СЛОВНИК 88 страница

ТЕОРІЯ ДОВЕДЕНЬ — розділ сучасної логіки, предметом дослідження якого є доведення — як синтаксичного об'єкта і як динамічної процедури, визначених у різноманітних логічних системах.

ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ — галузь філософського знання, одна з центральних філософських дисциплін, наука, що вивчає закони, форми і засоби виробництва об'єктивно істинного знання про реальний світ. Безпосереднім предметом вивчення теорії пізнання виступає реальна практика наукового й донаукового пізнання світу, досвід проведення наукових досліджень, історичний процес розвитку науки, відношення людського знання до об'єктивної дійсності та його зв'язок з практичною діяльністю людини і суспільства. Основним методом теорії пізнання є ідеальне розумове відтворення предмета вивчення у відповідних категоріальних структурах. На цій основі теорія пізнання здійснює раціональну реконструкцію процесу пізнання, накреслює оптимальні шляхи досягнення об'єктивної істини, розробляє продуктивні способи систематизації знання і його обґрунтування, формулює критерії істини, визначає найефективніші способи його практичного використання. Основними категоріями теорії пізнання є: суб'єкт у сукупності з його пізнавальними здатностями (відчуття, сприймання, уявлення, уява, пам'ять, мислення, розум) та об'єкт як данність суб'єктивної і об'єктивної реальності; пізнавальна діяльність як взаємодія суб'єкта і об'єкта, застосування пізнавальних здатностей для осягнення об'єкта; метод як сукупність пізнавального інструментарію; знання в його теоретичних і практичних формах; істина як безпосередня мета будь-якої пізнавальної дії; досвід як нагромаджена індивідуальна та суспільно-історична практика. Довкола центральних гносеологічних категорій зосереджуються основні філософські проблеми, які є наскрізними для майже всієї історії розвитку теорії пізнання. Відповідно до характеру і змісту вихідних базових постулатів у висуненні та розв'язанні гносеологічних проблем теорія пізнання в історико-філософському процесі набуває своєрідних модифікацій, форм і відтінків, що визначають основні напрями її розвитку. Залежно від особливостей трактування природи суб'єкта, об'єкта та їхньої взаємодії теорія пізнання набуває матеріалістичного чи ідеалістичного, споглядального чи діяльнісного характеру. Якщо теорія пізнання надає перевагу чуттєвим пізнавальним здатностям і вважає відчуття єдиним джерелом знань, то вона відповідає рисам сенсуалізму. Теорія пізнання, для якої чуттєвий досвід відіграє визначальну роль у творенні знання, а форми мислення є лише засобами впорядкування даних цього досвіду, прибирає форми емпіризму. Відводячи провідну роль мисленню і трактуючи розум як джерело і критерій істинності знань, теорія пізнання розгортається за ознаками раціоналізму. Вилучаючи частково або повністю досвід з процесу творення знань, теорія пізнання набирає форми апріоризму (апріорі). Як розділ філософії, теорія пізнання започаткована ще в Античні часи, зокрема в філософії Сократа, Платона, Аристотеля. Подальшого розвитку вона набула в філософських працях Бекона, Декарта, Локка, Ляйбніца, Канта, Гегеля, Маркса, Маха та інших. Сучасна теорія пізнання являє собою достатньо розгалужену систему філософських знань, складається з багатьох гносеологічних концепцій, що спираються на відмінні, інколи альтернативні ідеї, використовують багатий концептуальний апарат багатьох галузей науки. Умовно можна виділити основні групи споріднених теорій пізнання: реалістичні, що виходять з ідеї незалежності об'єкта пізнання і можливості його відображення в мисленні (діалектико-матеріалістична теорія пізнання, причинний реалізм Рассела, критичний реалізм Сантаяни та Селлара, неореалізм Мура і Вайтгеда та інше); аналітичні, які широко використовують логічні, фізикалістські та мовно-лінгвістичні ідеї (Шлик, Карнап, Гемпель, Поппер, Куайн, Брейтсуейт, Тулмін); феноменологічні, що вважають явища єдиною реальністю, а її пізнання — концептуальним упорядкуванням даних безпосереднього досвіду (Гуссерль, Кассирер, Шелер, Гудмен); психологічні, що використовують категорії психічного для розуміння пізнавального процесу і пізнавальних здатностей суб'єкта (Піаже, Інельдер, Брунер); прагматичні, що акцентують увагу на виправдованості та обґрунтованості тверджень, які формулюють знання і використовують ідеї утилітаризму, інструменталізму, операціоналізму (Джеймс, Дьюї, Бриджмен, Льюїс) тощо. Гносеологічні концепції, які повністю або частково заперечують можливість пізнання світу, називають агностицизмом (Г'юм). Проте між окремими версіями теорії пізання не вдається провести чітких розмежувальних ліній, оскільки кожна конкретна модифікація виявляє риси різних філософських напрямів і може бути віднесена до двох і більше класифікаційних груп. Це зумовлено складністю та якісною багатостанністю процесу пізнання і неможливістю адекватно відтворити його на обмеженій множині вихідних принципів. Спорідненими до теорії пізнання за предметом вивчення є логіка, методологія науки, філософія науки, феноменологія, аналітична філософія.

(П. Йолон)

ТЕОРІЯ ТИПІВ — спосіб побудови логічного числення з кількома видами термів (констант і змінних), яким відповідають типи сутностей ієрархізованого логічного універсуму (наприклад, індивіди, властивості, властивості властивостей і таке інше). Теорія типів була запропонована Расселом і Байтгедом у своїй книзі, як засіб усунення можливості доведення парадоксів у теорії множин. Так, у теорії типів неможливо навіть сформулювати твердження про суперечливу множину, яка містить саму себе у якості елемента, тому що елемент і множина належать до різних типів.

ТЕОСОФІЯ (від грецького θεοσοφία — «божественна мудрість») —містичне богопізнання. Бере початок від Аммонія Саккаса (III століття до нашої ери), який увів термін "теософія" та створив відповідну філософську систему. Пізніше, на відміну від теології, котра ґрунтувалася на дискурсі церковної догматики, теософія зверталася переважно до містичного досвіду, використовуючи елементи гностичних, кабалістичних та неоплатонічних систем. Теософами вважають також філософів, які тяжіли до містики та виходили за межі догматів офіційного богослов'я (Беме, Парацельс, Сведенберг, Етингер та інші). Нового імпульсу розвитку теософії надала Блаватська, яка поставила за мету синтезувати містичні вчення Заходу і Сходу, виділивши в них єдиний інваріантний зміст та виявивши спорідненість різноманітних релігійних символів. Однією з ключових була теза Блаватської про існування первісної езотеричної "Таємної доктрини", з якої виникли релігійні системи брахманізму, буддизму, юдаїзму, ісламу, християнства, зороастризму тощо. Проте, за Блаватською, послідовники цих релігій у своїх догматичних пориваннях та намаганнях жорстко усталити вчення, а то й надати йому певної ідеологічної спрямованості, неминуче спотворювали духовний смисл "Таємної доктрини", що не піддається вербалізації; тому, не дотримуючись жодної релігії та філософії і спираючись на віру у власну духовну інтуїцію, теософія має виходити з того, що "немає релігії вищої за істину". Соціальної програмою теософських вчень є кардинальне духовне самовдосконалення людства, спрямування його еволюції в напрямі створення світового духовного співтовариства. З цією метою Блаватська разом з Олькоттом та Джеджем заснувала Теософське товариство у Нью-Йорку (1875). (Я. Любивий)

ТЕОФРАСТ (близько 370 — близько 288 до нашої ери) — давньогрецький філософ, логік, один із найвизначніших представників перипатетичної школи. Син ремісника, учень Платона, друг і послідовник Аристотеля. Написав чималу кількість творів з найрізноманітніших галузей знань, однак збереглася лише незначна частка його творчої спадщини: відносно невеликі трактати "Метафізика", "Характери" та інші. В логіці Теофраст істотно доповнив з низки питань вчення Аристотеля. Визнавав об'єктивність якості, внутрішню структуру якої розглядав, ґрунтуючись на вченні Аристотеля про причинність та Демокрита — про принципи атомізму. З'ясування онтологічних характеристик якості спонукало Теофраста до виокремлення проблематики, яка стала згодом наріжною для стоїцизму та епікуреїзму —про співвідношення випадковості й необхідності. В етиці Теофраст вважав основоположним принципом — життя згідно з природою. Характеризував кращу (евдемонія) та гіршу (какодемонія) форми життя як діаметрально протилежні. У трактатах "Характери", що вивчені найкраще і принесли Теофрасту найбільшу славу в Новий час, виокремлено і проаналізовано 30 моральних типів з девіантною (але не злочинною) поведінкою.

ТЕРЛЕЦЬКИЙ Остап Степанович (літературний псевдоніми — В. Кістка, І. Заневич, В. Мак) (1850, село Назірна Івано-Франківської області — 1902) — український публіцист, літературознавець, громадсько-політичний діяч. Закінчив філософський факультет Львівського (1872) і правознавчий факультет Віденського (1883) університетів. Доктор права (1899). Член Русько-Української радикальної партії. Перший з трьох (двоє інших —Франко, Павлик) головніших зачинателів і провідників "революційно-демократичної ідеології" в Галичині. Був позитивістом за вишколом, але, за словами Франка, "вроджений ідеаліст", людина етичних імперативів. На думку Драгоманова, був "цілком європеєць по своїй науці і ідеям", прагнув ним бути в житті і в політиці. За переконаннями тяжів до соціалізму, зазнав впливу Маркса, Лассаля, Драгоманова.

Основні твори: "Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці: Замість справоздання з Київської археологічної подорожі". Правда — 1874 - частина 17, частина 18 (окремий вид.: "Москвофіли і народовці" (1902); "Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872 року" (1894-1895); "Знесення панщини в Галичині: Причини до історії суспільного життя і суспільних поглядів, 1830-1848 роки" (1895); "Галицько-руське письменство 1848-1865 роках: На тлі тогочленних суспільно-політичних змагань галицько-руської інтелігенції" (1903).

ТЕРМІН (від латинського terminus — межа, кордон, кінець) — слово або словосполучення, яке позначає поняття, що використовується в певній галузі знання з максимально точним смисловим визначенням. В античній філософії термін — поняття, основа раціонального пізнання, що фіксує стійкий (довічний) аспект реальності, єдине, або ідею, на противагу мінливому буттю. У традиційній логіці термін — елемент судження, що входить до складу силогізму (суб'єкт, предикат, або середній термін). У сучасній логіці замість "термін" частіше вживають "терм", визначаючи символ як ім'я об'єкта логічного універсуму певної логічної категорії: індивіда, дескрипції, функції, пропозиції, оператора, предиката та іншого. (А. Ішмуратов)

ТЕРОРИЗМ (від латинського terror — страх, жах) — різновид політичної діяльності, яка ставить за мету досягнення політичних цілей шляхом залякування супротивників, створення атмосфери непевності, жаху, невідворотності нових екстремальних випробувань. Зведений у доктринальний принцип, тероризм становить основу певної екстремістської практики, відповідної філософії і навіть міфо-поетики (ще з античних часів людство звеличує і виправдовує тирановбивць і визнає значну частку моральної правоти за тими, хто із зброєю в руках протистоїть брутальній силі ворога). Деякі усталені ідеології (наприклад, анархізм, комунізм, фашизм) містять джерело тероризму, як певної системи ідей та зрощеної з нею практики (державної, політичної, воєнної та інших). Тероризм може також тлумачитись як інструмент волюнтаристського втручання у перебіг історичного процесу (дивись Революціонаризм), як романтизований спосіб життя одинаків, які "кидають виклик" цілому світові, що мусить бути "докорінно змінений" шляхом низки терактів. Здійснення акту тероризму може набувати символічного змісту, невиправдано героїзувати особу терориста, навіювати бажання наслідувати його геростратову славу — саме тому докорінна вимога антитерористичної філософії — послідовний спротив тероризму, непримиренна боротьба з ним, його міфологією та ідеологією. Тероризм — не тільки засіб досягнення цілей маргіналами, нелегалами і політичними злочинцями. До соціального терору може вдаватися правлячий режим, влада — у разі, коли вона ставить за мету приборкати суспільство, змусити його до покори. Розвиток людства ставить на порядок денний нові проблеми, пов'язані з новими, винятково небезпечними версіями і різновидами тероризму ("ядерний тероризм", "технотероризм", "біотероризм"). В умовах глобальної комунікаційної та інтернет-революції великих масштабів набуває "кібертероризм". Запобігання проявам тероризму, його подолання й викорінення становить один із найважливіших напрямів сучасної політики. (В.Заблоцький)

ТЕРТУЛЛІАН Квінт Септимій Флоренс (близько 160, Карфаген — 222) —християнський теолог, філософ. Певний час проживав у Римі, вивчав право, виступав як оратор у судах. Після навернення у християнство (195) повернувся до Карфагена, служив пресвітером. Найвідоміший вислів Тертулліана "Вірю, бо це абсурдно" засвідчує і його теологічну позицію і життєве кредо. Як один із найбільш безкомпромісних християнських апологетів, Тертулліан дотримувався погляду про верховенство віри над розумом, про неспроможність раціонального мислення ані на дещицю наблизитися до віри чи їй прислужитися. У цьому Тертулліан суттєво відрізнявся від загальноприйнятої на той час християнсько-теологічної позиції стосовно пошуків пунктів зближення, навіть гармонійного поєднання філософії і релігії, розуму і віри. Можливості людського пізнання, за Тертулліаном, надзвичайно обмежені, тому його претензії на істину (включно з філософією) не тільки безглузді, а й шкідливі. На підставі висунутого ним звинувачення церкви в ухилі до секуляризації та пошуку шляхів зміцнення віри Тертулліан прийняв постулати релігійного руху монтаністів, який у II столітті нашої ери поширився на теренах Римської імперії. Одним із цих постулатів було культивування мучеництва та очікування завдяки цьому пришвидшеного настання Божого царства. На межі ІІІ та IV століття існувала навіть секта "тертулліаністів". Вченню Тертулліана притаманний досить несподіваний, з огляду на його послідовну теологічну позицію, вихід на філософське тлумачення (в дусі стоїцизму) тіла і душі, Бога і світу як тонкої "духовної матерії".

Основні твори: "Апологія мучеників"; "Проти гностиків"; "Про тіло Христа"; "Про Воскресіння Христа"; "Про душу" та інші.

ТЕХНІКА (від грецького τεχνικός — мистецтво, майстерність, уміння) —форма перетворювальної людської діяльності, що історично розвивається і здійснюється відповідно до тієї чи іншої раціональної схеми з метою задоволення потреб людини, посилення її здібностей, визволення від влади чужих їй сил природи та суспільства. Сучасна техніка не обмежується тотальністю технічних засобів (машин, механізмів, інструментів). Вона охоплює також техніку наукових досліджень, техніку процесу навчання, техніку культури й побуту, техніку віршування, живопису, хореографії, техніку медитації, духовного життя, містичного культу та інше. У широкому сенсі техніка — не тільки засіб, яким людство може користуватися чи ні; це дійсність, яка виникає в процесі коеволюції фізико-космічної, біологічної сфер та сфери творчої активності людини. Залежно від характеру взаємозв'язку "людина — техніка" історія становлення техніки поділяється на три періоди:

1) період людино-центрованого взаємозв'язку;

2) період техно-центрованого взаємозв'язку;

3) період децентрованого взаємозв'язку.

В структурі взаємозв'язку першого періоду людина — головний агент технологічного процесу, а технічні знаряддя — це лише підсилювачі та модифікатори фізичних органів людини. В другому періоді головна роль переходить до машинної техніки; органи праці людини використовуються як технологічні елементи, які доповнюють машину. Основу взаємозв'язку людини й техніки третього періоду становлять два рівноправних агенти взаємодії "людина — техніка". Людина перестає бути фізичним придатком технологічного процесу і здобуває умови для вільного творчого застосування своїх здібностей. Розвиток самої техніки тепер не лімітується фізіологічними межами людського організму. Техніка набуває не тільки антропокультурного, а й космологічного значення, оскільки перетворює людину на космогонічну силу, здатну змінити не тільки нашу планету, а й найближчий Космос. Взаємовплив суспільства та техніки відбувається не тільки через сферу матеріального виробництва, а й через будь-яку іншу соціокультурну сферу. Революції в техніці планетарного електронно-комп'ютерного зв'язку суттєво змінюють не тільки уявлення про світ, становище людини в ньому, її світовідчуття, а й екзистенційний сенс існування людини у Всесвіті. Наприкінці епохи Модерну (головні ознаки якого — радикальна трансформація в галузі комунікації, науки, енергетики і безперервне зростання ефективності технології виробництва) виникає скептичне ставлення до проекту Просвітництва, зокрема до такої його цінності, як техніка. Нині цивілізація опиняється перед дилемою: подальше зростання загрози величним цінностям Просвітництва або ж відродження їх нормативного пріоритету. Яка саме з цих альтернатив здійсниться залежить від того, чи стане техногенне суспільство слугою, а чи паном породженої ним техніки. (В. Лук'янець)

ТИЛЛІХ Пауль (1886, Старцедель — 1965) — німецько-американський філософ, теолог, один із провідних представників екзистенційної протестантської теології. Навчався в Берліні, Тюбінгені, Бреслау, Галле. У 1931 році емігрував до Америки, де викладав в університетах Гарварда та Чикаго. Головне в філософії релігії Тилліха — це його сподівання на подолання прірви між вірою та буденним життям, екзистенційним досвідом людини. Він вважав, що екзистенційна турбота про сенс буття є свідченням внутрішнього зв'язку людини з Богом, а релігійність людини — один із найглибинніших екзистенціалів. Тому філософія культури Тилліха дуже близька до теології культури. Разом із тим, у філософії Тилліха зберігається характерний для протестантської теології принцип "незлиття" Божественного і людського; жодне людське творіння (нехай навіть це буде Святе Письмо чи установи церкви) не може претендувати на ідентичне оприявнення Бога. Філософія і теологія, за Тилліхом, щільно співіснують, доповнюють одна одну, хоч і не можуть (і не повинні) досягти цілковитого синтезу. Відмінність між філософією і теологією Тилліх вбачав у тому, що перша порушує певні проблеми та відповідає на них у межах універсальних понять і термінів, а теологія — у межах екзистенційно потрактованого буття людини перед лицем Одкровення. Перевагою теологічного "методу кореляції" перед філософією, згідно з Тилліхом, є його спроможність відкрити перспективу зближення (але не злиття) людського, або конечного, та Божественного.

Основні твори: "Релігійна ситуація" (1932); "Інтерпретація історії" (1936); "Протестантська ера" (1948); "Систематична теологія". У 3 томах (1951-1963); "Мужність бути" (1952); "Динаміка віри" (1957); "Теологія культури" (1959).

ТИПОЛОГІЯ — засіб наукової класифікації за допомогою абстрактних теоретичних моделей (типів), в яких фіксуються найважливіші структурні або функціональні особливості досліджуваних об'єктів. Прикладом використання типології в конкретній науці може бути класифікація тваринного та рослинного світу в біології. Важлива особливість типології полягає в тому, що вона дозволяє охопити класифікацією не тільки пізнані об'єкти, а й вказати на можливість існування об'єктів, ще не відомих на той час науці (наприклад, періодична система елементів Менделеєва). Типологія використовується в усіх науках, але найістотнішу роль вона відіграє там, де об'єкти особливо різнорідні за своїми властивостями, — в біології, хімії, мовознавстві, психології, географії.

ТИХОЛАЗ Анатолій Георгійович (1958, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1980). Кандидат філософських наук (1984). Доцент кафедри філософії НУ "КМА". Коло наукових інтересів: історія філософії, антична і російська релігійна філософія. Автор понад 100 наукових праць.

Основні твори: "Геракліт" (1995); "Київ в історії філософії України", у співавторстві (2000); "Дванадцять тез про естетичний платонізм". Філософська думка. 2000. — № 6.

ТІЛЕСНІСТЬ (дивись Тіло)

ТІЛО (тілесність) — філософський концепт, що визначає чуттєвий характер людського буття як його невід'ємну онтологічну ознаку. Звернення до проблематики тіла є одним із головних проявів онтологічного повороту філософської думки XX століття, завдяки якому відбувається подолання редукції феномена людини до самосвідомого суб'єкта та редукції буття до сущого, властиві класичній модерній думці. Тіло фіксує присутність людини у світі через сприйняття, просторовість, моторність, темпоральність. Проблема тілесності щільно пов'язана з сутністю та генезисом західної метафізики взагалі. Виникнення метафізики пов'язане з відмовою ранньо- філософською свідомістю чуттєво даній тілесній реальності у статусі справжньої дійсності. Формулювання досократиками засадничого для західної метафізики питання "Що є все?" містить чітку апеляцію до тіла. Платон у вченні про ейдоси надає тілу насамперед онтологічного значення. У християнстві суттєво змінюється метафізичний сенс тіла через підняття на новий онтологічний щабель тіла Христа. Головною інтелектуальною подією, котра визначила долю проблеми тіла впродовж більш як трьох століть, є метафізична відмова від тіла, здійснена у філософії Нового часу. Визнання Декартом двох субстанцій, що не перетинаються "річ мисляча, але не протяжна" та "річ протяжна, але не мисляча" десоматизує людське, вилучаючи тіло з кола визначальних, сутнісних ознак людини у метафізичній версії буття. Тіло зводиться до об'єкта та організму, що обумовлює винесення його і перетворення в предмет діяльності. Цим метафізичним актом тіло передається до прерогативи природничих наук. Проте саме в надрах модерної філософії (Спіноза, Паскаль) відбувається розбудова концепту тіла як метафізичної альтернативи принципу самосвідомого суб'єкта. Перегляд засад метафізичної відмови від тіла пов'язаний з такими мислителями XIX століття, як Гегель, Маркс, К'єркегор, Ніцше, котрі використовують поняття тіла в цілях подолання дуалізму Декарта. Однак введення тіла до складу сутнісних визначень людини, обґрунтування її значення як невід'ємного виміру людського буття, відбувається лише у феноменологічній філософії XX століття (Гуссерль, Гайдеггер, Сартр, Мерло-Понті, Паточка). Гуссерль включає тему тіла до складу феноменологічного аналізу буття, вперше вводячи поняття живе тіло в протилежність тіло як фізичний об'єкт. Виявлення відмінності фізичного та живого тіла визначає подальший розвиток проблеми тіла в феноменології. Гайдеггер, перетворюючи феноменологію в онтологію, переходить від питання про тіло до питання про втілення: "Ми не "маємо" тіло, скоріше ми "є" тілесно". Мерло-Понті стверджує онтологічну значущість тіла. Метою його феноменологічного підходу стає остаточне подолання класичної дихотомії суб'єкта та об'єкта за допомогою розкриття метафізичного змісту тілесності. Для Фуко концепт тіла є одним із центральних. За його допомогою Фуко розробляє тему влади. Оскільки тіло є субстанцією, що виробляє біль та насолоду, то саме через нього можна маніпулювати людиною. Він вважає, що вплив влади на тіло не лише формує його зовнішній вигляд, але й трансформує його матеріальність. Експлуатація дисциплінарними техніками "візуального тіла" складає суть цього маніпулювання. Проблема тіла є важливою для постмодерної (Лакан, Дельоз, Гваттарі, Кристєва) та феміністичної (Баталер, Іригарей, Бордо, Харвей, Гросц) філософії. Характерною рисою цих підходів є зведення тіла або до природного (біологічного) субстрату, або до соціального конструкта.

(О. Гомілко)

ТКАЧУК Марина Леонідівна (1964, Чернівці) — український філософ, історик філософії. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1986). Доктор філософських наук (2000). Професор кафедри філософії та релігієзнавства НУ "КМА". Сфера наукових інтересів: проблеми теорії та методології історії філософії, історія академічної філософії в Україні, російська релігійна філософія.

Основні твори: "Філософія світла і радості: Олексій Гіляров" (1997); "Юркевич Памфил. З рукописної спадщини", упорядкування, переклад, коментар (1999); "Київ в історії філософії України", у співавторстві (2000); "Київська академічна філософія XIX — початку XX століття: Методологічні проблеми дослідження" (2000).

ТЛУМАЧЕННЯ — одне з понять, яким позначається смислотворча діяльність у культурі. Тлумачення охоплює процес розуміння та його результат (трактування), а також відповідне подання та обґрунтування. Етимологічно пов'язане зі словом "тлум" — натовп, гурт, загал, що зумовило його первинне значення: пояснення чогось "іншого" (відмінного від повсякденності та звичаєвості), що здійснюється публічно й призначається для цілої спільноти. З огляду на це, тлумачення вимагає посередництва обізнаного інтерпретатора та особливої ритуальності. Значимість і ступінь "закритості" того, що треба зрозуміти, визначають міру публічності тлумачення та ієрархічний статус посередника, який має не лише зрозуміти приховані смисли, а й зробити їх осяжними для всієї профанної спільноти. Як загальне цілісне поняття тлумачення було засвоєне від доби Античності подальшою герменевтичною традицією, спрямованою насамперед на осмислення сакральних текстів (екзегеза Святого Письма, кабалістика, протестантська теологія); останні пов'язували тлумачення з божественним натхненням, або просвітленням, що спиралося, одначе, на певні принципи й техніки інтерпретації. З розвитком герменевтики сфера її застосування десакралізується — виникають юридична та історична герменевтики, філологія, філософська герменевтика, завдяки чому поняття, що описують складний процес смислотворення уточнюються й розмежовуються. У філософії термін "тлумачення" може виступати синонімом до екзегези, інтерпретації, розуміння, пояснення. Це пов'язано зі становленням філософської герменевтики (дивись Герменевтика філософська). Тлумачення досить часто вживається у філософсько-герменевтичних текстах Дильтея, Гайдеггера, Гадамера, Рикера на позначення нерозрізненої цілості всього смислотворчого процесу, при цьому тлумачення не надається визначальної методологічної чи екзистенційної значущості. Тлумачення розглядається як проміжний процес, що супроводжує розуміння і відрізняється від інтерпретації довільністю (аж до залучення інших форм знаковості). Завдяки варіативності тлумачення сприяє розширенню горизонту бачення "іншого" та подальшому поглибленню розуміння.

(Л.Архипова)

ТОДОРСЬКИЙ Симон (Теодоровський Симеон) (1700, поблизу Києва — 1754) — український мислитель, вчений-філолог. Народився в сім'ї козака Переяславського полку, початкову освіту здобув удома. 1717 року поступив до КМА, де навчався до 1727 року. Маючи нахил до вивчення орієнталістики, вирішив продовжувати освіту за кордоном. Прямуючи в Європу через Петербург і Ревель, ймовірно, познайомився з Прокоповичем, який неодноразово допомогав йому в подальшому житті. Потрапивши до Німеччини, в університеті міста Галле, вивчав гебрейську, сирійську, арабську та халдейську мови і культури під керівництвом Міхаеліса. Одночасно Тодорський зблизився з пієтистами і почав відігравати в їхньому середовищі помітну роль. На прохання їхнього чільного діяча Франке переклав з німецької мови на українську програмовий твір пієтизму Арндта "Чотири книги про правдиве християнство", яка вийшла друком 1735 року. Переклав він і інші твори Арндта, Франке. Ці переклади Тодорського розшукав Чижевський і результати їх дослідження опублікував у праці "Українські друки в Галле" (Краків — Львів, 1943). Тодорському імпонували ідеї пієтистів про необхідність передумови всього людського життя на засадах християнства. Розв'язання цієї проблеми, на думку Тодорського, повинно здійснюватися через внутрішні зусилля кожної людини. Тому центральними в його роздумах є такі поняття, як "внутрішня людина", самопізнання, духовне і моральне вдосконалення, теозис. Після Галле Тодорський ще рік провчився в університеті міста Ієни, де викладав друг Прокоповича, відомий теолог, філософ і правознавець Буддей. В останні роки навчання в Німеччині Тодорський отримував стипендію від тогочасного Київського митрополита Заборовського. Повернувшись на батьківщину, Тодорський став ординарним професором в КМА, викладачем німецької, грецької та гебрейської мов. Одночасно продовжував розпочату ще в Галле підготовку до друку українського корпусу Біблії (видана 1751 року так звана "Єлисаветинська Біблія"). Тодорський був учителем Сковороди і справив значний вплив на формування його філософських поглядів. 1740 року Тодорський постригся в ченці і розпочав проповідницьку діяльність у Братській та Лаврській церквах, згодом став єпископом Псковським і Нарвським та наставником у православній вірі майбутніх російських царів Петра III та Катерини II. В цей час він спілкується з О. та К. Розумовськими і має певний вплив на українські справи. Перекладацька, професорська та проповідницька діяльність Тодорського сприяла розвиткові української культури, особливо етико-антропософського напряму в тогочасній філософії.

Поиск по сайту: