СЛОВНИК 8 страница

Основні твори: "Аврора, або ранкова зоря на світанні" (1612); "Шість теософських пунктів" (1620); "Про народження й означення усіх сутностей" (1622); "Велика таємниця, або тлумачення першої Книги Мойсея" (1623); "Христософія, або шлях до Христа" (1624).

БЕНТАМ, Єремія (1748, Лондон — 1832) — англійський філософ, етик, основоположник утилітаризму. Освіту отримав в Оксфорді. Його філософсько-етична концепція, в основу якої покладено принцип корисності, розкрита у праці "Деонтологія, або наука про мораль". Бентам вважав, що природу людини визначають почуття задоволення і страждання, які постійно і в усьому керують індивідом. Поведінка людини спирається на прагнення до щастя через збільшення задоволення і зменшення страждання, тому моральним є все, що корисне для досягнення цієї мети. Основна максима теорії утилітаризму Бентама — найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Етику він визначав як вчення про засоби досягнення щастя, а мораль — як мистецтво його максимально збільшити. Реальними інтересами вважав лише інтереси індивідів, тому інтереси держави і громадянста в цілому — це ніщо інше, як "сума інтересів індивідів". Етику Бентама характеризує зв'язок з економічною теорією; принцип свободи індивіда в господарській діяльності є одночасно і засадничим принципом моралі. Політичні погляди Бентама близькі до лібералізму, хоч він відкидав теорії природного права та суспільного договору.

Основні твори: "Принципи моралі і законодавства" (1789); "Нариси нової системи логіки" (1827); "Деонтологія, або наука про мораль" (1834).

БЕРГСОН, Анрі Луї (1859, Париж — 1941) — французький філософ, представник інтуїтивізму та "філософії життя", лауреат Нобелівської премії (1927). Викладаючи в Колеж де Франс (1901 — 1921), зажив великої популярності як лектор. Прагнув створити "позитивну метафізику", яка долає однобічність механіцизму та догматичного раціоналізму. Основою метафізично-космічного процесу є життя як "порив", прагнення до творчих перетворень. Згідно з Бергсоном, "творча еволюція" є цілеспрямованою і однією з її цілей є свобода, що реалізується у побудованому на християнських етичних принципах "відкритому суспільстві". Творча еволюція включає постійне творення нових форм, становлення, взаємопроникнення минулого і сучасного, непередбачуваність майбутніх станів. У розумінні життя головним є часовий аспект (динамічний, континуальний), а не просторовий (статичний). Осягнути життя можна лише завдяки інтуїції, яка безпосередньо проникає у предмет, зливаючись із його індивідуальною природою. Інтуїція — це самоосягнення життя. Вона протистоїть інтелектуальним методам, орієнтованим у пізнанні не на динамізм, а на статику. Шлях "життєвого пориву" пролягає через людину як творчу істоту, здатну до ірраціональної інтуїції як Божого дару, що ним наділені тільки обрані. Філософія Бергсона вплинула на персоналізм, екзистенціалізм, філософію Тойнбі, Тейяра де Шардена, Поппера.

Основні твори: "Час і свобода волі" (1889); "Матерія і пам'ять" (1896); "Творча еволюція" (1907); "Два джерела моралі" (1932).

БЕРДЯЄВ, Микола Олександрович (1874, Київ — 1948) — російський та український релігійний філософ, теоретик "нового християнства", публіцист. Вчився в Київському кадетському корпусі та Київському університеті на природничому і юридичному факультетах. Професор Московського університету (1919), доктор теології Honoris causa Кембриджського університету. Філософська система ґрунтується на низці засадничих ідей: ідея свободи (фундамент всієї онтології Бердяєва); ідея творчості й об'єктивації; ідея особистості; ідея метафізичного, есхатологічного сенсу історії. На відміну від Канта, для якого ноуменальною є об'єктивна реальність (річ у собі), у Бердяєва ноуменом є сам суб'єкт (особистість), бо тільки в ньому міститься зумовлена його свободою неосяжна "внутрішня глибина, непізнавана безодня". Свобода вкорінена не у бутті, а у "ніщо", вона безґрунтовна і нічим не детермінована. Зрештою, дух, тобто вільна за самим своїм єством особистість, постає як суб'єкт буття. Відповідно і світ виступає як наслідок взаємодії двох інтенцій людського духу — інтеріоризації та екстеріоризації. Завдяки першій здійснюється самозаглиблення духу; завдяки другій — рух до "царства необхідності", або об'єктивації. Остання тлумачиться як втрата свободи у поцейбічному, грішному світі змертвілої предметності. Лише через сукупність творчих актів суб'єкт спроможний увібрати цей світ у своє внутрішнє, відкрите для свободи буття й тим самим його змінити. Сенс історії, на думку Бердяєва, полягає у звільненні від об'єктивації. Реалізація його можлива тільки через кінець історії і перехід у світ вільного духу, ототожнюваний із царством Божим. Цей перехід перебуває поза історичним часом і здійснюється в особливому есхатологічному вимірі через акти творчості, які і є втіленням сенсу історії як дискретного творчого процесу історичного поступу. Бердяєв заперечує розуміння прогресу як лінійного й неухильного поступального руху суспільства, а також як здійснення в історії Божественного провидіння. Бог являє себе світові, але не керує ним. Зміни на краще Бердяєв пов'язує не з перетворенням існуючого ладу, а з містичним народженням Бога в людині і для людини.

Основні твори: "Смисл історії" (1923); "Призначення людини" (1931); "Свобода і Дух" (1935); "Рабство і свобода" (1940); "Російська ідея" (1949) та ін.

БЕРИНДА, Памво (Павло) (між 50 — 70-ми роками XVI століття, Прикарпаття — 1632) — один із видатних діячів ученого гуртка друкарні Києво-Печерської лаври, мислитель, поет, перекладач, друкар і гравер. Найважливіша праця — "Лексіконь славено-росскій и ймень тлькованіє" — перший друкований український словник, що вміщував 7 тисяч термінів і був виданий лаврською друкарнею (1627). Укладаючи його, Беринда використовував грецьку, латинську, арабську, слов'янську, та інші мови. У словнику Беринда узагальнив дані тогочасної науки про природу й людину, навів та інтерпретував чимало філософських термінів, подав також тлумачний словник імен, де поряд з іменами біблійних персонажів наведені імена грецьких та римських богів. Це засвідчувало ренесансно-гуманістичну і барокову тенденцію творчості Беринди до поєднання християнського та античного світів, намагання не лише утвердити значення української культурної традиції, а й збагатити останню духовною спадщиною Західної Європи. У річищі цієї тенденції написані й поетичні твори Беринди.

БЕРК, Едмунд (1729, Дублін — 1797) — англійський філософ, політичний теоретик, державний діяч. Освіту отримав у Дубліні (Трініті коледж). Обирався до палати громад (1766), член партії вігів упродовж чверті сторіччя. У тлумаченні багатьох філософських питань (зокрема, про природу людини, властивості її розуму, їх вияв у цілеспрямованих творчих зусиллях) був послідовником Г'юма. Розрізняючи поняття "прекрасне" і "величне", звертався до психологічної аргументації. Його книга, присвячена цій проблемі, була перекладена на німецьку мову Лессингом і справила вплив на формування ідей романтизму. Вагомий внесок Берка у політичну філософію полягає у фундаментальній розробці принципу консерватизму. Одним із її аспектів була критика абстрактних ідей Просвітництва та їх впровадження у суспільно-політичне життя під час революцій. "Самодостатність метафізичної абстракції" вважав принципом, який спрощує і спотворює будь-який теоретичний предмет та практичну справу. На цій підставі різко критикував Французьку революцію (1776 — 1789) та схвалював Американську революційну війну за незалежність (1775 — 1783), яка не відкидала традиційних прав і свобод. У царині етики й моралі дотримувався християнського світогляду, послідовно захищав оперті на традицію цінності добра, благородства, справедливості, правди.

Основні твори: "Про величне і прекрасне" (1757); "Роздуми про революцію у Франції" (1790).

БЕРКЛІ, Джордж (1685, Дайзарт-Касл, Ірландія — 1753) — англійський філософ-ідеаліст, релігійний мислитель. Вчився у Дубліні (1700 — 1707). Працював у коледжі, обіймав церковні посади в Дубліні та Лондоні, упродовж 1728 — 1783 років займався місіонерською діяльністю на Бермудських островах; з 1734 р. — єпископ Клойна (Ірландія). Лейтмотивом філософії Берклі є обґрунтування релігії. Свою філософську систему, названу імматеріалізмом, Берклі збудував на відповідним чином переосмисленому вченні Локка про ідеї. Насамперед Берклі заперечував вчення Локка про абстракції, або загальні ідеї. Існувати, за Берклі, — значить бути сприйнятим. Ідеї — це все те, що сприймається людиною як за допомогою відчуттів, так і розуму. Протяжність і матерія також належать до сутностей розуму та існують лише у свідомості ("спогляданні"). Берклі обстоює доволі радикальну номіналістичну позицію, стверджуючи, що "загальні ідеї" слід замінити "загальними іменами", які накладаються на цілком конкретні, зафіксовані у сприйнятті ідеї. Берклі також ототожнює властивості і якості речей з їх сприйняттям шляхом нівелювання введених Локком відмінностей між первинними й вторинними якостями. У цьому питанні філософська позиція Берклі позначена послідовним суб'єктивним ідеалізмом, вельми близьким до його крайньої форми — соліпсизму. Прагнучи уникнути цього, Берклі вдається до припущення про існування ідей не лише у сприйнятті людини, а й частково у Божественному розумі. За соціально-політичними переконаннями Берклі був рішучим супротивником теорії суспільного договору, заперечував не тільки ідею легітимності вияву народом непокори, а й взагалі право останнього на суверенітет. У царині етики Берклі виступав як критик просвітницьких концепцій моралі, доводив, що тільки християнська релігія може забезпечити міцні моральні підвалини суспільства.

Основні твори: "Нова теорія бачення" (1709), "Трактат про принципи людського знання" (1710), "Три розмови між Гіласом та Філонисом" (1713), "Алкіфрон, або Дрібний філософ" (1732), "Сайрис" (1744) та ін.

БЕТТІ, Еміліо (1890 — 1970) — італійський правознавець, філософ. Один із провідних представників сучасної герменевтики, на методологічному ґрунті якої розробляв логіку, методологію і теорію пізнання гуманітарних наук. Спирався на ідеї Шляермахера, Дильтея, Вебера, Зиммеля, німецької історичної школи (Нібур, Ранке, Дройзен). Обстоював ідеал об'єктивного розуміння втілень духа у смислонаповнених формах, значущих виявах життя, текстах культури, духовних вартостях. Із цією метою розробив чотири канони (критерії) тлумачення пам'яток духовної культури, а саме: 1) герменевтичної автономії об'єкта та іманентності стандартів герменевтики; 2) цілісності та зв'язності значень герменевтичних досліджень; 3) актуальності розуміння значень смислонаповнених форм; 4) герменевтичної відповідності значення (у сенсі досягнення герменевтичної гармонізації й погодженості між інтерпретатором та спонукою від об'єкта). Дотримання дослідником-гуманітарієм цих канонів у практиці герменевтичного тлумачення текстів культури охоплює три стадії: рекогнітивну (розпізнавальну), репродуктивну (відтворювальну) і нормативну (застосування набутих знань). У цьому процесі філологічний, критичний, психологічний та техніко-морфологічний підходи підпорядковуються історичному тлумаченню герменевтично відтворюваного об'єкта.

Основні твори: "Загальна теорія інтерпретації" (1955); "Герменевтика як загальна методологія вчення про дух" (1962).

БЖЕЗИНСЬКИЙ, Збігнєв (1928, Варшава) — американський політолог, філософ, політичний діяч. Закінчив Макгільський та Гарвардський університети, доктор філософії; очолив науково-дослідний інститут з питань комунізму при Колумбійському університеті (США). Один із провідних аналітиків комунізму й тоталітаризму як соціально-політичних явищ. Для концептуальних побудов Бжезинського характерним є поєднання глибокої аналітичності та синтезуючої проникливості політологічних прогнозів. Зміцнення геополітичного плюралізму на пострадянському просторі — визначальна мета реалістичної і довгострокової глобальної стратегії, до ключових напрямів якої Бжезинський відносить утвердження стабільності і незалежності України.

Основні твори: "Неперервні чистки — політика радянського тоталітаризму" (1956); "Між двома епохами" (1970); "Влада і принцип" (1983); "План гри: геостратегічні рамки радянсько-американського змагання" (1986); "Велика шахівниця: Американська першість та S стратегічні імперативи" (1997, український переклад 2000).

БИСТРИЦЬКИЙ, Євген Костянтинович (1948, Плявіняс, Латвія) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1976). Доктор філософських наук (1991). З 1989 р. — завідуючий відділом інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ; виконавчий директор Міжнародного фонду "Відродження". Коло наукових інтересів — розробка філософської концепції розуміння як альтернативної класичній теорії пізнання (розуміння тлумачиться як феномен практичної свідомості, як культурно-історична передумова осмислення загальних, пізнавальних значень); аналіз "онтологічного повороту" (при розгляді проблем людини та культури); дослідження проблематики, що стосується легітимації політичного режиму української незалежності як культурно-політичного феномена, а також методологічних принципів осягнення посткомуністичної реальності.

Основні твори: "Наукове пізнання і проблема розуміння" (1986); "Загадка людського розуміння" (1991); "Буття людини в культурі: Досвід онтологічного підходу", у співавторстві (1991); "Феномен особистості: Світогляд, культура, буття" (1996); "Чому націоналізм не може бути наукою" (1994); "Феномен української культури" (1997), у співавторстві; "Політична філософія посткомунізму: горизонти методології" (1995).

БИЧКО, Ада Корніївна (1929, Городище) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1953). Захистила докторську дисертацію (1987), професор (1989). Завідуюча кафедрою Київського інституту театрального мистецтва (1999). Коло філософських інтересів охоплює історію української та світової філософії, дослідження пам'яток усної народної творчості, аналіз актуальної громадсько-політичної проблематики. Автор монографій, підручників, численних статей.

Основні твори: "Біля джерел християнського ірраціоналізму (1984); "Критичний аналіз філософських концепцій молодіжного бунтарства" (1985); "Народна мудрість Русі: Аналіз філософа" (1988), "Теорія та історія світової і вітчизняної культури", у співавторстві (1992); "Феномен української інтелігенції: Спроба екзистенційного дослідження, у співавторстві (1995); "Леся Українка. Світоглядно-філософський погляд" (2000).

БИЧКО, Ігор Валентинович (1931, Харків) — український філософ-"шістдесятник". Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1954). Захистив докторську дисертацію (1973), професор (1976), заслужений професор КНУ ім. Т. Шевченка. Працює (від 1961 р.) на філософському факультеті КНУ ім. Т. Шевченка. Спеціалізується в галузі світової та української філософії, сфера дослідницьких інтересів — проблематика людини, свободи, духовності.

Основні твори: "На філософському роздоріжжі" (1962); "Пізнання і свобода" (1969); "У лабіринтах свободи" (1976); "Філософія: Курс лекцій" (1991); "Курс історії філософії", у співавторстві (2001); "Філософія", у співавторстві (2001) та ін.

БІБЛІЯ (від грецького βιβλία — книги) — зібрання стародавніх священних книг юдаїзму і християнства. Біблія існувала вже у старозавітний період. У ранньохристиянській літературі термін "Біблія" відсутній і починає вживатися від III — IV ст. н. е. За структурою Біблія поділяється на дві нерівні за обсягом частини — Старий Завіт і Новий Завіт. Назва "Старий Завіт" (зібрання священних книг юдаїзму) не зустрічається в юдаїзмі і започатковується лише християнською традицією, з метою розрізнити два союзи, які Бог укладав із людством у різні історичні періоди. Спочатку Бог уклав завіт з євреями, визначивши їх "богообраною" нацією, але цей завіт, згідно з християнським віровченням, був тимчасовим і діяв лише до пришестя Сина Божого (Месії) на землю. Месія (Ісус Христос) приніс "новий і досконалий закон", уклавши Новий Завіт з усім людством. Старий Завіт було написано в дохристиянський час на староєврейській мові, за винятком деяких уривків, написаних арамейською мовою. Новий Завіт — це християнська частина Біблії (містить християнські священні тексти, написані грецькою койне). Новий Завіт складають 27 книг — 4 Євангелія, Книга дій апостолів, 21 апостольське послання, Об'явлення Святого І. Богослова (Апокаліпсис), 39 книг Старого Завіту і 27 книг Нового Завіту опоряджують "канон". Канонічними називали книги Біблії, які були ретельно відібрані впродовж тривалого часу з маси релігійних текстів та в яких вбачали відбиток істинного віровчення, його зразок. До найстародавніших і водночас визначних перекладів Біблії належить грецький переклад Старого Завіту, відомий як "Септуагінта" (переклад сімдесятьох), здійснений не раніше III ст. до н.е. і не пізніше II ст. до н.е. Автори новозавітних текстів широко використовували старозавітні цитати саме з цього перекладу. Назагал і мова "Септуагінти" значною мірою вплинула на формування мови Нового Завіту. Найстарішим із латинських перекладів Старого Завіту вважається "Вульгата". Першим повним Слов'янським перекладом Біблії вважається переклад братів Кирила і Мефодія (друга половина IX ст. н.е.), перше друковане видання Слов'янської Біблії ("Острозька Біблія") було здійснене князем Острозьким в Україні (1581).

БІЛИЙ, Олег Васильович (1948, Київ) — український філософ. Закінчив УАД (1973). Доктор філологічних наук (1988). Керівник науково-дослідницької групи інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, перший заступник головного редактора журналу "Політична думка". Фахівець у галузі філософії культури, теорії літератури, естетики, політичної філософії. Автор багатьох статей, розділів колективних монографій, індивідуальних досліджень. Праця Білого "Політологія посткомунізму" була видана українською і англійською мовами, перевидана у доповненому вигляді у США і рекомендована як посібник для студентів американських університетів.

Основні твори: "Літературно-художня цінність" (1986); "Таємниці "підпільної людини" — художнє слово — буденна свідомість — семіотика влади" (1991); "Політологія посткомунізму" (1995) та ін.

БІЛЬШОВИЗМ — російський різновид комуністичної політичної філософії та політичної практики, що був втілений у діяльності Російської соціал-демократичної партії (більшовиків) (див. Комунізм). Провідну роль у формуванні та реалізації більшовизму відіграв Ленін. Особливості російського комунізму значною мірою були визначені саме більшовизмом, хоча термінологічно він визначає лише перший період в його еволюції. Наступними були сталінізм, період Хрущова — Брежнєва та період Горбачова. Кожний із цих періодів, попри спільне між ними, має свої ідеологічні особливості та особливості політичної практики. Термін "Більшовизм" не є синонімом терміна "марксизм-ленінізм". Останній почав застосовуватись і набув свого специфічного значення тільки в часи сталінізму і, на думку багатьох дослідників, позначає певну ідеологічну доктрину. Ленін сформулював основні засади своєї політичної концепції в останнє десятиліття XIX ст. Вона включала певне пристосування політичної філософії Маркса до умов Росії, а саме: особливе тлумачення імперіалізму як вищої стадії в розвитку капіталізму, тезу про нерівномірність розвитку та про можливість перемоги комуністичної революції в економічно відсталій країні (Росії), вчення про партію як авангард робітничого класу та концепцію побудови партії на засадах централізму. Питання про принципи побудови партії стало предметом суперечки між російськими соціал-демократами, що призвело до розколу між ними на другому з'їзді РСДРП у 1903 р. (де за ленінську концепцію проголосувала більшість, звідки і походить назва "більшовики"). Принцип "демократичного централізму", який було взято за основу побудови партії, Ленін витлумачив у суто централістському дусі, що призвело до впровадження гегемонії партійної верхівки і навіть культу однієї особи. У поєднанні з тезою про "диктатуру пролетаріату" та тезою про партію як авангард цього пролетаріату ленінська політична філософія є варіантом обґрунтування диктаторської форми правління. Розкол 1903 р. призвів до виокремлення більшовиків в окрему партію (1912). Втім, у політичній концепції Леніна багато питань залишалося без відповідей. Деякі принципи та гасла він свідомо залишав невизначеними з метою маніпулювання ними залежно від ситуації (наприклад, про право націй на самовизначення). Після збройного захоплення влади більшовики постали перед фактом відсутності чіткої економічної політики, що невдовзі виявилось у введенні політики "воєнного комунізму" з наступною його заміною на так звану "нову економічну політику" ("неп"). Після збройного захоплення влади і в період громадянської війни дедалі зміцнювалась тенденція застосовувати силу влади і безпосередні репресії у дискусіях з політичними опонентами. Терор став вирішальним засобом розв'язання всіх політичних конфліктів. Шлях до встановлення терористичної диктатури було остаточно визначено. Зокрема, право націй на самовизначення одержало в ленінській інтерпретації тлумачення, з допомогою якого можна було виправдати (в ім'я "класової солідарності" чи "інтернаціоналізму") російську агресію проти щойно сформованих незалежних національних держав. У Польщі більшовики зазнали поразки і змушені були відступити, чого не сталося в Україні, бо українці через брак національної свідомості, єдності та організованості не змогли протистояти агресії. Більшовизм як політична ідеологія і практика зводиться до мінімального набору спрощено сформульованих принципів та прагматичної технології утримання влади. Що саме потрібно відносити до "серцевини" більшовизму, а що є другорядним чи не принциповим, породжувало численні суперечки (часто в принципі нерозв'язні). Адже відповідь на це питання значною мірою залежала від того, що вважали (чи не вважали) принциповим у більшовизмі самі більшовики. З'ясування питання про те, хто є "справжнім більшовиком", завершувалось, зазвичай, "оргвисновками" і репресіями стосовно тих, кого оголошували "несправжніми більшовиками". Невизначеність, обман, груба сила — чільні риси більшовизму. (В. Лісовий)

БІОЕТИКА — галузь філософсько-етичних досліджень, смисловим осердям яких є ставлення до життя, смерті, здоров'я. У широкому розумінні біоетика включає прикладний аспект, охоплює екологічну етику, активно взаємодіє з філософською антропологією та онтологією. Біоетика виникла на початку 70-х рр. XX ст. у США і країнах Західної Європи як відгук а) на нові біомедичні технології (штучне подовження життя, трансплантація органів, нові способи дітонародження, генна інженерія тощо), б) на поширення прав людини на сферу охорони здоров'я (усвідомлення прав пацієнта), в) на більш глибоке усвідомлення людством своєї відповідальності за збереження життя на Землі.

БІОСФЕРА (від грецького bios — життя; sphaera — куля) — оболонка земної кулі, в якій існує або існувало життя. Частина земної кори, склад та енергетика якої зумовлені життєдіяльністю живих організмів, колишніх та сучасних "хвиль життя". Перші уявлення про біосферу як сукупність життя пов'язані із творчістю Ламарка. Термін " Біосфера" увів у науковий обіг Зюсс (1875) для визначення тонкої оболонки життя на земній поверхні. Найбільш систематичне й цілісне вчення про біосферу належить Вернадському, який обґрунтував ідею, що біосфера — це сфера життя, виявив єдність хімічного складу живих організмів та їх неорганічного оточення, переконливо аргументував першочергове значення живої речовини в проходженні геологічних процесів у верхніх шарах земної поверхні (утворення ґрунту, зміни у хімічному складі атмосфери та гідросфери тощо), що дало підстави тлумачити біосферу як сферу життя, яка включає в себе не лише організми, а й навколишнє середовище. Жива речовина за вагою й об'ємом складає незначну частку біосфери, проте визначає усі біосферні цроцеси й розвиває величезну вільну енергію, створюючи головну силу в біосфері, що виявляється в геологічних масштабах. Вона є найбільш суттєвим геохімічним та енергетичним чинником планетарного розвитку, носієм вільної біогеохімічної енергії. Харчування, дихання й розмноження організмів і пов'язані з цим продукти накопичення й розкладу органічної речовини забезпечують постійний колообіг речовин та енергії. Впродовж складного й драматичного розвитку життя на планеті неодноразово відбувалася зміна груп організмів, проте геохімічні функції живого зберігалися. Сукупна діяльність живої речовини постійно підтримувала відносний гомеостаз на планеті. З появою людини виникає новий чинник перетворення поверхні Землі — антропогенний. Біогеохімічний вплив діяльності людини на всі без винятку фрагменти біосфери стає найсильнішим. Розвиток біосфери починає визначатися, за Вернадським, "науковою думкою як планетним явищем", "культурною біогеохімічною енергією", внаслідок чого біосфера закономірно переходить у ноосферу. (М. Кисельов)

БІОТЕХНОЛОПЯ — термін має три основних значення: 1) Нова технологія виробництва, заснована на використанні біологічних процесів і закономірностей. Промислові галузі, що ґрунтуються на біотехнологіях, об'єднують терміном "біоіндустрія". Практико-технологічні можливості біотехнології дозволяють суспільству покладати надії на розв'язання таких глобальних проблем, як екологічна і енергетична, що визначає соціальну роль і соціальний смисл біотехнології. Зокрема, виникає можливість продукувати штучне середовище людської життєдіяльності відповідно до закономірностей природи. Тому в широкому розумінні біотехнологія являє собою зразок і основу нової системи технологічної культури, яка є адекватною природі і людині. Для реалізації технологічних можливостей біотехнології необхідною є така спрямованість розвитку культури, яка дозволяє практико-технологічним чином поставитися до людини як до унікальної природної і культурної цінності. 2) Наука, що вивчає закономірності створення штучних біологічних систем (шляхом проектування і конструювання), які здатні до техніко-технологічного функціонування і покращення на цій основі виробничих процесів. Біотехнологія як наука задає предметну цілісність дослідженню технологій, заснованих на закономірностях біологічних систем. 3) Новітня біотехнологія — генетична інженерія (клітинна і генна), яка включає будь-які штучні зміни спадковості (селекція, розвиток цілісного організму з культури тканин, клонування). У межах сучасної біотехнології генна інженерія — найперспективніша галузь. Бере свій початок з 70-х рр. XX ст. і пов'язана з відкриттям техніки рекомбінінтних ДНК (виділення окремих фрагментів ДНК різних організмів і "вшивання" їх в бактеріальну клітину, де на основі цієї штучної ДНК відбувається синтез відповідних білків). Реалізація можливостей генної інженерії може мати і позитивні і негативні наслідки для людства. Небезпідставними є побоювання, що використання генної інженерії може бути антигуманним (євгенічні цілі) або випадково може призвести до створення нових хвороб та шкідливих організмів. Продуктивне у гуманітарному сенсі спрямування новітньої біотехнології включає насамперед вирішення таких завдань, як очистка забрудненого зовнішнього середовища, що обумовлює розвиток екологічної біотехнології, і компенсація багатьох спадкових дефектів, що обумовлює розвиток генної терапії.

БЛАГО — загальне поняття для позначення того, що втілює позитивний ціннісний зміст. Згідно з основоположним розрізненням Аристотеля, благом "звуть або те, що є кращим для кожного сущого, тобто дещо за самою своєю природою гідне обрання, або те, що робить благими інші причетні до нього речі, тобто ідею блага" ("Велика етика"). Аристотель втілює в філософській традиції перший із позначених ним способів тлумачення блага, а Плашок і його послідовники — останній. За Платоном, благо ототожнюється з вищим ступенем в ієрархії світового буття; у філософії Середньовіччя, що опрацьовує надбання Античності в дусі християнського світорозуміння, набуває розвитку поняття "вище благо" (латинською summum bonum), що його уособлює Бог як джерело усіх благ та доконечна мета людських прагнень. У свою чергу, аристотелівське розуміння блага від початку містить ідею множинності конкретного блага, що відповідає різноманіттю видів і форм сущого; звідси акцент на розсудливості як здатності "приймати вірні рішення у зв'язку з благом і корисністю для доброго життя" ("Нікомахова етика"); розвиток цього уявлення розгортається від поняття "фронезис" в Аристотеля до сучасних теорій дискурсу (Апель, Габермас та ін.). Своєрідним корелятом "вищого блага" у рамках даного розуміння постає поняття "загальне", або "спільне" благо. Воно відсилає, зокрема, до сфери соціально-політичного, економічного, господарського життя як царини загальнолюдських прагнень та інтересів. У Новий час спостерігається виразна редукція блага до корисності (див. Утилітаризм); разом з тим актуалізується роль людського суб'єкта у визначенні блага як того, що відповідає його — суб'єкта — істотним потребам (Гоббс та ін.). З іншого боку, перегляд традиційної для Середньовіччя релігійно-онтологічної концепції блага дає підстави для категоріального розмежування блага і добра. У XIX — XX ст. сфера філософського застосування поняття "Благо" звужується; воно підлягає аналізу у зв'язку з категорією цінності (Шелер та ін.). В останні десятиліття традиційна тема ототожнення блага і буття набуває актуальності у зв'язку із загостренням екологічної проблематики, посиленням уваги до буттєвих підвалин людського існування. (В. Малахів)

Поиск по сайту: