СЛОВНИК 35 страница

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ім. Г. С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ — наукова установа для розробки фундаментальних проблем філософської науки і координації філософських досліджень в країні, підготовки наукових кадрів. Створений 1946 р. в Києві. Інститут філософії очолювали: академік М. Е. Омельяновський (1946 — 1952), член-кореспондент Д. Х. Острянин (1962 — 1962), академік П. В. Копнін (1962 — 1968), академік В. І. Шинкарук (1968 — 2001), з 2001 р. — член-кореспондент М. В. Попович. У розвитку інституту філософії вирізняється три періоди. Перший (1946 — 1960) характеризується тим, що його наукова діяльність була дуже обмеженою ідеологічним контролем. Однак уже в той час інститут філософії видав праці, в яких зроблено серйозні кроки до осмислення досягнень фізики першої половини XX ст. (М. Е. Омельяновський, М. Б. Вільницький), висвітлення світогляду визначних представників української культури і науки — Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, П. Грабовського, М. Максимовича (Д. Х. Острянин, І. П. Головаха, В. Ю. Євдокименко, М. В. Гончаренко, О. Г. Білоус). Другий період (1961 — 1990) відзначається потужним професійним зростом і кадровим зміцненням, істотним розширенням і урізноманітненням тематики досліджень, різким скороченням кон'юнктурної тематики, створенням нових та реорганізацією існуючих наукових підрозділів, надаючи їм нового наукового спрямування. Попри незначну кількість видань, які мали апологетичний характер і намагалися підвести філософський ґрунт під ідеологічні та політичні догми, що нав'язувалися, переважна більшість наукових розробок і видань цього періоду були присвячені актуальним проблемам філософської науки. В цей час започатковуються нові наукові напрями, набирають нового повороту існуючі. Виросла група науковців, яка отримала назву "Київської школи філософів". Засновано новий напрям у філософії науки — логіку наукового дослідження (П. В. Копнін, М. В. Попович, С. Б. Кримський, П. Ф. Йолон, А. Т. Артюх, Є. Є. Лєдніков), у межах якого засобами формального та концептуального аналізу досягається реконструкція наукового дослідження як логічно послідовного процесу. Накреслився відхід від ортодоксальних схем аналізу філософських проблем природознавства і перехід до розробки нового концептуального апарату (П. С. Дишлевий, Н. П. Депенчук, Ф. М. Канак, B. C. Лук'янець). Розгортаються дослідження філософських проблем людини, умов формування та функціювання людського світогляду, людського світовідчуття та світосприймання (В. І. Шинкарук, В. П. Іванов, О. І. Яценко, М. Ф. Тарасенко, В. Г. Табачковський, М. О. Булатов). Висвітлення історії української філософії та української культури взагалі вперше було поставлено на міцну базу історичних першоджерел. Розпочато вивчення недосліджених періодів, подій і явищ української філософської культури, філософської спадщини визначних мислителів минулого, зокрема, діячів Києво-Могилянської академії (В. М. Нічик, B. C. Горський, М. В. Кашуба, М. Рогович, В. І. Іваньо). Видані фундаментальні праці з історії класичної німецької філософії (В. І. Шинкарук, М. О. Булатов). Були виконані розробки з методології соціального пізнання (В. І. Куценко, М. М. Мокляк, І. В. Бойченко, М. І. Михальченко, Ю. Д. Прилюк), соціально-психологічної структури особи та умов її формування (Л. В. Сохань, O. A. Донченко). Вперше в Україні були застосовані методи конкретної соціології до вивчення радянської дійсності і обґрунтовані соціологічні концепції, істотно відмінні від офіційних (В. П. Чорноволенко, Ю. П. Сікорський, В. Л. Оссовський, В. І. Волович, В. І. Паніотто, А. О. Ручка, Є. І. Головаха, К. К. Грищенко). В кінці 70-х соціологічні підрозділи були об'єднані у відділення соціології інституту філософії, а в кінці 80-х реорганізовані в окремий інститут соціології HAH України. За свої наукові новації інститут філософії і його науковці зазнавали гострих ідеологічних нападів та політичних звинувачень з боку партійних органів і ортодоксальних філософів. У третій період (з 1991 р.) була перебудована тематика і науково-організаційна структура інституту філософії відповідно до сучасних потреб трансформації українського суспільства та духовного відродження, тенденцій розвитку світової філософської науки. Здійснені розробки і видані фундаментальні праці з актуальних проблем філософської антропології (В. І. Шинкарук, В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Н. В. Хамітов, Є. І. Андрос), філософії культури та методологічних засад осмислення історії української культури (В. І. Шинкарук, М. В. Попович, С. Б. Кримський, Є. К. Бистрицький, С. В. Пролєєв), естетики та філософії мистецтва (В. І. Мазепа, О. В. Білий, Р. П. Шульга), етики (В. А. Малахов, A. M. Єрмоленко), філософії дискурсу і філософських проблем знакових систем (М. В. Попович), логіки (А. Т. Ішмуратов, В. Й. Омельянчик), методології науки (С. Б. Кримський, В. І. Кузнецов, П. Ф. Йолон), філософії природознавства (B. C. Лук'янець, М. О. Кравченко, Л. В. Озадовська, В. Л. Храмова), екології (Ф. М. Канак, М. М. Кисельов, B. C. Крисаченко), соціальної філософії і філософії історії (М. М. Мокляк, В. І. Бойченко, В. Й. Коцюбинський), філософії нації та етносу (М. Т. Степико, В. В. Попов, Л. Є. Шкляр), політичної філософії (B. C. Лісовий, Г. В. Бадзьо), історії філософської думки Київської Русі (B. C. Горський, Т. С. Голіченко), філософської думки XIV — XVIII ст. (В. М. Нічик, Я. М. Стратій, В. Д. Литвинов, О. М. Сирцова), філософської думки XIX — XX ст. (М. І. Лук, С. В. Бондар, О. С. Забужко, Л. П. Депенчук), пам'яток української та світової філософської думки (B. C. Лісовий, Н. П. Поліщук), історії зарубіжної філософії (B. C. Пазенок, А. Т. Гордієнко, В. В. Лях, Н. П. Поліщук, Є. М. Причепій, О. М. Соболь, Я. В. Любивий). Утворене в 1992 р. відділення релігієзнавства здійснило розробки і видало фундаментальні праці з філософії та історії релігії, сучасних релігійних процесів в Україні (О. С. Онищенко, A. M. Колодний, П. Косуха, П. Л. Яроцький, Л. О. Филипович, B. C. Єленський). Наукові розробки удостоєні Державної премії УРСР в галузі науки і техніки, шести наукових премій НАН України імені видатних учених. Інститут філософії співпрацює з багатьма зарубіжними науковими центрами. Має наукову бібліотеку, журнал "Філософська думка", "Практична філософія", "Філософські обрії", "Українське релігієзнавство", "Релігійна панорама", альманах "Мультиверсум". В інституті філософії працює 91 науковець: 28 докторів наук, 56 кандидатів наук, 1 академік, 2 члени-кореспонденти HAH України, члени зарубіжних академій: Російської, Нью-Йоркської, Білоруської, Молдавської. (П. Йолон)

ІНСТРУМЕНТАЛІЗМ — ключова методологічна настанова ряду впливових філософських течій: прагматизму, позитивізму, структуралізму, критичного раціоналізму, постструктуралізму, постмодернізму і таких інших. Головні представники інструменталізму — Джеймс, Дьюї, Хук, Мід, Тафтс, Рорті. В центрі їх уваги — аналіз не гносеологічного відношення "суб'єкт — об'єкт", а поведінкового "організм — середовище". Згідно з інструменталізмом, організм для полегшення орієнтації в навколишньому середовищі намагається вилучити з нього елементи хаотичної невизначеності, плинності, нестабільності. Найважливіший орган організму — інтелект — виробляє (стихійно або навмисно) логічні поняття, концептуальні каркаси, теорії, наукові дисципліни і використовує їх як засоби упорядкування, типізації навколишнього середовища з метою здійснення за їх допомогою прогнозів, передбачень, пророцтв (але не як репрезентантів об'єктивної реальності самої по собі). Інтерпретуючи світ як грандіозну мережу локальних просторово-часових ситуацій, співвіднесених з організмом, інструменталізм розглядає інтелект людини як орган пристосування до умов середовища, які змінюються. Він заперечує класичне поняття істини як адекватного відображення об'єктивного світу і використовує замість нього функціоналістське її тлумачення: істина — це властивість людської діяльності, яка забезпечує успіх у конкретній ситуації. Універсально-загальні категорії мислення в інструменталізмі тлумачаться або як узвичаєні норми інтелектуальної поведінки, котрі стихійно склалися, або як випадкові винаходи теоретиків.

ІНТЕЛЕКТ (від латинського intellectus — пізнання, розуміння, розсудок) — термін для означення вищої пізнавальної здатності мислення, яка принципово відрізняється творчим, активним характером від пасивно чуттєвих форм пізнання. Призначення інтелекту — створювати порядок із хаосу через приведення у відповідність до індивідуальних потреб об'єктивних параметрів реальності. Термін "інтелект" являє собою латинський переклад давньогрецького поняття нус (розум) і за своїм смислом близький до нього. Цьому поняттю належить вагома роль в історії філософії, особливо європейської. Саме виникнення європейської культурної традиції пов'язане із розрізненням хаосу та Космосу, Космосу та логосу, аполлонівського та діонісійського начал. Розвиток філософії на теренах Європи завжди характеризувався виразною раціоналістичною орієнтацією (при усій різновекторності та багаторівневості розуміння природи інтелекту, що відповідає, зрештою, принциповій неоднозначності та суперечливості людського єства). У схоластів термін "інтелект" вживається для позначення вищої пізнавальної здатності понадчуттєвого осягнення духовних сутностей на противагу розуму як більш низькій пізнавальній здатності. У Канта інтелект (як розсудок) є "здатністю утворювати поняття", а розум — здатністю утворювати метафізичні ідеї, які виконують щодо пізнання лише регулятивну функцію. Проте метафізична доба європейської гуманістики завершилася кризою; ідеали розуму, істини, добра і краси, як самоочевидні, не змогли забезпечити справжнє самоздійснення людини. Ця криза призвела до необхідності осмислення нової онтології безпритульності, невпевненості, самотності, відчуження. Видатні мислителі XIX — XX ст. запропонували різні філософські варіанти потрактування буття людини у світі та буттєвого статусу. Їх об'єднавчим моментом є усвідомлення незвідності людського буття до будь-якої форми сущого, а духовного пошуку — до самосвідомості (див. Ніцше, К'єркегор, Фройд, Тайдеггер). (Є. Андрос)

ІНТЕЛЕКТ АКТИВНИЙ І ПАСИВНИЙ — термін, запозичений схоластикою у Аристотеля, зазнав у Середньовіччі різних інтерпретацій. У філософії вважався тією основною силою, завдяки якій чуттєві образи (species gensibiles) трансформуються в умоосяжні (species intelligibiles). Це здійснюється у процесі пізнання через взаємодію інтелекту активного з одним із внутрішніх чуттів — фантазією. Умоосяжні образи вважалися чисто духовними формами, що в світі існують у своїй тілесній оболонці. На наступному щаблі вони сприймаються та перебувають у інтелекті пасивному. Подальше освоєння цих образів інтелекту активного приводить до виникнення понять, інтуїтивних осягнень тощо. Поєднання і роз'єднання понять "інтелект активний і інтелект пасивний" утворюють позитивні і негативні судження, а зв'язок цих суджень — умовисновки, розмірковування (rafiotinatio). Сполучення — у схоластичній філософії, в тому числі в її українській бароковій версії існувало задля увиразнення єдності пізнавального акту, подолання відмінності між суб'єктом і об'єктом пізнання, а також для позначення актів об'єднання матерії і форми, тілесного й ідеального начал в живій і неживій природі.

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ (від латинського intelligens (intelligentis) — обізнаний, розсудливий; знавець, фахівець) — мисляче творче ядро "освіченого прошарку" або "освіченого класу" суспільства, яке характеризується великою розумовою, естетичною та моральною активністю, ініціативою і творчістю. Термін "інтелігенція", з'явився в Росії в 60-ті рр. XIX ст. Його ввів у вжиток письменник Боборикін. Термін "інтелігенція" був тісно пов'язаний з русофільськими настроями російських учених та діячів мистецтва, із загальним релігійно-філософським, моралізаторським та гуманістичним спрямуванням російської науки, філософії та мистецтва. Тому, хоча термін "інтелігенція" й було запозичено іншими мовами та діячами культури інших країн, він не набув там значного поширення та значення. Натомість навіть найвищі, найкваліфікованіші, найкультурніші категорії людей розумової праці, що зайняті найскладнішою творчою працею, західна філософія, соціологія, історіографія розглядає як "інтелектуалів". Ця тенденція поглиблюється та набуває подальшого розвитку за притаманних НТР та становленню інформаційного суспільства умов механізації, автоматизації, комп'ютеризації процесів розумової праці. Інтелігенція є смислотворчою, розумово ініціативною потугою кожної нації і суспільства вцілому. Вона є тією "творчою меншістю" (за Тойнбі), до якої підтягується "пасивна більшість". Хоча інтелігенція кожної нації належить до суспільної еліти, на ній позначається загальний рівень культури, досягнутий суспільством. Розвиток суспільного розподілу праці приводить до подальшої диференціації прошарку інтелігенції. Зокрема, ускладнюється її професійно-кваліфікаційна структура, яка охоплює науковців, інженерно-технічних працівників, діячів культури, охорони здоров'я, апарату управління тощо. Існує також поділ за місцем проживання (сільська, міська, інтелігенція розвинених країн, інтелігенція країн, що розвиваються тощо), сферами діяльності (виробнича, наукова, мистецька, сфери послуг), ступенем творчого характеру праці, за рівнем кваліфікованості тощо.

ІНТЕЛЛІГІБЕЛЬНЕ (від латинського intelligibilis — умоосяжний, такий, що осягається лише розумом, мисленням) — термін, який позначає все те, що осягається лише розумом і недоступне чуттєвому пізнанню. Протиставляється "сенсибільному" (чуттєвому). У платонізмі інтеллігібельне розумілось як світ ідей (сутностей), що осягаються розумом. Середньовічна метафізична традиція тлумачила інтеллігібельне як есенціальне, пізнаване виключно розумом, і як акцидентальне, котре пізнається розумом, але через різні прояви (акти) і властивості інтеллігібельного. Класичним прикладом інтеллігібельного є кантівська річ у собі (вона може бути мислима, але не пізнається). У сфері практичного розуму інтеллігібельне виступає підставою моральної дії: свобода як умова останньої дана лише на рівні інтеллігібельного.

ІНТЕРЕСИ людські — властиве людині відношення, що виражає позитивну чи негативну спрямованість її активності, діяльності, історичної творчості на пошук, вибір, використання або створення шляхів, засобів, способів, норм, соціальних інститутів, здатних задовольнити людські потреби. Інтереси людські, разом з потребами та цінностями, спонукаючи соціальний суб'єкт (особистість, групу, історичну спільноту, клас, націю, суспільство), виступають рушійною силою історичного процесу. Реалізація інтересів людських неможлива без їх усвідомлення, що відбувається в процесі постійного порівняння, співставлення життєвого становища певних індивідів, соціальних груп, історичних спільнот між собою. Місце і роль інтересів людських у процесі детермінації людської життєдіяльності зумовлене, з одного боку, тим, що задоволення потреб відбувається не тільки безпосередньо, а переважно опосередковано, через конкретно-історичні суспільні відносини. З другого боку, певна потреба може бути задоволена різними предметами (чи навпаки, один і той самий предмет може бути об'єктом кількох потреб) і, відповідно, розмаїттям способів, засобів, шляхів, які втілюються, у свою чергу, у різного роду інтересах — історичних, національних, соціальних, економічних, політичних, духовних та ін. Інтереси людські, як вибіркове ставлення до можливих способів та норм задоволення потреб, залежать не тільки від світоглядних переконань, ціннісних орієнтацій, а також від соціального становища, рівня та умов культурно-історичного розвитку соціального суб'єкта. В найбільш концентрованому вигляді переплетіння і зіткнення інтересів відбувається в сфері політики, бо саме в політичних інтересах втілюється узагальнене відношення носіїв інтересів до політичної влади, організаційно-управлінського, господарського, духовного життя суспільства. Історичний досвід засвідчує, що утвердження інтересів людських, як правило, здійснюється у вигляді певних ідеологічних, морально-етичних концепцій, теорій, програм, які прагнуть надати інтересам даного соціального суб'єкта першочергового, а то й всезагального значення. Проте це не означає заперечення існування загальних інтересів людських у процесі історичного співжиття. Особливо гостро стоїть питання про їх врахування в умовах сучасної цивілізації, розвиток якої має не тільки позитивний, а й зворотний, тіньовий бік (екологічна й демографічна криза, роз'єднаність між людиною і природою, загроза нових війн, ризик самознищення людства та ін.). Класифікація інтересів людських може здійснюватися за допомогою таких критеріїв: за ступенем загальності (індивідуальні, групові, суспільні); за своєю спрямованістю (економічні, соціальні, політичні, духовні); за характером носія інтересів людських (особистісні, колективні, класові, національні, державні); за мірою усвідомлення (стихійні, теоретично обґрунтовані, програмні); за можливістю здійснення (реальні, ілюзорні, перспективні); по відношенню до традицій та тенденцій суспільно-історичного поступу (консервативні, прогресивні, реакційні) і такі інші. Результати вивчення інтересів людських соціальною філософією, іншими галузями гуманітарного пізнання впливають на ефективність політики держави, яка залежить від знаходження організаційно-управлінськими структурами оптимальної узгодженості індивідуальних, групових, суспільних інтересів людських в конкретних історичних умовах.

(Н. Надольний)

ІНТЕРІОРИЗАЦІЯ (від латинського interior — внутрішній) — перехід із-зовні всередину. Термін стосується процесу формування внутрішніх структур людської психіки під впливом зовнішніх чинників соціальної дійсності. Вперше з'явився і набув поширення в теоретичних розробках французької соціологічної школи (Дюркгейм). В працях психологів Жане, Піаже, Балона ґрунтовно висвітлена ідея, що розумові дії є результатом формування внутрішнього простору свідомості. В психоаналізі поняття, подібні до інтеріоризації, використовуються для пояснення того, як в онтогенезі та філогенезі під впливом міжіндивідуальних стосунків формується структура індивідуального та колективного підсвідомого.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ (латинською interpretatio, від interpreter — роз'яснюю, прекладаю) — 1) В широкому сенсі — зображення, дешифрування, чи моделювання однієї системи (тексту, твору, подій, фактів життя) в іншій —конкретніше визначеній, зрозумілішій чи загальноприйнятій. 2) В мистецтві інтерпретація — форма передачі, відтворення художнього явища. Таке відтворення є характерним для виконання художнього тексту (літературного, музичного, театрального тощо), коли реалізується співучасть виконавця у створенні можливих варіантів передачі змісту цього тексту. 3) В сучасній логіці та методології науки інтерпретація є побудовою систем (чи системи) об'єктів, які складають предметну область значень базових термінів теорії, що досліджується, і задовольняють вимогам істинності положень. Інтерпретація здійснюється шляхом ізоморфного відображення елементів вихідної теорії в елементах іншої, змістовно фіксованої системи, яка реалізує аксіоми (чи принципи) теорії, має спільну з нею структуру. Таких систем може бути багато. Окрема реалізація аксіом теорії, що вибрана з множини її інтерпретацій, зветься моделлю. Інтерпретація — це процедура, зворотна формалізації. Інтерпретація називається семантичною, якщо вона здійснюється в межах формалізованих виразів теорії і полягає в знаходженні таких їх значень, за яких вони перетворюються на істинні твердження. Інтерпретація є емпіричною, коли вона відбувається шляхом переведення теоретичних висловлювань у фактологічні, що потребує операціоналізації понять та їх співставлення з результатами вимірювань емпіричних об'єктів теорії. Інтерпретація посилює пізнавальну цінність теоретичних систем та, зводячи абстрактні терміни до конкретних, відкриває шлях до перевірки положень досліджуваної теорії. (С. Кримський)

ІНТУЇТИВІЗМ — філософський напрям, що виник на початку XX ст. і, ґрунтуючись на певному розумінні інтуїції як способі розвитку біологічного життя, намагався подолати обмеженості механістичного тлумачення світу та логіко-дискурсивного пізнання. Хоча звернення до інтуїції, як до найвищої пізнавальної здатності, було властиве різним школам і окремим представникам ірраціонального напряму в історії філософії, інтуїтивізм виникає як реакція на сцієнтистсько-позитивістську тенденцію, що починає на той час набирати сили. Представники інтуїтивізму (Бергсон, Лосський та ін.) тлумачать інтуїцію не стільки як пізнавальну здатність, скільки як певну онтологічну характеристику людського буття та життя взагалі. Зокрема, Бергсон розглядає інтуїцію та інтелект як два різних способи розвитку життя, один з яких зорієнтований на задоволення практичних потреб (інтелект), інший — на безпосереднє злиття з життєвим процесом. Більшість творів Бергсона, як одного з найвиразніших представників інтуїтивізму, присвячена спростуванню механістичних, сцієнтистських поглядів на психіку людини та її свідомість, на проблему розвитку життя та здатності його осягнення. Саме виходячи з концепції життя як безперервного творчого процесу ("творча еволюція"), Бергсон тлумачить інтуїцію як знання-переживання, яке в принципі не може бути виражене в поняттях. Подібний підхід до інтуїції характерний також для феноменології Гуссерля та екзистенціалізму. Зокрема, гуссерлівське поняття "інтуїція сутностей" тотожне безпосередньому акту сприйняття. Якраз інтуїція й уможливлює феноменологію, попри те, що феноменологія передбачає особливий вид інтуїції, який відрізняється від усіх інших видів психічного сприйняття, апперцепції тощо. Ця ідея присутня і в феноменологічно орієнтованому екзистенціалізмі; за Сатром, пізнання може бути лише інтуїтивним. (В. Лях)

ІНТУЇЦІЯ (латинською intuitio, від intueor — уважно дивлюся) — здатність безпосереднього осягнення істини без обґрунтування за допомогою доказу і без усвідомлення шляхів та умов цього осягнення; процес безпосереднього отримання знання шляхом цілісного охоплення проблемної ситуації без дискурсивного виведення і доказу. В історії філософії поняття інтуїції, розкриваючи безпосередній контакт свідомості з буттям, мало різний зміст — від інтелектуальної інтуїції (як форми безпосереднього споглядання істини розумом) та містичної до емоційної та чуттєвої. Платон стверджував, що споглядання ідей (прообразів чуттєвих речей) є різновидом безпосереднього знання, що приходить як несподіване надчуттєве осяяння. Плотін, описуючи стан самоспоглядання вищого принципу буття — Першоєдиного, вважав, що воно знає себе лише у цілковито чистій інтуїції, де предметом цієї інтуїції може бути ніщо інше як воно саме, оскільки немає ніякої різниці між інтуїцією та предметом. Декарт під інтуїцією розумів поняття ясного і пильного розуму — настільки просте й чітке, що не залишає ніякого сумніву в тому, що ми мислимо (звідси Декартове: "Мислю, отже існую''). Шеллінг розглядав інтелектуальну інтуїцію як форму самоспоглядання вищого "Я", де суб'єкт та об'єкт збігаються. Гегель аналізував інтуїцію у контексті безпосереднього знання. Фоєрбах під інтуїцією розумів пізнання у вигляді чуттєвого споглядання. Фройд трактував інтуїцію як підсвідомий інстинкт, в якому знаходиться першоджерело творчості. Інтуїтивізм (кінець XIX — XX ст.) вбачає в інтуїції приховану в глибинах підсвідомого першопричину творчої активності, єдино вірогідний та достовірний засіб пізнання. Творча інтуїція, як особливий хист (художній, науковий) і як елемент творчої діяльності, залежить від накопичених життєвих вражень, обсягу творчо опрацьованого матеріалу, здобутків культури, в царині якої здійснюється ця творчість.

ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО — одне з чільних понять низки концепцій, які конкретизують теорію постіндустріального суспільства (Белл). Найбільш репрезентативними є концепція її "третьої хвилі" (Тоффлер) та інформаційне суспільство (Лайон, Масуда). Проміжне місце між ними займає теорія технотронного суспільства (Бжезинський). Основна ідея концепцій інформаційного суспільства полягає у тому, що суспільство, котре раніше позначалося як постіндустріальне, швидко набуло ознак, які дають підстави стверджувати, що воно є інформаційним. Це означає, що головною ознакою цього суспільства є виробництво і поширення інформації, перетворення її на головний вид послуг, на товар і навіть на владу. На швидке зростання обсягу інформації та її значення звернув увагу ще Белл у праці "Прихід постіндустрійного суспільства" (1973), хоча сам він термін інформаційного суспільства не використовував. У межах концепцій інформаційного суспільства існують дві протилежні тенденції щодо оцінки самого факту перетворення інформації у потужну соціальну силу. Згідно з першою, оптимістичною, інформатизація суспільства, зокрема, комп'ютеризація, становить безумовне соціальне благо. Наприклад, за Тоффлером, в інформаційному суспільстві створюються принципово нові умови для праці (індивідуальна праця, зазвичай, за комп'ютером), зростає рівень свободи та усвідомлення людиною своїх можливостей, більш виваженими та науково обґрунтованими стають політичні рішення, що справляють значний вплив на всі сфери життєдіяльності людини. Масуда також вважає, що інформаційне суспільство приведе до формування принципово нового типу людини — більш "людяної", екологічно зорієнтованої. Еволюція людства зміниться на коеволюцію — обопільний розвиток — людства та природи. Представники іншої тенденції, несимістичної (насамперед Лайон), розглядають інформаційне суспільство як суспільство маніпулятивне, до того ж, як таке, в якому рівень маніпулювання людиною швидко підвищується. Інформаційні технології дедалі ширше починають використовуватися у політиці, перетворюючись на політичні технології. Згідно з Лайоном, сфера комунікацій, що виникає внаслідок застосування цих технологій, призводить до того, що більша частина населення абсолютно не усвідомлює стану "реального розподілу влади й контролю в даному суспільстві". (Т. Пархоменко)

ІНШЕ — термін, основне значення якого в античній філософії задане протиставленнями: єдине — інше, тотожне — інше; потому інше постає як принцип множинності і як принцип розрізнення. У "Парменіді" Платон дав діалектику єдиного та іншого, котру сприйняв неоплатонізм, а в "Тімеї" розкрив сполучення тотожного та іншого, фукціонування їх у космічній душі, де інше постало у вигляді принципу невпорядкованого руху. Аристотель розумів інше як протилежне тотожному і як відмінне іншому, витлумачене онтологічно, є інобуття. Дане розуміння іншого простежується у філософських вченнях, які дотримуються неоплатоністської або об'єктивно-ідеалістичної традиції. Так, у Гегеля суще й інше "світяться одне в одному". У комунікативній філософії екзистенційного спрямування інше осмислюється у контексті взаємодії "я" і "ти" (Ясперс, Бубер, Левінас). Філософія діалогу Бахтина розглядає інше як "подію співбуття, в якому воно є способом людської присутності у світі, "не-алібі буття". Інше тлумачиться як "інший" Бартом як властивість буденної свідомості, котра сприймає іншого як річ, видовище, щось відщеплене й відчужене. Дельоз вбачає в іншому передусім структуру поля сприйняття, яка уможливлює вихід за межі власного простору "у не свій" ("чужий"). Інше як структура є оприявненням можливого світу. Для Бодріяра це означає і "кінець соціальності", репрезентованої як "європейськість". "Втрата іншого" характеризує постмодерну ситуацію. У фемінізмі, що ґрунтується на засадах постструктуралізму, інше розглядається крізь призму положення Деррида про подолання логоцентризму, відповідно — фаллоцентризму попередньої культури як чужої. У постфемінізмі інше осмислюється в контексті стратегій жіночої ідентичності (на відміну від чоловічої). Історична візія іншого окреслювалась іще Дильтеєм, де у часовій перспективі воно опиняється всередині сущого, що переживається, тобто визначається самою історичністю буття. Досвід "чужого" як досвід "нездоланної відсутності" (Гуссерль) є предметом феноменологічних студій. В екзистенційній онтології Гайдеггера інше осмислюється у модусі "співбуття", що, розгортаючись як сучасність, веде до зустрічі різних культурних традицій. На освоєнні "чужого" як подоланні відчуження між досліджуваним текстом і його автором акцентує увагу герменевтика Гадамера (див. Герменевтика філософська). У філософській антропології і культурологічних дослідженнях концепт іншого як "чужого" тлумачиться засадниче і є підставою пошуку ціннісних систем індивідуальних і колективних ідентифікацій та компаративістських описів моделей "своєї" і "чужих" культур.

ІНЬ ТА ЯН — пара категорій, що належать до основних в китайській філософії. Вихідне етимологічне значення — сонячна й похмура погода або сонячний та тіньовий боки гори. Виражає полярність світових сил, універсальну дуальність Космосу. Використовуються в широкому діапазоні при протиставленні антонімічних понять (речей, явищ, властивостей): активність — пасивність, верхнє — нижнє, небесне — земне. Вперше вжиті для визначення "неба та землі" як полярних начал ци ("пневми", матеріальної субстанції) в "Го юй" ("Промови царств"). В "Дао де цзін" ("Каноні про дао та де") дуальність подана парою понять — "спокій" і "рух". Найдавніша філософська трактовка категорій знаходиться в "і цзін" (розділ "Сі цичжуань"): ідея інь та ян подана у вигляді двоєдиної великої першооснови (тай цзі) та, одночасно, в формі двоїстого циклу в межах довічно пульсуючого Абсолюту (дао). В "Гунсунь-цзи" інь та ян співвідносяться з порами року та зміною дня і ночі. Подальша розробка категорій впроваджена представниками Дун Чжуншу, в інтерпретації якого вони отримали остаточне ствердження та стали основою для майже всіх подальших філософських конструкцій, зокрема неоконфуціанства. Ідея присутності елементів полярності в протилежних началах (в інь — ян, в ян — інь) представлена в графічному зображенні "тай цзі" як темної та світлої "рибок", з'єднаних у коло, де темна має світле вкраплення, а світла — темне.

Поиск по сайту: