СЛОВНИК 46 страница

Основні твори: "Історико-філософська концепція Фоєрбаха" (1981); "Від розсудку до розуму", у співавторстві (1991); "Історія філософії і культура", у співавторстві (1991); "Чи є вихід із кризи, або як нам бути з марксизмом" (1995).

ЛАВДЖОЙ, Артур Онкен (1873, Берлін — 1962) — американський філософ. Освіту отримав у Каліфорнійському та Гарвардському університетах; професор університету Джона Гопкінса в Балтиморі (1910 —1938). Виявляв філософську зацікавленість до епістемології та історії ідей. В галузі епістемології обґрунтував дуалізм, частково базуючись на вченні Локка про первинні (властиві речам) та вторинні (наслідок дії речей на суб'єкт) якості. Іншим джерелом поглядів Лавджоя на дуалізм був критичний реалізм, філософське кредо якого було викладене у праці "Нариси з критичного реалізму" (1920) групою американських філософів (Дрейк, Лавджой, Пратт, Роджерс, Сантаяна, Селларс, Стронг). Розбіжності у групі сконцентрувалися навколо тлумачення проблеми чуттєвих даних. Лавджой, зокрема, обстоював дуальність чуттєвих даних (безпосереднє сприйняття об'єкта) та самого об'єкта, водночас наполягаючи на думці, що між ними не існує нездоланної прірви. Лавджой — засновник журналу "The Journal of the History of Ideas" ("Журнал історії ідей"). У галузі історії ідей його увага зосереджувалася на двох тематичних напрямах — "ланцюг буття" та примітивізм. Перший напрям виходив із "принципу повноти" Платона й охоплював різноманітні прояви ідеї про необхідність здійснення усіх можливостей буття (ієрархічний універсум буття у середньовічній філософії, принцип достатньої підстави Ляйбніца та ін.). Осердям примітивістського напряму в історії ідей є ідея спрощеності, що у працях Лавджоя має різноманітне тлумачення, тяжіючи до ідеалізації минулого, пошуків "золотої доби" у пізнанні, політиці тощо.

Основні твори: "Про деякі новації у новому реалізмі" (1911); "Бунт проти дуалізму" (1930); "Примітивізм та споріднені із ним ідеї в античності", у співавторстві (1935); "Великий ланцюг буття" (1936); "Нариси з історії ідей" (1948).

ЛАКАН, Жак (1901, Париж — 1981) — представник французького структурного психоаналізу. Денатуралізуючи позасвідоме Фройда і обґрунтовуючи його культурну опосередкованість, надавав особливого значення його вираженню у мові як символічній системі. На місце запропонованої Фройдом психічної структури ("Воно" — "Я" — "над Я") Лакан ставить тричленну схему "реальне — уявлюване — символічне", головним компонентом якої є взаємодія уявлюваного і символічного. Лакан відокремлює форму мовних знаків (позначення) від їхнього змісту (позначене) і абсолютизує роль символів-позначень як сили, що зумовлює не тільки поведінку, а й долю людини. Таке розуміння позасвідомого і мови зумовило твердження Лакана про те, що "позасвідоме структуроване як мова". Вагомість цього твердження полягає у тому, що мова тут тлумачиться не як засіб спілкування, а як певний онтологічний вимір, середовище, яке зумовлює і взаємини, і саме існування суб'єктів. Лакан протиставляє свідомість і позасвідоме, трактуючи "Я" як "центрувальну" метафору, зосередження оман та ілюзій, на противагу справжньому децентрованому суб'єктові, що виконує роль своєрідної ланки між "реальним", "уявлюваним" і "символічним". Лакан відокремлює рефлексивне і дорефлексивне, суб'єкт мислення і суб'єкт існування, демонструючи, зрештою, неоднорідність психічного, його об'ємність, структурність та багатоступеневість.

Основні твори: "Функція і царина мовлення й мови у психоаналізі" (1953); "Тексти" (1966); "Мова особистості" (1968).

ЛАКАТОС, Імре (1922, Будапешт — 1974) — англійський філософ, історик науки, представник постпозитивізму. Народився в Угорщині, брав участь в антифашистському опорі. В 1956 р. переїхав до Австрії, а потім до Великої Британії (1968), де викладав у Лондонській школі економіку. Протиставив неопозитивістським варіантам філософії науки сцієнтистської орієнтації, а також методу демаркації філософії і науки (див. Поппер) концепцію, в основі якої лежить ідея взаємодії конкуруючих науково-дослідницьких програм. Їх структура включає два засадничих елементи: "жорстке ядро" та "захисний пояс". "Жорстке ядро" — відносно стабільне поєднання вихідних наукових та "метафізичних", тобто теоретико-філософських, принципів та припущень, "захисний пояс" — мінлива, динамічна сукупність допоміжних гіпотез, перегляд, уточнення і заміна яких мають зберегти "жорстке ядро" в тому разі, коли емпіричні факти науки вступають у протиріччя з науково-дослідницькою програмою. Становлення "зрілої" наукової теорії розглядається як процес заміни дослідницьких програм, які являють собою послідовність теорій, зв'язаних між собою. Неперервність у розвитку кожної програми регулюється правилами "позитивної" та "негативної" евристики. Перша формулює правила-рекомендації щодо подальших ефективних дослідницьких шляхів, друга окреслює дослідницькі шляхи, яких слід уникати. В подоланні догм філософії науки неопозитивізму результати Лакатоса суперечливі. З одного боку, він дав більш глибоке, ніж Куп, розкриття історизму і динамізму науки, ввів у дослідницькі програми певні філософські ("метафізичні") положення як раціональні. З другого боку, реабілітація ролі філософії у Лакатоса є частковою, оскільки філософія мислиться лише як компонент структури науки, а не як автономний і найбільш автентичний різновид філософського знання. Методологія Лакатоса виявилася продуктивним засобом дослідження історії науки лише стосовно певних періодів її розвитку.

Основні твори: "Фальсифікація і методологія наукових дослідницьких програм" (1970); "Змінна логіка наукового відкриття".

ЛАМЕТРІ, Жюльєн Офре де (1709, Сен-Мало — 1751) — французький філософ, лікар за освітою. Викладав медицину у Рейні та Паризькому університеті, практикував як лікар у Берліні при дворі Фридриха Великого. Свої погляди обстоював, спираючись на дані природознавства. Відкидав картезіанський дуалізм, доводив, що існує лише матеріальна тілесна субстанція, головні властивості якої — протяжність і рух. Вважав слушною думку про походження людини від тварини, вбачаючи між ними лише кількісну відмінність. Людина, на його думку, має лише більший ступінь чутливості і розумності. Свідомість, дух — лише природна властивість тіл. На тій підставі, що душа не може існувати поза тілом, заперечував безсмертя душі. Заперечував також гілозоїзм, вважаючи, що свідомість властива лише високоорганізованим тілам. Світогляд Ламетрі має механістичний характер; він не тільки зводив психологію до фізіології, але й останню до механіки. Звідси — погляд на людину як на машину. В теорії пізнання — прибічник матеріалістичного сенсуалізму, чуттєвий досвід розглядав як основу пізнання. Сенсуалізм поширював на сферу моралі, в якій обстоював ідеї гедонізму та евдемонізму, підкреслюючи роль чуттєвої насолоди. Етика, на думку Ламетрі, впливає на унормування людських бажань і підпорядковується законам природи. В питаннях суспільного розвитку головну роль відводив просвіті, свідомій діяльності видатних особистостей. Вважав цілком можливим існування Бога, хоча був переконаний у його непричетності до життя людини. На тій підставі, що людині живеться без страху, обстоював недоцільність віри у безсмертя душі та потойбічний світ.

Основні твори: "Природна історія душі" (1745); "Людина-машина" (1747); "Людина-рослина" (1748); "Система Епікура"(1750).

ЛАНДМАН, Міхаель (1913) — німецький філософ і публіцист; систематизатор теоретичних здобутків сучасної філософської антропології. До кола його філософських інтересів входить розробка антропології об'єктивного духу, творінням і знаряддям якого виступає людина. Першорядного антропологічного значення Ландман надає традиції, яка формує людину. Але водночас він застерігає, що наслідування традиції, культурна спадкоємність можуть обмежувати і контролювати процес культурної творчості, котра потребує відкритості людини світові. Таким чином, на об'єктивний дух, об'єктивовані форуми культурної творчості покладається функція саморегуляції; втім, за Ландманом, людина є не тільки продуктом об'єктивацій, а й індивідуальністю. Суперечливість розгортання людського буття виступає запорукою нескінченності культурної творчості, оскільки "людина є суб'єктивним корелятом незавершеного, а незавершене є основою можливостей людини".

Основні твори: "Філософська антропологія" (1955); "Людина як творіння і творець культури" (1961); "Кінець індивіда" (1971); "Що таке філософія" (1976).

ЛАО-ЦЗИ (Старий Вчитель, Старе Немовля) (близько VI — V ст. до н. е.) давньокитайський філософ, напівлегендарний засновник даосизму. Попри те, що сучасна синологія піддає певному сумніву історичність його персони, традиційно вважається, що він був родом з повіту Ку в царстві Чу, прозивався Лі Ер (Лао Дань, Ли Бояя, Лао Лай-Цзи), служив головним архіваріусом держави Чжоу і зустрічаючись із Конфуцієм, повчав його. За оповіддю, після нього залишився трактат "Дао Де Цзин" ("Вчення про шлях та його переваги"), що містив п'ять тисяч ієрогліфів. Вчення Лао-Цзи спирається на дао як центральну категорію. Дао не може бути ні названим, ні визначеним; виступає водночас і як взірець природності (єства) для всього сущого, у тому числі й людини. Адже людина, на думку Лао-Цзи, втрачає природність після народження, отримуючи знання та виконуючи різноманітні дії для задоволення своїх п'яти відчуттів. Єдиним шляхом повернення до природності є слідування дао, тобто недіяння (у-вей) та відмова від знань. Повернення природності призводить адепта дао до певного стану безсмертя, коли ніщо з оточення не в змозі заподіяти йому шкоди. Соціальний лад також залежить від кожної окремої людини: заспокоївши саму себе, вона втихомирює тим самим усю Піднебесну.

ЛАПЛАСІВСЬКИЙ (механічний) ДЕТЕРМІНІЗМ — принцип детермінізму який абсолютизує форму причинності класичної механіки, стверджуючи що значення координат та імпульсів усіх часток у Всесвіті як замкненій механічній системі у даний момент часу (тобто вихідні форми існування Всесвіту) однозначно визначають його стан у будь-який момент минулого або майбутнього. Походження цього принципу пов'язане із теорією ймовірностей французького математика і астронома Лапласа (1749 — 1827), однією з провідних ідей якої є те, що усі випадковості у світі вкорінені у необхідності. Розглядаючи Всесвіт як своєрідний велетенський годинниковий механізм, лапласівський детермінізм повністю виключає об'єктивне існування випадкових подій (флуктуацій); це суперечить данним науки та практики про наявність якісно інших (немеханічних, нелінійних) форм та типів детермінації у природі та суспільному житті. (О. Кравченко)

ЛАУДАН, Ларрі (1940) — американський філософ постпозитивістської орієнтації. Використовуючи деякі ідеї Лакатоса і Тулміна, розробив концепцію неораціоналістичної методології науки і "сітчасту модель обґрунтування" науки. Лаудан спробував об'єднати крайнощі континуалістського та дисконтинуалістського підходів у методології наукового знання, приділяючи увагу аналізові ціннісного (аксіологічного) виміру пізнавальної діяльності. Під "науковою раціональністю" він розуміє здатність наукової теорії вирішувати плідне, жіноче начало, й разом з тим проблеми, що створює можливість порівнювати різні теорії у площині кількості та якості розв'язуваних проблем; отже, зростання наукової раціональності постає як прогрес науки. На противагу Куну, який оголосив процедуру вибору парадигм та теорій ірраціонально-психологічною процедурою, Лаудан вважає, що прийняті вченими когнітивні норми і цінності можуть бути піддані критичній оцінці, тому вибір найкращої з них є раціональним процесом. Модернізуючи інтерналістський підхід до розуміння природи науки, Лаудан критикує традиційну соціологію знання і намагається показати, що повноцінна реконструкція наукового знання не може бути здійснена без методологічного аналізу цілей та цінностей науки, що історично розвивається.

Основні твори: "Прогрес та його проблеми" (1977); "Наука і гіпотези" (1981); "Наука і цінності" (1984).

ЛАЩИК, Євген (1937, Тернопільська обл. — 1995) — український філософ. Від 1949 р. проживав у США. Освіту отримав у міському коледжі Нью-Йорка та Пенсильванському університеті. Доктор філософії. (1969). Від 1969 — професор філософії в університеті Ля Салл (Філадельфія), де викладав, крім курсу з філософії науки, логіку та епістемологію. Наукові і викладацькі інтереси Лащика охоплювали також широке коло етичних, культурологічних та історико-філософських проблем — морального вибору, щастя, творчості, співвідношення праці і культури, історії східноєвропейської філософії. Особливу увагу Лащик приділяв українській філософії, переважно в історико-філософській площині. Член Американської філософської асоціації, Британського товариства філософії науки, Української академії мистецтв і наук.

Основні твори: "Природа наукової парадигми" (1968); "Аксіологія наукових змін" (1971); "Раціональна реконструкція Куном моделі раціональності в науці" (1978) та ін.

ЛЕВІ - БРЮЛЬ, Люсьєн (1857, Париж — 1939) — французький філософ. Освіту отримав у Парижі. Професор філософії у Сорбонні (з 1899 р.). Головний напрям досліджень — відмінності в структурах мислення первісної ("примітивної") та сучасної ("раціоналістичної") людини. Виступав з критикою еволюціоністської антропологічної школи, започаткованої Тейлором та Фрезером, згідно з якою специфічність уявлень первісної людини пояснювалась браком знань і особистими мисленнєвими зусиллями "дикуна", що прагнув пояснити світ. За Леві-Брюлем, первісне мислення функціює за власними, особливими законами, у формуванні яких головну роль відіграють традиційні колективні уявлення, котрі для представника архаїчного суспільства є нерефлексивно засвоюваною культурною спадщиною. Для такого дологічного мислення природний причинно-наслідковий зв'язок є похідним і несуттєвим, а в основі будь-якої події лежить принцип "партиципації" — співпричетності людини до універсального сутнісного зв'язку всього з усім, який здійснюється через опосередкування ритуально-магічними діями. В останні роки життя Леві-Брюль пом'якшив протиставлення дологічного (первісного) і логічного (сучасного) типів мислення. Концепція Леві-Брюля справила значний вплив на подальше вивчення історичних форм мислення, зокрема на аналітичну психологію Юнга. Піддана критиці з боку структуралістської антропології в особі передусім Леві-Стросса, який заперечував ідею дологічної домінанти у первісному мисленні.

Основні твори: "Філософія Огюста Конта" (1900); "Етика і моральна наука" (1903); "Примітивна ментальність" (1922); "Примітивна міфологія" (1935).

ЛЕВІНАС, Емманюель (1905, Ковно — 1995) — французький філософ. Вчився у гімназії в Харкові. В Україні був свідком революції 1917 р. і громадянської війни. У 1923 р. став студентом університету Страсбурга, у 1930 р. — громадянином Франції. У 1940 — 1945 рр. — полон у Німеччині. У 1961 р. Левінас — професор університету Пуатьє, в 1967р. — університету Париж-Нантер, в 1973 р. — професор Сорбонни. Левінас захистив першу у Франції докторську дисертацію присвячену німецькій феноменології "Теорія інтуїції в феноменології Гуссерля" (1930). На міжнародне визнання Левінас здобувся завдяки трактату з етики і метафізики "Тотальність і нескінченність" (1961). Левінас піддав критиці спекулятивне підґрунтя новітніх тоталітарних ідеологій — онтологію тотальності, бачення буття з точки зору війни, фронту та "фронтального" погляду на речі й особистості. Філософія (і власне людяність) починається з тієї миті, коли "страх за іншого, за смерть ближнього є моїм страхом, але зовсім не страхом за мене". Нескінченність Левінас шукає в обличчі іншої людини, в її правді. Етика Левінаса поєднує дві традиції тлумачення правди. Біблійна "правда" — "джерело права іншого, що передує моєму". Грецька "правда" — правосуддя, де право іншого встановлюється слідством та судом і передує праву третьої особи. Жага справедливості, жага правди — центральний мотив етики Левінаса, де "людське — це повернення до хворої совісті, до здатності боятися несправедливості більше від смерті". Словник Левінаса збагачений повсякденними виразами, перетвореними на філософські категорії: обличчя, слід, втома, їжа. Семантичний зсув підкреслений активним використанням дефіса: "для-іншого", "думання-про-іншого", "після-вас", "не-однаково", "з-Богом" тощо. В цьому контексті "між-нами" — не що інше, як власне "етичний суб'єкт". Етичний наголос відрізняє аналіз діалогу у Левінаса та Вубера. За Бубером, поміж "Я" і "Ти" панує взаємність; для Левінаса така форма стосунків надто "симетрична", при цьому ризик до замкнення "Я-Ти" у тотальність "Ми" — занадто великий. Левінас наполягає на асиметрії між "Я" і "Ти". Для нього "Ти" — інстанція зобов'язання і відповідальності як начала індивідуації людини. Антитеза етики Левінаса і онтології Гайдеггера — одна із ключових подій філософії XX ст. Левінас радикально переосмислив філософію діалогу в напрямі етики свідчення.

Основні твори: "Про втечу" (1936); "Час та Інший" (І946); "Від існування до існуючого" (1947); "Відкриваючи існування з Гуссерлем і Гайдеггером" (1949); "Важка свобода" (1963); "Гуманізм іншої людини" (1973); "Інакше, ніж бути, або по той бік сутності" (1974); "Від священного до святого" (1977); "Етика та нескінченність" (1982); "В годину націй" (1988); "Між нами: Дослідження думки про іншого" (1991), український переклад (1999).

ЛЕВІ-СТРОСС, Клод (1908, Брюссель) — французький філософ, антрополог. Навчався у Парижі. Професор філософії у Паризькому університеті. Дослідження філософських проблем поєднав із фундаментальними студіями у галузі антропології; проводив широкі антропологічні дослідження у Бразилії. Засновник філософського напряму структуралізму. За Леві-Строссом, соціальні структури — це об'єктивні сутності, які існують незалежно від людської свідомості і неповно (й специфічно) виявляються у різних суспільствах. Ці структури не є емпіричною реальністю; полем їхнього побутування є сфера позасвідомого. Оприявнення соціальних структур можливе через дослідження міфів, ритуалів, релігійних уявлень, за допомогою яких людина прагне приховати або виправдати розходження між реальним суспільством та його ідеальною візією. Структурний підхід не є "чистою" методологією; він потребує поєднання антропології, філософії, лінгвістики, психології. Особливої ваги Леві-Стросс надавав мові (як структурному утворенню) для пояснення усіх різновидів соціальних стосунків, зокрема такого специфічного їх сполучення, як міф. У фундаментальній праці "Структурна антропологія" він розглядає міф як "лінгвістичну сутність", що її конституює набір певних елементів, або одиниць (units). Останні Леві-Стросс називає "міфемами" по аналогії із власне лінгвістичними одиницями — фонемами, морфемами і семантемами. Комбінативне сполучення міфем утворює "сигніфікативну" функцію міфу, яка ніяк не тотожна його смисловому наповненню, а є його структурою. Структура міфу — це певне впорядкування або розташування міфем одна стосовно одної; за допомогою міфу відбувається улагодження суспільних суперечностей з метою їхнього подолання. Позаяк міф неможливо осягнути на засадах картезіанського раціоналізму (див. Декарт) як об'єкт пізнання, то Леві-Стросс характеризує свій аналіз, відповідно, як "міф міфології". Структуру мислення первісної людини ("дикуна") Леві-Стросс вважає високорозвиненою, тотожною тій, яка притаманна і сучасній людині; з огляду на це, він до певної міри ідеалізує стан світоглядних, моральних спромог та орієнтацій "дикуна", в якому чуттєва й раціональна складові знаходяться у гармонійній єдності, втраченій на пізніших щаблях цивілізаційного поступу.

Основні твори: "Первинна структура кровної спорідненості" (1949); "Структурна антропологія". У 2 томах (1958); "Мислення дикуна" (1962); "Тотемізм" (1962).

ЛЕВКІПП (з Елеї чи Мілета) (приблизно 500 — 440 рр. до н. е.) — грецький філософ, легендарний вчитель Демокрита, засновник атомістики. Свідчень про життя Левкіппа не збереглося, що вже в Античності призвело до сумнівів щодо його реального існування. Погляди Левкіппа практично неможливо відокремити від поглядів Демокрита. Його вчення про атоми та пустоту як першопочатки всього, що існує, виникає із намагання подолати апорії Зенона Елейського і ґрунтується на денонсації засадничого для останнього принципу нескінченної подільності простору і часу. "Неподільна форма" (атом) є цілісним, самодостатнім та незмінним втіленням буття, нездоланною межею існуючого, вічною щосьністю, з якою співіснує пустота, тобто небуття. Кількість атомів незчисленна, вони рухаються у пустоті. Зіштовхуючись і поєднуючись за принципом подоби, атоми утворюють все розмаїття речей. Цей процес, як і все, що відбувається у світі, має характер необхідності (атомістичний фаталізм).

ЛЕВЧУК, Лариса Тимофіївна (1940, Київ) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Доктор філософських наук (1982), професор (1984). З 1962 р. працює на кафедрі етики, естетики і культурології КНУ, з 1976 р. — завідує цією кафедрою. Наукові інтереси пов'язані з проблемами західно-європейської естетики, зокрема психоаналізу, естетичної специфіки художньої творчості, динаміки розвитку мистецтва XX ст.

Основні твори: "Інтуїтивізм і проблеми художньої творчості" (1969); "Психоаналіз і художня творчість" (1980); "Мистецтво в боротьбі ідеологій" (1985); "Психоаналіз: від позасвідомого до "втоми від свідомості" (1989); "Західноєвропейська естетика XX ст." (1987); "Естетика", у співавторстві (1997); "Історія світової культури", у співавторстві (1999) та ін.

ЛЕГІТИМАЦІЯ ЕТИЧНА (від латинського legitimus — законний, узаконений) — термін, що позначає процедуру обґрунтування (виправдання) моральних норм. Етичні норми приймаються не як довільні приписи, а підлягають виправданню, тобто повинні мати всезагальну значущість. Якщо за домодерних часів легітимуюча інстанція розглядалася метафізично (наприклад, як лад буття, світ ідей, Бог, природа), то за новочасної доби — трансцендентально (філософія свідомості); легітимація моральних належностей здійснюється на основі раціонального обґрунтування. В новітній моральній філософії легітимуючою інстанцією постає дискурс. Проте, якщо комунікативна філософія (Апель, Габермас та ін.) апелює до ідеального (трансцендентального) дискурсу як регулятивної ідеї остаточного, граничного, або процедурного обґрунтування, то ціннісний консерватизм (Люббе, Кальтенбруннер, Клюксен), постмодернізм (Рорті, Фуко, Козловскі, Велып), американський комунітаризм (Макінтайр, Бербер, Вельцер, Сендел, Тейлор), системна теорія (Луман) обмежуються емпіричним дискурсом як легітимуючою інстанцією правових та моральних норм. (А. Єрмоленко)

ЛЕГІТИМНІСТЬ — засвідчення або доведення законності й обґрунтованості існування соціально значущих дій, статусів чи інституцій. У вузькому розумінні, легітимність розглядається через звернення до певних норм, наприклад до чинних законів або до звичаїв. Поняття легітимності в широкому розумінні започаткував Вебер у своїй соціології права. Легітимність гарантується лише внутрішньо (1. афективно, 2. ціннісно-раціонально, 3. релігійно) і тільки через очікування певних зовнішніх наслідків. У феноменології поняття легітимності розуміється найбільш широко: це сенсова об'єктивація, що створює значення "другого порядку", інтегрує соціальні значення, інституціоналізовані суспільством. Бергер та Лукман вказують на впорядкувальний характер легітимності, що співвідносить кожну соціальну дію, інституцію з усією сукупністю людських значень у символічному універсумі як спосіб буття. В сучасній філософії та соціології проблема легітимності плідно досліджувалася Гьоффе (легітимність справедливого правопорядку), Луманом (теорія легітимності права), Габермасом (легітимність правової держави). (В. Нечипоренко)

ЛЕМА — положення, яке обґрунтовується особливим чином задля доведення теореми. Лема сама може бути теоремою, якщо її доводити незалежно (не у контексті доказу теореми).

ЛЕНІН, Володимир Ілліч (справжнє прізвище Ульянов) (1870, Симбірськ, нині Ульяновськ — 1924) — російський марксист, один із теоретиків і практиків ідеології більшовизму. Навчався в Казанському та Петербурзькому університетах. У 1893 р. став співзасновником Петербурзької "Спілки боротьби за визволення робітничого класу" (1895). Від цього часу розпочинається його професійна революційна діяльність, що ідеологічно базувалася на радикальній версії марксизму (більшовизм) і стала, зрештою, одним із вирішальних чинників жовтневого перевороту в Росії у 1917 р. У своїх засадничих філософських підходах Ленін стояв на позиції діалектичного матеріалізму. Він поєднував певну концепцію метафізики (онтології), яку позначав терміном "матеріалізм", та діалектичний метод. Ленін розумів матеріалізм в його, як на той час, дуже наївній формі, ґрунтуючись на понятті "відображення" (нехтуючи критикою наївного реалізму в попередній філософії, зокрема Кантом). Ленін вважав, що поняття матерії нічого іншого, крім "об'єктивної реальності", даної нам у відчутті, не позначає. Такого ж наївного реалізму дотримувався в розумінні діалектичного методу, логіки і теорії пізнання, оскільки виходив з передумови, що основою діалектичного методу є "об'єктивна логіка" (логіка самої реальності). Наївність, спрощеність загальних філософських підходів зумовили нерозуміння і неприйняття Леніним зростаючої ролі концептуалізму в новітній науці, ускладнення її понятійного апарату (про що свідчить передусім книга "Матеріалізм та емпіріокритицизм"). Де значною мірою наперед визначило драматичний конфлікт між "марксистсько-ленінською філософією" та новими напрямами в науці XX ст. Діалектичний матеріалізм задовольняв Леніна можливістю поєднати догматизм з релятивізмом, що було корисним під кутом зору політичної практики. В своїй суспільно-політичній філософії Ленін був прихильником історичного матеріалізму (економічного редукціонізму); дотримувався погляду, що економічний базис (субструктура) визначає політичну сферу та ідеологію (надструктура). Але при цьому він (як і Маркс) прагнув поєднати віру в історичну необхідність (закономірність) з активізмом (люди є творцями своєї історії). Загалом його суспільно-політична філософія була підпорядкована політичній практиці — установленню "диктатури пролетаріату", тобто диктатури більшовицької партії, яку Ленін апріорно вважав виразником інтересів пролетаріату. Саме з цією метою Ленін почасти видозмінив суспільно-політичну філософію Маркса, а почасти доповнив її тезами про перемогу соціалізму у відносно відсталій і початково одній країні (Росії), про партію як авангард робітничого класу та принципом демократичного централізму в побудові партії (витлумаченого ним в бюрократично-централістському сенсі). Зрештою Ленін обґрунтував політичну ідеологію більшовизму (російського комунізму), який став зразком та основою поширення комунізму і поза межами Росії. Це була політична доктрина, що виправдовувала ліквідацію демократії та утвердження диктатури партійної бюрократії — "нового класу" (за висловом Джиласа). Тема "Ленін і Україна" стосується передусім розуміння Леніним нації та міжнаціональних взаємин і оцінки керованої ним практичної політики в міжнаціональних взаєминах. І в цій ділянці, як і в інших, Ленін використовував діалектичну софістичну риторику, змінюючи при потребі гасла, але послідовно домагаючись збереження російської імперії в оновленій формі.

Основні твори: "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1909); "Три джерела і три складові частини марксизму" (1913); "Філософські зошити" (1914 — 1916); "Імперіалізм як вища стадія капіталізму" (1916); "Держава і революція" (1917). (В. Лісовий)

ЛЕОНАРДО да ВІНЧІ (1452, Вінчі, біля Флоренції — 1519) — італійський художник, вчений, інженер, філософ; одна з центральних постатей Відродження. Леонардо да Вінчі — автор художніх творів, у яких щонайглибше постали головні устремління та інтуїції Відродження з його намаганням віднайти автентичне місце людини у світобудові, буттєву рівновагу поміж людським і космічним началами. Художня спадщина Леонардо да Вінчі — послідовний вияв у фарбах та лініях провідної філософії Відродження. Крім того, він багато і плідно працював поза межами пластичних мистецтв, у царині інженерно-практичній, безперестанно осмислюючи свою діяльність теоретично, у напрямі, вже гранично наближеному до першооснов новоєвропейської науки, до пізнішого природознавства й наукового експерименту як провідного сюжету в інтелектуальній культурі Нового часу. Власне, сам феномен Леонардо да Вінчі — це вже ніби перший розділ у культурі цього часу. Тому особливого значення набувають не лише титанізм особистості Леонардо да Вінчі, його духовна продуктивність, а й відкрита уже в новітній час песимістична рефлексія в його "записниках", літературно-теоретичних спостереженнях над негативними можливостями — і молодої цивілізації, і людини взагалі. Почасти похмура тональність, яка становить немалу частку і художньої, і літературної спадщини Леонардо да Вінчі, зумовлена драматичною на той час розосередженістю науково-практичного досвіду (передовсім, у природничих студіях самого Леонардо да Вінчі). Окрім того, Леонардо да Вінчі спостерігав не лише розквіт італійського Ренесансу, а й перші політичні катастрофи в тодішніх італійських державах, які прискорили згодом і катастрофу самого Ренесансу. Певна асиметричність постаті Леонардо да Вінчі як мислителя і художника — творча повнота і воднораз песимістична тональність — зумовили насамкінець у XIX ст. (і далі) свого роду ревізію цієї постаті (передовсім у російській культур-філософії того часу, в "леонардознавстві" Мережковського, Волинського, Флоренського, почасти Лосєва), ревізію, що у ній феномен Леонардо да Вінчі емблематично постав як уособлення і могутніх "фаустівських" творчих поривів європейського людства, і розмаїтих історичних крутозламів у тих поривах. Втім очевидно, що така інтерпретація далеко не вичерпує духовні масштаби явища Леонардо да Вінчі. (В. Скуратівський)

Поиск по сайту: