СЛОВНИК 20 страница

Основні твори: "Визволення Росії і українське питання / Статті і зауваження" (1907); "З політичного життя Старої України / Розвідки, статті, промови" (1917); "Початки громадянства (генетична соціологія)" (1921); "Історія української літератури". В 6 томах (1923 — 1925); "З історії релігійної думки на Україні" (1925); "Історія України-Руси". В 11 томах, 12 книг (1991 — 1998); Щоденник (1888 — 1894 рр.)" (1997); "Листування Михайла Грушевського" (1997).

ГУБЕРСЬКИЙ, Леонід Васильович (1941, Миргород) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1969). Доктор філософських наук (1992), професор (1989), член-кореспондент НАНУ (1997). З 1994 р. — директор інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка, від 1997 р. — завідуючий кафедрою філософії гуманітарних наук. Фахівець у галузі соціальної філософії, культурології. Зробив вагомий внесок у дослідження методологічних аспектів ідеології та ідеології як культурно-історичного феномена. Автор численних наукових досліджень, підручників.

Основні твори: "Проблеми методології наукового пишання і соціальної практики", у співавторстві (1980); "Наукова ідеологія і особа" (1988); "Матеріальне і духовне в соціальному розвитку", у співавторстві (1986); "Інтегративно-мобілізуюча функція наукового потенціалу наукової ідеології"

(1991); "Духовні орієнтації молоді: динаміка і формування", у співавторстві (1994); "Людина і світ / Підручник", у співавторстві (1999); "Філософія / Курс лекцій", у співавторстві (2000).

ГУЛАК, Микола Іванович (1822, Золотоніський повіт, Полтавщина — 1899) — український учений (історик-славіст, математик), педагог, суспільно-політичний діяч, представник просвітницького руху на Кавказі. Закінчив юридичний факультет Деритського (Тартуського) університету, кандидат правознавства. З 1845 р. — службовець в канцелярії Київського генерал-губернатора. Один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, спрямованого на ліквідацію само державництва та кріпацтва, об'єднання слов'ян в демократичну федерацію. Після розгрому товариства (1847), ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці (З роки), 8-ми річного заслання до м. Перм працював педагогом в Одесі (1859 — 1861), Керчі, Ставрополі (1862 — 1863), Кутаїсі (1863 — 1867), Тифлісі (1867 — 1886). На Кавказі перекладає з англійської мови на російську твори Лонгфелло, з грузинської — Руставелі, з фарсі — Нізамі та Хайяма, з азербайджанської — Фізулі. Гулак сприяв, з одного боку, формуванню в Україні революційно-демократичної ідеології та появі в Росії середини XIX ст. українського національного питання, з другого — теоретичній підготовці радикальних зрушень у природознавстві на зламі XIX — XX ст. З демократичних позицій досліджував економічну та політичну історію слов'ян. У математичних працях був одним з перших послідовників Лобачевського, розробляв ідеї багатомірної геометрії.

Основні твори: "Міркування про поземельну власність в Малоросії"; "Юридичний побут поморських слов'ян"; "Дослідження трансцендентних рівнянь" (1859); "Досвід геометрії чотирьох вимірів" (1877).

ГУМАНІЗМ (від латинського humanus — людський, людяний) — система світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, її самість, високе призначення та право на вільну самореалізацію. Гуманізм визнає вивільнення можливостей людини, її благо критерієм оцінки соціальних інститутів, а людяність — нормою стосунків між індивідами, етнічними й соціальними групами, державами. У вузькому розумінні гуманізм — культурний рух доби Відродження, представники якого вбачали свій життєвий та історико-культурний ідеал в античній спадщині, утверджували новий світогляд, що характеризувався вірою в людину та 5 можливості; сприйняттям природи, з одного боку, як об'єкта естетичної насолоди, а з другого — використання її в практичних цілях. Засадничі принципи гуманізму виразно представлено у "Промові про гідність людини" (1496 р.) Піко делла Мірандоли. Людині тут відводилася привілейована роль в універсумі, хоч за змістом в цілому ці принципи були інтегративними щодо світського та релігійного тлумачення людини. Видатними гуманістами цієї епохи були Леонардо да Вінчі, Кампанелла, Бруно, Петрарка, Мор, Рабле, Коменський, Коперник та ін. Виникнення і розвиток гуманістичних ідей відбувалися не лише в Італії, а й по всій Європі, тому Відродження і гуманізм слід розглядати як загальноєвропейське явище, яке мало у різних країнах свої специфічні національно-культурні особливості. Зачинателями ренесансно-гуманістичної культури в Україні й видатними гуманістами XV — початку XVII ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Іван Домбровський та ін. Майже всі вони більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національно-етнічну належність і дбали про українську культуру незалежно від місця своєї діяльності. Соціально-культурна ситуація в Україні у першій половині XVI ст. сприяла поширенню і розвитку ідей раннього, або етико-філологічного гуманізму, пов'язаного з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з другої половини XVI ст. українські мислителі-полемісти дедалі частіше звертаються до проблем теології і натурфілософії, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також релігійних реформаційних рухів у Європі. Найбільш вагомим є внесок українських гуманістів у розробку історіософської та суспільно-політичної проблематики. Історія розглядалася ними не як реалізація наперед визначеного божественного плану, а як людська драма в дії, як історія діянь визначних особистостей, що може бути корисною і для наступних поколінь. Головною рушійною силою історичного поступу вони вважали мудрість, розум, знання, освіту. Звеличуючи людину, гуманісти проголошували її рівною Богові. У річищі цієї традиції Конт у XIX ст. запропонував такий принцип "обожнення людськості". Такий підхід завжди ставив гуманізм перед небезпекою перетворитися на світоглядне й суспільно-культурне явище, підпорядковане абсолютизації людини як деміургу буття, покликаного всеосяжно панувати над природою. На противагу антроцоцентричній зарозумілості суб'єкта світовідношення, через яку гуманізм обертається на свою протилежність, класична та сучасна інтелектуальна традиція містить підходи, яким притаманні ідеї співмірності людини й природи (Сковорода), "благоговіння перед життям" (Швейцер), розуміння сутності людини як такої, що причетна до "істини Буття" (Гайдеггер). Колізії класичного гуманізму, викликані тенденцією до гіперантропоцентризму, спричинили й радикальніші спроби його перегляду. На думку Альтюссера, поняття самореалізації людини (як і увесь антропоцентризм) належить до ілюзій, або сфери ідеології, котрій має протистояти "теоретичний антигуманізм". Фуко, спростовуючи "химери" новочасного гуманізму, пропонує відмовитися від антропологічного егоцентризму й говорить про "смерть людини" (того її образу, котрий переважав донедавна). Чи може бути людина деміургом, коли вона підпорядкована реаліям, незалежним від неї (за Фуко, реаліям праці, мови, зрештою самого життя)? Дане питання є наріжним для гуманістичного світорозуміння. Як засвідчує історія гуманізму, воно залишатиметься відкритим, допоки існує людство. Сьогодні гуманізм став реальністю гетерогенного простору культури, зумовивши формування як концепцій загальнолюдських цінностей і цивілізаційних стандартів якості життя, так і необхідності взаємодії культур, їх постійного діалогу з метою збереження їхньої самобутності та зміцнення тенденції до взаєморозуміння і взаємозбагачення.

ГУМБОЛЬДТ, Вільгельм (1767, Потсдам — 1835) — німецький філософ, мовознавець, державний діяч. Брат Олександра Гумбольдта, німецького природознавця, географа і мандрівника. В 1787 — 1789 рр. вивчав право в університетах Геттингена і Франкфурта-на-Одері. В 1801 — 1810 рр. — прусський резидент при папському дворі; директор департамента освіти. Заснував Берлінський університет. У 1819 р. здійснив невдалу спробу розробити конституцію Пруссії. Суголосно з Гердером мету історії людства вбачав у духовному формуванні і розкритті людської індивідуальності в усій повноті її здібностей. Духовною творчою індивідуальністю вважав не тільки індивіда, а й націю, вільний внутрішній саморозвиток якої має визначати межі діяльності держави. Держава повинна лише захищати зовнішні кордони і забезпечувати внутрішній правопорядок. Як і Шіллер, Гете та Вінкельман, вбачав здійснення ідеалу гуманності в античному суспільстві. В розумінні історії значну роль відводив творчій уяві. Гумбольдт був основоположником філософії мови. Його чільна ідея у цій царині полягала в тому, що кожна мова має свою особливу індивідуальну форму, яка впливає на створення характерного для носія цієї мови світогляду. Фундаментальні здобутки Гумбольдта у галузі філософії мови справили значний вплив на подальший розвиток філософії і психології. Зокрема, в Україні праці Гумбольдта високо цінував Потебня.

Основні твори: "Про гетерогенну природу мов та її вплив на інтелектуальний розвиток людства " (1836); "Про межі діяльності держави" (1792).

ГУМИЛЬОВ, Лев Миколайович (1912, Царське Село — 1992) — російський етнограф, історик, філософ. Створив оригінальну глобальну концепцію всесвітньо-історичного процесу як історії взаємодії народів (етносів), їх формування, піднесення, розквіту і деградації в системі планетарного етногенезу. Основоположна для світоглядної системи Гумильова ідея пасіонарності (енергонадлишковості) виникла у нього, за його власним свідченням, у 1939 р. Вихідне для теорії етногенезу поняття етносу тлумачиться подвійно — а) як соціоісторичне утворення; б) як елемент внутрішнього середовища та обставин господарської життєдіяльності. Тому етногенез розглядається Гумильовим як нелінійний, поліцентричний і багатоваріантний процес виникнення, розвитку, занепаду і вмирання внутрішньовидових, локалізованих у просторі-часі формоутворень (субетносів, етносів та суперетносів). Їхня поява, своєрідність та існування зумовлюються поєднанням хороломічних (ландшафтних), біологічних та історичних чинників. Як природні явища, етноси, за Гумильовим, входять до глобальних динамічних систем або етноценозів. До складу останніх, крім людей, належать також культурні рослини і свійські тварини, предмети природи і культури, природні й штучні ландшафти тощо.

Основні твори: "Етногенез і біосфера Землі" (1989); "Географія етносу в історичний період" (1990) та ін.

ГУР, Віктор Іларіонович (1931, с. Чупасівка Сумської обл.) — український філософ. Закінчив історико-філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1960). Доктор філософських наук (1993), професор кафедри філософії НТУУ "КШ". Від 1965 р. викладає в НТУУ "КШ", фахівець з питань гуманізації сучасного суспільства та етичних проблем соціальної демократизації. Член Президії Української асоціації гуманізму і етики, член Міжнародного комітету геоетики.

Основні твори: "Демократичний соціалізм та його творці" (1970); "Етика псевдогуманізму" (1983); "Етична концепція німецької соціал-демократії" (1997).

ГУРЕВИЧ, Арон Якович (1924) — історик, філософ, культуролог. Закінчив історичний факультет Московського університету (1946). Захистив докторську дисертацію (1950); лауреат Державної премії Російської Федерації з науки і техніки (1993). З ім'ям Гуревича пов'язане становлення концепції соціально-культурної історії та історичної антропології. Коло його наукових інтересів — середньовічне суспільство, яке він розглядає у синтезі соціальної структури і культури. Завданням дослідника, за Гуревичем, є реконструювання картини світу, системи цінностей, менталітету, форм поведінки людей тієї чи іншої епохи. Засадничою методологічною вимогою історичного дослідження виступає поняття "Іншого". Його зміст базується на розумінні ментальних структур свідомості людей минулих часів, які пов'язані, з формами сприйняття людиною часу, простору, віку людського життя, смерті. В центрі уваги Гуревича як історика і філософа — взаємовідношення між народною та офіційно прийнятою інтелектуальною культурною традиціями, розробка категорій права, власності, праці, багатства, бідності тощо.

Основні твори: "Категорії середньовічної народної культури" (1972); "Проблеми середньовічної народної культури" (1981); "Середньовічний світ: культура німотної більшості" (1990).

ГУСЄВ, Валентин Іванович (1947, Харків) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім Т. Шевченка. Кандидат філософських наук (1978). З 1985 р. — доцент кафедри історії зарубіжної філософії, з 1994 р. — доцент кафедри філософії і релігієзнавства НаУКМА, з 2000 р. — завідуючий кафедрою. Коло наукових інтересів: історія західної філософії Нового часу, метафізика. Автор понад 40 наукових досліджень.

Основні твори: "Історія західноєвропейської філософії XV — XVII ст.: Курс лекцій" (1994); "Західна філософія Нового часу XVII — ХVIII ст." (1998).

ГУССЕРЛЬ, Едмунд (1859, Просніц, Моравія — 1938) — німецький філософ, засновник феноменології і відповідного їй методу аналізу свідомості, з допомогою якого прагнув надати філософії характеру точної науки. Навчався у Ляйпцигу, Берліні й Відні. Працював в університетах Галле, Геттингена, Фрайбурга. У творчості Гуссерля розрізняються три періоди: дофеноменологічний, феноменологічний і трансцендентально-феноменологічний. Дофеноменологічний період пов'язаний із впливом філософа і психолога Брентано, від якого Гуссерль (через поняття інтенціональності свідомості) здобув вирішальний поштовх для спрямування своїх дослідницьких інтересів до царини філософії. У 1891 р. він видає свою першу велику працю "Філософія арифметики", у якій здійснена спроба дати психологічне обґрунтування основоположень математики. Проте, ознайомившись з критикою психологізму в логіці й математиці з боку Фреге (рецензента його праці), Гуссерль відмовляється від попередньої дослідницької програми і звертається до логічного обґрунтування наукового знання. Перший том його двотомної праці "Логічні дослідження" уже містив ґрунтовну критику психологізму. Гуссерль доводив, що психологія є емпіричною наукою, а логіка й математика (так само, як і філософія) є науками апріорними, які мають справу з раціональними поняттями та загальними й необхідними істинами. У цій же праці обґрунтовано ідею "чистої логіки", розглянуто питання про те, "що робить науку наукою", проведено розрізнення емпіричних та теоретичних наук, з'ясовано умови можливості наукової теорії як такої та ін. Феноменологічний період започатковує другий том "Логічних досліджень", в якому Гуссерль прагне узгодити ідею "чистої логіки" з проблематикою теорії пізнання. Це прагнення здійснюється під орудою заклику "до самих речей", тобто до досвідної реальності, що у вигляді феноменів свідомості безпосередньо презентує себе пізнанню. Згідно з Гуссерлем, феноменологія — це апріорна автономна наука про феномени свідомості. У межах феноменологічної концепції розгорнута характеристика поняття інтенціональності (як спрямованості свідомості до предмета), яке описує структуру та функціональні залежності смислопокладання; започатковано аналіз смислової будови людського світу, як вона дається науковим знанням; розкрито співвідношення "виразу" і його "значення"; показано, що умовою здійснення інтенції свідомості є її споглядальне виконання та ін. Трансцендентально-феноменологічний період був наслідком переходу Гуссерля на позиції трансцендентальної феноменології як універсальної філософії — науки про людський світ і місце в ньому людини як смислового центру сущого. У цей період Гуссерль вводить поняття (і операцію) трансцендентально-феноменологічної редукції, яка постає аналогом картезіанського універсального сумніву і поряд з ейдетичним (категоріальним) спогляданням загального та дескрипцією феноменально даного одиничного — у їх взаємодії — слугує основоположним складником феноменологічного методу. У мисленевій схемі "Ego — cogito — cogitatum" остання ланка становить "ноему", смисловий зміст свідомості; середня ланка постає "ноезою", "актом", інтенціональним переживанням (сприйняттям, пригадуванням тощо), з допомогою якого цей зміст дається; перша ж ланка є "чистою" (абсолютною) свідомістю, трансцендентальним суб'єктом, що немовби надбудовується над емпірико-психологічним "Я" кожної людини як його чиста можливість. Після Першої світової війни, що її Гуссерль сприйняв як руйнацію старого європейського світу, його роздуми дедалі чіткіше і концентрованіше спрямовуються на осмислення завдань філософії (і відповідальності філософів) у відродженні життя. Він обстоює тезу, що феноменологія та притаманний їй метод редукції є шляхом абсолютного виправдання повновартісного людського існування, способом реалізації морально-етичної автономії людини. У праці "Картезіанські роздуми" Гуссерль обґрунтовує трансцендентальну феноменологію в історико-філософському контексті і порушує дві нові проблеми — подолання соліпсизму та інтереуб'єктивного характеру засад свого філософування. В останній, незавершеній праці "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" також з'являються дві принципово нові теми — аналіз феномена життєвого світу та історичний спосіб аргументації. Криза європейських наук, тобто втрата ними будь-якого життєвого значення для людини, пов'язується із вилученням людської суб'єктивності з наукової картини світу, в результаті чого "суб'єктивізм" став принципово ворожим щодо здобуття "об'єктивного" знання. Одначе спроби осмислити феномен життєвого світу як протогенної стихії виникнення наукової картини реальної дійсності засвідчили, що цей феномен є наскрізно історичним утворенням, а відтак, трансцендентально-феноменологічна редукція перетворювалась на редукцію історичну, передумовою здійснення якої ставало дослідження сталих історичних традицій розвитку європейської культури. На цій підставі в пізній феноменології Гуссерля з'являється поняття "історичного апріорі" (трансцендентальної історичності свідомості). "Криза" стала своєрідним філософським заповітом мислителя, після смерті якого виявилось понад 40000 сторінок рукописів, заповнених стенографічним шрифтом, які утворили архів Гуссерля в Лувені (Бельгія) і дотепер продовжують публікуватися в зібраннях його творів.

Основні твори: "Філософія арифметики" (1891); "Логічні дослідження". В 2 томах (1900); "Ідеї чистої феноменології або феноменологічна філософія" (1913); "Формальна і трансцендентальна логіка" (1929); "Картезіанські роздуми" (1931); "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія" (1936).

Г'ЮМ, Дейвід (1711, Единбург — 1776) — англійський філософ, історик, економіст. Навчався в університеті Единбурга. Головним принципом філософських творів Г’юма був агностицизм, на формування якого певний вплив справили філософські системи Берклі, Гатчесона, Шефтсбері. Вперше опублікований у 1739 р. "Трактат про людську природу" не справив помітного враження. У допрацьованому вигляді ідеї "Трактату" згодом були представлені Г’юмом у новому творі "Дослідження стосовно людського розуміння" (1748), але знову не знайшли належного відгуку. Протягом життя Г’юм займав різні посади — від бібліотекаря (Единбург) до секретаря британського посольства в Парижі. Повернувшись до Единбурга у 1769 р., став однією з чільних постатей в інтелектуальних колах Англії і Європи (особливо у Франції). Вихідною категорією філософії Г’юма є досвід, який складається із сприйняттів (перцепій) та ідей, що бувають простими і складними. Прості ідеї лише копіюють прості сприйняття, а складні є наслідком сполучення й комбінуванням простих ідей. Хоч буденна свідомість і переконує нас в існуванні зовнішнього світу, досвід це довести не в змозі. Зовнішній світ, буття — це сфера непізнаваного. З точки зору філософії, як її уявляв Г’юм, проблема співвідношення буття і духа поставала як доконечно нерозв'язна. Для характеристики гносеологічної позиції Г’юма базовими є три принципи асоціацій. Перший — подібності — пояснює походження абстракцій: ідеї ми підводимо під однаковий термін. Другий — суміжності, або стикування — виходить з того, що всі ідеї партикулярні, а місце загальних ідей займають загальні терміни, що прикладаються до низки ідей партикулярних. Третій принцип асоціацій — це принцип причинно-наслідковий, який за своєю суттю зводиться до другого. Причинно-наслідковий зв'язок нічого не засвідчує про об'єктивну реальність, а є лише породженим звичкою переконанням у просторово-часовій суміжності двох подій — причини і наслідку. Подібний гносеологічний підхід продукує також уявлення про "субстанцію" чи "можливість" як нібито незалежні від сприйняттів утворення. Проблема "психічної субстанції", або особистісної ідентичності, також аналізується Г’юмом в контексті асоціативності. Досвід особистості засвідчує лише чергування сприйняттів, емоцій, ідей, а не якоїсь тотожної собі цілісної структури. Остання — це витвір пам'яті, що спонукає нас вірити в усталеність якогось особистісного осердя. Особиста свобода — це наслідок діяльності з узгодження різних бажань і прагнень. Етиці Г’юма притаманна тенденція, яка згодом була розвинута у філософії утилітарізиму (див. Дж. Ст. Мілль). Моральні чесноти й милосердя — це перенесення на ставлення людини до цього суспільства двох схильностей, властивих кожному окремому індивідові — до задоволення і до природного почуття симпатії до інших. Отже, соціальне схвалення якогось вчинку є для його носія корисним, і навпаки. Принцип корисності стає критерієм моралі. В аналізі релігійної проблематики Г’юм також висловив ідеї, пізніше фундаментально розроблені Кантом. Насамперед це стосується критики онтологічного доведення існування Бога. Як переконаний прихильник принципу скептицизму, Г’юм заперечував існування дива. Для його осягнення неможливо навести якісь раціональні підстави, бо останні мають базування на сукупності суспільного досвіду, який безнастанно змінюється. Диво ж є породження досвіду поодиноких індивідів, надто розмежованих у просторі і часі, щоб до нього можна було застосувати принципи асоціацій.

Основні твори: "Трактат про людську природу" (1739); "Нариси". У 2 томах (1741, 1742); "Дослідження стосовно розуміння людини" (1748); "Дослідження стосовно принципів моралі" (1751); "Історія Англії". У 4 томах (1753 — 1761) та ін.

ДАВІД АНАХТ, Непереможний (близько 475, с. Нергін, Західна Вірменія — перша половина VI ст.) — вірменський філософ та логік. Представник Олександрійської школи платонізму. Навчався та викладав в Александрії. Учень Олімпіодора Молодшого. В 30-ті роки повернувся до Вірменії та очолив грекофільську школу в давньовірменській філософії. Основний твір Давіда Анахта — "Визначення філософії". В ній він критикує скептицизм школи Піррона та висуває шість визначень філософії, запозичених у Піфагора, Платона та Аристотеля: 1) Філософія — це наука про суще як таке. 2) Філософія — це наука про божественні та людські речі. 3) Філософія — це турбота про смерть. 4) Філософія — це уподібнення Богу відповідно до людських можливостей. 5) Філософія — це мистецтво мистецтв та наука наук. 6) Філософія є любов'ю до мудрості. Найдосконаліший філософ, на думку Давіда Анахта, повинен бути добрим, мудрим, сильним. Філософія Давіда Анахта мала вплив на подальший розвиток вірменської філософії.

Основні твори: "Аналіз "Вступу" Порфирія", "Інтерпретація "Категорій" Аристотеля".

ДАЙ ЧЖЕНЬ, Дай Дун-юань, Дай Шеньсю (1723, Сюнін, провінція Аньхой — 1777) — китайський філософ та вчений (математик, історик, географ, лінгвіст). Дай Чжень очолював один з двох головних напрямів "ханьського вчення" "хань сюе", що зародився в XVII ст. та мав тенденцію повернення до традицій лексичної та історико-філософської обробок конфуціанських текстів часів епохи Хань (III ст. до н.е. — ІІІ ст. н.е.). Цей напрям був ідейною опозицією неоконфуціанству, що панувало в цей час і перекручувало, на думку Дай Чженя, конфуціанську класику під впливом даосько-буддійської традиції. Дай Чжень критикував дуалізм неоконфуціанства в сфері функціонального розмежування дій "дар" і "ци". За Дай Чженем, "дао" — це поняття, яке вказує на реальні тіла, а космічні сили "інь" та "ян" і п'ять рушійних основ "у-сін" (метал, дерево, вода, вогонь, земля) є реальними тілами "дао". "Дао" не "породжує частки", не є первісним по відношенню до них, а відбиває закономірності руху та змін об'єктивних речей та явищ, оскільки поза речами та явищами не існує окремого вищого принципу. Дай Чжень заперечував протистояння вищого принципу почуттям, що було властиво неоконфуціанству, і стверджував, що вищий принцип не порушує почуття, а є законом для них. Природа людини визначається добром, яке породжується гуманністю "жень" та встановлюється справедливістю "і". Вчення Дай Чженя було маловідомим за його життя; в XX ст. набуло популярності завдяки своїм науковим обґрунтуванням та висновкам.

Основні твори: "Коментарі до значення ієрогліфів в творах Мен-цзи"; "Звернення до начал добра".

Д'АЛАМБЕР, Жан Лерон (1717, Париж — 1783) — французький філософ, математик. Член Паризької АН (1751), разом з Дидро видавав "Енциклопедію", в якій відповідав за відділи математики і фізики. Не витримавши тиску влади, залишив "Енциклопедію". Д’аламбер, ідучи за Беконом, запропонував свою класифікацію наук. Найбільших результатів досяг в математиці і астрономії. В питаннях гносеології схилявся до сенсуалізму Локка, але вважав свідомість відмінною від тіла духовною субстанцією. Походження наукових і гуманітарних дисциплін пов'язував із людськими здатностями, наприклад, історію з пам'яттю, філософію з розумом, мистецтво з уявою. На відміну від багатьох французьких матеріалістів, визнавав існування незмінних, незалежних від суспільства моральних принципів. Погляди Д’аламбера на питання релігії і теорії пізнання критикував Дидро у працях "Сон Д'Аламбера" та "Розмова Д'Аламбера і Дидро".

Основні твори: "Трактат про динаміку" (1743); "Елементи філософії" (1759); стаття до "Енциклопедії" ("Міркування про походження і розвиток наук") (1751).

ДАЛЕКОДІЇ та БЛИЗЬКОДІЇ (короткодії) КОНЦЕПЦІЇ — протилежні уявлення про характер взаємодії (взаємного впливу) тіл або часток, що веде до зміни стану їх руху. В науці історично першою усталилася концепція далекодії або уявлення про те, що взаємодія між тілами може здійснюватися безпосередньо, а сама передача відбувається миттєво. Наприклад, переміщення Землі повинно миттєво спричиняти зміну сили тяжіння, яка діє на Місяць. Після відкриття електромагнітного поля концепція далекодії втратила ґрунт. Теоретично і експериментально було доведено, що взаємодія передається через поле зі скінченною швидкістю, яка дорівнює швидкості поширення світла (електро-магнітного поля) у вакуумі. Так виникла перша концепція близькодії (або короткодії), згідно з якою, будь-яка взаємодія передається за допомогою певного поля, неперервно розподіленого у просторі. Пізніше квантова теорія поля докорінно змінила цю концепцію, уточнивши, що будь-яке поле не є неперервним, а має дискретну (квантову) структуру. Взаємодію часток ця теорія пояснює як обмін між ними квантами відповідних полів. Так, електромагнітна взаємодія є обміном електрично заряджених часток фотонами, які є квантами електромагнітного поля. За сучасними уявленнями, всі взаємодії в природі передаються квантами гравітаційного, слабкого, електромагнітного та сильного полів. У теоріях Великого об'єднання, суперсиметрії та супергравітації робляться спроби об'єднати опис усіх типів взаємодій. Розвиток концепцій далекодії та близькодії принципово змінив картину світу, суттєво вплинув на розвиток теоретичного мислення та практику. (О. Кравченко)

ДАМАСКІН, Йоан (близько 675 — до 753) — візантійський теолог, філософ, поет; систематизатор грецької патристики. Заклав основи схоластичного методу та висунув твердження про підлегле становище фі-лософії стосовно теології. Головний твір Дамаскіна — трилогія "Джерело знання" — становить, по суті, розгорнутий словник основних філософських і теологічних понять. Дамаскін в їх обґрунтуванні спирається на "Категорії" Аристотеля та "Вступ до Категорій" Порфирія, а також формулює засадничі поняття богослов'я (сутність, іпостась, енергія), що лягли в основу патристичної онтології Бога. Розвиваючи діалектику та містику Прокла, Дамаскін завершує античний неоплатонізм, зокрема вчення про Єдине. Дамаскін утверджує існування трьох Єдиних, з яких одне — абсолютно непізнаване, друге — "одне як усе", а третє — "все як одне". Єдине не підлягає ні позитивному, ні негативному способові визначення, бо безконечне й досконале неможливо осягнути з точки зору конечного й недосконалого. Наголошуючи на збігові протилежностей, Дамаскін схиляється до визнання переваги суцільного і нерозрізнюваного над окремим і розрізнюваним. У своїй філософії Дамаскін частково наслідує ідеї Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника. Справив значний вплив на розвиток теології Візантії та філософської думки Середньовіччя в Західній Європі, Київській Русі та балканських країнах.

Поиск по сайту: