філософському плані вказана дихотомія проявляється у неї як боротьба прагматичних імперій, покликаних нівелювати відмінності, проти вільного "духа оргії" підкорених провінцій ("Оргія"), тобто імперіалізм за своєю суттю означає смерть культури як безпосередньо-етичного переживання життя. Останнім притулком культури, відтак, залишається міф ("Лісова пісня"). Фактично стверджуючи в своїй художній практиці пріоритет (попри обережніше постульовану в теорії "доповнюваність") інтуїтивного, "жіночого" пізнання над раціональним, "чоловічим" ("Кассандра"), Українка Леся виступила предтечею феміністичної філософії

культури, піддавши послідовній реверсії традиційні тендерні ролі активного ("сильного") чоловіка і пасивної ("слабкої") жінки ("Камінний господар"). Така реверсія, на думку більшості сучасних дослідників, складає одну з сутнісних характеристик модерністичного світогляду. В Україні цей інтелектуальний переворот, здійснений Українкою Лесею, був оцінений критикою (Веретельником, Агєєвою, Павличко) тільки наприкінці XX століття.

Основні твори: "Повне зібрання творів". У 12 томах (1927-1930); "Зібрання творів". У 12 томах (1975-1979). (О. Забужко)

УКРАЇНОФІЛЬСТВО — літературний рух і напрям суспільної думки в Україні у XIX столітті. Засновниками українофільства були письменники Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, які обстоювали самобутність української мови, літератури, культури та історії. Їхні ідейно-духовні спадкоємці — Головацький, Вагилевич, Максимович — усвідомлювали необхідність захисту української культури від асиміляційної політики російських, австрійських, польських правлячих верств. Розвиваючи ідейні побудови європейського романтизму про самобутність народної культури і цінність народної творчості, вони наголошували особливі достоїнства української культури і народного характеру: красу і поетичність, виняткове багатство фольклору, стародавніх обрядів і традицій, магічно-містичний характер української народної культури і української вдачі. Костомаров у праці "Дві руські народності" підкреслював особливості українського характеру — романтизм, поетичність світогляду, глибоку релігійність, ліризм, панестетизм, потяг до краси. Творчість діячів Кирило-Мефодіївського товариствава у Києві (1845 - 1847) — Костомарова, Шевченка, Куліша (зокрема "Книга буття українського народу") була присвячена осмисленню особливої ролі України в світі взагалі і слов'янському регіоні. Україна і Київ розглядались як центр майбутньої слов'янської федерації. У "Книзі буття" стверджувалося, що Україна, народ якої завжди зберігав особливе стремління до свободи, до християнської правди, була розіп'ята агресивними сусідами, але вона воскресне і стане наріжним каменем слов'янського світу. У програму Кирило-Мефодіївського товариствава входило: звільнення слов'янських народностей з-під влади іноземних держав; їх організація в самобутню федеративну політичну систему, рівноправність усіх слов'янських народів, відміна кріпацтва і станових привілеїв, релігійна свобода і віротерпимість, свобода думки, слова і друку, викладання всіх слов'янських мов і літератур у навчальних закладах всіх слов'янських народів. Наступне покоління українофілів — Драгоманов, Потебня, Антонович — прагнуло до більш глибокого вивчення історичного і сучасного буття українського народу, соціалістичних ідей (Драгоманов). Покоління Франка і Лесі Українки закликало відмовитися від імені українофілів і називатися просто українцями, що символізувало більш послідовне і глибоке зближення інтелігенції з народом. (О. Кіхно)

Поиск по сайту: