СЛОВНИК 14 страница

ВІТАЛІЗМ (від латинського vis — сила, міць; Vitalis — життєздатний, життєвий) — біологічне, натурфілософське вчення, яке виходить із особливої життєвої сили як визначального чинника у розумінні феномена життя. Віталістичні уявлення про особливу життєву силу, яка обумовлює усі прояви життя, з'явилися вперше у Франції. Луї Дюма (1765 — 1813) протиставив віталізм пануючому на той час механістичному світорозумінню, але не створив впливової натурфілософської концепції. Під впливом успіхів хімії, біохімії та фізичної хімії у пізнанні життя віталізм було витіснено на периферію філософських питань біології. Проте на початку XX ст. у процесі критики теорії еволюції відроджується аристотелівська ідея телеологічної ентелехії як нефізичного доцільно діючого фактора, що дало поштовх до відродження віталізму. Щоб розмежуватися із попереднім етапом віталізму, Вірхов увів до наукового обігу термін Неовіталізм" (1856). Неовіталізм репрезентують Бехер, Юкскюль, Рейнке, Дриш та інші мислителі, які визнавали наявність позаматеріальних вітальних чинників. На представників філософської антропології (Шелер, Плеснер, Кассирер) вплинуло вчення біолога Ікскюля про внутрішній та зовнішній світи організму, а також про координацію і рівновагу у кожному організмі системи рецепторів та системи афекторів, які забезпечують автономію живого організму. Із розвитком біології неовіталізм знову відійшов до царини натурфілософії і втратив наукову актуальність. Як природничо-наукову засаду філософської антропології віталізм критикував Гелен.

ВІТАЛІЙ з Дубна (кінець XVI — початок XVII ст.) — український релігійний мислитель. Автор одного із найвизначніших творів вітчизняної культури, спричинених піднесенням релігійного і духовного життя в період Відродження та Реформації, в Європі. Віталій із позицій ортодоксального православ'я розвивав ранньохристиянські ідеї протиставлення світів духовного та матеріального, двонатурності людини, а також концепції свободи волі людини, її спасіння та ін.

Основні твори: "Діоптра, тобто дзеркало або певне зображення життя людського в світі"; "Єв'є" (1612).

ВІТГЕНШТАЙН, Людвіг (1889, Відень — 1951) — австрійський філософ. Викладав філософію у Кембриджському університеті (1939 — 1947). Філософські погляди Вітгенштайна в перший період філософської еволюції (до 1934 р.) склалися під впливом знайомства з концепціями Рассела і Фреге, під керівництвом яких Вітгенштайн працював упродовж кількох років. Від першого Вітгенштайн сприйняв розрізнення смислу і значення мовних висловів. Від другого — метод логічного аналізу мови, який виявляє атомарні речення. "Ранній" Вітгенштайн розробляє концепцію значення, яка ґрунтується на понятті "іменування" (референція), дотримуючись поділу тверджень на синтетично та аналітично істинні. Істинність перших перевіряється фактами; другі твердження (твердження логіки й математики), на думку Вітгенштайна, є тотожностями. Вислови, які не належать до жодної з цих двох категорій, не мають значення. Такими є, наприклад, метафізичні та релігійні твердження. Вітгенштайн виходить із тези, що принципи і правила логіки відбивають структуру реальності. Він, одначе, вважає, що повсякденна мова не слідує цій структурі і для потреб пізнання потрібна досконала (ідеальна) штучна мова. Другий важливий твір Вітгенштайна ("пізнього") — "Філософські дослідження" — позначає радикальну зміну у концепції значення та ставленні Вітгенштайна до можливостей повсякденної мови. Замість розуміння значення як іменування пропонується теорія значення як способу використання висловів. "Пізній" Вітгенштайн переглянув оцінку можливостей повсякденної мови, прийнявши тезу, що вона є мовою досконалою, але нею потрібно уміти користуватися. На його думку, люди, використовуючи повсякденну мову, грають у мовні ігри, які відбивають різні форми життя. Такий підхід відкривав перспективу для контекстуального аналізу (див. Контекст).

Основні твори: "Логіко-філософський трактат" (1921); "Філософські дослідження" (1953).

ВЛАДА — здатність спрямовувати процеси, події, дії та поведінку людей у бажаному напрямі. Влада передбачає наявність, по-перше, суб'єкта влади (того, хто застосовує владу), по-друге, об'єкта влади (до чого чи до кого владу застосовують), по-третє, засоби, з допомогою яких досягають владу, і, по-четверте, мету, заради якої владу застосовують. Суб'єктом влади може бути окрема людина, група людей або й усе людство. Об'єктом влади можуть бути окремі люди або групи людей. Вимога, щоб суб'єкт влади усвідомлено застосовував владу і виявляв волю до влади, так само як вимога, щоб об'єкт влади усвідомлював себе об'єктом влади, є радше ідеальним типом владних взаємин: усвідомлення себе суб'єктом чи об'єктом влади у багатьох випадках є тільки частковим або відсутнім взагалі. Зокрема, у випадку замаскованого використання влади об'єкт влади може не усвідомлювати, що його поведінку спрямовують за допомогою певних технологій; так само переконання суб'єкта влади у тому, що він є дійсним суб'єктом влади, може бути помилковим. У всіх цих випадках ідеться про самоусвідомлення або про міру усвідомлення сторонами справжньої ролі, яку вони відіграють у владних взаєминах. Переносне застосування поняття "Влада" має місце тоді, коли говорять, що інстинкти, почуття, ідеї, ідеології, гроші чи речі і тому подібне "мають владу над людьми". Насправді тут маємо справу тільки із залежністю (яка, зокрема, визначає межі свободи будь-якого суб'єкта). Але тільки деякі різновиди залежності є виявами влади. Об'єктом влади може бути також сам суб'єкт влади, хоча при цьому він розрізняє себе — суб'єкта, на відміну від себе — об'єкта. У випадку влади особи над собою (своїм тілом, психічними станами) чи, наприклад, у випадку самоврядування народу (де держава виступає засобом самоврядування) суб'єкт влади використовує владу щодо самого себе. Існує багато різновидів особистої та колективної влади, залежно від того, хто є суб'єктом та об'єктом влади, які засоби використовує суб'єкт влади для досягнення влади і для чого (з якою метою) він використовує її: влада батьків над дітьми, влада вчителя над учнем, влада еліт, адміністративна, державна, судова влада, влада масової інформації, влада окремих осіб у тих чи тих колективах (навіть дитячих), влада окремих осіб чи груп осіб в організованих злочинних угрупованнях тощо. Колективну владу часто здійснюють не безпосередньо, а з допомогою певних установ — держави, різного роду адміністрації тощо. Це уможливлює відчуження влади від суб'єкта влади: так, у випадку демократії (самоврядування) "суверенна влада" (народ) за певних умов стає більшою мірою об'єктом влади, ніж її суб'єктом. У владних концепціях політику визначають як застосування влади з метою спрямовувати поведінку осіб та суспільних груп таким чином, щоб забезпечити деякий стан колективного цілого (див. Політика). Державна влада тоді виступає тільки одним із різновидів політичної влади. Оскільки про "Владу над природою" можна говорити тільки у випадку спрямування природних процесів у бажаному для людства напрямі, то екологічна криза та деякі інші наслідки технологічного поступу свідчать, що в дійсності влада людини над природою обмежена: по-перше, можливістю передбачати віддалені наслідки і, по-друге, можливістю контролювати застосування різних технологій. Найглибші антропологічні джерела влади полягають у заміні дії природних механізмів, які регулюють зв'язок усіх інших живих організмів з природою, свідомо контрольованими процесами. Втім було б помилковим розглядати владу людини над людиною (та одних суспільних груп над іншими) поза контекстом певної культури. Допустимий обсяг влади, засоби досягнення влади, мета, заради якої владу використовують, — усе це передусім залежить від особливостей культури та тих цінностей, які побутують в даному суспільстві (звичаїв, етичних та правових норм тощо). Використання політичної влади (поза випадком, коли влада тотожня використанню сили або погрози силою) залежить насамперед від способів легітимізації влади, від типів держави, загальної масової політичної культури та культури професійних політиків. (В. Лісовий)

ВЛАСНІСТЬ — максимально можливе розпоряджання предметами різного роду, встановлене звичаєвим чи писаним правом. Суб'єктами власності можуть бути окремі індивіди чи колективи; відповідно розрізняють індивідуальну (приватну і суспільну) та колективну власність. Індивіди можуть виступати співвласниками, і таку форму власності відрізняють від колективної власності, оскільки суб'єктом колективної власності є певний колектив, взятий у цілому. Об'єктами власності можуть бути природні та штучні об'єкти, включаючи ідеї, задуми, проекти, різного роду інформацію ("інтелектуальна власність"). У деяких суспільствах у минулому узаконеними об'єктами власності були люди (рабовласництво), в наш час рабовласництво існує лише в прихованій формі (de facto, а не de jure). Інститут власності, що його встановлює звичаєве чи писане право (включаючи поєднання обох), передбачає певні способи набуття права власності, використання цього права та способи відмови від власності: переведення власності в статус нічийної, передачі права власності іншій особі (продаж, дарування тощо). Особливості інституту власності залежать від типу суспільства, вони змінюються також історично. З власністю, як правило, пов'язаний рівень добробуту, суспільне становище, влада, рівень свободи, повага (престиж) і так далі. Тому форми власності та норми, які регламентують право власності, перебувають у центрі уваги політичної філософії. Різні концепції політичної філософії та відповідні політичні ідеології відрізняються тим, який інститут власності вони вважають прийнятним. Оскільки центральним у політичній філософії є поняття "справедливість", то найчастіше право власності розглядається під кутом зору забезпечення бажаного рівня соціальної справедливості. Виникнення сучасного суспільства і ринкової економіки було наслідком того, що інститут власності став ґрунтуватися на праві власності, у відповідності з яким відчуження власності виключається. Основна аргументація на користь права власності полягає в тому, що воно забезпечує більший рівень незалежності людини (її свободи), а також розв'язує економічну ініціативу, забезпечуючи тим самим високі темпи економічного зростання. (В. Лісовий)

ВЛАСТИВІСТЬ — філософська категорія, яка позначає таку особливість об'єкта, способу його буття, що притаманна об'єкту як самототожній цілісності, дозволяє його ідентифікувати і відрізняти від інших об'єктів або встановлювати його схожість (тотожність) з іншими об'єктами. Властивість слід відрізняти від ознаки, яка виконує функцію певного знака, що співвідноситься з об'єктом і який вказує на те, чим є даний об'єкт, які його властивості. Ознака може бути проявом властивості, тоді цей прояв сприймається як знак, що несе інформацію про об'єкт. Проте ознака, як носій деякої інформації про об'єкт для суб'єкта, може бути фальсифікацією, лише імітувати певні властивості. Водночас властивість пов'язана із самим буттям об'єкта, його визначеністю як даного предмета, невіддільна від цієї визначеності. Категорія властивості є однією з фундаментальних в онтології. Особливий онтологічний смисл категорії властивості пов'язаний із тим, що попри існування поряд з інваріантними, незмінними властивостями для кожного об'єкта є властивості мінливі, минущі, тимчасові (різноманітні стани об'єкта), але врешті-решт саме категорія властивості дозволяє мислити світ як універсум, в якому є впорядкованість, системність, раціональність, закономірність. В абсолютно плинному світі неможливі предмети, що мають певні властивості, а тому не існують і самі предмети, неможливі регулярність і закономірність. В історії філософії проблема властивості дискутувалась уже за часів Античності (Аристотель, Порфирій) у зв'язку із розрізненням атрибутів (необхідних, суттєвих, невіддільних властивостей предмета) і акциденцій (випадкових, мінливих, тимчасових властивостей), а також у Середньовіччі і в Новий час у зв'язку із проблемою субстанцій і співвідношенням субстанції, її атрибутів, акциденцій (Тома Аквінський, Декарт, Гоббс) та модусів (Спіноза). Особливе місце посідає питання про так звані первинні і вторинні якості, витоки якого сягають Античності (Демокрит), але яке особливої ваги набуло в XVII ст. (Галілей, Локк). Поділ на первинні і вторинні якості відбивав проблему виявлення у предметах (об'єктах) тих властивостей, які не мають суто феноменального характеру, не пов'язані із чуттєвістю суб'єкта. З точки зору сучасної філософії можливі різноманітні класифікації чи типології властивості. Відповідно до типу тих об'єктів (сутностей), які є предметом мислення, можна розрізняти властивості реальних (емпіричних) об'єктів, властивості логіко-концептуальних (теоретичних) об'єктів і властивості уявних (створених художньою чи релігійною фантазією) об'єктів. Наукове пізнання, вичленовуючи сфери дослідження, що відповідають окремим наукам та науковим дисциплінам, водночас вичленовує і відповідні типи властивостей, притаманних об'єктам певної науки чи наукової дисципліни. Особливе значення має розрізнення властивостей класифікаційних або якісних (дають можливість віднести об'єкт до певного класу об'єктів), властивостей порівняльних (дозволяють ввести між об'єктами відношення порядку, порівняти за інтенсивністю) і властивостей кількісних (співвідносяться із поняттям вимірної величини). (В. Свириденко)

ВНУТРІШНЄ і ЗОВНІШНЄ — фундаментальні категорії, які відбивають структуру феноменального світу людини та світу, що її оточує. Мають три основних плани функціювання. 1) Людина дієво ставиться до світу, тобто відділяє його від себе, протиставляє і робить його зовнішнім середовищем, у той час як сама вона постає як внутрішня його частина. Ставленням до світу як до зовнішнього людина відрізняється від тварини. 2) Діяльність роздвоює саму людину — в ній розвивається внутрішній духовний світ (ідеї, ідеальне, свідомість, цілі і тому подібне), на відміну від зовнішнього — тілесної оболонки. Наявність внутрішнього світу — теж суттєва особливість людини. На такій її роздвоєності і зовнішності дій виникає уявлення, що зовнішнє — це матеріальний світ, а внутрішнє — свідомість; що перше існує об'єктивно, незалежно від другого. Але коли матерія існує поза свідомістю, то остання так само зовнішня щодо матерії, що зумовлює виникнення філософського дуалізму. Необхідно визнати, що співвідносяться не свідомість і матерія, а два види матерії — людина і світ. Тоді структура зв'язку зовнішнього і внутрішнього інша: навколишній світ — людина як реальна істота і ядро світу — свідомість як внутрішнє в людині, а отже, і у всій дійсності. 3) Завдяки діяльності роздвоюється і весь світ на внутрішнє і зовнішнє. Майже всі полярні категорії відбивають таку його подвійність, розщепленість на явище і сутність, речі в собі і речі для нас, можливість і дійсність і таке інше. Найбільша протилежність, якої досягає людина в такому напрямі, — буття і небуття світу: силою свого духу (і в цьому основна його особливість) вона здатна вийти взагалі за межі реальності і уявити її неіснуючою. На цій підставі виникають релігійні та ідеалістичні уявлення про світ і людину як його частину.

"ВНУТРІШНЯ'' і "ЗОВНІШНЯ'' ЛЮДИНА — поняття філософії патристики. На відміну від "зовнішньої" людини, емпіричної, "внутрішня" людина вважалася пов'язаною з надкосмічним творцем, ніяк не співвідносною із матеріальним світом. Суть "внутрішньої" людини мислилася осяжною тільки через надприродний світ благодаті, сили природного людського розуму вважалися недостатніми. Зосередження на "внутрішній" людині, на духовному світі було обов'язковою умовою досягнення спасіння душі віруючого. Вчення про "внутрішню" людину, що розроблялося в межах християнської філософії, відкрило шлях до розвитку такої науки про людину, як психологія, а проповідуваний принцип самозосередження, абстрагування від чуттєвих вражень сприяв становленню теоретичного мислення. Різні модифікації цього вчення наявні в українській філософській думці від Княжої доби і до XIX ст. включно. Найоригінальніші його інтерпретації репрезентовані в творчості Вишенського, Могили, Туптала, Сковороди, Величковського, Юркевича.

ВОЗНЯК, Степан Михайлович (1929, с. Шарпанці Львівської обл.) — український філософ. Закінчив філологічний факультет ЛНУ ім. І. Франка (1953). Доктор філософських наук (1986), професор (1989). Від 1990 р. — професор кафедри філософії ПУ ім. В.Стефаника. Наукові інтереси — історія філософії України, релігієзнавство. Автор понад 120 наукових праць.

Основні твори: "Іван Франко — поборник єднання народів" (1974); "У боротьбі за дружбу народів: Проблеми нації і національних відносин в ідеології української революційної демократії останньої чверті XIX — початку XX ст." (1981); "Духовні цінності українського народу", у співавторстві (1999) та ін.

ВОЙТКО, Віталій Іванович (1927, с. Стецівка Черкаської обл. — 1989) — український філософ. Закінчив фізико-математичний факультет ГІДУ (1949), НПУ ім. М. Драгоманова (1952). Доктор філософських наук (1965), професор (1969), член-кореспондент АПН СРСР. Викладав філософію в НПУ ім. М. Драгоманова (1953 — 1959), завідуючий кафедрою філософії в НТУ "КІЛ". В 1972 р. — директор інституту психології НАНУ. Від 1983 р. до кінця життя — професор кафедри суспільних наук Центрального інституту вдосконалення вчителів. Коло наукових інтересів: проблеми наукового світогляду, соціально-психологічні проблеми науково-технічного прогресу, взаємозв'язку людини, техніки, суспільства; розробка принципів та основ наукового керівництва розвитком суспільства. Автор близько 60 наукових праць із філософії, психології, соціології, у тому числі 8 монографій.

Основні твори: "Соціально-психологічний аспект науково-технічної революції" (1976); "Етика сімейних відносин" (1981); "Долаючи інерцію мислення" (1988).

ВОЛОВИЧ, Володимир Ілліч (1939, с. Мірча Київської обл.) — український філософ. Закінчив КНУ ім. Т. Шевченка (1969). Доктор філософських наук, професор. Від 1991 р. — декан факультету соціології та психології КНУ ім. Т. Шевченка. Президент Соціологічної асоціації України (1990 — 1998). Коло наукових інтересів — специфіка соціального пізнання, питання методологічного обґрунтування соціологічного дослідження, тенденції соціального розвитку суспільства за умов його трансформації. Фахівець у галузі загальної соціології та соціології політики, суспільної свідомості та методів вивчення громадської думки. Автор 12 індивідуальних монографій та численних розділів у колективних монографіях, підручниках та посібниках із соціології для вузів.

Основні твори: "Надійність інформації в соціологічному дослідженні" (1974); "Транзитна міграція в Україні", у співавторстві (1994); "Політологія посткомунізму", у співавторстві (1995); "Соціологія", у співавторстві (1998); "Філософія", у співавторстві (2000).

ВОЛОДІННЯ — суспільно-особистісний спосіб взаємодії життєдіяльності суб'єкта із соціальною реальністю, який полягає у підпорядкуванні останньої або певних її фрагментів його волі, меті, у досягненні панування над ними для перетворення їх у надійний засіб самовизначення. У соціумі володіння є формою вияву та способом існування влади. Володіти соціальними зв'язками, життєвою ситуацією, суспільним явищем, іншою людиною — означає вміти підкорити їх власній волі, зробити засобом власного самоутвердження, тримати їх у покорі, контролювати і управляти ними. Визнання людьми володіння, як факту життя, примушує їх дотримуватись вимог соціальної ієрархії, субординації та координації відповідних зв'язків та стосунків. Звідси випливає, що володіння, з одного боку, є засобом самоствердження суб'єкта в системі універсальної соціальної взаємодії суспільства, а з другого — формою вияву влади. Володіти у соціальному плані означає випереджати події власного життя, бачити тенденції його розвитку, знати й уміти опертися на них у реалізації життєвих планів і переконань. Соціальне володіння являє собою особливий різновид зв'язку суб'єкта і предмета соціальної дії, котрий не завжди схоплюється юридичними нормами. Володіє той, хто йде першим, хто глибше, далі і швидше бачить предмет у тенденціях його розвитку, вміє надати цим тенденціям адекватної соціальної форми. Як і все у суспільстві, володіння розподіляється нерівномірно, набуваючи певної ієрархічної структури залежно від місця даного суб'єкта в системі статусних стосунків громадян. Вищий статус передбачає більший масштаб володіння, а, отже, і більшу міру панування суб'єкта над обставинами. Наймогутнішим суб'єктом володіння виступає держава, а в державі — бюрократія, як особлива корпорація професійних управлінців. Нижче в ієрархії соціальної могутності стоять суб'єкти, які за масштабом володіння менш значимі й могутні — це соціальні інститути, відомства, великі соціальні групи, класи, клани, організації та їх різноманітні об'єднання. Найнижчі щаблі ієрархії соціального володіння займають суб'єкти, котрі володіють лише своїм тілом та елементарними життєвими обставинами. (В. Коцюбинський)

ВОЛЬТЕР, Франсуа Марі Аруе (1694, Париж — 1778) — французький філософ, публіцист, драматург, історик. Одна з головних постатей Просвітництва. Член Французької академії (з 1764 р.). Через конфлікт із владою двічі був ув'язнений і тривалий час жив за межами Франції, зокрема в Англії (1726 — 1729). Зазнав значного впливу з боку англійського філософського емпіризму та лібералізму. У "Філософських листах" пропагував англійську філософію, науку і політичну систему. Найбільша його праця "Філософський словник" репрезентує погляди філософа на метафізику, релігію, політику та етику. Світ, за Вольтером, створений Богом, який є першопричиною універсуму, контрольованого законами. Вольтер був радше деїстом, ніж атеїстом, хоча такі його праці, як "Бог і люди" (1769) та "Історія встановлення християнства" (1777), давали підстави для офіційних звинувачень в антиклерикалізмі та різкій позиції щодо релігії. Основу соціальної філософії Вольтера становить концепція "просвіченого правління", спрямована на мирне перетворення суспільства засобами просвіти. Історію рухають ідеї, саме вони змінюють світ. Виступаючи проти тиранії в усіх її формах, Вольтер сформулював головні політичні вимоги, що були спрямовані на впровадження свободи для всіх громадян і рівності перед законом, секуляризацію церковних земель, підпорядкування церкви державі. Хоч воля людини визначається законами універсуму та конкретними причинами, які впливають на її поведінку, вона спроможна здійснювати свободу вибору, спираючись при цьому на розум. У сатиричній повісті "Кандид" Вольтер піддав критиці філософський оптимізм Ляйбніца, опертий на його концепцію "найкращого із світів", показавши, що світ сповнений зла. Причина цього в тому, що людина або винна від народження, і Бог її за це карає, або Бог байдужий до своїх творінь. Вольтер вважав більш вірогідною другу причину панування зла.

Основні твори: "Філософські листи" (1734); "Нарис про звичаї та дух націй" (1756); "Кандид" (1759); "Філософський словник" (1764); "Філософія історії" (1766) та ін.

ВОЛЬФ, Християн (1679, Бреслау — 1754) — німецький філософ-раціоналіст. Освіту отримав у Ієні та Ляйпцігу. Професор філософії в університетах Галле і Марбурга. Філософська система Вольфа сформувалася під значним впливом ідей Ляйбніца та раціоналістичного методу Де карта. Вольф розглядав філософію як науку про можливе і вважав, що вона охоплює всю царину людського знання. Філософію поділяв на теоретичну, практичну та теорію знання, або критеріологію. До складу теоретичної філософії входили формальна й матеріальна логіка та метафізика; остання, у свою чергу, складалася із теології, космології і раціональної психології. Прикладна філософія мала підрозділи: етику, економіку й політику. Теорія пізнання виконувала функцію встановлення пізнавальних взірців. Психологія також поділялася на раціональну та емпіричну. Перша займалася метафізичним аналізом душі, а друга — вивченням її проявів через внутрішні відчуття. Кінцевими елементами реальності Вольф вважав позбавлені протяжності згустки (пункти) сили, які, на відміну від монад Ляйбніца, не віддзеркалюють універсум. У тлумаченні співвідношення духовного й матеріального схилявся до дуалізму та механіцизму. Політичну філософію і природне право Вольф базував на етиці, вважаючи добром те, що збільшує, а злом те, що зменшує можливості людського вдосконалення. Вольф зробив великий внесок у розвиток філософської термінології, зокрема, увів в обіг терміни "онтологія", "монізм", "плюралізм", "телеологія" та ін.

Основні твори: "Раціональна філософія або логіка" (1728); "Загальна космологія" (1731); "Практична філософія" (1738 — 1739); "Закон націй" (1750); "Моральна філософія, або етика" (1750 — 1753).

ВСЕСВІТ, універсум — увесь світ, нескінченний у часі і просторі та безмежно багатоманітний за формами, що їх набуває матерія у процесі розвитку. У вузькому значенні всесвіт — предмет вивчення астрономії. Всесвіт мислиться у вигляді складної структурної єдності космічних систем різних порядків. Теоретичне узагальнення даних про астрономічно доступну частину всесвіту дозволяє припустити, що він нескінченний у просторі та вічний у часі, тобто не має ні початку, ні кінця у будь-якому напрямі, як не має ні початку, ні кінця у часі. Тривалий час це питання, як і питання про множинність світів та органічного життя в них, було предметом суто філософських дискусій. Із виникненням сучасної сценарної (інфляційної) космофізики окремі аспекти проблеми загальних властивостей всесвіту набувають фізично і космологічно осмисленого характеру. Включення космологічних даних у число найважливіших експериментальних даних фізичних теорій дозволило фізичноосмислено моделювати сценарії поетапного динамічного розвитку всесвіту у широкому діапазоні часу (у тому числі білянульовому), розглядати комплекс космологічних проблем (площинності, баріонної асиметрії, доменів тощо) як результат природного суперексперименту. Унікальне поєднання інфляційної космології та єдиних супертеорій фізики елементарних частинок позначило місце факту існування життя і людини у всесвіті. Останній — у вигляді принципу антропності — стає породжуючим онтологічним елементом базису експериментальних даних, який герменевтично творить нову фактуальність. Смисловий зв'язок далеких від поєднання космологічних та фізичних рис "олюдненого" всесвіту стає більш простою альтернативою аналізу основ космофізики. Сучасне наукове розуміння всесвіту спирається на кілька стовпів безсумнівності, одним з яких є життя. Смислообрази буття людини і всесвіту епістемічно заповнюють прогалини природної феноменології (актуально неіснуючого надраннього всесвіту) і "замінюють" відсутні, але конче потрібні для когнітивної діяльності, образи високоенергетичних, у тому числі експериментальних, реалізацій. (О. Кравченко)

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ — зміна станів суспільства в загальних структурах темпоральності (тобто порядку подій перетворення минулого у прийдешнє), що характеризується зрушеннями в долі, способі життя народів, їх діяльності і цінностях у площині збагачення загальнолюдського досвіду. Всесвітня історія розкриває єдність певних чинників життєдіяльності її суб'єктів (народів, соціально-політичних спільностей та особистостей) через багатоманітність форм, шляхів і варіантів здійснення людської присутності у світі. Такі чинники всесвітньої історії виступають у вигляді універсальних структур економічного розвитку (ринкової самоорганізації, грошового обміну, вироблення додаткової вартості, відношень власності тощо); виробничого процесу (росту продуктивних сил суспільства, організації виробничих відносин, розділу форм праці та її усуспільнення, оречевлення робочої сили тощо); політичної активності (механізмів влади, форм демократії чи деспотії, основ державно-правового будівництва); культурної творчості (загальних архетипів, категорій діяльності, її символічного морфогенезу й інформаційної результативності); пізнавальної діяльності (парадигм та форм наукової картини світу, підстав науково-технічного прогресу, форм становлення базису безумовності в осягненні істини тощо); смисложиттєвого затвердження буття (трансценденції абсолюту, моральних імперативів, істини — добра — краси, кохання, зв'язку поколінь, екологічних принципів олюднення довкілля). Ці універсальні структури виникають не водночас, а розгортаються у часі, детермінуючи певні епохи всесвітньої історії. На її перших фазах першорядне значення мають географічне середовище та ріст народонаселення; потім (з неолітичною революцією) зростає значення аграрного виробництва, а згодом і чинники ранніх цивілізацій, що пов'язані з державою та міжнародними відносинами. В епоху "вісьового часу" (III — VIII ст. до н.е.) дедалі більшого значення (поряд із попередніми структурами) набувають духовні стимули історичного процесу. З формуванням індустріального суспільства вирішального значення набувають усі форми економічної стимуляції. В XX ст. на хвилі науково-технічної революції та зародження постіндустріального суспільства духовне виробництво починає конкурувати з матеріально-виробничою діяльністю, відбувається інформатизація усієї техносфери людства. Вже з появою перших універсальних структур історичного розвитку виникають потенції та тенденції формоутворення всесвітньої історії, яка актуально самоздійснюється з виникненням планетарного простору взаємовідносин народів на початку індустріальної доби. Розгортання історичних підстав єдності всесвітньої історії дозволяє ставити питання про її стадії, тобто типологічні риси певних епох, які визначають історичний поступ. Ці типологічні стадії Маркс характеризував як суспільно-економічні формації, що пов'язані з різними рівнями розвитку продуктивних сил та відповідних відносин власності. В узагальненому вигляді Маркс поділяє формації на докапіталістичні та власне капіталістичну, яку — шляхом революційного стрибка із "царства необхідності" у "царство свободи" — повинно замінити комуністичне майбутнє усього людства. Для всесвітньої історії характерною є також фундаментальна культурна диференціація людства, яка втілюється у так званих локальних цивілізаціях, котрі поєднують як діахронні, так і синхронні аспекти історичного процесу. І хоч локальні цивілізації (наприклад, антична чи буддійська в її індійському та далекосхідному варіантах) мають не стадіальні, а культурні відмінності, цивілізаційний підхід до всесвітньої історії не заперечує рівнів розвитку соціальності. Вони позначаються первісним суспільством, що змінюється епохою ранніх цивілізацій із наступним переходом до традиційних суспільств. Після них виникає індустріальне суспільство, яке у XX ст. трансформується у постіндустріальне. Ці суспільні перетворення визначають історичний поступ. Але внаслідок нерівномірності історичного процесу суспільства (у вигляді реліктів, муміфікованих форм соціальності, укладів чи нереалізованих можливостей) продовжують співіснувати з прогресивними тенденціями трансформації соціальних відносин на індустріальній та постіндустріальній основах. Процеси глобалізації, які розкривають планетарний масштаб всесвітньої історії, виступають також як парадигмація (набуття зразковості західноатлантичної цивілізації) і тому породжують фундаментальні соціальні та національні суперечності. Всесвітня історія розгортається через суперечності, конфлікти, революції, війни, навіть катастрофи і має багатовекторне здійснення. Розрізняються, наприклад, східний та західний шляхи розвитку соціальності. Перший характеризує поєднання влади і власності, а другий — їх розділення в напрямі затвердження приватної ініціативи та економічної свободи. З певною мірою умовності розрізняється також індустріальна Північ та світовий Південь. За таким розрізненням криються колізії всесвітньої історії. Сучасний світовий процес характеризується прискоренням історичного розвитку, що породжує парадокси "футурошоку", спричиненого неузгодженістю швидких змін з адаптацією людей до майбутнього, що насувається надто швидко. Постає питання про ліміти розвитку згідно з лінійним зростанням виробництва матеріальних благ, котре викликає екологічні потрясіння та потребує посилення "вертикалі" ціннісного, духовного наповнення. Доконечним є також персоналістський аспект, який характеризується розвитком людських сутнісних сил — від первісного родового існування до можливостей індивідуального господарювання (з появою залізних знарядь праці) і далі — до соціокультурного розкриття особистості в її національній ідентифікації та гуманістичної цінності. Всесвітня історія формує багатоманітність біографій людей та розширює спектр рольових структур їх діяльності. (С. Кримський)

Поиск по сайту: