СЛОВНИК 18 страница

Основні твори: "Основи геометрії" (1899); "Головні особливості теоретичної логіки" (1928); "Основи математики", у співавторстві. В 2 томах (1934,1939) та ін.

ГІЛЯРОВ, Олексій Микитович (1855 — 1938) — представник академічної філософії України. Доцент Московського (1884 — 1887) і Київського університетів (1887 — 1892), професор філософії Київського університету (1892 — 1920), академік ВУАН (1922). Розроблене Гіляровим філософське вчення — "синех о логічний спіритуалізм" — грунтується переважно на платонізмі. Близьке за змістом і метою до концепцій всеєдності, представленими в межах російської релігійної філософії, воно, однак, вільне від містико-богословської спрямованості, притаманної метафізиці В. Соловйова і його послідовників. Підвалину ідеалізму Гілярова становить якраз те твердження, ті латана про божественне начало, що його Соловйов вважав найістотнішою обмеженістю платонівського вчення. В філософії Гілярова цілковито відсутнє прагнення до християнізації платонізму, характерне для російської релігійної метафізики. Найважливіша галузь філософської творчості — історико-філософські студії. В працях Гілярова наявна глибока і ретельно розроблена концепція історії філософії, що ґрунтується на вченні про єдність особистісної, культурно-історичної і логічної детермінант розвитку філософії, осередком якої виступає особистість — реальний суб'єкт філософської творчості. Історичний рух філософії представлений Гіляровим як відображення багатовікового пошуку людиною цілісного і злагодженого світогляду, здатного відновити її єдність зі світом і подолати духовний розбрат. Вагомим внеском Гілярова до філософського осмислення Античності є розгляд ним софістики як соціокультурного феномена. Її аналіз здійснено крізь призму конкретно-історичних реалій, ретельне вивчення історико-філософського аспекту творчості Платона. "Гілярівська школа" тлумачення філософського тексту виразно представлена у творчості його учнів, згодом визначних істориків філософії — Зіньківського, Чижевського, Блонського, Асмуса, Якубаніса.

Основні твори: "Платонізм як основа сучасного світогляду у зв'язку з питанням про завдання та долю філософії" (1888); "Новітня спроба філософського синтезу на науковій основі" (1901); "Вступ до філософії" (1907).

ГІПОТЕЗА (від грецького ὑπόθεσις — основа, припущення) — спосіб пізнавальної діяльності, побудови ймовірного, проблематичного знання, коли формулюється одна з можливих відповідей на питання, що виникло під час дослідження; одне з можливих розв'язань проблеми. Гіпотези можуть стосуватися фактів (у судовому слідстві, історичному дослідженні тощо); внутрішньої основи явищ, що не підлягає безпосередньому спостереженню (пояснювальні гіпотези в теоретичному природознавстві); властивостей абстрактних об'єктів (у математиці). В проблемній ситуації відбувається висунення кількох логічно несумісних між собою гіпотез. Чим більше різноманітних питань розв'язується за допомогою певної гіпотези, тим більшою є її евристична цінність. Доведення якоїсь гіпотези є одночасно спростуванням конкуруючих гіпотез; доведення не закінчене, доки теорія дозволяє іще хоч одне конкуруюче припущення. Доведена гіпотеза стає істиною. Абсолютизуючи аспект відносності істини, філософський релятивізм проголошує всі теоретичні знання робочими гіпотезами. Насправді існує істотна різниця між вірогідним знанням, де виключаються певні можливості в об'єктивному світі, і гіпотезою, яка цих можливостей не виключає.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНА ТЕОРІЯ — одна з форм логіко-філософського аналізу наукового знання, що полягає у побудові гіпотетико-дедуктивної моделі для теорії, структура якої вивчається. Гіпотетико-дедуктивна теорія є конкретизацією поняття дедуктивної, або аксіоматичної, теорії, яка склалася в методології математики на основі урахування специфічної проблематики природничо-наукового знання, що спирається на спостереження та досвід. Побудову гіпотетико-дедуктивної теорії умовно поділяють на три етапи. Перший полягає у висуванні низки гіпотез про причини явищ, що їх досліджують, другий — у виведенні шляхом дедукції можливих висновків з цих гіпотез, які є описом спостережуваних даних. Виведення висновків передбачає емпіричну інтерпретацію гіпотез. На третьому етапі гіпотези разом з висновками з них виступають як аксіоматична система, де аксіомами є гіпотези, а теоремами — висновки з них. Правилами виведення у гіпотетико-дедуктивних теоріях крім звичайних логічних правил є так звані інтерпретативні речення, які пов'язують теоретичні поняття, що випливають з гіпотез, та поняття про ознаки речей, які досліджувалися і були описані у висновках з гіпотез. Метод побудови гіпотетико-дедуктивних теорій називається гіпотетико-дедуктивним методом.

ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНИЙ МЕТОД — метод наукового дослідження, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і виведенні висновків з цих гіпотез шляхом дедукції. Якщо одержані наслідки відповідають усім фактам, наведеним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Гіпотетико-дедуктивний метод є важливою складовою частиною методологічної науки, він дає змогу перевірити будь-яку наукову гіпотезу в складі гіпотетико-дедуктивної теорії. Проте застосування гіпотетико-дедуктивного методу у відриві від інших методів пізнання (аналітичного, синтетичного, індуктивного та ін.) не дає змоги встановити причини і виявити закономірності досліджуваних предметів, процесів.

ГЛУШКОВ, Віктор Михайлович (1923, Ростов-на-Дону — 1982) — український вчений, математик, фахівець в галузі кібернетики та інформатики. Закінчив фізико-математичний факультет Ростовського університету (1947). Академік НАНУ (1961), академік АН СРСР (1964). Директор інституту кібернетики НАНУ (1962 — 1982). Наукова творчість Глушкова охоплює — дослідження проблем сучасної алгебри, розбудову концептуально-теоретичних основ кібернетики, розробку теорії автоматів і теорії ЕОМ, конструювання ЕОМ і створення систем їх математичного забезпечення, розробку теорії АСУ та низки проблем у галузі економічної та біологічної кібернетики тощо. Вагомим є творчий внесок Глушкова у теорію і практику програмування (зокрема, дослідження алгоритмічних мов як ефективних засобів програмування). Велику увагу Глушков приділяв проблемі штучного інтелекту, її філософським та епістемологічним аспектам; особливо його хвилювало питання про принципові можливості вирішення проблеми штучного інтелекту у світлі теореми Геделя про неповноту. Глушкову належить також комплекс ідей про безпаперову інформатику, зокрема, про створення засад інформаційного суспільства, яке має замінити постіндустріальне.

Основні твори: "Вступ до кібернетики" (1964); "Обчислювальні машини з різними системами інтерпретації", у співавторстві

(1970); "Алгебра. Мови. Програмування", у співавторстві (1974) та ін.

ГНАТЕНКО, Петро Іванович (1937, с. Маршали Сумської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1962). Доктор філософських наук (1988), професор, член-кореспондент АПНУ (1994). Завідуючий кафедрою філософії ДНУ. Коло наукових інтересів — історія філософії, зокрема української філософської думки, проблеми національної психології. Автор понад 100 праць, у тому числі семи монографій, співавтор підручників з філософії та культурології для вищих навчальних закладів.

Основні твори: "Національний характер" (1992); "Український національний характер" (1997); "Національна психологія" (2000) та ін.

ГНОЗИС (від грецького γνώσις — знання, пізнання, вчення) — грецький термін для позначення знання. В епоху Еллінізму гнозис означав проникнення в надчуттєвий світ шляхом споглядання духовних сутностей і Бога. Гнозис є чільним поняттям релігійно-філософських систем гностиків, згідно з якими, гнозис є особливим потаємним одкровенням Бога для обраних людей, що стає запорукою їхнього спасіння. Стосується насамперед містичного пізнання. Згідно з гностицизмом, теорія пізнання виступає таїною, яку Христос-Спаситель відкрив обраному колу своїх учнів для їхнього спасіння. Гнозис охоплює відомості про справжню духовну природу людей та шляхи їхнього спасіння через звільнення духовного начала від матеріальних пут. Коли людина прагне повернутися до Бога, гнозис виконує функцію оберегу від нападів злого Деміурга, який є творцем матеріального світу і протистоїть духовним прагненням людини. До складу гнозису нерідко входило вчення про перевтілення душ. Сам гнозис, стану якого можна було досягнути лише шляхом аскетичних практик, рятував людину від низки перевтілень, на які вона була приречена внаслідок особливостей матеріального світу (див. Гностицизм). (В. Катусенко)

ГНОСЕОЛОГІЯ (див. Теорія пізнання.)

ГНОСТИЦИЗМ (від грецького γνώσις — пізнавальний, той, хто пізнає) — термін для позначення вчення філософів та теологів епохи раннього християнства (II — IV ст.), які широко застосовували філософські розмисли у поєднанні з містичним пізнанням містерій віри. Частково має ще дохристиянське походження. Набував різноманітних еклектичних форм, які об'єднували багато елементів магії, містичних традицій, перських вчень дуалістичного характеру, єврейської теології та елліністичної філософії. З елементами християнської доктрини гностики найчастіше поєднували платонізм та піфагореїзм, особливо часто посилаючись на біблійне вчення про творіння та діалог "Тимей" Платона. Гностичну традицію поділяють на східний (сирійський) та західний (Александрійський) гностицизм. До представників східного гностицизму відносять Сатурніла, Василіда, його сина Ісидора, Вардесана та Маркіона. До західного крила гностицизму належать Карлократ, його син Епіфан та Валентин (помер близько 160 р.), який мав найбільшу кількість послідовників. Загальним уявленням для різних представників гностицизму є дуалізм між Богом, який виступає духовним началом, ототожнюється зі світлом і є джерелом всякого блага, з одного боку, та матеріальним світом, який асоціюється передусім зі злом та темрявою, з іншого. Гностики визнають ці два начала рівносильними і вказують, що між ними в космічному масштабі точиться боротьба. Стосовно Божественного світу вживається термін "плерома" (від грецького досконалість, повнота). Саме плерома, згідно з Валентином, є засадою буття, позбавленою будь-якого оформлення та поділу. Як Божественна повнота вона існує споконвіку і тому не має початку, але породжує все інше. Гностики визнають існування сутностей-посередників (ангелів, еонів), які породжуються з плероми і є носіями Божественної природи, одночасно виступаючи як абстрактні творчі сили і міфічні істоти. Процес породження еонів гностики іноді називають еманацією. Матеріальний світ, на думку гностиків, створював не добрий Бог, а злий, якого вони називають Деміургом (іноді ототожнюється з давньоєврейським Богом-творцем Ягве) і якого вони визнають проміжною, третьою ланкою між Богом та світом (трихотомія). Деміург також виступає найнижчим еоном, який у певний момент з'єднався з матерією і дав таким чином початок різноманітним часткам духу (душам), які складають світ. Різноманітні живі істоти світу (включно з людьми) є результатом занурення еонів у матерію. Подібне поєднання не є для духовних сил природним. Людське становище у цьому світі нагадує ув'язнення душі (в рамках тіла). Духовне начало людини прагне звільнитися від матерії і возз'єднатися з Богом у плеромі. Проте самостійно люди цього зробити не можуть. Тому для їхнього порятунку прийшов останній еон, духовний Спаситель (Христос, який іноді ототожнюється з Першою Людиною), щоб запропонувати їм гнозис — вчення про їхню справжню духовну природу і про шляхи повернення душ людей до Бога. У відповідності з ученням про гнозис, все людство поділяється на три головні групи — тілесних (соматиків), душевних (психіків) та духовних (пневматиків) людей. Перші з них є язичниками, які прив'язані до негідних пристрастей, не здатні від них звільнитися і тому приречені на загибель. Душевні люди — це передусім більшість християн і юдеїв, які вже вийшли на шлях покаяння і спасіння. Проте справжнього спасіння заслуговують лише представники останньої групи, власне гностики, які здатні безпосередньо пізнавати Бога і наближатися до нього за допомогою гнозису. Внутрішній організації гностичних сект був притаманний аскетизм і відносно високий статус жінок, передовсім внаслідок культу Божественної Мудрості. Ставленню гностиків до Христа властивий докетизм — вчення про примарність фізичного приходу Спасителя і заперечення його людської природи. Прихід Христа як останнього еона позначує остаточний розрив духовного начала з матеріальним. Для аргументації гностицизму характерним є широке використання алегоричного методу інтерпретації священних текстів. З одного боку, гностицизм загрожував тій доктрині, яка пізніше отримала назву православного (ортодоксального) християнства, а з іншого — він спонукав її точніше визначитися стосовно вчення про церковне передання та одкровення. Гностицизм вплинув на багатьох ранньохристиянських авторів, зокрема, на Клемента Александрійського та Оригена. Гностицизм, як релігійно-філософському вченню, властивий відхід від теоретичного опрацювання проблем логіки і метафізики і зосередження уваги на практичній етиці, а, отже, й людині. Останню, порівняно з грецькою філософією, вони розглядають певною мірою спрощено, оскільки підходять до неї поза суспільно-політичними реаліями, національними й культурними особливостями народів. (В. Катусенко)

ГОББС, Томас (1588, Вестпорт — 1679) — англійський філософ, політичний теоретик. Освіту отримав в Оксфордському університеті. На формування теоретичних поглядів Гоббса значний вплив справили філософські й наукознавчі вчення Бекона, Галілея, Декарта, Гассенді та ін. Політична теорія Гоббса відбивала тогочасні політичні події в Англії (революція 1642 — 1646 рр., Довгий парламент, диктатура Кромвеля, Реставрація Стюартів та ін.) та особисту участь мислителя у суспільно-політичних процесах, що відбувалися як в Англії, так і в континентальній Європі (Гоббс понад 11 років проживав у Франції). Філософська концепція Гоббса розгортається через послідовний аналіз спочатку природи тіла назагал, потім людини і завершується політико-філософською доктриною. Причинність — головний закон, якому підлягають відношення між тілами. Механічний рух, що передається через контакт одного природного тіла з іншим, — яскравий приклад дії закону причинності. Дух або думка — це "нематеріальна матерія", тому з точки зору закону причинності є суперечністю вже у вихідних поняттях. Чільною метою філософії, згідно з Гоббсом, стає опанування новим знанням та методологією дослідження, які спроможні кардинально змінити предмет пізнання. Основа теоретичного знання — це чуттєвий досвід людини. Об'єктові чуттєвого сприйняття не притаманні ніякі субстанційні властивості, окрім протяжності. Сприйняття людиною будь-якого матеріального тіла спирається насамперед на показники її органів почуття. Пам'ять і уява — це лише оманливі почуття, або "фантазми". Діяльність людини також піддягає законові причинності і в цьому сенсі вона не є вільною, хоча Гоббс і визнавав свободу людини, порівнюючи її з вільним впадінням ріки у море. У лінгвістичній концепції Гоббса слову надається значення мітки, знака, імені певного, досвідно означеного тіла. Подібний підхід Гоббс реалізує і в теорії моралі, яка в свою чергу визначає основоположні принципи політичної філософії. У природному стані люди керуються винятково егоїстичними інтересами, діючи за принципом "війна всіх проти всіх". Для того, щоб уникнути стану постійного розбрату, люди йдуть на укладання контракту (договору). Громадянське суспільство, яке утворюється в результаті договору, має істотні переваги перед природним станом міжлюдських стосунків. Головною з них є спроможність передати владу абсолютному суверенові (монархові), який забезпечує мир та право людини на життя. Якщо право на життя не гарантується належним чином, то людська спільнота може і повинна укласти новий договір.

Основні твори: "Людська природа, або засадничі елементи політики" (1650); "Складові закону, моралі та політики" (1650); "Левіафан" (1651); "Зауваження стосовно свободи, необхідності та випадковості" (1656); "Про людину" (1658).

ГОГОЛЬ, Микола Васильович (1809, с. Великі Сорочинці, Полтавщина — 1852) — російський письменник; витоки його художньої культури, зв'язки з українським культурним середовищем, вплив на долю України зробили його невіддільним від української духовної історії. За соціальним станом Гоголь був "паном середньої руки"; сімейні зв'язки дозволяли йому одержати добру освіту в Ніжинській гімназії вищих наук, але не забезпечували належної чиновницької кар'єри. Гоголь відмовився від служби і педагогічної роботи, ставши з 1835 р. професійним літератором. В психологічному складі Гоголя сполучались риси яскраво демонстративного типу — артистизм, потреба знаходитися в центрі уваги, схильність до розіграшів та містифікацій, удавана таємничість, — з неспокоєм, самозаглибленістю і самоаналізом інтроверта, що збагачувало його художню натуру. В літературу Гоголь увійшов "Вечорами на хуторі біля Диканьки" (1831 — 1832), де повною мірою виявилося його глибоке проникнення в образність української міфології. Світ "Вечорів", забарвлений оптимізмом і радістю життя, є контрастною паралеллю до понурого буття Петербурга; в оповідках "Рудого Панька" всі ознаки карнавальності — переодягання, кожухи назворот, дотепні лайки, раблезіанська зажерливість. Образ Дніпра розростається до символу світової ріки, що поєднує "наш світ" із "тим", "нижнім", заглянути в який так само недозволено, як в очі зла. Ця тема посилюється в збірці "Миргород", де Хома Брут здійснює "шаманський політ", заглядаючи в середину вод Дніпра з "млосно-страшною насолодою" і зрештою гинучи від погляду Вія. Образ зустрічі поглядом зі світовим злом зустрічаємо і в Петербурзьких повістях ("Портрет"). Тут провідною темою стає імперська столиця; Гоголь створює соціологічно точні реалістичні картини і своєрідну "петербурзьку міфологію". Місто набуває рис нереального простору — антисвіту, в якому сіра безкольоровість дня-буденності не протистоїть примарності ночі. На одному полюсі — свідомість, яка ковзає по поверхні абсурду буття, майже не затримуючись на безглуздості ситуацій, на другому — самосвідомість, що набуває рис відчуження від людини її другого "Я" ("Ніс"). Тема роздвоєння і двійника звучить також в "Тарасі Бульбі" (Остап — Андрій). Двійником самого Гоголя став його персонаж — Хлєстаков ("Ревізор", 1836). Він заповнює собою ту соціальну форму, що наготована для нього суспільством і в яку він потрапив випадково, ставши для провінційного міста всім та сам залишився нічим; Вершина творчості Гоголя — "Мертві душі" (перший том). Твір названо поемою, що навіювало аналогії з Данте: подорож Чичикова повторювала ідею оцінки людських пороків через розміщення їхніх носіїв у колах пекла. Тільки архітектоніка Дантового пекла точна, а в країні мертвих душ панує хаос ("дороги розповзалися в усі боки, мов раки, коли їх висиплють з мішка"). Образи поеми Гоголя — це ніби двійники нормальних і навіть позитивних людей "середнього світу", тільки спущені в "нижній світ" і тому мають карнавальні, сміхові, сюрреалістичні риси. Тема маленької людини набуває тут нового звучання: Чичиков просто "бере, як усі", але приниженість робить його прагнення вибитися "нагору" потворно сильним. Торгуючи небіжчиками, Чичиков набуває рис антихриста, оскільки смерть робить кріпаків рівними їх власникам, а Чичиков немов би вдруге їх покріпачує. Продовження подорожі Чичикова мало привести всіх до прозріння і порятунку, але великої поеми очищення у Гоголя не вийшло. Через карнавальність і сміх Гоголь у "нижньому світі" відчував щось страшне і абсурдне. Спроби ж Гоголя-романтика знайти опертя для веселої сили життя у загальноприйнятій системі цінностей призводили до жалюгідних результатів. Відчуваючи, що він не виконає свого обов'язку перед людством, Гоголь написав твір "Вибрані місця з листування з друзями" (1847), який викликав велике обурення і в консервативних, і в ліберально-демократичних читачів. Гоголь готовий припустити, що Христос був не Богом, а людиною, але рівною Богу тому, що любив усіх "просто так". Захищаючи самодержавство, Гоголь хоче бачити функцію царя в державі саме в цій любові до підлеглих. Але вчити кожного його власній майстерності ніхто не може, бо кожен є "майстер своєї майстерності". Гоголь формулює ідеї, від яких відштовхувались пізніше спроби реформувати філософію російського православ'я.

Основні твори: цикл повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831 — 1832) — "Сорочинський ярмарок", "Ніч перед Різдвом" та ін.; "Тарас Бульба", "Старосвітські поміщики", "Вій" та ін.; повісті "Ніс" (1836), "Портрет" (1835), "Шинель" (1842), комедія "Ревізор" (1836), поема "Мертві душі" (1842) та ін. (М. Попович)

ГОГОЦЬКИЙ, Сильвестр Сильвестрович (1813, Кам'янець-Подільський — 1889) — філософ, історик філософії та педагогіки. Закінчив Кам'янець-Подільське духовне училище, семінарію, Київську духовну академію (1837). Магістр богослов'я, доктор філософії та філології. З 1837 р. викладав в академії, з 1845 — в Київському університеті. Автор праць з історії філософії, педагогіки, низки статей в періодиці (полеміка з "українофілами" з приводу мови навчання в сільських школах). Головні ідейно-теоретичні джерела філософії Гогоцького — православ'я і вчення Гегеля, центральне питання в ній — взаємовідношення релігії та філософії, віри та розуму. В гегелівській філософії бачив "найгармонійніший відгомін думок" того часу. Захоплювався історією філософії та естетикою Гегеля (саме від нього перейнявся історизмом мислення). Гегельянство, раціоналістична тенденція наштовхувалась у Гогоцького на надання першочергової ваги православ'ю. Він вважав, що "релігія займає не середнє місце (між мистецтвом та філософією), а "перше й останнє": нею починається, нею й завершується внутрішній розвиток людини. Наголошував на думці, що звеличуючи державу, Гегель принижує людину і йде всупереч християнству. В "українському питанні" займав русофільські позиції.

Основні твори: "Огляд системи філософії Гегеля" (1860); "Філософський лексикон". В 4 томах (1873).

ГОЛОВАХА, Євген Іванович (1950, Київ) — український соціолог, психолог, фахівець з соціальної психології, політичної соціології та соціології особистості. Закінчив Московський університет (1972). Доктор філософських наук (1990). У1976 — 1991 рр. — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. З 1991 р. — завідуючий відділенням соціальної психології, з 1996 р. — головний науковий співробітник інституту соціології НАНУ. 1982 р. за книгу "Структура групової діяльності: Соціально-психологічний аналіз" отримав медаль з премією НАНУ за кращу роботу в галузі суспільних наук серед молодих учених. Автор понад 250 наукових публікацій, в яких розроблено концепції психологічного часу та саморегуляції життєвого шляху особи, етапів розвитку посттоталітарного суспільства та його соціальних патологій. Член дослідницького комітету політичної соціалізації Міжнародної асоціації політичних наук. Дійсний член Європейської асоціації експериментальної соціальної психології та Американського наукового товариства досліджень особи та соціальної психології. Головний редактор журналу "Соціологія: теорія, методи, маркетинг''.

Основні твори: "Життєва перспектива і професійне визначення молоді" (1988); "Психологічний час особистості", у співавторстві (1984); "Стратегія соціально-політичного розвитку України" (1994); "Соціальне безумство: Історія, теорія і сучасна практика", у співавторстві (1994); "Суспільство, що трансформується: Досвід соціологічного моніторингу в Україні" (1997); "Тенденції розвитку українського суспільства", у співавторстві (1994 — 1998); "Соціологія в Україні", у співавторстві (2000).

ГОЛОВАХА, Іван Петрович (1916, с. Дербетовка, Ставропольський край) — український філософ. Закінчив філософський факультет Московського університету (1944). Доктор філософських наук (1969), професор (1971). В 1947 — 1956 працював в інституті філософії НАНУ — старшим науковим співробітником, завідуючим відділенням історії філософської та суспільної думки України (1952 — 1955), згодом (1986 — 1988) — провідним науковим співробітником-консультантом. Досліджував філософські та соціологічні погляди Шевченка, Лесі України, Франка; історію марксистської думки на Україні; проблеми філософії діалектичного матеріалізму, атеїзму.

Основні твори: "Т.Г.Шевченко і російські революційні демократи 50-60-х рр. XX ст." (1953); "Суспільно-політичні і філософські погляди Лесі Українки" (1953); "Історичний матеріалізм — наука про закони суспільного розвитку" (1959); "Про матеріалістичне розуміння історії", у співавторстві (1975); "Ідейні зв'язки українських і російських революційних демократів", у співавторстві (1981); "Філософська думка в Києві", у співавторстві (1982); "Історія філософії на Україні". В 2 томах, у співавторстві (1987).

ГОЛОВКО, Борис Андрійович (1946, Кагарлик) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1972). Доктор філософських наук (1994), професор, член Національної Асоціації українознавців. У 1978 — 1984 рр. — викладач філософії у КНУ ім. Т. Шевченка, у 1995 — 1997 рр. — завідуючий кафедрою культурології і археології НаУКМА, від 1997 р. — кафедрою філософії НАУ. Коло наукових інтересів: історія філософії, історія культури, філософська антропологія, логіка, соціологія, філософія освіти. Автор численних статей, розділів 12 колективних монографій.

Основні твори: "Сучасна філософська антропологія: основні напрями та проблеми" (1994); "Філософська антропологія" (1997).

ГОЛЬБАХ, Поль (1723, Едесгайм, Німеччина — 1789) — французький філософ матеріалістичного спрямування, творчість якого була близькою до діяльності енциклопедистів — Дидро, д'Аламбера, Вольтера, Дюкло, Тюрго та ін. У своїй головній праці "Система природи" (це свого роду кредо французького матеріалізму XVIII ст. Гольбах обґрунтовує засадничі ідеї філософського світогляду: 1) Основою світобудови є матеріальні частки, які у різних сполученнях діють згідно з універсальним законом необхідності. 2) Не тільки людина, а й світ вцілому — це машина, яка, до того ж, не потребує механіки, щоб перебувати у постійному русі. 3) Головні властивості матерії — протяжність, подільність, непроникність, конфігурація й мінливість — є також властивостями усіх речей. Гольбах конкретизує вчення про субстанцію і дає одне з перших визначень матерії у гносеологічному контексті: матерія — це те, що, діючи на наші органи чуття, викликає відчуття. Щоб досягти щастя, слід пізнати природу світу та свою власну людську природу. Як і Гельвецій, Гольбах вважав, що людська поведінка та діяльність підпорядковані "законові інтересів". Основу доброчесної поведінки становить узгодженість між індивідуальними та суспільними інтересами. Всіляко сприяти цій узгодженості — справа держави, яка покладається на освіту. Наука має замінити релігію, що є сукупністю забобонів, які використовуються священиками заради влади над людьми. Але ця мораль не включає християнський принцип любові до ближнього. Орієнтація на природничі науки сприяла виробленню матеріалістичного філософського вчення про перебудову суспільства згідно з ідеалами універсальної природної моралі.

Основні твори: "Система природи" (1770); "Соціальна система" (1773); "Універсальна мораль або права людини, засновані на природі" (1776); "Етократія, або Правління, засноване на моралі" (1776).

ГОНЧАРЕНКО, Микола Васильович (1924, с. Васильківка, тепер смт. Дніпропетровської обл. — 1993) — український філософ. Закінчив філологічний факультет Харківського університету (1949). Доктор філософських наук (1963), професор (1967), член-кореспондент НАНУ (1979). З 1960 р. — в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ завідуючий відділенням естетики і етики, з 1962 р. — заступник директора. У 1973 — 1993 рр. — в ІМФЕ ім. М. Рильського НАНУ. Гончаренку належать дослідження з історії розвитку естетичної думки в Україні, з теорії естетичного виховання, з проблем впливу науково-технічного прогресу на розвиток мистецтва, прогресу духовної культури, місця української культури у світовому культурному контексті. Автор численних статей і монографій.

Поиск по сайту: